І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу
| Вид материала | Документы |
- І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність, 4734.79kb.
- Головне управління освіти І науки полтавської обласної державної адміністрації професійний, 108.24kb.
- Мета: виховувати в учнів повагу до героїчних подвигів співвітчизників, ушанувати пам'ять, 125.7kb.
- У истоков пчеловодческой литературы, 130.33kb.
- Змістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни „Історія вчень про державу, 134.58kb.
- І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська, 4264.08kb.
- Воззвание (программа) «Союза 17 Октября», 126.92kb.
- Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”, 3333.47kb.
- Наш земляк Герой Советского Союза – Пайгусов Евгений Григорьевич в великой Отечественной, 96.05kb.
- Неизмеримо высокую цену заплатил наш народ за Победу, 577.79kb.
І. В. Діяк
Хто захистить наш народ і державу:
Комуністична партія України чи Українська комуністична партія?
(Штрихи до історії та сьогодення Компартії України).
І. В. Діяк
Хто захистить наш народ і державу:
Комуністична партія України чи Українська комуністична партія?
(Штрихи до історії та сьогодення Компартії України).
КИЇВ
1999
Науковий рецензент д. і. н., проф. В. І. Сергійчук.
У роботі автором здійснено спробу дослідити й осмислити діяльність Комуністичної партії України протягом її існування, наслідки цієї діяльності для українського народу. Викривається справжня сутність КПУ як постійного слухняного виконавця чужоземної волі, аналізуються дії сучасних комуністів і робиться спроба змоделювати можливе майбутнє України в разі їх повернення до влади. Даються відповіді на різні актуальні питання сьогодення. Зокрема, чому ми так погано живемо? Яка різниця між комуністами України та комуністами інших країн? Де криються причини розвалу СРСР? Хто і яким чином намагається створити новий союз? Подається порівняння тез програми КПУ з відповідними документами Компартії Російської Федерації.
Дослідження минулого здійснено на основі принципів об’єктивності й історизму, з використанням колишніх таємних документів, які переконливо свідчать про справжню роль комуністичної партії в страшних злочинах проти свого народу.
Розрахована на масового читача, всіх тих, кому не байдужа доля України.
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане.—Будяки
Та кропива—а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
І стане купою на купі
Смердючий гній,—і все те, все
Потроху вітер рознесе…
Т.Шевченко.
І. Вступ.
Сповнене різноманітних труднощів сьогодення України є часом складних пошуків дороги в майбутнє. Навколо визначення шляхів подальшого розвитку країни розгорнулася гостра боротьба партій, рухів, течій, котрі представляють різні ідеї. Комуністична ідея є однією з них і здавна має в Україні чимало прихильників. Усе ХХ століття Україна прожила під її знаком. Сьогодні Комуністична партія України (КПУ) перебуває серед найвпливовіших сил в суспільстві і претендує на роль керманича. Вона “пропонує суспільству конкретну програму кардинального реформування усієї системи суспільних відносин в інтересах трудящих з урахуванням реальної ситуації, що склалася”.1 Враховуючи масштабність завдань, які бере на себе КПУ, не завадило б розібратися, що ж це за партія, котра об’єднала в своєму складі борців за комунізм?
Відповідь знаходимо вже у перших рядках Програми КПУ, прийнятої ІІ (ХХХ) з’їздом партії 12 березня 1995 р. У ній наголошується:
“Виступивши як ідейна і організаційна спадкоємниця Компартії, яка
діяла в Україні до антиконституційної заборони в серпні 1991 р, об’єд-
навши у своїх лавах переконаних прибічників комунізму, Комуністич-
на партія України підхопила прапор боротьби за соціалізм в один з най-
більш складних і драматичних періодів світової історії”.2
У своєму Статуті КПУ теж “вважає себе наступницею ідей і традицій Комуністичної партії України, яка діяла до заборони в серпні 1991 р”.1
Перш ніж з’ясовувати, в яке саме майбутнє КПУ має намір вести Українську державу, варто було б докладно дослідити, кого ж наслідує ця “ідейна і організаційна спадкоємниця”, “наступниця… традицій”. Адже ще видатний англійський політик ХХ століття У.Черчілль зазначав: якщо хочеш знати майбутнє—вивчай минуле. І тоді багато речей стають більш зрозумілими, на дещо починаєш дивитися інакше і не даси себе обдурити. Потрібно лише уважно поставитися до уроків своєї історії й задуматися, чому СРСР відмовляв нам у праві на власну історію—безбатченками легше керувати.
Сучасним комуністам також не завадило б детальніше розглянути дії, думки та долі своїх попередників у КПУ. Адже справжньої історії КПУ немає, хоча лише в останні роки УРСР в наукових установах і вузах працювали понад 1,5 тис. істориків партії.2 Хто знає, можливо дехто з сучасних бійців за комунізм врахують помилки своїх попередників, за які так важко заплатила вся Україна, і змінять ті з своїх позицій, котрі призвели до таких трагічних наслідків.
ІІ. КПУ—бойовий загін КПРС.
1) Створення КПУ і шлях до СРСР.
Відомо, що КПРС мала жорстку централістську побудову як єдина союзна організація. Це поряд із “єдиним народногосподарським комплексом”, “новою історичною спільнотою—радянським народом”, армією і КДБ слугувало опорою влади Москви. Багатонаціональні республіканські парторганізації були змушені втілювати в життя керівні московські рішення.
КПУ робила це з самих першопочатків свого існування. Сталося так через те, що КПУ завжди виступала лише місцевим філіалом загальної комуністичної партії. Не те що в часи СРСР, а навіть в умовах царської Росії про федералістський принцип побудови РСДРП(б) не було й мови.
Починаючи з ІІ з’їзду РСДРП, більшовицькі організації України намагалися об’єднатися принаймні в обласний партійний центр. Так, влітку 1905 р. із Одеського, Катеринославського і Миколаївського комітетів постало на деякий час окреме Південне бюро в складі ЦК РСДРП(б). З перемогою Лютневої революції партія переходить на легальне становище. У липні 1917 р. започатковується існування двох обласних комітетів РСДРП(б)—Південно-Західного краю та Донецько-Криворізького басейну. Їх очолили старі більшовики Є.Бош і Ф.Сергєєв (Артем) відповідно. Про якусь окрему українську партійну організацію ці товариші й гадки не мали, оскільки не вбачали в цьому сенсу. Так само вважав і ЦК РСДРП(б), членом якого, до речі, був Артем. Зокрема, секретар ЦК РСДРП(б) Я.Свердлов у 20-х числах листопада 1917 р. у відповідь на лист Південно-Західного обкому спеціально попереджував: “Створення окремої партії української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала вважаємо небажаним. Тому пропонуємо не проводити роботу в цьому напрямку”.1
Така позиція московських більшовиків стане зрозумілою, якщо врахувати економічне значення України для Росії. Воно і в ті роки було мало не визначальним. Так, у розпалі імперіалістичної війни (1915-1916 рр) з України на заводи Росії надходило 96,7% прокату, 68% сортового металу, 99% двотаврових балок і швелерів, 53% солі, 81% олова, 90% срібла… Влітку 1918 р. господарники Росії говорили про велику скруту, пов’язану з втратою разом з Україною 92% всього виробництва цукру, 65%—чавуну, 77%—вугілля, не говорячи вже про хліб.2 Забігаючи наперед, зазначимо, що 3 березня 1919 р, виступаючи в дебатах по звіту ЦК КП(б)У в Харкові, Свердлов однозначно заявив: “Ви знаєте, що порятунок всієї революції—не тільки російської, але й міжнародної знаходитья в руках України?”3 Л.Троцький у своїх інструкціях комуністичним агітаторам казав просто: “Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами.”4 Ленін у панічній телеграмі до Києва повідомляв Раковського та Йоффе: “Абсолютно невідворотна загибель всієї революції без швидкої перемоги в Донбасі”.5 Тому московський ЦК намагався створити у вигляді української парторганізації надійний інструмент забезпечення свого керування Україною. Така ідея найлегше досягалася, якщо організація більшовиків України була б складовою частиною РСДРП(б). Реальна незалежність української парторганізації виключала б панування російського ЦК в Україні й створювала б непереборні труднощі для політики збройного нав’язування більшовизму іншим країнам (тобто, на шляху до перемоги світової революції).
