І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материала

Книга

Содержание Страшно впасти у кайдани Борітися – поборете! 4. Сучасна українська національна ідея.

Подобный материал:

• Нова українська національна ідея: «Україна – найкраща країна Європи», 307.58kb.
• Міністерство культури І туризму України Національна парламентська бібліотека України, 595.01kb.
• І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність, 4734.79kb.
• План розвитку країни Абетка для дорослих Національна ідея: „Україна це я! Тактика:, 194.04kb.
• Національна етика у творчості Олега Ольжича, 112.79kb.
• Української держави, 8520.93kb.
• Дах тематичні уроки, лекції, бесіди з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, 6.84kb.
• 1. Що таке літературна мова? Назвіть найголовніші ознаки сучас­ної української літературної, 188.3kb.
• Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст наголошує на необхідності забезпечення, 103.25kb.
• Закон україни, 1439.52kb.

Страшно впасти у кайдани

Умирать в неволi.

А ще гірше – спати, спати

I спати на волi.


Все своє життя Великий Кобзар закликав свій народ до боротьби, однак, як свідчать ці поетичні рядки, навіть відчаявся “розбудити” співвітчизників. Прийдешні покоління поділяли розчарування Шевченко. Україна – це віз добра, колеса котрого їдуть у різні боки. Які б страждання при цьому Україна не переживала, яку б жорстокість не проявляли її гнобителі – хоч російські царі, хоч радянські більшовики, хоч корумповані пострадянські правителі – українці, як правило, мовчали. Однак у листопаді 2004 року все змінилося.

Тріумфуючий Київ назавжди стане яскравою сторінкою національної історії. Мирний, усміхнений, добрий, єдиний народ. І головне – вільний! Відійшли далеко на задній план заяви російських і деяких українських політиків, ніби це все є операцією ЦРУ на американські гроші, а протестантам сплачують добові в доларах, або вони всі п’яні. Апогеєм цієї брехні став виступ дружини Януковича на мітингу в Донецьку з вигадками про “наколоті апельсини”, тотальний менінгіт у киян та поставки американських валянків, що свідчило, радше, про проблеми з психікою у кандидатки в “перші леді” країни.

Приклади оплати добових і пияцтва давали як раз “демонстранти”, силоміць звезені владою до Києва зі східних регіонів країни на противагу народному повстанню. Їх було надто небагато, щоб показати їх поряд з велелюдним мітингом на Майдані Незалежності. Саме через це Янукович зібрав їх мітинг на площі біля головного залізничного вокзалу. Принаймні звичайні пасажири й відвідувачі вокзалу створювали вигляд більш чисельного мітингу, ніж був насправді. Але й це тривало недовго. Звезені за наказом “на екскурсію” люди не бажали відчувати себе бидлом, яким маніпулюють. Тому довелося достроково відправити додому потяги із Запоріжжя. Автор сам мав змогу поспілкуватися з пасажирами колони з 26 автобусів з Харківщини. Їх першими кроками у Києві були пошуки продуктового магазину, оскільки за 12 годин їзди ніхто не подумав нагодувати “активістів”, посаджених на автобуси просто з роботи. Тому багато хто з них вже сам просив помаранчеві стрічки. Дії влади спричиняли озлоблення громадян.

Відтак влада була змушена вести переговори з опозицією і зважати на волю народу. Дехто з чиновників пішли до відставки, не бажаючи бути знаряддям в руках злочинної влади. У Верховній Раді дискредитація провладних фракцій сягнула такого рівня, що почався масовий вихід депутатів із них. Розвалилася так звана “парламентська більшість”, котру створювали протягом року спільними зусиллями адміністрація президента і уряд. З неї вийшли десятки депутатів п’яти фракцій і груп.

Масові виступи українських громадян за правду, демократію та самоповагу виправдовують слова Гоголя про те, що в Україні живуть люди, з яких ніхто не хоче бути глядачем історичної драми. Цього разу учасників мітингів було більше, ніж у Києві найбільш революційного 1917-го року взагалі всього населення. Більш того, листопадові мітинги 2004-го перебільшують чисельність будь-яких громадських зібрань в історії України. Це і є історія, тобто поступ духу, який не може не перемогти.

Два тижні Україна була головною подією світу. Іноземці дивувалися, як протестанти живуть просто на вулиці у десятиградусний мороз, захищаючи демократію. Це спричинило сплеск поваги до українства у всьому світі. Адже раніше при згадці про Україну звичайний громадянин десь на Заході міг назвати хіба що Чорнобиль. Любителі спорту могли ще пригадати наші футбольні команди і окремих видатних спортсменів. У Європі дехто дізнався про нас після перемоги Руслани Лижичко на конкурсі “Євробачення-2004”. І хоча це дуже скромно для такої великої європейської країни, однак це позитивно. Гірше те, що за останні 10 років Україна стала знаною у світі через корупційні скандали і злочини. Наприклад, автору цих рядків стало соромно за свою країну під час перебування у закордонному відрядженні, коли звичайний арабський працівник при слові Україна виговорив все те, що про неї знав: Кучма, Гонгадзе, Кольчуга! Більш освічені араби говорили, що половина з їх єгипетського уряду також сиділа у в’язниці. Але через переслідування за політичні вподобання. А ось приклад урядовця з минулим “вуличного хлопця”, кримінального злочинця – ані Схід, ані Африка не знають. Зате його знає європейська Україна. Як кажуть, докотилися. Куди вже далі?

