Geum.ru

І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материалаКнига

Содержание


Ми разом, нас багато
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

2. Українська народна революція.


Ми разом, нас багато,

і нас не подолати.


Треба чітко усвідомити: пріоритетом нації є не якийсь там окремий кандидат, а своя країна. Адже від ідеї, яку уособлює кандидат, буде залежати розвиток країни. Тож давайте поглянемо на президентські вибори не з точки зору осіб кандидатів, а з точки зору ідеї. І з’ясуємо, чи тягнуть на рівень національної ідеї Україна Ющенка та Україна Януковича.

Щодо ідеї Ющенка все доволі просто. Російські політики відверто називають його ставлеником США. Справедливість цього звинувачення залишимо на совісті цих політиків. Нагадаємо тільки, що українці не мають мислення часів Холодної війни з ворожим ставленням до США як до геополітичного конкурента. Це суто російська психологічна проблема, де ніяк не змиряться з перемогою США в Холодній війні. А в Україні Америка навпаки виглядає як світовий лідер і глобальна сила. І цей сумний для Кремля факт зайвий раз підтверджується більшою життєздатністю американської (і взагалі західної) економічної моделі. Вона будується на засадах ринкової економіки, індивідуалізму, протестантської етики й опори на власні сили. Саме через це до США їдуть наші вчені, програмісти, лікарі, а не навпаки – західні до нас. Бо ніхто з творчих особистостей не хоче жити в бюрократичній командній системі з добрим батьком-президентом і мілітаризацією суспільства, яку ми спостерігаємо в Росії. Ми там уже були й не бажаємо повернення.

Що ж стосується дружини Ющенка, на американському громадянстві якої так люблять спекулювати російські геополітики, то це ще не доводить тези, ніби Ющенко – агент ЦРУ. Дружина Ющенка – Катерина Чумаченко – народилася в США в українській родині. Її батьки народилися на Луганщині та на Київщині. Росіянам спеціально нагадаємо, що радник президента Путіна з економічних питань в Росії А.Іларіонов також має дружину з іноземним громадянством. Голова РАТ “ЄЕС Росії” А.Чубайс одружений з донькою мера Цинцинаті – столиці штату Огайо. І ніхто в Росії не об’являє їх агентами ЦРУ, а Путін працює з ними. Крім того, дружина Ющенка подала документи на отримання українського громадянства. А в Росії відмовився від громадянства США на користь російського паспорту за останні 15 років тільки один О.Солженіцин. В Україні таких взагалі немає, оскільки діти посадовців, що звинуватили Чумаченко у зв’язках з ЦРУ, намагаються виїхати до тих же США.

Якою є модель України за Януковичем? Це легко уявити на прикладі Донецької області. Там вибудувана міцна “вертикаль влади”. Олігархічні клани зрослися з державним апаратом. Зв’язки між ними згори й донизу. Дрібний бізнес під жорстким контролем. Конкурентів задавили кримінальними методами. Про громадський контроль над діями влади годі й згадувати. Якщо ви маєте місце у цій піраміді ближче до середини, то живете непогано й мовчачи. Унизу (шахтарі та всі інші) живуть погано. Якщо ви не бажаєте жити у цій піраміді, то маєте покинути регіон або не жити взагалі.

Ця система дуже погано реагує на зовнішні проблеми. Наприклад, на зміну ринкової кон’юнктури, коли ціни на метал і вугілля падають. Тоді замість структурної перебудови економіки, на що ця піраміда не здатна, видатки компенсуються за рахунок нижньої частини піраміди. Тобто шахтарів та рядових працівників.

А щоб вони не мали нічого проти, піраміда складається з такого специфічного контингенту, як кримінальні бандити. Однак олігархи разом із кандидатом в президенти Януковичем стверджують, що це цілком нормально для епохи первинного накопичення капіталу. Адже вони їм потрібні для захисту свого панівного становища. Але чи потрібне таке життя Україні?

Звичайно, багато шахтарів вважають, що вони живуть непогано. І за своїми сподіваннями навіть непогано заробляють. Однак чомусь громадяни у країнах без такої розвинутої гірничо-видобувної та металургійної промисловості (та ж Прибалтика, наприклад) мають рівень життя в кілька разів кращий. Крім того, кілька разів на рік ми маємо національну скорботу за десятками загиблих шахтарів, і щоразу через “недоліки у забезпеченні безпеки праці”. Дешевий експортний метал, що надає таке багатство олігархам, базується на постійній економії витрат на зарплату і безпеку праці.

