Философия

4681. Філософія життя: основні ідеї та представники
Контрольная работа пополнение в коллекции 05.01.2011

Мораль філософ пов'язував із творчим началом людини. Вона може бути проявом або позитивної творчості, самореалізації індивіда, що є результатом природного спонукання (аристократична мораль), або негативної, що служить демагогічним прикриттям руйнівних емоційно-вольових імпульсів (рабська мораль). Чимало його висловлювань наводять на думку, ніби він ототожнював рабську мораль з мораллю загалом, а переоцінювання цінностей розглядав як звільнення від будь-яких моральних цінностей. Проте немало міркувань Ф.-В. Ніцше засвідчують протилежне. Наприклад, критикуючи мораль, він вдавався до моральних суджень, понять зі сфери етики, писав про мораль майбутнього, хоча й називав цей історичний етап розвитку моралі позаморальним. Перший етап розвитку моралі є доморальним (коли цінність вчинку визначалася цілковито його наслідком), другий моральним (коли критерієм цінності вчинку вважали характер наміру), третій позаморальним (йому властиві стосунки, вчинки, зумовлені не намірами, а чимось глибшим, ґрунтовнішим, стосовно чого наміри є зовнішнім виявом). Позаморальні вчинки здійснюють за відсутності ситуації вибору, роздвоєння “Я” людини, без орієнтації на певні норми. Вчинена людиною дія є самостимульованою, глибоко особистісною, виявом смислу її життя. Свідки такої дії розцінюють її як високоморальний вчинок, оскільки вона відповідає найсуворішим нормам моралі. Однак похвала може принизити людину, бо такі дії позаморальні, вищі для неї від моральних, орієнтованих на зовнішні норми. Йдеться про дії, в яких концентровано виявляється смисл особистого життя людини, і водночас такі, наслідки яких відповідають найсуворішим вимогам моралі. Філософ вважав, що позаморальна поведінка є привілеєм тільки аристократів.
4682. Філософія і світогляд Стародавньої Греції
Информация пополнение в коллекции 17.03.2010

Отже, проблему буття Парменід не придумав, не винайшов, спираючись на суб'єктивні фантазії: вона мав реальне життєве (екзистенціальні) коріння, відображала сповна певні запити і потреби суспільства. Він лише сформулював її на мові філософії і спробував філософськими методами і способами знайти її рішення. Крім того, питання про буття і відповідь, дана на нього філософом, якоюсь мірою зумовили світоглядні і ціннісні установки західного світу. Не можна ототожнювати Парменідове буття (Абсолют, Благо, Добро і т. д.) з християнським Богом. Парменід не знає особистого Бога і особистого до нього відношення. Буття це позбавлена індивідуальності трансцендентна реальність, це Абсолют, до якого античний грек не міг звернутися за допомогою особистого займенника "Ти". Античний грек не шукав спілкування з Парменідовським буттям; йому вистачає було упевненості в тому, що буття, як абсолютна думка, є гарант стійкості людського існування. Вирішення проблеми буття Парменідом відкрило можливості для метафізики, тобто учення, в якому люди намагаються говорити не лише про матеріальне, але і про нематеріальне буття, незалежне ні від людини, ні від людства, шукати останні ідеальні причини природних єств і, врешті-решт, що всього існує. Вчення про Абсолютний дух, Бога, духовні єства і монади, яке склало надалі вміст багатьох праць мислителів західного світу, слід віднести до метафізичної дисципліни.
4683. Філософія індивідуалізму, песимізму та позитивізму
Информация пополнение в коллекции 18.03.2011

У 20-ті рр. XX ст. виникає "третій позитивізм", або неопозитивізм. Неопозитивізм - це філософський напрям, що включає , різні логіко-філософські школи, підходи, позиції. Його репрезентують такі відомі філософи і школи: М.Шлік /1882-1936/, засновник "Віденського гуртка", його послідовник Р.Карнап /1891-1970/, О.Нейрат /1882-1945/, Г.Рейхенбах /1891-1951/; представники Львівсько-варшавської школи А.Тарський /1902-1984/, Я.Лукасевич /1878-1956/, К.Айдукевич /1890-1963/; логік, математик, філософ Б.Рассел /1872-1970/; засновник філософії лінгвістичного аналізу австрійський філософ Л.Вітгенштейн /1889-1951/; течія "загальної семантики" - А.Кожибський, С.Чейз, С.Хайакава та ін. Їх відносна єдність полягає в особливому тлумаченні предмета і завдання філософії: вони рішуче критикують розуміння філософії як метафізики і обстоюють ідею "справжньої" наукової філософії, що орієнтується на зразки природничо-наукового, математичного знання. У межах запропонованого розуміння предмету філософії логічний позитивізм висуває два методологічні принципи: верифікації та конвенціалізму.
4684. Філософія інфрмаційного суспільства
Курсовой проект пополнение в коллекции 15.06.2010