Доведено історичним досвідом: тільки народ, який взяв справу власного життя до своїх рук, може уникнути приниження, наруги і безпорадності. Народна революція змінила цю хибну тенденцію, і Україна повертає собі гідне місце у цивілізованому світі. Ось одна з типових західних оцінок наших подій:

“Події в Україні є революцією нового типу. Попередня хвиля революцій, що прокотилася Південною, Центральною та Східною Європою, а в 1991 р. охопила СРСР, була спрямована проти тоталітаризму. Події в Україні – це революція, спрямована проти “імітації демократії”. Це протест проти змови між представниками радянського апарату і “бандитського капіталізму”.¹

Така оцінка – найближча до істини. Одночасно, в ході протестів вирішувалися і завдання остаточного оформлення сучасної української нації. Сьогодні вже очевидно, що штучно роздуті мовні, етнічні й релігійні протиріччя швидко втрачають свою актуальність. Спроби адміністративно-бюрократичних і бізнесових груп розіграти сепаратистську карту в південно-східних регіонах України не знайшли необхідної суспільної підтримки. Очевидно, краще за всіх охарактеризував цю ситуацію голова Верховної Ради України своєю відомою і гострою оцінкою на адресу сепаратистів та їх замовників. Розблокування офіційних ЗМІ вже у близькому майбутньому повинно стимулювати розвиток громадянського суспільства, створити потужні засоби суспільного впливу на еліти і державу. Нарешті розпочнеться широка суспільна дискусія – основа сучасної демократії. А без цього буде неможливим поступальний розвиток країни, національне відродження і економічне зростання.


* * *

Майдан Незалежності символізував не так протистояння двох кандидатів у президенти України, як протистояння двох різних цивілізаційних виборів, двох політичних світів. З одного боку – Україна, що проривається до демократичних цінностей європейського гатунку, а з другого – неофеодалізм донецького штибу, породжений януковичами, та безмежне українофобство, інспіроване російськими політиками. Російським політикам ніяк не спаде на думку, що в Україні можуть бути свої національні інтереси і своє бачення подій – бачення саме українськими очима, а не за московським приписом і рецептом. Вони ніяк не зрозуміють, що не проти Росії і не за Захід було українське громадянство на Майдані Незалежності. Їм зручно говорити про спецоперації ЦРУ й американські маніпуляції з масовою свідомістю українців.

Всі розуміють, що Віктор Янукович був проросійським кандидатом. Він був за подвійне громадянство з Росією й за надання російській мові статусу державної. В його команді була в ходу агресивна українофобська карта. В його штабах працювало багато російських політтехнологів. Навіть його біло-синя символіка з великими червоними цифрами “2004” повторювала російський державний триколір. До речі, на мітингах прихльників Януковича вони й розвивалися майже завжди поряд: державний російський прапор і прапор кандидата в президенти України В.Януковича. Штаб Януковича усіляко викривав ”нашистів” та “націонал-фашистів” із команди та електорату Ющенка, звинувачуючи їх у всіх немислимих гріхах.

В той же час Ющенко проголошував: він – не проросійський і не прозахідний, а проукраїнський кандидат.

У Москві майбутнім президентом України вже було призначено Януковича. Лишалась тільки малесенька формальність – ми мали обрати його. При потребі влада знайде спосіб укинути стільки мільйонів бюлетенів за “проффесора”, скільки буде необхідно. Проте народ у відповідь вийшов на вулиці й виразно сказав: цього разу не пройде. І так виразно сказав, що це почув увесь світ і відверто симпатизував Україні.

Вибух такого масового обурення і протесту відбувся без жодної краплі крові і без будь-якого насильства. Перемога на майданах – це перемога тих мільйонів громадян України, які повірили в себе, повірили в те, що настала пора покласти край владі політичних банкрутів та злодіїв, повірили, що завтрашній день може бути світлим. Це перемога тих, хто не продався за тридцять срібників, і хто, обираючи між добром і злом, віддав перевагу першому. І Україна змусила рахуватись з собою і Захід, і Росію.¹

Так перемога Ющенка на президентських виборах – політична поразка В.Путіна й усієї російської політики в Україні. Однак немає жодних підстав говорити про те, що між Росією і Заходом помаранчева Україна обрала Захід. Ні, Україна обрала саме Україну. Це тільки наша революція і тільки наша, українська, перемога. Ніхто не вивів українських людей на Майдан (ні Захід ні Росія), а український народ переміг кучмізм в Україні.

Віриться в головне: третій президент після відновлення державної незалежності України буде першим україноцентричним президентом. Обидва Леоніди були зовсім випадковими на цій посаді людьми. Леонід Макарович здрібнів до рівня довіреної особи Суркіса на виборах мера Києва і керівника псевдоцентриської парламентської фракції СДПУ(о). А Леонід Данилович став хрещеним батьком корупції, політичного інтриганства й продажу національних інтересів.