Насправді, “економічне диво” Донбасу не має під собою особливих економічних досягнень. Посівши посаду прем’єр-міністра, Янукович просто збільшив втричі дотації Донецькому регіону (з 1,6 до 4,5 млрд. грн.) з державного бюджету України. За таких умов легко говорити про “економічне диво”, от тільки справжніх економічних успіхів тут немає. Звичайно, місцеве населення охоче підтримувало такого діяча як “свого” та вірило у казки про “економічне диво”, хоча насправді живе набагато гірше, ніж у інших регіонах України, де зовсім немає такої потужної індустрії.

Ну, добре з Донбасом, а от що було б усій Україні від діяльності Януковича? Юрій Щербак, який 10 років був послом України в США та Канаді, повернувшись до України просто не впізнав своєї батьківщини. За його словам, Янукович як кандидат від влади “приніс із собою специфічні методи керівництва, випробувані в Донецькому регіоні: тотальне поєднання політичної, державної та економічної влади в режимі ручного управління, нехтування демократичними процедурами, соціальну риторику й повне нерозуміння великого духовного, історико-культурного й національного феномена, яким є Україна”.1

Коли Янукович проголошував, що хоче побудувати “донбаське економічне диво” на всіх українських теренах, то варто було б спитати бажання самої України. Але такого питання не було, бо не треба бути великим аналітиком, щоб передбачити наперед негативну відповідь. Надто поганої слави нажив собі Донбас в Україні через неподобства, що коїлися в цьому регіоні завдяки олігархічним кланам та кримінальним угрупуванням. Це ж саме стосувалося і самої фігури Януковича. Тому протягом всього 2004 року Україна здригалася від титанічної битви за підйом популярності Януковича в будь-який спосіб. З одного боку мільйонам людей вдовбували в голову, що В.Ющенко – це втілення Зла, Князь темряви в бандерівсько-есесівському мундирі, який переслідуватиме всіх російськомовних громадян, заборонить в Україні твори Пушкіна й Толстого, обнесе колючим дротом Донбас і втопить одеситів у Чорному морі. З іншого боку одразу по всім фронтам і в усіх напрямах йшла битва за рейтинг Януковича. Особливо тут відзначилася Росія.

Все почалося з нав’язливих показів рекламних відеороликів Януковича по російським телеканалам, а продовжилося скандальним розміщенням на московських вулицях “бігбордів” з написом “Янукович — наш президент”. Але, повторимося ще раз, Росія впливала на вибори в Україні не тільки з власної території. На перемогу фаворита Кремля В.Януковича у Києві працювали відомі московські стратеги PR. Виборчим штабом Януковича керував Гліб Павловський, який раніше планував кілька виборчих кампаній самого Путіна. Його колега Сергій Марков діяв у так званому “Російському клубі” – PR-форумі, що намагався зробити Януковича ближчим для українців шляхом докладних передач на державних телеканалах. Росія сплатила Україні авансом мільйони доларів за транзит природного газу “та надала прем’єру Януковичу можливість підвищити в ході передвиборчої боротьби пенсії”, – говорить Микола Петров з московського Центру Карнеги.1

Десант політтехнологів російської влади, спрямованих до Києва, намагався до останнього загострити ситуацію, щоб мобілізувати прибічників свого кандидата. Апогеєм російської політтехнології були цілих два візити російського президента Путіна, як “шоумена Януковича” або “президента за викликом”, в самий розпал української виборчої кампанії.

Зрозуміло, що для Росії вибори в Україні – це дуже важливий матч. Після ігор, програних у Тбілісі, Аджарії, незрозумілих результатів у Абхазії, Україна виявилася останнім полем для російської влади довести свої претензії на великодержавність. Тому Росія намагалася за будь-яку ціну провести свого кандидата в наші президенти. Не очікуючи на офіційні результати голосування, 22 листопада російський президент Путін поквапився поздоровити українського прем’єр-міністра Януковича з його “перемогою” на виборах. При цьому він відкрито говорив про “упевнену перемогу на президентських виборах”. Більше того, з поздоровленнями на адресу Януковича виступив спікер Державної Думи Б.Гризлов, а 24 листопада дії української опозиції засудила й сама Дума. Той факт, що “упевненою перемогою” Путін назвав перевагу в 3% й забув про сотні тисяч маніфестантів на київському Майдані Незалежності, говорить як мінімум про презирство Путіна до реальної ситуації в Україні. Згодом, спостерігаючи реакцію українців, Європи і США, Путін став виправдовуватися, що поздоровляв не за результатами виборів, а якихось незрозумілих “екзит пулів”. Після цього президент Росії став героєм злих анекдотів.

