Geum.ru

І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материалаКнига

Содержание


Да хранит тебя, Александр, Матка Боска
Католические кресты, втисненные в каждую стену
Геополітичним спадкоємцем Російської імперії був Радянський Союз. Як держава і соціальна система він представляв собою нерозривн
1-б. Національна ідея: український досвід.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20

Да хранит тебя, Александр, Матка Боска”.1

Далі в кабінеті першого секретаря партії Гомулки Майоров побачив ще більш яскраву деталь:

“Я продолжал привыкать к обстановке. Погашенная люстра… Католические кресты, втисненные в каждую стену”.1

Чи може хтось навести приклад радянських комуністів, котрі б так шанували православну церкву через її роль в історії своєї нації, хоча “комуністичною вірою” начебто приписано бути атеїстом? Але польські комуністи шанобливо ставилися не тільки до католицької церкви, але й до національної історії – другої опори польської національної ідеї у ХХ ст. Про це яскраво свідчить той же Майоров. Спершу він дещо незадоволено пише про важливу деталь польської військової уніформи – “конфедератки”:

“Название “конфедератка” появилось в XVIII веке как производное от имени шляхетского военно-освободительного объединения конфедератов Барских, боровшихся против разделов Польши и носивших такую фуражку. Речь Посполита, считали они, должна расширяться от моря и до моря (“от можа и до можа”) и от востока до запада (“от востока до захода”). И все будущие короли Польши воевали за это – “от можа и до можа и от востока до захода…” Бывали жестоко биты. Но и соседям приносили немало горя и бед”.2

У Радянській Армії “конфедератки” асоціювалися з польським націоналізмом, програною радянсько-польською війною 1920 року, Пілсудським і Армією Крайовою. Тому в 1960-ті роки польські генерали на спільних зустрічах та навчаннях, щоб не дратувати комуністичних союзників, носили фуражки радянського зразку замість “конфедераток”. Однак всередині Польщі “конфедератки” залишалися головним убором для військових та своєрідним символом польських патріотів.

З іншого боку, для польських комуністів вслід за націоналістами російські козаки залишалися символом бід Польщі. Оскільки у бесіді з Майоровим Гомулка не втратив можливості кілька разів нагадати радянському генералові, що той походить з козацтва:

“Гомулка, возможно так и не вспомнив подать мне руки, как-то по-актерски изобразил глубокий реверанс и спросил:
  • Почему без сабли?..

Следующий вопрос, похоже, был уже заготовлен:
  • А пан генерал – казак?
  • Я русский. Волжанин. А воевал действительно в кавалерийской казачьей дивизии.
  • Вот так… – Гомулка на несколько секунд задумался. – Казаки не раз топтали землю моей страны”.1

Щоб якось відповісти головному польському комуністу, але й не дати в наругу історію власної країни, радянський генерал закинув Гомулці те, чого той не бажав згадувати: “І польські улани до Москви доходили. Але ж тепер ми – союзники по Варшавському Договору”.

Один цей випадок яскраво розкриває перед нами сутність національної ідеї, котра захоплювала всіх поляків, незалежно від їх політичних вподобань: католицька церква і націоналізм. Повага до одвічних інститутів держави, шанобливість у ставленні до костьолу, повага польськості, сімейних традицій і польської культури виявилися сильніше політико-ідеологічних догм. У Росії ситуація виявилася більш складною, однак перебіг подій ХХ століття в цілому підтвердив правоту В.Антоновича.

1917 рік та більшовицький інтернаціоналізм разом поставили хрест на вироблених формах та змісті російської національної ідеї. Створювати нові було небезпечно для життя. Однак після 1934 року розпочалися очевидні зміни. Як зазначається у книзі Вальтера Лагуера “Росія та гітлерівська Німеччина. Східноєвропейські проблеми” (Лондон, 1991 р.), німецькі спеціалісти по СРСР тоді вперше констатували, що відбувається відновлення історичної спадковості між Російською імперією та Радянською Росією. Щоправда, зберігалися класово-інтернаціоналістські принципи, однак вони повільно поступалися державно-патріотичним. Один німецький історик вже тоді заявив, що Сталін – це російський революціонер і патріот без устремлінь до світової революції.

