Geum.ru

І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу

Вид материалаДокументы

Содержание


Московські ребра?
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Московські ребра?3


Такий Шевченко не вкладався в комуністичні пропагандистські стереотипи про віковічне прагнення українців до возз’єднання з Росією.

У 1972 р. за рішенням Політбюро ЦК КПРС почалася широка акція проти українських дисидентів, і арешти тривали до 1986 р.

Позицію тих, хто протестував проти русифікації й кого влада охрестила націоналістами, яскраво виразив поет М.Дорізо, представник маленького саамського народу (з Кольського півострова), котрий у 60-х рр. нараховував лише 1800 чоловік:

Я не хочу, чтоб Пушкина язык,

Язык Некрасова, Тургенева, Толстого,

Как ни могуч он ни был и велик,

Стал бы заменой языка родного.

Родная речь, как я горжусь тобой,

Обогатившей род наш человечий!

Но пусть навеки русского прибой

Не захлестнет слова саамской речи.1

Більшовики, звичайно, розуміли, що національна інтелігенція є головною перешкодою на шляху до обовванювання великих мас українського народу. Інтелігенція зберігала надбання національної культури і впливала на підростаюче покоління, могла викликати у молоді сумніви в перемозі соціалізму, розповсюджувати інакодумство та критикувати марксистське вчення. Тому інтелігенція завжди була однією з цілей для червоного терору. Ще у 1919 р. Ленін розпочав наступ на неї. У листі до Горького 15 вересня 1919 р. він, оспорюючи значення інтелігенції для нації, написав: “…насправді це не мозок нації, а гімно”.2

Інтелігенція розглядалася червоними як першочерговий політичний ворог. Багато її представників емігрували. Так, наприклад, за кордоном опинився відомий авіаконструктор, винахідник гелікоптерів Сікорський, початок життя і творчості котрого пов’язаний з Києвом. Таких імен, кожне з яких одне могло б скласти славу й авторитет цілому народу, не перерахувати. У листі до Дзержинського 19 травня 1922 р. Ленін вимагає вислання за кордон професури, письменників та спеціалістів як “розбещувачів молоді, що навчається”. З ініціативи вождя на т.зв. “філософському пароплаві” з Росії були вигнані сотні науковців. Влада вважала, що суспільне життя можна добре влаштувати без розуму, досвіду, а тільки наказом, тому інстинктивно не сприймала людей інтелектуальної праці—“розумників”.

8 червня 1922 р. політбюро Компартії накреслило комплекс заходів для припинення впливу антирадянських угруповань інтелігенції на суспільне життя країни, а спеціальній комісії доручило організувати “фільтрацію студентів до початку наступного навчального року”, суворо обмежити прийняття до вузів осіб непролетарського походження, встановити “свідоцтва політичної благонадійності для студентів”. Формувалася суспільна думка про те, що інтелігенція не створює національного доходу, утримується (як нахлібники і дармоїди) за рахунок праці учасників матеріального виробництва.

Дзержинський у настановах своєму заступнику Уншліхту конкретизував ленінські директиви таким чином: “Потрібно зробити план, постійно коригуючи його і доповнюючи. Треба всю інтелігенцію розвести за групами. Приблизно:

1)Белетристи; 2) Публіцисти і політики; 3) Економісти (тут необхідні підгрупи): а) фінансисти, б) паливники, в) транспортники, г) торгівля, д) кооперація і т.ін. 4) Техніки (тут теж підгрупи): а) інженери, б) агрономи, в) лікарі, г) генштабісти і т.ін. 5) Професура й викладачі, тощо. Відомості повинні збиратися всіма нашими відділами й стікатися до відділу по інтелігенції. На кожного повинна бути справа; кожна група чи підгрупа повинна висвітлюватися всебічно компетентними товаришами, між котрими ці групи повинні розподілятися нашим відділом… Треба пам’ятати, що завданням нашого відділу повинна бути не лише висилка, але й сприяння випрямленню лінії щодо спеців, тобто внесення до їх лав розкладу та висування тих, хто без умов підтримає Радянську владу.”1

Вислання було кращим випадком для антирадянського інтелігента. Але

з кінця 20-х рр. починається цілеспрямований терор проти української національної інтелігенції. Пов’язано це було з вже згаданою вище примарою українського сепаратизму. Сталін довів боротьбу з ним до логічного кінця. Оскільки традиційно носіями української національної ідеї були селяни й інтелігенція, Москва намагається знищити обидва ці прошарки. На селян обрушилися колективізація, голодомори й депортації, на інтелігенцію—терор, концтабори й заслання. Факти свідчать, що фабрикація доказів по “розкриттю” неіснуючих контрреволюційних організацій переслідувала й одномоментні політичні цілі. Потрібно було підтвердити сталінську тезу про реальність постійної загрози реставрації в СРСР капіталізму та пояснити прорахунки авантюристичних рішень партійних лідерів наявністю шкідництва, націоналістичної контрреволюції.

