Geum.ru

І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материалаКнига

Содержание


3. Шляхи творення нації.
4. Українське націотворення.
4-а. Початок.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

3. Шляхи творення нації.

Питання виникнення націй та їх розвитку невичерпні й отримують багато пояснень, оцінок та прогнозів. У ході багаторічних дискусій сформувалися навіть окремі наукові підходи до розгляду проблеми із своїми школами й точками зору. Їх загальний аналіз подає український історик Г.Касьянов у своєму нарисі “Генеза націй”.1 Це доволі цікаве й перше в українській науці таке дослідження. Однак ми не ставимо собі за мету включитися до теоретичних дискусій, основні дані про які подані Касьяновим. Наше завдання полягає зовсім в іншому: прослідкувати процес творення української нації в контексті загальноєвропейського процесу націотворення. При цьому ми будемо дотримуватися модерністської теорії виникнення націй, оскільки їй надає перевагу більшість дослідників усього світу.

Отже, всі наукові школи модерністів дотримуються точки зору, що нація є порівняно молодим гравцем на історичній арені. І зросла вона з так званої “національної свідомості”, “національного характеру”, що з’явилися лише у XVIII ст. під впливом Романтизму. Власне, про це і йшла мова у нашому попередньому розділі. Однак ніхто з вчених-модерністів не відкидає ідеї, що нація виникла з “матеріалу”, підготовленого попереднім багатовіковим розвитком людської спільноти. Наприклад, французька нація виникла з спільноти, яка переплавила в собі як у казані племена й етнічні групи, занесені вітром історії на територію сучасної Франції, під владу французької монархії. І якщо той же американський професор Пол Брас твердить, що нація – це політизована етнічна спільнота, то всім нам очевидно інше: етнічна спільнота має більш давні історичні корені, ніж нація. Ця давнина була потрібна нації хоча б для того, щоб середньовічна релігійна та племінна спільнота, якою були французи у XII-XIV ст., набула національної форми та ще через століття викристалізувалася у справжню модерну націю. Професор міжнародних відносин Корнельського університету (США) Бенедикт Андерсон у своїй відомій праці “Уявлені спільноти: роздуми про походження та поширення націоналізму” зазначає, що такий період був необхідною передумовою для виникнення будь-якої нації. Передумовою для виникнення, однак не фактом існування нації.

На жаль, чимало українських дослідників беруться стверджувати, що українська нація існувала як сформована цілість уже в часи середньовіччя. Ось Тимофій Бордуляк у своїй розвідці “Нація і національна ідея” говорить так:

“За часів княжої доби українська нація виступає як досить сформована цілість. Уже тоді набирають виразності в українців ті основні особливості, що характеризують націю”.1

На думку львівського дослідника Ярослава Дашкевича, вже в період Київської Русі існувала нація під назвою “русь”:

“Процес формування русі як політичної та етнічної нації у ІХ-Х ст. відповідає тим принципам етнічності, які висуває етносоціологія у відношенні до націй, щоправда, вже після періоду Французької революції”.2

Тобто виходить, що українська нація постала ще раніше, ніж найдавніші європейські (наприклад, десь років за 500 до французької), хоча свою державність виборола найпізніше. І.Лисяк-Рудницький йде ще далі, стверджуючи, що формування українського народу загалом завершилося “в половині першого тисячоліття нашої ери”, а початки становлення української нації “треба шукати щойно в Київській Русі (чи, точніше, в період розпаду Київської держави), себто набагато століть після сформування українського народного (етнічного) колективу”.3

Звичайно, такі слова є дуже патріотичними. Однак варто, аби патріотизм не заміняв елементарного наукового пізнання, щоб не знаходити наявність української нації в ті часи, коли в Європі ще не існувало жодної іншої нації. Бо інакше складається враження, що дехто з українців надто відстав у своєму розвитку (від західних європейців принаймні на два століття). Адже міф про прадавнє існування та “природність” своїх націй був надзвичайно поширений та закріплений у шкільних підручниках всіх європейських націй ще в ХІХ ст. Однак згодом ця самозакоханість пройшла, і патріотизм перестав перебирати на себе функції науки. Дехто з українців приходить до цього тільки тепер, на початку ХХІ ст.