Ми отримали європейську, демократичну модель держави, яка передбачає цінності, відмінні від тих, що досі насаджувала влада, і які принесли нам гіркоту розчарувань, а самій владі дозволили по-злодійськи приватизувати країну. Ми стали іншими. Суспільство переросло режим, морально виявившись значно вищим від влади, що довела країну до глибокої кризи і розписалася у власному банкрутстві, у останні дні свого існування користуючись послугами таких одіозних адвокатів, як Шуфрич з Тарасом Чорновілом!

За час “помаранчевої революції” чітко видно, що тут на Майдані Незалежності народилась нова Україна, відродився український народ. Увесь світ побачив його силу волі, гордість, рішучість, оцінив його велич, його національну гідність. “Помаранчева революція” пересилила всі недолугі анекдоти та “прислів’я”, закинуті в народ ще в часи, коли почала заборонятися українська мова та звичаї – від Петра І й надалі. Хата українця не буває скраю, він не байдужий. Зараз на Майдані українці такі, які вони насправді, – мудрі й мужні, добрі й сильні, готові мирно відстоювати здобутки демократії.

В грудні 1991 року відбувся референдум, коли народ України проголосував за свою незалежність. Такий народ обов’язково переможе, такий народ захистить демократію, свободу такого народу – не здолати. Народ на Майдані скандував: “Ми не бидло, ми не козли, ми України доньки й сини!”. Тепер головне – не проспати здобутки свободи, щоб не було розчарувань, а результатами революції знову не скористалися брудні руки, як це було в 1991-ому.

3. Постреволюційна робота.
   

Борітися – поборете!

Т.Шевченко


Отже, 26 грудня відбулося повторне голосування 2 туту президентських виборів. Цього разу вже без автоколон і ешелонів “виборчих мігрантів” з області до області, без сотень тисяч відкріпних талонів, “тимчасових інвалідів”, що голосують вдома. Без “високої свідомості” робітників, які нібито самі вирішили прийти і проголосувати у себе на підприємстві (де директорам легше їх проконтролювати), а не на своїх територіальних дільницях. Без багатотисячного повторення одних і тих самих людей в списках виборців на десятках дільниць в різних областях України. Без прямого втручання влади у вибори. Чиновники після кількох гучних відставок та скандальних уходів у відпустку, після порушень кримінальних справ за фактами сепаратизму і порушень виборчого законодавства намагалися не вмішуватися. Інстинкт самозбереження на своїх посадах підказував їм таку поведінку. Представники Сумської обласної держадміністрації, котрі раніше віддавали накази міліції силою розганяти пікети студентів, тепер заговорили про те, що гордяться студентською молоддю Сумщини!

І прямим наслідком цього стала зміна результатів виборів у цілих областях. Навіть у виправних закладах (в’язницях) в Луганську, де раніше Янукович набирав по 100% голосів ув’язнених, цього разу переміг Ющенко. Для цього виявилося достатнім просто дотримуватися вимог закону “Про вибори президента України”: допустити на закриту дільницю спостерігачів. Після цього керівництво колонії самоусунулося від “умовляння” ув’язнених голосувати за когось з кандидатів. Парадокс, але в’язниця виявилася острівцем свободи посеред Луганську (принаймні у сфері виборчого права).¹

Наслідки були прогнозованими. Віктор Ющенко переміг, набравши біля 52% голосів (15 115 452 чоловік). Янукович, що вирішив йти “до останнього”, набрав трохи більше 44% (12 848 087 голосів). Різницю склали 2,26 млн. голосів. Попри намагання штабу Януковича скасувати результати голосування, Верховний Суд України залишився на позиціях законності. 10 січня 2005 року після багатьох місяців драматичної боротьби демократія в Україні взяла гору над владою адміністрації, владою грошей і владою страху. Ющенко був визнаний ЦВК переможцем під час голосування і після п’ятиденного розгляду у Верховному Суді України скарг Януковича на 23 січня 2004 р. були призначені урочистості з нагоди його обрання новим президентом й приведення до присяги українському народу. Це відбулося у стінах Верховної Ради України у присутності багатьох гостей, враховуючи керівників іноземних держав, а закінчилося урочистою присягою народу України на Майдані Незалежності. Це було вперше в історії України, коли вища влада наочно свідчила про свою єдність з народом.

Ми повинні салютувати сміливості народу України. Він прогнав своїх корумпованих хазяїв, кинув виклик західній байдужості та дав відсіч імперським устремлінням Кремля. Він відкрив нові можливості для себе, для Заходу і навіть для Росії. Народне повстання проти корумпованого пострадянського злиття механізмів колишньої комуністичної держави з бізнесом і криміналітетом.

Здавалося, що корумпований альянс влади та бізнесу непереможний. Правляча еліта обрала безпечного кандидата в особі Януковича. І хоча вона при цьому зіткнулася на виборах з дієвою опозицією, вона не вважала це проблемою. Лідера опозиції можна отруїти, а до скриньок вкинути зайві бюлетені. А далі люди відмовилися з цим погоджуватися. І правлячому режиму довелося обирати між насильством та капітуляцією. Режим здався, оскільки війська не бажали чинити масове насильство над народом. Президент Кучма, що уходить з посади, наприкінці свого правління відмовився вбивати.