Ідeя прогрeсу в тому значeнні, якe їй надала попeрeдня eпоха, можe вважатися вичeрпаною. Нe випадково формаційний підхід до історії змінився у ХХ столітті на цивілізаційний. Поняття цивілізації пeрeдбачає розгляд історії нe лишe як історії eкономіки, а як історії людeй, в єдності їх матeріального і духовного життя. Основу цивілізацій складають пeвні культурні цінності. Кожна eпоха є відбитком нeповторної унікальної культури, яка є самоцінною і нe підлягає порівнянню, нe можe вимірюватись критeріями прогрeсу.М. Бeрдяєв вважав вчeння про прогрeс (як про поступальний розвиток “по сходинках" історії нижчого до вищого, від мeнш досконалого до більш розвинeного) хибним і нeвиправданим ні з філософської, ні з моральної, ні з наукової точки зору. При такому підході втрачається самоцінність кожної eпохи, покоління, культури. Вони пeрeтворюються лишe на засіб майбутнього, більш досконалого суспільства. Насправді ж кожна eпоха, кожна цивілізація і культура, за словами одного з істориків, рівною мірою наближeна до Бога. Критeрій більшої або мeншої досконалості, повноцінності або мeншовартості щодо пeріодів історичного розвитку нe спрацьовує. Людство всe більшe розуміє нeобхідність “рівноправного партнeрства", діалогу різних eпох і різних культур. Нe випадково, що в пeріод кризи тeхногeнної цивілізації людство всe частішe звeртається до культурних цінностeй традиційного суспільства, вони виявляються такими, що потрeбують освоєння наново і по-новому.
4685. Філософія й ідеологія. Головний конфлікт
Информация пополнение в коллекции 13.01.2010

Парадигма історичності апелювала до таким соціальних субстанциям як нації, класи, політичні рухи. Ці субстанції були історичними утвореннями, задавали рух суспільства й надавали зміст цьому руху. Виходячи із цього, вся політика мислилося як вираження історичної правди в тім або іншому питанні. Автор даної роботи вважає, що така політика зараз порожня й інертна. Історична політика доживає своє століття, тому що зараз уже всі частіше ми бачимо ситуації, коли нам уже не важлива історична правда, у тих або інших поточних політичних конфліктах. Ми всі частіше зіштовхуємося із ситуацією, коли нема рації в пошуках тих або інших закономірностей, тому представляється можливим сказати, що історична раціональність вичерпала себе як спосіб утворення сенсу. Американський філософ Френсіс Фукуяма ще в 1980-і роки обнародував тезу: «Історія скінчилася». Можна припустити, що сам він говорив про кінець історії, виходячи з того, що в історичному плані глобальне протистояння закінчилася на користь Америки. Але ця теза можна проінтерпретувати й інакше: історія закінчилася, тому що нема рації бачити в сучасних реаліях історичні протистояння . У виді цього, сучасність зараз виступає, точніше, може виступати, якщо врахувати досвід постмодернізму, як альтернатива парадигмі історичності. Референтом цієї парадигми є новий соціальний типаж: суспільство з новою культурою приватності. Це, у свою чергу, припускає нову затребуваність філософського знання й ставить нові соціальні орієнтири для професійного філософського співтовариства. Філософи усе більше починають ділитися на ті, хто адресує свої повідомлення суспільству/громадськості й тих, хто адресує свої повідомлення приватному індивідові.
4686. Філософія Нового часу
Информация пополнение в коллекции 18.05.2011

В історії філософії суспільство тривалий час розглядалось як сукупність людських індивідів, які об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Аристотель). Мислителі Нового часу розглядали суспільство як об'єднання індивідів для контролю над своїми діями (Гоббс, Руссо), об'єднання, яке ґрунтується на конвенції, договорі, однаковій спрямованості інтересів. Заперечуючи теологічне пояснення історичного процесу, прибічники теорії суспільного договору утверджували раціоналістичні концепції природи суспільства. Проте ці концепції фундувалися на поза історичних уявленнях про незмінну сутність людини, нерозумінні закономірного процесу розвитку людства. Спроба ж поширити принцип детермінізму (всезагальної причинної зумовленості явищ) на пояснення суспільних явищ не давало можливості збагнути секрети людського буття, його специфічної упорядкованості. Тому мислителі, навіть явно схильні до матеріалізму (зокрема Дж. Толанд і Т. Гоббс), іноді змушені були звертатися до гіпотези про існування надприродної сили - Бога. Немало філософів Нового часу вважали "природну релігію" ("релігію розуму", "релігію почуттів", які виводились із "людської природи", не потребували авторитету одкровення і догми) соціальним регулятором історичного процесу.
4687. Філософія Нового часу та Просвітництва (ХVІІ- ХVІІІ ст.)
Методическое пособие пополнение в коллекции 27.01.2010
Поль Гольбах (1723-1789) -філософ-матеріаліст.
- Матерія активна, рух є зміною взагалі,
  критика релігії (Д Дідро);
- завдання філософії - пошуки умов для
  досягнення людського щастя;
- шляхом до справедливого суспільства є узгодження особистих та суспільних інтересів;
- "матерія - це те, що, впливаючи на наші органи чуття, викликає відчуття" (П. Гольбах);
- людина - особлива машина.
- Необхідною умовою формування людини є суспільне життя (Ж. Ламегрі).
- Філософія Нового часу, що розвивалася паралельно з наукою, з метою підвищення надійності й ефективності останньої, значну увагу приділяв дослідженню методу істинного пізнання оточуючого світу.
- У методології Нового часу на першому плані опинилися емпіризм, раціоналізм.
- Майже всі філософські концепції Нового часу обґрунтовували ідеї багатоякісності матерії та її нерозривного зв'язку із простором і часом.
- Оригінальним було трактування проблем першооснови світу. Р. Декарт обстоював точку зору про матеріальну субстанцію, яка має два незалежні атрибути - протяжність і мислення. Г. Лейбніц першоосновою світу вважав духовну одиницю-монаду, а Б. Спіноза ототожнював субстанцію з Богом.
- Французький матеріалізм XVIII ст. розвивав систему механістичного матеріалізму, висував ряд діалектичних ідей: єдності матерії та руху. Різнорідності матеріального буття. Французькі матеріалісти полемізували з представниками англійського суб'єктивного ідеалізму, які виходили з тези, що речі - це комплекси відчуттів.
- У філософському осмисленні людини спостерігався перехід від авторитарно-теологічної орієнтації до визнання людського розуму вищим критерієм оцінювання як природи, так і суспільства. Саме у добу Нового часу Просвітницта тут була сформульована ідея: якщо середовище формує людина, то необхідно його перебудувати так, щоб воно виховувало в індивідів найкращі людські якості.
Література
4688. Філософія Ренесансу
Информация пополнение в коллекции 07.08.2010