На нашу думку, Україна нічого не втратить від визнання того факту, що український етнос має давні корені, проте українська нація є порівняно молодою. Навіть молодшою за окремі східноєвропейські нації. По-перше, це означає, що історія української нації органічно впишеться як складова частина історії Європи. А по-друге, зауважимо, що всі молоді нації є більш енергійними та агресивними, тому визначають хід історії та впливають на обличчя майбутнього. У той же час “старі” нації схильні до консерватизму. Відтак, якщо історія та сучасність Європи належать французам, англійцям і німцям, то майбутнє Європи за українцями та іншими порівняно молодими націями. Ми – молода нація, яка прагне визначення свого місця у світі. І ми маємо досить енергії та потуги, щоб поборотися за краще місце! Наші сучасні сусіди це добре усвідомлюють, намагаючись не сваритися з Україною і м’яко впливати на наші внутрішні справи. Пора усвідомити всім українцям те, чого так бояться наші сусіди.


* * *

Отже, нація є явищем модерного часу. Але оскільки націотворення не відбувається “з нуля”, базовим елементом для нього виступає етнос. Вище ми наводили приклади етнічних спільнот, які мали можливість стати націями, однак цього не відбулося. А також чимало випадків, коли етноси дійсно розвилися в нації. Чому в одних вийшло, а у інших ні?

Американський професор Джон Армстронг у своїй праці “Нації до націоналізму” вважає, що причина полягає в самому процесі формування нації. А зрозуміти його можна лише в контексті значно довшого процесу етнічної еволюції, виникнення, занепаду, відродження етносу, який потім трансформувався в націю.1 В кожному випадку шлях трансформації буде унікальним, неповторним. Тому неможливо написати узагальнюючу теоретичну працю про формування націй взагалі. Але можливо створити різноманіття праць про формування багатьох націй.

Тож спробуємо і ми простежити шлях формування української нації, порівнявши різні його етапи з аналогічними періодами в історії інших європейських націй. До речі, це дозволить нам визначити як специфічні українські відмінності, так і узагальнити чимало спільного.

Взагалі у Європі формування націй відбувалося двома шляхами. Відповідно до цього європейські нації поділялися на “старі” й “нові”.

“Старі” нації (перший шлях) – це нації-держави. До таких зараховувалися Велика Британія, Франція, Іспанія, Росія, с певними застереженнями Німеччина й Італія. “Старими націями в Європі 1789 року були: англійці, шотландці, французи, кастильці та португальці на заході; датчани і шведи на півночі; угорці, поляки та росіяни на сході. Усі ці нації, окрім трьох, проживали в державах, якими правили особи своєї національності…”1 При цьому автор цих слів британський професор Г’ю Сетон-Вотсон одразу додає, що три бездержавні нації мали свої держави, були просто підкорені сусідами за допомогою сили, але не припинили свого існування як нації.

Уже з самих слів нація-держава стає зрозумілим, що в процесі виникнення нації вирішальну роль відіграла політична влада. Уже згаданий вище британський соціолог Е.Сміт дуже влучно назвав ці держави матрицями цих “старих” націй. Фактично, нація “зварилася” в казані своєї держави під керівництвом багатьох поколінь монархів. Він же малює картину трансформації старої етнічної спільноти в націю-державу наступним чином: провідна етнічна група (яка водночас є провідною соціальною верствою) формує державу, в межах котрої відбувається створення нації внаслідок змішування кількох етнічних груп та меншин. І хоча нація отримує собі назву, символи, звичаї, традиції, мову, мистецтво, юридичні інституції, владні інструменти від колишньої панівної етнічної групи, однак насправді ця нація є цілком новим етнічним витвором. Яскравий приклад – Велика Британія або Франція.