Власне, і самі вибори 21 листопада 2004 року могли б стати приводом для анекдотів, якби не можливі трагічні наслідки. Голова Верховної Ради України прямо говорив у своєму виступі напередодні голосування:

“Україна підійшла до гранично важливого рубежу – другого туру виборів президента. Ціна 21 листопада 2004 року справді величезна і всеосяжна. Головні її виміри – перспективи держави та суспільства принаймні на наступне десятиріччя… Яким законом передбачено маніпулювання виборчими списками, відкріпними посвідченнями, голосування однією особою кілька разів або за кількох виборців, примушування людей голосувати за того чи іншого кандидата, блокування роботи виборчих комісій? Яким правом дозволено ігнорування та спотворення волі народу заради бажаного для когось результату?.. Створюється враження, що оголошено війну власному народові. За таких умов чим більше говориться про чесність, прозорість та демократизм виборів, тим менше у людей віри у те, що таке може бути… Єдино реальне і єдино вагоме значення повинні мати і, сподіваюся, будуть мати позиція та голоси людей, щоб для наших реалій став неприйнятним сумнівний вираз: “Не важливо, як голосують, а важливо, яким чином підраховують”… Україна має право на такого президента, якого визнаватиме власний народ і поважатиме світ”.

Ці слова практично відбивали настрої переважної більшості народу. І коли після голосування у народу спробували вкрасти його вибір, злочинна влада і навіть сама політична опозиція були шоковані народною реакцією.

Штаб Януковича, заповнений російськими спеціалістами плаща та кинджалу, так і не зміг усвідомити, що їх кандидат приречений на поразку. Адже жодна пропаганда й агітація не може замінити самого внутрішнього змісту політики. Політтехнологія є тільки одним з інструментів у політичній боротьбі, проте не самою боротьбою. Як говорив лідер інформаційного світу Білл Гейтс, автоматизація робить ефективні процеси більш ефективними, а неефективні — більш неефективними. Так само і політтехнології. Гігантська пропагандистська машина, що працює вхолосту, може тільки гігантськи збільшити пустоту. І так продовжується до того критичного розміру політичного вакууму, при якому до країни невідворотно вривається “свіжий вітер революції”. І цей вітер здійнявся в Україні одразу після голосування в другому турі президентських виборів.

23 листопада 2004 року автор цих рядків сам був свідком, як демонстранти взялися за руки та пішли. Не вдалося побачити кінця колони. Вона ніде не закінчувалася. Натомість вона співала та кричала: “Ми разом, нас багато, і нас не подолати!” Біля вулиці Богдана Хмельницького на шляху колони стояли важкі вуличні лавки поперек дороги, проте студенти швидко здвинули їх убік. Далі стояв автомобіль. Вони взяли його і акуратно перенесли, а потім пішли далі. Люди по дорозі відкривали вікна будинків, виходили на балкони, махали помаранчевими прапорами й скандували разом із студентами. Студенти хотіли йти по тротуару, однак не поміщалися. Колона виплеснулася на мостову. Рух автомобілів був паралізований, люди йшли біля зупинених посеред дороги машин, проте водії не злилися, а, навпаки, сигналили в такт гаслам “Ющенко! Ющенко!”

Спостерігаючи цей зламний момент в історії України, мимоволі згадувалися слова класика: “Народе мій, вставай з колін, відчуй себе титаном!”

Наступними днями по Україні та закордонних дипломатичних представництвах нашої держави покотилася небачена хвиля протесту. З цього моменту на два тижні українські події стали головними для всіх провідних газет і телеканалів світу. В один момент помаранчевий колір української опозиції став найпопулярнішим у Європі та США. І світ відкрив для себе нову європейську націю й ставився до неї з винятковою повагою. Ось типова західна оцінка:

“Ми – народ!” Ці слова у різній інтерпретації можна було почути в ніч після голосування. І дійсно: нація прокинулася. Усе, що виникло на просторі між Доном та Дніпром – це елементи громадянського суспільства і європейське самоусвідомлення – все це ще п’ять років тому вважалося неможливим. Як відповість на це Німеччина, як відповість на це Європа? Необхідно називати речі своїми іменами: паралельно з гучною політикою відкритих дверей до Туреччини Брюссель роками виявляв холодне ставлення до України... Тим самим Брюссель розчарував реформаторів і сприяв тому, що ворожа позиція до ЄС, котру займає Янукович, знайшла відгук під час передвиборчої боротьби. Російський президент Путін задля його підтримки двічі приїжджав до України й аплодував йому з цього приводу”.1

Настрої революціонерів найкраще виклали у своєму зверненні від 26 листопада 2004 року понад 60 найвідоміших вчених України – директорів провідних академічних інститутів, лауреатів багаточисельних міжнародних і національних наукових премій. У зверненні, зокрема, говорилося:

“Ми, члени-кореспонденти і дійсні члени НАН України, зазначаємо, що політичні кола, котрі останніми роками мали необмежену владу в нашій державі, завели Україну до стану глибокої кризи. Підготовка і проведення виборів Президента України здійснювалися в атмосфері нечуваного адміністративного тиску та інформаційної блокади, результати виборів є фальсифікованими.

По суті, в ході та внаслідок виборів владними колами здійснювався державний переворот, котрий вів до встановлення тотальної олігархічної диктатури з кримінальним змістом. Україна опинилася перед загрозою повної втрати свободи й національної незалежності”.

Надто довго діюча влада використовувала обман, маніпуляції та репресії, щоб нав’язати людям свою волю. І вони намагались зробити це ще раз, обманом проголосивши свою перемогу на цих президентських виборах. Однак, як колись сказав Авраам Лінкольн, “можна обманювати якесь число людей постійно, і можна обманювати весь народ деякий час, але неможливо обманювати весь народ постійно”. А народ України переконливо довів, що хоче жити в суверенній демократичній державі, а не в такій, де держава, наче паразит, висмоктує соки із суспільства.

Тривалий час кримінальна влада не бажала цього бачити й відверто не звертала уваги на всенародний протест. Наймані російські політтехнологи одразу віднайшли зручне пояснення, ніби громадянський протест у Києві – це добре оплачений Заходом і керований з американського посольства і ЦРУ переворот. Кучма із сімейством та лакеями продовжували зневажати Україну. Їх бунт проти свого народу відбувся, коли 24 листопада 2004 року владою було офіційно затверджено рішення ЦВК про результати голосування, що не мали нічого спільного з реальністю. Тільки тоді представники влади ще не розуміли, що перед народом і всім світом вони виносять вердикт самим собі як учасникам державного перевороту та зрадникам України. Немає сенсу говорити про моральні якості людей, які зраджують націю та Дух народу. Ми вже достатньо писали про їх сутність по їх поступках.

Але найстрашнішим і одночасно дивним є те, що цими своїми діями злочинці при владі запустили у дію цілком незнайоме “Щось”. Воно є вищим за будь-які людські інтереси. Воно примушує обертатися колесо історії саме так, як того бажає сама історія, а не планувальники виборчих фальсифікацій. Також це “Щось” з легкістю руйнує мури фортець (згадаємо символ французького абсолютизму Бастилію, вщент зруйновано народом), знімає уряди, розганяє найжорстокіші диктатури й хунти. Це “Щось” за лічені дні просто на очах перетворює багатих і самовпевнених рабовласників на глибоких стариків, що оплакують своє минуле і не можуть змінити своє сьогодення. Вони думали, ніби все у світі можна прорахувати наперед і передбачити. Вони були впевнені, ніби всі люди складаються із конкретних інтересів, бажань, емоцій, страхів. І якщо правильно все прорахувати, всім пообіцяти бажане, заплатити гроші, то можна буде створити систему повного контролю над ситуацією. Голову адміністрації президента України В.Медведчука вже навіть називали таким собі справжнім демоном, який все визначив наперед.

Глибоко всередині кожної людини є сила, стародавня, наче сам світ. Вона ніби бурхливий океан здатна перетворити на пил найміцніші мури в страх. Перед цією силою нічого не варті дрібні спроби мефістофелів володіти світом, царювати над ним, перекроювати його за своїми вподобаннями. Ця сила вивільняється з мільйонів людських душ, і колишні царі, тюремники, начальники поліції, кримінальні бандити, голови президентських адміністрацій, начальники корпорацій виносяться з владного життя наче мутний потік брудної води, що несеться з гір під час проливного дощу. Настає час героїв, і вони мстяться за розчавлену честь і гідність.

