І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материала

Содержание

4-г. Світанок нації.
Питання державної незалежності не є питанням тактики
5. Способи підкорення та знищення нації.
5-а. Знищення опору нації.
5-б. Розкол національних сил опору.
5-в. Ліквідація можливості опору нації в майбутньому.

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 20

4-г. Світанок нації.

Тільки після послідовного проходження усіх цих названих етапів розпочалося, якщо можна так виразитися у даному контексті, розгортання української нації. Для цього вже були всі необхідні передумови, базис. Тому на третьому і останньому етапі типової схеми становлення східноєвропейської нації (за М.Грохом) на українському підгрунті відбулося структурування національного суспільства як громадянського суспільства, на додаток до культурно-освітніх організацій з’явилися політичні партії, які чітко ставили вимоги національної емансипації у вигляді державної незалежності (чи автономії) і мобілізували широкі маси на здійснення своїх політичних програм.

Західна Україна пройшла ці етапи синхронно з іншими східноєвропейськими народами. На кінець XIX століття, за об’єктивним визнанням Вілсона, там уже існувало “міцне українське громадянське суспільство”. Спочатку воно втілювалося в православних братствах, школах, друкарнях, а згодом і в національних кредитних організаціях, кооперативах, “Просвітах”, жіночих і молодіжних організаціях, професійних спілках і політичних партіях. Релігійна “інакшість” від “центрального” польсько-католицького світу спонукала українців до розбудови власних “альтернативних” установ – спершу релігійних і довколацерковних, але згодом – цілком світських. Вони і представили українців (поки що тільки західних) світові як модерну українську націю.

Спільність цього шляху націотворення з іншими східноєвропейськими націями проявилася і в здобутті власної державності. Так, майже всі бездержавні східноєвропейські нації під час Першої світової війни створили власні військові формування в складі імперських армій. З одного боку, це було виявом лояльності до центральної влади, а з іншого – заявкою на післявоєнне влаштування власних національних автономій. Так, наприклад, польські національні формування діяли у складі німецької та австро-угорської армій. Що стосується чехів, то в багатьох австрійських полках завдяки територіальній системі комплектування їх було по 70-80%. Відома історія з добровільним переходом на російський бік цілого австрійського піхотного полку, котрий у просторіччі називали “Празькі діти”, зважаючи на його чеський етнічний склад. До речі, у Росії з полонених чехів та словаків сформували 45-тисячний добровольчий легіон, котрий потім повернувся до Чехословаччини і зміцнив своїми багнетами новонароджену республіку. На цьому фоні поява у складі австро-угорської армії окремого Українського легіону січових стрільців є доволі закономірним фактом.

Завдяки тому, що централізовані імперії внаслідок війни взагалі розсипалися, бездержавні нації, спираючись на власні політичні організації (які висловлювали волю нації) та військові структури (які забезпечували силовий захист волевиявлення нації) проголосили свою національну державність. Це – Польща, Чехословаччина, Фінляндія, Україна, Прибалтика. Єдина відмінність українців (західних) від поляків, фінів або чехів полягає в тому, що їм не вдалося у бою відстояти свою державність.

На жаль, у Східній Україні процес націотворення на початку ХХ ст. ще не досяг рівня західних українців. Це призвело до того, що під час визвольних змагань 1917-1920 рр. консолідація українців виявилася недостатньою для здобуття державної незалежності. Соціальний аспект в очах більшості українців переважав національно-визвольний, і на цьому вміло спекулювали більшовики. Яскравим прикладом цього є той факт, що поки чехи та поляки розбудовували свої держави на добре підготовленому грунті, в Україні навіть проголошення цілком “самостійницького” IV Універсалу Центральної Ради в січні 1918 р. заскочило “зненацька” уряд М.Грушевського і В.Винниченка. Чому зненацька? А тому, що навіть за умови юридичної незалежності лідери УНР продовжували апелювати до “демократичної Росії”, якої вже два місяці не існувало.

Ще раз це підтвердилося в діях уряду гетьмана Скоропадського, який 14 листопада 1918 р. оприлюднив так звану Федеративну грамоту про союз із “білою” Росією. Дмитро Донцов слушно зауважує з її приводу:

“Що грамота проголошувала федерацію з неіснуючою Росією, її не виправдовує. Питання державної незалежності не є питанням тактики…”^¹

Важко собі уявити, щоб подібним чином діяли Карл Маннергейм, Томаш Масарик або Юзеф Пілсудський. Вони були лідерами, які постали на вимогу часу. А в Україні 1918-1920 рр. формування нації ще не набуло такого рівня, щоб відбулася поява вітчизняних Маннергеймів. Тому мусили вдовольнитися наявними квазілідерами на кшталт Винниченка або Петлюри, котрі за своїми соціалістичними вподобаннями втрачали головне – націю. За соціалістичними експериментами та безоглядною вірою в прогресивну революцію в Росії вони припустилися розпорошення сил. Ось що писав сам Винниченко:

“Але нашою метою, істотною, грунтовною метою була не сама державність. Наша мета була – відродження, розвинення нашої національності, пробудження в нашому народі своєї національної гідності, почуття необхідності рідних форм розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засіб для сеї істотної цілі”.^²

Безкінечні суперечки щодо цих самих “рідних форм розвитку” України призвели до жорстокої ворожнечі всередині українського руху. Дійшло до повного абсурду. Наприклад, В.Винниченко постійно намагався знайти компроміс між українським соціалістичним рухом і більшовиками, які йому були ближчими, ніж такі українські соціалісти-самостійники як С.Петлюра.^¹ Паталогічна прихильність М.Грушевського до демократичних гасел і небажання розколювати російський соціалістичний рух відрізняли першого українського президента від українських соціал-демократів Галичини.^² Тому Центральна Рада під його керівництвом змарнувала безліч часу, обмежуючись у своїй домаганнях статусом автономії України в складі Росії. Так, у Третьому універсалі поряд із проголошенням створення УНР містилися такі слова:

“Не відокремлюючись від російської республіки й зберігаючи її єдність, станемо твердо на нашій землі, щоб нашими силами допомогти цілій Росії, щоб російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”.

За гарними словами жахлива ідея. Адже їх автори просто не розуміли об’єктивних реалій. Маючи на думці єдину російську республіку з Тимчасовим урядом на чолі, вони не враховували, що її вже не існує. А постала зовсім інша радянська російська республіка. За таких умов проголошення намірів надати допомогу буржуазній Росії й жити з нею у федеративній республіці означало ніщо інше, як створення єдиного фронту з російською контрреволюцією. А вона в свою чергу твердо стояла на позиції єдиної та неділимої Росії, не визнаючи за українцями ніяких прав.

Через всі ці експерименти українство виявилося остаточно дезорієнтованим. Втомившись від цього, головна рушійна сила України – селянство – впала в анархію, не визнаючи будь-якої влади. Коли ж настало прозріння, державна незалежність України вже була програна. Маємо подякувати за це тим квазілідерам, котрі все ніяк не могли пережити внутрішню ділему, висловлену Винниченком у його “Щоденнику”: “Виходу не бачу, бо є тільки два виходи: або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером; або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем”.^³ От тільки про Українську державність через свої революційні вподобання не залишалося часу подумати! Тому й не стали ці безперечно розумні люди й гарячі патріоти справжніми лідерами нації.

