Geum.ru

І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помогайте, недолюдки,

Матір катувати.


Тих, хто не бажав підлаштовуватися й ставати такими потворами, чекала сумна доля. Ціле покоління митців українського слова—поетів та письменників—увійшло до історії свого народу як “Розстріляне відродження”. Загинули талановиті митці Г.Косинка, Д.Фальківський, К.Буревій, О.Влизько, А.Крушельницька, В.Мисик… В карельському урочищі Сандормох на честь 20-ї річниці Великої Жовтневої революції капітан НКВС Матвєєв власноручно розстріляв близько тисячі в’язнів, в тому числі 240 діячів української науки та культури.2 Капітанський револьвер стратив квіт українського Відродження, в тому числі таких митців нашого слова, як Л.Курбас, М.Куліш, М.Зеров, В.Підмогильний, М.Вороний, М.Ірчан, В.Поліщук, О.Слісаренко, П.Филипович, Г.Епік, М.Яловий (Юліан Шпол), М.Яворський… Московський журналіст Є.Белтов, збираючи матеріали про репресованих в СРСР у 1930-50-ті рр., писав:

“Те, що зробили з українською літературою, погано піддається опису… Є дані про те, що всього репресовано майже 500 українських літераторів, які активно працювали у 20-30-х рр”.3

За іншими підрахунками, з 259 українських письменників, що друкувалися у 1930 р., після 1938 р. продовжували працювати лише 36. З усіх інших власною смертю померли 7, наклали на себе руки 8, зникли безвісті 16, розстріляні 17, а 175 після арешту заслані.1

Окремим об’єктом імперської “уваги” була українська наука. Зокрема, історики, суспільствознавці, лінгвісти… Широкомасштабні атаки проти української академічної науки як системна політика Центру розпочалися наприкінці 1920-х рр. Тоді Микола Куліш у своїй комедії про українізацію “Мина Мазайло”, поставленій харківським театром “Березіль” Леся Курбаса весною 1929 р., поклав до вуст одного з персонажів—“експерта з українського питання” дядька Тараса—такі слова: “Їхня українізація—це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!” Дядько попереджав немарно: як раз тоді постала справа так званого “Київського обласного центру дій”. На ній “обкатали” схему дій, і через рік “запустили” справу СВУ.

По “Спілці визволення України” (СВУ) до кримінальної відповідальності притягалися видатні науковці, діячі українізації, половина з яких працювала в системі Української Академії наук: віце-президент УАН, талановитий лінгвіст С.Єфремов, відомий історик академік М.Слабченко, літератори й мовознавці Г.Холодний, Л.Старицька-Черняхівська, педагоги В.Дурдуківський, О.Гребенецький, Г.Іваниця, відомі науковці й професори Й.Гермайзе, К.Товкач та інші. Загалом 474 особи, з яких до вищої міри покарання засудили 15 чоловік, ув’язнили в концтаборах—192, вислали з України—87. З долученої до справи схеми “Про діяльність СВУ по секціях”, складеної 4 квітня 1930 р., видно, що не всіх запідозрених вдалося заарештувати. Зокрема, по літературній лінії планувалося притягнути до відповідальності М. і К.Лисенків, М.Рильського—загалом 14 чоловік.2

Продовжуючи цю лінію, 22 березня 1931 р. Політбюро ЦК КП(б)У спеціально розглянуло питання про діяльність “Українського національного центру” (УНЦ). Ця організація тут була оцінена як “споріднена” з СВУ по ворожості до соціалізму. Наступала нова розправа. Більшість осіб, яким інкримінувалась участь в УНЦ, були службовцями, працювали в системі народної освіти, в наукових закладах. До них приєднали і двох видних діячів української науки – академіків М.Грушевського та М.Яворського. Засновані цими науковцями історичні школи після звинувачення їх у дрібнобуржуазному націоналізмі зазнали розгрому. Звинувачених судила за закритими дверима “трійка” ОДПУ СРСР, котра присудила ув’язнення на 3-6 років. У 1934-1941 рр. 33 з 50 членів УНЦ повторно арештували за антирадянську діяльність і шпигунство. 21 з них розстріляли, 12—визначили тривалі строки ув’язнення. Більшість з них померли в таборах.1

Чому такому удару піддали освітян та істориків, напевно, легко зрозуміти. Адже вони були носіями національної ідеї, привносили її до широких мас, і через це заважали Центру нав’язати українській нації примусову амнезію. Обовванювання мас розгорталося швидкими темпами, розбудовуючи (за словами голови ДПУ УРСР Балицького) “українську пролетарську культуру”. А знавці українського національного коріння самим фактом свого існування не дозволяли перетворити нашу націю на громаду манкуртів. Тому хвилі репресій не припинялися аж до початку 1980-х років.

