Доля полiтичноСЧ нацiСЧ в полiетнiчному суспiльствi.
Дипломная работа - Разное
Другие дипломы по предмету Разное
?ласнiсть. Специфiчною рисою цивiльноСЧ громади СФ те, що земельна власнiсть фiгуруСФ тут у бiнарнiй формi: колективнiй i приватнiй. Цей феномен античноСЧ власностi чудово усвiдомлювався вже у тi часи. Питання про спiввiдношення власностi полiсу i власностi громадянина не один раз торкався Платон, бо це завжди для нього слугувало прикладом вiдповiдностi первинноСЧ цiлiсностi свiтовоСЧ душi, свiтового розуму та СФдиного добра з спiвпричетним i обумовленим нею реальною множиннiстю речей, що СФ разом з тим так само i СФднiстю. В своСФму утопiчному творi вiн просто пiдкреслюСФ: тАЬХай здiйсненим буде розподiл землi таким чином, щоб кожний, котрий отримав свою долю, вважав СЧСЧ загальною власнiстю всiСФСЧ державитАЭ. Ментальнiсть людини античного свiту було притаманне вiдчуття зверхностi i первинностi полiсу, СЧСЧ звичаСФва свiдомiсть завжди виходила з визнання беззастережного прiоритету права громади на сукупнiсть землi та майна, як розподiлених, так i не розподiлених мiж громадянами.
Таким чином, маСФмо усi пiдстави вважати, що давньогрецький полiс за своСФю глибинною сутнiстю не збiгався анi мiською общиною, бо далеко не усi мешканцi мiста мали громадянськi права, анi з державою, бо полiтична органiзацiя полiсу поСФднувала у державну цiлiснiсть повноправних еллiнiв, напiвправних метекiв i безправних рабiв. Полiс був, перш за все, громадянською общиною, або цивiльною громадою громадою земельних власникiв у межах i обрiях полiсноСЧ власностi. Полiс як колектив громадян завжди виступав як верховний власник землi i як гарант земельноСЧ власностi окремих громадян.
Можемо констатувати, що полiс був першою в iсторiСЧ людства громадянського общиною. Проiснувавши декiлька сторiч в якостi унiверсальноСЧ форми суспiльного життя античного свiту полiсна структура знайшла своСФ вiдображення в повсякденнiй i теоретичнiй свiдомостi не тiльки своСФСЧ доби, а й усiСФСЧ подальшоСЧ СФвропейськоСЧ iсторiСЧ. Можна погодитись з тезою В. Вiтюка, що тАЬне СФ тотожним змiст, який вкладаСФться в поняття громадянського суспiльства античними мислителями i сучасними полiтологамитАЭ, але викликаСФ категоричне заперечення його твердження нiби тАЬантичнiй думцi був в принципi невластивим подiл соцiуму на державу i громадянське суспiльствотАЭ.
Антична духовна культура полiсноСЧ доби спромоглася витворити такi образи i iдеСЧ громадянського спектру, котрi були покладенi в основу системи категорiй загальноСФвропейськоСЧ традицiСЧ соцiального мислення.
Це перш за все громадянська iдея. РЖдея усвiдомлення античним iндивiдом себе частиною, монадою, персонiфiкацiСФю громадянськоСЧ спiльноти. Понад те, усвiдомлення доконечностi використання своСЧх прав i виконання обовязкiв, почуття громадськоСЧ вiдповiдальностi, причетностi до суспiльного життя стали питомими рисами ментальностi еллiна i римлянина. Звичайно, що в перебiгу столiть iдея громадянства модифiковувалась, наповнювалась новими аспектами змiсту, але цi моменти, мабуть, не варто перебiльшувати. Навiть вiдверто негативнi, з сучасноСЧ точки зору, риси античноСЧ форми цiСФСЧ iдеСЧ постiйно вiдтворюються в iсторичному процесi i сприймаються сучасниками зовсiм по iншому. Так, наприклад, сама проблема громадянства. Вiдомо, що полiс як громадянська громада не збiгався з полiсом як державою. До громадянськоСЧ общини належали тiльки вiльнi землевласники, але проблема громадянства зовсiм не була тiльки етнiчним забобоном, чи площиною класовоСЧ боротьби. Питома вага громадянського суспiльства в межах держави завжди була, перш за все, мiрою соцiальноСЧ i полiтичноСЧ стабiльностi, мiрою його здатностi до самозбереження. Порушення рiвноваги мiж власнiстю i громадянством було одним з важливiших симптомiв кризи полiсу.
Друга духовна вартiсть античного суспiльства iдея свободи. Зараз багато дискутують наскiльки сучасне тлумачення свободи вiдрiзняСФться вiд античного. Дискусiя триваСФ не перше столiття. Так ще на початку XIX ст. Бенжамен Констан намагався пiдкреслити, що антична свобода полягала тiльки у тАЬколективному, але прямому здiйсненнi декiлькох функцiй верховноСЧ влади, взятоСЧ у цiлому: обговорення питань вiйни i миру, заключення угод з чужоземцями, голосування законiв, винесення вирокiв, перевiрки видаткiв i актiв магiстратiв, СЧх оприлюднення.
Але одночасно з yсiм цим, що стародавнi називали свободою, вони допускали повне пiдкорення iндивiда авторитету спiвтовариства як сумiсне з колективноСЧ формою свободитАЭ.
Точка зору, що в античному суспiльствi не мала мiiя свобода приватного життя, що iндивiд тут ще не пiдiймаСФться до рiвня особистостi, що становлення справжньоСЧ людини noвязане тiльки з добою Вiдродження, СФ вiддавна дуже поширеною в лiтературi. тАЬОсобиста незалежнiсть не поширюСФться анi на думки, анi на заняття, анi тим бiльше на релiгiю... люди античностi не мали йодного розумiння про iндивiдуальнi права... в стародавньому свiтi iндивiд, майже суверенний у громадських справах, залишаСФться рабом в суспiльному життiтАЭ.
Безумовно, усi цi аргументи мають певний сенс. Найбiльш поширеним розумiнням свобода в античному суспiльствi було розумiння СЧСЧ як свободи вiд тиранiСЧ. Але полiтична свобода поСФднувалась з певною духовною свободою, невiдСФмно вiд будь-якоСЧ демократiСЧ. Достатньо згадати софiстiв i Сократа, стоСЧкiв такому розмаСЧттю морально-релiгiйних пошукiв може позаздрити сучаснiсть. Взагалi, такого роду оцiнка стану свободи в полiсному свiтi, протиставлення тАЬнегативноготАЭ колективного та тАЬпозитивноготАЭ iндивiдуального, тАЬмитАЭ та тАЬятАЭ, наро?/p>