І ось тепер в Україні народжується громадянське суспільство. Можливо, колись його будуть розглядати як початок четвертої хвилі європейської демократизації після закінчення Другої світової війни. Перша хвиля прийшла разом із розгромом фашизму та насадженням демократичних порядків у Західній Німеччині й Італії. Друга хвиля відбулася кількома десятиліттями пізніше у Греції, Португалії та Іспанії, де закінчився час фашистських військових диктатур. Третя хвиля співпала з крахом комуністичної системи у Центральній та Східній Європі. І ось тепер ми, схоже, маємо четверту хвилю.

Однак потрібно врахувати, що ця перемога є тільки проміжком. Ще напередодні переголосування другого туру виборів найбільш далекоглядні фахівці заговорили, що після перемоги Ющенка у “третьому турі” настане відповідальний “четвертий тур”. Це буде етап консолідації країни, котру ледве не довела до громадянської війни минула влада. І на цьому етапі потрібно буде зробити все можливе для реалізації великих сподівань суспільства.

Ці обережні перестороги фахівців не були зайвими. Перемога Ющенка засвідчила про наявність великої тіні від минулого. Спроба авторитарного режиму Кучми продовжити своє перебування при владі зазнала поразки. Але у кожної зміни є наступний день. Якщо зміни супроводжувалися насильством, то наступний день звичайно буває зловісним; якщо ж вони були мирними – наступний день буде брудним. Історія має повчальні приклади цього. Свято закінчиться, вулиці спустіють, і розпочнуться таємні ігри, мета котрих –влаштувати олігархів при новому режимі, щоб роздати компенсації усім тим, хто встав на бік переможців.

Не можна повторювати негативний досвід інших і даремно витрачати час. Сьогодні обраний президентом Ющенко має великий авторитет. Проте це не триватиме довго. У колишніх комуністичних країнах Центральної Європи “вікно можливостей” для реальних і радикальних реформ буде залишатися відкритим рік, максимум півтора року.

Новому урядові треба пустити в хід пакет економічних реформ і переорієнтувати економіку. Україна також повинна здійснити радикальні політичні реформи. У поспіхом зміненій конституції багато плутанини. Нещодавно внесені зміни, що послабляють президентську владу, погрожують відкинути країну назад, в добу польського Сейму XVIII століття, коли будь-хто заблокує рішення, використовуючи право вето. Це неправильний шлях, бо він неодмінно призведе до розчарування народу. Парламенту також потрібно позбутися олігархів.

Користуючись повноваженнями, отриманими від перемоги, Віктор Ющенко має можливість створити демократію, засновану на праві громадян на власність і незалежне судочинство, та керовану винятково законом. Його уряд повинен роз’єднати механізм державного управління та махінації приватного багатства. Нова влада має спиратися на повагу до громадянських прав, незалежність судової системи і свободу інформації. І звичайно вона має бути відповідальною перед народом, а не існуючою на окремій від народу планеті, як це було за Кучми. Перші зміни до цього ми вже побачили на власні очі. Суди від місцевого рівня і аж до Верховного Суду України почали приймати рішення за законом, а не телефонним наказом. Відкрита громадська непокора з одночасною високою організацією і без масових безпорядків викликала поважне ставлення силових структур до свого народу! Влада лютувала у своїй безсилості загнати народ назад до рабського ярма, примусити замовчати. Але співробітники МВС, служби безпеки, військовики блокували спроби провокаторів влаштувати дебоші. І одночасно попереджали владні клани, щоб вони не будували собі ілюзій, ніби силовики стануть виконувати злочинні накази. Це справило значне враження не тільки на владу і народ, але й на весь світ. Згадаємо розпачливий вислів короля політичних провокацій і фальсифікацій Гліба Павловського, що сидів у штабі Януковича, в якому він прямо звинуватив українські сили безпеки у зрадництві! А все тому, що вони – нечувана річ! – відмовилися виступити сліпим інструментом придушення свого народу в руках злочинних політиків. І далі відбулося перетворення української влади. Високі посадовці, починаючи з самого Януковича, котрі раніше взагалі нікого не бачили навколо себе, тепер були змушені повернутися до народу, намагатися в чомусь радитися з ним. Процес пішов, як казав політичний класик у тепер уже далеких 1980-х рр.

Для того, щоб Україна зробила значний ривок у своєму розвиткові, потрібно не так вже і багато. По-перше, послідовність у боротьбі з корупційними схемами розкрадання економіки. Всім зрозуміло, що мільярдні багатства за кілька років не заробляться. Достатньо зруйнувати схеми розкрадання, і у держави з’являться кошти і для підвищених пенсій та зарплат, і для реформування економіки. Зокрема, тих самих вугільних шахт. Адже саме доплата до пенсій та державні дотації шахтам стали тими козирями, що забезпечили Януковичу велику масу голосів у Східній Україні. Він робив це у якості передвиборчого хабара, однак новий президент Ющенко зобов’язаний проводити політику по врегулюванню регіональних проблем. І цим подолає не тільки бідність, але й розкол, що дався взнаки під час виборів.