Час найбільшого розквіту італійського платонізму пов'язане із уже згадуваної флорентійської Академією, що в 1459 р. за пропозицією Плетона заснував Козимо Медичи. Ця Академія, а також і інші культурні суспільства, що виникли в інших містах тодішньої Італії, поєднували видних філософів, поетів, художників, дипломатів і політиків того часу. Характер цих об'єднань повністю відрізнявся від характеру офіційних філософських центрів, університетів і монастирських шкіл; тут не читалися лекції, але велися бесіди. Вілла в Кареджии, що Козимо надав Академії. Про це згадує М. Макіавеллі: «Козимо був також доброзичливцем і захисником літераторів. Він запросив у Флоренцію відомого грецького вченого Аргиропулоса, щоб він навчав молодь грецькій мові й іншим наукам. Містив також у своєму будинку Марсилио Фичино, прихильника платонівської філософії, якого досить поважав. Щоб Фичино міг безперешкодно віддаватися вивченню наук і щоб з ним можна було часто зустрічатися, Козимо подарував йому маєток поблизу від свого сільського володіння в Кареджії, стає в той час культурним центром не тільки Італії, але й всієї вченої Європи. Академія досягла свого найбільшого розквіту при Фичино й Пикоделла Мирандола. Видною фігурою серед платоніків XV сторіччя був Марсіліо Фичино (1422-1495), виділяючись своєю діяльністю по перекладах. Він не тільки перевів усього Платона на латинь, але й познайомився з античним неоплатонізмом. Не випадково він почав з перекладу так званого «Corpus Hermeticum» - збірника анонімних грецьких теологическо-філософських трактатів, які створювалися, імовірно, поступово в ході I в. до н.е. і I в. н.е. Авторство цього збірника приписувалося Гермесу Трисмегисту (грецьке ім'я єгипетського бога Тота - бога листа, чисел і книг). Збірник зберігся в скороченому виді, його тексти місцями порушені. Усього в ньому викладено 18 текстів і таємних релігійних, астрологічних магічних і містичних навчань. Для Фичино і його сучасників ці тексти були документом древньої мудрості, з яких виростала платоновская релігійно-філософська традиція, переводив Платона, Ямвлиха, Порфирія, Прокла, цікавився й християнським неоплатонізмом, заново перевів ареопагитику.
4689. Філософія середньовіччя
Информация пополнение в коллекции 17.09.2010

Схоластика була тим доказом, результат якого був відомий заздалегідь. Ніяких нових несподіваних відкриттів такий метод дати не міг, тому що як правило, все кінчалося твердженням про існування всемогутнього Бога. Проте справедливим буде відзначити цікавий факт, пов'язаний з можливостями схоластики. Найважливіше для схоластів було мати поняття, тому що під нього могло бути підведене безліч інших понять (менш загальних), і тоді можна було стверджувати, що ці поняття відомі (пізнані). Один зі схоластів Раймунд Луллій (1235-1315 рр.) на цій основі створив новий метод ("велике мистецтво"), що на його думку відкривав можливість без зусиль попереднього вивчення наук і роздумів давати відповіді на наукові питання. "Велике мистецтво" було нічим іншим, як логіко-математичним методом, згідно з яким відомі класи понять комбінувалися різним чином і завдяки цьому вирішувалися наукові задачі. Все було побудовано чисто механічно. Луллій виділив дев'ять суб'єктів, дев'ять абсолютних і дев'ять відносних предикатів, дев'ять чеснот, дев'ять пророків, дев'ять питань. Далі він поставив їх у відомому порядку між собою у формі семи концентричних кіл, що приводилися в рух таким чином, що кожне поняття, що знаходиться у фігурі, як по одинці, так і разом із всяким іншим, внаслідок обертання кіл, могло приходити в зіткнення зі всіма іншими. Від обертання в підсумку виходили різноманітні комбінації понять, з них же було легко вивести відповіді на всі питання, які можна було поставити з приводу того чи іншого з цих понять. Устрій Луллія був першою логічною машиною (перша спроба створення механічної моделі логічного мислення) і користувався великою популярністю серед численних його прихильників аж до XVI-XVIIст.
4690. Філософія Середньовіччя і Відродження
Информация пополнение в коллекции 18.05.2011