Ілюструючи цю думку, наведемо думку іншого британського дослідника Е.Кедорі з його праці “Націоналізм” (Лондон, 1960 рік) щодо Франції та французів. Чи можна вважати “Францію” часів Філіпа Красивого, Генріха IV та Людовика ХIV “національною” державою? Ні, оскільки “Франції” часів цих трьох королів були різними державами. Кожного разу ця Французька держава була наслідком дії династичних амбіцій, обставин, вдалих воєнних авантюр, адміністративних і дипломатичних здібностей правителів. Усе це, а не національні прагнення та почуття населення створило Францію та французів. Адже держава існувала в умовах відсутності французької нації, проте завдяки тривалому часу існування вона і створила цю націю. “Королі Франції були батьками Франції”, – підсумовував французький письменник і політик Шарль Моррас, до речі, основоположник і теоретик інтегрального націоналізму.

Однак ми вже наводили вище приклади, коли етноси мали свою політичну владу, проте так і не перетворилися в націю. Іноді навіть не збереглися як етнос. Згадаємо хоча б бургундців. Вони визначали свою окремішність від оточуючих народів, мали дуже сильну еліту, котра керувала Герцогством Бургундським. Ця держава успішно воювала з сусідами, а герцог один час був сильніший за французького короля. Але все минуло. Ім’я бургундців тепер все більше належить історії, їх сучасне та майбутнє – французькій нації. Тому картину Е.Сміта домальовує професор Нової школи суспільних досліджень Нью-Йорка (США) Чарльз Тіллі. Він конкретизував чинники, без наявності яких не могла постати нація “старого” типу:
  1. наявність доступних природних ресурсів для виживання;
  2. природна захищеність території проживання;
  3. безперервне самовідтворення політичної еліти;
  4. успішні війни;
  5. однорідність населення (природна або ж створена штучно асиміляцією чи вигнанням чужинців);
  6. союз центральної влади з місцевими елітами;
  7. успішна розбудова державного апарату й реформи у відповідності з вимогами часу.1

Характер цих держав, що створили націю, міг бути різним – мілітаристським, торгівельно-комерційним або першим і другим одночасно. Але саме ці нації були першими у Європі та світі. В їх остаточному оформленню принципову роль відіграла Промислова революція та Велика Французька революція. І саме вони слугували прикладом для “нових” націй, які створювалися приблизно на півтора-два століття пізніше. Мова йде про Східну Європу.

Розглядаючи докладно чинники Чарльза Тіллі, можемо добре зрозуміти, чому Україна не стала Францією, Великою Британією чи бодай Іспанією. З усього переліченого ми мали тільки перший пункт – ресурси. Однак уже другий пункт перекреслював усі сподівання. Це Британія недосяжна для ворогів на своєму острові. Це Франція уздовж своїх кордонів відокремлена від сусідів горами, які істотно полегшують її оборону. Це Іспанія займає півострів, через Піренейські гори малодоступний з Європи. Це Швеція знаходиться так далеко на півночі, що до неї ніхто не добирався. А от Україна – це широкий степ, відкритий усім вітрам і завойовникам. Природної захищеності ніякої, зате ворогів цілий конвеєр. Якщо Західна Європа мала ціле ХІІІ століття без великих іноземних вторгнень, тому прискорено розвивала внутрішні соціально-економічні відносини, то Україна втомилася рахувати вторгнення.

А відтак, Україна просто фізично не могла забезпечити безперервність існування своєї державності та політичної еліти. Тому ніяких історичних умов для створення нації за взірцем “Старої Європи” у нас не було. І Україна разом з Італією, Румунією, Чехією тривалий час не зараховувалася науковцями до європейських націй. Не те щоб існування цих націй (як певних культурно-історичних спільнот) заперечувалося цілком. Ні, просто вони вважалися настільки малоістотними, що глобальні історичні гравці спокійно ними нехтували. Ще б пак! Адже нехтували навіть вже сформованими націями-державами, як поляками, розірвавши їх на шматки між сусідніми імперіями. Куди вже тут Україні з її елітою, котра тривалий час сама не могла визначитися у своїх прагненнях.