Однак зовсім відкинути власні слова про демократичний принцип само-визначення народів більшовики не могли. Ще Ф.Енгельс у листі від 4 січня 1888 р. писав: “…Якщо царизм буде роздавлений.., Малоросія вільно вибере свою політичну позицію”.1 В.Ленін у своїх червневих 1917 р. статтях “Україна” та “Україна і поразка правлячих партій Росії” продовжував цю лінію: “Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з’єднання в одну державу двох народів”.2 “Але саме для того, щоб цей союз був добровільним, російський робітник, …стоїть зараз за право відокремлення українців, не нав’язуючи їм своєї дружби, а завойовуючи її ставленням як до рівного, як до союзника і брата в боротьбі за соціалізм”.3 Згодом “Декларація прав народів Росії” Раднаркому (РНК) Радянської Росії закріплювала право народів на вільне самовизначення аж до відокремлення. Однак на практиці все це залишилося словами, котрі були викликані тактичними міркуваннями більшовиків.
І Всеукраїнський з’їзд Рад, який відбувся у Києві 4-6 грудня 1917 р, розпочався із сутичок більшовиків з Центральним комітетом української селянської спілки, що намагалася не дозволити більшовикам фальсифікувати волю українського народу. У результаті, задуманий для повалення Центральної Ради і встановлення в Україні більшовицької влади, з’їзд навпаки продемонстрував підтримку українській державності. Не останню роль в цьому відіграв “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради”, ухвалений російським РНК 3 грудня 1917 р. Цей ультиматум виявив лицемірство і агресивність російських більшовиків щодо України. На його початку стверджувалося таке: “…Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо Українську Народну Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською Республікою на федеративних чи тому подібних відносинах між ними. Все, що стосується національних прав й національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, у той же час, без обмежень і безумовно”.4 Але після чотирьох незаконних щодо незалежної держави вимог наприкінці ультиматуму знаходилася справжня його суть: ”У випадку неодержання задовільної відповіді на ці питання протягом терміну—сорока восьми годин, Рада Народних Комісарів буде вважати [Центральну—авт.] Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії та на Україні”.1
РНК робить і конкретні кроки, без зволікань пересуваючи на Харків якомога більше “цілком надійних” військ. 11 грудня 1917 р. Ленін наказує по прямому проводу Верховному головнокомандуючому М.Криленку: “Ми вкрай занепокоєні неенергійним рухом військ з фронту на Харків. Вживіть всіх заходів, аж до найбільш революційних, для найенергійнішого руху військ і до того ж у великій кількості на Харків”.2 Так починався “братній” похід головорізів Муравйова на Україну. Ленін постійно тримав цю справу на своєму контролі, піклувався про посилення червоних військ, котрі наступають на Україну. Телеграма від 15 січня 1918 р: “прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради.”3 Або ось таке розпорядження Леніна: “Тов. Мєхоношину чи його заступникові. Прошу видати товаришеві подателю патронів до наганів, браунінгів усіх трьох номерів та інших патронів якомога більше для Антонова. Податель—Микола Кузьмович Кузьмін, начальник Червоної гвардії Харківського округу.”4 Такою була справжня анатомія “всеукраїнського повстання проти буржуазної Ради”.
Фарисейство більшовиків стане більш зрозумілим, якщо згадати, що незадовго до цього, 25 жовтня (7 листопада) 1917 р, ІІ з’їзд Рад Росії ухвалив за пропозицією Леніна Декрет про мир, в якому війна проголошувалася злочином. Але вже 28 грудня 1917 р. Ленін у телеграмі до Пятакова визнає справжні наміри та дії більшовиків і щодо війни взагалі, і щодо самовизначення України зокрема: “Наша війна в Україні дуже важка і небезпечна для нас. Вона вимагає від нас величезної кількості військ та військового спорядження. Без нашої військової перемоги в Україні впаде наша влада. Насамперед мусите захопити Донбас. Перекиньте з німецького фронту якомога більше полків в Україну.”5
Приховуючи агресію, РНК, ВЦВК, ЦК РСДРП(б) Росії у зверненні від 8 грудня 1917 р. (тобто одразу після ультиматуму) відверто блюзнірствували: “Брати українці, вас запевняють, ніби ми виступаємо проти самовизначення України. Це—брехня! Ми ні на хвилину не думаємо замахуватися на права України. Революційний пролетаріат один лише зацікавлений у тому, щоб за всіма націями було забезпечене право на самовизначення аж до відокремлення.”1 Але через деякий час, коли в Україні вже буде вдосталь більшовицьких військ, Москва відкине прикриття і покаже справжнє обличчя. За словами голови московського партійного керівництва Л.Каменєва, у Фінляндії, Польщі, Україні “гасло самовизначення націй перетворився у зброю контрреволюції”.2
Власне кажучи, інакше і не могло бути, оскільки подібні думки щодо самовизначення України більшовики висловлювали ще задавго до свого приходу до влади. Їх апологет Ф.Енгельс у 1849 р. на заяви делегата Слов’янського з’їзду в Празі М.Бакуніна про права слов’янських народів на повну незалежність зазначав (цитується мовою оригіналу): “Мы повторяем: кроме поляков, русских и, самое большее, турецких славян, ни один славянский народ не имеет будущего по той простой причине, что у всех остальных славян отсутствуют необходимые исторические, географические, политические и промышленные условия самостоятельности и жизнеспособности”. На цій підставі Енгельс тоді відмовляв у праві на незалежність, у праві називатися нацією, у праві на власну історію чехам, словакам, словенцям, хорватам…3
Згодом Роза Люксембург у своїй статті “Війна та російська революція” добалакалася до такого: “Український націоналізм в Росії—це щось абсолютно інше, ніж, скажімо, чеський, польський або фінський націоналізм. Це тільки каприз, безглуздя кількох десятків дрібних буржуазних інтелігентів країни, котра не має ніякого коріння ні в економічних, політичних чи психологічних відношеннях. Вона не має жодних історичних традицій, оскільки українці ніколи не були нацією, не мали ні свого уряду, ні якоїсь націоналної культури, за винятком реакційно-романтичних поезій Шевченка. Це теж саме, якби в один прекрасний день мешканці приморської полоси Німеччини забажали створити нову нижнєнімецьку націю й уряд.”
