Теорiя фольклору
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
впрацюСФ й з такою мовознавчою диiиплiною, як дiалектологiя. В останнi десятирiччя виникла навiть спецiальна назва для iнтердиiиплiнарних мовно-фольклорних дослiджень лiнгвофольклористика.
Потреби вивчення танцювальних пiсень та втiлення в актi виконання фольклорного твору "мови жестiв" обумовлюють звертання фольклористiв до хореографii, а генетичнi звязки народних ритуалiв i так званого "народного театру" з театром професiйним до театрознавства, насамперед до iсторii театру.
Зберiгання творiв фольклору в памятi людини, втiлення у фольклорi явищ етнiчноi та соцiальноi психологii викликають постiйний iнтерес фольклористiв до психологii та пiдтримуСФ розвиток започаткованоi ще в XIX ст. спецiальноi диiиплiни етнопсихологii.
Побутування у фольклорi кожного народу жанрiв, що вiдбивають його уявлення про iсторичне минуле, не раз приводило до перебiльшення "iсторiографiчних" можливостей усноi традицii та проникнення до методики нашоi науки прийомiв суто iсторичного дослiдження. Проте вiдбиття реальноi iсторii у вiдповiдних жанрах фольклору явище настiльки своСФрiдне, що фольклорист звертаСФться до iсторii здебiльшого в пошуках чiтко вивiрених iсторичних фактiв, щоб отримати можливiсть визначити ступiнь i напрямки iх трансформацii у фольклорних текстах. Взагалi ж, iсторiю, побудовану на уснiй традицii (такою СФ в першiй своiй половинi славнозвiсна анонiмна "РЖсторiя русiв"), варто було б i називати якось по-iншому.
Сама ж наука про фольклор вже з самого свого початку виразно подiлилася на двi частини фольклористику збирацьку (польову) i теоретичну (iнтерпретацiйну). Поступово поруч з нею зявилися й допомiжнi фаховi диiиплiни, як от фольклористичнi джерелознавство i текстологiя.
4.13. Свiтова фольклористика кiнця XX ст. початку XXI ст.: Реалiзацiя можливостей новiших лiтературознавчих стратегiй
Загальну тенденцiю розвитку свiтовоi фольклористицi двох останнiх десятирiч XX ст. можна охарактеризувати як глобальний перехiд вiд синхронiчного пiдходу до дiахронiчного (в ширшому розумiннi) на бiльшостi рiвнiв дослiдження.
Справдi, структуралiзм, де синхронiчний пiдхiд був аксiоматичним, на роль глобальноi фiлософськоi системи давно вже не претендуСФ. Для справжнього структуралiста пiсля того, як вiн зясував побудову того або iншого обСФкта наукового дискурсу, самий цей обСФкт (або iншi того ж класу) вже не цiкавий. Використавши демонстрацiйнi можливостi фольклору, французький постструктуралiзм (пiзнiй Р.Барт, А.Греймас у останнi роки, Ж.Фуко, Ж.Лакан) звернулися до iнших явищ духовного життя та взагалi екзистенцii людини.
Натомiсть далеко ще не вичерпала своiх "синтезуючих" можливостей фольклористика компаративна. Безлiч нових фактiв, уведених до наукового обiгу виданою К.Левi-Стросом фундаментальною антологiСФю примiтивних мiфiв ("Мiфологiки") та колективними зусиллями вчених "антропологiчноi" школи, що продовжуСФ розвиватися у США, потребують нового осмислення. При цьому синхронiчнi методи аналiзу, розробленi структуралiстами, повиннi будуть послiдовнiше та активнiше, нiж вони це робили, доповнюватися методами дiахронiчними. Тут знадобляться i власне фольклористичнi дослiдження процесiв утворення та варiювання усного тексту, i новi соцiологiчнi iнтерпретацii тих суспiльних iнституцiй, в яких цi тексти виникають i функцiонують.
За логiкою розвитку науки можна було очiкувати, що в захiднiй фольклористицi певний синтез теорiй вiдбудеться на основi тiСФi з них, котра претендуСФ на глобальне пояснення всiСФi духовноi дiяльностi людини. Йдеться, видима рiч, про панбiологiзм i панпсихологiзм фрейдизму та неофрейдизму. РЖ справдi, на початку другоi половини XX ст. спостерiгалися досить яскравi прикмети руху саме у цьому напрямi. Так, К.Левi-Строс не випадково ж, мабуть, у своСФму розшифруваннi мiфу про Едипа змагався з Фрейдовою його iнтерпретацiСФю. Вiдома його глибока повага до З.Фрейда, а радянськi теоретики, незважаючи на всi реверанси французького етнолога в бiк К.Маркса, не могли вибачити йому визнання несвiдомого функцiонування мiфу. Симптоматична з цього погляду й думка, котрою Р.Барт завершуСФ (а кiнцiвка в науковiй розвiдцi багато коштуСФ) своСФ есе про структуру оповiдi: "показовим, можливо, слiд визнати той факт, що дитина "винаходить" речення, оповiдь та Едипа водночас (приблизно трирiчною)". ПригадаСФмо й справдi глобальне неофрейдистське переповiдання мiфологiй Сходу i Заходу, що його здiйснив Дж.Кемпбелл у "Масках бога". До традицiйноi фрейдистськоi проблематики звертаСФться у своiх останнiх розвiдках i А.Дандис.
В останньому десятирiччi XX ст. й украiнськi гуманiтарii зазнали справжньоi "навали" з боку того напряму захiдноi неофрейдистськоi (власне юнгiанськоi) есеiстики, представники якоi (М.Елiаде, М.-Л.фон Франц, Е.Нойман та iн.) оперують матерiалом в першу чергу свiтовоi мiфологii та, мяко кажучи, не дуже турбуються про науковiсть своiх спостережень i висновкiв. Хвиля росiйських перекладiв цих авторiв, очолена численними перевиданнями праць К.Г.Юнга 104, зiткнулася в Украiнi зi своСФрiдною "зустрiчною течiСФю" мiфотворчою продукцiСФю украiнських письменникiв, що почали з просвiтянською наiвнiстю реконструювати "втрачений рай" благосного вiтчизняного язичництва. Аналiзуючи на початку 1991 р. вже першi плоди цього письменницького руху (твори Л.Костенко, Вал.Шевчука, О.Бердника), В.Д