Прослідкуємо хронологію, процес виникнення й розвитку Середньовічної філософії. Спочатку зупинимося на аналізі патристики, в основі якої лежить сукупність теологічних та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II-VIII століть. Першими носіями її ідей були апологети, серед яких виділявся Оригена. Йому належить спроба побудувати цілісну філософську систему на основі положень християнської релігії. Свого апогею патристика досягла в діяльності каппадокійського гуртка на грецькому Сході і творчості Августина на латинському Заході. Істотною рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Остання безпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядала філософствування як пояснення Біблії, а Біблія - як підкріплення відповідних положень платонізму та арістотелі-зму. В основі онтології патристики була ідея бога як абсолютного буття. Якщо в катафатичній теології бог розглядався як зосередження благости, справедливості, всемогутності, то в апофатичній - бог як абсолют позбавлявся будь-яких атрибутів на тій підставі, що він перебуває за межами буття. Космос як витвір бога оцінювався як нескінченно нижчий від свого творця. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір бога, сповнений доцільності. Для космології патристики характерні теологізм, визнання універсальної гармонії і співвіднесеності речей, естетичне виправдання світу.
4691. Філософія соціального розвитку
Контрольная работа пополнение в коллекции 25.09.2010

У цей же час відбувається конвергенція двох ідеологій інформаційного суспільства (Масуда, Тоффлер) і постіндустріалізму (Белл, Мемфорд, Турен і ін.). Варіант конвергенції ідей постіндустріалізму й інформаційного суспільства в дослідженнях Д.Белла презентує книга «Соціальні рамки інформаційного суспільства» (1980). Вираз «інформаційне суспільство» у Белла це нова назва для постіндустріального суспільства, що підкреслює не його місце в послідовності щаблів суспільного розвитку після індустріального суспільства, а основу визначення його соціальної структури інформацію. Інформаційне суспільство в тлумаченні Белла має всі основні характеристики постіндустріального суспільства (економіка послуг, центральна роль теоретичного знання, орієнтованість у майбутнє й обумовлене нею керування технологіями, розвиток нової інтелектуальної технології). Однак якщо в роботі «Настання постіндустріального суспільства» електронно-обчислювальна техніка розглядалася як необхідний засіб для вирішення складних задач (із застосуванням системного аналізу і теорії ігор), то в «Соціальних рамках інформаційного суспільства» велике значення надається конвергенції електронно-обчислювальної техніки з технікою засобів зв'язку. «У сторіччі, що наступає, стверджує тут Д.Белл, вирішальне значення для економічного і соціального життя, для способів виробництва знання, а також для характеру трудової діяльності людини буде становлення нового соціального устрою, що ґрунтується на телекомунікаціях». Для постіндустріального суспільства буде характерна нова еліта, основана на кваліфікації, що отримана індивідами завдяки творчості, а не на володінні власністю, наслідуваної чи такої, що здобувається за рахунок підприємницьких здібностей, і не на політичній позиції, що досягається за підтримкою партій і груп.
4692. Філософія Стародавньго світу
Информация пополнение в коллекции 12.09.2010

Головне місце в філософії Платона посідає вчення про ідеї. Сприйнявши висновок Парменіда про існування чистого буття як субстанційної основи конкретних матеріальних утворень, Платон пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів, але так і не була розв'язана, а саме: яким чином із єдиного, невизначеного і незмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? І чому, коли предмети одного класу зникають, то на зміну їм виникають в сутності тотожні з ними предмети цього ж самого класу. Після тривалого дослідження цього питання Платон, зрештою, приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними «тінями» ідей. Речей і предметів кожного класу існує велика кількість, тоді як ідея всіх речей класу всього одна. Ідея, у Платона, виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми творення речі. В даному випадку Платон відобразив у специфічній формі дійсний процес людської діяльності; в людській свідомості є одне поняття якогось класу предметів (наприклад, «книга»), яке включає в себе технологію створення, вироблення цього предмету. Ідеї - вічні, незмінні, досконалі й тому являють собою повноту буття; саме вони є тими зразками, за якими створюються речі. Отже, в філософії Платона ідеальне єдине буття Парменіда набуває статусу ідеального буття конкретний ідей, за якими утворюється світ.
4693. Філософія України кінця 18 - початку XIX ст.
Контрольная работа пополнение в коллекции 04.06.2010

