Античний театр як модель античного полiсу
Дипломная работа - Культура и искусство
Другие дипломы по предмету Культура и искусство
мiцно скута й обмежена в родовому строi, вела тепер до виникнення вже вiльного вiд общинних пут iндивiда, пробуджувала до життя внутрiшнi самовiдчуття, вимагала вiд народженоi iндивiдуальностi бiльш глибоко розумiти життя природи i суспiльства, бiльш впевнено розпоряджатися в обiктивному свiтi. Але й нести вантаж Вiдповiдальностi за цю свободу, за вчинок, детермiнований не колективним безсвiдомим архетипом, а iндивiдуальним свiдомим вибором. РЖ саме цей акт усвiдомлення вибору стаi смисловим центром народжуваiмоi трагедii. Таким чином, в ментальному сенсi аттична трагедiя i вся давньогрецька класична культура iдентичнi. РЖ так же як полiс - форма iснування античноi культури - виростав з мiфологiчного космосу, так i трагедiя будувалася з цеглин мiфу на ТСрунтi нових культурних проблем.
Якщо в мiфологiчнiй культурi ритуал слугував очищенню мiфу (про що йшлося вище), то в культурi класичного полiсу функцii колективного очищення громадян общини поступово приймаi на себе трагедiя. Саме в цьому ключi слiд, як видаiться, розумiти славнозвiсний катарсис Аристотеля, якi б ще тлумачення не мiстив в собi цей по-античному iмкий термiн.
Низка ритуалiв мiфологiчноi архаiки, що вони слугували очищенню общини, лягла в основу форми майбутньоi трагедii: вiд славетних Елевсiнських та Дiонiсiйських мiстерiй, Делосського та Дельфiйського культiв Аполлона, численних малоазiйських мiстерiй до народних хороводних традицiй (на честь Де метри та Кори-Персефони, Арiадни та Лiна, Дамii та Авксесii, куретiв та карi бантiв на честь Реi i Кебети, нарештi, на честь Аполлона та Дiонiса - особливо щорiчнi святкування Фаргелiй в Афiнах та аналогiчнi обряди в РЖонii - Мiлет, Парос, - Массалii та iнших мiiях Грецii). Всi вони носили державний характер, багато в чому скутували особисту iнiцiативу i творчiсть учасникiв заздалегiдь предписаним порядком рецитацiй i поведiнки. Ось чому вiльна звязанiсть з особистiсним дiянням, яка постаi в дiанiсiйствi, буквально захоплюi Елладу.
Вiдкрита (екзотерична) частина дельфiйського культу Аполлона в театризованих мiстерiях репродукуi мiфи, повязанi з Дiонiсом. Великi мiстерii в Елевсинi тепер представляють космiчну трагедiю через трагедiю Дiонiса. При цьому постале тут дiйство повязуi життя й подвиги героiв (Персей, Тантал, Кадм, Едип, Геракл i Тесей) з особистiстю Дiонiса, iмперсонiфiкуючи останнього в них. Дитячi та юнацькi таiнства - система iнiцiацiй, обовязкових для кожного громадянина будь-якого полiсу, також вiдображують дiонiсiйськi мiфологеми. Культурне значення Елевсiнського таiнства пiдтверджуiться тим фактом, що бажання його узурпувати викликаi декiлька вiйн, остання з яких - мiж Афiнами та Мегерою - закiнчилася перемогою Афiн у 596 р. до н.е. (за пiвстолiття до виникнення трагедii) i перебудовами культових споруд та дороги на Елевсiн при Солонi, Пiсистратi i пiзнiше Периклi. Навiть пiдчас битви при Сала мiнi вiдбулося мiстерiальний хiд в Елевсiн. Дiонiсизм, як нiщо iнше, вiдображав дiалектику античноi культури, яка полягаi у бiполярнiй природi людини: наявностi в кожному iндивiдi двох до кiнця незлияних i принципово нероздiльних сторiн - сторони, орiiнтованоi назовнi, на життя полiсу, соцiуму, роду, i сторони, спрямованоi вглиб себе, на розвиток духу. Всi дiонiсiйськi культи носили пiдкреслено приватний та виключно iндивiдуальний характер. Але при цьому, як ми бачили вище, популярнiсть iх була масова i повсюдна.
Ось чому для культуролога не випадковим, а глибоко символiчним i факт, що вiдпалi вiд полiсу тирани Пiсистратиди були вбитi героiзованими Гармодiiм та Аристогитоном саме пiдчас Елевсiнськоi мiстерiальноi ходи, що може бути знаком торжества народноi демократичноi стихii над аристократичною узурпацiiю полiсу. Не випадково народ Афiн двiчи замовляв статуарну групу тирановбивц - Атенору i, пiсля крадiжки Ксероксом Атеноровоi статуi, Критiю та Несiоту. Плiнiй називаi Тирановбивцiв першим суспiльним полiтичним памятником. Зазначимо, що полiс в своiй несамовитiй стихiйнiй - дiонiсiйськiй - ненавистi до родовоi знатi забуваi про скоiне братами-героями святотатство. Але все це пролягало в руслi дiонiсiйського оргазму: вбиваючи тиранiв, громадянин уявляв собi, що вiн розтерзуi Дiонiса, тобто свого найвищого бога, що вiн споживаi його тiло й кров, а через це долучаiться до всього загальнокосмiчного i загальнобожественного життя.
Дiонiсiйський культ, мабуть, наймолодший з культiв древностi, ранiше iнших практик починаi випробовувати на собi результати своii вiдкритостi. Тут перш за все проявляються авторськi релiгiйнi тексти: так званi Гомерiвськi гiмни та дифiрамби. Зявляiться можливiсть вiльноi iмпровiзацii на теми дiонiсизму в буднi ба навiть святковi днi. Саме такими iмпровiзацiями, вiльними вiд диктату будь-яких культових осiб (зазначимо, що дiонiсiйський культ, зокрема, як i взагалi вся релiгiйна практика грецькоi античностi, не знаi професiйних жрецьких каст, крiм жрецiв Дельфiйського Аполлона), i були вистави Феспiса, з яких у 534 р. до н.е. i постала аттична трагедiя. ТРенеза трагедii, таким чином, постаi вiдображенням, своiрiдною моделлю становлення всiii грецькоi культури доби класики, що йшло шляхом iндивiдуацii мiфологiчноi свiдомостi. Саме поява нового погляду на свiт-мiф, погляду, що традицiйно маi назву антропоцентричним, а точнiше кажучи, iндивiдуалiстичного, видiленого з загальноi маси i винесеного на загальний розгляд, розсуд, спiввiднесення з iншими поглядами, на думку М. Бахтiна приводить до по