До революції 1917 року українська нація підійшла непідготовленою. Перш за все через несвідомість своєї еліти, котра переважно залишалася в полоні ілюзорних ідей. Саме тому лідери Центральної Ради УНР не реалізували історичний шанс, не вирішили національне і соціальне питання в інтересах українського народу.

Напевно, роль етапу визвольних змагань у процесі творення української нації полягає в наступному. По-перше, був доволі швидко подоланий неоднаковий розвиток різних частин України. Свідченням цього став Акт злуки Західно-Української Народної Республіки та Української Народної Республіки. Він яскраво продемонстрував, що попри історичні особливості ми уявляли себе єдиним цілим, спільнотою. А відтак українська нація вбирає в себе обидві гілки народу, і це вимушено визнав світ, хоча декому з сусідів цього не бажалося.

Проблема регіональної відмінності, між іншим, було вельми складною. Дослідник Гарвардського університету (США), професор Р.Шпорлюк спеціально звертає увагу на ту обставину, що процеси творення нації у складі Російської імперії та імперії Габсбургів були настільки різними, що навіть поставало питання: Україна – це одна нація чи дві? Адже самих тільки спільних етнічних коренів замало для виникнення єдиної нації. Звернемо увагу, що австрійці та німці теж мають спільні етнічні корені, однак завдяки належності до різних держав упродовж тривалого проміжку історії створили різні нації. Проте на початку ХХ ст. українська інтелігенція свідомо висунула гасло соборності України та наполегливо працювала над створенням єдиної стандартизованої мови, єдиного культурного, а згодом – і політичного простору. Це є безумовно визначним нашим досягненням. “Українці Росії та Австрії стали однією нацією не тому, що розмовляли однією мовою – вони почали розмовляти однією мовою тому, що спочатку вирішили стати однією нацією”.^¹

По-друге, безумовним досягненням на етапі визвольних змагань стало те, що об’єднаний народ дійсно став уявляти себе нацією (раніше такими категоріями апелювала тільки інтелігенція – тобто один стан з багатьох). І це усвідомлення дійшло такого рівня, що й більшовики не могли його ігнорувати. Наслідком цього стали певні поступки з боку більшовиків: визнання українців як окремої нації, згода на створення ерзац-держави у вигляді УРСР, визнання за українцями певних квазінаціональних символів, владних інститутів, власної радянської еліти. Звичайно, ніхто б у Москві на це не погодився, якби волю українства можна було проігнорувати. Але сила цієї волі вже виявилася такою, що Кремль не наважився “дражнити ведмедя”.

По-третє, досвід існування УНР став великим уроком для української нації. Після неї питання про необхідність власної держави в українському суспільстві вже не виникало. Дискусії велись лише про її форму, про входження тих чи інших блоків, про наповнення форми змістом. УРСР насправді стала реальною наступницею УНР, виробила у широких мас населення звичку до національних державних інститутів, державної символіки, наповнювала патріотизм не лише етнічним, але й державницьким змістом.

Інша річ, що самі більшовики при створенні УСРР (далі УРСР) такої мети не переслідували. Вони взагалі не збиралися відстоювати суверенні права своїх народів в СРСР, адже радянські республіки не мали суверенітету. Їх опір Москві і створення окремої респуліки був зумовлений прозаїчною причиною – небажанням віддавати владу московському центру. Однак наслідком цього було те, чого комуністи ніяк не очікували.

70-літнє перебування українців у складі такої квазідержави, як УРСР, за всіх прикрощів, репресій і катастроф, мало принаймні чотири позитивні наслідки. По-перше, відбулося возз’єднання всіх українських етнічних земель під однією (квазі)державною юрисдикцією. По-друге, сформувалися (квазі)державні структури та інституції, які в умовах ослаблення центральної влади стали важливим чинником мирного та цілком законного національного самовизначення. По-третє, сформувалася місцева (квазі)державна еліта. Коли керівна роль КПРС послабла, а натомість посилилася роль декоративних Рад, один з ідеологів КПУ, виявивши політичний талант, зумів перетворити Верховну Раду республіки на інструмент національного самовизначення і, водночас, нейтралізації місцевих комуністичних ортодоксів. Безумовно динаміка розпаду СРСР породила б фігуру, подібну Л.Кравчуку, навіть якби самого Кравчука не було. Для української нації в той момент це була така сама вимога часу, як у 1918 р. Т.Масарик для чехів або Ю.Пілсудський для поляків. По-четверте, в місцевого різноетнічного населення УРСР за довгі десятиріччя радянської влади виробився певний “республіканський” патріотизм, здатний лягти в основу спільної національної ідентичності громадян України. Посилаючись на дані радянських авторів, дослідник Б.Кравченко стверджує, що ця ідентичність у 1960-70-ті рр. панувала навіть у русифікованих регіонах Східної України.^¹

Отже, хоча державна незалежність України 1991 р. і не була прямим наслідком збройної боротьби, проте вона зовсім не є подарунком з неба. Навпаки, вона була підготовлена визвольними змаганнями ХХ ст., а загалом стала цілком логічним продовженням тривалого процесу українського націотворення. Адже інші народи не мали за собою такого процесу, тому не змогли скористатися винятковими обставинами 1991 року. Їм довелося пройти через криваві заворушення, громадянські війни та розкол (згадаємо хоча б Молдову та Грузію).

Підсумовуючи цей розділ, потрібно зазначити: творення української нації незалежно від тривалості, інтенсивності і конкретних історичних обставин процесу відбувалося за “сценарієм”, спільним для всіх європейських націй. Українська специфіка полягала не стільки у змісті процесу, скільки у формах реалізації цього “сценарію” на українському грунті. Крім того, сам процес націотворення не є кінцевим. Він має початок, однак кінець творення нації може настати лише разом з кінцем самої нації. Адже нації постійно розвиваються і змінюються, мов живі організми.

5. Способи підкорення та знищення нації.

Метою всіх окупантів є знищення опору їхній владі й встановлення свого беззастережного, абсолютного панування. Їхні твердження про турботу щодо поневоленої нації є свідомою неправдою, спрямованою на створення собі позитивного образу. У Європі з подібною проблемою стикалися переважно старі держави-нації. Наприклад, англійці (тобто англійська монархія) аж з Середніх віків вели тривалу боротьбу за підкорення Шотландії та Ірландії. Ще раніше був захоплений і асимільований Уельс, де основа місцевого населення – нащадки стародавніх кельтів (найдавніших жителів Британії). Відгомін цієї боротьби ми можемо спостерігати сьогодні на прикладі Північної Ірландії. Австрійці та росіяни так само вели тривалу боротьбу з поляками, угорцями.

Фізично знищити захоплену націю або депортувати її з стародавніх земель, поки що, жодний окупант не міг. Надто це складне завдання навіть для таких велетнів, як Російська імперія, СРСР, китайські комуністи або Третій Рейх. Невеликі народи з відсталим родинно-племінним укладом (як кримські татари, чеченці та їм подібні) тут не показник. Тому імперія нищила націю прямо на її землях, у неї вдома, використовуючи важелі асиміляції.

Так, Австрійська монархія приділила чимало уваги закріпленню своєї влади у Чехії шляхом онімечення місцевого чеського населення. На початку ХІХ ст. у містах Чехії вже панувала “вища” німецька культура та мова, тоді як чеська була витіснена до села. Читачу це не нагадує радянські дискусії 1920-х рр. про перемогу “вищої” російської культури та мови, так званої “міської” культури, над “низькою” українською культурою села? Це вже після визнання, що українська культура, окрема від російської, хоча б взагалі існує.