По-друге, викинути з влади людей, котрі показали свою злодійську сутність. Ми вже казали, що ці люди, отаборившись при владі, в 1991 році підтримали незалежність України лише для того, щоб відгородитися від непередбачуваних подій у союзному центрі. Надалі вони доволі презирливо ставилися до української державності, надаючи перевагу власному збагаченню. І на вкрадені кошти ще й купували бідних людей, роблячи з себе вигляд благодійників. Згадаємо, як одні й ті самі люди грабували підприємства, штучно доводили їх до банкрутства, потім скуповували їх за безцінь, і проголошували себе рятівниками підприємств. Верх цього блюзнірства відбувся у Донбасі, де той же “крепкий хозяйственник” і “настоящий мужик” Янукович з місцевими олігархами розікрав шахти, довів людей до голодного бунту, а потім розпочав їм платити невеликі зарплати. Звичайно, шахтарі, порівнюючи з часами свого повного безгрошів’я, оцінили такі зміни позитивно й пішли за Януковичем. От тільки їхній вибір насправді був створений донбаськими князями ще заздалегідь.

Ці люди органічно не здатні щось будувати. У них в крові тільки паразитування на тілі країни. Вони презирливо ставляться до держави, української мови. Вони говорять на якійсь дикунській суміші з блатної “фені” та суржику, видаючи з цього російську мову, яку збираються в Україні захищати! Хоча сама російська мова не має жодного відношення до цього. У Росії йому навіть є спеціальний термін – “новояз”. Вони глузують з патріотів, з історії, повторюють немов догму, що “гасло національної ідеї в Україні не спрацювало”. Їм ще не вистачало, щоб в Україні була національна ідея. Краще всіх довести до жалюгідної бідності, аби мовчали, раділи мізерним доплатам до мізерної пенсії й були зручними для їх керування. Вони ніяк не ставлять державну присягу, захоплюючись якимись таємними потворами на кшталт масонських лож і “орденів Станіслава”. Належність до цих таємничих змовницьких структур вони значно цінують, оскільки там об’єднується тільки нові пани. І у них там є власна присяга один одному. Ось слова із Статуту Ордену Святого Станіслава”:

“Кавалери Ордену зобов’язані дотримуватися вимог Статутів Ордену і Приорату, виконувати рішення органів управління Приорату, своєчасно виконувати свої зобов’язання перед Приоратом”.

А як же присяга державного службовця, військова присяга на вірність народу України? Сучасні аналоги масонських лож виявилися таким собі ідеологічним базисом концепції формування злодійської еліти України, де головна мета – захоплення і збереження влади. І в бажанні зберегти свою владу вони дійшли до найстрашнішого злочину – нацьковування регіонів один на інший і провокування сепаратизму.

Цим людям не повинно знайтися місця у новій владі. Вони здатні тільки спотворити найкращі починання. Всі ці пінчуки, ахметови, медведчуки, суркіси та їхні підлабузники на кшталт шуфричів і тарасів чорновілів мають піти будь-куди, аби тільки подалі від української політики. Що можна чекати від запроданців?

Згадаємо, як Анна Герман працювала на радіо “Свобода” й боролася за демократію, а потім надала перевагу обслуговуванню іміджу Януковича. Згадаємо Тараса Чорновіла – нерозумного сина великого українця. Народна мудрість вже давно каже, що на дітях великих природа відпочиває. Ми пам’ятаємо Юрія Хмельницького – сина великого гетьмана. Він догетьманувався до того, що Україну розтягли на частини, і служив по черзі росіянам, полякам, туркам, доки не виявився нікому не потрібним. І ось бачимо повторення тієї сумної історії в особі Тараса Чорновіла. Як колись обрали гетьманом Юрія з поваги до батька, так і Тараса обрали народним депутатом з поваги до заслуг борця за українську незалежність В’ячеслава Чорновіла. Побоюючись, що він може стати лідером і об’єднати розпорошених націонал-демократів у скрутну для України годину, злочинна влада вбила його. А син Тарас пішов до цієї влади, зрадивши і пам’ять батька, і його справу, і народ. Не даремно в його окрузі за відкликання Тараса Чорновіла з депутатів підписалося більше виборців, ніж свого часу за його обрання. І не даремно Чорновіл розпочав добиватися іноземного громадянства для своїх дітей.¹ Йому залишилося втратити тільки батьківщину, а більше він нічого вже не має. На людях він звичайно роздуває свою вагу і вплив, однак справжню оцінку його потуг дають російські журналісти. Цитуємо мовою оригіналу:

“Господин Янукович между тем даже подтвердил, что его пресс-конференция состоится в 14 часов. Впрочем, он не пришел на нее без объявления причин. Потом сказали, что зато вместо него будет начальник избирательного штаба Тарас Чорновил. Впрочем, один безответственный сотрудник штаба, не умеющий хранить чужие тайны, рассказал мне, что Виктор Янукович и не собирался давать никаких пресс-конференций (“Не о чем говорить!”), а объявили об этом, чтобы приманить в штаб журналистов, которые по своей воле на Тараса Чорновила ни за что бы не пошли. Журналисты, обнаружив, что их обманули, покинули помещение. Организаторы вслед им кричали, что уж в девятнадцать-то тридцать Виктор Янукович точно придет и что ему, наоборот, уже есть что сказать”.¹

8 лютого 2005 року Чорновіла попросили залишити приміщення виборчого штабу Януковича і забрати свої речі. Тепер він уже був непотрібний, тому його і викинули, наче старий непотріб. Такою завжди була і буде доля всіх ренегатів.