Першим ударом ДПУ по українській академічній науці стала справа “Київського обласного центру дій” кінця 20-х рр. Однак справді епохальним став сфальсифікований судовий процес над т.зв. “Спілкою визволення України”, котрий відбувся 9 березня—19 квітня 1930 р. До кримінальної відповідальності притягалися 45 чоловік. Половина з них працювала в системі Української Академії наук. Серед них віце-президент Академії, талановитий учений С.Єфремов, відомий історик академік М.Слабченко, літератори й мовознавці (як Г.Холодний, Л.Старицька-Черняхівська), педагоги (як В.Дурдуківський, О.Гребенецький, Г.Іваниця), відомі науковці й професори Й.Гермайзе, К.Товкач, колишній міністр іноземних справ УНР А.Ніковський, студентська молодь… Сталінські ідеологи чудово розуміли, що саме ця освічена частина нації може вчинити найбільший опір сваволі та беззаконню. До того ж, наприклад, С.Єфремов і не приховував свого критичного ставлення до Радянської влади. Його щоденник фігурував у справі як один з доказів лідерства Єфремова у діяльності СВУ.

На газетних шпальтах вирували пристрасті з приводу СВУ. Орган ЦК і Харківського окружкому КП(б)У “Комуніст”: “Зухвалий замах відщепенців і української контрреволюції з допомогою імперіалістів знищити Радянську Україну викликає обурення трудящих УРСР”. Тут же робітники і службовці Південно-Західної залізниці, як видно з статті, висловлюють вдячність вірному стражу революції ДПУ за “викриття СВУ” і вимагають застосувати до цієї “контрреволюційної банди” такі ж заходи, як і до шахтинських шкідників.1 Вище вже йшла мова про розправу над самими залізничниками, котра відбулася згодом.

23 листопада 1929 р. на мітингу викладачів і студентів вищих учбових закладів у Харкові спалювали солом’яні фігури Єфремова і Чеховського. Обовванювання розгорталося швидкими темпами, розбудовуючи (словами голови ДПУ УРСР Балицького) “українську пролетарську культуру”.

До слідства по справі СВУ було залучено 474 особи. Ось чим закінчилося слідство: до вищої міри покарання засуджено 15 чоловік, ув’язнено в концтабори—192, вислано з України—87. З долученої до справи схеми “Про діяльність СВУ по секціях”, складеної 4 квітня 1930 р, видно, що не всіх запідозрених вдалося заарештувати. Зокрема, по літературній лінії планувалося притягнути до відповідальності М. І К.Лисенків, М.Рильського—загалом 14 чоловік.2

22 березня 1931 р. Політбюро ЦК КП(б)У спеціально розглянуло питання про діяльність “Українського національного центру”. Ця організація тут оцінена як така, що вела далі ворожу соціалізму лінію СВУ. Наступала нова розправа.

Вістря слідчих дій спрямовувалося проти некомуністичних партій, що діяли в Україні. Скажімо, з 50 заарештованих 30 були членами Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Більшість осіб, яким інкримінувалась участь в УНЦ, були службовцями, працювали в системі народної освіти, в наукових закладах. До них приєднали і двох видних діячів української науки – академіків М.Грушевського та М.Яворського. Першому, колишньому голові Центральної Ради, відводилась роль керівника УНЦ.

М.Грушевського допитували особисто голова ДПУ УРСР Балицький і начальник секретно-політичного відділу ДПУ СРСР Агранов. У рапорті на ім’я Ягоди Агранов прямо вказав, що “…ніякої повстанської організації, очолюваної близькими до нього, Грушевського, колами, не існувало, і ніяких повстанських тенденцій у середовищі його друзів не було”.1 Тим не менше всіх учнів Грушевського, серед яких була його дочка етнограф Катерина Грушевська, протягом 1933-1934 рр. за приналежність до школи відомого українського вченого викинули з Академії наук і репересували. Катерина Грушевська померла в таборах.

Іншій “керівник” УНЦ М.Яворський був єдиним серед заарештованих членом КП(б)У. Доктор економічних, історичних, політичних наук, академік ВУАН, володів окрім рідної, української ще 9 мовами. Його дослідження по історії України звинуватили в дрібнобуржуазному націоналізмі.