Прийнято також вважати, що у витоків перших масонських лож на Україні стояв відомий філософ Григорій Сковорода. Разом з тим відомий історик Сергій Єфремов у своїй монографії «Масонство на Україні» пише: «сам він (Сковорода) до масонства ставився якщо не зовсім негативно, то досить байдуже». Незважаючи на такий досить суворий присуд, у самого Сковороди, безперечно, були риси, що споріднили його з масонством, і не дивно масони були чи не першими в Росії, хто звернув увагу на твори українського філософа; дещо з них уперше надруковано на сторінках «Сіонского Вестника», органа містичної течії в масонстві. Цей зв'язок Сковороди з масонством зазначено і в літературі. «Не був Сковорода масоном, пише проф. М.Сумцов, але великою він мірою виріс і виховався в тій атмосфері, що живила і російське масонство, і між ним та масонами є спільні точки у формі великого нахилу до старозавітних книг, містичного тлумачення, байдужності до догматичного боку християнства, щиро аскетичного життя та бажання через моральну науку й моральне життя особисте піднести моральний рівень громади, а на цьому Сковорода не різнився з кращими російськими масонами, Новиковим, Лопухіним і найбільш з Гамалією». Ще цікавіші з цього погляду громадські переконання і практична робота Сковороди, що ставлять його поруч кращих заступників просвітнього масонства. І от коли ми зважимо, який величезний вплив мали погляди й сама навіть особа Сковороди на сучасне українське громадянство, то, певне, не помилимось, сказавши, що його діяльністю покладена була до певної міри дорога й тим організаціям морального характеру, що у формі масонських лож незабаром постануть і на українському ґрунті. І тим більше, що серед діячів масонства на Україні таки побачимо і просто учнів Сковороди, і людей, що, безперечно, під його безпосереднім впливом виховали на його науці свої громадсько-моральні погляди виробили.
4694. Філософія феноменології
Информация пополнение в коллекции 22.04.2010

Не лише М. Дюфренн, а й Ж.-П. Сартр, О. Рево д'Аллон, Ж.-Ф. ЛІотар та інші вважали події 1968 року переломними як для логіки розвитку їхніх власних теоретичних поглядів, так і для перебудови практичного спрямування конкретних наук, зокрема естетики. Значна частина теоретиків об'єдналася навколо журналу «Ревю д'естетик», на сторінках якого з'являлися відповідні теоретичні програми: «Травень це нове коло, яке одним різким рухом випередило теорію. Цю теорію ще треба створити. Мистецтво й економіка ось дві болючі проблеми, до яких повинна звернутися думка, щоб збагнути, як змінити життя. Закликали до творчих сил людини: тепер треба дізнатися, чи може людина виявити цю творчість водночас і в свята, і в праці, і в самоврядуванні підприємств. Адже не може бути нового суспільства без нових форм виробництва і споживання, так само як і без нового мистецтва завдяки мистецтву (через мистецтво) людина звільняється. Що ж зможе це нове мистецтво, по-справжньому народне, без академізму, без релігії, без фетишизму? Естетики повинні взятися за роботу як соціологи». Всі ці ідеї цілком поділяє у 6070-ті роки й М. Дюфренн. Як професійний естетик, він намагається знайти гідне місце для цієї науки в складній кризовій ситуації французької культури й водночас активізувати творчий потенціал естетичного знання як знання, що відкриває шлях до гуманізації людини.
4695. Філософія Хоми Аквінського
Информация пополнение в коллекции 09.10.2010

У кожній речі, вважає Хома, стільки буття, скільки в ній актуальності. Відповідно він виділяє чотири рівні буттєвості речей в залежності ступеня їх актуальності, це виражається в тім, яким чином форма, тобто актуальне почало, реалізується в речах. На нижчому ступені буття форма, згідно з Хомою, складає лише зовнішню визначеність речі (causa formalis); сюди відносять неорганічні стихії і мінерали. На наступному ступені форма предстає як кінцева причина (causa finalis) речі, якій внутрішньо властива доцільність, вона названа Аристотелем «рослинною душею», вона як би формує тіло зсередини, - це рослини. Третій рівень - тварини, тут форма є причиною (causa efficiens), тому суще має в собі не тільки мету, але і початок діяльності, руху. На всіх трьох ступенях форма по-різному входить в матерію, організовуючи і одушевляючи її. Нарешті, на четвертому ступені форма предстає вже не як організуючий принцип матерії, а сама по собі, незалежно від матерії (forma perse, forma separata). Це дух, або розум, розумна душа, вище із створінь сущих. Не будучи пов'язаною з матерією, людська розумна душа не гине разом зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у Хоми назву "самосущего". На відміну від неї, плотські душі тварин не є самосущими, а тому вони й не мають специфічних для розумної душі дій, які здійснюються тільки самою душею, окремо від тіла - мислення і воління; всі дії тварин, як і багато дій людини (крім мислення і акту волі), здійснюються за допомогою тіла. Тому душі тварин гинуть разом з тілом, тоді як людська душа безсмертна, вона є найблагородніше, що створене природі. Слідуючи Аристотелю, Хома розглядає розум як найвищу серед людських здібностей, розглядаючи і в самій природі перш за все її розумне визначення, яким, як він рахує є здатність розрізняти добро і зло. Як і Аристотель, Хома бачить у волі практичний розум, тобто розум, направлений на дію, а не на пізнання, який керує нашими вчинками, нашою життєвою поведінкою, а не теоретичною установкою, не спогляданням.
4696. Філософія ХХ століття
Дипломная работа пополнение в коллекции 24.06.2010

