І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга
| Вид материала | Книга |
- Нова українська національна ідея: «Україна – найкраща країна Європи», 307.58kb.
- Міністерство культури І туризму України Національна парламентська бібліотека України, 595.01kb.
- І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність, 4734.79kb.
- План розвитку країни Абетка для дорослих Національна ідея: „Україна це я! Тактика:, 194.04kb.
- Національна етика у творчості Олега Ольжича, 112.79kb.
- Української держави, 8520.93kb.
- Дах тематичні уроки, лекції, бесіди з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, 6.84kb.
- 1. Що таке літературна мова? Назвіть найголовніші ознаки сучасної української літературної, 188.3kb.
- Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст наголошує на необхідності забезпечення, 103.25kb.
- Закон україни, 1439.52kb.
І.В.Діяк
УКРАЇНСЬКА
НАЦІОНАЛЬНА
ІДЕЯ
Шлях до Великої України
І.В.Діяк
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА
ІДЕЯ.
Шлях до Великої України.
Наукове видання.
КИЇВ
2005
Книга присвячена темі української нації та національної ідеї. Вона містить детальний науковий огляд проблеми історії та формування нації, її еволюційного розвитку, а також відображає спектр існуючих думок щодо української національної ідеї. Окремо подається порівняльний аналіз національних ідей інших народів та приклади їх безпосереднього впливу на історичні долі цих народів.
Слідуючи усім вимогам, які ставляться перед науковою роботою, одночасно автор спробував написати книгу так, щоб зробити її цікавою та доступною для широкого кола читачів.
Розрахована на всіх, кому не байдужа доля України.
Науковий консультант – д. філол. н., проф., акад. НАНУ
Жулинський М. Г.
Рецензенти – д. іст. н., проф. Сергійчук В. І.
д. філол. н., доктор філософії,
проф. Квіт С. М.
Розділ І.
УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ:
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТА ІСТОРІЯ.
1. Нація: визначення та основні прикмети.
Перш ніж перейти до проблем національної ідеї та її складових частин, потрібно з’ясувати, що ж таке нація, коли і як вона з’явилася? Адже процес націотворення вирішальною мірою впливає на зміст національної ідеї.
Питання створення нації та її розвитку невичерпні й отримують багато пояснень, оцінок, прогнозів. Така увага до цієї теми цілком зрозуміла. Адже люди є суспільними істотами, живуть колективами. Найважливішими (базовими) колективними утвореннями людей є етноси та нації.
Етноси – більш давні колективи людей. Вони виникли у процесі історичного розвитку на базі первісних общин і союзів племен. Як пише британський соціолог Ентоні Сміт, етносам властиві (хоча і в різному ступені) шість ознак:
- власне ім’я, назва;
- міф про спільне походження;
- спільна історична пам’ять;
- один чи декілька елементів спільної культури (як правило, це релігія, звичаї, мова);
- прив’язаність до конкретної території;
- усвідомлення своєї єдності.1
Частина етносів у ході історії зникла. Наприклад, розчинилися місцеві народності у Франції (бретонці, бургундці, ельзасці, пікардійці тощо). Інші вистояли під ударами долі й продовжують існувати, як корсиканці чи баски на півдні Франції. Можна пригадати також сардинців, люксембуржців, фламандців, валонців та багато інших європейських етносів. Більшість з них мали свою державність, а деякі ще й досі її зберігають. І лише одиниці з етносів Європи, у яких був найбільший потенціал і енергія розвитку, з часом розвинулися в більшу спільноту, створивши нації.
Етноси слід відрізняти від народів, які є колективами вищого за етноси рівня, оскільки в їх основі лежать відносини, більш складні, ніж один лише етнічний зв’язок. Про них ми докладно поговоримо в підрозділі про формування української нації.
Нація на відміну від етносу (народу) – це більш пізнє явище в історії людства. У Європі вони почали формуватися у пізні середньовічні часи та з ХІХ століття перетворилися на головних діючих осіб новітньої історії. У визначеннях поняття нації (так само, як у випадку етносу) переважно вказують на цілу низку найважливіших чинників, які об’єднують людей в нації. У відповідності з визначенням Е.Сміта, нація – це колектив людей, “що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів”.1
Взагалі то кажучи, перелік основних прикмет нації завжди був предметом значної дискусії в наукових колах. І почалася ця дискусія доволі давно.
Англійський словник ще XVII століття називав нацією значну кількість родин, які походять з однієї крові, в одній країні під одним урядом. Так само Дені Дідро в шостому виданні словника французької академії від 1835 р. називав нацією загал мешканців, які живуть на одній території та під однією владою. Тобто в основі всього кровна спорідненість, спільна територія проживання й одна політична влада. І найважливіше значення надавалося саме політичній владі.