Але щось занадто багато честі ми надаємо цим людям, приділяючи їм надмірну увагу. Краще знову повернемося до теми наших відносин з Росією, позаяк вони є третім головним завданням нової влади Ющенка.

Російське втручання в наші вибори зазнало поразки. Це їх проблема, і ми не будемо на цьому зосереджуватися. Тим більше, що у Росії чимало інших проблем. Її роздирають конфлікти між деспотичною владою і незаконним багатством. В цьому міститься головна внутрішня небезпека для нашого сусіда. Можливо, український приклад розв’язання проблеми приходу нової влади, якій довіряє суспільство, для Росії не підходить. Врешті-решт, вона витворить власний шлях. Для нас найближчим часом головним буде те, щоб лідери Росії не намагалися помститися надмірно самостійній Україні, що взяла власну долю до своїх рук. Вони напевно виступатимуть і проти інкорпорації України до європейських інститутів. Для них це легше, ніж визнати, що до поразки їх призвели їхні ж нерозумні дії, а не змови Заходу проти Росії. Вони програли Україні тому, що Росія замість руки дружби запропонувала Україні кулак панування.

При цьому Росія в особі олігархічних кланів України знайшла собі таких друзів, що взагалі не потрібні вороги. Ось яскравий приклад. У Донецьку не має жодного спільного підприємства з Росією, на відміну від Закарпаття чи Галичини, хоча ці регіони Москва розмальовує найжахливішими фарбами. І це не дивно: там, де паразитують клани, нічого не проростає. І значна кількість російських бізнесменів, що бажають легально працювати з Україною на користь українсько-російського партнерства, підтримали українську опозицію, виступили проти олігархічного правління. І навіть пішли всупереч волі російського президента.

Напевно, погляд зі сторони є найбільш об’єктивним. Тож погляньмо, які оцінки українським перспективам дає колишній міністр фінансів Росії О.Лівшиц:

“Не завидую первому правительству президента Ющенко. Работа предстоит неблагодарная. С ответственностью за чужие грехи. Вечным зовом: "Давай деньги!". И вероятностью быстрой отставки. Удел отвязанных министров. Сам таким был, разгребая финансовую помойку образца 1996 года. Знаю... Проблемы сложные. Но временные… Дальнейший маршрут известен. Первая станция - рыночный статус украинской экономики. Вторая - вступление в ВТО. Третья - зона свободной торговли с Евросоюзом. Конечная - вхождение в него. Что все это значит для России?.. Вложения в Украину весьма перспективны. Ведь через несколько лет тамошний актив станет иным. Отменного качества. Ровно таким же, как немецкий или французский… Представим себе прибытие поезда “Украина” на станцию “Европа”. Двери открываются. Выходит бизнес. Не только украинский, но и русский. Со всеми правами собственника предприятий, расположенных на территории Евросоюза. Разве плохо? Вывод: Украина - сестра, живущая отдельно. В собственном доме. И чем лучше там дела, тем приятнее России. Да еще и выгоднее. Дай бог счастья им обеим”.¹

Віримо, що колись прийде час, і всі росіяни будуть ставитися до нас таким чином. І не будуть називати українську революцію провокацією ЦРУ. Вона була об’єктивною ходою розвитку України, вирішальним моментом обрання цивілізаційного розвитку між європейським та євразійським варіантами. Останнім шляхом ми йшли понад 300 років, поки, врешті-решт, не прийшли до революції, щоб шукати кращої долі у європейському домі. До цього спонукав розвиток самого нашого суспільства. Протягом останнього року в Україні остаточно відбувся цивілізаційний розрив між суспільством і владою. Олігархічна пострадянська влада просто тріснула на тілі України по всім швам, як маленький одяг тріщить на дитині, що зростає.

Через київський Майдан пройшли мільйони людей, а локальні “майдани” були по всій країні. Історикам, соціологам, психологам, культурологам вистачить роботи на багато років, а письменникам взагалі повезло – такий вибух людської волі буває раз у століття. На згадку приходять тільки події 1654 і 1917 років, коли відбувався вибух української волі, що перекидала розклади сильних цього світу.

Повторимося, що тепер найголовніше – не обманути надії. Добре висловив сподівання, пов’язані з перемогою Ющенка, голова Асоціації банків України Олександр Сугоняко, котрий побажав новому президенту завжди залишатися на рівні сподівань українського народу, жодним чином не зрадити надіям людей, “які так відкрито, щиро та безумовно” довірилися йому.

В чому ж полягають сподівання українського народу?

1. Руйнація системи гноблення і поневолення, яку почав будувати Леонід Кравчук, а закінчив Леонід Кучма, де вся економіка працює на добробут кількох сімей, перетворивши весь український народ на засіб свого нечуваного збагачення.
   
2. Заміна (оновлення) кадрів державних службовців, які скомпрометували себе своїми негативними діями, пов’язаними з корупцією, та підривають авторитет держави. Сталінське гасло “Кадри вирішують все” недаремно перетворилося на крилатий вислів.
   
