Geum.ru

І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   27
частини ієрархії РПЦ. Воронізький єпископ Мефодій навіть освятив прапор РНЄ. Це виглядає дикунством, але ось що заявив головний редактор часопису “Ревнитель православного благочестия”, скитоначальник Іоанно-Предтечінського скіту Барнаульської єпархії ігумен Олексій Просвірін у бесіді з Макашовим “о судьбе Отечества” щодо єврейської небезпеки: “Протистояння Православ’я та іудаїзму має перш за все духовну основу… Важливо зрозуміти, що мова тут йде не про національну приналежність, а про віросповідання: християнин не повинен спілкуватися з христоненависниками, це очевидно… Свята церква лише по-батьківськи попереджує своїх чад про небезпеку спілкування з нащадками боговбивць, які не розкаялися, і говорить: будьте пильні!”2

Ось так православні комуністи трактують свободу віросповідання та підводять ідейну базу під нові переслідування. Адже в середні віки також будь-які єврейські погроми завжди виправдовувалися тим, що “жиди Христа розіп’яли”. Варто вже говорити про спілку православних комуністів з нацистами. Ігумен Просвірін вважає, що “треба перестати соромитися бути націоналістами”, оскільки “можна бути націоналістом і разом з тим–-вірним чадом своєї церкви”.3 І взагалі, “необхідність вирішення російського питання має й релігійне обгрунтування”.4 Тому вони не забувають про росіян в Україні й намагаються, вирішуючи “російське питання”, перетворити її на Малоросію. Гітлер, згадується, теж вів розмови про необхідність вирішення “німецького питання”, коли відбирав Судети у Чехословаччини, а згодом перетворив всю її на “протекторат Богемію”, але про це згодом.

Фактично РПЦ сьогодні намагається знов зробити з православ’я офіційну ідеологію Російської держави. Комуністи погоджуються з цим, оскільки їм не звикати робити тактичні кроки й проводити гнучку лінію. Це повною мірою відноситься і до української філії Російської Компартії КПУ та її стосунків з філією Московського Патріархату—УПЦ МП. Як заявив лідер КПУ товариш П.Симоненко, “загострення міжконфесійних суперечностей є… виявом зростаючої політичної боротьби в країні”, і “саме тому для КПУ надзвичайно важно… виробити нову тактику взаємовідносин комуністів і релігійних організацій”, “знайти точки дотику інтересів партії і церкви, які роблять можливою їхню співпрацю на благо нашого народу”.1

КПРФ та РПЦ знайшли такий дотик у вигляді боротьби з іудеями, тому що “саме політики-євреї стали головними організаторами сьогоднішнього погрому Росії”.2 Крім того, комуністи на вимогу РПЦ пролобіювали в думі новий закон про свободу совісті, який поставив православ’я в Росії у виключне становище. Політизація церкви поглибила духовну кризу, її авторитет в народі впав як колись напередодні подій 1917 р. Багато громадян пішли шукати духовності від канонічної церкви до нових релігійних сект, і РПЦ активно провокує владу на репресії щодо релігійних організацій, котрі не підкоряються патріарху. Яскравий приклад—збройне захоплення органами влади в ніч з 29 на 30 вересня 1997 р. Богоявленського Собору УПЦ Київського Патріархату в м. Ногінську під Москвою. Таким є відношення РПЦ до організацій, котрі ставлять під сумнів її монополію на духовність в межах православного слов’янського світу.

Тим часом КПУ і П.Симоненко також “рішуче засуджують діяльність нетрадиційних сект і релігійних організацій на теренах України, розглядаючи її як пряму духовну агресію проти нашого народу”, “а Захід… влаштував проти православ’я справжню духовну інтервенцію, спрямувавши через кордони східнослов’янських держав полчища проповідників та місіонерів”.3 Діяльність Московського Патріархату вони духовною інтервенцією не вважають. Ватикан для КПУ відіграє ту саму роль, що іудеї для РПЦ і Макашова. КПУ продовжує називати УГКЦ “зрадницькою” церквою (“…УГКЦ виконала свою зрадницьку місію в східній стратегії Ватикану…”) і разом з РПЦ проливає гіркі сльози з того, що храми, з яких НКВС колись насильницьки викинув УГКЦ, сьогодні повертаються греко-католикам.