Подібним чином у В’ячеслава Липинського основним постулатом виступає держава: “Держава скрізь і всюди обіймає все громадянство: всіх без винятку людей, що живуть на даній території…” Держава, таким чином, це і є нація, а нація – це передусім держава. “Коли ми справді зараховуємо себе духовно і по історичним традиціям до Заходу, то давайте будемо говорити за загальноприйнятою політологічною термінологією, яку визнає цілий культурний світ, а тут “бездержавної” нації немає”.2
Багато дослідників продовжують і сьогодні наголошувати на першості політичного чинника при визначенні нації. Наприклад, Пол Брас – професор політичних наук Вашингтонського університету (США) – узагальнив ці настрої в такому висновку: “Нацією, отже, можна вважати певний тип етнічної спільноти, чи, краще, політизованої етнічної спільноти, колективні права якої визнано в межах даної політичної системи”.3
Однак за умови такого підходу під поняття нації не підпадають італійці та німці ХІХ століття, українці ХХ століття, словаки та словенці вже ХХІ століття. Адже всі вони безперечно були націями ще до того, як обзавелися власною політичною владою у вигляді держави. Правильно було б сказати, що створення їх державності якраз і стало наслідком фактичного існування нації та її боротьби за своє політичне самовизначення. Згадаємо і польську націю, яка тривалий період свого існування була бездержавною.
Тому в питанні визначення нації висловлювалися й інші точки зору. Зокрема, німецький філософ і просвітитель Йоган Гердер охарактеризував націю передусім як мовно-культурну спільноту.1 Але буває, що навіть стародавньої, визнаної культури і окремого походження замало, щоб визначити націю. Зосередження уваги винятково на мові як ознаці існування нації також помилкове. Національна та суто лінгвістична проблеми мають свої особливості. Наприклад, у німецькій мові окрім діалектів (баварській, північний у Шлезвіг-Гольштейні, саксонській та інші) існують регіональні особливості класичної мови: “Платт-Дойч” і “Хох-Дойч” (нижньонімецька та верхньонімецька). Вони відрізняються між собою іноді так само істотно, як голландська мова відрізняється від класичної німецької. Однак ніхто на цій підставі не стане стверджувати, що південь та північ Німеччини населені різними народами. І в той же час ніхто не стане відкидати, що голландці мають окрему мову і становлять окрему від німців націю. З іншого боку існують дві окремі сербська та хорватська нації, хоча мова у них єдина (сербо-хорватська) з невеликими місцевими особливостями. Більше того, так звані боснійці (мусульмани), що завершують сьогодні створення своєї нації, також розмовляють сербо-хорватською та мають спільні етнічні коріння з сербами і хорватами. Тобто існування окремої мови ще замало для визначення нації.
Програма ОУН стверджує, що нація є “спільнотою людей і людських груп, об’єднаних не тільки природною прив’язаністю до спільної території, краю, Батьківщини, а й свідомістю духовно-культурної окремішності від інших спільнот-націй”. Тобто на чолі всього стоїть розуміння своєї окремішності від інших. Однак етноси також побудовані на розумінні своєї окремішності. Наприклад, фламандці та валонці у Бельгії добре усвідомлюють свою окремішність один від іншого, проте це не заважає їм у поєднанні створювати націю бельгійців. Більше того, шотландці та англійці вже давно є окремим націями і добре це усвідомлюють. Навіть на міжнародній спортивній арені виступають окремими збірними. Однак разом вони створюють щось більше – Велику Британію (британську націю).
А ось, наприклад, сардинці з своєю духовно-культурною окремішністю, специфічною історією та досвідом власної державності (Королівство Сардинія навіть брало участь у антиросійській коаліції в Кримській війні середини ХІХ ст.) сьогодні так і залишаються тільки етнічною групою. Окремою нацією вони не стали, розчинившись в італійській нації.
Взагалі треба зазначити, що кожен з дослідників намагався виділити в ознаках нації щось головне. Політологи цікавилися буттям нації у таких аспектах, як політика і державне управління. Для них головне у нації – це політична спільнота. Однак, наприклад, білоруси не мали власного досвіду державотворення до 1992 року, проте були нацією ще за часів СРСР.
Філософи розглядають націю здебільшого як культурну спільноту, в єдності її історії, мови, літератури, традицій, міфів. Про обмеженість цього підходу ми вже сказали вище.