Перед самою війною зміни стали ще більш разючими. Після постанови ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР “Про викладання історії в школах СРСР” (1934 р.) багато радянських людей раптом усвідомили, що Батьківщина була в них і до Жовтневої революції. Для шкіл були видані нові підручники з історії, а у вищих навчальних закладах, нарешті, з’явилися історичні факультети. Адже раніше історія викладалася на факультетах суспільствознавства і наукового комунізму, зрозуміло, у якості курсу з історії революційних рухів та класової боротьби. Тепер князя Олександра Невського уже не називали класовим ворогом. Щодо царя Петра І зникло визначення “деспот і самодур, за непорозумінням названий Великим”. Лев Толстой більше не був “поміщиком, який юродствує во Христі”. А дореволюційну історію Росії більше не називали “мішаниною візантійської підступності та монгольського варварства”.

У 1939 році до Збройних Сил СРСР повернули військові звання, аналогічні царській армії, а також саме поняття офіцер. Під час війни повернулися й офіцерські погони, котрі раніше були символом класової ворожості. Постали ордени та медалі на честь полководців царських часів, котрі добилися визначних перемог: Кутузова, Суворова, Ушакова, Нахімова, князя Олександра Невського. Постав аналог старої поважної солдатської нагороди святого Георгія – система ордену Слави. А після війни була скасована система наркоматів, а натомість створені звичні міністерства.

У 1940 році з експозиції Центрального музею Революції прибрали револьвер Якова Юровського – начальника розстрільної команди, що знищила останнього царя Миколу ІІ з родиною. Своєю зброєю Юровський особисто застрелив пораненого, однак ще живого царевича Олексія в Іпатіївському будинку в Єкатеринбурзі. Влада врахувала, що нагадування про вбивство дітей, хоча б і царських, може викликати негативні емоції у громадян.

У 1943 р. Сталін розпустив Комінтерн, який лякав багатьох союзників СРСР у Другій світовій війні. Логічним закінченням перебудови стала Російська Православна Церква, офіційно дозволена з 1943 р. І нарешті, в 1945 році Сталін на честь перемоги над Німеччиною підняв здравицю російському народу як джерелу перемоги, при цьому жодним словом не згадавши партію. Ось цей виступ Сталіна на урочистому прийомі у Кремлі на честь командуючих військами Червоної Армії 24 травня 1945 р. дослівно. Партія потім намагалася його не згадувати:

“Товарищи, разрешите мне поднять еще один, последний тост.

Я хотел бы поднять тост за здоровье нашего Советского народа и, прежде всего, русского народа.

Я пью, прежде всего, за здоровье русского народа потому, что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза.

Я поднимаю тост за здоровье русского народа потому, что он заслужил в этой войне общее признание, как руководящей силы Советского Союза среди всех народов нашей страны.

Я поднимаю тост за здоровье русского народа не только потому, что он—руководящий народ, но и потому, что у него имеется ясный ум, стойкий характер и терпение.

У нашего правительства было немало ошибок, были у нас моменты отчаянного положения в 1941-1942 годах, когда наша армия отступала, покидала родные нам села и города Украины, Белоруссии, Молдавии, Ленинградской области, Прибалтики, Карело-Финской республики, покидала, потому что не было другого выхода. Иной народ мог бы сказать Правительству: вы не оправдали наших ожиданий, уходите прочь, мы поставим другое правительство, которое заключит мир с Германией и обеспечит нам покой. Но русский народ не пошел на это, ибо он поверил в правильность политики своего Правительства и пошел на жертвы, чтобы обеспечить разгром Германии. И это доверие русского народа Советскому правительству оказалось той решающей силой, которая обеспечила историческую победу над врагом человечества,—фашизмом.

Спасибо ему, русскому народу, за это доверие!

За здоровье русского народа!”1

Сказав би хтось щось подібне про інший народ в СРСР, і це неодмінно стало б приводом до звинувачення в націоналізмі. Згадаємо, що як раз в той час В.Сосюра розпочинав виправдовуватися перед владою за свій вірш “Любіть Україну”. Хоча роль українців у Перемозі важко принизити, адже Україна втратила у війні до 10 мільйонів населення!