Ще з виступу Симоненка: “Ціною “входження до єдиної Європи”, отже, має стати відмова від православ’я, що затверджувалося століттями, від національної самобутності, від звичаїв і культури, а може й від рідної мови. Показовим щодо цього є факт, що в молодого покоління “нових українців”, як і в самозваної еліти, показником “просунутості” є аж ніяк не українська, а англійська мова”.1 Під час русифікації КПУ про захист національної самобутності й української мови не говорила нічого, статус російської мови як показника “просунутості” КПУ також влаштовував. До речі, 13 вересня 1998 р. новопризначений єпископ Кіровоградський і Олександрійський УПЦ МП Пантелеймон в Свято-Покровській церкві м.Олександрії заборонив хору співати духовний гімн “Боже Великий Єдиний, нам Україну храни”, а також виголошувати проповіді українською мовою. Між іншим, формально кожен приход вільний сам обирати мову служіння. Але тільки формально. Навчання в Київській духовній семінарії, зрозуміло, теж ведеться тільки російською мовою. Таких фактів наступу на українську духовність і самобутність КПУ теж не помічає.

Слідом за ієрархами російської церкви Симоненко повторює, “що приїзд Папи в Україну сьогодні просто не припустимий, і його оцінюють віруючі як провокацію, бо за умов тривалої конфронтації між уніатами і православними спричинить новий вибух міжконфесійної боротьби в країні”.2 “Хресний хід” Олексія ІІ спровокує те ж саме, але проти нього КПУ не виступає.

Однак товариш Симоненко особливо наголошує, що комуністи не від-мовляються “від свого діалектико-матеріалістичного світогляду, від визнання релігії опіумом для народу”. Причини тісних взаємовідносин комуністів з Московським Патріархатом лежать в політичній площині. Патріарх Олексій ІІ не раз закликав до єднання віруючих трьох братніх народів. Церква завжди ідеологічно обгрунтовувала потреби Російської держави, підтримувала імперську національну політику, ідеологію великодержавного шовінізму. У православ’ї його ідеологи вбачали істинне джерело російського патріотизму. Справжніми патріотами Росії вважалися лише православні віруючі. Свого часу богослов Г.Соколов писав: “Вітчизна і православ’я для народу є синонімами. Захищати свою вітчизну—те саме, що боротися за православ’я, а захищати православ’я і православних—стояти за батьківщину”.1 Перетворення православ’я на державну ідеологію та засіб русифікації досягли таких масштабів, що філософ М.Бердяєв відзначав: “Московський шовінізм у московській церкві—це… суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому і в сучасному”.2

Заклики РПЦ до єднання віруючих трьох братніх народів тісно переплітаються з гаслами комуністів щодо союзу України, Росії та Білорусі. Симоненко з цих самих причин піклується про підпорядкованість української церкви Олексію ІІ: “Канонічна єдність православ’я в усіх східнослов’янських країнах становить об’єктивну духовну основу зміцнення єдності слов’янських народів, бо православне культурно-історичне надбання є спільним багатством українського, російського та білоруського народів.”3 Симоненко взявся визначати головних противників православ’я в Україні: “Головними противниками православ’я в Україні є передусім представники войовничих українських націоналістів”. Як бачимо, представник філії однієї російської організації в Україні допомагає іншій у справі утримання й посилення її впливу в нашій державі. Виступаючи в ролі богослова лідер КПУ навіть береться розмірковувати про канонічність та неканонічність “опіуму для народу”. Зрозуміло, він засуджує прибічників Єдиної Помісної Автокефальної Української Православної Церкви, хоча автокефалію мають православні церкви Болгарії, Грузії, Польщі, Румунії, Сербії, навіть Албанії. Україні за кількістю православних належить друге місце у світі, її православна церква існувала протягом 988-1686 рр, поки гетьман Іван Самойлович у боротьбі за булаву не віддав УПЦ Москві. Щодо єдності православних слов’янських народів, то надання автокефалії Грузинській Церкві в 1946 р. не зруйнувало СРСР. Тим не менше в праві на автокефалію КПУ відмовляє Україні вслід за Московським Патріархатом.

