І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга
| Вид материала | Книга |
- Нова українська національна ідея: «Україна – найкраща країна Європи», 307.58kb.
- Міністерство культури І туризму України Національна парламентська бібліотека України, 595.01kb.
- І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність, 4734.79kb.
- План розвитку країни Абетка для дорослих Національна ідея: „Україна це я! Тактика:, 194.04kb.
- Національна етика у творчості Олега Ольжича, 112.79kb.
- Української держави, 8520.93kb.
- Дах тематичні уроки, лекції, бесіди з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, 6.84kb.
- 1. Що таке літературна мова? Назвіть найголовніші ознаки сучасної української літературної, 188.3kb.
- Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст наголошує на необхідності забезпечення, 103.25kb.
- Закон україни, 1439.52kb.
“Український сценарій” російської політики з часом зазнавав змін. Розпочавшись з грубого силового тиску в 1993-95 роках щодо питань Криму, Севастополя й Чорноморського флоту, Москва поступово перейшла до порівняно м’яких та зважених кроків по поступовому прив’язуванню України до себе. Аналізуючи зміни в російській політиці, відомий американський політолог З.Бжезинський зазначає, що з боку Кремля і надалі простежується намагання обмежити незалежність України. Серед засобів – придбання частини промислових і енергетичних підприємств в Україні, тиск у сфері енергетики, будівництво газопроводів в обхід України та інше.1 Це було дуже легко побачити, оскільки в Москві про них не говорив хіба що лінивий. Зокрема, недавній спікер російської Думи Г.Селезньов охрестив нову політику так: “Я завжди кажу, що треба не займатися політиканством, а треба Росії економічно входити в Україну”.2
Сутність цієї політики полягає в тому, щоб діючи через економічне життя, використовуючи економічні важелі тиску, домогтися кадрових змін в українській владі. Тобто сформувати міцно пов’язані з Росією бізнес-групи й привести їх до політичної влади в Україні.
З цією метою російська влада розгорнула формування російських транснаціональних корпорацій, котрі б володіли майном в межах СНД і слугували провідниками російської політики. Ясна річ, місцеві громадяни, що отримали роботу в цих компаніях, ставали б патріотами своїх підприємств і, відповідно, провідниками російських інтересів.
Піонерами на цьому шляху стали приватні нафтові компанії: ТНК, ЛУКойл, “Татнафта”, “Альянс”. Саме ці компанії виявилися першими в російській економіці, хто завдяки продажу на експорт високоліквідної сировини отримав значні кошти для експансії на ринках СНД. У короткий час до їх рук перейшли 90% підприємств української нафтопереробки і нафтохімії. Після цього голова підприємства з іноземними інвестиціями “ТНК-Україна” пан Городецький відкрито заговорив, що український ринок нафти і нафтопродуктів є придатком російського. З суто нафтової сфери російські кошти почали перетікати до інших галузей. Найперше, до контролю за морськими портами і харчовою промисловістю. Крім того, росіяни придбали всі українські підприємства алюмінієвої промисловості.
Нехай не вводить в оману приватний статус цих нафтових корпорацій. Російський уряд має вдосталь важелів тиску на них. Хоча б право надавати й відкликати ліцензії на родовища вуглеводнів у Росії, без чого ці компанії перестануть існувати. Є у влади й чимало інших способів. Доля “ЮКОСа” та його голови Ходорковського, а також безслідне зникнення й таке ж дивне повернення керівника фінансів ЛУКойлу пана Кокури яскраво демонструє, що нафтовикам з владою краще не сперечатися.
Окремо прийшли на Україну РАТ “Єдині енергосистеми” і ВАТ “Газпром”. Щоправда, враховуючи державний статус цих корпорацій, український уряд відкинув можливість їх участі в приватизації без спеціальних міжурядових угод.