Ми впевнені, що “Помаранчева революція” в Україні і була таким колесом історії, що перетворить на пил тих, хто за гроші продав країну її ворогам. Й лише сліпий не бачив, як загорілися мільйони сердець праведним гнівом на кліку злочинців, які щиро вважали себе рабовласниками України.

Вони вважали, що такого Духу у нас не може бути. Десь у поляків, у французів, у американців може і є, однак тільки не у нас. Згадаємо, що говорили про українців наймані політтехнологи. Української нації немає. Є тільки набір різних етнічних груп, а сама Україна – це суто географічне поняття. І вони намагалися стравити ці групи між собою. Українці є недержавною нацією. Менталітет українців дуже зручний, щоб ними керували інші. Головна національна ідея українців – це “моя хата з краю”. Ми пам’ятаємо місцевих можновладців, котрі підспівували цим політтехнологам, відверто зневажаючи свій народ. Наша Вінниця (Черкаси, Тараща, Коростень, Черкаси, Чернівці, Лозова, Херсон… ) – це суцільне болото, де ніколи нічого не відбувається. Так вони вважали!

Багатотисячні мирні демонстрації, учасники яких були переповнені гнівом за фальсифікації і одночасно любов’ю до таких самих ошуканих співгромадян, спалахнули у сотнях цих “боліт” майже в один день. Шок можновладців від цього не можна передати словами. Адже на вулицях були люди всіх соціальних прошарків. І серед них багато підприємців, власників фірм, службовців банків і державних установ, а не тільки студентів і безробітних. Міліція одразу заявила, що на силові акції проти народу не піде. І хоча Янукович називав демонстрантів “політичними терористами”, однак ми добре знаємо, що ворогами народу можуть бути десятки й сотні людей. Максимум кілька тисяч. Проте коли йдеться про сотні тисяч і мільйони демонстрантів по всій країні, то це вже не вороги народу – це сам народ.

Випробування владою дуже складне. Не кожний зможе витримати його і на схилі років бути оточений славою, пошаною і повагою з боку молодих поколінь. Про багатьох государів у книзі історії навіть не згадується. Або ж говориться такими словами: був такий колись, але виявився ніким, тому не варто про нього говорити. Зате завжди буде згадуватися цілий ряд справжніх героїв, вождів, гетьманів і королів.

Погодимося, що президент Кучма міг отримати добру пам’ять у свого народу. 10 років він був президентом країни. А ще півтора року він був головою уряду з найширшими повноваженнями. Навіть видавав декрети, що мали силу законів. З його приходом покладалися надії на економічні реформи початку 1990-х рр. Однак натомість ми отримали тотальне збагачення кількох призначених президентом олігархів за рахунок свого народу. Якщо скласти до купи гроші п’яти самих багатих в Україні людей (Р.Ахметова, В.Пінчука, І.Коломойського, С.Тарути, О.Ярославського), то буде більше, ніж весь державний бюджет України. Цієї суми вистачить, щоб цілий рік платити щомісяця по 500 гривень кожному пенсіонеру в державі.1 До того ж ці олігархи виявилися взагалі не українцями. Брати Суркіси, брати Ярославські, Коломойський, Дубілет, Рабинович, Фельдман, зять Кучми Пінчук – євреї. “Князь донецький” і “господар металургії” Ахметов – татарин. Між іншим, митрополит Андрій Шептицький свого часу спеціально попереджував: “Нехай будучі покоління візьмуть у свої руки торгівлю і промисли. Бо завжди бідним є той народ, який не має свого промислу і в якому торгівлю ведуть чужинці”. Проте Кучма, призначаючи олігархів, цілеспрямовано заганяв свій народ до злиднів.

Що ж згубило Кучму? Це бажання владарювати за будь-яку ціну. Були поряд сильні, горді, сміливі люди, що пішли від президента, бо були незручними для нього. Інших просто вигнали. І хто залишився? Ті, хто порадив кинути народ шляхом брехні. І ось: ані країни, ані слави, ані честі – сам лише пил розвіяної влади. І зрадники без честі і слави.

Нехай уносяться з бурею народного гніву роки приниження та ганьби. Час ставати на ноги вигнанцям і приниженим. Колесо історії знову повернулося до сильних і гордих. І нікого більше не лякають привітання, котрі так старанно десятками років оббріхувала влада. Над Києвом лунають давні слова сили й відданості борців за незалежність України: “Слава Україні!”, “Героям слава!”