З тону російського ультиматуму Центральній Раді виходило, що незалежна Українська держава знаходиться мало не в облозі. Однак більшовики України оцінювали військову обстановку зовсім не так оптимістично, як в ЦК РСДРП(б) під час ухвали ультиматуму. На Обласному (Крайовому) з’їзді РСДРП(б) у Києві 3-5 грудня 1917 р визнавалася цілком негативна роль ультиматуму. Типові оцінки на цьому з’їзді були такими:
Затонський: “Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невелика купка”.1 Більше того, саме Затонському належить таке визнання дійсності: “Наше становище тут [тобто в Україні—авт.] погіршується тим, що ми представляємо собою партію великоросів”.2
Александров: “Ультиматум несвоєчасний… Нам доводиться воювати майже проти всього українського народу, а не проти Ради”.3
І ось найцікавіше—пропозиція більшовика Зайцева: “…Війна невідворотна. Ми повинні підтримати народних комісарів. Потрібно тут же, на Україні, створити військовий центр, бо Пітеру незручно діяти”.4
Тут же робляться і перші кроки, щоб Пітеру було зручно діяти. Зокрема, організаційно оформлюється РСДРП(б)—Соціал-демократія України. Цьому передувала суперечка з приводу присутності в назві слова “Україна”. Деякі учасники Крайового з’їзду РСДРП(б) вважали це проявом націоналізму. Проте з’їзд став на точку зору Пятакова, котрий зазначив: “Працювати [в Україні—авт.] під назвою російських більшовиків дуже важко, і це відштовхує від нас маси”.5
Спеціальне бюро ЦК РСДРП(б) на чолі з Леніним розглянуло цей крок і дало дозвіл на створення Соціал-демократичної робітничої партії України, але як частини РСДРП(б) на правах обласної організації.6 Зрозуміло, що російські більшовики постійно дивилися наперед у своїх діях стосовно української парторганізації. А 11-12 грудня 1917 р. на окремо зібраному більшовиками у Харкові І Всеукраїнському з’їзді Рад Україну було проголошено Радянською республікою. У цьому більшовицькому дійстві волю українського народу взялися виражати делегати від 96 Рад з 300, що діяли в Україні на той час. Власне українців серед них було небагато: Затонський, Коцюбинський, Шахрай, Скрипник, а решту складали росіяни та євреї. Там же постав перший уряд Радянської України (Народний Секретаріат). При цьому, щоб задурити голови українцям, більшовики назвали свою Радянську Україну Українською Народною Республікою. М.Скрипник про це згодом писав: “І з’їзд Рад, проголошуючи владу робітників та селян, ухвалив ту ж назву держави, як і дрібнобуржуазні революціонери Української Центральної ради, тобто Української Народної Республіки, але вкладали в цей титул інший зміст…”1 Офіційний орган Народного Секретаріату “Вісник Української Народної Республіки” спеціально видавали російською та українською мовою. Робився вигляд легітимності нового утворення і його формальної незалежності від Росії.
Проте справжні хазяї Радянської України знаходилися в Росії. Усі посади в органах виконавчої влади Радянської України посіли члени РСДРП(б)-Соціал-демократії України, забезпечуючи для ЦК РСДРП(б) реальний контроль над республікою. Крім того, фінансування як парторганізації більшовиків України, так і Народного Секретаріату проводилося з Росії. З телеграми Леніна до Харкова від 22 січня 1918 р: “Щодо посилання грошей говорив і буду говорити з Пятаковим. Сто мільйонів послані, 50 будуть послані в Харків”2 (дивися додаток №1). Тож не дивно, що новостворена Радянська Україна одразу вступила у федеративні зв’язки з Росією. З боку останньої терміново хлинула “братня допомога” у вигляді бандгвардії Муравйова. Ці “північні дружини” з Москви, Іваново-Вознесенська, Воронежа і петроградських матросів учинили в Україні страшний погром, намагаючись терором задавити в українських головах саму думку про опір Радянській (тобто закамуфльованій російській) владі. Муравйов прямо говорив у своєму наказі: “Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, за будь-яку ціну підтримуємо її силою цих багнетів”.3 Коли справа на фронті вже була вирішена, Раднарком Росії знову таки для своєї зручності відкликав визнання УНР 24 грудня 1918 р: “…Україна не визнається більше Радянським Урядом Російської Республіки самостійною державою”.4
Аналізуючи цей сценарій фальсифікації волевиявлення народу, під яким ховається звичайна агресія, можна пригадати багато інших випадків його застосування нехай і комуністичною, але імперською Москвою. Зокрема, прорадянські уряди, створювані в Угорщині у 1956 р, Чехословаччині у 1968 р, Афганістані у 1979 р, на “запрошення” яких Москва направляла свої війська до цих країн.
В грудні 1939 р, коли Москва завершувала чергове “збирання” всіх земель колишньої Російської імперії, створюється маріонетковий “уряд Демократичної Фінляндської Республіки” на чолі з О.Куусіненом. Далі сценарій відпрацьований: Москва відмовляється визнавати законний уряд Фінляндії, визнає свій маріонетковий “лівий” уряд і надає йому “братню” допомогу. У якості останньої на Фінляндію були кинуті війська 4 армій Ленінградського округу, які мали 141 батальйон піхоти (проти 62 фінських), 900 танків (проти 60 фінських), 1500 гармат (проти 280 фінських), 1500 літаків (проти 150 фінських).
Однак фіни з надзвичайною мужністю боронили свою державу і своє право вільно обирати собі життєвий шлях, хоча кількісна і збройна переваги були цілком на боці Москви. Тому фінський народ не пережив, наприклад, голоду і депортацій, як прибалтійські народи, котрі не чинили збройного опору “визволенню” своїх країн. Уже в другій половині 40-х рр. на одному з банкетів Сталін підняв вельми цікавий тост: “Ніхто не поважає країну з слабкою армією, але всі поважають країну з хорошою армією. Я піднімаю тост за хорошу фінську армію”.
Нажаль, український народ у 1917-1920 рр. не боровся за свою незалежність з таким завзяттям, як фіни у 1939-1940 рр. Сталося так, переважно, через те, що за сценарієм російських більшовиків вдалося внести розкол серед українців, спровокувавши громадянську війну в Україні. Головну роль в цьому плані Москва відводила Компартії України.
Через внутрішній розбрат Українська держава весь час відчувала брак військової сили, а численні уряди шукали підтримки у різних союзників, зокрема, у німців. Звичайно, кожний такий союзник дбав лише про свої інтереси—слабких не поважають! Нам варто завжди пам’ятати цей сумний досвід.
Наступ німецько-австрійських та українських військ у лютому 1918 р. завдав сильного удару по більшовиках. За офіційними радянськими даними, у травні 1918 р. у складі парторганізацій України залишалося не більше 1 тис. чоловік, і навіть у великих центрах Києві, Харкові, Одесі залишалося по 40-70 більшовиків.1 80% більшовиків виїхали до Росії. Практично РСДРП(б)—Соціал-демократія України припинила своє існування. Був розпущений також Народний Секретаріат. Крім того, внаслідок Брестських угод Радянська Росія визнала незалежну Україну, і процес встановлення своєї влади над нею РСДРП(б)—РКП(б) довелося розпочинати знову. Найголовнішим тут було не втратити контроль над парторганізацією українських більшовиків, питання про відновлення якої обговорювалося на Таганрозькій нараді 19-20 квітня 1918 р. Саме там постала ідея про створення Комуністичної партії України, але її відношення з РКП(б) залишалися невизначеними. Чимала частина більшовиків України зовсім не бажала беззаперечно підпорядковуватися Москві. Однак формально незалежною і рівноправною з РКП(б) більшовицька партія України залишалася тільки протягом трьох місяців.
