Фiлософiя й iдеологiя. Головний конфлiкт
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
Фiлософiя й iдеологiя. Головний конфлiкт
Пiд iдеологiСФю можна розумiти систему свiтоглядiв i тому iдеологiчну функцiю часто зображують як свiтоглядну - традицiя, що йде вiд Вiльгельма Дильтея. Якщо йти вiд традицii, представленоi iмям Жестюта де Трассi, то пiд iдеологiСФю варто розумiти систему полiтичних переконань, розсiяних в публiчному просторi. Важливо, що в обох пiдходах до розумiння iдеологii, передбачаСФться наявнiсть певноi свiтоглядноi потреби, що фiлософ може задовольнити. Доречно нагадати, що Маркс розумiв iдеологiю як помилкову свiдомiсть, а Альтюссер, розвиваючи концепцiю Маркса, розглядав iдеологiю як стiйку структуру, що виступаСФ необхiдною умовою iсторичного процесу. Уже в нашi днi Жижек трактуСФ iдеологiю як спосiб засвоСФння травматичноi реальностi. У наявностi - очевидна наступнiсть в потребносном розумiннi iдеологii. При цьому, варто звернути увагу на зауваження сучасного росiйського фiлософа А.В.Бузгалина про те, що на всьому протязi людського життя та або iнша суспiльно-наукова парадигма одержувала те або iнше iдеологiчне оформлення.
Звичайно думають, що iдеологiчна потреба - це потреба в якомусь соцiальному iдеалi. Формуючи такий iдеал суспiльство, тим самим, формуСФ подання про те, якоi цьому суспiльству бути. Таким чином, за рахунок орiСФнтацii на цей соцiальний iдеал суспiльство розвиваСФться. У такому дискурсi концепт розвитку був завжди актуальний. Тому iдеологiчна потреба традицiйно осмислювалася, як потреба бути прогресивним.
Бути прогресивним - значить вписати себе в iсторичний процес. У видi цього, iсторичний процес зявлявся, як мiряло, критерiй iстини й у фiлософських мiркуваннях. У такому фiлософському дискурсi основним змiстом фiлософських мiркувань ставало формулювання тих або iнших мiркувань. Цi мiркування, сформульованi в рамках науковоi парадигми iсторичностi, були як у марксистському, так й у лiберальному варiантi iдеологii.
Парадигма iсторичностi орiСФнтована, насамперед, на iсторичнi сили - класи й нацiй, - якi рухають iсторiю в тiм або iншому напрямку. Саме тому, що весь ХIХ столiття й першу половину ХХ столiття домiнувало парадигма iсторичностi, зложилося клiше, що iдеологiя як прагматична проекцiя фiлософського знання, споживаСФться в публiчнiй сферi й призначена для суспiльства в цiлому, формуючи колективну iдентичнiсть.
Звичайно, i в сучасному свiтi СФ iсторичнi завдання, що припускають колективнi зусилля, наприклад - завдання формування цивiльного суспiльства, але цi завдання - рутиннi, тому що СФ завданнями завершення процесiв старого, а не породження нового.
ОбмовляСФмося, що на соцiальнi проблеми повязанi з парадигмою iсторичностi не повинне бути погляду зверху вниз. Розмова про цивiльне суспiльство може здiйснюСФться з рiзних позицiй: iсторичноi й сучасноi. Колiзiя складаСФться не в тiм, що тема цивiльного суспiльства втратила актуальнiсть, а в тiм ця тема повинна розглядатися в iсторичному планi. РЖнакше виникаСФ помилковий фiлософський дискурс. Звичайно, цивiльне суспiльство в рядi випадкiв СФ актуальною потребою, але, у той же час, це не потреба сучасного iндивiдуума. РЖз цього погляду цивiльне суспiльство втратило якiсть iстини у фiлософському змiстi. Але, проте, цивiльне суспiльство, як соцiальний проект продовжуСФ бути актуальним завданням i до цiСФi теми у фiлософiв не може бути поблажливого вiдношення.
Так виникаСФ проблема подвiйного переживання сучасноi людини: переживання викликанi РЖсторiСФю й переживання, викликанi Сучаснiстю.
Завдання, що коштуСФ перед сучасними фiлософами, не стiльки в тiм, щоб знайти якусь iсторичну перспективу, скiльки в тiм, щоб осмислити якiсь iсторичнi пiдсумки. Тому у фiлософii кiнця ХХ столiття маСФ мiiе втрата iсторичного пафосу. ЗявляСФться, у свою чергу, пафос, повязаний iз сучаснiстю. Показова позицiя Жан-Люка Нансi, заявлена в його роботi Corpus : Вiдтепер мова йде тiльки про те, щоб бути безумовно сучасним, це вже не програма, а необхiднiсть, насущна потреба.
Дане висловлення може здатися тривiальним, тому що ми завжди перебуваСФмо в сучасностi як наявному продовженнi iсторичного процесу. Однак на сучаснiсть можна глянути й iнакше: як на щось автономне вiд iсторii. РЖ, у такому випадку, перед нами вже iнша ситуацiя й iншi вимоги. Ранiше важливо було бути прогресивним, тобто виражати прогресивну тенденцiю РЖсторii, виражати iсторичну силу. Це, вiдповiдно до парадигми iсторичностi, i означало бути сучасним. Звичайно, сучаснiсть можна розглядати як момент РЖсторii, у контекстi iсторii, традицii, мiркуючи про залежне поточне положення справ вiд початкових умов. Але сучаснiсть можна розглядати й iнакше: як триваючий поточний процес, не повязаний з логiкою iсторичного розвитку й цей ракурс мiняСФ систему цiнностей, акцентiв, мiняСФ нашi подання про суспiльство i його агентiв. Так виникаСФ пари бiнарних термiнiв: РЖсторiя й Сучаснiсть.
Парадигма iсторичностi апелювала до таким соцiальних субстанциям як нацii, класи, полiтичнi рухи. Цi субстанцii були iсторичними утвореннями, задавали рух суспiльства й надавали змiст цьому руху. Виходячи iз цього, вся полiтика мислилося як вираження iсторичноi правди в тiм або iншому питаннi. Автор даноi роботи вважаСФ, що така полiтика зараз порожня й iнертна. РЖсторична полiтика доживаСФ своСФ столiття, тому що зараз уже всi частiше ми бачимо ситуацii, коли нам уже не важлива iсторична правда, у тих або iнших поточних полiтичних конфлiктах. Ми всi частiше зiшто