Geum.ru

Информация по предмету Философия

  • 2781. Философское учение о ценностях (аксиология)
    Другое Философия

    Свобода самореализации противостоит отчуждению. Смысл жизни в свободной и духовно полноценной самореализации, в творческом выявлении всех потенциальных возможностей. Время человеческой жизни должно превращаться не в средство, но лишь в самоцель. Возможно ли, чтобы каждый миг жизни был шагом к самореализации тебя как человека, выражал бы гармонию между тобой и миром, вселял в тебя радость жизни и порождал бы ощущение наслаждения? Разумеется, нет. Люди живут в сложном мире, в котором могут быть различные формы отчуждения: были эпохи насильственного рабства, есть эпохи добровольного рабства, есть диктат страсти, а есть диктат денег, голода, болезни, есть диктат неверно выбранного жизненного пути, ложных ценностных ориентации, личность может быть рабом своих пороков. Есть обстоятельства, которое "сильнее нас", но есть и такие, которые зависят от нас, от наших усилий, воли, знаний и желаний. Диалектика в том, что часто даже тогда, когда все зависит от нас, мы превращаем свою жизнь в средство, а не в самоцель. Это во-первых. А во-вторых, даже тогда, когда, казалось бы ничего от нас не зависит, например, неизлечимая болезнь, всегда можно расширить пространство наших возможностей. В этом отношении интересен духовный опыт японского мыслителя Сигэру Абэ, о котором он рассказал в своей книге "Религия материалиста". В книге повествуется о том, как актер, не веривший в Бога, пришел к осознанию своего единства со Вселенной и, как следствие, к постижению сокровенных истин, поведанных Христом и Буддой. Отправной точкой стала для автора многолетняя борьба с туберкулезом, закончившаяся полной победой над болезнью.

  • 2782. Философско-политические воззрения Hиколо Макиавелли и современность
    Другое Философия

    “Разумный правитель не может и не должен оставаться верным своему обещанию, если это оборачивается против него и если исчезли причины, побудившие дать обещание. Подобное наставление было бы нехорошим, ежели люди были бы хороши; но так как они скверны и не стали бы держать данное тебе слово, то и тебе незачем его держать. А благовидного предлога нарушить обещание какому правителю и когда недоставало? Можно было бы привести бессчетное множество свежих примеров...” и т. д. Всему этому предшествует общетеоретическое соображение: “Вы должны знать, что бороться можно двумя способами: во-первых, законно, во-вторых, насильственно. Первый способ присущ человеку, второй животным; но так как первого часто недостаточно, следует прибегать и ко второму. Таким образом, государю необходимо уметь превосходно пускать в ход то, что свойственно и человеку и животному. Именно этому иносказательно учили государей древние авторы, рассказывавшие о том, как Ахилла и многих других государей в древности отдавали на воспитание кентавру Хирону, чтобы он их взрастил и выучил. Что это значит иметь наставником полуживотпое, получеловека, как не то, что государь должен уметь совместить в себе обе эти природы, потому что одна без другой сделала бы его власть недолгой”<3>.

  • 2783. Философско-психологическая концепция организации мышления
    Другое Философия

    Теперь исходя из определения воли весь ход событий возможно представить как соревнование воль. В соревновании участвуют воля индивидов, заинтересованных в достижении своих целей, и воля событий или воля случая. Почему можно волю событий определять аналогично воле человека? У хода событий есть определенная логика событий. Эта логика позволяет преобразовывать информацию о причинах в последствия событий, которые, в свою очередь, являются причиной следующих событий. Таким образом, логика событий является аналогией логики мышления, то есть можно говорить о разумной или логичной последовательности событий. Отсюда, причину всех явлений можно считать задуманной. А преобразование информации о причинах событий в сами события можно считать поступком. Поэтому воля обстоятельств является полноправным действующим лицом на соревновании воль. Если воля людей сильнее, они преодолеют обстоятельства. В ином случае приходится смиряться.