Ми спеціально зауважимо, що не варто принижувати або недооцінювати ступінь участі в тій боротьбі інших народів СРСР. Вона тільки на перший погляд може здаватися несуттєвою. Наприклад, казахський народ. Під час війни на фронт було мобілізовано 21,1 % населення Казахстану. Тобто кожен п’ятий! 44 % мобілізованих не повернулися додому з війни. Навіть якщо викинути з цього числа слов’янське та інше населення Казахстану, а порахувати тільки власне казахів, то можна сказати, що війна стала трагедією всього народу. Саме казахів за переписом 1939 року було 2 млн. 328 тис. чол. За час війни на фронті загинуло 15 % з них – 350 тис. Тобто більша частина здатного до військової служби чоловічого населення казахського народу!

На такому фоні заяви про керівну роль російського народу в СРСР, бо він має розум і стійкий характер, фактично означають, що інші народи цього не мають. Тобто вони меншоварті. Так непомітно російський націоналізм увійшов до державної ідеології.

Приблизно таким чином виглядала ідейна реконструкція радянського більшовизму в російський націонал-комунізм. Тобто те саме, що ми спостерігали вище на прикладі поляків, де національна ідея не змінювалася незалежно від того, хто був при владі: Пілсудський, військова диктатура, повоєнні комуністи або колишній партійний бонза і сучасний демократ Кваснєвський. СРСР перетворився на логічне продовження Росії. І це відображено в сучасній концепції російської національної ідеї, де провідну роль посідає гасло “Нам потрібна Велика Росія”. Велич кожен розуміє по-своєму, однак керівництво на чолі з президентом В.Путіним наголошує саме на потужній державі: Російська імперія = СРСР = Російська Федерація. Ззовні це проглядається у змішуванні символів. Наприклад, на крилах російських військових літаків сусідують радянські червоні зірки та двоголовий орел – герб царського дому Романових. Музика державного російського гімну повторює гімн СРСР, але в приміщеннях можновладців Кремля портрети генсеків замінені портретами державних діячів царської Росії на будь-який смак: від Петра І до Столипіна. Бажаючі тримають і портрети генсека В.Андропова, оскільки його авторитет залишається високим через наявність серед можновладців групи колишніх чекістів на чолі з самим президентом Путіним.

Ось таке дивне поєднання минулого і сучасного створює мішанину символів, котрі у розумінні росіян добре поєднуються між собою. Хоча, чому дивне? Навіть російські комуністи давно відмовилися від марксистсько-ленінських стереотипів й звернулися до російської ідеї. Програма і статут КПРФ з доповненнями та змінами, прийнятими IV з’їздом КПРФ 20 квітня 1997 р., проголошують зокрема таке:

“ Геополітичним спадкоємцем Російської імперії був Радянський Союз. Як держава і соціальна система він представляв собою нерозривною єдністю…”1

Лідер КПРФ Г.Зюганов йде ще далі, повідомляючи про таке:

“Імперія—історично та геополітично обумовлена форма розвитку Російської держави… Росія здавна усвідомлювала себе наступницею й охоронцем імперського спадку. “Москва—третій Рим”—так гранично стисло визначив багатовікову спадкоємність російської державної ідеї інок Філофей ще на межі XV-XVI віків”.2

Цікаво, що політичний опонент Зюганова, лідер російських ліберальних демократів А.Чубайс, аби сподобатися російській патріотичній публіці також говорить про необхідність побудови в Росії імперії. Щоправда, обмовляючись про ліберальну імперію (в історії такою була, наприклад, Британська колоніальна імперія, де статус і права кожної колонії були відмінними, а деякі країни офіційно колоніями і не вважалися).