На цьому шляху була напрацьована своя стратегія. Найперше з’ясовувалося, хто є основним носієм національної ідентичності. Як правило, це еліта (дворянство, шляхта) та якийсь один багаточисельний стан. Зазвичай це селяни або якась їх частина. У тих країнах, де провідну роль в економічному житті відігравали міста, носієм національної ідентичності ставали міські комуни з їх потужною самоорганізацією. З верхівки міських жителів (або їх поєднання з дворянами) складалася й еліта новонароджених націй. Враховуючи це, окупант мав потребу розділити свої дії на кілька етапів.

5-а. Знищення опору нації.

Перший етап – це фізичне знищення опору. Тут багато прикладів: війни англійців проти шотландців та ірландців, придушення росіянами національних повстань угорців та поляків… З цього ж ряду спроба повстання проти російської влади гетьмана Мазепи. Геніальний російський поет Олександр Пушкін чітко виклав позицію Мазепи в поемі “Полтава”:

Без милой вольности и славы,

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора…

Почав розгортатися опір, а відтак і терор для його придушення. Запорізька Січ за перехід на бік Мазепи одразу ж була зруйнована російськими військами під командуванням полковників П.Яковлева та І.Галагана. До речі, там залишалася невелика кількість козаків, котрі утрималися від переходу на бік шведів разом з усім кошем. Запорожці спершу не чинили опору. Але за наказом командування російські солдати вчинили різанину. Меншиков, головний ініціатор зруйнування Січі, доповідав Петру І, що “живьем взято старшини и казаков с 300 человек”, яких він наказав “по достойности казнить”. Кошовий отаман Степаненко писав гетьманові Скоропадському як це робилося:

“Голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано… мертвих із гробов многих не тилко товариства, но і чернецов одкуповано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано”.^¹

Петро І наказав “вооруженною рукой препятствовать селиться запорожцам вновь на Сечи или в другом каком-либо месте”.^² Війська знищили поселення й зимовники, тому вцілілі козаки втекли до Туреччини. Ще біля 15 тис. загинуло при обороні гетьманської столиці Батурина від військ Меншикова. Терор охопив усі міста й містечка підвладної цареві України.

При царській квартирі в Лебедині на Слобожанщині діяла слідча комісія, яка з жорстокими тортурами допитувала людей. У цьому сенсі росіяни мали настільки багатющу історію, що вистачило на спеціальне дослідження “История телесных наказаний в России”. Якщо в Україні козацьких часів для виконання смертної кари складно було знайти бажаючих стати катом і часто цю функцію виконували наймані татари, в Росії ремесло ката було не просто поважним, а навіть розрослося до такого собі мистецтва. “Уложение” царя Олексія Михайловича від 1649 р. нараховує покарання “смертью казнить” у 60 випадках. Ще понад 100 випадків передбачали мордування. Розрізняли багато його різновидів: “бить кнутом”, “битье кнутом на козле”, “битье кнутом на торгу”, “битье батогами”… Окремі вчинки передбачали покарання, аналогічні східним мусульманським: відрубання пальців, відрубання рук крадіям, відрізання язика за слова проти царя. Протягом усього “просвітительського” XVIII ст. у Росії продовжували виривати ніздрі, випалювати на обличчі слово “вор”… Відповідно, російські дворяни з їх життєвим досвідом і поглядами, не мали ніяких моральних перешкод перед різаниною населення в Батурині або вчиненні “слідчих дій”, більше схожих на кампанію терору і залякування. Автор батуринської різанини князь О.Меншиков, який “вийшов з народу”, разом з деякими іншими наближеними царя особисто лупали голови стрільцям після їх невдало бунту. Та ще й похвалялися один перед іншим, хто більше знищив царевих ворогів.

Після таких “розслідувань” на Україні уже не було спроб повстань. Терор досяг своєї мети. Всі, хто міг би виступити проти російської влади, були або знищені, або залишили межі України. Козацтво влаштувало нову Січ у межах Османської імперії. Шляхта виїхала ще далі, до провідних королівських дворів Європи у пошуках підтримки. Показовою тут є доля автора першої нашої конституції Пилипа Орлика.

Мине два з половиною століття, й ця ситуація один в один повториться, коли опір української нації буде ламати нова імперія. Цього разу вже радянська. Подолання опору активних оборонців української нації відбувалося як шляхом їх індивідуального знищення, так і масовим терором. Січневий 1917 року погром, вчинений військами Муравйова у Києві, став тільки першим, але доволі яскравим прикладом. Людей знищували просто на вулицях навіть за українську мову спілкування. Більшовик В.Затонський згадував:

“Можливо, ба навіть напевно, постраждали неповинні—у такому ділі всяке буває... Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Мені кажуть:

—Га, спіймався голубе!

Та й тут же таки, мабуть би, розстріляли,—тоді ж це просто на вулиці робилося,—коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата—члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча... Як пригадую, влетіло й М.О.Скрипникові... Знову-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича”.^¹

За період окупації військами Муравйова з 9 лютого по 2 березня 1918 в Києві, за різними підрахунками, були знищені 3-5 тис. городян.^² В Одесі Муравйов наказав вважати поза законом навіть тих, хто нейтрально ставиться до Радянської влади.

Щоправда, з першого разу Радянська влада не утрималася в Україні. Загалом тільки третій наступ виявився вдалим (словами Троцького). Це свідчить про запеклість боротьби, яка супроводжувалася повальним знищенням незадоволених. Протягом червня-серпня 1919 р. тільки в Одесі розстріляли 2200 чоловік, а в Києві—не менше 10 тис.^³ Для придушення селянського опору запроваджувалася система примусових робіт. У 1920 р. створили 18 концтаборів, куди кинули 25-30 тис. чоловік.^¹

Дослідник І.В.Семененко вважає, що за 1919-1920 рр. знищено 300-400 тис. чоловік, не враховуючи померлих від голоду й хвороб у концтаборах, в’язницях, бупрах.^² На думку М.С.Держалюка “всього в боротьбі за соціальне і національне визволення під час української революції 1917-1922 рр. загинуло понад 0,5 мільйона українців, десятки тисяч емігрувало”.^³

Пошук і знищення потенційних носіїв опору (“українських буржуазних націоналістів”) залишався перманентним. Тобто тривав постійно. Зазнали розгрому установи української культури й науки. Для знищення партійних кадрів інсценували не менше як 40 процесів контрреволюційних організацій. Атмосфера підозрілості, залякування, ненависті так “загусла”, що скрізь вбачали змови, контрреволюційні заколоти, наміри інтервенції, а шпигуни й диверсанти сиділи мало не за кожним кущем, заводською прохідною, лабораторією чи мостовим переходом. За таких умов не могла виникути навіть думка про опір центральній владі.

Терор ставав необмеженим, але проводився як єдина операція, організована у всесоюзному масштабі. Загальну кількість призначених до розстрілу визначали в радянській столиці й присилали на місця. Усіх репресованих поділяли на дві категорії: перша підлягала знищенню, а друга—ув’язненню чи засланню. На нараді наркомів, начальників крайових і обласних управлінь НКВС у липні 1937 р. визначили, що під час загальносоюзної операції підлягали репресіям 259450 чоловік, із них 72950 за “першою категорією”. По Київській області ліміт “першої категорії” склав тоді 2000. Але в чотири місяці машина не вклалася, і Москва видавала додаткові ліміти. Так, датований 31 січня 1938 р. протокол №57 засідання Політбюро ЦК ВКП(б) “Про антирадянські елементи” проголошував: “Прийняти пропозицію НКВС СРСР про затвердження додаткової кількості підлягаючих репресії колишніх куркулів, карних злочинців, та активного антирадянського елементу за наступними краями, областями і республіками:

...Українська РСР—6000 чоловік за 1 категорією...”