  • 2784. Философы милетской школы
    Другое Философия

    Началом всего Анаксимен, подобно своему учителю, считает вечно живое и вечно движущееся начало, но, в отличие от Анаксимандра, он определяет его как воздух. Воздух есть «среднее» между землей и небесным эфиром, между водой и огнем; это - пар или туман, то разрежающийся, делающийся прозрачным, светлым, то сгущающийся в тучи, в дождь и росу. Чтобы отстоять единство субстанций, единство стихии и избежать явного противоречия между таким единством и качественными различиями, «выделяющимися» из беспредельного, Анаксимен сводит качественные изменения к количественному изменению, посредством сгущения, уплотнения и разрежения, утончения первоначальной стихии. Разрежаясь, воздух становится огнем, а сгущаясь, «сбиваясь», образует ветер, облака, воду (жидкий воздух), землю, камни. Раз мы признаем единство стихии, все виды вещества суть лишь ее видоизменения. Иначе вместо единой материи придется вместе с позднейшими физиками допустить первичную смесь множества различным элементов. Именно воздух своим течением движет небо, луну, солнце. Он есть первый двигатель Вселенной, начало движения. Вместе с тем он представлялся не только телесной, но и душевной субстанцией в согласии с теми представителями о душе или духе, какие существовали в ранние времена. Душа - пар, душа - дух, дыхание, воздушное тело; воздух, вдыхаемый нами, служит основой жизни и движения. И «подобно тому, как душа, будучи воздухом, держит нас, так дыхание и воздух объемлют весь мир». Мир дышит и живет подобно нам.

  • 2785. Филосфские и научные взгляды Галена
    Другое Философия

    Гален дал описание семи пар черепно-мозговых нервов. Первой парой он считал самые мягкие глазные нервы, переходящие в сетчатку, что совершенно правильно. Зрительные бугры, по его наблюдению, являются началом зрительных нервов. Перекреста хиазмы он не отмечает, а описывает хиазму как соприкосновение нервов. Второй парой являются глазодвигательные нервы. Гален считал, что они снабжают все мышцы глаза, которых он насчитывал семь в каждой глазнице. Третья пара тройничные нервы; как и его предшественник анатом Марин, Гален считал, что они состоят из двух ветвей, третью ветвь они оба относили к глазничной ветви. Четвертой парой Гален назвал верхне- и нижнечелюстные нервы (ветви тройничного нерва). Пятой парой, так же как и Марин, Гален считал слуховой и лицевой нервы, принимая их за единый нерв, хотя подробно описал их вместилище костный канал каменистой части и шило-сосцевидное отверстие височной кости. Шестой парой Гален называл блуждающие нервы. Он обстоятельно описал весь ход блуждающих нервов, их возвратные ветви, грудные и желудочные ветви. Гален описывал участие возвратной ветви блуждающего нерва в воспроизведении голоса; и доказал это на эксперименте. Седьмой парой Гален считал подъязычные нервы и спинномозговые нервы, которых он насчитал 58. Он подробно и правильно описал их, включая и диафрагмальные нервы, связанные с восемью шейными нервами.