Таким чином, в Росії знову вимальовується стара національна ідея, котру просто переспівують на новий лад усі політичні сили країни. Комуністи ще й наголошують, що іншу ідею створювати навіть шкідливо:

“Росія може і повинна вийти з кризи. Історичний шлях свідчить, що успіх в цій справі нашій Вітчизні випадав лише у тих випадках, коли трудящі, весь народ правильно усвідомлювали свої корінні національно-державні інтереси. Нам потрібно прийти до цієї мети власним російським шляхом”.1

Для різноманіття давайте розглянемо й національну ідею США, оскільки ця країна сьогодні є глобальною домінуючою державою. При детальному розгляді стає видно, що хоча це і країна емігрантів, проте основою соціальної стабільності та світової потуги США є дотримання всіма її громадянами незалежно від місця народження та еміграції однієї єдиної універсальної ідеї. Що це за ідея?

На відміну від європейських та азійських країн, до фундаменту США закладено не історичну традицію, а національну ідею у вигляді знаменитої “американської мрії”. За твердженням професора Гарвардського університету С.Хантингтона у його книзі “Хто ми?”, американська мрія створена англо-протестантською громадою. Вона заснована на принципах верховенства закону, прав людини і протестантської трудової етики. Єдність нації у вірі в цю ідею призвела до створення соціальної структури, яка дуже сприяє досягненню цієї мрії кожним окремим індивідуумом суспільства. Звідси походить розповсюджена думка, ніби в Америці можливості кожної особи є рівними, і все залежить лише від таланту, працьовитості та енергії самої особи.

Таким чином, національна ідея стала основою усіх досягнень США і в ній же закладений кінець американської могутності. Як тільки віра нації в свою американську мрію буде підірвана, це стане кінцем доби глобального домінування США у світі. А може й кінцем існування самих США.


1-б. Національна ідея: український досвід.


На цьому тлі історія розвитку української національної ідеї має значні відмінності. Проаналізуємо її історію в ХХ ст. Її перший модерний варіант закладався за зразком центральноєвропейських держав українськими націоналістами. Зокрема, Микола Міхновський визначав національну ідею так: “Одна, єдина, нероздільна від Карпат аж до Кавказу, самостійна, вільна, демократична Україна…” Помірковані українські кола, як соціалісти на чолі з Михайлом Грушевським (зокрема, його знаменита своєю чіткістю та своєчасністю праця “Хто такі українці та чого вони хочуть”), говорили про Україну для всіх, хто живе на її землі. Але при умові, що живучи – любить Україну, а люблячи – працює для добра української землі та людей, які її заселяють. Україна для того, хто хоче бути українцем, – наголошував Грушевський.1 Дмитро Донцов уявляв зміст “української ідеї” як вимогу “вийти із стану провінції” витворити в собі “волю до влади”, а одночасно “опанувати економічне і політичне життя нації”. Тобто знову таки витворення Української держави, за допомогою якої українська нація сама визначає свою долю. Донцов мав значний вплив на молоде покоління 1920-30-х рр. І коли німці розтоптали Акт проголошення української державності 30 червня 1941 р., національною ідеєю став зрослий на донцовському грунті клич українського націоналізму “Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї”.

Таким чином, від української революції 1917-1920 рр. і до проголошення державної незалежності в 1991 р. ключовими словами української національної ідеї були “незалежність”, “державність”, “соборність”, “демократизм”. У різних варіаціях це повторювали різні автори: В.Винниченко, Д.Донцов, В.Липинський, Є.Коновалець, С.Бандера, митрополити А.Шептицький та Йосип Сліпий тощо. За цю ідею йшли на смерть тисячі відомих та безіменних борців. Однак сьогодні Українська держава вже існує. Яким же тоді має бути нове політичне наповнення національної ідеї? Або правильніше сказати так: чому в Україні за 13 років незалежності не вироблена цілісна державна ідеологія на базі трактування і розвитку якогось із варіантів української національної ідеї?

