Послання апостола Павла в iх дСЦалектичному взаСФмозвтАЩязку фСЦлософськоi та богословськоi складових
Дипломная работа - Культура и искусство
Другие дипломы по предмету Культура и искусство
В¶иття стаСФ незносним. Людина - це СФдина СЦстота на землСЦ, яка не може СЦ не хоче примиритися з цим законом. Для цього людина прибСЦгаСФ до послуг мистецтва, або навСЦть псевдомистецтва.БСЦологСЦчне СЦснування людини СФ постСЦйною боротьбою. Кожен удар серця, кожен подих, кожна життСФво важлива функцСЦя СФ боротьбою зСЦ смертю. РЖ ця боротьба неминуче приводить людину до поразки. БСЦологСЦчно, в сучасному станСЦ грСЦхопадСЦння, людина не може здолати свою природу, не зважаючи навСЦть на високий стан розвинутоi медицини.
Але СФ СЦ СЦнший закон, закон вСЦчного життя, закон Божий, по якому покликана жити внутрСЦшня людина, обернена у вСЦчнСЦсть. Цей закон СЦ був явлений ап. Павлу, викликавши до вСЦчного життя його внутрСЦшню людину, бо тСЦльки "по внутрСЦшнСЦй людинСЦ знаходжу задоволення в законСЦ Божому" (Рим.7:22). Тепер стаСФ зрозумСЦлою, в усСЦй своСФю сутнСЦсною СЦ стратегСЦчною облиште для педагогСЦки, та унСЦкальна формула, яку вводить ап. Павло, : "якщо зовнСЦшня наша людина СЦ тлСЦСФ (гниСФ, згниваСФ, висихаСФ, страждаСФ, втрачаСФ пам'ять, гине, - амплСЦфСЦкацСЦя авт.), то внутрСЦшнСЦй з дня на день оновлюСФться" (2Кор.4:16). Ця формула диференцСЦюСФ СЦ подвоюСФ саму педагогСЦку. Тому, педагогСЦку, що займаСФться проблемами формування зовнСЦшньоi, душевноi, тлСЦючоi людини називатимемо цивСЦлСЦзацСЦйною (профанной, площинною, реанСЦмацСЦйною, душевною) педагогСЦкою, а СЦншу, що вСЦдповСЦдаСФ за становлення внутрСЦшньоi людини згСЦдно СЦз законом Божия, спрямованого в життя вСЦчне, - сакральною педагогСЦкою (педагогСЦкою духовноi вертикалСЦ, педагогСЦки серця СЦ Божественноi любовСЦ). Але св. ап. Павло не лише бачить розподСЦл людини на зовнСЦшнього СЦ внутрСЦшнього, душевного СЦ духовного, старого СЦ нового. Але в цСЦй роздСЦленостСЦ вСЦн убачаСФ не лише асиметрСЦю, але СЦ домСЦнантнСЦсть однСЦСФi частини над СЦншою: "Душевна людина не приймаСФ того, що вСЦд Духу Божия, тому що вСЦн шануСФ це безумством; СЦ не може розумСЦти, тому що про це потрСЦбно судити духовно. Але духовний судить про усе, а про нього судити нСЦхто не може. Бо хто пСЦзнав розум ГосподнСЦй, щоб мСЦг судити його? А ми маСФмо розум Христов (1Кор.2:14- 16). Саме через цю домСЦнанту СЦ проявляСФться СЦСФрархСЦя. Вона була вСЦдома ще з часСЦв Старого ЗавСЦту : ЗлСЦ люди не розумСЦють справедливостСЦ, а шукаючСЦ Пани розумСЦють усе (Прит.28:5) СЦ далСЦ: Шлях життя мудрого вгору, щоб вСЦдхилитися вСЦд пекла внизу (Прит.15:24). Тому головним СЦ таким, що веде в цСЦй парСЦ виступаСФ людина внутрСЦшня, духовна, нова. Але треба завжди пам'ятати, що зовнСЦшня людина завжди прагнути царювати над внутрСЦшнСЦм, охопити його своiм жеврСЦнням, зробити рабом своСФi плотСЦ СЦ грСЦха. Про це нагадуСФ СЦ св. ап. Павло: народжений по плотСЦ гнав народженого по духу, так СЦ нинСЦ (Гал.4:29).