Про масштаби переслідувань у 70-80-ті рр. талановитих митців, оголошених відступниками, дисидентами, антирадянщиками у виданому в США дослідженні “Національні проблеми останньої імперії” говориться так: “Відомі понад 1200 прізвищ українців, які зазнали судових або позасудових переслідувань за звинуваченням у так званому “українському буржуазному націоналізмі”. І це лише незначна частина—близько 10% всієї кількості осіб, які зазнали переслідувань… Під час хвилі арештів на початку 1972 р. лише в західних областях України і лише протягом місяця заарештовано 1000 осіб. Такі хвилі арештів проходили по всій Україні періодично, відома хвиля відбулася 1974 р., а на початку 1977 р. чуємо про нові арешти, які, можливо, є початком нової хвилі.”2 Михайло Горинь згадує, що українці були традиційно найчисельнішими серед політв’язнів у СРСР: “Кучинський особливий (табір—авт.) чисельно був невеликий. На час мого прибуття у грудні 1982 р. тут знаходилося 24 політв’язні, з яких більша половина—українці. Саме українська група політв’язнів потерпала найбільше. Протягом одного 1984-1985 року загинули 4 українці: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус.”3

Коли сьогодні росіяни відзначають річниці народження своїх видатних поетів та літераторів, коли вони відвідують місця, пов’язані з творчістю митців російської душі, то ми спостерігаємо цікаву географію. З їх іменами пов’язані маєтності в Гончарово під Москвою і Ясною Поляною під Тулою, Петербург і “Отечество нам Царское Село”. А також багато інших красивих місць Центральної та Північної Росії. А якщо пройтися заповідними й курортними місцями Криму, то від імен російських літераторів просто рясніє. Тут і Пушкін з “Бахчисарайськими фонтанами”, і Чехов з своїм будиночком у Ялті, і Грін із своєю “Грінландією”, і палаци царських і дворянських родин, де кого тільки не було. І всі ці місця органічно пов’язані з російською душею, самими основами російської нації. Чудово!

А тепер давайте поглянемо на місця, котрі аналогічним чином органічно пов’язані з українською душею, самими основами української нації. Ні, ви не знайдете там кримських курортів і маєтків у мальовничих просторах рідної України, які б надихали творчість митців. Зате там вдосталь кам’яних казематів на Соловках, кайданів у Вятці й Тобольську, а ще сибірські табори і заштатний форт у казахстанському степу, куди зла царська воля закинула Тараса Шевченка із обов’язковою забороною малювати та писати! Місце кримських курортів, як у російського національного духу, для української нації посів Магадан! І ця сумна тривікова реальність говорить про все краще, ніж довгий перелік царських указів та вироків “трійок” НКВС. Душа української нації виковувалася у казематах і на засланнях.

Мета всіх цих переслідувань, як уже зазначалося вище, полягала в тому, щоб викоренити тих, хто міг стати в Україні на заваді встановленню комуністичної монополії на духовність, свідомість людини та суспільства.1 Влада будь-що намагалася прищепити українцям інше мислення, іншу свідомість. Однак репресій зазнали не тільки вчителі духовності, але й учні, тобто народні маси. На закаті Російської імперії українська інтелігенція попри перешкоди царату згуртувала націю, залучила селянські маси до політичної боротьби. Щоб цього не відбулося знову, Радянська влада взялася і за селян.

Знищити кілька десятків мільйонів селян безглуздо та небезпечно. Навіть якщо армія й зробить це, не здійнявши заколот проти терористичної влади, то наступний голод знищить саму армію разом з міським населенням і партійними функціонерами. Тому проти селян використовувався абсолютний вбивця – голод. Це залишало владі простір для маневру, щоб посилатися на “об’єктивні обставини” та відхрещуватися від злочину. Однак, насправді голод в Україні завжди був не трагічним випадком, а ефективним інструментом закріплення Радянської влади.1

Ми продемонструємо це на самому страшному злочині, який відбився навіть на самій національній свідомості українців – Голод-33. Коли в 2003 р. частина парламентів іноземних держав разом із Верховною Радою України назвала ті події геноцидом, а ООН визначила їх як злочин проти людства, у Росії зчинився галас. Звернення до ООН з проханням визнати голодомор геноцидом охрестили ще одним проявом українського націоналізму. Дійшли до абсурдних випадів: ми вибачимося, коли ви примусите англійську королеву вибачитися за геноцид індіанців Північної Америки! Посол Росії в Україні В.Черномирдін наголосив: “Вибачатися не збираємося. Нам нема перед ким вибачатися”. Ну що ж, чи варто було чекати іншого?