Але «відлига» вже закінчувалася. Сталін, здолавши на початку 30-х років своїх 'політичних суперників, активно взявся до творення незакінченої Леніним тоталітарної світоглядної системи. І перші «приморозки» вдарили вже в 1926 р. 24 квітня того року Сталін надсилає листа Л. Ка-гановичу (тодішньому Генеральному секретареві ЦК КП(б)У) та іншим членам Політбюро, в якому висловлює здивування з приводу вимоги Хвильового про «негайну дерусифікацію пролетаріату», про необхідність для української поезії «тікати якнайшвидше від російської літератури», про його спробу відірвати культуру від політики тощо. «В той час, коли західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії повні симпатій до «Москви», писав Сталін, до цієї цитаделі міжнародного революційного руху і ленінізму, в той час як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від «Москви» «якнайшвидше»... Шумський (тодішній нарком освіти на Україні.Авт.) не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можна лише борючись з крайностями Хвильового в рядах комуністів. Шумський не розуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити ростуїду українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську» '.
4697. Філософія, її предмет та роль в суспільстві
Контрольная работа пополнение в коллекции 10.12.2010

У сучасних умовах суспільного розвитку надзвичайно зростає роль моральної відповідальності особистості у всіх сферах суспільного життя. Цілеспрямований процес формування духовності особистості передбачає одночасно і виховання та самовиховання в людині непримиренності до будь-яких відхилень від норм моралі, всього того, що гальмує духовно-моральний прогрес суспільства. Чим вища зрілість особистості в сфері суспільних відносин, тим міцніша її моральна свідомість та самосвідомість, і навпаки, чим глибший, багатший моральний світ людини, тим вища її громадянська відповідальність. Моральна свідомість особистості найкраще проявляється в її активній життєвій позиції, бо справжня мораль це мораль активної діяльності. При формуванні моральної свідомості важливим є пошук ефективних шляхів вирішення суперечностей, що властиві цьому процесу. Одна з груп таких суперечностей пов'язана з тим, що міра моральної відповідальності у значної частини членів суспільства далеко не адекватна характеру глибоких змін, що відбуваються в світі, зокрема в нашій країні. У сучасних умовах виявляє себе тими чи іншими сторонами суперечність між передовою моральною свідомістю частини суспільства і антиподами такої свідомості. Сюди також слід віднести суперечність між словом та ділом, коли у певних категорій людей знання норм моралі розходяться з їхніми практичними справами, які не повною мірою відповідають, а то і суперечать поставленим перед ними вимогам морального та громадянського обов'язку. Важливішою умовою вирішення суперечностей у сфері формування моральної свідомості є цілеспрямоване утвердження непримиренного ставлення до всіляких різновидів її антиподів, що гальмують як процес становлення моральної культури людей, так і духовних цінностей суспільства в цілому. Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить естетичній свідомості, яка відображає об'єктивну дійсність шляхом певних художніх образів.
4698. Філософська думка ХV–ХVІІІ ст.
Контрольная работа пополнение в коллекции 01.09.2010