Процес над УНЦ готувався як відкритий, але його натхненники не пішли на ризик, оскільки навіть непосвяченим у тонкощі кримінальної казуїстики була очевидна відсутність доказів вини. Тому звинувачених судила за закритими дверима трійка ОДПУ СРСР, котра присудила ув’язнення на 3-6 років. Грушевського взагалі звільнили від відповідальності. У 1934-1941 рр. 33 з 50 членів УНЦ повторно арештували за антирадянську діяльність і шпигунство. 21 з них розстріляли, 12—визначили тривалі строки ув’язнення. Більшість з них померли в таборах.2

Тепер цілком ясно, що в основу цих та багатьох інших справ лягали припущення обвинувачів та зізнання підслідних. Слідчі “відпрацьовували” заздалегідь визначені версії, “підкріплюючи” їх зізнаннями підслідних. Так, звинувачений у справі СВУ В.Атамановський у заяві в ДПУ 14 листопада 1929 р. писав: “Безвинно ув’язнений ось уже скоро 3 місяці, не відчуваю якої-небудь прив’язаності до життя і відчуваю, як гине мій інтелект, а я сам стою на грані божевілля. Щоб припинити ці моральні муки, я готовий вам підписати “карт-бланш” або навіть написати свідчення, вигідні вам, щоб у такий спосіб прискорити моє засудження, тому що далі терпіти не можу і бажаю смерті.”1 М.Грушевський у бесіді з Аграновим прямо заявив, що “не витримав натиску слідчих”, тому його зізнання в ДПУ УРСР щодо діяльності УНЦ є перебільшеннями і не відповідають дійсності.

Про те, як працівники ДПУ “вибивали” в представників української інтелігенції потрібні зізнання, свідчать також матеріали повторних розслідувань апеляцій у післявоєнні роки. Так, репресований у справі УНЦ М.Шраг 11 березня 1965 р. заявив на допиті: “Під час слідства у 1931 р. до мене застосовували заборонені методи… часті виклики на допити вночі, багатогодинне стояння на ногах під час допитів, крики й образи слідчих Пустовойтова, а іноді Когана фізично й морально змучили мене і деморалізували. Ні про яку організацію я нічого не знав. Шкідництвом і підготовкою повстання не займався. На вимогу слідчого я назвав учасниками контрреволюційної організації колишніх членів УПСР, своїх знайомих… Відвідини й зустрічі в домашніх умовах з приводу різних сімейних свят зі своїми товаришами Мазуренком, Чечелем, Філіповичем та іншими я видавав за наради учасників контрреволюційної організації. Тобто я писав усе, що від мне вимагали, лишень би мене не викликали вночі і не кричали. Іноді я писав і під диктування працівника ДПУ Пустовойтова…”2

Долю еліти нації визначали носії “української пролетарської культури”, як, наприклад, Затонський. Про його культурний рівень добре свідчить лист до Ф.Кона з приводу знищення Михайлівського Златоверхого монастиря (цитується мовою оригіналу): “Ученые любители старья всячески добиваются сохранения собора в целости… Сообщаю, что вопрос о сносе собора решен. Может идти лишь речь о снятии мозаик и фресок. Чем дольше будут канителить, тем меньше останется времени для этой сложной операции. Виноваты будут сами старьевщики.”3

Тих “старьевщиков”, котрі активно протестували проти варварства, усунув НКВС. У 1933-1934 рр. були репресовані професори Ф.Ернст, С.Таранушенко, М.Макаренко. Дійшло до того, що страченому Макаренку інкримінували навіть причетність до музею Реріха: “За… матеріалами справи №975 проходить Макаренко Микола Омельянович, професор, мешканець міста Києва, як почесний член спілки “Друзів музею Реріха”. У цих матеріалах указано, що Макаренко перебуває на обліку органів держбезпеки як антирадянський елемент. Реріх є російський емігрант і прибічник буддизму.”1 Слідчий, який складав цю абсурдну довідку, ймовірно, є вихованцем “української пролетарської культури” Балицького.