Але 17 лютого 1938 р. Політбюро ЦК ВКП(б) на своєму засіданні (протокол засідання №58) збільшило ліміт Україні ще на 30 тис.^⁴

Яскравим прикладом виконання цих настанов можуть бути репресії 1937-1938 рр. щодо працівників центрального управління Південно-Західної залізниці та його підрозділів у м. Києві. Тоді загалом 154 працівники були звинувачені в належності до вигаданих контрреволюційних організацій, 105 з них засуджені до вищої міри покарання.^¹ Серед них два начальники залізниці, начальники служб, ревізори, економісти, інженери, бригадири, паровозні майстри, оглядачі вагонів, слюсарі, чергові вагонних депо, тобто не лише керівники, але й прості трудівники.

За рішенням Київради у 30-х рр. “для відомчих спецпотреб НКВС” відвели ділянку Биковнянського лісу площею 5 гектарів. За різними даними в Биківні були знищені і поховані від 120 до 150 тис. людей.^² У травні 1999 р. до поминального дня у Биковнянському лісі вийшла друком книга Миколи Роженка та Едіт Богацької “Сосни Биківні свідчать: злочини проти людства”, де аналізуються слідчі документи фонду припинених справ архіву КДБ УРСР, наводяться короткі довідки про майже 5 тис. розстріляних у 1936-1941 рр. і похованих у Биківні “ворогів народу”. І це – тільки частина так званого “великого терору”. Окрім Биківні ще були “Бригідки” у Львові, “Веселий парк” у Винниці, “Холодна гора” у Харкові, Житомирське шосе, Халявине під Черніговом, Луцька в’язниця… 40 тис. було розстріляно в Полтаві, понад 20 тис.—у Вінниці, й навіть у маленькій Умані—800.^³ У Вінниці протягом 1943 р. були перепоховані 9439 тіл закатованих місцевим НКВС.^⁴ Вся Україна перетворилася на величезний цвинтар.

Для здійснення таких масштабних злочинів були потрібні не пов’язані з Україною люди. У 1709 р. “відзначився” князь Меншиков з підручними. А в ХХ ст. була створена ціла система терору. Її головний апарат – ВЧК – уперше в історії мав права на оперативні та слідчі дії, функції прокуратури, суду та виконання вироку. В лютому 1937 р. були створені “трійки”—каральні органи, до складу яких входили начальник управління ОДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У.

Кадровий склад органів по боротьбі з українством із зрозумілих причин повинен був не мати зв’язку з Україною. Оскільки українцям не довіряли, то серед чекістів переважали євреї, росіяни, китайці, латиші, німці, поляки, мадяри... Зокрема, влітку 1919 р. до складу Одеської губЧК входили 300 китайців і навіть один негр.^¹ А у травні 1920 р. Москва прислала в Україну на підсилення 1400 російських чекістів. І так постійно. У 1931 р. група делегатів і присутніх на з’їзді робітників харківських заводів наголошувала в листі до Президії ХІІ Всеукраїнського з’їзду Рад (цитується мовою оригіналу): “Мы узнали, что такой важный орган диктатуры пролетариата нашей республики, как ГПУ, подавляющее большинство его аппарата и личного состава войск сформированы из элемента ни социально, ни национально не связанных с украинской советской действительностью. Это в большинстве выходцы из семей еврейских торговцев и деклассированного русского, случайного для Украины элемента, пролезшего туда различными путями и способами. Настоящих рабочих и крестьян-бедняков там нет, а это не может не отражаться на работе органа, стоящего на страже диктатуры пролетариата на Украине, а также не влиять на политику в государственном масштабе УССР. Почему там не обращают внимания на украинизацию, даже не считают её за настоящую политику партии и правительства...”^²

Терор – це так би мовити тільки перший етап підкорення нації, етап знищення її найактивніших елементів, здатних чинити опір. Терор ніколи не йде сам по собі, а завжди у поєднанні з спробами розколоти сили опору й перетягти якусь його частину на бік агресора. Як тільки це вдасться, опір нації стає приреченим на поразку.

5-б. Розкол національних сил опору.

У ХІХ ст. французький вчений-соціолог Сен-Сімон сказав приблизно так: “Якщо раптом Франція позбулася одночасно 50-ти провідних діячів-політиків, провідних діячів культури, 50-ти провідних підприємців-керівників, то французька нація перетворилася б на тіло без голови і швидко стала б жертвою сусідніх народів, у яких і політики, і діячі культури і науки, і підприємці залишилися б на своєму місці”.^³

Всі імперії добре розуміли важливість обезголовити підкорену націю. Після цього можна було робити її подібною до переможця, тобто асимілювати, щоб вона засвоїла мову, звичаї та культуру переможця. Без своєї голови у підкореної нації не залишалося можливостей чинити опір.

Шляхів залучення ренегатів до своєї служби імперії винайшли чимало. Для цього існувала ціла система поступок і заохочень. У Російській імперії прораховувалися навіть такі дрібниці, як нагородження спеціальними орденами іновірців, котрі не перейшли до православ’я (тобто ще не стали росіянами), але вже зробили значні послуги імперії. Власне, це були звичайні російські ордени, на яких замість православних святих містилося зображення державного гербу – двоголового орла.

Такі заходи давали дієвий ефект навіть у підкоренні цілком сформованих націй з власною історією та досвідом державності. Наприклад, щоб поляки вважали Російську імперію “своєю” державою, до російської нагородної системи були включені два польських ордени – Білого Орла і Станіслава. Як наслідок, велика кількість польської шляхти охоче русифікувалася та пішла на російську службу. Таких було навіть більше, ніж тих, котрі продовжували відстоювати свободу своєї батьківщини. Ось красномовний факт.

В обмін на проголошення Наполеоном окремої польської держави – Герцогства Варшавського – у складі Великої армії в 1812 р. воювало майже 60 тис. поляків. Це була найбільша нефранцузька етнічна група у військах Наполеона.^¹ Саме ці польські легіонери стояли біля витоків сучасної польської національної ідеї. Наприклад, сучасний гімн Польщі був написаний у 1797 р. як пісня легіону Домбровського під час італійської кампанії Наполеона.

