Послання апостола Павла в iх дСЦалектичному взаСФмозвтАЩязку фСЦлософськоi та богословськоi складових
Дипломная работа - Культура и искусство
Другие дипломы по предмету Культура и искусство
? волСЦ.
Але разом з жахом християнство дало свСЦтовСЦ СЦ спасСЦння вСЦд смертСЦ. Перемогою над смертю стала смерть Христа. Прийнявши нашу природу, Христос став причетним смертСЦ не тСЦльки для того, щоби зСФднатися з нами до кСЦнця. Будучи Главою нового людства, Новим Адамом, ВСЦн всСЦх нас включив в Себе, помираючи на хрестСЦ. Бо любов до Христа спонукуСФ в нас цю думку: коли один умер за всСЦх, то всСЦ вмерли(2 кор. 5,14). Але необхСЦдно, щоби ця смерть стала дСЦйсною реальнСЦстю для кожноi людини. В цьому значення хрещення. Як Таiнство воно СФднаСФ нас з розпятим Христом - тСЦ, що у Христа РЖсуса хрестилися, в смерть Його хрестилися (Рим. 6,3).[21, 67-72].
У цСЦй перспективСЦ тСЦлесна смерть маСФ новий змСЦст для кожного християнина. Вона не просто доля, якСЦй треба пСЦдкоритися. Християнин помираСФ для Господа, як вСЦн СЦ жив для Нього (Рим. 14,7). НадСЦя на безсмертя СЦ воскресСЦння, що йде з глибини вСЦкСЦв, знайшла собСЦ тверду основу в таiнСЦ Христа. Ми перебуваСФмо у впевненостСЦ, що коли Дух того, хто воскресив РЖсуса з мертвих, мешкаСФ у нас, то той, хто воскресив Христа з мертвих, оживить СЦ нашСЦ смертнСЦ тСЦла Духом своiм, що живе у нас. (Рим. 8,11).
ВСЦдповСЦдальнСЦсть. Людина для всесвСЦту СФ ii упованням благодатСЦ СЦ зСФднанням з Богом. Але в людинСЦ також СЦ небезпека поразки СЦ втрати. СтворСЦння з надСЦСФю очСЦкуСФ одкровення синСЦв Божих, - пише апостол Павло. РЖ дСЦйсно: СтворСЦння було пСЦдпорядковане суСФтСЦ не добровСЦльно, а через того, хто його пСЦдкорив, у надСЦi, що й саме створСЦння визволиться вСЦд рабства тлСЦння, на свободу слави дСЦтей Божих. (Рим. 8, 19-21). СтворСЦння з вини людини пСЦдкорилось безладу СЦ смертСЦ, вСЦд неi ж, що стане по благодатСЦ сином Божим, чекаСФ свого визволення.
Отже, ми вСЦдповСЦдальнСЦ за свСЦт. Ми - те слово, яким вСЦн висловлюСФться СЦ тСЦльки вСЦд нас залежить богохульствуСФ вСЦн чи молиться. ТСЦльки через нас свСЦт може сприйняти благодать, адже не тСЦльки душа, але СЦ тСЦло людське створенСЦ за образом Божим. КрСЦм грСЦха у людському життСЦ немаСФ нСЦчого дурного. З приходом Христа навСЦть смерть перетворилась у блаженний спокСЦй, переставши бути жахливим СЦ марним кСЦнцем.[41, 256-260].
Богослов'ю, - пише святий Максим, - учить воплотившеСФся Слово БожиСФ, показуючи в СобСЦ Батька СЦ Святого Духу, тому що увесь Батько СЦ увесь Святий Дух СЦстотно СЦ досконалим чином перебували у всецелом утСЦлюваному СиновСЦ, не утСЦлюючись СамСЦ, але Один благоволивши, а СЦнший со-действуя у ВтСЦленнСЦ самодСЦючому СиновСЦ.
2.1.1 Значення СЦ цСЦль людського життя в свСЦтСЦ божоi СЦстини.Людина зовнСЦшня СЦ внутрСЦшня
Розум людини, яка вСЦдноситься порядно до свого життя, СЦ намагаСФться визначити суть СЦ прСЦоритети свого СЦснування в свСЦтСЦ, неодмСЦнно приходить до питання про цСЦль свого життя. В СЦдеалСЦ воно перетворюСФться на пошук цСЦлСЦ СЦ сенсу самого життя. Буття людини в свСЦтСЦ не СФ чимось заранСЦ визначеним СЦ виправданим. Кожна людина надаСФ йому свого змСЦсту, згСЦдно з поняттям категорСЦi свободи, за принципом якоi створено саму людину.