Коли ми гранично аналСЦзуСФмо СЦнтуiцСЦю свСЦтового безглуздя, нас вражаСФ в нСЦй одна дивна СЦ парадоксальна риса. Вона свСЦдчить про те, що перебуваСФ поза нею. Ми можемо розумСЦти що таке безглуздя, тСЦльки тодСЦ, коли десь в найглибших закутках своСФi душСЦ ми маСФмо поняття глузду. Щоби зрозумСЦти безглуздСЦсть життя, людина повинна мати опору своСФi думки поза цСЦСФю безглуздСЦстю. Цю СЦнтуiтивну точку опори ми знаходимо в усвСЦдомленнСЦ СЦ причетностСЦ до вСЦчного сенсу буття людства - до Бога. Цю причетнСЦсть до Бога, приСФднання до нього з давнСЦх часСЦв називали святСЦстю. Шлях до святостСЦ СФ СФдиним релСЦгСЦйним шляхом, який заповнюСФ вакуум людського вСЦдчуття даремностСЦ СЦ беззмСЦстовностСЦ СЦснування. [50; 178-182].
СутнСЦсть релСЦгСЦi, звичайно, СЦ справедливо вбачаСФться в особливому СФднаннСЦ людини з Богом, духу людського з Духом Божим. При цьому кожна релСЦгСЦя указуСФ свСЦй шлях СЦ своi засоби до досягнення цСЦСФi мети. Однак, завжди залишаСФться непорушним постулат загально-релСЦгСЦйноi свСЦдомостСЦ про необхСЦднСЦсть духовноi СФдностСЦ людини з Богом для досягнення вСЦчного життя. Ця СЦдея червоною ниткою проходить через усСЦ релСЦгСЦi свСЦту. Бог, лише частково вСЦдкривши Себе в Старому ЗавСЦтСЦ, зявився в гранично доступнСЦй людинСЦ повнотСЦ в СвоСФму СинСЦ, СЦ можливСЦсть СФднання з Ним стала особливо виразною СЦ вСЦдчутною завдяки створенСЦй Ним ЦерквСЦ. Церква - це СФднСЦсть у ДусСЦ Святому всСЦх розумних створСЦнь, що пСЦдпорядковуються волСЦ БожСЦй СЦ в такий спосСЦб входять у Боголюдський ОрганСЦзм Христа - ТСЦло Його (Еф.1; 23).[10, 134-137]. Тому Церква СФ сСЦмя святих. Однак членство в нСЦй обумовлено не простим фактом прийняття вСЦруючим Хрещення, РДвхаристСЦi й СЦнших таiнств, але й особливою причетнСЦстю Духу Святому. Якщо стара (Еф.4,22) природа успадковувалася нащадками Адама в природному порядку, то народження вСЦд Другого Адама (1Кор. 15,47) СЦ прилучення Духу Святому вСЦдбуваСФться через свСЦдомий, вольовий процес особистоi активностСЦ, що маСФ двСЦ принципово рСЦзнСЦ ступСЦнСЦ. Перша, коли вСЦруючий духовно народжуСФться в таiнствСЦ Хрещення, одержуючи сСЦмя (Мф.13, 3-23) Нового Адама СЦ тим самим стаючи членом Його ТСЦла -Церкви. Преподобний Симеон Новий Богослов говорить: ...увСЦрувавши у Сина Божого... каСФться... у колишнСЦх грСЦхах своiх СЦ очищаСФться вСЦд них у таiнствСЦ Хрещення. ТодСЦ Бог Слово входить у хрещеного, як в утробу ПриснодСЦви, СЦ перебуваСФ в ньому як сСЦмя. Але Хрещенням людина не перетворюСФться автоматично з староi людини (Еф.4,22) у нову (Еф.4,24). ЧоловСЦк, очищаючись вСЦд усСЦх грСЦхСЦв своiх СЦ уподСЦбнюючись тим первозданному Адаму, зберСЦгаСФ, за висловом преподобного Максима РЖсповСЦдника, пристраснСЦсть, тлСЦннСЦсть СЦ смертнСЦсть, успадкованСЦ ним вСЦд згрСЦшивших прабатькСЦв, у ньому залишаСФться схильнСЦсть до грСЦха. Тому та святСЦсть, до якоi людина покликана таiнством Хрещення, ще не досягаСФться. Цим таiнством покладаСФться лише ii початок, а не здСЦйснення, людинСЦ даСФться лише насСЦння, але не саме древо, що приносить пло