3. На високих державних посадах повинні бути кадри високопрофесійні, віддані своїй справі і Україні, патріоти держави. Заборона на будь-яке поєднування приватного бізнесу і державної служби.
   
4. Ключові посади в державі повинні займати представники титульної нації. Не можна миритись з тим, що сьогодні в уряді та парламенті представники національних меншин займають більше 50 відсотків посад. Особливо якщо врахувати, що вони використовують цю владу лише в особистих інтересах та іноді в інтересах своїх національних меншин, повністю ігноруючи потреби як українського народу, так і європейської спільноти.
   
5. Стратегічні галузі виробництва, які незаконно приватизовані, повинні бути повернуті у власність держави.
   
6. Відродження законності, забезпечення правопорядку та рівності всіх перед законом.
   
7. Реанімація сільського господарства. Земля повинна належати тим, хто на ній працює. Не допустити швидкої приватизації нашої землі за безцінь скоробагатьками та їх перетворення на нових власників маєтностей, а селян – знову на кріпаків.
   
8. Розробка і втілення програми розвитку промисловості, технічного прогресу, щоб забезпечити робочі місця та знизити безробіття.
   
9. Створення дійсно українських, патріотичних телеканалів, радіопрограм, преси, кінематографу. Частка україномовних програм у електронних ЗМІ повинна відповідати відсотку корінної української нації.
   
10. Всіляка підтримка української культури, а не іноземного маскульту, як було до тепер.
    
11. Дієва підтримка державної української мови. Українці повинні не соромитися своєї мови, а вважати її престижною, що неможливо зробити без відповідної уваги до мовного питання з боку вищих органів влади в країні.
    
12. Розвиток українського книговидавництва, яке перебувало на межі знищення за рахунок непомірного податкового тиску. Частка книг, найменувань газет, журналів державною мовою у загальній кількості друкованої продукції повинна відповідати відсотку корінної нації в Україні.
    
13. Звернути увагу і зробити все можливе для патріотичного виховання молоді в школах та вузах.
    
14. Довести кількість шкіл з українською мовою навчання до частки українців в населенні. Не можна миритись з тим, що сьогодні є регіони, як ось в Криму, де проживають сотні тисяч українців й повністю відсутні українські школи.
    
15. Для консолідації нації необхідна єдина Помісна Українська Православна Церква.
    
16. Повинні бути розроблені державні програми консолідації нації, її духовного і національного відродження, відродження культурних центрів на селі.
    
17. Державна молодіжна політика повинна забезпечити піклування про молодь щодо можливості навчання і працевлаштування, а також забезпечення недорогим житлом молодих сімей.
    
18. Припинити фінансування за залишковим принципом державних програм по боротьбі з наркоманією, туберкульозом, СНІДом та іншими соціальними хворобами. Здійснювати пропаганду здорового образу життя на всіх можливих рівнях, з залученням всіх авторитетних у суспільстві людей, починаючи з найвищих посадовців.
    
19. Заборона партій і організацій, програми яких направлені проти Української держави, підтримують автономістські чи сепаратистські ідеї, сіють міжнаціональний розбрат та виступають “п’ятою колоною” чужих держав.
    

Звичайно, процес приходу нової влади ніколи не буває безболісним. Певна частина суспільства переживає гіркоту поразки та руйнацію надій. Тому вкрай важливо, щоб команда переможців не опустилася до вульгарного зведення рахунків і розподілу між собою здобичі. Такі негативні мотиви в їх державній діяльності будуть одразу помітні. Як слушно зазначає відомий політичний та громадський діяч, академік НАНУ Микола Жулнський, “усе, що поза інтересами нації, – фарисейство правителів”.¹ Головним завданням має стати наведення напівзруйнованих мостів між різними частинами, на які розділилася Україна за своїми політичними вподобаннями.

Однак при цьому не можна погоджуватися на бездумні компроміси, які б дозволили олігархічним кланам зберегти своє панування. Нова владна команда має бути такою, щоб відповідала настроям, сподіванням та очікуванням пробудженого суспільства. І вкрай важливо, щоб до неї не потрапили з старої “еліти” різноманітні корупціонери, злодії, хабарники. У них у всіх сила силенна нагород і почесних звань. Однак від цього не змінюється їх справжня сутність. І якщо для відчищення влади буде потрібна люстрація кадрів, то потрібно діяти рішуче і послідовно. Адже гасло “Бандитам – тюрми!”, проголошене Ющенком під час виборчих перегонів, знайшло відгук і підтримку в усіх регіонах країни. Воно відповідало очікуванням, настроям, думкам абсолютної більшості громадян. Послідовна діяльність по втіленню в життя цих очікувань не тільки допоможе відчистити Україну від злочинців при владі, але й додасть новій команді підтримки у південно-східних областях держави. А також стане важливим моральним утримувачем від небезпеки перетворитися на групу нових олігархів. Інакше нова команда розтратить свій потенціал можливостей, й на порядку денному постане реванш “діячів” з команди Кучми. Не забудемо, що “політичну реформу” вони протягували з конкретними сподіваннями, що потім “повноважним” прем’єром буде Кучма. А 2006 рік не за горами. Втрата темпу реформ і нерішучість за певних обставин можуть коштувати новій команді втрати влади в 2006 році.