  • 2786. Фихте
    Другое Философия

    Именно в принятии такого Я и заключено основоположение, или первое положение наукоучения. При развертывании внутренней диалектики Я, которая поможет понять процесс порождения не-Я, начать надо, согласно Фихте, именно с того, что Я, отправляющееся от абстрактного знания о самом себе, в силу исходной самодостаточности и из-за начального характера процесса полагает самого себя просто как тождественное себе: Я = Я. Казалось бы, здесь нет ничего, кроме тавтологии.* Но ведь формула является другим выражением закона тождества, который, кроме формальнологического, имеет еще и логико-диалектическое, логико-содержательное и даже философско-практическое значение. Я, усматривающее тождество себя с самим собой, осуществляет действие специфического типа, отличаемое у Фихте от обычных действий с помощью изобретенного им понятийного словосочетания Tat-Handlung, т. е. дело-действие. Именно этот акт лежит, согласно Фихте, и в основе Я семь, декартовского cogito. Он же дает основу всякому возможному дальнейшему повороту от cogito к онтологическим аспектам: ведь бытие Я как особое бытие состоит главным образом не в существовании в мире природы, а в полагании своей самости. Как раз отсюда проистекает оправданность загадочных на первый взгляд тезисов Декарта или Канта, состоящих в трансцендентализме и априоризме, и оправданы они лишь тогда и постольку, когда и поскольку становится ясно: нельзя ничего помыслить, чтобы не примыслить своего Я, чтобы как-то не созерцать, осознавать самого себя. Итак, первое положение наукоуче-ния состоит в том, что самодостаточное Я безусловно полагает свое собственное бытие. С этой точки зрения, готов признать Фихте, Я выступает как абсолютный субъект: поскольку оно полагает себя, оно есть (бытийствует, как сказали бы сегодня); и наоборот, поскольку оно есть, оно полагает и не может не полагать себя.

  • 2787. Філасофія сярэднявечча
    Другое Философия

    Нельга зразумець сутнасць сярэднявечнай філасофіі, калі не прыгадаць, што яе жывілі дзве крыніцы: ідэі антычных мысліцеляў і ўстаноўкі монатэістычнага веравызнання. Менавіта такое дзіўнае спалучэнне абумовіла з'яўленне філасофіі, якая сапраўдныя пытанні рэчаіснасці вырашала ў тэалагічнай форме. Ад антычнасці яна захавала скіраванасць думкі на аналіз першапачаткаў быцця. Але пад уплывам рэлігійных дагматаў адбываецца нечаканая метамарфоза: космас раптам перастае ўспрымацца як сапраўднае быццё, што было ўласціва антычнасці, і фармуецца ўяўленне аб наяўнасці звышпрыроднага пачатку, які атаясамляецца з богам і лічыцца сапраўдным быццём. У цэнтры філасофскага аналізу з'яваў апынаецца ідэя патойбаковага быцця. Праз яе разглядаюцца і асэнсоўваюцца ўсе праблемы. А гэта карэнным чынам мяняе выпрацаваны папярэдняй філасофіяй погляд на рэчаіснасць. Субстанцыя з матэрыяльнага падмурка быцця перамяшчаецца ў звышпрыродны свет, і ўжо бог разглядаецца як абсалютны пачатак і аснова адзінства ўсяго існага. Бог лічыцца таксама зыходнай крыніцай руху і прычынай, якая "ажыццяўляе" свет. У той жа час прырода прызнаецца косным, няздольным да самавызначэння мноствам рэчаў, якое створана богам.

  • 2788. Філософія древнього Китаю
    Другое Философия

    Для коментаторів (нині невідомих) гексаграми поступово перестали бути тільки пророкуваннями і почали виконувати функції 64 категорії миру в русі до універсальної єдності. Таким чином, коментарі як частина «Книги змін» уперше в історії китайської філософії стають понятійним тлумаченням миру, його динамічних принципів і місця людини в ньому. «Книга змін», таким чином, «закриває явне й відкриває темне. Дає назви різним речам». Принципи інь і ян задіяні у відносинах між небом і землею (якими обмежений мир), у справах цього обмеженого миру й у русі миру. Ян визначається як щось активне, що висвітлює шлях пізнання речей; для інь визначена пасивна роль очікування, темного початку. Мова, однак, не йде тут про дуалістичне пояснення, тому що інь і ян не можуть виявити свою дію друг без друга. «Інь і ян з'єднують свої сили, а цілі й перервані лінії здобувають форму, що представляє відносини між небом і землею». Ці принципи змінюють свій вплив і «взаємно проникають» , а те, «що в дії інь і ян залишається схованим, є незбагненним» . Рух інь і ян - діалектичний рух змін у єдиному. Зміна, як наслідок руху, має свій шлях. «Чергування інь і ян називається шляхом (дао)», і цей «шлях проживають всі речі» . Із взаємного проникнення інь і ян виникає шість основних категорій, що відбивають взаємодію інь і ян. Автори «Книги змін» прибігають до натуралістичного найменування природних явищ: «Для надавання руху всіх речей немає нічого швидше, ніж грім. Для ввергнення всіх речей у занепокоєння немає нічого більше підходящого, чим вітер. Для всіх речей немає нічого більше сухого, чим вогонь. Для заспокоєння всіх речей немає нічого більше спокійного, чим озеро. Для зволоження всіх речей немає нічого вологіше води. Для виникнення й кінця всіх речей немає нічого повніше повернення. Адже це є наповнення всіх речей» . «Книга змін» простежує дао - шлях речей і шлях миру в русі. Особливо в ній виділяються «три даності», які рухаються по своїх шляхах, але завжди разом: небо, земля, людина.