Візит Олексія ІІ під час “Хресного ходу” активізує комуністів, бо проходитиме східними та південними районами України, де ліві сили зазвичай мають великий вплив. Отож, палкі промови російського патріарха можуть не лише знайти гарячий відгук в серцях 20 мільйонів парафіян УПЦ МП, а й перетворити їх на активних прибічників лівого кандидата в президенти. Тим більше, що це співпадає з інтересами російської державної влади, “рука об руку” з якою Олексій ІІ веде “Росію до величі та могутності”. І, до речі, вплив РПЦ (тобто УПЦ МП) в Україні не слід недооцінювати. Свого часу голова Адміністрації Президента України Д.Табачник так сказав делегації, що прийшла вимагати дозволу на поховання патріарха Володимира на території Софійського собору: “Якщо дозволити поховати патріарха Володимира, то завтра Російська православна церква вийде з протестом, а ми не можемо не зважати на неї”.1

Якщо хтось думає, що РПЦ і УПЦ МП не наважаться подати свій голос за партію, котра знищувала їх все століття, то нехай згадає, як Олексій ІІ під час свого сходження на духовний престол Росії у виступі на сторінках газети “Правда” порадив не допускати розколу в лавах КПРС(!). За словами керівника російського Громадського комітету захисту свободи слова, священика Гліба Якуніна, 70-річний патріарх Олексій ІІ все своє життя присвятив вихованню християнських пастирів у дусі ленінської моралі. За протести проти використання церкви як авангарду російської політики та співробітництва РПЦ з комуністами патріарх відлучив Якуніна від церкви. Тепер стає зрозумілим, що КПУ не даремно перетворилася на захисника такого православ’я. А в програмі російських комуністів прямо зазначено: “КПРФ ставит задачу активизировать национально-освободительную борьбу российского народа. В такой борьбе у нее есть реальные и потенциальные союзники. Это… религиозные объединения всех традиционных конфесий.”2 Із свідчень архівних документів ми знаємо, як виглядало подібне союзництво. Наприклад, священник Вільховий з села Солотвин на Житомирщині вважав себе будівником комунізму: “Хоча нас [тобто духовенство—авт.] партійні і радянські керівники не вважають такими, що йдуть в одній упряжці до комунізму, проте ми по своєму допомогаємо її тягнути з усім народом. Ми, священики, щоденно не лише молимося, але й закликаємо свою паству слідувати вченню Христа: працювати, жити в мирі і виконувати 10 заповідей, більшість з яких не суперечить комуністичній моралі”.

Священик молитвеного дому в Маріуполі Фінляндський пішов ще далі, коли заявив: “Програма КПРС не розходиться з вченням релігії про братерство, любов до людини, про мир. Комуністичне суспільство треба розглядати як трамплін в божественну досконалість”.