Але одночасно з цим десятки тисяч поляків, переслідуючи лише особисті цілі, воювали в складі російської армії, хоча поразка Наполеона означала повернення до розподілу земель Польщі між Росією, Прусією та Австрією. При цьому царський уряд не надто зважав на те, що польська шляхта була католицькою. Досить було надати свідоцтво місцевої влади про політичну благонадійність та “преданность России”, щоб стати російським офіцером і дворянином. З часом їх кількість в армії так зросла, що після польського повстання 1863 р. російський уряд почав відчувати небезпеку з боку власного офіцерського корпусу! Були введені деякі обмеження. Зокрема, полякам заборонялося служити у Варшавському військовому окрузі, на Кавказі та у фортецях Європейської Росії. Крім того, у піхотних полках поляків мало бути не більше 20%.^¹

Тим не менше, це не стало на заваді російським полякам зробити значну кар’єру в імперії. Наприклад, Адам Чарториський разом з українцем Кочубеєм та росіянином Новосильцевим належав до найближчих друзів імператора Олександра І. Ці люди на початку ХІХ ст. складали реформаторський кабінет російського уряду. А Юзеф Хлопоцький попри те, що був активним учасником повстання Костюшко, диктатором (тобто керівником) польського повстання 1831 р., генералом і бароном в армії Наполеона, тим не менше двічі переходив на службу Росії й навіть отримав чин генерал-лейтенанта з рук самого Олександра І. Значно пізніше, вже у 1914 р., лідер “вшєхпольської” партії професор С.Грабський прямо вітав прихід російських військ до Галичини – “на землю русску”.^²

На подібних тонкощах, звичайно, зналася не тільки Росія. Англійське королівство століттями вело боротьбу з шотландцями. Головним важелем успіху тут стало запропонування шотландським князівським родам в обмін на знищення Шотландського королівства таких хабарів, від яких ті вже не змогли відмовитися. Тут прораховувалися тонкощі не гірше російських заходів з польськими орденами. Наприклад, після придушення шотландського повстання 1745 року, із ренегатів, які підтримали короля Англії проти своєї Батьківщини, були сформовані загони, котрі несли гарнізонну та поліцейську службу в містах Шотландії. Вони мали назву “Black Watch” – Чорна Сторожа. Потім вони стали одним з гвардійських полків Великобританії. Шотландським полкам на англійській службі зберегли національний одяг, в тому числі кілти – чоловічі “спідниці”. Так під виглядом поваги до шотландських традицій робилася поступка в обмін на національну зраду. Це зрадництво навіть закарбувалося у цій формі. Кольори шотландських кілт змінюються в залежності від того, до якого родового клану належить шотландець. Однак полк шотландських гвардійців короля Англії вів свою історію від групи національних зрадників, тому кольори його кілтів не кланові, а спеціально придумані. Такі собі кольори національної зради!

Як бачимо, політика залучення на свій бік еліти підкорених народів задля рішучого придушення їх опору набула у різних імперій досконалої завершеності. Аналогічним шляхом підкорювали й Україну. Терор проти патріотів поєднувався з хабарами запроданцям. За прикладами не варто ходити далеко, згадаємо хоча б кілька персонажів з боротьби за булаву під час Руїни.

17 червня 1663 р. у Ніжині відбулася відома “Чорна рада”. Наглядати за “правильністю” прийнятих на ній рішень прибули представники російського царського уряду князь Даниїл Степанович Великий-Гагін, стольник Кирило Хлопов і 7-8 тис. московських “ратних людей”. Кандидатів було двоє—Яким Сомко та Іван Брюховецький. Щоб провести в гетьмани ренегата Брюховецького, Якима Сомка з п’ятьма полковниками начебто для забезпечення їхньої ж безпеки Гагін усунув з ради, під російським конвоєм відіславши до воєводи Михайла Дмитрієва. 18 вересня 1663 р. у місті Борзні Сомко разом з полковниками Силичем, Шуровським, Золотаренком та іншими були звинувачені Гагіним у невірності царю і страчені. Таким чином, небажаних конкурентів прибрали, і тепер Брюховецький не мав проблем, діставши булаву.

За таку активну російську допомогу Брюховецький мав чимось розраховуватися. І Росія на тому етапі отримала від нього все, що бажала. Наприкінці 1665 р. сталася нечувана подія—від’їзд гетьмана до Москви на уклін царю. Цього не зробив всупереч побажанням Москви жоден з попередників Брюховецького. Там гетьман одружився з княжною Долгорукою, отримав боярський чин і попрохав царя ввести в Україні всі ті московські порядки, котрі той сам планував.

Найважливішою з восьми затверджених статей Брюховецького була перша, за якою сам гетьман віддавав усі міста Лівобережної України під пряму владу московських воєвод. Тепер російська адміністрація мала керувати містами, розподіляти податки і збирати їх, визначати торговельні мита, винні оренди, податки з млинів та шинків. Для цього вона робила перепис населення і визначала для кожного громадянина його повинності (“податний оклад”).

Діяльність Брюховецького викликала таку бурю невдоволення в Україні, що він після повернення з Москви не почуваючись безпечно, оточив себе сотнею охоронців з московських людей. Незадоволених “лікували” кампанією терору, однак політика московської адміністрації, а особливо мир з Польщею 1667 року ціною розподілу України навпіл по Дніпру, викликали повстання. Рятуючи життя, Брюховецький зробив спробу “змінити прапор”, повернувшись до українського табору, але розлютовані козаки його зарубали.

Доля Брюховецького – іноземної маріонетки, яка запродала Батьківщину заради власної кар’єри – повинна бути пересторогою. Цього гетьмана хоча б покарали ті, кого він запродав. Однак значно більше прикладів інших ренегатів, котрі сповна отримували свою нагороду від “великого пана”.

Гетьман Дем’ян Многогрішний виявився справжнім подарунком долі для Росії в складний момент “Дорошенківщини”, коли майже вся Україна об’єдналася під булавою одного гетьмана Дорошенка. Петро Дорошенко був людиною, безумовно, видатних здібностей, палким патріотом, позбавленим самолюбства й далеким від інтересів окремих станів чи груп населення. Це один з небагатьох українських гетьманів періоду Руїни, котрий стояв вище особистих інтересів, бажав врятувати країну від прірви, до якої вона все більше скочувалася.

Москва негайно зробила ставку на Многогрішного, аби усунути з боротьби незручну для неї фігуру Дорошенка. Для цього вона легко пішла на черговий розподіл України. Для Многогрішного організували гетьманство Лівобережної України, обмежуючи цим вплив Дорошенка. Врешті-решт, ситуацію опанували, Дорошенко опинився на російському засланні. Тут уже й Многогрішний перестав бути потрібним. Над ним у Москві влаштували суд з катуванням. І хоча ніяких доказів зради не існувало, тим не менше його разом із сім’єю та найближчими прибічниками відправили на заслання до Сибіру. А інший ренегат – генеральний обозний Петро Забіла, – котрий зіграв вирішальну роль у долі Многогрішного, одержав шубу з соболів у нагороду від царя.

Практика тортур, арештів, заслань і смертних вироків для українських запроданців і ренегатів застосовувалася чим далі, тим ширше. Не вдаючись у подробиці, як з Брюховецьким та Многогрішним, просто дамо короткі приклади.

Арештовано кошового отамана Івана Сірка, який мав великий вплив на Січі. Ув’язнений отаман був перевезений до Москви, а далі – заслання до Сибіру.^¹ Уже потім, коли він знадобиться для війни з турками і буде звільнений, все одно відчуватиме глибоку образу за арешт. Адже отаман завжди підтримував православне Московське царство у всіх його діях на Україні, оскільки головну увагу приділяв боротьбі з мусульманами, а не виборенню української державності. І ось за це така подяка! Д.Яворницький зазначає, що якось Сірко проговорився, мовляв не забуде цього Москві до кінця свого життя.

Арешт очікував і на гетьмана Самойловича. Лояльний та зручний до московської політики, він на схилі свого життя все одно потрапив за грати. Звинуваченого у зраді, його заарештували разом із двома синами. Оскільки ніякої вини за ними не було, вирішили суд не влаштовувати і одразу відправити старого гетьмана з сином Яковом (стародубським полковником) до Тобольська на заслання, а їхнє майно конфіскувати. Інший син гетьмана, чернігівський полковник Григорій, за доносом місцевого російського воєводи був засуджений в Москві Боярською думою до страти. Григорію Самойловичу відтяли голову в місті Севську, а його батько помер у Сибіру через два роки.