Нині ми можемо констатувати як незаперечний факт: 1 грудня 1991 р. український народ чітко і беззастережно підтримав національну ідею. Проголосувавши за створення незалежної Української держави, тим самим він був категоричним. Національна ідея, що об’єднує в могутнє “ми” багато мільйонів окремих громадян, визнавалася тією силою, що забезпечить піднесення добробуту, реалізує всі можливості, які криються в економіці України, працьовитості її людей. Але якщо взагалі всім була зрозуміла нагальна потреба в чіткому озвученні національної ідеї, проте на практиці в Україні постав ідейний вакуум. Адже старої національної ідеї досягли, а над змістом нової сучасної ідеї ніхто не замислився. Адже ніхто особливо на думав, що саме робити після того, як державність буде виборена. Щодо цього існували тільки загальні та вельми туманні уяви про демократію та внутрішній устрій, що розв’яже проблеми усіх та кожного. Дехто взагалі вважав, що національна ідея щонайменше забезпечить народ дешевими сільськогосподарськими продуктами. Їх достаток стане таким, як повітря, снігу взимку і води в морі.

Чому нічого не змогла вдіяти наша інтелігенція, котра, власне, й виборола державну незалежність України 1991-го? Річ у тім, що за радянських часів тема національної ідеї була під забороною. Догматики марксизму-ленінізму розглядали її як річ віджилу та політично шкідливу. Замість неї панували ідеї “наднаціональні”, “інтернаціональні”, тоді як все національно-державне об’являлося мало не злочинним. Ті “дисиденти” в науці та політиці, які ризикували вийти за межі радянських стереотипів, все ж не могли вийти на сучасну, пристосовану до умов перехідного суспільства України, концепцію національної ідеї. Тому немає нічого дивного в тому, що на початку 90-х рр. у нас не знайшлося в наукових, політичних, керівних колах людей з розумінням ролі національної ідеї в успішному розвитку нації та держави. Принаймні в США, Великобританії та інших провідних країнах Заходу успішний розвиток та прибуткове господарювання спираються на національну ідею як на свою вісь та обруч, що скріплює різні частини соціально-економічного організму. Але в Україні цього розуміння не вистачило.

З початком державного суверенітету ми, на жаль, сприйняли за чисту монету західний лібералізм з його “відкритістю”, “вільною торгівлею”, транснаціональними корпораціями, перевагою прав людини над обов’язками громадянина перед своєю державою... Усе це в корні суперечило національній ідеї та всіляко обмежувало розвиток держави. Тому ми не могли отримати з Заходу поштовх до створення сучасної української національної ідеї за західними зразками, як це було в ХІХ ст. з творцями ідеї боротьби за українську державну незалежність. Натомість зі Сходу, з Росії, ми відчували постійні намагання переконати, що створення своєї держави та гуртування навколо національної ідеї – це вчорашній день, який прямо суперечить сучасним тенденціям до об’єднання, інтеграції. Голова Комітету у справах відносин з країнами СНД російської Державної Думи К.Затулін тоді прямо говорив представникам українського МЗС та народним депутатам України, буцімто потяг національних держав уже давно пішов у минуле. Всередині України подібні думки підхопили ті, хто ніяк не був пов’язаний з українською державністю. Їх слова в пресі і телерадіоефірі, публічні виступи, приховані та відверті дії були спрямовані на дискредитацію української національної ідеї, недопущення появи її новітньої інтерпретації відповідно до умов сучасного світу, а відтак і перспективне знищення української державності.

Однак перший час українське суспільство прямо вимагало ідеї, тому влада зробила спробу. Тодішній лідер України Л.Кравчук, балотуючись в президенти України, висунув так звану доктрину кількох “Д”: Державність, Демократія, Добробут. Народ мав би об’єднатися у всій своїй політичній, релігійній, етнічній повноті задля реалізації цієї ідеї. Однак внести цю ідею в народ, коли сама влада не збиралася нічого робити для її здійснення, звичайно, не вдалося. Адже надто вражаючим було те, з яким нахабством купка чиновників з колишньої номенклатури, зібравши навколо себе пройдисвітів, шахраїв, спекулянтів та відвертих бандитів, грабує державну власність і закриває очі на те, як злочинці грабують громадян.