Такі бурхливі події можуть створити й пережити тільки справжні нації. Адже брехливі залякування російських політиків, ніби “Помаранчева революція” в Україні спровокована західними спецслужбами, були закриті одним-єдиним визнанням Заходу: “Ми не можемо допомогти народам обрести свободу, якщо самі ці народи не хочуть свободи”. Українці мирною революцією і громадянським протестом ясно показали, що вони є справжніми європейцями. Їх дім у Європі, основоположними цінностями котрої завжди були демократичні свободи, найголовніша з яких – це право на вільний вибір. Так діють тільки справжні європейські нації. І коли вони вчиняють такий крок, то вони відчищаються від нашарувань брехні і корупції, а на батьківщину повертаються вигнанці, щоб знову отримати свій дім та друзів!

Зіткнувшись з новою реальністю, влада почала судорожно формувати протистояння в суспільстві, щоб зіштовхнути між собою різні частини України і таким чином знову опинитися “над процесом”, диктуючи опозиції умови переговорів. Харківський обласний голова Є.Кушнарьов, котрий ніколи нічого не робить без санкції Кучми, проголосив себе найвищою владою в області, підпорядкував собі всі керівні органи області включно з міліцією та військами. Також він заявив про припинення відрахувань до державного бюджету. Ось витяги з Рішення надзвичайної ХІХ сесії IV скликання Харківської обласної ради від 26 листопада 2004 р., опублікованого на офіційному Інтернет-сайті Харківської обласної держадміністрації:

“Зобов’язати управління Державного казначейства України в Харківській області та управління Національного банку України в Харківській області припинити з 27 листопада 2004 р. відрахування коштів до державного бюджету.

…Підпорядкувати Управління МВС України в Харківській області, Управління МВС України на Південній залізниці та Головне управління МНС України в Харківській області з їх підрозділами виконавчому комітету обласної ради…

Перевести в управління виконавчого комітету обласної ради Харківську телерадіокомпанію та Харківський обласний радіотелевізійний передавальний центр”.

Цьому є тільки одна назва – державний злочин у вигляді сепаратизму.

28 листопада у місті Северодонецьк був поспіхом організований Всеукраїнський з’їзд місцевого самоуправління, куди з’їхалися 3,5 тисячі делегатів від 17 регіонів України. У 9-15 ранку в аеропорту Луганська приземлився літак мера російської столиці Москви Юрія Лужкова. 40 хвилинами пізніше там приземлився літак Януковича. Після короткої зустрічі обидва поїхали на з’їзд, ще раз продемонструвавши, звідки віють вітри в організації цього збіговиська.

На “з’їзді” виступили голови адміністрацій Харківської, Донецької, Луганської та Одеської областей. Тобто всіх тих, що були рекордсменами фальсифікацій виборчого процесу. Вони назвали Януковича своїм президентом, а також заклеймили ганьбою лідера опозиції Віктора Ющенко й учасників демонстрації в Києві та інших містах. На думку одеського обласного голови С.Гриневецького, “Київ прогнив і в ньому панує гетьманщина”. “Мы должны быть и будем выше любой политической шпаны”, – заявил він під кінець і запропонував негайно провести інаугурацію Президента Віктора Януковича.

Харківський губернатор Є.Кушнарьов кричав з трибуни (спеціально цитуємо оригінал з відеозапису дійства, трансльованого телерадіокомпанією “Україна”, контрольованою Р.Ахметовим):

“Не надо испытывать наше терпение… (аплодисменты)… На любой выпад у нас есть достойный ответ вплоть до самых крайних мер. И я хочу напомнить горячим головам под оранжевыми знаменами: от Харькова до Киева – 480 километров, а до границы с Россией – 40! (аплодисменты)”.

Антиукраїнська істерика Кушнарьова дійшла до того, що він проспівав власну переробку давньої пісні-заклику на війну:


Вставай, страна огромная,

Вставай на смертный бой,

С “нашистской” силой темною,

С оранжевой чумой!


Далі він назвав революційні події не інакше як державним переворотом (цікаво, чи не такими самими словами потрібно характеризувати спробу захоплення влади шляхом фальсифікації виборів?) і додав: “Мы никогда не позволим Галичине учить нас как жить. Наш президент – Янукович!”