І, нарешті, апофеоз—вираз протоірея Беспалка з селища Володимирівка Мар’їнського району на Донеччині: “Програма КПРС—це голос з неба, нам нічого не лишається, як йому підкорятися”.1

Отже, компартія на практиці ніколи не дотримувалася нею ж проголошеного принципу відокремлення церкви від держави. На межі 20-30-х рр. шеф НКВС України Балицький так писав у своїй таємній доповідній записці до ЦК КП(б)У:

“Також багато випадків дискредитації Радвлади, заяви з боку віруючих, що адміноргани втручаються в релігійне життя громадян, чим порушується декрет Рад. Влади про відокремлення церкви від держави і т.д. без кінця. Віруючі нагадують навіть НКВС—“постанови ХІІ з’їзду РКП в галузі відокремлення церкви від держави” й вимагають виконання цих постанов”.2

Пізніше також в церкві завжди знаходилися сили, котрі виступали проти політики держави в галузі релігії. На рубежі 50-60-х рр. генералу МДБ Г.Карпову коштувало чималих зусиль приборкати “церковний бунт” архієреїв, незадоволених діями тодішнього патріарха Олексія. Згадуваний вже Г.Якунін разом з іншим священиком М.Ешліманом у 1965 р. поширили відкриті листи до патріарха, всіх єпископів, Голови Президії Верховної Ради СРСР М.Підгорного, де вимагали припинити втручання Ради у справах релігії при Радміні СРСР та її уповноважених у церковне життя, апелюючи до закону про відокремлення церкви від держави і конституційних гарантій свободи віросповідання. Патріарх Олексій ІІ виявився не першим, хто переслідував Г.Якуніна за його протести. У 1965 р. тодішній патріарх відлучив Якуніна від служби.

Компартія на шляху до влади співробітничала з багатьма партіями, рухами, політичними силами, але всі вони дуже погано закінчували, коли комуністи досягали свого. Церква не є виключенням. “Комуністи і православна церква мають, отже, значний соціальний простір для спільної діяльності, для тісного співробітництва”.3 Тільки куди таке співробітництво церкву заведе? Одного разу історія це вже продемонструвала.


7)Економічна залежність.


Вище вже зазначалося, що зацікавленість більшовиків у встановленні своєї влади в Україні базувалася на її економічному значенні для Росії. Це

значення було настільки великим, що від нього просто залежало виживання і революції, і самої Росії. Тому більшовики ще до створення СРСР поступово перепідпорядковували напряму Москві всі галузі економіки, щоб на надто залежати від слухняності місцевої партійної еліти

і самім розпоряджатися українськими ресурсами. Результатом такої політики стало те, що Україна хоча й була економічно найрозвинутішою республікою імперії, але власними ресурсами не розпоряджалася. Навпаки, вона тривалий час слугувала для Москви джерелом, звідки бралися ресурси на її великодержавні цілі. Україні доводилося принизливо прохати у центра частку власних коштів і засобів, щоб спрямувати їх на вирішення нагальних потреб свого народу. Проте центр не завжди дозволяв це.

Щоб твердження про фактично колоніальний статус України не було голослівним, наведемо декілька прикладів політики центру щодо неї протягом різних періодів існування Радянської влади.

На початковому етапі, коли війна вимагала постійного притоку матеріальних засобів, більшовики займалися банальним грабунком і вивозом ресурсів до Росії. Так, 15 січня 1918 р. Ленін надсилає до Харкова Антонову-Овсієнко й Орджонікідзе майже панічну телеграму:

“Заради бога, вживайте найбільш енергійних і найбільш революційних заходів для відправлення хліба, хліба і хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Спеціальні поїзди і загони. Збирання і зсипання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня. Заради бога.”1

У телеграмі від 22 січня вождь нагадує: “…Продовжуйте, заради бога, з усієї сили добувати продовольство, організуйте спішно збір і зсипання хліба, щоб встигнути налагодити постачання до бездоріжжя. Вся надія на Вас, інакше голод на весну неминучий.”2 А 30 січня Ленін знов вимагає: “Докладіть усіх зусиль для підвозу в Пітер хліба і хліба”.3 Таку саму увагу Ленін приділив і вивезенню з України вугілля, оскільки “усяка затримка загрожує голодом і зупиненням промисловості” в Радянській Росії. Виконуючи ці настанови, головорізи Муравйова за період від 18 лютого по 9 березня 1918 р. із однієї лише Херсонської губернії відправили до Росії 1090 залізничних вагонів з насильницьки відібраним у селян хлібом.4 Те, що самі українці залишалися серед зими без хліба й палива, звичайно, нікого не цікавило.