Принципова різниця в історичних умовах призвела до того, що коли Західна Європа з її націями-державами уже в 1-й пол. ХІХ ст. вступала в модерну добу, Східна Європа з Україною разом ще перебувала у середньовіччі. Тому формування “нових” націй тут відбувалося із запізненням на століття (а то й більше) своїм специфічним шляхом.

Відомий чеський вчений Мирослав Грох у своїй книзі “Соціальні передумови національного відродження в Європі” (1968 рік) поділив процес формування цих націй у ХІХ-ХХ століттях на три фази:
  1. академічна фаза – це період наукового інтересу до свого національного коріння, коли носіями національної ідентичності виступають переважно представники інтелігенції. Їх зусиллями систематизується історія своєї землі, традиції свого народу, докладно вивчається мова.
  2. культурно-освітня фаза – також це період патріотичної агітації, коли вихованці кабінетних вчених, які творили під час попередньої академічної фази, “йдуть у народ”.
  3. політична фаза – це період зростання масового національного руху, коли народ послідовно йде від вимог національно-культурної автономії до боротьби за державну незалежність.

Сьогодні є загальноприйнятою ця схема поступової еволюції бездержавних народів з їхнім місцевим (іноді навіть містечковим) становим протонаціоналізмом у повноцінні етнічні нації з їхнім “загальнонародним” етнокультурним націоналізмом, який врешті й сформулював політичні вимоги автономії та незалежності. Саме за нею формувалися сучасні нації з колишніх “бездержавних” народів Східної Європи – фінів, естонців, словаків, чехів, хорватів, словенців, тощо. І українці є лише типовим прикладом цього загальноєвропейського руху історичного розвитку націй. Хіба що час для цього у кожної нації вимірювався окремо.

Наприклад, становлення чеської нації починалося з відродження чеської мови, стосунки котрої з німецькою мовою такі само складні, як української з російською. У середині ХІХ ст. у чеських містах панували “вищі” німецька мова і культура. Тотальне онімечення дійшло до того, що ситуацію влучно змальовує таке порівняння: якби в будинку, де збиралися чеські “змовники”-будителі, впав дах, то від чеської мови не залишилося б і сліду.1

Аналогічним шляхом відбувалося і становлення української нації. Порівняймо наведену мізерну кількість носіїв чеської мови серед чеської еліти у ХІХ ст. та згадку в мемуарах В.Винниченка про поїзд, яким українські соціалісти у 1917 р. їхали до Києва “робити” національну революцію. Якби той поїзд пішов під укіс за допомогою сліпого випадку чи ворожої диверсії, то тут і загинула б українська мова. Звичайно, щодо самої мови це перебільшення, але політичне українство дійсно могло зникнути на якийсь час.

Як бачимо, Східна Україна торувала свій шлях до нації за тим самим сценарієм, як чехи, фіни або інші східноєвропейські народи. Щоправда, із запізненням десь на 100 років. А в Західній Україні, яка входила в XIX ст. до складу “ліберальнішої” Австро-Угорщини, національний рух розвивався приблизно одночасно з іншими “бездержавними” народами Східної Європи. Але розглянемо поетапне формування української нації докладно.


4. Українське націотворення.


Приступаючи до питання українського націотворення, слід зробити зауваження. Ми змушені відкинути чимало фактів, які могли б проілюструвати нашу думку, оскільки інакше наша робота перетвориться просто на написання історії України в контексті стислого викладу європейської історії. Тому ми зупинимося лише на основних аспектах становлення української нації та думках, які існують з цього приводу.