  • 2789. Філософія древньої Індії. Початок філософського мислення
    Другое Философия

    На цій основі розробляється зміст окремих розділів восьмеричного шляху. Правильне судження ототожнюється із правильним розумінням життя як юдолі скорботи й страждань, правильне рішення розуміється як рішучість проявляти співчуття до всіх живих істот. Правильна мова характеризується як нехитра, правдива, дружня й точна. Правильне життя полягає в дотриманні приписань моральності - знаменитих буддійських п'яти заповідей (панчашила), яких повинні дотримуватися як ченці, так і світські буддисти. Це наступні принципи: не шкодити живим істотам, не брати чужого, утримуватися від заборонених полових контактів, не вести дозвільних і брехливих мов і не користуватися оп'яняючими напоями. Піддаються аналізу й інші щаблі восьмеричного шляху, зокрема останній щабель - вершина цього шляху, до якої ведуть всі інші щаблі, розглянуті лише як підготовка до неї. Шлях до звільнення від самсари відкритий тільки ченцям, однак, відповідно до навчання Будди, дотримання етичних принципів і підтримка громади (сангха) можуть підготувати передумови до вступу на шлях порятунку в якімсь із майбутніх існуванні й численних групах світських буддистів. Чернець, що пройшов всі стадії восьмеричного шляху й за допомогою медитації, який прошов до звільняючого пізнання, стає архатом, святим, котрий стоїть на порозі кінцевої мети - нірвани (буквально: вгасання). Тут мається на увазі не загибель, але вихід із круговороту перероджень. Людина ця уже не переродиться знову, але ввійде в стан нірвани й - як говориться в текстах - зникне, «як полум'я лампи, у яку не підливається масло».

  • 2790. Філософія епохи Відродження. Середньовічна філософія
    Другое Философия

    Пізня, або зріла схоластика (XIII-XIV вв.) виникла у зв'язку з подальшим прогресом міського життя, виникненням університетів, що стали основними центрами викладання наук (особливо Паризького і Оксфордського університетів). На відміну від ранньої схоластики вона прагнула використовувати для потреб обгрунтування християнського догматизму аристотелизм, що було почате ще Августином і продовжено Альбертом Великим (народився між 1193-1207, помер в 1280). Теологічна інтерпретація учення Арістотеля знайшла своє завершення в обширній філософській системі Хоми Аквінського (1225-1274). Як вихідний принцип її побудови Аквінський бере принцип гармонії віри і розуму. Розум, вважає Аквінський, здатний довести буття бога і відхилювати заперечення проти істин віри. Він не лише відтворює космологічний доказ існування бога Арістотеля і онтологічний доказ Августина, але і конструює новий доказ. Ми, на думку Аквінського, можемо прийти до ідеї бога, як першопричини, просліджуючи назад причинно-наслідкові зв'язки: те, що кожне існує має причину, воно у свою чергу причину, і так далі, а першопричиною всього є бог. Те, що все існує тим самим укладається в створений богом світопорядок. Система Аквінського під назвою томізму (від латинського Thomas - Хома) починаючи з XIV ст залишається офіційною ідеологією католицької церкви.