Запорізького отамана Калнишевського й старшину, не зважаючи на їх проросійський курс і минулі заслуги, також заарештували та відправили на заслання. Зокрема, останнього запорізького отамана Калнишевського відправили на острів у Білому морі, до Соловецького монастиря, де завжди утримувалися найнебезпечніші політичні вороги російських царів. Понад чверть століття він провів у жахливих умовах – один, замурований у кам’яній ямі, куди подавали їжу через вузький отвір у стіні. Від постійної темряви він втратив зір. У 1801 р. з приходом до влади Олександра І, у віці 111 років в’язня Калнишевського було звільнено. Він помер через два роки після цього все в тому ж Соловецькому монастирі.^¹

Напевно, що доля ренегатів XVII ст. не пішла на користь новим запроданцям. І вони повторили її вже у ХХ ст. Згадаємо долі українців з числа творців більшовицької УРСР. Практично всі вони закінчили передчасною смертю: М.Скрипник, А.Хвиля, П.Любченко, Ю.Коцюбинський, Г.Петровський, М.Попов... М.Хрущов на XVIII з’їзді ВКП(б) казав таке: “Український народ з ненавистю ставиться до буржуазних націоналістів, до усіх цих підлих шпигунів любченків, хвиль, затонських та іншої нечисті. Це недолюдки, покидьки людства, прокляті трудящими Радянської України... Наші успіхи повинні ще більше загострити нашу пильність та відточити нашу зброю для нещадного винищення ворогів”.^²

Знали б українські більшовики наперед, що будуть знищені братньою Москвою як “українські буржуазні націоналісти”, то в 1917-1920 рр. напевно не поспішали б так завзято нищити Українську Народну Республіку. Ось, наприклад, Ю.Коцюбинський завдяки своєму родинному зв’язку з відомим в народі українським письменником використовувався для популяризації більшовизму в Україні. В 1918 р. він був головнокомандуючим радянських військ в Україні, згодом голова губкому партії, дипломат і заступник голови Раднаркому України. І тепер був страчений як націоналіст.

В.Примаков на противагу патріотичному “Вільному козацтву” створив полки Червоного козацтва, командував ними і досяг того, що його частини входили до найкращих і найнадійніших у всій Червоній Армії. У квітні 1926 р. Примаков під ім’ям “пана Ліна”—старшого радника командуючого армією маршала Фин Юйсяна, очолював розвідувальну групу, котра викрала з Китаю відомого білокозацького отамана Аненкова. Згодом Примаков був військовим аташе і заступником командуючого військами округа. У 1937 р. Примакова розстріляли, незважаючи на минулі заслуги. Серед його гріхів перед Радянською владою знайшлося місце й українському націоналізмові.

Якби свого часу вони залишилися відданими своєму народові, а не більшовицькій партії, то їх досвід і енергія знайшли б свою реалізацію. А в пам’яті народу вони були б патріотами й будівничими Української держави, а не відданими ленінцями, знищеними партією під час чергового хитання її “генеральної лінії”.

Протягом 1937-1939 рр. був фізично винищений практично весь склад ЦК КП(б)У, Раднаркому УРСР, Президії Верховної Ради УРСР, апарати Центрального і обласних комітетів КП(б)У, значною мірою апарати наркоматів. Ані найвищі посади, ні заслуги, ні особиста відданість режиму не гарантували від розправи. На ниві терору були чергові ренегати, котрі намагалися відданістю в терорі проти співгромадян заслужити нагороду Центру. Наприклад, шеф НКВС УРСР україножер Всеволод Балицький.

Він народився в Катеринославській губернії та був українцем. Однак ренегатство існувало в ньому завжди, тому в різні часи він у анкетах та автобіографіях вказував свою національність залежно від вигоди. “Так, у “Автобіографічній анкеті члена Всеукраїнського ЦВК Рад” у січні 1922 р. Балицький власноруч вказав свою національність – росіянин. Росіянином він записаний і в “Послужному списку для осіб, які перебувають на службі в органах ГПУ”, датованому 1927 р. Одначе пізніше в усіх особистих документах він значився вже українцем, а після арешту у 1937 р. знову писав, що він росіянин”.^¹

Напевно, це треба трохи пояснити. У 20-х роках, коли Балицький писав себе росіянином, після нещодавньої національної революції та визвольних змагань українське походження викликало підозри. Тому всі керівні органи влади комплектувалися переважно неукраїнськими кадрами. Наприклад, на 1 квітня 1922 р. серед членів КП(б)У українців було 11920 (23,3%), зате росіян—27490 (53,6%), євреїв—6981 (13,6%), поляків—1241 (2,4%). Аналогічне становище склалося в державних органах. У колегіях наркоматів республіки налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Основна частина службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37%—з росіян і тільки 14% з українців.^¹ Відповідно і Балицький визначав себе росіянином задля вигоди. А особливо під час служби у каральних органах, де українці були більше випадковістю, ніж правилом. Однак з розвитком санкціонованої Москвою політики “українізації” та приходом до найвищих органів республіканської влади Балицький знову став українцем. При цьому на його час приходиться організація українського холокосту (штучного голоду), політичного терору і етнічних чисток. Коли ж в 1937 р. російська влада звинуватила його в українському націоналізмі (виявляється, він розстрілював українців мало!), він знову став говорити про себе, як росіянина. Тільки від смерті це не врятувало.

Щоб підтвердити, що Балицький не є якимсь особливим винятком, повідомимо про долю майже невідомого партійного функціонера А.Річицького. Цей українець у 1932-1933 рр. просто ліз із своєї шкіри, щоб догодити владі та обідрати своїх співвітчизників. Колишній член Української комуністичної партії, він отримав посаду члена ЦК КП(б)У, запродавши і свою душу. Ретельно виконуючи вказівки Центру про хлібозаготівлі, заслони на залізницях проти голодних, він дуже посприяв імперській політиці, аби українців померло побільше! І яка ж була йому нагорода? За наказом з Москви його публічно піддали осуду за нелюдське поводження з селянами села Арбузинка на Одещині під час голоду та засуджено до смертної кари!

Кати йшли на зміну катам. Згинув Балицький та керівники НКВС України. І навіть завжди слухняний виконавець волі Кремля С.Косіор не отримав права на життя від московських хазяїв. Хоча кожен сподівався, що завдяки своїй слухняній виконливості у знищенні української нації його особисто цей терор обмине. Але ж не обминув.

Долі всіх цих ренегатів мають бути пересторогою на майбутнє. Адже арешт і смерть стали їх єдиним гонораром за зраду національних інтересів. Однак нам треба також враховувати, що поневолювачі завжди намагалися культивувати це зрадництво. Воно не постало саме по собі, його старанно шукали й розмножували зацікавлені агресори.