У XV-XVI ст. філософію України оригінальне представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст. Ю.Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Він вважав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Аналізуючи людину й історію, Ю.Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога. Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, С.Оріховський, на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням про сенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення. Оригінальною є позиція С.Оріховського в поглядах на державу. Він одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми. С.Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав, що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи. Мислителі-гуманісти проявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей, діячів, полководців. Українські мислителі-гуманісти вважають історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні почуття, національна свідомість, історична традиція. Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової характерології, що виникає на грунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму. Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий, філософський характер. В Острозьскій академії був сконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників). У цьому взаємообміні і взаємозбагаченні народжувалась особлива філософія, в основі якої лежала ідея обгрунтування необхідності збереження й розвитку старослов'янської мови, вимога абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг. Особливе місце займала віра в чудодійну силу старослов'янської мови. Твори Герасима Смотрицького, Нова Княгиницького, Івана Вишенського (бл. 1538 - після 1620) показували, що осягнення Божественної істини в процесі здобуття навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно й процесом становлення людини як особистості, її самотворенням. Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський, зокрема, вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом. людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив'язана до земних бажань і пристрастей, в духовну людину. Те, що осягнення істини можливе через самопізнання, острозькі книжники ґрунтували на переконаності в нерозривному зв'язку між розумом окремої людини і Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття. На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет закликає український народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку, обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву. Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки України. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї. У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст братства. Братства були виразниками національного протесту українського і білоруського народів проти політики національного і релігійного пригноблення українців і білорусів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви. Перше братство і його школа були створені в Україні у Львові в 1586 p. В кінці XVI і на початку XVII ст. братства виникали у Києві, Луцьку, Острозі, Вільно, Замості, Могильові, Мінську та багатьох інших містах. Найвпливовішими в Україні були Львівське і Київське братства, а створені братствами школи вели широку культурно просвітницьку діяльність. Антицерковна, реформаційна за своєю суттю спрямованість ідеології та суспільно-політичної діяльності братств одна з найхарактерніших рис ранніх періодів братського руху. У межах цієї ідеології розвивалась філософська думка братств. Виступаючи проти наступу католицизму, теологічне вчення якого протягом століть обґрунтовувалося й удосконалювалося за допомогою логіки та філософії в західноєвропейських колегіях та університетах, братчики прагнули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у православному богослов'ї та в попередній українській культурній традиції. Але для цієї традиції ще не властиве було виділення філософії в окрему форму суспільної свідомості. Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських шкіл Ісайя Копинський у своєму творі "Алфавіт духовний" досліджує з філософської точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позицій піднесення в ній морального, розумного й духовного начала які розкриваються в процесі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність, те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона пов'язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. І. Копинський радить людині обрати другий шлях, що, на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі. Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький. Лранквіліон, розглядаючи проблему "Бог-світ", створює вчення про чотири світи. Перший це світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; другий макрокосм, світ видимих тілесних речей, у якому живе людина; третій сама людина, мікрокосм; четвертий поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. Транквіліон, розрізняючи чотири світи, передусім показує, що не весь світ зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини. Ставлячи у центр свого вчення проблему людини, Транквіліон, на відміну від своїх попередників, надає проблемі душі й тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла й вегетативних процесів людина не може жити, а її душа відчувати, розуміти, набувати й виявляти доброчесності, тому тіло друг душі. Транквіліон наближається до визнання гармонії душі й тіла. Ідейну атмосферу братств передають ораторські твори Транквіліона, присвячені світським сюжетам. Це передусім "Похвала мудрості", де прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їхнє прикладне значення в повсякденному житті кожної людини й усього суспільства. Помітним представником другого періоду братського руху є Мелентій Смотрицький (прибл. 1572-1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись до сумління та самопізнання людини, М.Смотрицький надає самопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання. Незважаючи на неодноразові негативні висловлювання на адресу арістотелівських силогізмів, М.Смотрицький долає заборону застосування логіки до теології. Він вперше звертається в своїх творах до логіко-дедуктивного виведення логічних операцій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених пізніше розвитком філософії. Шляхом розвитку гуманістичних традицій і загального піднесення рівня філософської думки в Україні йшов і Касіян Сакович. Найбільш яскраво його філософські шукання відображені в написаних ним посібниках для братських шкіл: "Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини" та "Трактат про душу". Приділяючи велику увагу проблемі самопізнання, Сакович спрямовує її розв'язання не на осягнення Бога через моральне вдосконалення й духовність, а на тілесну природу людини та її душу, пов'язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як біологічного єства К.Сакович пояснює законами природи й ідеєю природного провидіння, яке заступає Боже втручання у природні справи. Пізнання тілесного єства людини, на думку К.Саковича, потрібне для того, щоб вивчивши закони і властивості власної природи, вона жила згідно з ними, управляла собою, уникала того, що їй шкодить. Своєрідно розглядає Сакович душу. В праці "Трактат про душу" душа розглядається в її відношенні до тіла. Сакович більше схиляється до арістотелізму, ближчого до природничого й раціоналістичного тлумачення душі. Він надає перевагу думці про божественне походження душі. Незважаючи на те, що філософія братських шкіл була обмеженою, своїм розвитком вона спонукала до нових творчих шукань, які й відбилися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства.
4699. Філософська концепція Гегеля
Контрольная работа пополнение в коллекции 14.03.2010