  • 2791. Філософія епохи Просвітництва
    Другое Философия

    Мислителі XVII-XVIIIст. піддали різкій критиці богословські концепції середньовіччя: вони розглядали історію суспільства як продовження історії природи і прагнули розкрити "природні" закони громадського життя. Це було пов'язано зі станом науки того часу, з пошуками єдиних, універсальних законів світу і відповідно єдиної науки. Життя суспільства уподібнювалася життю природи. Якщо вихідною ланкою в ланцюзі природних процесів є атоми, то таким атомом у суспільному житті представлялася людина. Як не різко розрізняються між собою люди, їх поєднує загальна основа прагнення до самозбереження. З цього почуття народжуються пристрасті, що складають свого роду пружину людських вчинків: вони керують поведінкою людей з такою ж точністю, як фізичні сили визначають рух природних тіл. Дії людей строго закономірні. Свобода в поведінці людини, по образному вислову Б.Спінози, рівносильна свободі каменю, що приведений в рух за законами механіки і який уявляє, що він рухається за власним бажанням. Соціальні закони розглядалися як прояв законів механіки. Почуття самозбереження уподібнювалося закону інерції. Соціальний інстинкт, подібно доцентровій силі, притягує людей одне до одного; і вони тим сильніше прагнуть одне до одного, чим менша відстань між ними і чим більше вони близькі між собою за своїми пристрастями. А людський егоїзм, подібно відцентровій силі, взаємно відштовхує людей. Кожна людина рухається в житті по своїй орбіті. Завдяки взаємодії доцентрових і відцентрових сил установлюється рівновага в суспільному житті: як небесні тіла не падають один на одного, так і люди не зливаються в одну масу і не розсипаються в різні сторони.

  • 2792. Філософія і світогляд Стародавньої Греції
    Другое Философия

    Отже, проблему буття Парменід не придумав, не винайшов, спираючись на суб'єктивні фантазії: вона мав реальне життєве (екзистенціальні) коріння, відображала сповна певні запити і потреби суспільства. Він лише сформулював її на мові філософії і спробував філософськими методами і способами знайти її рішення. Крім того, питання про буття і відповідь, дана на нього філософом, якоюсь мірою зумовили світоглядні і ціннісні установки західного світу. Не можна ототожнювати Парменідове буття (Абсолют, Благо, Добро і т. д.) з християнським Богом. Парменід не знає особистого Бога і особистого до нього відношення. Буття це позбавлена індивідуальності трансцендентна реальність, це Абсолют, до якого античний грек не міг звернутися за допомогою особистого займенника "Ти". Античний грек не шукав спілкування з Парменідовським буттям; йому вистачає було упевненості в тому, що буття, як абсолютна думка, є гарант стійкості людського існування. Вирішення проблеми буття Парменідом відкрило можливості для метафізики, тобто учення, в якому люди намагаються говорити не лише про матеріальне, але і про нематеріальне буття, незалежне ні від людини, ні від людства, шукати останні ідеальні причини природних єств і, врешті-решт, що всього існує. Вчення про Абсолютний дух, Бога, духовні єства і монади, яке склало надалі вміст багатьох праць мислителів західного світу, слід віднести до метафізичної дисципліни.