По-своєму трактують націю соціологи, психологи, історики та інші вчені. І жоден з них не є повністю правим, оскільки не може дати узагальнюючого переліку всіх прикмет, котрі визначають націю й не плутають її з етносом, народом. Це все відбувається тому, що кожен з вчених ставить наголос на якійсь із ознак, залежно від своєї приналежності до науки. Ми у свою чергу скажемо, що всі ці вчені праві у якійсь мірі. Просто потрібно пам’ятати, що в кожній конкретній історичній або геополітичній ситуації для буття нації вирішальне значення має якийсь один чи декілька з вказаних чинників.
Наприклад, відберіть у швейцарців їх спільну політичну історію – і не стане швейцарців як нації, а буде кілька гілок французів, німців, італійців.
Для існування поляків як нації на межі ХІХ-ХХ століття була важливою саме духовно-культурна спорідненість (національне самоусвідомлення на базі спільної культури, мови, історії, релігії), а не політичний момент (поляки були бездержавні) або територія (поляки були розпорошені по трьох імперіях і доволі вірно їм служили). Те ж саме можна сказати про чехів та українців у 1918 році, коли тільки створилися їх модерні держави.
У той же час бельгійська нація має у фундаменті свого існування саме політичний, а не духовно-культурний чинник. Адже вона складається з кількох самостійних етнічних груп. Так само визначальним для формування туркменської нації сьогодні є державно-політичний чинник, оскільки історія, духовно-культурний і територіальний чинники протягом ХХ століття не спричинили до формування з туркменів чогось більшого, ніж етнос.
Духовно-культурний чинник і його головна частка – іудейська релігія – лежить в основі збереження єврейської нації. 2000 років євреї не мали жодного іншого чинника, який би дозволяв визначити їх як націю. Крім того, духовно-культурний чинник з релігією в основі (у даному випадку католицтвом) фактично з нуля створив хорватську націю, а також боснійську (мусульманську) на базі колись єдиного сербського етносу.
Територіальний та політичний чинники лежать у основі сучасної російської нації, що об’єднує етнічних росіян, татар, якутів, українців, білорусів, чувашів, а взагалі понад 120 різних національностей. Одночасно з цим існує і російська нація як етнічне поняття. Вона базується вже не стільки на політичному і територіальному чинниках, а здебільшого на духовно-культурному (нація Пушкіна, Достоєвського, Ломоносова, царської династії Романових та Російської православної церкви). Терміни “етнічна нація” та “політична нація” є порівняно молодими. Їх уперше ввів в науковій обіг німецький історик Ф.Майнеке у своїй книзі “Світове громадянство і національна держава” (1907 рік).
Українці як нація мають весь стандартний перелік прикмет. Є духовно-культурний чинник. Ми маємо свою окрему, не подібну до інших культуру та мову. Ми маємо релігію, навіть кілька власних церковних організацій. Ми маємо свою територію, ареал розселення, кордони котрого доволі давні та виборені у кривавій боротьбі. Ми маємо свою історію завдяки старанням групи вчених на чолі з М.Грушевським. Останнього, до речі, можемо називати батьком української нації, оскільки саме його історичні та політичні праці, прийняті українцями, перетворили нас з етносу (народу) на націю. Ми маємо пантеон національних героїв, стандартний для будь-якої нації (з визначними полководцями, державними діячами, народними месниками, поетами, письменниками та науковцями і першовідкривачами). Нарешті, ми маємо свою державність, політичну владу, і вона визнана іншими державами.
Однак не це сьогодні визначає існування української нації та її майбутнє. Державу і мову можна втратити. Цьому є чимало історичних прикладів. Місце релігії можуть посісти чужі церкви. Наприклад, римо-католицька або російська православна. Історію можна спотворити цензурою. Для духовно-культурного чинника існує потужний ворог – асиміляція. Виходить, що повна наявність вказаних чинників ще не гарантує існування нації. Тому ми додали б до визначення нації ще одне.
Перефразовуючи французького науковця XIX століття Ернеста Ренана, нація – це велика солідарність людей, що зросла з усвідомлення ними спільних жертв і перемог у минулому та готовності до них у майбутньому.1 Для української нації це особливо характерна ознака. Нація передбачає минуле, але в сучасному вона втілюється у реальній згоді, ясному бажанні багатьох людей вести спільне життя. За такої умови етнос перетворюється на націю, бездержавна нація творить власну державу, а існуванню давньої нації нічого не загрожує.
До речі, ось ця солідарність, на нашу думку, і є національною ідеєю. Вона виявляється мотором розвитку та дивовижних змін у житті народів у найстисліші терміни. Вона виявляється джерелом перемог і базою для упевненого майбутнього. Але докладно про це згодом.