В системі гегелівського абсолютного ідеалізму субстанція ( абсолютна ідея ) проходить стадії чистого мислення, вільно відчужує себе у формі "поняття" у власне інобуття, і, нарешті, породивши "мислячий дух" знаходить повне і завершене поняття самої себе. Кожний із ступенів необхідний для забезпечення цілісності процесу. Сама ж всесвітня історія введена Гегелем, як завершення системи обєктивного духу, в якій слідує перехід до духу абсолютного. "Дух тільки як дух - порожнє уявлення, - писав Гегель, - він повинен володіти реальністю, наявним буттям, повинен бути для себе обєктивним, наочним". Вираз духу в зовнішньому, його прояв в суспільному буття і суть гегелівський "обєктивний" дух. Філософія ж історії є осмислення тимчасової форми духу. Принципом гегелівського абсолютного ідеалізму була тотожність буття і мислення. Тільки ця тотожність і робить історію філософії неможливої. Якщо б раптом виявилося, що сама по собі не розумно організований космос, а позбавлений розумності хаос, то філософія історії стала б неможлива ( неможливо шукати закономірність і логіку в безрозсудному ). Але вона не тільки можлива, але і необхідна тому, що дух повинен пізнати себе саме у філософській формі. Тотожність мислення і буття, - ця підстава на якому тримається вся гегелівська філософія, сааме з цього і виведена необхідність історичного процесу і можливість філософії історії. Після того, як необхідність історії доведена відносно до духу, пошук її передумов до людини був "справою техніки" і, по суті справи, був вже не принциповим питанням. Коли Руссо задумався про суть історичного прогресу він припустив що людині властива "за природою" здібність до самовдосконалення. Гегелю припущення такого загального характеру також представлялось достатнім. В середовищі просвітителів існувала думка, що причиною історичного прогресу (змін) є незадоволеність людей існуючими порядками, способом життя і прагненням організувати (перетворити) їх відповідно до своїх уявлень про бажане і належне. Гегель, зовсім не заперечуючи існування таких ідеальних спонукальних мотивів історичної дії, не був схильний бачити в них рушійні сили історії і вважав, що неправомірно переносити механізм індивідуальної мотивації на суспільство в цілому. Відкидаючи прагнення Канта і Фіхте до апріорного конструювання філософії історії без опори на фактичну історію, Гегель наполягав на тому, що філософія історії повинна виходити з даного, від того що було насправді, освоювати емпіричний матеріал. Він твердив, що єдина думка принесена ним у філософію історії із загальнотеоретичної філософії є визнання того, що розум володарює над світом, і що як наслідок цього історія сама по собі розумна. Проте, ця крихта, яка очевидно з'явилася як наслідок вірності Гегеля принципам абсолютного ідеалізму, трохи не порушила з такою працею зведену будівлю філософії історії, відділивши від його все "безрозсудне" і "випадкове", відкинувши філософію на рівень вічних і незмінних субстанцій. Правильно, не можна розумно пізнавати то в чому розуму немає, але ж розум в історії не лежить на поверхні, його треба відшукати. Вивчати синтез ірраціонального з раціональним, історія жива своєю єдністю протилежностей і не можна відділяти одне від іншого без загрози руйнування значення обох. Післягегелевська філософія зробила спробу скинути кришталеве царство філософських абстракцій, знайшовши в абстрактних єствах, де колишня філософія бачила основу всього існуючого всього-навсього уявні "випаровування" життєвого процесу і інструменти пізнавальної діяльності, не більш. На зміну універсаму, складеному з речей, їх якостей і станів, прийшов мир процесів і подій, в якому немає нічого абсолютного, застиглого. Універсалізація історизму і затвердження загальної історичності стосовно всьому сущому - одна з домінуючих тенденцій пост класичної філософії. Історичність з'явилася поняттям, що акумулює і кристалізує головні параметри процесуально мінливому життю. Історичність, як факт того, що все в світі в тому або іншому ступені підпорядковано історичним змінам, настільки очевидна, що про неї не коштувало б і згадувати якщо б не розбіжності в оцінках її значущості. Адже як факт вона не бралася під сумнів і у філософському субстанціализмі, оскільки передбачалося, що все тимчасове, плинне, історичне належить до сфери випадкового, неістотного і що за всіма історичними перетвореннями, які охоплюють лише самий верхній шар реальності, перебувають незмінні вічні єства, чий зміст історією ніяк не зачіпається. Історичність стає проблемою, коли затверджується її істотність, признається історичне єство. Стосовно людини і суспільства це означає, що їх єство може зрозуміти тільки з історії. І сааме Гегелем першим зроблений крок в становленні таких понять як "історія" і "історичність". Все те кінцеве, тимчасове, що не несе в собі нічого необхідного для розвитку духу утворює, по термінології Гегелю, "тільки історичне", - зовнішній шар історичної реальності, позбавлений розумності і істинного. Таке розділення на "історичне" і лише історичне" не можна пояснити інакше, як тим фактом, що на Гегеля робили дуже сильний вплив традиційні субстанціоналісти і він так і не зміг остаточно вийти за межі ідеалістично-субстанціалистського розуміння миру. Проте, Гегель дав терміну "історія" нове життя. Замість простого збирання фактів зміни стала на перший план висуватися сама ідея історичної змінності. На відміну від елементарної хроніки історичність і є сама ідея процесу, а не його опис. Якщо довгий час історія була синонімом минулому, а історичне знання, знанню про минуле, то тепер виявилась більш фундаментальна задача: осягнути себе, власну дійсність в її історичності.
4700. Філософська культура особи та її суспільна значущість
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Отже, визначаючи суть культури, потрібно виходити з того, що кожне зовнішнє вираження культури є прояв ступеня розвитку самої особи. Узято окремо від людини, матеріалізоване «тіло культури» позбавляються динаміки, руху, життєвості. А реальна, жива культура невіддільна від суспільної людини суб'єкта культури, співвіднесеного зі створеним ним об'єктним світом. Сама людина формує себе в процесі своєї діяльності як культурно-історична істота. Її людські якості є результат засвоєння нею мови, прилучення до існуючих в суспільстві цінностей, традиціям, оволодіння властивій даній культурі прийомами і навичками діяльності і т.д. біологічно ж людині дається лише організм, що володіє певною будовою, задатками, функціями. Тому не буде перебільшенням сказати, що культура являє собою міру людського в людині, характеристику розвитку людини як суспільної істоти. Отже, культура існує в постійній взаємодії свого зовнішнього матеріалізованого вираження із самою людиною. Ця взаємодія полягає в тому, що людина засвоює створену раніше культуру, розграничує її, роблячи тим самим передумовою своєї діяльності, і коїть культуру, створюючи нове, розграничує свої знання і цінності, уміння і здібності, свою родову людську сутність.

Blog

Философия