  • 2793. Філософія індивідуалізму, песимізму та позитивізму
    Другое Философия

    У 20-ті рр. XX ст. виникає "третій позитивізм", або неопозитивізм. Неопозитивізм - це філософський напрям, що включає , різні логіко-філософські школи, підходи, позиції. Його репрезентують такі відомі філософи і школи: М.Шлік /1882-1936/, засновник "Віденського гуртка", його послідовник Р.Карнап /1891-1970/, О.Нейрат /1882-1945/, Г.Рейхенбах /1891-1951/; представники Львівсько-варшавської школи А.Тарський /1902-1984/, Я.Лукасевич /1878-1956/, К.Айдукевич /1890-1963/; логік, математик, філософ Б.Рассел /1872-1970/; засновник філософії лінгвістичного аналізу австрійський філософ Л.Вітгенштейн /1889-1951/; течія "загальної семантики" - А.Кожибський, С.Чейз, С.Хайакава та ін. Їх відносна єдність полягає в особливому тлумаченні предмета і завдання філософії: вони рішуче критикують розуміння філософії як метафізики і обстоюють ідею "справжньої" наукової філософії, що орієнтується на зразки природничо-наукового, математичного знання. У межах запропонованого розуміння предмету філософії логічний позитивізм висуває два методологічні принципи: верифікації та конвенціалізму.

  • 2794. Філософія й ідеологія. Головний конфлікт
    Другое Философия

    Парадигма історичності апелювала до таким соціальних субстанциям як нації, класи, політичні рухи. Ці субстанції були історичними утвореннями, задавали рух суспільства й надавали зміст цьому руху. Виходячи із цього, вся політика мислилося як вираження історичної правди в тім або іншому питанні. Автор даної роботи вважає, що така політика зараз порожня й інертна. Історична політика доживає своє століття, тому що зараз уже всі частіше ми бачимо ситуації, коли нам уже не важлива історична правда, у тих або інших поточних політичних конфліктах. Ми всі частіше зіштовхуємося із ситуацією, коли нема рації в пошуках тих або інших закономірностей, тому представляється можливим сказати, що історична раціональність вичерпала себе як спосіб утворення сенсу. Американський філософ Френсіс Фукуяма ще в 1980-і роки обнародував тезу: «Історія скінчилася». Можна припустити, що сам він говорив про кінець історії, виходячи з того, що в історичному плані глобальне протистояння закінчилася на користь Америки. Але ця теза можна проінтерпретувати й інакше: історія закінчилася, тому що нема рації бачити в сучасних реаліях історичні протистояння . У виді цього, сучасність зараз виступає, точніше, може виступати, якщо врахувати досвід постмодернізму, як альтернатива парадигмі історичності. Референтом цієї парадигми є новий соціальний типаж: суспільство з новою культурою приватності. Це, у свою чергу, припускає нову затребуваність філософського знання й ставить нові соціальні орієнтири для професійного філософського співтовариства. Філософи усе більше починають ділитися на ті, хто адресує свої повідомлення суспільству/громадськості й тих, хто адресує свої повідомлення приватному індивідові.

  • 2795. Філософія Нового часу
    Другое Философия

    В історії філософії суспільство тривалий час розглядалось як сукупність людських індивідів, які об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Аристотель). Мислителі Нового часу розглядали суспільство як об'єднання індивідів для контролю над своїми діями (Гоббс, Руссо), об'єднання, яке ґрунтується на конвенції, договорі, однаковій спрямованості інтересів. Заперечуючи теологічне пояснення історичного процесу, прибічники теорії суспільного договору утверджували раціоналістичні концепції природи суспільства. Проте ці концепції фундувалися на поза історичних уявленнях про незмінну сутність людини, нерозумінні закономірного процесу розвитку людства. Спроба ж поширити принцип детермінізму (всезагальної причинної зумовленості явищ) на пояснення суспільних явищ не давало можливості збагнути секрети людського буття, його специфічної упорядкованості. Тому мислителі, навіть явно схильні до матеріалізму (зокрема Дж. Толанд і Т. Гоббс), іноді змушені були звертатися до гіпотези про існування надприродної сили - Бога. Немало філософів Нового часу вважали "природну релігію" ("релігію розуму", "релігію почуттів", які виводились із "людської природи", не потребували авторитету одкровення і догми) соціальним регулятором історичного процесу.

