Послання апостола Павла в iх дСЦалектичному взаСФмозвтАЩязку фСЦлософськоi та богословськоi складових
Дипломная работа - Культура и искусство
Другие дипломы по предмету Культура и искусство
, за власною волею, виходить зСЦ СвоСФi неприступностСЦ СЦ зявляСФться людинСЦ. Людина також, за самою своСФю природою, володСЦСФ здСЦбнСЦстю виходу з себе, тобто сприйняття Того, Хто вище ii самоi. В цьому ii богоподСЦбнСЦсть, в цьому ж ii покликання. Воскресле СЦ преображене Людство РЖсуса Христа СФ метою СЦ надСЦСФю людей: спСЦльником Його людина стаСФ в ЦерквСЦ, в Ньому досягаСФ обоження, тобто спСЦлкування з СФдино СЦстинним вСЦчним життям, в Ньому вона перемагаСФ смерть СЦ отримуСФ живоносну силу для спасСЦння всього свСЦту. [52, 213-217].
Християнська благовСЦсть принесла свСЦтовСЦ декСЦлька головних СЦдей про людину СЦ ii призначення. Особливе мСЦсце в православному вченнСЦ про людину займаСФ апостол Павло, що у своiх посланнях торкнувся ряду антропологСЦчних тем. Бог содСЦловся людиною, щоб людина змогла стать Богом. ЦСЦ глибокСЦ слова, якСЦ ми уперше знаходимо у св. Иринея, зустрСЦчаються потСЦм СЦ в працях св. Опанаса, св. ГригорСЦя Богослова, св. ГригорСЦя Нисского. Згодом батьки Церкви СЦ православнСЦ богослови повторювали iх СЦз столСЦття в столСЦття, бажаючи виразити в цСЦй лапСЦдарнСЦй фразСЦ саму суть християнства : непроречена поблажливСЦсть Бога до останнСЦх меж нашого людського падСЦння, до смертСЦ, - поблажливостСЦ, що вСЦдкриваСФ людям шлях сходження, безмежнСЦ горизонти з'СФднання тварюки з Божеством. НизхСЦдний шлях (?????????) Божественноi Особи Христа робить можливим для людських особистостей висхСЦдний шлях, наш ???????? в ДусСЦ Святому. ПотрСЦбне було добровСЦльне приниження, спокутний кенозис Сина Божия, щоб занепалСЦ люди змогли виконати своСФ покликання, покликання до про?жению (??????) тварюку дСЦСФю нетварной благодатСЦ. Таким чином, спокутний подвиг Христа, або, вСЦрнСЦше, в ширшому сенсСЦ, ВтСЦлення Слова, мабуть, безпосередньо зв'язуСФться тут з кСЦнцевою метою, поставленою перед тварюкою, а саме - з'СФднанням ii з Богом. Якщо це з'СФднання здСЦйснене в Божественному ОбличчСЦ Сина, - Бога, що став людиною, - те потрСЦбне, щоб воно здСЦйснилося СЦ в кожнСЦй людськСЦй особистостСЦ, треба, щоб кожен з нас також став богом по благодатСЦ, або причасником божественного СФства, по вираженню св. апостола Петра (2 пет. 1, 4),[34, 101-105].
Вчення про людину цього великого апостола стало предметом ТСрунтовного дослСЦдження. Але бСЦльшСЦсть вчених визнавали одне ТСрунтовне ускладнення, що витСЦкаСФ з цих тем. Це виключна незрозумСЦлСЦсть термСЦнологСЦi в посланнях апостола Павла, неадекватнСЦсть вСЦтхозавСЦтним висловам СЦ цСЦлком зрозумСЦла неузгодженСЦсть з сучасною нам психологСЦчною термСЦнологСЦСФю. [52, 213-215].
Епоха мужСЦв апостольських привносить мало чисто антропологСЦчних СЦдей. В творСЦннях цього часу переважаСФ пастирсько-моральний вСЦдтСЦнок.