Дослідження представників “класичних” українських історіографічних шкіл народницького і державницького спрямування (М.Грушевський, В.Липинський) разом із сучасними історіографічними розробками (В.Смолій, В.Степанков, В.Щербак, Я.Дашкевич, Н.Яковенко та багато інших) загалом змальовують таку схему української історії: Київська Русь – княжа доба – польсько-литовська доба – козацька держава – Гетьманщина – національне відродження ХІХ ст. – модерна українська нація (визвольні змагання 1917-1922 рр., УРСР, Західна Україна разом із проголошенням Української держави в липні 1941 р., нарешті, державна незалежність в 1991 р.). У контексті цієї схеми будемо розглядати творення української нації також і ми.

Отже, як вже сказано вище, нації створюються не “з нуля”, а на основі більш давніх етнічних спільнот. Ці етноси та еволюція їх розвитку послугували необхідною базою, без котрої була б неможливою наступна поява націй.


4-а. Початок.


Процес формування етнічностей у Європі був тривалим, і ми можемо приблизно визначити тільки його загальний початок. Йдеться про період, коли у середніх та південних районах Європи у добу Великого переселення народів велетенські маси різноманітних племен кочували по розвалинах колишньої Римської імперії. Всі ці навали проходили через землі сучасної України, котру завдяки її степовим просторам можна упевнено називати “прохідною Європи”: ост-готи, гуни, авари, обри, мадяри, булгари, хазари… З півночі відбувалися аналогічні морські кочування різноманітних за походженням груп, які об’єднують спільною назвою “північні люди” (так звані “нормани”, “вікінги”, “варяги”).

Приблизно до Х-ХІ ст. у Європі кочові народи переважно осіли й почали розпадатися за етнічними ознаками. Суто автохтонні етноси отримали можливість розвиватися завдяки зменшенню військової загрози з боку енергійних кочовиків. А на базі змішування осілих та автохтонних груп населення постали цілком нові європейські етноси. Для прикладу назвемо угорський народ, котрий формувався від “обретіння Батьківщини” та створення Угорського королівства впродовж кількох століть на базі змішування кількох різних етнічних груп. Так само болгарський народ, який став нацією та виборов свою модерну державність наприкінці ХІХ ст., склався на базі злиття кочового булгарського елементу з місцевим південнослов’янським. А англійський народ постав на підставі злиття англо-саксів, норманських завойовників та кельтів (прадавнього населення Британії). Згодом після кількох століть розвитку в межах Англійського королівства, зовнішніх завоювань та промислової революції ця спільнота перетворилася в націю.

Щодо українців, то тут загальновизнаною є думка про те, що ми були і залишаємося автохтонами. Тому маємо говорити про тривале й безперервне життя нашого етносу у відносно стабільних територіальних межах. У VIII-IX ст. розпочалося, а у X ст. завершилося формування великих племінних об'єднань – основи майбутнього етносу. Це були етноплемінні утворення полян, древлян, волинян, сіверян та ін. Вони вже мали сформовану етнічну структуру: єдність походження, мови, культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, зафіксовану в назвах земель. Зокрема, рання історія українців пов’язана з діяльністю могутнього племінного союзу полян. Щодо їх автохтонності, то на безпосередньому зв’язку полян з Черняхівською археологічною культурою ще в 1970-х рр. наголошували радянські антропологи. Сучасні українські науковці додають полянам ще й рис Празько-корчакської культури.1

Кристалізація етнічності такого автохтонного населення є дуже довготривалим процесом. Його прискорювали тодішні зовнішні “виклики”—в першу чергу, загроза кочового степу. Поширення політичної влади полянських князів на сусідні слов’янські племена започаткувало об’єднання субетнічних племінних одиниць в нову спільноту. Його назвою стає етнонім “Русь”, котрий спочатку стосувався лише полян. Показово, що одночасно з цим до кінця X ст. практично зникають в літописах згадки старих племінних назв. І це зникнення відбувається разом із розповсюдженням політичної влади держави полян (Київської держави) на ці племена.