  • 2796. Філософія Ренесансу
    Другое Философия

    Час найбільшого розквіту італійського платонізму пов'язане із уже згадуваної флорентійської Академією, що в 1459 р. за пропозицією Плетона заснував Козимо Медичи. Ця Академія, а також і інші культурні суспільства, що виникли в інших містах тодішньої Італії, поєднували видних філософів, поетів, художників, дипломатів і політиків того часу. Характер цих об'єднань повністю відрізнявся від характеру офіційних філософських центрів, університетів і монастирських шкіл; тут не читалися лекції, але велися бесіди. Вілла в Кареджии, що Козимо надав Академії. Про це згадує М. Макіавеллі: «Козимо був також доброзичливцем і захисником літераторів. Він запросив у Флоренцію відомого грецького вченого Аргиропулоса, щоб він навчав молодь грецькій мові й іншим наукам. Містив також у своєму будинку Марсилио Фичино, прихильника платонівської філософії, якого досить поважав. Щоб Фичино міг безперешкодно віддаватися вивченню наук і щоб з ним можна було часто зустрічатися, Козимо подарував йому маєток поблизу від свого сільського володіння в Кареджії, стає в той час культурним центром не тільки Італії, але й всієї вченої Європи. Академія досягла свого найбільшого розквіту при Фичино й Пикоделла Мирандола. Видною фігурою серед платоніків XV сторіччя був Марсіліо Фичино (1422-1495), виділяючись своєю діяльністю по перекладах. Він не тільки перевів усього Платона на латинь, але й познайомився з античним неоплатонізмом. Не випадково він почав з перекладу так званого «Corpus Hermeticum» - збірника анонімних грецьких теологическо-філософських трактатів, які створювалися, імовірно, поступово в ході I в. до н.е. і I в. н.е. Авторство цього збірника приписувалося Гермесу Трисмегисту (грецьке ім'я єгипетського бога Тота - бога листа, чисел і книг). Збірник зберігся в скороченому виді, його тексти місцями порушені. Усього в ньому викладено 18 текстів і таємних релігійних, астрологічних магічних і містичних навчань. Для Фичино і його сучасників ці тексти були документом древньої мудрості, з яких виростала платоновская релігійно-філософська традиція, переводив Платона, Ямвлиха, Порфирія, Прокла, цікавився й християнським неоплатонізмом, заново перевів ареопагитику.

  • 2797. Філософія середньовіччя
    Другое Философия

    Схоластика була тим доказом, результат якого був відомий заздалегідь. Ніяких нових несподіваних відкриттів такий метод дати не міг, тому що як правило, все кінчалося твердженням про існування всемогутнього Бога. Проте справедливим буде відзначити цікавий факт, пов'язаний з можливостями схоластики. Найважливіше для схоластів було мати поняття, тому що під нього могло бути підведене безліч інших понять (менш загальних), і тоді можна було стверджувати, що ці поняття відомі (пізнані). Один зі схоластів Раймунд Луллій (1235-1315 рр.) на цій основі створив новий метод ("велике мистецтво"), що на його думку відкривав можливість без зусиль попереднього вивчення наук і роздумів давати відповіді на наукові питання. "Велике мистецтво" було нічим іншим, як логіко-математичним методом, згідно з яким відомі класи понять комбінувалися різним чином і завдяки цьому вирішувалися наукові задачі. Все було побудовано чисто механічно. Луллій виділив дев'ять суб'єктів, дев'ять абсолютних і дев'ять відносних предикатів, дев'ять чеснот, дев'ять пророків, дев'ять питань. Далі він поставив їх у відомому порядку між собою у формі семи концентричних кіл, що приводилися в рух таким чином, що кожне поняття, що знаходиться у фігурі, як по одинці, так і разом із всяким іншим, внаслідок обертання кіл, могло приходити в зіткнення зі всіма іншими. Від обертання в підсумку виходили різноманітні комбінації понять, з них же було легко вивести відповіді на всі питання, які можна було поставити з приводу того чи іншого з цих понять. Устрій Луллія був першою логічною машиною (перша спроба створення механічної моделі логічного мислення) і користувався великою популярністю серед численних його прихильників аж до XVI-XVIIст.