Основний принцип теоцентричноi антропологСЦi полягаСФ в тому, що Дух Божий властивий людинСЦ за природою, тому що людину було створено подихом Духа Божого СЦ без цього Духа вона перетворюСФться в тварину. Таке розумСЦння докорСЦнно вСЦдрСЦзняСФться вСЦд розповсюдженого на ЗаходСЦ протиставлення природи СЦ благодатСЦ. Це протиставлення обумовлюСФ, що для спасСЦння людини необхСЦдно дещо додаткове, зовнСЦшнСФ, а саме благодать, якоi вона за природою своСФю не маСФ, СЦ яка може бути дарована тСЦльки Богом.
Таким чином, чи вибираСФ людина добро або зло, стаСФ БоговСЦ подСЦбною або неподСЦбною, вона вСЦльно маСФ свою природу, тому що вона створена за образом Божим. [51, 156].
Свобода. НевСЦдСФмною рисою образу Божого, за яким створено людину - СФ поняття свободи. Бог свободно творить свободну людину. ЗакликаСФ людину до обоження. Щоби по благодатСЦ ми ставали тим, чим СФ Бог по Своiй природСЦ. Але цей заклик вимагаСФ свободноi вСЦдповСЦдСЦ.[8, 100-105 ].
Стан свободи включаСФться в поняття любов. ЗСФднання без свободи СФ примус, а любов не сумСЦсна з примусом. Ця свобода СФ печаттю нашоi причетностСЦ до Божества, найдосконалСЦше створСЦння Бога, шедевр Творця. Повна свобода несе в собСЦ елемент ризику. Людина може повстати проти Бога. Цей ризик парадоксальним чином вписуСФться у всемогутнСЦсть Божу. Людина СФ найвищим творСЦнням Божим саме тому, що Бог вкладаСФ в неi здатнСЦсть любити, а вСЦдповСЦдно СЦ вСЦдмовитись вСЦд любовСЦ. Бог пСЦддаСФ ризику вСЦчноi загибелСЦ досконале своСФ створСЦння саме для того, щоби зробити його найдосконалСЦшим. Усунути цей парадокс неможливо. В самСЦй своiй величСЦ - в здатностСЦ стати Богом - людина здатна до падСЦння. Але без цСЦСФi здатностСЦ пасти нема СЦ величСЦ. Тому, як стверджують отцСЦ, людина маСФ пройти через випробування, щоби усвСЦдомити свою свободу СЦ ту свободну любов, яку чекаСФ вСЦд неi Бог. [42, 23-26].
ВСЦдновлення людини у ХристСЦ. В наслСЦдок грСЦхопадСЦння людина виявилась нижче свого покликання. Бог, що створив людину, СФ СЦстинне життя; тому, хто втратив подобу Божу, той втратив СЦ спСЦлкування з життям. Обоження, СФднання з Богом по благодатСЦ стало неможливим. Але Божественний план стосовно людини не змСЦнився. МСЦсСЦю першого Адама виконуСФ Небесний Адам - Христос. Як Адам був початком смертСЦ всСЦх живих, так Господь наш став початком життя для всСЦх мертвих. При цьому ВСЦн не заступаСФ мСЦсце людини, безмежна любов Божа не може замСЦнити собою згоди людськоi свободи, але повертаСФ йому можливСЦсть здСЦйснити свою справу, знову вСЦдкриваСФ йому шлях до обоження. [22, 56-60].
Смерть. З плином часу цСЦлий ряд фСЦлософСЦв СЦ поетСЦв, не вмСЦючи визначити сутнСЦсть смертСЦ, намагалися якось пояснити ii. З прадавнСЦх часСЦв релСЦгСЦя СЦ фСЦлософСЦя були, перш за все, спробами примирити людину зСЦ смертю, пояснити ii так, щоби вона була виправдана. Бог смертСЦ не сотворив. Людину створено для життя, а не для смертСЦ. Смерть - стан, не властивий людинСЦ за природою. Вона СФ наслСЦдком зла, перекручення СЦ спротиву БожСЦ