2. Нації – основні діючі особи новітньої історії.
Ми звикли до того, що світ навколо нас дуже швидко змінюється, розвиваючись іноді просто шаленими темпами. Однак за цією прискореною ходою якось забувається, що цей сучасний світ порівняно молодий. Йому ледве два століття, і своїми темпами розвитку та сьогоднішнім виглядом він зобов’язаний енергійним потугам націй – порівняно нових великих колективів людей, об’єднаних спільними рисами й метою. Вони вийшли на світову арену як повноцінні гравці лише у ХІХ ст., але швидко відтіснили всіх традиційних учасників історичного процесу, надавши могутній поштовх всебічному розвиткові людства. Яким же чином нації вплинули на світ? І яким світ був до виходу націй на його авансцену?
Історія людства від стародавніх часів і до кінця середньовіччя розвивалася досить повільно. При цьому часто вона давала приклади не тільки прогресу, але й навпаки падіння, подекуди навіть деградації. Згадаємо хоча б високо розвинуту античну культуру і темні часи початкового середньовіччя, що прийшли їй на зміну. Показовий факт: якщо в грецьких містах або в Римській державі середня тривалість життя досягала 70 років, то в часи розквіту імперії Карла Великого та піднесення княжого Києва звичайна людина у середньому ледве доживала до 40 років. А 12-річні юнаки вже брали участь у військових походах на рівні з дорослими чоловіками.
Вся історія цих часів – це безперервне з’ясування стосунків між династіями, царюючими домами та претендентами на владу (безрідними, але талановитими й енергійними). До загибелі цивілізації могло спричинити одне-єдине захоплення і знищення ворогами її центру (як падіння Карфагену) або природна катастрофа (як з Кріто-Мікенською цивілізацією).
За таких умов було важко забезпечити послідовний розвиток народів, накопичення ними багатств і збагачення культури. Ситуація кардинально змінилася, коли на арену історичних подій замість окремих енергійних владних осіб та племінних союзів вийшов новий учасник – нація. Саме нації забезпечили безперервність розвитку своєї культури, захист своїх надбань від агресивних зазіхань за будь-яких умов. Династії падають, держави перестають існувати, цілі народи розчиняються і зникають, але поки що не існує прикладів, коли б зникла нація. І навіть за умов пригноблення і бездержавності нація залишається учасником міжнародних подій хоча б через факт свого існування. Згадаємо, що тільки наявність поляків у складі Російській імперії наклала значний відбиток на характер відносин Росії з іншими європейськими державами. Незримо “польське питання” постійно було присутнім майже у всіх кроках тодішнього російського уряду на європейському напрямі.
Завдяки чому націям вдається накопичувати історичний досвід, постійно збагачувати свою культуру, постійно зберігати можливість для відродження навіть під час несприятливих умов? Чому жодна з них не зникла, як Кріто-Мікенська або антична цивілізація? Чому нації не розвалювалися, як середньовічна імперія Карла Великого чи Австро-Угорська імперія Габсбургів? Чому жодна нація не зникла з політичного небосхилу Європи, як, наприклад, колись доволі відоме й могутнє Бургундське герцогство? Перш за все тому, що нація не уособлюється у вигляді окремо взятих королів, візирів чи полководців. Австро-Угорщина уособлювалася у багатовіковому монархічному домі Габсбургів, Російська імперія – в царюючому домі Романових. Але в один момент не стало Романових, не знайшлося на троні енергійного представника Габсбургів – і зникла навіть примарна можливість відновлення їх багатовікових держав, що колись визначали обличчя Європи.
Натомість нація завжди живе у сотнях тисяч продовжувачів національної справи. І будь-хто з них в слушну нагоду може підхопити прапор боротьби або ж стати хранителем національних святинь. У цьому секрет успіху нації у виживанні та перемозі над самими сильними імперіями минулого. В цьому секрет того, що в XIX-XX ст. зовсім не королі, династії, навіть не держави були основними учасниками історичного процесу. Саме нації стали творцями історії новітнього часу, спричинивши небачений злет культури, науки, господарства, а також (спеціально зазначимо це заради справедливості) і небачені за масштабами війни і трагедії.
Чому нації є новим явищем в історії? Адже величні держави та унікальні цивілізації існували практично завжди. Однак придивимося уважно. Стародавній світ не знав нічого про нації. Єгипет, Китай, Вавилон і Халдея, Давній Рим і антична Греція… Ми можемо продовжувати перерахунок країн, де великі маси народу мобілізовувалися для значних битв і створення чудових цінностей. Наприклад, на будівництво так званих “чудес світу”: пірамід, Великої китайської стіни або не менш своєрідних та грандіозних прикордонних укріплень римлян уздовж всього континенту. Розпорошені грецькі общини об’єдналися та відбили перську загрозу. Згодом вони навіть завоювали Перську імперію та розповсюдили свою культурно-ідеологічну базу – еллінізм – аж до самого прикордоння Індії.