Національна ідея є об’єднуючою. Її основною функцією є мобілізаційна, щоб консолідувати суспільство на розв’язанні якоїсь однієї головної проблеми. А як кравчуківська “доктрина” могла стати національною ідеєю, якщо її давали основній масі населення у якості викупу за те, щоб номенклатура залишилася при владі? Звісно, ніяк не могла. Адже виходило, що владно-бізнесові кола цікавилися тільки збагаченням та виживанням, їх не цікавили жодні ідеї, котрі б їх об’єднували з “працюючими злидарями” народу до свідомої обопільно продуктивної співпраці. Чого варті одні визнання самого Кравчука про його “хатинку” в швейцарських Альпах, коли більшість населення стрімко втратила власність, заощадження та надії на забезпечену старість. Тому не дивно, що кравчуківські “Д” не спрацювали, залишившись пустими словами. Тільки крилатий вираз “маємо те, що маємо” – оце й уся філософія, що найбільше запам’яталася народу з часів керівництва Леоніда Макаровича.

Ще одна спроба відноситься до часів прем’єрства В.Ющенка. Оскільки впроваджені ним зміни в економіці ламали застарілі й руйнівні схеми господарювання, впроваджували нові відносини, то вони вимагали ідейної підтримки, як і все нове у цьому світі. Тому й прозвучали з його вуст слова, які могли відіграти ключову роль у формуванні української національної ідеї. Маємо на увазі заклик Ющенка, що в Україні вкрай необхідно подолати бідність. “Подолання бідності” – це не просто ідея, а нагальна потреба. Її зміст справді має універсальне значення і зрозумілий представникам всіх верств та регіонів: “західнякам” і “східнякам”, “лівим” і “правим”, бідним та не дуже бідним, старим і молодим, етнічним меншинам і титульній нації. Задля цього українці справді могли б об’єднатися. А ідея, котра об’єднує та кожному дає надію – це і є національна ідея! Тим більше, що подолання бідності матеріальної неодмінно потягло б за собою зростання інтелектуального багатства, а відтак – піднесення духу. Власне, в цьому й полягав універсалізм заклику про подолання бідності.

Панівні кола суспільства швидко оцінили ефективність гасла. Його підтримували всі наступні уряди, довівши до повного абсурду, як того і слід було сподіватися. Адже знову заклик виявився не підкріпленим справами. Він перетворився на ритуальне заклинання, що прикриває не боротьбу з загальною бідністю, а успішне подолання власних нестатків окремих багатіїв. На цьому остання в нашій історії спроба створити національну ідею провалилася. Владній еліті з цього залишився урок: не буває національної ідеї в умовах, коли одним влада й гроші, а іншим голод та ідея.

Цю просту істину владно-бізнесові кола швидко усвідомили, тому взагалі перестали шукати національну ідею. Навіщо їм якесь об’єднання з народом, коли їх не цікавить сам цей народ? Влада навіть нікого не слухає, окрім деяких любомудрих російських політтехнологів. А якщо сама влада не хоче національної ідеї, то кому ця ідея потрібна?

Отже, сучасна політична еліта у своїй масі є байдужою до вироблення цілісної системи поглядів на українську національну ідею та державну ідеологію. Чого варті лише слова тодішнього віце-прем’єр-міністра України з питань гуманітарної політики Д.Табачника, котрі згодом проголосив і сам президент Кучма, що “в Україні гасло національної ідеї не спрацювало”! За таких умов вболівати за національне стало навіть небезпечно, тому політичні партії намагаються наголошувати на демократичних гаслах, оскільки національні одразу прирівнюють до нацистських. Згадаємо хоча б звинувачення націонал-демократів з боку впливового члена “партії влади” СДПУ(о) О.Шуфрича у так званому “нашизмі”.

Це пов’язано з самою природою походження української державної еліти в ці 13 років. Вона з історичної точки зору є випадковою. І держава до їх керівних рук впала випадково, оскільки незалежність України в 1991 році – це НЕ результат діяльності цієї політичної еліти. Навіть навпаки, вони виступали її ворогами. Придивіться уважно, хто і як голосував 16 липня 1990 року по тексту Декларації за державний суверенітет України в стінах Верховної Ради УРСР. Проти виявилися лише три особи, а не голосували, що рівнозначно голосу “проти” – 26. І серед них:
  • Л.Д.Кучма – майбутній прем’єр-міністр України з винятковими повноваженнями і багаторічний президент країни;
  • В.П.Пустовойтенко – майбутній багаторічний міністр Кабінету міністрів України та голова українського уряду;
  • Є.П.Кушнарьов – майбутній голова Адміністрації Президента України та багаторічний голова Харківської обласної державної адміністрації;
  • С.В.Куніцин – майбутній голова уряду Автономної Республіки Крим;
  • В.А.Івашко – керівник КПУ, що незабаром перебереться на підвищення до Москви.