Наступним кроком стало ініційоване російським урядом формування транснаціональних корпорацій в галузі машинобудування. Створені на базі указів президента Путіна концерни об’єднують підприємства однієї галузі, з радянських часів зав’язані в єдиний виробничий комплекс. Підприємства ці знаходяться в різних республіках, однак мозковий та фінансовий центри – у Росії. Ось, наприклад, ті, що діють у сфері військово-промислового комплексу (назви подаються російською мовою):
1. АВПК “Сухой”;
2. РСК “МиГ”;
3. “Концерн ПВО “Алмаз-Антей” (у сфері його інтересів наш Новокраматорський машинобудівний завод);
3. “Ильюшин”;
4. “Туполев” (у сфері його інтересів наш Київський авіабудівний завод “Авіант”);
5. “Аэрокосмическое оборудование”;
6. “Авиаприбор-Холдинг”;
7. Концерн “Авионика”;
8. НПО “Сатурн”;
9. “Тактическое ракетное вооружение”;
10. “Концерн “Ижмаш”;
11. “Корпорация “Двигатели НК”;
12. “Концерн “Аэрокосмическое оборудование”.
Працюючи в їх структурі, директори українських підприємств перетворюються на потужне проросійське лобі в українському уряді. Як казав директор запорізького виробничого об’єднання “Мотор-Січ” В.Богуслаєв, “я – патріот держави, але я і патріот свого підприємства”. Навіщо самому шукати шляхи підйому заводу, коли легше інтегруватися до російського монстра? Там затишно і звично, як колись у системі радянського міністерства авіаційної промисловості. “Зверху” приходять керівні настанови і ресурси, а твоя справа своєчасно все виконувати. Однак яку настанову він виконував, коли висував ідею провести у Запоріжжі у травні 2004 р. Собор народів Білорусії, Росії та України на честь 350-річчя Переяславської Ради? Адже ця акція є одним із заходів загалом політичного спрямування, аж ніяк не культурницького і тим більше не виробничого.
Ось які критерії проросійської еліти в Україні наводить завідуючий відділом України Інституту країн СНД К.Фролов у своїх роздумах щодо можливої перемоги В.Януковича на українських президентських виборах (подається мовою оригіналу):
“Амбиции донецкой группировки могут и должны быть направлены на переход от сырьевого к промышленному пути развития экономики, который невозможен без теснейшей кооперации с Россией, создания совместных финансово-промышленных групп в области авиа- и машиностроения, ВПК. На фоне украинской задолженности естественным выглядит контроль России над системой транспортировки энергоносителей на Украине…
Не мене важный шаг – экспертная и кадровая альтернатива антироссийским силам. Самому Януковичу нужны новые фигуры в его экспертом окружении, способные решительно переломить ход предвыборной кампании. Таким образом, Янукович сам заинтересован в том, чтобы востребовать кадровый потенциал русских, православных, русинских, пророссийских организаций, предоставив их лидерам и экспертам достойные места в политической, политтехнологической, экспертной и информационной сферах, дать им шанс на ТВ, в крупных печатных и сетевых изданиях, административных и партийных структурах. Более чем актуальным является диалог В.Януковича и его команды с теми представителями экспертно-политологического сообщества РФ, что пытаются глубоко изучать духовную, культурную и политическую жизнь Украины и выстраивать русско-украинские отношения с позиций национальных интересов России и идеи национально-культурного, исторического, духовного единства Киевской и Московской Руси”.1
Намагання “просунути” до влади в Україні своїх людей сягнули таких масштабів, що президент Кучма ще навесні 2002 р. під час виборів до Верховної Ради сказав: “Україна – це футбольне поле, на котрому грають США і Росія”. Директор Інституту країн СНД, депутат російської Думи К.Затулін тут же підтримав це (цитується мовою оригіналу):
“ Верх в соперничестве за Украину возьмет тот, кто знает свой интерес, сохраняет свободу рук и возможностей. Кто умеет держать паузу, когда просят простить долги”.2
Яким же чином Росія намагається зберегти для себе цю “свободу рук і можливостей” в Україні?