У свїй промові на конференції залізничників Московського вузла 16 квітня 1919 р. Ленін, маючи на увазі воєнні дії на теренах України, відверто заявив: “Ми сподіваємося, що мобілізація, при швидкому просуванні на фронтах, дасть змогу поліпшити і продовольче становище тим, …що на фронті—а ми ведемо війну в найбільш хлібородних і ситих місцевостях—люди, послані туди десятками тисяч, дістануть змогу прохарчуватись і що, через розвиток поштових посилок, вони матимуть можливість негайно допомогти сім’ям.”1 “За повідомленням комісара пошт, продовольчі посилки значно допомагають постачанню міст; за один день прийшло 37 вагонів продовольчих посилок”.2 Отже, червоні війська на фронті існували мародерськими грабунками, допомагали цим вижити своїм сім’ям, і це було поставлено більшовиками на рівень державної політики. Газета “Червоний прапор” 28 лютого 1919 р. описувала, як це робилося: “Приходять купки озброєних людей з мішками й беруть не тільки хліб, а все, що тільки можна взяти, й вивозять…”3

4 червня 1919 р. на з’їзді волостних виконкомів за участю наркома продовольства Шліхтера було вирішено поставити з кожної волості: 800 пудів борошна та по 150 пудів сала й масла Петрограду, ще 400 пудів борошна та по 80 пудів сала й масла поставити Донбасу. “Крім того, відмобілізувати по волостям одного найсвідомішого з кожних 500 чоловік до Червоної армії за вибором волостних виконавчих комітетів і комітетів бідноти; дати Червоній армії постачання протягом тижня з 15-го червня по 21-е: борошна 900 пудів, крупи 150 пудів, м’яса 290 з кожної волості. В залік кінської повинності протягом червня багатолошадні селяни дають 20-30 коней.”4 Харківський текстильний відділ ГСНХ постановив відправити до Москви 50 вагонів шерсті з запасів приватних власників, вважаючи цю шерсть спекулятивною.5

У звіті ВУЧК за 1920 р. V Всеукраїнському з’їзду Рад в розділі “Масові операції за участю робітників” після боротьби з контрреволюційними елементами та дезертирством указуються такі першочергові завдання цих операцій: “3) Пошук і конфіскація грошей, іноземної валюти, золота й коштовностей та 4) облік і конфіскація у буржуазії й нетрудового елемента майнових надлишків (плаття, одяг, тощо). Такі масові операції проведені майже в усіх не тільки губернських, але й уїздних містах”.6

Отже, доблесні чекісти роздягали людей просто на вулицях, бо по реквізиціях хліба у селян нам відомо, яким чином більшовики визначали ці сумнозвісні “надлишки”. Укріплення Радянської влади дозволило перейти від бандитських рейдів продзагонів і чекістів до системи планомірного викачування з України ресурсів у будь-який час і в будь-якій кількості. Керівні українські структури в Москві сперш просто ігнорували, а згодом перетворили їх на місцеві виконавчі підрозділи радянських міністерств.