  • 2798. Філософія Середньовіччя і Відродження
    Другое Философия

    Прослідкуємо хронологію, процес виникнення й розвитку Середньовічної філософії. Спочатку зупинимося на аналізі патристики, в основі якої лежить сукупність теологічних та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II-VIII століть. Першими носіями її ідей були апологети, серед яких виділявся Оригена. Йому належить спроба побудувати цілісну філософську систему на основі положень християнської релігії. Свого апогею патристика досягла в діяльності каппадокійського гуртка на грецькому Сході і творчості Августина на латинському Заході. Істотною рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Остання безпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядала філософствування як пояснення Біблії, а Біблія - як підкріплення відповідних положень платонізму та арістотелі-зму. В основі онтології патристики була ідея бога як абсолютного буття. Якщо в катафатичній теології бог розглядався як зосередження благости, справедливості, всемогутності, то в апофатичній - бог як абсолют позбавлявся будь-яких атрибутів на тій підставі, що він перебуває за межами буття. Космос як витвір бога оцінювався як нескінченно нижчий від свого творця. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір бога, сповнений доцільності. Для космології патристики характерні теологізм, визнання універсальної гармонії і співвіднесеності речей, естетичне виправдання світу.

  • 2799. Філософія Стародавньго світу
    Другое Философия

    Головне місце в філософії Платона посідає вчення про ідеї. Сприйнявши висновок Парменіда про існування чистого буття як субстанційної основи конкретних матеріальних утворень, Платон пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів, але так і не була розв'язана, а саме: яким чином із єдиного, невизначеного і незмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? І чому, коли предмети одного класу зникають, то на зміну їм виникають в сутності тотожні з ними предмети цього ж самого класу. Після тривалого дослідження цього питання Платон, зрештою, приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними «тінями» ідей. Речей і предметів кожного класу існує велика кількість, тоді як ідея всіх речей класу всього одна. Ідея, у Платона, виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми творення речі. В даному випадку Платон відобразив у специфічній формі дійсний процес людської діяльності; в людській свідомості є одне поняття якогось класу предметів (наприклад, «книга»), яке включає в себе технологію створення, вироблення цього предмету. Ідеї - вічні, незмінні, досконалі й тому являють собою повноту буття; саме вони є тими зразками, за якими створюються речі. Отже, в філософії Платона ідеальне єдине буття Парменіда набуває статусу ідеального буття конкретний ідей, за якими утворюється світ.

  • 2800. Філософія феноменології
    Другое Философия

    Не лише М. Дюфренн, а й Ж.-П. Сартр, О. Рево д'Аллон, Ж.-Ф. ЛІотар та інші вважали події 1968 року переломними як для логіки розвитку їхніх власних теоретичних поглядів, так і для перебудови практичного спрямування конкретних наук, зокрема естетики. Значна частина теоретиків об'єдналася навколо журналу «Ревю д'естетик», на сторінках якого з'являлися відповідні теоретичні програми: «Травень це нове коло, яке одним різким рухом випередило теорію. Цю теорію ще треба створити. Мистецтво й економіка ось дві болючі проблеми, до яких повинна звернутися думка, щоб збагнути, як змінити життя. Закликали до творчих сил людини: тепер треба дізнатися, чи може людина виявити цю творчість водночас і в свята, і в праці, і в самоврядуванні підприємств. Адже не може бути нового суспільства без нових форм виробництва і споживання, так само як і без нового мистецтва завдяки мистецтву (через мистецтво) людина звільняється. Що ж зможе це нове мистецтво, по-справжньому народне, без академізму, без релігії, без фетишизму? Естетики повинні взятися за роботу як соціологи». Всі ці ідеї цілком поділяє у 6070-ті роки й М. Дюфренн. Як професійний естетик, він намагається знайти гідне місце для цієї науки в складній кризовій ситуації французької культури й водночас активізувати творчий потенціал естетичного знання як знання, що відкриває шлях до гуманізації людини.