Лідер “партії влади” СДПУ(о) та всесильний Голова Адміністрації Президента України В.Медведчук за радянських часів взагалі був одним з учасників владного спектаклю по засудженню “соціалістичним судом” українського поета В.Стуса. Тобто український можновладець вийшов з середовища радянських катів з досвідом переслідування патріотів України. Як писав колись М.Грушевський, “біда України полягає в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна”. Вони не сповідують ніякої національної ідеї, окрім ідеології власного збагачення.

Таким чином, при владі опинилися ті, хто зовсім не підтримували державну незалежність України. Більше того, навіть не вірили в український народ, його патріотизм. Той же президент Л.Кучма ще восени 2003 року відверто визнав перед російськими журналістами, що для нього була цілковито неочікуваною реакція українського народу на агресивні претензії Росії щодо острову Коса Тузла у Керченській протоці. Він і не думав, що народ виявить таку готовність боротися за свою землю в разі потреби захищатися. Він за все життя так і не зрозумів, що для українців їх земля була завжди в центрі їх життя, була сенсом національної ідеї, сенсом боротьби за державну незалежність в усі часи. Саме тому навіть клаптик землі посеред морської протоки має символічне значення. Але де Кучмі було це зрозуміти, якщо він був ворожий самому поняттю національної ідеї та щиро вважав, буцімто в Україні національна ідея не спрацювала.

Щось подібне можна сказати і про Росію часів Єльцина. Хоча там гасло національної ідеї і не цькували, як у нас руками (висловлюючись словами лідера СПУ О.Мороза) “голови президента України” Д.Табачника, однак маса спроб створити російську національну ідею не вдалася. Навіть спеціальна робоча група вчених і аналітиків кілька місяців за завданням Єльцина сиділа на урядовій дачі під Москвою, переглядаючи варіанти. Проте марно. Тоді проголосили, що просто не вдалося знайти нічого такого, що об’єднувало б рішуче всіх росіян і, таким чином, могло б слугувати національною ідеєю. Насправді ж причина була в тому, що нова демократична російська влада зовсім не ставила себе як національну російську владу. Вона була з самого початку тимчасовою, добре це розуміла й намагалася конвертувати владу в капітали. Так постали олігархи. Зрозуміло, що такій владі якась російська ідея була байдужою та ворожою.

Однак в Україні потреба в національній ідеї була, добре всіма усвідомлювалася, і водночас свідомо знищувалася владною “елітою”, котра підмінювала національне псевдонаціональним, псевдодемократичним, нарешті, “загальногромадянським”. Оскільки неможливо повністю зупинити процес пошуку та визрівання об’єднуючої ідеї в народі, то влада намагалася убезпечити себе, очоливши цей творчий процес. Наприклад, той же В.Медведчук доклав своєї руки, запропонувавши від влади варіант національної ідеї у такому розмитому вигляді, що в ній годі упізнати її суть. За працею Медведчука “Сучасна українська національна ідея і питання державотворення” виходить, що: “…зміст сучасної української національної ідеї можна було б викласти у таких приписах:
  1. Повага до національних джерел, розвиток національної спадщини, повне розуміння сьогоднішніх проблем та завдань і орієнтація при їх розв’язанні на світові демократичні стандарти.
  2. Людина, її здоров’я, честь, гідність, права і свободи – вихідні (основні) цінності, що їх охороняє держава.
  3. Плюралізм і державна підтримка форм власності, що гарантують справжню свободу і благополуччя особистості.
  4. Сім’я – основний осередок суспільства, що разом з державою відповідає за виховання здорового молодого покоління.
  5. Розвиток української національної культури, державної мови з урахуванням інтересів національних меншин, що проживають в Україні.
  6. Використання позитивного світового досвіду щодо розвитку інститутів демократії, вдосконалення форм і методів діяльності державного апарату і місцевого самоврядування, визнання методів взаємних консультацій і погоджень, досягнення злагоди в суспільстві – основні і першочергові заходи державного керівництва.
  7. Здорове навколишнє середовище, його захист – стандарти повсякденного життя українського суспільства.
  8. Україна як суб’єкт міждержавних відносин – член світової співдружності миролюбних держав, суб’єкт активної зовнішньої політики.
  9. Любов, терпіння, повага, взаємодопомога, чесність і відкритість – основні параметри виховання молодого покоління.
  10. Єдина згуртована сім’я – основна риса українського суспільства”.1