Радянська Росія діяла послідовно і швидко, щоб дезавуювати по суті рішення Таганрозької наради. Ленін особисто зустрічається з представниками України і веде роз’яснювальну роботу. 3 травня 1918 р. на засіданні ЦК РКП(б) під головуванням Леніна ідея створення Компартії України була схвалена. Але пропонувалося створення її як складової частини РКП(б) і повідомлення в пресі про незалежність Компартії України від РКП(б) робилося з тактичних міркувань. При цьому виходили з необхідності збереження Брестських угод.1
У липні 1918 р. І з’їзд Компартії більшовиків України КП(б)У, що відбувся у Москві під пильним наглядом ЦК РКП(б), ухвалив історичну постанову: “Об’єднати партійні комуністичні організації України в автономну, в місцевих питаннях, Комуністичну партію України, яка матиме свій Центральний Комітет і свої з’їзди, але буде входити в єдину Російську Комуністичну партію з підпорядкуванням у питаннях програми загальним з’їздам Російської Комуністичної партії й у питаннях загальнополітичних—ЦК РКП(б)”.2
Ця постанова в пресі тоді також не публікувалася. В одностайно ухваленій з’їздом резолюції “Україна і Росія” було сказано:
“Виходячи з того, що:
1.Україна економічно нерозривно зв’язана з Росією.
2.Що економічна єдність України і Росії... створила міцний базис для єдності боротьби пролетаріату України і Росії.
3.Що відокремлення України від Росії як в силу цього, так і в силу міжнародної обстановки має характер тимчасової окупації.
4.Що ідея “самостійності” України, під ширмою якої німецькі імперіалісти окупували і поневолювали Україну, остаточно дискредитована в найширших трудових масах України.
5.Що повстання на Україні розгортається під лозунгом відновлення революційного возз’єднання України з Росією.
І з’їзд Комуністичної партії України вважає, що завданням нашої партії на Україні є, порвавши рішуче з помилками минулого, боротися за революційне об’єднання України з Росією на началах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки на шляху до створення всесвітньої пролетарської комуни.”1
Делегат І з’їзду КП(б)У Ф.Рязанов у 1958 р. згадував деякі цікаві подробиці, котрі відкривають механізм прийняття подібних рішень з’їздами КП(б)У: “…Мене з залу засідань викликав Я.Яковлев і сказав: “Федір, знайди Семена (Шварца), передай йому записку про те, щоб він взяв у голови ЦВК Я.М.Свердлова проект постанови з’їзду, розглянутий товаришем Леніним…Мені було вручено написаний від руки проект резолюції з’їзду з поправками і доповненнями, зробленими особисто В.І.Леніним.”2 Пізніше КПУ відкрито заявляла, що “роботою з’їзду фактично керував В.І.Ленін”, а щодо рішень з’їзду про створення КПУ “Ленін дав представникам України неоціненні поради та вказівки”.3
Отже, з’їзд діяв в унісон з інтересами Радянської Росії. Здійснивши спеціальний добір учасників з’їзду, відповідно їх “обробивши” і учинивши організаційний тиск, Москва таки допомогла більшовикам України знайти правильний (тобто вигідний для Росії) підхід до форми утворення КП(б)У та її взаємовідносин з РКП(б). Ззовні умови Брестського договору виконувалися, КП(б)У формально була незалежною. Проте справжня рівноправність КП(б)У з російською партією означала б рівноправність України з Росією, самостійність обох республік, бо за більшовицької влади лише компартія могла бути носієм суверенної держави. Тому-то ЦК РКП(б) наполягав на статусі КП(б)У як частки “єдиної ленінської партії”. Як свідчив учасник І з’їзду КП(б)У Д.Носенко, “з’їзд дав рішучу відсіч тим, хто намагався відірвати і протиставити Комуністичну партію України РКП(б), і ухвалив рішення по цьому питанню, керуючись вказівками великого Леніна”.4
Остаточно взаємовідносини між РКП(б) і КП(б)У були оформлені на VIII з’їзді РКП(б), котрий постановив: “Повинна бути одна централізована комуністична партія із єдиним Центральним Комітетом… Всі рішення РКП(б) та її керівних органів підлягають беззастережному виконанню усіма відділеннями партії незалежно від їхнього національного складу. Центральні комітети українських, литовських комуністів користуються правами регіональних комітетів партії і повністю підпорядковані Центральному Комітету РКП(б)”.5
До першого складу ЦК КП(б)У увійшли 15 чоловік: І.Амосов, А.Бубнов, П.Буценко, Ш.Грузман, В.Затонський, Л.Картвелішвілі, Е.Квірінг, С.Косіор, І.Крейсберг, Ю.Лутовинов, Г.Пятаков, П.Ровнер, Л.Тарський, Р.Фарбман, І.Шварц. Інтернаціональний за своїм складом (тут були тільки 2 українця, а решта—росіяни, євреї, поляк, німець і грузин) ЦК виявився різним і за політичними поглядами. Три місяці його існування були сповнені суперечок з різних питань. Деякі поспішали “напасти на німецьких імперіалістів”, а інші дивилися на події в Україні “з точки зору і Росії і Німеччини”. Найгострішим моментом була проблема загального збройного повстання в Україні, розпочатого у серпні 1918 р. і швидко придушеного німецькими й гетьманськими військами. Згодом повстання визнали передчасними, вину за це покладали на Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет (ВЦВРК), очолюваний Бубновим та Пятаковим. Але, думається, не останню роль у претензіях ЦК РКП(б) до них зіграло те, що обидва завжди обстоювали власні радикальні політичні переконання і намагалися звільнитися від надмірної опіки з боку ЦК РКП(б). Уже на першому засіданні новоствореного ЦК КП(б)У на доповідь Бубнова про взаємовідносини з ЦК РКП(б) була ухвалена резолюція, де відзначалося: ”ЦК Російської КП… має право втручатися в роботу КПУ тільки в питаннях програмного і загальнополітичного характеру, що ж до питань внутрішнього розпорядку, то це справа виключно ЦК КПУ, рішення якого можуть бути оскаржені лише на з’їздах КПУ”.1
Така надмірна самостійність Бубнова і Пятакова ставила під загрозу контроль ЦК РКП(б) над КП(б)У. Зауважимо, що небажану для Москви самостійність виявили зовсім не більшовики-українці, а етнічні росіяни. Пятаков взагалі був відомий своїми антиукраїнськими поглядами. У 1917 р. він відверто заявляв, що “й думки не може бути про якусь там Україну, тому що все це—вигадки націоналістів”.2 Пятаков вважав гасло самовизначення націй реакційним, а існування національних держав—минулим етапом. Щоб було краще зрозуміло екстремізм Пятакова, нагадаємо, що так само вважає сьогоднішній апологет російської великодержавності, директор інституту проблем СНД, великий “друг” української незалежності та будівник імперій К.Затулін. З приводу існування національних держав він заявив: “Цей поїзд уже пішов”.
Між іншим, думка про окремішність партії від РКП(б) курсувала і серед українців-членів КП(б)У. Яскраво це виявилося ще на Таганрозькій нараді, але докладніше про це піде мова у наступному розділі.