З періодом Київської Русі пов’язано чимало міфів. Росіяни ставлять цей період у початок своєї історії – як державної, так і національної. А для легшого пояснення, чому колиска російської державності виявилася за межами російських етнічних земель, була розроблена концепція існування в Київській Русі “давньоруської народності”, з котрої потім вийшли три східнослов’янських етноси.

Чимало українських дослідників йдуть значно далі, об’являючи існування руської (української) нації вже в ХІ-ХІІ ст.:

“Ідея української нації зародилася в давні віки Київської Русі. Тоді українцями була створена величезна і могутня держава на Сході Європи, яка підкорила собі багато інших народів”.2

Цікаво, що пояснення існування “давньоруської народності” та “руської (української) нації” в ті загалом донаціональні часи приблизно однакове. Щоб показати наявність уже тоді національної свідомості, спільної для всього населення країни, використовуються тогочасні літературно-публіцистичні твори: “Повість времянних літ”, “Слово о полку Ігоревім”, “Галицько-Волинський літопис”, де начебто міститься вираз патріотичного прагнення до єднання навколо Києва. Тільки в одному випадку це свідчить про оформлення на базі конгломерату племен єдиної “давньоруської народності”, а в іншому – про оформлення народу в націю. Мовляв, коли автор “Слова о полку Ігоревім” намагався наслідувати Бояна, який був для нього ідеалом національного співця, то він уже ставав репрезентантом національної ідеології.1

Полемізуючи з цими популярними міфами, англійський вчений Ендрю Вілсон, який протягом 1990-х років видав кілька праць з української проблематики, загалом слушно пише про донаціональний характер Київської Русі та неможливість існування в тих межах єдиної народності хоча б в силу фізико-географічних причин.

Згідно поглядів апологетів “давньоруської народності”, сама народність – це спільнота, котру “характеризують такі ознаки, як спільність мови, території, господарства й культури, а також наявність певних рис характеру господарських зв’язків, етнічна самосвідомість”.2 А тепер врахуємо, що багато територій входили до складу держави лише номінально, а загалом в державі налічувалося до 200 племен, що перебували на різних щаблях розвитку, належали до різних мовних груп. Про які міцні зв’язки між ними та відчуття єдності можна говорити, якщо навіть регулярні контакти були неможливі з фізико-географічних причин?

Їх приєднання до Київської держави та придушення постійного сепаратизму супроводжувалося тривалими війнами. Згадаймо хоча б війну 883 р. князя Ігоря з древлянами й спалення княгинею Ольгою їх столиці Іскоростеня. Там від Києва порівняно невелика відстань. А що вже говорити про віддалені землі Північно-Східної Русі? Як вважає професор Сахаров, князь Володимир Великий навіть виробив цілу програму походів на підкорення представників “давньоруської народності”. У 981 р. він придушує сепаратизм і накладає нову данину на в’ятичів, а через три роки здійснює похід на радимичів.

Об’єднавчі процеси на Русі були надто слабкими, щоб призвести до утворення якоїсь загальної єдиної народності, тим більше нації. К.Маркс не даремно порівнював Київську Русь з імперією Каролінгів. Ендрю Вілсон, репрезентуючи сучасних науковців, також наголошує, що Київська Русь була “дуже децентралізованою патрімоніальною імперією”, а її населення мало не так етнічну, як племінну, династичну та релігійну самосвідомість, вельми далеку від колективної самосвідомості сучасних націй.1 Так було у тогочасних європейських державах, аналогічних Київській Русі. Чому ж у Київській Русі мало бути інакше? Врешті-решт, розпорошена культурно і політично Київська Русь розпалася так само, як і всі інші середньовічні європейські імперії.

