Античний театр як модель античного полiсу
Дипломная работа - Культура и искусство
Другие дипломы по предмету Культура и искусство
?ри), але i певну умоглядну схему свiту i людини, космiчно далеку вiд реальностi, майже механiстичну, i вже точно математичну. З неi походить вся iвропейська наукова традицiя з ii штучно модельованим обiктом вивчення. РЖ хоча в старогрецькiй культурi фiлософи, оточенi незмiнною пошаною навiть у тиранiв, не стояли зовсiм вже над суспiльством i, безперечно, не поза останнiм, далеко не всiм громадянам були зрозумiлi iх теорii. Антична фiлософiя, що виконувала титанiчну роботу рефлексii над культурою i теоретичного моделювання новоi ситуацii, все ж таки не стала тим самим соцiальним регулятором, який винаходила культура. Для культуролога ж вона не може служити достатнiм матерiалом в побудовi модельноi картини свiту античностi через погрiшнiсть на субiктивiзм.
Антична ж iсторiя як наука, на наш погляд, взагалi вирiшуi iдине питання. З часiв Геродота вона являi своiрiднийм каталог доль знаменитих i не дуже знаменитих людей, при цьому, на вiдмiну вiд полiсноi iдеологii, не вбачаючи рiзницi мiж еллiнами i варварами, реальними i легендарними персонажами. Такi долi розглядаються як прецеденти, як зразки, на пiдставi збiрки яких можна робити достовiрнi виводи про те, як треба жити, а як нi, для досягнення щастя, гармонii, миру. Саме такий пiдхiд до iсторii (ще поки що абсолютно мiфологiчний) i дав привiд Аристотелю в Поетицi зауважити, що поезiя бiльш фiлософська i серйозна, нiж iсторiя: поезiя говорить про загальне, iсторiя - про одиничне. Попутно зазначимо, що тут пiд поезiiю Аристотель розумii трагедiю, яка, на його думку, по значенню в життi суспiльства стоiть на другому мiii (природно, пiсля фiлософii), а по популярностi - на першому.
Трагедiя виникаi в культурному просторi гри, дозвiлля, що було дароване богами для збереження порядку речей, коли в Афiнах триiдина хорея - музика, спiв i танець - зiдналися з епiчною поезiiю. В Афiнах виникнення театру йшло природним чином - з майже жартiвливих змагань, приурочених до дiонiсiйських свят. Таких в Аттицi, як ми вже бачили в пiдроздiлi 1.2.2, було багато, i кожне з них було повязане з якимось етапом рiчного циклу виноградарства або виготовлення вина: Малi (або сiльськi) Дiонiсii - в груднi (судячи з усього саме на них починав Феспiс як трагiк), Ленеi - в сiчнi, Анфестерii - в лютому, Великi (або мiськi) Дiонiсii - в березнi, Осхофорii - в жовтнi. У програму кожного з цих святкувань, що тривали по декiлька днiв, входили змагання як у фiзичнiй спритностi i витривалостi, так i в дотепностi i красномовствi.
Найяскравiшим i значнiшим святом Афiн були Великi Дiонiсii, значення яких особливо зросло, коли в серединi VI в. до н.е. тиран Пiсистрат, що пiдтримував в своiй полiтицi народнi культи i звичаi, зробив Великi Дiонiсii офiцiйним всенародним святом у всiй Аттицi, другим по важливостi пiсля Панафiнейських торжеств. Дiонiсii, установленi Пiсистратом, носили полiтико-релiгiйний характер, i в той же час саме вони дали могутнiй iмпульс розвитку драматичноi поезii i театру в Грецii. Спочатку Великi Дiонiсii тривали пять днiв, а з 488 р. до н.е. - шiсть (цей день був присвячений афiнянам, полеглим при Марафонi i Платеях).
Традицiйно, в другий день цього свята на спецiально приготованому, утрамбованому i посипаному пiском майданчику - орхестрi, недалеко вiд храму Дiонiса, змагалися мiж собою хори молодi i дорослих чоловiкiв. З 524 р. до н.е. (тобто через десять рокiв пiсля створення трагедii) услiд за цим змаганням влаштовувалися театральнi агони. Спочатку грали тiльки трагедii протягом трьох днiв, але з 488 р. до н.е. в програму святкувань ввели i комедiю, призначивши для неi третiй день Великих Дiонiсiй; потiм три днi поспiль - трагедii. У останнiй день оголошували результати змагань i роздавали нагороди - спочатку тiльки поетам, авторам найбiльш вподобаних творiв, але згодом почали нагороджувати i хорегiв - заможних громадян, якi на своi кошти органiзували i пiдготували хор для трагедii; а з розвитком смаку публiки, становленням технiки акторськоi гри i розумiння краси i важливостi останньоi для трагедii - i акторам (на Афiнських Дiонiсiях - з 446, на Ленеях - з 420 i для комiчних акторiв з 307-306 рр. до н.е.).
У атмоiерi змагання, творчостi, що за визначенням не скута традицiiю, адже такоi ще немаi, трагедiя швидко стаi улюбленiшим видовищем афiнян. Слова Аристотеля про те, що трагедiя стала серйозною лише набагато пiзнiше пiсля свого виникнення, очевидно, вiдносяться до плеяди сучасникiв i послiдовникiв Феспiса (Хойрiл, Пратiнас та iншi, чиi iмена до нас не дiйшли, але раз були змагання, значить, були i драматурги), якi в своiх трагедiях продовжували драму сатирiв, намiчену Феспiсом. Але вже Фрiнiх (511-479 рр. до н.е.) зробив перелом в цьому розвитку: вiн писав трагедii на мiфологiчнi та iсторичнi сюжети, як Падiння Мiлета i Фiникiянки.
Спроба осмислення сучасноi iсторii як героiчного епосу не була чимось незвичайного у той час. Наслiдуючи Гомера, що прославив героiв РЖлiона, Симонiд Кеосський в елегii увiковiчував героiв Марафону, Саламiна i Платей. Цiкаве те, що в драматичнiй формi масовому глядачевi було запропоновано не розвагу, а роздум над дiями сучасникiв. РЖ це, за словами Геродота, справило на глядачiв величезне враження: весь театрон ридав, i на автора був накладений штраф в тисячу драхм за порушення святкового настрою. Але все таки Фрiнiх був визнаний переможцем. Народ готовий був тепер не розважатися в театрi, а використовувати дозвiлля для того, аби дечому научатися.
Абсолютно одночасно i поза