Про масштаби цієї катастрофи сказано чимало. Визнання і переживання страшної катастрофи прийшли і до комуністів. Наприклад, ось віршовані рядки члена КПУ, народного депутата України від цієї партії Бориса Олійника:


Страшне число у нелюдській напрузі

Пропалює світи до глибини.

У тридцять три розіп’ято Ісуса,

У тридцять третім на земному прузі

Розіп’ято мільйони без вини.


Це слова українця, християнина, чесного комуніста, здатного критично осмислювати минуле і сучасність. А ми лише дамо відповідь на російську заяву “Доведіть, що це була саме змова і саме проти українців”. Тим більше, що цим буде розкрито той страшний метод Центру по знищенню потенційної здатності української нації до наступної боротьби за самовизначення.

Отже, товариш Сталін як вірний ленінець продовжував політику викачування з села всіх можливих ресурсів. Крім того, Сталін прямо вважав, що “питання національне є по суті питанням селянським”.2 Ми особливо на цьому наголошуємо, адже селяни – головний носій української національної ідеї разом із інтелігенцією. Традиційно Україна була аграрною країною, тому саме в селянстві і жив наш дух. З селян вийшли наші видатні митці аж до речника національної волі Тараса Шевченка. Тому Сталін з легкістю назначає на 1932 р. нереальний хлібозаготівельний план для України—5,8 мільйона тон. Це знищило б українське село як базу націоналізму.

Навмисність цього заходу легко побачити, якщо врахувати, що вже навесні 1932 р. перед затвердженням цього нереального плану хлібозаготівель в Україні вже був голод. І партія про це знала! Це засвідчено в архівних документах, котрі всі роки Радянської влади ховалися від очей у так званій “Особливій папці”. Тобто у фондах, недоступних для дослідників і широкої громадськості.

3 березня 1932 р. секретар ЦК КП(б)У С.Косіор отримує такі відомості про стан справ на Одещині: “За моїм дорученням було проведено ознайомлення з станом Ново-Миргородського району. Інформація тов. Біляєва, який їздив в район для цієї цілі, говорить про те, що район знаходиться в стані аналогічному Зинов’євському (нині Кіровоград—авт.). Приблизно в половині сіл їдять мертвих коней, є люди, що опухли від голоду. У такому стані знаходяться від 30 до 50 родин в кожній сільраді.”1

ЦК КП(б)У звертається до ЦК ВКП(б) у Москву по продовольчу допомогу Україні. Отже, розуміння страхітливого становища у влади є. Принаймні у Києві. А у травні 1932-го воно проявилося і в Москві. Центр погодився знизити хлібозаготівлі, інакше на селі не залишилося б кому проводити посівну. Проте голод тривав.

Але ось з Москви надсилається новий план – 5,8 мільйона тон. У липні 1932 р. ІІІ Всеукраїнська партконференція слухняно підтримала спущену з Москви цифру. А 25 липня 1932 р. ЦК КП(б)У отримав перші відомості з місць про випадки людоїдства.

Далі важко зрозуміти логіку дій влади інакше, як свідоме загострення ситуації заради збільшення масштабів катастрофи. ЦК

Отримував з місць доповіді про випадки канібалізму, але тут же приймав рішення виставити озброєні заслони з співробітників ОДПУ та партійних органів на залізничних станціях, щоб знімати з поїздів селян, які їхали до міста за хлібом. Досить просто співставити дати відповідних документів з “Особливої папки”. І якщо після цього хтось буде продовжувати відкидати слова про навмисні дії влади і штучний характер голоду, то хай це залишається на його совісті. Кат ніколи не визнає свого злочину.

Була ще одна думка, ніби влада просто не вірила, що у селян дійсно не залишилося просто нічого. Мовляв, у цих хитрих куркулів напевно ще є мішок зерна у схованці. А може й не один. Однак канібалізм не з’являється там, де є схованка з нормальною їжею. Це доводити не потрібно навіть Радянській владі. До речі, ОДПУ вже влітку 1932 р. відкрило перші кримінальні справи, переслідуючи винних у канібалізмі. І про голод як причину цих злочинів доповідалося в ЦК. Якими ж були подальші дії влади після цього?