ЦК РКП(б) уважно стежив за перебігом подій у КП(б)У і своєю “дружньою допомогою” намагався “визначити і провести на Україні правильну революційну тактичну лінію”. Задля цього в м. Орел 8-9 вересня 1918 р. був зібраний пленум ЦК КП(б)У за участю представника ЦК РКП(б) М.Крестинського. Останній у своєму виступі на пленумі висловив занепокоєння ленінської партії спробами деяких членів КП(б)У не зважати на загальнопартійну лінію, здійснювати в Україні “особливу” тактику і вийти з-під впливу ЦК РКП(б). Пленум усе зрозумів правильно і звільнив Пятакова з посади секретаря ЦК КП(б)У, а до складу ВЦВРК на противагу Бубнову і Пятакову ввів надійного і перевіреного товариша Артема. Проте цим не обмежилися. Москва потребувала зміцнення свого впливу на КП(б)У. Тому ЦК РКП(б) і особисто Ленін з величезною увагою поставилися до підготовки і проведення ІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся 17-22 жовтня 1918 р. знову таки в Москві. З’їзд визнав “політичний напрям ЦК неправильним, організаційну діяльність—незадовільною” і відставив увесь ЦК КП(б)У першого обрання.1 Цей склад ЦК своєю самостійністю не влаштовував Москву, яка потребувала у особі ЦК КП(б)У слухняного виконавця своєї “правильної революційної тактичної лінії”. У 1922 р. Ленін зазначив так: “Україна—незалежна республіка, це дуже добре, але в партійному відношенні вона іноді бере—як би це ввічливіше висловитися?—обхід, і нам як-небудь доведеться до них добратися, тому що там сидить народ хитрий, і ЦК—не скажу що обманює, але якось трохи відсувається від нас”.2 Зауважимо, що тоді ЦК КП(б)У очолювали такі “українські комуністи”, як В.Молотов і Д.Мануїльський. Що ж тоді казати про М.Скрипника, Г.Лапчинського та інший “народ хитрий”?
Слід також відмітити, що ІІ з’їзд КП(б)У замість попередніх тверджень про федеративні стосунки України і Росії визначив головним завданням КП(б)У “об’єднання України з Росією”. Саме на цьому з’їзді Л.Каменєв назвав лозунг самовизначення націй зброєю контрреволюції.
Поки Москва вичікувала початку революції в Німеччині, формальна самостійність КП(б)У і Радянської України вважалася тактичним кроком. Але 11 листопада 1918 р. Раднарком РСФРР дав директиву Реввійськраді Росії готуватися до наступу на Україну. А 13-го був анульований Брестський договір. 17 листопада створена Реввійськрада Курського напряму Російської Червоної Армії—майбутній штаб Українського фронту. До неї Москва направила В.Затонського, В.Антонова-Овсієнко й “видатного українця” Й.Сталіна. 28 листопада новоутворений уряд Раднарком УСРР формує власний вищий військовий орган—Ревввійськраду Української радянської армії. До її складу входять ті самі надійні московські товариші: Ф.Сергеєв (Артем), В.Антонов-Овсієнко, В.Затонський.
Для більшої надійності ЦК РКП(б) лише за період з листопада по січень 1918 р. відрядив на Україну 618 партійних працівників.1 Що це значить стане зрозуміло, якщо нагадати, що вся КП(б)У влітку 1918 р. нараховувала тільки 4,5 тис. членів, з яких 90% становили неукраїнці, які впроваджували в Україні політику РКП(б).2 Більше того, у Росії постійно формувалися не лише центральні, а й обласні партійні та державні органи влади України. Ось, наприклад, згадує учасник І з’їзду КП(б)У О.Руденко: “За вказівкою ЦК РКП(б) я виїхав на підпільну роботу в Харків і під прізвищем Савенко А.І. входив у Харківський обласний ревком”.3
Московські прибульці, подібно Антонову-Овсієнку, посіли керівні посади в КП(б)У, уряді та інших державних органах. Цим підпорядковува-лося Москві реальне вирішення всіх українських справ.
Восени 1918 р. тривала війна за “визволення” України 250-тисячною Червоною Армією, завчасно сформованою влітку-восени 1918 р на території Росії та її коштом. Складалася вона переважно з росіян і євреїв, а також 6 тис. башкирів і татар, 5 тис. китайців, 1 тис. угорців, 1 тис. латишів, окремого кавказького полку. Згідно наказу №220 Реввійськради РСФРР від 13 листопада 1918 р. та секретного додатку до нього за №48 до складу командування, штабів, управлінь усіх частин і з’єднань, котрі наступали в Україні, були підібрані лише росіяни та євреї. Жителів України за цими документами можна було призначати на посади не вище командира батальйону, і то не масово.4
Коли наприкінці 1918 р. Директорія надіслала Москві офіційний запит про підстави для інтервенції російських військових частин проти України, Г.Чичерін відповів: “Ніякого війська Російської Соціалістичної Радянської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військом Українського Радянського Уряду, який є цілком незалежним”.5
До речі, болгарського емігранта Х.Раковського для роботи головою цього незалежного уряду відрядили з Москви рішенням ЦК РКП(б), прийнятим на засіданні 16 січня 1919 р. У листі до головнокомандуючого Червоною Армією РСФРР Вацетіса, датованому 29 листопада, Ленін так пояснював причини появи Українського Радянського Уряду: “З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів”.1
Відомий вітчизняний історик С.Кульчицький виявив в архівах документи, в яких йдеться про стосунки радянського уряду України з Москвою. В них, зокрема, центральне партійне керівництво попереджалося про необхідність “…збереження повної таємниці того факту, що Тимчасовий уряд є орган ЦК РКП”. Далі серед восьми регламентних пунктів указувалося, що “Тимчасовий робітничо-селянський уряд створений за постановою ЦК РКП, є його органом і проводить в життя всі розпорядження й накази ЦК РКП беззаперечно”.2
Забігаючи трохи наперед, зазначимо, що особливо яскраво “незалежність” уряду УСРР і ЦК КП(б)У від Москви виявилася в 1919 р, коли більшість території України більшовики втратили. Пунктом 13 протоколу засідання Політбюро ЦК РКП(б) за участю Леніна від 11 вересня 1919 р. наказувалося:
“Питання про Український уряд. Ліквідувати весь урядовий аппарат, зберігаючи існування уряду номінально. Усіх членів уряду й усіх членів ЦК КПУ, котрі не отримали військового призначення або не ведуть зафронтової підпільної роботи, викликати до Москви, і тут використати для загальноросійської роботи”.3
Через кілька днів—на засіданні 21 вересня—ЦК РКП(б) конкретизував своє рішення:
“а) Формальне існування Українського уряду та ЦК КП(б)У зберігається.
б) ЦК РКП затверджує в якості представників ЦК КПУ, уповноважену Українським ЦК трійку тт. Раковського, Петровського та Йоффе.
в) Весь урядовий апарат УСРР ліквідовується. Від імені уряду виступає, коли потрібно, Раковський, який переїжджає до Москви і зберігає лише невеликий секретаріат з українських справ.
г) Розподіл вивільнених робітників, членів уряду і ЦК [Компартії України—авт.] доручити обраній сьогодні мобілізаційній комісії”.1
2 жовтня 1919 р. за непотрібністю формально розпустили й ЦК КП(б)У. Проте коли червоні війська почали новий наступ на Україну, уряд УСРР і ЦК КП(б)У відновили, оскільки про кращий інструмент підкорення й управління нею Москві годі було й думати. Однак повернемося у рік 1918.