Проте людина не народжуСФться у вакуумСЦ. СвСЦт, у який приходить людина впливаСФ на неi не менше, нСЦж сама людина на цей свСЦт. Перше, з чим стикаСФться людина у пошуках сенсу свого буття - це жорстоке розчарування у всСЦй оточуючСЦй нас дСЦйсностСЦ. Той глибинний внутрСЦшнСЦй сенс людського життя, який ми шукаСФмо, не тСЦльки не даний, але СЦ не виявлений нам у повсякденному досвСЦдСЦ. БСЦльше того, повсякденний досвСЦд свСЦдчить нам про вСЦдсутнСЦсть сенсу життя. ХотСЦв ТроичнСЦй Бог створити людину за образом СЦ подобою, а створив тСЦльки по образу. Дав свободу СЦ можливСЦсть людинСЦ самодотворить себе до подСЦбностСЦ.
З того часу, коли людина почала роздумувати про своСФ життя, життя беззмСЦстовне завжди уявлялось iй у виглядСЦ замкнутого порочного кола. Це прагнення, яке не досягаСФ мети, фатально повертаСФться до своСФi вихСЦдноi точки СЦ без кСЦнця повторюСФться у вСЦчностСЦ. Про таке розумСЦння беззмСЦстовного життя промовисто говорять численнСЦ образи пекла в язичництвСЦ СЦ навСЦть у деяких християнських авторСЦв. В пеклСЦ все уявлялося як вСЦчне повторення, як робота, яка не маСФ кСЦнця СЦ мети, СЦ тому отримуСФ форму дурноi безкСЦнечностСЦ.[40; 210].
Такий коловорот не СФ чимось тСЦльки уявним. Пекло таiться вже в тСЦй дСЦйсностСЦ, яку ми бачимо СЦ спостерСЦгаСФмо. РЖнтуiцСЦя цього порочного кола, що полягаСФ в пСЦдмурках свСЦтового процесу, складаСФ пафос всякого песимСЦзму, як релСЦгСЦйного так СЦ фСЦлософського. Суть його надзвичайно ярко висвСЦтлена в книзСЦ ЕкклезСЦаста: НаймарнСЦша марнота, сказав проповСЦдник, наймарнСЦша марнота, - марнота усе! Яка користь людинСЦ в усСЦм ii трудСЦ, який вона робить пСЦд сонцем? ПоколСЦння вСЦдходить й поколСЦння приходить, а земля вСЦковСЦчно стоiть! РЖ сонечко сходить СЦ сонце заходить, СЦ поспСЦшаСФ до мСЦсця свого, де сходить воно. ... Що було воно й буде, СЦ що робилося, буде робитись воно, - СЦ немаСФ нСЦчого нового пСЦд сонцем!тАж БуваСФ таке, що про нього говорять: Дивись це нове! Та воно вже було вСЦд вСЦкСЦв, що були перед нами! Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, - про них згадки не буде мСЦж тими, що йдуть по томутАж (Еккл. 1, 2-11).
БезкСЦнечне колесо земноi круговертСЦ являСФться самоочевидним для кожного, хто споглядаСФ природу. Ось в оголеному СЦ грубому виглядСЦ зображення колеса життя, того самого, в якому в тСЦй чи СЦншСЦй формСЦ здСЦйснюСФться перебСЦг всякого життя на землСЦ. Це закладено у вСЦдвСЦчну БСЦблСЦйну формулу: ти СФ земля СЦ в землю вСЦдСЦйдеш.
Людське життя, в своiй повсякденностСЦ даСФ багатий грунт для того, щоби продовжувати цСЦ думки. РЖ в абсолютно безрелСЦгСЦйному втСЦленнСЦ сприймаСФться як абсурд, як беззмСЦстовнСЦсть, як всезагальне вСЦдчуття пСЦдкорення бСЦологСЦчному закону. РЖ тодСЦ людське