Зокрема, цим обумовлений період Руїни, коли московська політика ініціювала внесення розколу в середовище українського козацтва. У творі “Описание пути от Львова до Москвы” містилася чітка інструкція, “как надобно обходится с черкасами^¹”: яку треба тримати промову перед козаками, що обіцяти. Також радилося брати серед них заручників і навіть пропонувалося цареві самому проголосити себе гетьманом, щоб міцніше прив’язати Україну до Московського царства:

“Самому царскому величеству не стыдно назваться вечным гетманом поднепровским, волынским и подольским, потому что такое гетманство то же, что и великое княжество, если не царство”.^²

Але це було вельми ризиковано, оскільки ставилося під сумнів споконвічне козацьке право обирати гетьмана. Тому пропонувалося ввести трирічний термін гетьманування з попереднім “стажуванням” кандидатів на царській службі у Москві. При цьому “не дурно было бы также, если б гетманство разделилось, чтоб один гетман был на восточной, а другой на западной стороне Днепра”.^¹

Історія України 2-ї половини XVII ст. блискуче демонструє успіхи московської політики. Розколоте і розпорошене українство перечубалося між собою. Частина з них навіть розглядали Москву як природного союзника у внутрішній боротьбі за булаву, шукаючи її підтримки за рахунок здачі національних інтересів. Не гіршими виявилися й будівники СРСР. Коли вигідно, вони з легкістю визнавали право націй на самовизначення, щоб потім, маючи силу, відмовити у цьому праві. Ось погляньмо на цікавий ряд подій.

В.Ленін у своїх червневих 1917 р. статтях “Україна” та “Україна і поразка правлячих партій Росії” прямо говорив, що “жоден демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії”.^² Згодом “Декларація прав народів Росії” Раднаркому Радянської Росії закріплювала право народів на вільне самовизначення аж до відокремлення.

З “Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради”, ухваленого російським Раднаркомом 3 грудня 1917 р.: “…Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо Українську Народну Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською Республікою на федеративних чи тому подібних відносинах між ними. Все, що стосується національних прав й національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, у той же час, без обмежень і безумовно”.^³

Приховуючи агресію “північних дружин” Муравйова, Раднарком, ВЦВК, ЦК РСДРП(б) Росії у зверненні від 8 грудня 1917 р. повідомляли:

“Брати українці, вас запевняють, ніби ми виступаємо проти самовизначення України. Це—брехня! Ми ні на хвилину не думаємо замахуватися на права України. Революційний пролетаріат один лише зацікавлений у тому, щоб за всіма націями було забезпечене право на самовизначення аж до відокремлення”.^⁴

Але через деякий час, коли в Україні вже буде вдосталь більшовицьких військ, Москва відкине прикриття і покаже справжнє обличчя. За словами голови московського партійного керівництва Л.Каменєва, у Фінляндії, Польщі, Україні “гасло самовизначення націй перетворився у зброю контрреволюції”.^¹

Ось такий шлях від безумовного визнання (на словах) права української нації на самовизначення до відкритої відмови у такому праві. Було підтверджено право на самовизначення лише за Фінляндією, Польщею та прибалтійськими народами. Тобто тими, хто мав удосталь військових сил, щоб відбитися. Наприклад, фіни висловили одностайність і за допомогою німців викинули більшовиків із своєї країни. У 1919 р. вони вже мали значну армію в 100 тис. чоловік для самозахисту. Маршал Маннергейм запропонував “Верховному правителю России” адміралу Колчаку свою підтримку в боротьбі з більшовиками, якщо той визнає фінську незалежність. Прихильник “єдиної та неподільної Росії”, звичайно, відмовив. Зате негайно погодився ленінський раднарком. І хоча після цього небезпеку фінського вторгнення в Петроград було знято, більшовицька столиця мерщій переїхала до Москви. Охороняли уряд під час цього переїзду “центуріони революції” – латиські та естонські червоні стрільці. Прибалтам раднарком також обіцяв незалежність їх республік, тому їх частини виявилися одними з самих надійних у Червоній армії під час громадянської війни. Адже у випадку перемоги “білих” Прибалтика втратила б державність.

Проте минуло неповних 20 років, і СРСР мав удосталь сил, щоб переглянути свої старі обіцянки. Польщу поділили з Німеччиною у 1939 р. Незабаром увійшли до складу СРСР прибалтійські країни. І лише фіни з надзвичайною мужністю боронили свою державу і своє право вільно обирати собі життєвий шлях, хоча кількісна і збройна переваги були цілком на боці Москви. Тому фінський народ не пережив, наприклад, репресій і депортацій, як прибалтійські народи, котрі не чинили збройного опору “визволенню” своїх країн. Тому фіни не пережили штучного голоду, як українці, котрі у 1917-1920 рр. не боролися за свою незалежність з таким завзяттям, як фіни у 1939-1940 рр.

Сталося так, переважно, через те, що за сценарієм російських більшовиків вдалося внести розкол серед українців, спровокувавши громадянську війну в Україні. Головну роль в цьому плані Москва відводила Компартії України. Імітуючи незалежну українську політичну силу, ця “обласна організація РКП(б)” повністю виконала покладені на неї завдання, перетворивши Україну на здобич російських більшовиків.

Через внутрішній розбрат Українська держава весь час відчувала брак військової сили, а численні уряди шукали підтримки у різних союзників. Зокрема, в різний час у шведів, турків, кримських татар, поляків, німців, австрійців... Звичайно, кожний такий союзник дбав лише про свої інтереси—слабких не поважають! Нам варто завжди пам’ятати цей сумний досвід і не давати агресору розігрувати наші внутрішні чвари, роздмухувати українську ворожнечу в той час, коли вся Україна стоїть на межі катастрофи. Адже платою за поразку і втрату своєї державності стає те, що Україна, весь наш народ до останньої людини перетворюються тільки на склад ресурсів для чужої політики. Ресурсів землі, корисних копалин, безоплатної праці за “трудодні”… А люди стають ресурсом “гарматного м’яса” на чужих війнах або дешевої “рабсили” на “будовах віку” по сибірам. Це все є платою за втрату своєї державності. Пам’ятаймо про цю ціну!

5-в. Ліквідація можливості опору нації в майбутньому.

Після того, як нації відтяли голову, пересваривши еліту, та знищивши будь-який опір, для поневолювача виникає нове завдання: забезпечити надійне керівництво та унеможливити спалах нового опору в майбутньому. Адже з часом у поневоленій нації зростає нове покоління. Воно може опрацювати досвід минулої програної боротьби, знайти помилки та здійняти національне повстання. Одні лише поляки у XIX ст. так робили двічі.

Тому для поневолювача важливо зламати тих, хто є носієм національної свідомості, а також асимілювати націю. Тоді вона з часом перетвориться на місцеву етнічну групу без потенціалу для національного відродження. Як це виглядало щодо української нації?

У XVII ст. українці складали кілька станів та соціальних прошарків. До панівних належали шляхта, козацька старшина та верхівка духовенства. Левову частку решти складали селяни та прошарок козацтва. Російська імперія розв’язала цю проблему поступовим розколом панівної частки народу та їх асиміляції. Яскравим прикладом цього стала поява формули “українець за походженням – росіянин за усвідомленням”. Про це ми вже докладно говорили, коли розглядали стан справ в українстві напередодні формування нації. Щодо козацтва, то їх юридичний статус при Катерині ІІ був остаточно прирівняний до державних селян, а самі селяни – закріпачені.