Знищення інтелігенції сягнуло небачених ніде й ніколи масштабів. Із 85 українських мовознавців тільки за урядування у Києві Постишева лікві-дували 62.2 Ціле покоління українських поетів та письменників увійшло до історії свого народу як “Розстріляне Відродження”. Загинули талановиті митці Г.Косинка, Д.Фальківський, К.Буревій, О.Влизько, А.Крушельницька, В.Мисик… В урочищі Сандормох (Карелія) на честь 20-ї річниці Великої Жовтневої революції капітан НКВС Матвєєв власноруч розстріляв близько тисячі в’язнів:

27 жовтня—208 чоловік,

1 листопада—180 чоловік,

3 листопада—265 чоловік,

4 листопада—249 чоловік,

і в тому числі 240 діячів української науки та культури.3 Капітанський револьвер стратив квіт українського Відродження: Л.Курбас, М.Куліш, М.Зеров, В.Підмогильний, М.Вороний, М.Ірчан, В.Поліщук, О.Слісаренко, П.Филипович, Г.Епік, М.Яловий (Юліан Шпол), М.Яворський… Московський журналіст Е.Белтов, збираючи матеріали про репресованих в СРСР у 1930-50-ті рр, писав: “Те, що зробили з українською літературою, погано піддається опису… Є дані про те, що всього репресовано майже 500 українських літераторів, які активно працювали у 20-30-х рр”.4 За іншими підрахунками, з 259 українських письменників, що друкувалися у 1930 р, після 1938 р. продовжували працювати лише 36. З усіх інших власною смертю померли 7, наклали на себе руки 8, зникли безвісті 16, розстріляні 17, а 175 після арешту заслані.5

Лише у Львові після возз’єднання репресували 53 музикантів, серед них 6 композиторів, 5 диригентів, 11 співаків хорової капели “Трембіта”.6

В межах боротьби з українським національним самовідчуттям влада звернула “увагу” на його найдавніших носіїв—кобзарів. Був скликаний преший Всеукраїнський з’їзд кобзарів. Декілька сотень прибулих на нього народних співців заарештували, більшість з них розстріляли. Відомий композитор Шостакович з обуренням писав у своїх мемуарах, що кобзарі були “живими музеями живої історії країни, що включає всі її пісні, всю музику й поезію, і всі ці нещасні сліпці [більшість кобзарів були сліпцями—авт.] були вбиті… Нападати на сліпих—що може бути нижче?”1

Майже повністю знищили у 30-х рр. колектив Церковно-археологічного музею Києво-Печерської Лаври, де знаходилися унікальні колекції та діяла одна з перших в Україні реставраційних майстерень. У 1932 р. комісія ЦК КП(б)У звинуватила співробітників музею у шкідництві й звільнила багатьох з них з роботи. Деяких заарештував ДПУ. У 1935 р. НКВС вислав до Сибіру звільнених раніше з ДПУ, а в 1937 р. провів чергову чистку. Директора музею Н.Багрія звинуватили в участі в українській націоналістичній терористичній організації та в шкідницьких діях по неправильному розташуванню музейних цінностей і розстріляли. Також розстріляли в 1938 р. реставратора багатьох прославлених ікон І.Касперовича. Ще двох співробітників музею розстріляли за шпигунство, а колишній царський генерал, колекціонер україністики 81-річний П.Потоцький помер у в’язниці.2

Результати терору проти української інтелігенції неможливо охопити простими арифметичними поняттями: загинув цвіт нації. Навіть Троцький

свого часу змушений був визнати, що “ніде репресії, чистки, придушення

і всі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягли таких страшних розмірів, як на Україні”.3

Окрім знищення фізичного практикувався й моральний терор, що знайшов вираз у цькуванні, придушенні свободи творчості. Яскравий приклад—доля Довженка, одного з найкращих українських письменників та кінорежисерів. Партії не сподобалися його твори “Україна у вогні” й “Перемога”, де війна висвітлювалася зовсім не так, як у офіціозі. Зокрема, цензори так інформували про це Г.Маленкова:

“…Редакція журналу “Знамя” наприкінці 1942 року прийняла до друку політично помилкову і шкідливу повість “Перемога” (автор Довженко), в якій чітко виражені чужі більшовизму погляди націоналістичного характеру. При описі боїв, котрі вела й веде Червона Армія на українських ділянках радянсько-німецького фронту, Довженко намагається переконати читачів, що за Україну борються лише українці… Шкідливість повісті “Перемога” також у неправильному поясненні причин відступу Червоної Армії на початку війни… Управління пропаганди заборонило публікацію цієї повісті. В новій повісті “Україна у вогні” Довженко припускається ще більш грубих політичних помилок.”1

Пригадали й те, що жоден з героїв Довженка не називає Україну Радянською. На виконання сановного розпорядження Секретаря ЦК ВКП(б) О.Щербакова щодо Довженка вжили конкретних заходів:

“1. По телефону дані вказівки т. Литвину (секретар ЦК КП(б)У по

пропаганді) про неприпустимість публікації повісті Довженка в

українських виданнях.
  1. По лінії Головліту дані секретні вказівки Україні та цензорам всіх центральних видавництв, а також облкрайлітам.
  2. Керівники всіх центральних літературно-художніх видавництв і журналів так само попереджені про неприпустимість публікації повісті Довженка.
  3. В Управлінні пропаганди проведено нараду редакторів всіх центральних газет, літературно-художніх журналів і видавництв, де також дані відповідні вказівки про повість Довженка.”2

12 лютого 1944 р. за те, що в повістях Довженка “мають місце грубі політичні помилки антиленінського характеру”, Політбюро ЦК КП(б)У відкликало Довженка з складів Всеслов’янського Комітету, Комітету по Сталінським преміям при РНК СРСР, редакції журналу “Україна”, а також звільнила від керівництва Київською кіностудією.

Переслідування української інтелігенції тривали й надалі, особливо після “відлиги” Хрущова, коли знову різко активізувалася політика русифікації. Символом цього часу і цих подій стала доля українського поета Василя Стуса. Система так і не спромоглася його зламати, як, до речі, і багатьох інших синів свого народу, хоча “найгуманніший” суд не зупинявся перед винесенням смертних вироків. У відкритому листі з в’язниці в червні 1975 р. щодо долі українського дисидента Івана Дзюби відомий правозахисник В.Буковський, звертаючись до голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна, зазначав: “Я—росіянин. І мені дуже боляче за мою країну, в якій офіційні особи відкрито проповідують шовінізм, де русифікація піднесена до рангу державної політики… Можна здеморалізувати Івана Дзюбу, але ж не Дзюба породив русифікацію України, а вона— Дзюбу. Насильницька русифікація проводиться не тільки самим фактом вивезення українців, вірмен, литовців та інших на “перевиховання”, а й у дрібницях: у затримці листів національними мовами, в забороні інших, крім російської, мов під час побачень і т.п. Постійні намагання нацьковувати росіян на українців, вірмен і т.п., всіх на росіян, а євреїв на українців…”1 Як згадує народний депутат Верховної Ради України, член КПУ Б.Олійник, “в СРСР той, хто говорив українською, та ще й правильно, сприймався з підозрою—за ним приглядали спецслужби”.2 Про масштаби переслідувань у 70-80-ті рр. талановитих митців, оголошених відступниками, дисидентами, антирадянщиками так говориться у виданому в США дослідженні “Національні проблеми останньої імперії”: “Відомі понад 1200 прізвищ українців, які зазнали судових або позасудових переслідувань за звинуваченням у так званому “українському буржуазному націоналізмі”. І це лише незначна частина—близько 10% всієї кількості осіб, які зазнали переслідувань… Під час хвилі арештів на початку 1972 р. лише в західних областях України і лише протягом місяця заарештовано 1000 осіб. Такі хвилі арештів проходили по всій Україні періодично, відома хвиля відбулася 1974 р, а на початку 1977 р. чуємо про нові арешти, які, можливо, є початком нової хвилі.”3 Михайло Горинь згадує, що українці були традиційно найчисельнішими серед політв’язнів у СРСР: “Кучинський особливий [табір—авт.] чисельно був невеликий. На час мого прибуття у грудні 1982 р. тут знаходилося 24 політв’язні, з яких більша половина—українці. Саме українська група політв’язнів потерпала найбільше. Протягом одного 1984-1985 року загинули 4 українці: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус.”4

Як вже зазначалося вище, внутрішню політику більшовиків практично можна звести до двох головних напрямків:

1.Формування людини нового типу, “будівника комунізму”;

2.Усунення тієї частини населення, яка для цього не підходила.

Терор, штучний голод, депортації обрушувалися на ту частину населення,

котра не сприймала комуністичної утопії—“класові вороги”. Решта населення слугувала матеріалом для здійснення головної цілі компартії— створення нової людини. І в цьому небезпечною перешкодою була інтелігенція. Знищивши її або залучивши на свій бік, створивши “червону професуру”, партія реанімувала стару імперську політику русифікації, бо російська культура покладалася в фундамент “радянського народу”. Усе інше—меньшоварте чи контрреволюційне. СРСР повинен був стати країною стерильних комуністів.

Генерал НКВС П.Судоплатов згадував, що, перебуваючи в колі гостей секретаря ЦК КП(б)У Косіора і високопоставленого партійного функціонера Хатаєвича, він чув їхні думки про необхідність виховання нового покоління, абсолютно відданого справі комунізму і