Священики Московського патріархату привітали учасників сепаратистського збіговиська. Митрополит Донецький та Маріупольський Іларіон закликав делегатів “йти до переможного кінця”. Власне, така позиція УПЦ (МП) не дивує. За два дні до цього “з’їзду” російський політтехнолог Марат Гельман, який працював на українських виборах, під час свого виступу у Москві заявив буквально таке:

“Ми спалили той ресурс, котрий у нас завжди був – московську патріархію. Яка так активно останніми тижнями взялася за виборчу кампанію. Дискредитований найважливіший легітимний інструмент впливу на Україну на користь Росії. Тобто, Путін, РПЦ і фальсифікація – в одному ряду”.

Але справжньою родзинкою програми цього дійства став мер Москви Юрій Лужков. Він назвав масові демонстрації опозиції “апельсиновим підгодованим шабашем”, маючи на увазі помаранчеву символіку виборчої кампанії Ющенка. Учасники заходу скандували: “Ми з Росією!” Іноді телекамера вихоплювала посеред гасел “Наш президент Янукович!” коротенький і вельми красномовний російський напис: “Путин спаси нас!” Їх підтримав сам Янукович.

Після цього ряд учасників форуму прийшли до висновку: “Потрібно створити не Південно-Східну Україну, а Новоросійську республіку або Малоросію в складі Російської Федерації. Цю республіку повинен очолити Юрій Лужков”. Сам московський мер заявив, ніби він готовий зняти свого улюбленого кашкета, щоб стати більш подібним до Януковича.

Ця відверто смішна заява просто напрошувалася на відповідь: Лужков, відбудь покарання двічі за кримінальні злочини у в’язниці, і будеш схожий на Януковича навіть у кашкеті! А взагалі Лужков одразу їде туди, де Росія з якоїсь причини починає втрачати вплив. Так було в Абхазії й Аджарії. Окрім імперських амбіцій, у мера всюди є особистий економічний інтерес. Лужков і його дружина побоюються втратити свої акції на промислових підприємствах Донбасу.

Войовничо налаштовані делегати вже закликали до формування загонів і завоювання влади в Україні. З’їзд прийняв рішення провести 12 грудня референдум про створення Південно-Східної республіки у випадку невизнання Януковича президентом України. Столицею нової республіки проголошувався Харків.

У цьому був значний московський задум. По-перше, як ми вище зазначали, федералізація України містилася в ряду стратегічних інтересів Росії ще задовго до виборів. Тому “східні губернатори” висловлювали вимоги, написані для них з-за кордону. А по-друге, сама схема розшматування України цього разу знову повторювала наш минулий історичний досвід.

В діях сучасних сепаратистів нічого нового немає. Початок – це розкол України на козацькій раді 1663 року під Ніжином, коли під тиском Москви постав гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький. Ми вже давали докладну характеристику цьому персонажу на сторінках нашої книги. Вдруге ці трагічні події були повторені у 1917 році. Похід на наші землі більшовицьких військ призвів до того, що Україна була розколота: частина опинилася під владою північного сусіда, частина – під владою легітимної української Центральної Ради. Саме через цей розкол України ми тоді отримали трагедію громадянської війни, втративши державу. Сьогодні сценарій той самий: керівники південно-східних областей намагаються штучно спровокувати розкол. Так само, як і в січні 1918 року, створюється аналог тодішньої Донецько-Криворізької республіки. Але тоді більшовики швидко усвідомили, що відвертий сепаратизм дозволить їм утримати лише один Донбас, а решта України все одно від них піде. 17 лютого 1918 р. голова ВЦВК Ради Радянської Росії Я.Свердлов прямо написав керівникам Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) на чолі з “товаришем Артемом” (А.Сергєєвим): “Виділення вважаємо шкідливим”.1 Сам Ленін вимагав у телеграмах представникам РНК в Україні Г.Орджонікідзе і В.Антонову-Овсієнку суворого дотримання суверенітету Радянської України. Більшовики явно відмовилися від Донецько-Криворізької республіки на користь всієї України. З цією метою столиця нової автономії проголошується саме в Харкові.