Влада й далі свідомо робила все, щоб поширити голод. На фоні секретних доповідей з місць про катастрофу 7 серпня 1932 р. виходить сумнозвісний закон “про колоски”. Учасники Всеукраїнської наукової конференції “Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу” (Київ, 15 листопада 2003 р.) у своєму зверненні за результатами конференції визначали, що внаслідок виконання цього закону за друге півріччя 1932-го було засуджено 54 645 чол., з них 2110 – до найвищої міри покарання.

18 листопада Політбюро ЦК КП(б)У та 20 листопада РНК УРСР поставили вимогу—всі колгоспні хлібні фонди, поки що за винятком посівних, здати державі в рахунок хлібозаготівель. А 24 грудня ЦК КП(б)У наказав здати державі всі без винятку колгоспні фонди, враховуючи й посівні. За цей час приїхали “на допомогу ЦК КП(б)У і Раднаркому України” Каганович і Постишев зі своїми відповідальними товаришами. Постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР “Про хлібозаготівлі на Україні” від 19 грудня 1932 р. їм доручалося “засесть в решающих областях Украины… и принять все необходимые меры организационного и административного порядка для выполнения плана хлебозагатовок”.1 Ці товариші вжили всіх необхідних “заходів” для розширення зони смерті в Україні.

Напевно, на місцях виник певний пасивний спротив таким діям. Працівники й функціонери просто не розуміли, що влада насправді добре знає про справжній стан речей, тому безглуздо завалювати її листами й доповідними записками. І влада негайно це продемонструвала. З наказу ЦК КП(б)У від 29 грудня 1932 р:

“До цих пір ще деякі районні робітники не зрозуміли, що першочерговість хлібозаготівель у колгоспах, які не виконують своїх обов’язків перед державою, означає, що все збіжжя в цих колгоспів, у тому числі і так звані “посівні фонди”, повинно бути в першу чергу здано в план хлібозаготівель”.2

Крім того, ЦК КП(б)У приймає рішення “дати вказівки як по партійній лінії, так і по лінії ДПУ про те, щоб звернули серйозну увагу на розшук таємних складів і приховування розкраденого хліба по великих і маленьких містах, пристанційних пунктах і у деяких залізничників, котрі є посібниками куркулів і саботажників”.1

Знову йдеться про міфічні схованки хитрих селян. У спогадах тих, хто вижив, часто згадується одна й та сама деталь: пошуковці забирали навіть їжу з обіднього столу. Є спогади, що до сільрад звозили навіть ступи. Їх трощили та знищували, тому стовкти дубову кору у прихованій ступі чи просто на камені можна було лише під прикриттям ночі.2 І все це знову таки в умовах, коли і в Центрі, і на місцях вдосталь інформації про масштаби голоду. Проте жодних кроків влади для врятування приречених та стабілізацію ситуації в архівах поки що не знайшлося. Натомість є документи про чергові заходи, щоб селян побільше передохло!

Молох голодомору розгортається стрімко. І селяни намагалися врятуватися від голодної смерті втечею з України. Але тут влада не дрімала і негайно відреагувала. Із вказівки обкомам і облвиконкомам від ЦК КП(б)У й Рад наркому УРСР від 23 січня 1933 р:

“Із деяких районів України почалися за прикладом минулого року масові виїзди селян до Московської, Західних областей, ЦЧО, Білорусії за хлібом. Мають місце випадки, коли села залишають майже всі одноосібники й частина колгоспників. Немає жодного сумніву, що подібні масові виїзди організуються ворогами радянської влади, есерами і агентами Польщі з метою агітації “через селян” у Північних районах СРСР проти колгоспів, проти радянської влади. Минулого року партійні, радянські, чекістські органи України прогавили цей контрреволюційний задум ворогів рад. влади. Цього року повтор цієї помилки потрібно не допустити.”3

Цього разу вони не прогавили. Заборона на пересування і ввезення в Україну продуктів, закриття об’єктів громадського харчування, система натуральних штрафів остаточно перетворили без того підірвані сільські райони на резервацію голодної смерті. Ця катастрофа складалася з багатьох мільйонів особистих трагедій. У селі Ламане Глобинського району від голоду померло 557 селян, у Мануйлівці Козельщинського – понад 500, в Максимівці Кременчуцького – не менше 400, у Щербанях Полтавського – 147.1 Це тільки окремі села Харківської області. У селі Мармуліївка Володарського району на Київщині до початку голодомору було 1700 мешканців, опісля залишилося 700. З числа померлих 325 становили діти.2