“Колишні” вже зараз готуються до майбутньої реставрації своєї влади. Яскравий приклад – той самий Кушнарьов, в минулому голова Харківської обласної адміністрації та голова адміністрації президента Кучми. Після поразки в боротьбі з “оранжевой чумой”, він перемістився на свій “запасний аеродром” – до крісла голови обласної ради.² І одразу заходився розбудовувати свою партію “Новая демократия”, виступати на телебаченні, проводити конференції… На очолюваних ним зборах новоствореної громадської організації “Общественное движение “Вместе – вперед” до цього руху приєдналися представники з Донбасу. Під красивими гаслами про розвиток регіонального самоврядування і наступну федералізацію України вони приховують свої спроби законсервувати свою майже феодальну князівську владу в регіонах. При цьому Кушнарьов у своїх виступах знову не гребує жодним засобом. У хід іде провокування міжрегіональних протиріч, релігійної ворожнечі між православними та греко-католиками, “західняками” та “східняками”. Такий їх шлях до виборів 2006 року, щоб протистояти новій команді президента В.Ющенка, як каже Кушнарьов, “всіма доступними методами”. Їх реваншистський похід до влади вже розпочався. І потрібно терміново й рішуче усунути цю загрозу добробуту та цілісності України.

2006 рік взагалі буде проміжним фінішем в оцінці роботи В.Ющенка на президенській посаді. Дорогим є кожний день, оскільки олігархічні клани вже зараз говорять про майбутній реванш. Принаймні, Янукович розпочав формувати коаліції з своїми першими союзниками на кшталт “прогресивної соціалістки” Вітренко, яка завжди обслуговувала інтереси минулої президентської адміністрації. Програш силами, які об’єдналися довкола Ющенка, парламентських виборів може стати крахом України. Адже парламент може перетворитися на ворожий президенту табір, де будуть гинути будь-які реформи. Україна ризикуватиме повторити історію повоєнної Італії, де за півстоліття було 55 урядів, безкінечна ворожнеча у парламенті, безсилість влади та панування олігархів. Як наслідок, єдиною більш-менш стабільною силою виявилася мафія, що призвело до криміналізації суспільства. Чи потрібне таке майбутнє Україні? Ми ледве намагаємося вибратися з цього болота.

Тому необхідно не витрачати час на сварки чи необдумані компроміси зі старими кланами, а змінити людей на ключових посадах в системі державної влади. При цьому максимально уникати під час підбору кадрів особистих симпатій, а зважати на професійність та вірність ідеї державної незалежності України.

Не варто забувати досвід історії. Проект південно-східної автономії нам старанно розробляли за кордоном. Так само тепер завзято просувають ідею федералізації України. І у випадку програшу нової команди ніхто в Москві (та й дехто в Україні) не забуде їй своєї поразки в грудні 2004 року. У цих людей пам’ять довга. А єдина сила, що здатна стати на заваді їх зазіханням, – це Майдан Незалежності. Нехай нова команда буде гідною цієї сили.

“Помаранчева революція” вже стала історією, так само 2004 рік став роком України і наших перемог та сподівань. Тепер потрібно, щоб 2005-2006 роки не перетворилися на роки втрати довіри та реставрації влади олігархів. В.Ющенко казав так: “Я йду в президенти, щоб держава наблизилася до людей”. Тому нова влада та її ідеологія мають докорінно відрізнятися від старого режиму.

Події, що відбувалися останнім часом в Україні, свідчать про “вибух” національної свідомості, що роками цілеспрямовано пригнічувалася владою. Ключову фразу цих тижнів – “Я горджусь тим, що я українець” – вперше доводилось чути від самих різних людей незалежно від їх етнічного походження, поняття “українець” нарешті стало з паспортного громадянсько-політичним. Тепер особливо необхідно не втратити це єднання, а розвинути його навколо національної ідеї, котра б відображала потреби нації на новому історичному етапі. Без цієї ідеї народ знову перетвориться на скупчення окремих атомів, розірветься відчуття єднання, котре було таким потужним під час революції й давало відчуття сили, а далі будуть всі негаразди, з якими ми добре познайомилися в 90-ті роки.


4. Сучасна українська національна ідея.

Шлях до Великої України.

Світом рухають ідеї, а не інтереси. Тільки романтики можуть присвятити своє життя служінню ідеї, але таких, як правило, небагато. Натомість теперішній світ – прагматичний, споживацький. Люди знають, що можна жити якісніше, краще, і через те втікають світ за очі у ті краї, народи яких спромоглися втілити свої національні ідеї. Значить, національна ідея має відбивати на собі надії народу. “Український ідеал” ще раз нагадує усім: щоб стати національною державою, потрібно мати матеріальні і фінансові ресурси, добре оснащену армію і надійно захищені кордони. А ще необхідно виховати в собі непохитного патріота з усвідомленим прагненням до утвердження зрощеного на вікових традиціях гармонійного, високоморального суверенного буття. Бо національна ідея – це матеріальні і духовні цінності кожної людини, кожної родини, цілого суспільства. Якою буде наша Україна?