Однак всі ці перемоги і досягнення не створили з великих стародавніх громад, племен, етносів жодної нації. Це все були групи людей, якими правили Син Сонця, Син Неба або навіть справжній бог, якщо імператор проголошував себе богом і ставив храми на свою честь. У античному світі окрім таких монархій були приклади республік і муніципальних держав, конфедерацій місцевих республік, однак не було жодної нації. Афіни, Спарта, Фіви, Сидон, Тир, Рим, Карфаген могли бути визначними центрами патріотизму для своїх громадян. Однак це був звичайний містечковий патріотизм, але ніяк не національна ідея, котра перетворює громаду на націю.
Стародавні та середньовічні імперії також не були вітчизнами, вищою цінністю для народу, що в них проживав. Сама влада у особі імператора ставила на перший щабель вірність собі особисто, а не батьківщині загалом. Тому в таких імперіях навіть патріотизму як такого не існувало. Відповідно не було й складових частин для формування націй.
У більш нові часи володарі імперій вже намагалися підкріпити свою гегемонію чимось довговічним. Вони йшли навмання до спеціальних заходів по перетворенню розпорошеного і аморфного населення своїх імперій на цілісні організми, керівним органом котрого буде імператор. Але для цілеспрямованої роботи по створенню нації з етносу чи кількох етносів та племен потрібно дуже багато часу. Тому всі потуги імператорів закінчилися нічим, хоча іноді націотворенням займалися видатні люди: Карл V, Людовік XIV, Наполеон І.
Зважаючи на все сказане, не буде перебільшенням висновок, що порівняно пізній вихід націй на історичну сцену пов’язаний із особливостями їх формування. Простіше кажучи, нація не могла з’явитися, минаючи період надбання певного історичного досвіду. Якісь етноси (народи) просто не пережили цього періоду. А інші витримали всі випробування, вистраждали свій шлях і прийшли до усвідомлення, що у них є одне колективне бажання. Це колективне бажання стосується усіх членів етносу, незалежно від соціального стану, матеріального багатства чи шляхетності походження. Ім’я цьому бажанню – національна ідея. І від моменту її усвідомлення та першого кроку до її реалізації етнос стає нацією, а нація починає свій історичний шлях.
З кінця ХІХ ст. нація вважалася шедевром історії, гідним завершенням багатовікових зусиль етносу. Вона народжувалася через випробування, через створення власної культури й через плебісцит (щодня поновлюваний), де велика кількість людей вирішує, що їм треба жити спільно. Кожна нація, врешті-решт, проголошувала свою власну незалежність і водночас заявляла про те, що шанує незалежність інших націй. Даючи таку оцінку нації як шедевру розвитку людської спільноти, французький філософ і соціолог Реймон Арон у фундаментальній праці “Мир і війна між націями” зазначає:
“Нація як ідеальний тип політичного утворення має три головні характеристики:
- участь усіх підданих у житті держави через подвійну форму загального військового обов’язку та загального виборчого права,
- збіг зони поширення цієї політичної волі з межами однієї культурної спільноти,
- цілковита незалежність національної держави у плані зовнішніх відносин”.1
Щоправда, сьогодні такі захопленні почуття змінилися на помірковані. Тепер уже ніхто з ідеологів не вважає націю шедевром та фіналом розвитку людських спільнот. Ми сьогодні не знаємо, що прийде на заміну націям. Однак достеменно можна сказати, що тільки нації мають майбутнє. Всі інші групи людей (територіальні громади, племена, етноси, народності, тощо) приречені на поступове зникнення. У них просто немає потуги до створення нації. Їх національну ідею замінює просте бажання комфортно жити у себе вдома, тоді як сутність будь якої національної ідеї – це боротьба. Тільки боротьба сформувала з народу націю та примушує її розвиватися далі. Так виходить тому, що сам факт існування нації – це виклик сусідам. Так само і виклик сусідів існуванню нації. Сучасний світ створювався в боротьбі як баланс інтересів між націями. Змінюється лише характер боротьби (тобто зміст національних ідей). Однак перш ніж перейти до питання національної ідеї – цього великого колективного бажання людей – ми повинні зупинитися на питанні формування української нації. Адже без розуміння цього процесу не буде предметної розмови про складові національної ідеї.