За зовнішньою правильністю цього багатослів’я втрачається суть національної ідеї. І це не випадково, бо допомагає втопити проблему в океанах слів, замислених облич і стурбованих поглядів. Такі люди ніколи не побачать потреби в національній ідеї. Адже першим питанням буде таке: кого ця ідея захищатиме? Простих працівників? Вони їм байдужі. Олігархічну “еліту”? Це неможливо, і вони це добре розуміють. Їм потрібне “громадянське” суспільство на “загальнолюдських” цінностях, котре ніхто ніколи ніде не визначив. Зате в такому суспільстві вони із своїми капіталами і доступом до влади залишаться недосяжними. Це і є сутністю глобалізації, коли клан править кланами, що правлять своїми країнами. Невелика купка тварюк, що не можуть нажертися попри свої мільярди доларів, визначає яка нація на якому рівні бідності буде жити. Яка нація до якого ступеню буде впливати на стан справ у своїй власній державі. За яким правом?

Боротися з цими проявами може тільки громада, яка об’єднується спільним задумом. Цей задум і буде нашою національною ідеєю, а методи його реалізації – фундаментом державної ідеології. В їх основі мають бути ідеї соціальної справедливості і націонал-демократії. А в основі цієї української громади повинна бути партія суспільної довіри. Вона не допустить ані бідності одних, ані надбагатства інших. Вона виступить за те, щоб джерелом багатства залишалися праця і справедливість. Метою цієї партії в існуючих умовах стане ефективний вплив на дії влади і на формування громадської думки, висловлення волі громадян.

Подолати кризу перехідного періоду, реформувати суспільство та економіку без національної ідеї – це те саме, що намагатися зрушити корабель при опущених вітрилах. Ідея дозволяє суспільству поєднати в один цілеспрямований процес “речовий”, “природний”, “економічний”, “людський” ресурси. Без національної ідеї неможливо виростити “соціальний капітал” (довіру, співробітництво, взаємодопомогу, працьовитість, довго терміновість поставлених цілей тощо), який є найважливіший та найпотрібніший тип капіталу. Все це в дефіциті в Україні, і все це ми спостерігали як обов’язкову передумову вражаючих успіхів інших держав.

У США після здобуття незалежності дуже важливим було подолати різнобічну залежність від колишньої метрополії, сформувати із емігрантів націю й побудувати динамічну американську економіку. Ці завдання за допомогою “американської мрії” були виконані блискуче. Успіхи Японії в ХІХ ст. з стрибком з феодалізму до індустріальної держави з буржуазним суспільством, її економічне піднесення другої половини ХХ ст. вражають ще більше. А надшвидкий перехід Німеччини із стану розгромленої у 1945 р. країни до лідерства у західній економіці взагалі не має аналогів у світовій історії. Безпрецедентним також є фантастичний економічний успіх країн Південно-Східної Азії, коли за якихось 20 років вони вийшли на рівень зрілого й сталого індустріального розвитку. Ці перемоги ґрунтувалися не на силу імперії, а на мобілізації нацією всіх своїх духовно-культурних сил на забезпечення перемог та економічного зростання. Інструментом цієї мобілізації завжди була національна ідея. І тільки Україні нав’язливо відмовляють у праві на національну ідею, перешкоджаючі її виживанню та майбутньому злету. Однак об’єктивний процес не зупинити.