24 грудня 1918 р. заступник наркома закордонних справ РСФРР Л.Карахан опублікував в урядовій газеті “Известия ВЦИК” відомчий циркуляр, де, посилаючись на анулювання Брестського договору, наголошувалося, що уряд Радянської Росії більше не визнає Україну самостійною державою. Всім установам РСФРР доручалося негайно скасувати будь-які постанови, які стосувалися колишніх громадян України, і вважати недійсними всі документи, видані українською владою. Компетенція російського РНК відомчим циркуляром поширювалася на всіх громадян.
Фактично Радянська Росія реалізувала свій сценарій в Україні, створивши маріонетковий уряд і надавши йому військову допомогу. КП(б)У як частині ленінської партії Москва залишала роль виконавця рішень ЦК РКП(б). Ну а ці рішення, звичайно, були викликані, за словами Леніна, інтересами “не лише України, але й Росії і Німеччини”.
А інтереси Росії щодо України виклала 26 лютого 1919 р. газета “Правда”: “За останніми даними, далеко не перебільшеними, Україна може дати голодуючій півночі і голодуючому центрові ще до весни певну кількість хліба, близько 200 тис. пудів мороженого м’яса, до 200 тис. пудів сала, до 300 тис. пудів сухих овочів, значну кількість картоплі, близько 7 мільйонів пудів цукру, цукерні вироби і небагато пшона...”.2 У березні 1919 р. ЦК РКП(б) направило до КП(б)У директиву про організацію продовольчої справи в Україні. Російська революція голодувала, і КП(б)У слухняно поширила на Україну дію продрозкладки і червоного терору. За відвертими словами Раковського, так звані “українські радянські уряди” створювалися за рішеннями ЦК РКП(б), і його накази виконували.3 На ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад у березні 1919 р. Раковський наголосив: “…Дитині зрозуміло, що без торжества Радянської Росії не було б і радянської влади на Україні… і що вороги Радянської Росії є і нашими ворогами так само, як наші вороги є ворогами Радянської Росії”.1 Відзначаючи слухняність радянського уряду України, Ленін говорив: “І український уряд сказав: “Перше завдання—допомогти голодній півночі. Україна не може вдержатися, якщо не вдержиться змучена голодуванням північ; Україна протримається і переможе напевно, якщо вона допоможе голодній півночі”.2 Зрозуміло, що під Україною Ленін мав на увазі маріонетковий радянський уряд, котрий без військової підтримки Росії українці вже давно б знищили.
4 січня 1919 р. Реввійськрада Радянської Росії (а не України) сформувала Український фронт і сама призначила командувачем Антонова-Овсієнка. До складу фронту ввійшли такі “українські червоні частини”, як Московська робітнича дивізія, 2-га Орловська кавалерійська бригада, тощо. А в 2-гу Українську радянську дивізію з Росії направили інтернаціональні частини з угорців, румун, греків, сербів та інших. 23 січня уряд УСРР створив Вищу військову інспекцію Робітничо-Селянської Червоної Армії України. До неї увійшли спеціально відряджені з Москви члени Вищої військової інспекції Червоної Армії Росії. А 29 січня Народним комісаром з військових справ України за ходатайством “незалежних” уряду і ЦК КП(б)У Москва направляє М.Подвойського.
Як результат, влада уряду УСРР була досить декоративною. Л.Троцький у своїй телеграмі Леніну з Харкова 22 травня 1919 р. констатував, що в Україні є лише одна влада—військова. Практично вона зосереджувалася в руках Росії, а формально—у Військовому відділі ЦК КП(б)У, уряду УСРР, українського військового наркома М.Подвойського, українських військових начальників типу Антонова-Овсієнка чи Глаголєва. Військове будівництво в Україні велося на основі Декрету РНК РСФРР ще від 8 квітня 1918 р. “Про волостні, уїздні, губернські та окружні комісаріати з військових справ”. Хоча військове питання й посідало центральне місце в роботі ІІІ з’їзду КП(б)У та квітневого пленуму ЦК КП(б)У, вони лише повторювали московські рішення. Так, квітневий пленум розробляв заходи на виконання рішень VIII з’їзду РКП(б).
Значне погіршення становища Радянської Росії на фронті навесні 1919 р. спонукало її до максимальної мобілізації своїх сил. 4 травня 1919 р. пленум ЦК РКП(б) затверджує директиву про єдине командування арміями радянських республік і розсилає її до ЦК республіканських компартій. А директиви ЦК РКП(б) були програмою дій для КП(б)У. 19 травня відбулася нарада членів ЦК КП(б)У з представниками ЦК РКП(б), де обговорили питання про єдність воєнних і матеріальних засобів радянських республік навколо Росії.
1 червня вийшов історичний декрет Всеросійського ЦВК “Про об’єднання радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі для боротьби з світовим імперіалізмом”. Оскільки на практиці всі можливі тісні союзи вже існували до цього, то це означало, що Москва відкидає формальності й остаточно переходить до прямого керівництва Україною, обминаючи ЦК КП(б)У і “незалежний” уряд Раковського. Таким був фінал розвитку федеративних зв’язків з Радянською Росією.
Наркомвійськсправ України розпорядженням Леніна скасували. 4 червня згідно з наказом Реввійськради РСФРР ліквідовували Український фронт і розформовували українські армії, підпорядковуючи їх війська безпосередньо Москві. 21 червня ЦВК Рад України слухняно затвердив це рішення, постановивши про недоцільність існування окремо українського фронту та Української Радянської Армії, надавши формальний дозвіл на їх перепідпорядкування. Наказом Реввійськради РСФРР від 19 червня на території України поширювалася дія всіх декретів, законоположень, постанов уряду Росії з воєнних питань, до яких можна було віднести будь-які питання, і в першу чергу продовольчі. Грабіжницька продрозкладка спричинила спалах селянської війни під проводом Махна, Григорьєва та інших отаманів. Лише у червні—липні відбулося 328 селянських виступів. Для більш ефективної боротьби з селянськими повстаннями ЦК КП(б)У і уряд 6 серпня 1919 р. сформували Внутрішній фронт—18 піхотних та 1 кавалерійська дивізії. Командувати цим каральним об’єднанням Москва призначає К.Ворошилова. Між іншим, каральні загони складалися з неукраїнських частин. Серед 42 бійців продзагону, знищених махновцями на околиці селища Краснокутськ на Харківщині, місцевих не було. Про відрядження до України продовольчих загонів Ленін так сказав на конференції залізничників московського вузла 16 квітня 1919 р: “Ми повинні не менш як три тисячі робітників залізничників, почасти селян з північної голодної Росії, послати на Україну. Український уряд уже провів декрет про точну розкладку тієї кількості хліба, яку можна взяти зараз в розмірі 100 мільйонів пудів.”1 До речі, керівництво ВУЧК позитивно відзначало рішучі дії частин особливого призначення (ЧОН), прибулих до України з Північної Росії.
Тим часом, мобілізованих українців кидали на придушення селянських повстань у російських губерніях. Так, до військ Тухачевського, що потопили в крові повстання селян Тамбовщини, входили, зокрема, кінна бригада Котовського, 15-а кавалерійська дивізія, декілька стрілецьких полків та бронезагонів з України.1 Тих, хто ухилявся від більшовицької мобілізації, розстрілювали як дезертирів. У травні 1919 р. на урядовому рівні створюються спеціальні органи по боротьбі з дезертирством, котре стало масовим.