Розуміючи це і виправляючи помилку, І.Лисяк-Рудницький запропонував аналітичний поділ націй на два різних типи: модерний (нація у сучасному розумінні) і домодерний (нація середньовічна, яка уособлюється не в колективній свідомості всього населення, а лише у свідомості еліти, в даному випадку княжої знаті). Тема домодерних націй сьогодні активно розробляється, але все ж таки у Європі їх зарано визначати для ХІ-ХІІІ ст. Значно обгрунтованіше виглядає ця теорія стосовно XVІ-XVІІ ст., про що ми також зараз поговоримо.

То якою ж була роль Київської Русі в українському націотворенні?

По-перше, це був період, без якого неможливе створення українського етносу. Хоча держава була донаціональною імперією, саме під владою київських князів у Середньому Придніпров’ї відбулося створення з кількох розпорошених племен “етнічного ядра”, довкола якого у подальшому сформується новий народ. У повній відповідності з розробленою англійцем Е.Смітом на базі історії західноєвропейських націй схемою націогенези, відбулася бюрократична інкорпорація підлеглих племен під силою влади у нову спільноту.

Ця територіальна, соціальна, етнокультурна спільнота ще не була “українська”. Можливо, щодо неї краще вживати щось на зразок “руська”, “рутенська”.2 Але головне, що ця спільнота вже усвідомила себе окремим від сусідів. І це усвідомлення за час існування Київської Русі та Галицько-Волинського королівства поступово розповсюдилося на землі Чернігівщини, Волині, Галичини, які сьогодні складають українські етнічні території.

На решті територій країни різноманітні племена продовжили окреме існування, не втягнені у процес етнотворення у Середньому Придніпров’ї. Там започаткувалися інші етнічні процеси, що вилилися в створення власних князівств (як тільки сила імперського центру в Києві послабла) й наступне зародження нових народів. До речі, тут беруть свій початок сучасні росіяни та білоруси.

Отже, не держава Київська Русь стала виявом існування українського народу чи нації, а навпаки київська політична влада створила з кількох розташованих поряд племен фундамент для нового етносу, використовуючи полян в якості основної бази. Цей висновок відповідає загальним теоретичним поглядам на націотворення у Європі, органічно вмонтовуючи початок історії української нації в контекст історії зародження європейських націй.

По-друге, без підготовчого періоду Київської Русі не з’явився б український народ як об’єктивна реальність у подальшу “козацьку добу” нашої історії. Адже міфи про княжий період давали історичну базу для поступового вироблення українцями своїх вимог перед перспективою полонізуватися.


* * *


Якщо порівнювати період Київської Русі та його роль у становленні нашого етносу з аналогічними в історії інших народів, то слід сказати, що деякі з наших сусідів у той час так і не змогли повністю подолати племінну розпорошеність на шляху до етнічної єдності. Так, наприклад, Угорське королівство ще й у XV ст. не спромоглося нівелювати племінні відмінності й домогтися, щоб принаймні всі мадяри сприймали свою приналежність до однієї спільноти. Поки місцеві групи разом з частиною мадяр витворили нову спільноту, з якої постали сучасні угорці, інша частина мадяр взагалі виступила вороже до цього. Йдеться про так званих секеїв – етнічних мадяр, котрі будь-що зберігали свою племінну винятковість по відношенню до іншої угорської спільноти.1 Це приблизно так само, якби в середовищі русі група нащадків полян зберігала свою окремішність від власного новоствореного етносу та від власної держави.

Більше того, секеї практично не платили податків власній державі, посилаючись на свій винятковий статус, а спроби короля хоча б щось від них вимагати закінчилися у XVІ ст. їх повстанням. Тобто повстання мадяр проти мадярського короля, тоді як інші угорці та неугорське населення королівства підтримали державу. Ці залишки племінного влаштування спільноти свідчать про незакінченість процесу етнічного творення, а також істотно послаблювали державу. Тому не дивно, що незабаром угорці свою державність втратили, тоді як русь (українці) в умовах ще гірших спромоглися державність вибороти.