Перші підсумки діяльності цієї системи підбили у своєму листі до Президії ХІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад делегати з’їзду і робітники харківських підприємств: “Босые, голые, голодные, приниженные, придушенные, загнанные, ограбленные, хуже, нежели грабило царское правительство во сто раз… Мы отстраиваем сейчас русское хозяйство. Мускулами украинских рабочих и крестьян строится Россия. Украина хиреет.”1

Новим методом пограбування стало використання для капіталовкладень за межами України викачуваних з неї ресурсів, вирішення російських та імперських проблем за її рахунок. Ось приклад з 1931 р. (усі подальші цитування мовою оригіналів): “В Нижнем Новгороде построен автомобильный завод на сто тысяч в год, в Сталинграде тракторный завод на 50 тысяч в год, завод комбайнов по 50 тысяч в год, в Челябинске—тракторный завод на 50 тысяч в год, наибольший завод магнетобуд, машбуд. Вот видите русский размах. И на чьи деньги?…Да знаете ли Вы, что, если взять лишь прибыли от водки, сахара, хлеба и всего другого, то на Украине можно строить ежегодно по 5 Днепростроев. А мы же строим лишь один… Всеми делами заправляет московский аппарат.”2 (Дивися також додаток №10).

А ось 1961 р: “Госэкономсовет СССР при предварительном рассмотрении корректировки семилетнего плана признал необходимым значительно увеличить капиталовложения в развитие угольной промышленности Донбасса на 1961-1965 гг. Однако Госплан СССР положительно не решает этого вопроса”.3 Чи не тут треба шукати сучасні проблеми українських шахтарів, коли через застарілість обладнання шахти нерентабельні й небезпечні, бо необхідні капіталовкладення в Донбас за часів СРСР не робилися, а зараз часто вже неможливо виправити ситуацію.

1967 р: “Госплан СССР наметил объемы капиталовложений в угольную промышленность Украинской ССР на 1966-1970 годы в сумме 3250 млн руб, что не обеспечивает необходимого наращивания мощностей, а также возрастающих потребностей народного хозяйства в топливе на планируемую пятилетку и затормозит дальнейшее развитие угольной промышленности на длительный период… Не получит также нормального развития газовая и нефтяная промышленность республики. Для этих отраслей Госпланом СССР на пятилетие намечается выделить 1556,4 млн рублей, что по расчетам республики не обеспечивает минимально-необходимого объема разведочного бурения… Кроме того, Госплан СССР совершенно необоснованно занижает стоимость разведочного бурения… Недостаток капитальных вложений для топливной промышленности республики создает серьезные затруднения в нормальном обеспечении топливом всего народного хозяйства”.1

Зрозуміло, що українські кошти Москва спрямовувала в інші регіони імперії (на вугілля Кузбасу, нафту й газ Західного Сибіру, тощо), або ж взагалі на допомогу “братам по соціалізму” з інших континентів. Ось стан

справ у металургії УРСР за ті ж роки: “Капиталовложения в черную металлургию республики проектом контрольных цифр на 1966-1970 годы определены в объеме 32800 млн. руб, тогда как по расчетам республики они должны составить минимально 35450 млн. руб. При уменьшении капиталовложений против предложений республики не будут решены очень важные вопросы количественного и особенно качественного роста производства металлов в Украинской ССР…”2 Навіть ті капіталовкладення, що отримувала Україна, спрямовувалися переважно не на оновлення і реконструкцію виробничих потужностей, впровадження нових технологій, а на спорудження нових підприємств. На 1991 р. зношеність основних фондів на підприємствах чорної, кольорової металургії, паливно-енергетичного та хімічного комплексів становила 50-60%.3 Якось при відвідуванні президентом України Л.Кравчуком одного з наших металургійних комбінатів, зазначали, що за декілька років незалежності в розвиток і оновлення металургійного виробництва України було вкладено більше, ніж за останні 10-15 років СРСР. Тоді капіталовкладенням знаходилося місце в Росії (зокрема, найсучасніший тоді Ліпецький комбінат).

Загалом такий колоніальний стан України в складі СРСР визначався тим, що Україна не була хазяїном власного виробництва. 95-98% підприємств підпорядковувалися центру, а не українському (нехай і радянському) урядові. Ось як писалося про це у згадуваному вже листі до

Президії ХІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад в 1931 р: “Наше правительство [тобто уряд УРСР—авт.] напишет “Просить Союзное Правительство”; не так ли просила когда-то