Можна вважати, що обстановка на фронтах стала лише приводом для відкритого військового підпорядкування республік Москві. Насправді встановлення контролю з боку Москви над усіма сторонами життєдіяльності республік і планувалася, і реалізовувалася за чітким планом з самого початку існування Радянської влади, а не з першочервневого декрету Всеросійського ЦВК “Про об’єднання…” Так, Затонський, будучи представником України при Раднаркомі Росії, згадував про прийняття першого декрету про Червону Армію: “Коли декрет підписали Дибенко, Криленко і Подвойський, Ілліч сказав: “Передайте на той кінець стола, нехай і Затонський підпише, на всякий випадок, щоб Україна потім не відмовлялася”. Таким чином під декретом серед інших підписів виявився і мій. У цьому маленькому епізоді проявилась характерна риса Володимира Ілліча, який умів поряд з великими питаннями велетенської ваги передбачити і будь-яку дрібницю. Нікому іншому й на думку не спало б ще в січні 1918 р. мати “на всяк випадок” на увазі єдність збройних сил Радянської Росії і радянської України.”2 Такі дрібниці насправді були етапними у сценарії російського ЦК щодо України, і більшовики не забували про них навіть у найскладніші часи. Адже ставки у боротьбі за владу над Україною, як вже говорилося вище, вважалися визначальними у виживанні Радянської влади взагалі.
Об’єднання (тобто підпорядкування Росії) стосувалося не лише військового питання, але й усіх інших сторін життя республік. Так, 7 березня 1919 р. Раднарком України постановляє підпорядкувати Укрраднаргосп Вищій Раді Народного Господарства РРФСР та об’єднати банківську справу республік, звичайно, віддавши Держбанк УСРР Російському народному банку. Аналіз більшовицьких документів тієї пори свідчить, що ЦК РКП(б) неухильно домагався повної ліквідації суверенітету УСРР та її об’єднання з Росією. А щоб замаскувати цю справу, ініціативу в знищенні УСРР російське ЦК надало своїй “обласній” частині—ЦК КП(б)У. Розглянувши 23 квітня 1919 р. питання “Україна”, Політбюро ЦК РКП(б) за участю Леніна ухвалило запропонувати ЦК КП(б)У обговорити питання про те, за яких умов, коли і в якій формі може бути здійснене злиття України з Росією. І пленум ЦК КП(б)У 27 травня в відповідності з директивами московського центру вирішив об’єднати військове командування, раднаргоспи, фінанси, тощо. А 28 травня з’являється директива ЦК РКП(б), що наркоми РСФРР стають союзними наркомами, а наркоми УСРР—їх обласними уповноваженими.
15 серпня 1919 р. ЦК КП(б)У постановляє об’єднати Наркомат шляхів УСРР з Наркоматом шляхів Росії. Тут слід зазначити, що чіткий контроль за розвинутою в європейській частині колишньої Російської імперії мережею залізниць дозволив більшовикам легко перекидати значні військові угруповання на загрозливі ділянки фронтів. Ця можливість, якої не мали противники більшовиків, вважалася деякими білогвардійськими генералами однією з причин перемоги червоних у війні.
10 березня 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад була офіційно затверджена “Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки”. У всіх суттєвих деталях вона повністю копіювала свій прототип—Конституцію РРФСР. Слабкість радянського режиму в Україні виявляв навіть перелік членів президії з’їзду, котрі підписали Конституцію: Раковський, Пятаков, Бубнов, Квірінг. Тобто представляти український народ взяли на себе право зовсім не українці, але свідомі більшовики-ленінці. Це цілком вкладається у наведений вище сценарій дій російського ЦК.
Москва відчувала недовіру до українських комуністів та українських військ. У ЦК РКП(б) добре пам'ятали, як на початку грудня 1917 р. революційний штаб українських військових частин м. Петрограда вимагав від Раднаркому визнати Центральну Раду, а після ультиматуму Україні з боку Росії висунув категоричну умову: визнати право на самовизначення України, аж до відокремлення.1
До речі, відомі Богунський і Таращанський полки від самого моменту свого створення іменувалися куренями, що зайвий раз свідчило про дійсно
український характер цих формувань.2 Ще у 1918 р. в українських радянських частинах мали місце антибільшовицькі виступи. Зокрема, згадував начальник штабу 1-ї Української радянської дивізії С.Петриковський (Петренко): “Агенти колишньої Центральної Ради закликали йти у “вільні” загони, анархістські банди, агітували проти встановлюваного нами військового порядку або проти “москалів”, всіляко намагаючись розкласти наші частини. В районі Зерново двічі мали місце провокаційні виступи. Так, командир артвзводу Таращанського полку намагався підняти проти нас людей під час перебазування полку в інший район. Командир цей був тут же розстріляний”.1 У “Звіті ВЧК по політичному становищу України з 1 січня по 15 травня 1919 року” міститься така інформація: “…Казатин. Червоноармійці 4-го Ніжинського полку розігнали ЧК”.2 Мобілізовані селяни з українських червоних частин явно не поділяли поглядів більшовиків на терор, як революційну необхідність.
Недовіра Москви до українських військ знайшла свій вияв і у резолюції, затвердженій на конференції КП(б)У в жовтні 1919 р, проведеній чомусь за межами України (в Гомелі), і опублікованій аж через сім років: “Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні бути місцевого походження”.3
Рішенням Москви українські частини переходять в підпорядкування Західного та Південного фронтів. На укріплення останнього з Росії прибувають 30 тис. комуністів і 10 тис. комсомольців.4 А щоб постійно мати в Україні під рукою надійні частини Москва формує тут влітку 1919 р. 1-у інтернаціональну дивізію. “Інтернаціоналістів” відрізняла особлива відданість справі світової революції та жорстокість до її ворогів (ще б пак, адже розорювали не свою батьківщину!) Ця дивізія воювала з військами Директорії та селянськими загонами отамана Зеленого.
Власне українські червоні частини розчинилися в лаві радянських військ. Таращанський полк, наприклад, стає просто 392-м полком, а богунці—389-м. Кавалерійська бригада червоного козацтва В.Примакова перекидається під Орел. Там вона разом з латиською стрілецькою дивізією складає відбірну Ударну групу у вирішальних боях з денікінцями під час їх наступу на Москву. Згодом, восени 1920 р, М.Фрунзе буде намагатись перекинути армію, яка складалась із загонів Махна, на боротьбу за встановлення радянської влади на Кавказі та в Середній Азії.
Слідом за перепідпорядкуванням українських військ настала черга українських командирів. Вони тепер небезпечні для Москви, і протягом трьох тижнів один за одним ідуть із життя відомі командири полків ще 1-ї Української дивізії 1918 р.—В.Боженко, Т.Черняк, М.Щорс. За офіційними версіями, начеб-то петлюрівська розвідка виявилася настільки вправною, що отруїла Боженка і застрелила Черняка прямо в їхніх штабах. Щорс загинув у перестрілці під Коростенем. Як згадував близький друг Щорса комбриг С.Петриковський (Петренко), Щорса супроводжував якийсь політінспектор з штабу армії Танхіль-Танхілевич. Під час бою останній стріляв з “браунінгу”, чомусь залігши позаду Щорса. Потім намагалися приховати, що українського командира було застрелено в потилицю. Його тому і поховали аж у Самарі. Навіть головний чекіст України Лаціс засумнівався в офіційних версіях і назвав цей зловісний ланцюг дивним та заплутаним. Імовірно, за всім цим стояв Троцький.