Це винятково принциповий момент. Та ж Українська радянська республіка організовувалася у Харкові. У той час в Києві існувала легітимна влада, проходив легітимний перший всеукраїнський з’їзд робітничих, селянських і солдатських депутатів. А у Харкові на більшовицьких багнетах відбувся спеціально завезений так званий всеукраїнський з’їзд рад, котрий проголосив так звану Українську народну республіку (пізніше УРСР) на противагу законній УНР у Києві. На цьому з’їзді волю українського народу взялися висловлювати делегати від 96 рад із 300 наявних в Україні на той час. Третиною з них були представники Донецько-Криворізької республіки. Власне українців серед них було небагато: Затонський, Коцюбинський, Шахрай, Скрипник, а решту складали росіяни та євреї.

Подібний сценарій був повторений наприкінці 1918 р., коли більшовики здійснили чергове вторгнення у відновлену Директорією УНР. Більшовики публічно ніде не наважувалися відмовити українцям в національній державі, бо інакше втратили б Україну. Навіть наприкінці 1920 р., коли в Україні вже перебувало 6 армій “червоних” – понад 1,2 млн. бійців – Москва не наважувалася відверто повторювати російські шовіністичні гасла. 28 грудня 1920 р. В.Ленін і Г.Чичерін з боку РСФРР, а Х.Раковський – як представник УСРР уклали договір, в якому підкреслювалися незалежність і суверенітет обох радянських республік.

Тепер все відбувається один до одного, на одному й тому ж територіальному просторі. Навіть не зважають на те, що харківська міська рада прямо вказала Кушнарьову, щоб він будував свою автономію поза межами міста. Ігнорують той факт, що влада Криму виявила дивну для російських шовіністів стриманість, оскільки добре розуміє, до яких небезпечних наслідків можуть призвести такі ігри. Голова держадміністрації Дніпропетровської області В.Яцуба просто відмовився брати участь у сепаратистських діях1, а голови Запоріжжя, Херсону, Миколаєва, Полтави вирішили промовчати, очікуючи на реакцію з Києва. І ця реакція не забарилася. СБУ і Генеральна прокуратура України незалежно одна від одної порушили кримінальні справи за ознаками сепаратизму. А лідер опозиції Ющенко заявив у неділю 28 листопада 2004 року на Майдані Незалежності, виступаючи перед десятками тисяч демонстрантів: “Влада, котра повністю програла вибори, програла змагання з своїми людьми, сьогодні підкидує дуже небезпечну карту для політичної полеміки – карту сепаратизму”. Фактично країні загрожував розкол, тому що влада намагалася уникнути відповідальності за навмисне спотворення результатів волевиявлення громадян.

Чи мали сепаратистські ігри злочинців від влади бодай якесь підкріплення народною волею? Докладні опитування, проведені консорціумом знаних українських соціологічних агенцій 6-9 грудня 2004 року в 118 населених пунктах всієї України (обнародувані “Українськими новинами” 14 грудня того ж року), переконливо свідчать: народ ніде ніколи не підтримував сепаратизму. Ось декілька викладок по конкретним запитанням, що ставилися респондентам.

78,1% опитаних не підтримували ідею створення Південно-Східної автономної республіки в складі України; “за” цю ідею висловилися 12,7%, ще 9,2% не змогли відповісти.

81% респондентів не підтримували ідею відокремлення південно-східних областей від України та наступне їх приєднання до Росії; в той же час, “за” цю ідею висловилися тільки 11,4%, ще 7,6% не змогли відповісти.

82,3% висловилися проти ідеї створення незалежної держави на основі південно-східних областей, лише 8,8% – підтримали таку ідею, 8,9% – не змогли відповісти.

83,4% висловилися проти ідеї автономії Донецької області, усього 8,1% – підтримали цю ідею, 8,5% – не змогли відповісти.

86,2% респондентів були проти ідеї відокремлення Донецької області від України й наступного її приєднання до Росії, 5,9% – “за”, 7,9% – не змогли відповісти.

За визнанням самих соціологів, помилка не могла бути більшою за 2,3%. Тобто ці викладки відображають справжні настрої народу. То звідки було взятися підгрунтю для сепаратизму, як не в діях конкретних представників влади?

Свого часу Володимир Винниченко писав, що історію України неможливо читати без заспокійливих засобів. Те, що робили сепаратисти наприкінці 2004 року, є повторенням дій сумнозвісного Брюховецького. Нічого нового немає під сонцем на українській землі. І те, що робили Артем Сергєєв, Бош та інші більшовики у Харкові в грудні 1917-го, – повторювали сьогодні обласні голови Кушнарьов, Близнюк, Єфремов.