Кріпацтво виявилося страшною силою по придушенню будь-яких прагнень народу. Адже воно нічим істотно не відрізнялося від звичайного рабства. У 1-ї половині XVII ст. розпочався фактичний, а в останній чверті XVII ст. і юридично санкціонований (указами 1675, 1682 та 1688 років) продаж селян без землі, визначається середня ціна селянина незалежно від ціни землі. З 2-ї половини XVII ст. вводяться фізичні покарання для селян, які суперечать волі господаря. З 1741 р. панські селяни усуваються від царської присяги. Тобто стають повною власністю пана. При цьому кріпацтво поширює свою дію й на всі інші прошарки “тяглого” населення. Тобто і державних селян, робітників державних заводів та мануфактур. У 2-й половині XVIIІ ст. виходять царські укази про право панів засилати своїх дворових людей і селян до Сибіру на поселення (1760 р.) та каторжні роботи (1765 р.), а згодом і ув’язнювати (1775 р.). Продаж і покупка кріпаків без землі не обмежувалася, за винятком заборони на торгівлю ними за 3 місяці до рекрутського набору (1766 р.), але це не стосувалося малих та старих. Тобто держава опікувалася лише власним інтересом – не зірвати постачання солдат до армії. Дозволялося розлучати батьків та дітей під час продажу (1760 р.). Закон передбачав деяке покарання тільки за смерть кріпака від панських тортур. Але це виявилося вельми умовним обмеженням. Ганебна торгівля людьми на славнозвісних російських ярмарках тривала до 1808 року!

І ось це “щастя” поширило свою дію на Україну наприкінці XVIIІ ст. Від колишніх козацьких вольностей і прав не залишилося й згадки. Аби не виникало навіть питань про стан речей, знищили всі національні інститути, котрі якось демонстрували українську інакшість від російської дійсності. Протягом 1775-1783 рр. перестали існувати Запорізька Січ, Гетьманщина з усіма її інституціями та установами, козацькі полки і особиста свобода українців. Поряд із цим царат вів цілеспрямовану політику асиміляції та русифікації. За основу тут брався досвід англійців у їх підкоренні та асиміляції інших націй.

Йдеться насамперед про Федора Салтикова — представника інтелектуальної еліти з оточення Петра І. У своїх “Изъявлениях прибыточных государству” він присвятив Україні цілу главу під назвою “О содержании Украины Черкасской”, де визнав факт наявності в минулому небезпечної для Росії самостійності України. Далі Салтиков констатував, що в українців “старые несостоятельства их мыслимые воли остались” і що небезпека рецидивів сепаратистських настроїв буде існувати, “если у них такая вольность останется”.^¹ Для забезпечення надійного панування в майбутньому, він запропонував вжити заходів по розмиванню українського народу. Зокрема, планувалося влаштовувати шлюби між російськими дворянами й доньками козацької старшини. У нижчих станах в якості женихів мали виступати солдати російських військ. Якби вдалося реалізувати цей план, мріяв Салтиков, “украинский народ в доброе и постоятельное состояние приведется и воплотится в российский народ”.

Ми особливо хотіли б зробити наголос на тому, що царський “інтелектуал” запевняв, ніби ця політика щодо України цілком виправдана, оскільки “по сему образцу Ирландия и Веская сторона (тобто Уельс – авт.) в Англии приведена под владение англичан и ныне також де проходит и Шотландия”.^¹ Ще раз бачимо, що імперські заходи по придушенню нації є типовими незалежно від того, на якому континенті вони робляться.

Ми не будимо спеціально досліджувати спорідненість дій Британської та Російської імперій проти підкорених націй. Зауважимо тільки, що в усіх випадках їх метою були фізичне знищення та асиміляція еліти нації, а також перетворення решти на рабське бидло. В останньому Російська імперія досягла особливих успіхів. Їх наслідком стало безпрецедентне зростання неписьменності, що охопила 80% українців. Після багатьох десятиліть перебування в складі “єдиновірної”, “слов’янської” Росії українські селяни з переважно письменних стали подібними до “братніх” російських кріпаків—темними й безголосими. 2 червня 1913 р. на засіданні IV Думи депутат Г.Петровський виступив з наступною промовою:

“Я мушу вам сказати, що розвідка 1652 року архідиякона Павла Алепського про письменність на Україні говорить, що майже всі домашні, і не тільки чоловічий персонал, але й жінки і дочки, вміють читати. Переписи 1740 року і 1748 року говорять, що в семи полках Гетьманщини—Полтавської і Чернігівської губерній на 1904 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Одна школа припадала на 746 душ. В 1804 р. видано було указ про заборону вчитися українською мовою. Результати національного гніту позначаються далі. Перепис 1897 р. показав, що найбільш малописьменний народ у Росії—українці. Вони на найнижчому ступені. Це було в 1897 р. і тоді виходило на 100 душ населення 13 письменних.”^²

Українські комуністи-боротьбисти в 1920 р. у пояснювальній записці до проекту свого декрету про сприяння розвиткові культури українського народу, зазначали (цитується мовою оригіналу): “Віковий процес систематичного та пляномірного “обрусительства” привів до того, що колись майже поголовно грамотний (тобто письменний—авт.) український нарід до 1898 року мав грамотної людності лише 13,5%; міста з центрів кристалізації культурних здобутків перемінились в джерела насильного насаджування іншої культури”.^¹

Багаторічне перебування в складі Російської імперії виявилося важким випробуванням для України. На порядку денному постійно поставали питання про національне виживання українського народу. Але Україна витримала цей іспит. На жаль, як виявилося, лише для того, щоб загартуватися перед новими випробовуваннями. Попри більшовицькі розмови про гноблення царатом народів та права націй на самовизначення, саме їхній витвір – СРСР – уперше спробував радикально розв’язати проблему надійного і довготривалого контролю над націями аж до проведення над ними грандіозного експерименту.

СРСР мав стати країною стерильних комуністів. І на цьому шляху до творчості нової людини комуністи мали подолати мовно-культурну відмінність між народами СРСР, перемішати їх. Робилося це універсальними методами, перевіреними ще царатом: русифікація неросіян, фізичне знищення тих, хто міг стати цьому на заваді, асиміляція. Всі ці процеси мали в результаті призвести до зникнення націй в СРСР і до створення на їх базі єдиного денаціоналізованого “радянського народу”.

На початку існування СРСР склад української нації дещо змінився. Основними носіями національної ідеї тепер були все ті ж селяни, а також інтелігенція замість шляхти, котра відійшла у минуле. Знищивши фізичний опір під час Громадянської війни та “Великого терору”, нова імперія взялася до справи розкладення та ліквідації цих класів. На долю селян впали колективізація, голодомори і депортації. Доля інтелігенції виявилася не менш трагічною—терор, концтабори й заслання.

Щодо інтелігенції, то діяли двома шляхами. Перший – це фізична ліквідація, цькування та залякування. Головною метою було посіяти в душах митців механізм самоконтролю, щоб вони самі, перш ніж щось писати і творити, замислювалися над питанням: а чи сподобається це Радянській владі?

Це називалося зробити українську культуру національною тільки за формою, але соціалістичною за змістом. Тобто, наприклад, на догоду владі цькувати патріотів України українською ж мовою. Яскравим прикладом такого малороса може бути “генерал” української радянської літератури О.Корнійчук, якому належить наступний вислів: “Украинский народ знает так называемую “культуру” зоологических националистов—грушевских, петлюр, ефремовых, винниченок, шаповалов,—наймитов иноземных”.^¹ Це говорить малорос про тих, хто і перед смертю не відмовився від українства. Великий Кобзар так написав про подібних малоросів:

А тим часом перевертні

Нехай підростають,

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Blog

І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Содержание