Доля інших українських командирів виявилася не менш сумною, хоча вони справами довели свої комуністичні переконання. Ю.Коцюбинський завдяки своєму родинному зв’язку з відомим в народі українським письменником використовувався для популяризації більшовизму в Україні. В 1918 р. він був головкомом радянських військ в Україні, згодом голова губкому партії, дипломат і заступник голови Раднаркому України. В.Примаков створив кавалерію Червоного козацтва, командував нею і досяг того, що його частини входили до найкращих і найнадійніших у всій Червоній Армії. У квітні 1926 р. Примаков під ім’ям “пана Ліна”—старшого радника командуючого армією маршала Фин Юйсяна, очолював розвідувальну групу, котра викрала з Китаю відомого білокозацького отамана Аненкова. Згодом Примаков був військовим аташе і заступником командуючого військами округа. У 1937 р. Коцюбинського та Примакова розстріляли, незважаючи на минулі заслуги. Серед їхніх гріхів перед Радянською владою знайшлося місце й українському націоналізмові.
На заміну українським командирам ЦК РКП(б) відряджав до України інших. Так, за кілька днів по смерті Щорса його дивізією присилають командувати росіянина Миронова, колишнього полковника царської армії. Для керівництва військами в Україну прибувають О.Єгоров, Й.Сталін, І.Уборевич, С.Орджонікідзе...
12 грудня 1919 р. Реввійськрада РСФРР зобов'язала Всеросійський головний штаб сформувати для України необхідну кількість військових комісаріатів. З Петроградського округу прибувають 4 уїздні військкомати, з Московського—1, Заволзького—2, Приуральського—3, тощо.1 За наказом Всеросголовштабу на початку 1920 р. в Москві формуються штаби Київського та Харківського округів. Командний склад підбирають там же. На початку травня 1920 р. ЦК РКП(б) мобілізує ще 3 тис. комуністів для укріплення органів Радянської влади в Україні.
Влада військових органів і ЧК в Україні була найвищою і не підпорядковувалася ревкомам та парткомам, забезпечуючи пряме проведення політики РНК РСФРР і ЦК РКП(б). У 1-й половині 1919 р. ця політика в Україні спиралася на 250 тис. багнетів Червоної Армії, у 1-й половині 1920 р.—на 1,2 мільйона бійців ЧА і Продовольчої армії.1 Очолювати 5 червоних армій в Україні прибув сам М.Фрунзе. А для придушення селянського опору Центральне управління надзвичайних комісій при Раднаркомі України за рішенням Політбюро ЦК РКП(б) очолює Ф.Дзержинський.
Як підсумовував у 1920 р. Л.Троцький, “ Радянська влада протрималася в Україні до цього часу (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної Армії”.2 До речі, в 1917-1919 рр. більшовики в Україні не мали жодного партійного осередку за національним складом українського. Більше того, за радянськими статистичними даними 1921 р. бачимо, що Червона Армія в Україні мала лише 8% українців.3
Не дивно, що КП(б)У втягнуло Україну в СРСР. Між іншим, керована Сталіним комісія ЦК РКП(б) з питань про форми державних взаємовідносин республік вважала за необхідне безпосередньо включити радянські республіки до складу Російської Федерації. Ще у 1918 р. Сталін кинув на адресу ЦВК Рад України: “Досить гралися в Уряд і Республіку, здається, вистачить, пора кинути цю гру”.4 І це була поширена в Москві думка.
Якби Ленін не переконав ЦК РКП(б), то КП(б)У довелося б виконувати таке рішення. І можна відкинути сумніви—КП(б)У виконала б його. Свого часу М.Скрипник признавався, що “для більшості членів нашої партії [тобто КП(б)У—авт.] Україна не існувала як національна одиниця”.5 Завдяки старанням Москви в КП(б)У фактично не було кому захищати інтереси України, зате захисників справ Радянської Росії та світової революції було хоч відбавляй.
Ще 27 січня 1920 р. Всеукрревком до остаточного оформлення взаємовідносин між УСРР і РРФСР постановив анулювати всі декрети і постанови УСРР щодо військових, народногосподарчих, фінансових справ, пошти і телеграфів, трудового соціального забезпечення. Натомість вводилися в дію відповідні декрети та постанови РРФСР.6 Далі—більше. У 1921 р. перебудовується управління промисловістю, створюються великі об’єднання—трести, підпорядковані безпосередньо ВРНГ РРФСР. Так, відповідним російським органам держуправління перепідпорядковуються Центральне управління кам’яновугільної промисловості Донбасу, трести “Хімвугілля”, “Укрметал”, “Південсталь”, “Сільмаштрест”. Згодом тенденція набрала вигляду цілеспрямованої шовіністичної політики. Всупереч угодам нарком освіти РРФСР почав телеграфно вимагаючи від наркомату освіти УСРР звіту перед ним про свою роботу. Наркомат землеробства РРФСР намагався централізувати у своїх руках керівництво сільським господарством і наркоземами всіх радянських республік. Тобто в Москві зосереджувалася реальна влада і керівництво всіма сторонами життя в республіках. Шовіністи розглядали утворення СРСР як відновлення “Великої Росії” у більшовицьких межах.
Ленін, побачивши ріст великоруського централізму і кадрового шовінізму, ще 6 жовтня 1922 р. написав Л.Каменєву: “Т.Каменєв! Великоруському шовінізмові оголошую бій не на життя, а на смерть…Треба абсолютно домогтись, щоб у союзному ЦВК голосували по черзі росіянин, українець, грузин і т.д.”1
Щодо України нічого не змінилося. Не те що в союзних, а й у власних органах українці перебували в незначних кількостях. Один за одним змінювалися такі собі “українці”-перші секретарі ЦК КП(б)У: В.Молотов, Ф.Кон, Д.Мануїльський, Е.Квірінг, нарешті, видатний кат України Л.Каганович.
П’ятирічний розвиток подій призвів Україну до повної ліквідації суверенітету і відбудови колишньої монархії як більшовицької імперії. А сама КП(б)У, незважаючи на всі потуги українських комуністів, таки відбулася як надійний інструмент Москви, а не як політична партія.
Вище вже зазначалося, що у своєму партійному будівництві КП(б)У починала з московських настанов про її створення та існування на правах обласної організації РКП(б). Підсумок цього будівництва зробив у 1923 р перший секретар ЦК КП(б)У Е.Квірінг: “Тепер усім ясно, що КПУ є обласна організація РКП”.2 І ще: “Перемогла Радянська влада на Україні тільки при допомозі Радянської Росії…”3 Інакше не могло бути, враховуючи, що у 1918 р. на 4264 члени КП(б)У приходилося лише біля 130 українців із 30-мільйонного українського населення.4 як зазначав Звичайно, вони не могли самі повалити українську демократичну владу. Українська національна революція зазнала поразки в боротьбі проти агресії Радянської Росії, і КП(б)У була одним з дійових інструментів цієї агресії. Недаремно прийнята під керівництвом Леніна резолюція І з’їзду КП(б)У “Про партію” стверджувала: “Жодна із задач, що стоять перед комуністами України, не може бути правильно поставлена та вирішена поза зв’язком з тактикою Російської партії”.1 Словоблуддям про “братерський союз”, “економічну єдність України і Росії”, “споконвічні зв’язки”, “єдність пролетарів” КП(б)У ефективно маскувала справжні наміри російського ЦК, сприяла роздмухуванню громадянської війни в Україні і відправила український народ на жертовний вівтар заради імперських цілей Москви.
До речі, про причини перемоги Радянської влади в самій Росії Л.Каменєв у липні 1920 р. казав так: “Ми спиралися на єврейські мізки,