По-перше, це “вирощування” проросійської еліти в Україні, яка повинна бути, висловлюючись словами Затуліна, “справжнім гарантом російських національних інтересів у цій країні”. Тут в особливій нагоді різні організації України, котрі мають яскраву проросійську спрямованість. Іноді це настільки впадає в очі, що варто вже говорити про повноцінну “п’яту колону”, настільки вона публічно опікується російськими інтересами, відверто нехтуючи українськими.
На перший погляд, це російські етнополітичні організації на кшталт РДК – Російського руху Криму. Однак насправді у Москві добре розуміють географічну й інтелектуальну обмеженість цих організацій. Російський націоналізм не може знайти відгук в Україні. Один час ставка робилася на організації, котрі спекулювали на слов’янській темі. Проте і слов’янська ідея не знаходить потужного відгуку в українських масах, оскільки вона надто абстрактна. До того ж сама Росія зовсім не є винятково слов’янською країною. Речник цієї ідеї О.Ф.Базилюк набрав на прездентських виборах 31 жовтня 2004 р. тільки 0,03% голосів виборців – 8 778 чоловік! Натомість Москва знайшла потужних союзників в особах Комуністичної Партії України та Російської Православної Церкви з її філією УПЦ Московського Патріархату.
Щодо Компартії та інших сил “лівого” політичного спектру, то вони переважно спекулюють на пам’яті про радянську стабільність в свідомості широких мас населення. Проте всім з часом стало зрозуміло, що відновлення СРСР неможливе. Хоча б тому, що Росія хоче посісти його місце. Тому КПУ швидко переорієнтувалася на ідею православного братерства і слов’янську тематику (на кшталт ідеї Союзу братніх народів). У червні 2003 р. перший секретар ЦК КПУ П.Симоненко навіть отримав від УПЦ Московського Патріархату орден рівноапостольного князя Володимира. До речі, це був його перший орден у житті.
“У Украины нет будущего без тесных контактов с Россией… Или мы вместе будем возрождать Родину, или нам суждено будет прозябать на задворках истории”, – не устає пророкувати лідер російських комуністів Г.Зюганов.1 Йому підспівує П.Симоненко, виступаючи експертом одночасно в питаннях єдності православної віри, слов’янства та спільного зовнішнього ворога… У якості останнього традиційно використовується опудало НАТО. На науково-практичній конференції “Украина, Беларусь, Россия—Союз неизбежен” Симоненко добалакався до того, що проголосив головним завданням НАТО “уничтожение славянской цивилизации”.2
Віддаленість КПУ від реальності призвела до того, що її популярність почала швидко падати. За роки симоненківського керівництва в ЦК комуністи постійно знижують свій рейтинг – з 25% він упав до 13 – 15%. Симоненко програв президентські вибори 1999 року, отримавши у другому турі 37,8% голосів. А в жовтні 2004 р. він отримав уже тільки 5,03%, не вийшовши навіть у другий тур. КПУ перестає бути впливовою силою.
Вплив КПУ хоча й більший, ніж у РДК і слов’янських партій разом узятих, проте й він доволі обмежений і має тенденцію скорочуватися з часом. Згідно з виступом президента Путіна, нині Україна і Росія пов’язані тільки церковними узами: “Це те, що так небагато залишилося абсолютно єдиним, і ми повинні зберегти цю єдність для майбутнього”.1 Тому важливим чинником російського впливу на Україні є Російська Православна Церква. “УПЦ Московского Патриархата является единственной пророссийской силой на Украине”, – прямо сказав завідуючий відділом України в Інституті країн СНД К.Фролов 3 серпня 2004 року в інтерв’ю “Агенству печати “Новости”.2
Власне кажучи, тісні зв’язки Московського Патріархату і російської політичної влади беруть свій початок ще в далекі царські часи. Щоб не заглиблюватися в цю тему, нагадаємо лише, що у XVII ст. цар Олексій Михайлович був фактичним главою Російської церкви. У 1721 р. цар Петро І скасував патріаршество в РПЦ, прийнявши за зразок модель, що вийшла з протестантства. Керівником церкви став не єпископ, як у стародавній церкві, а глава держави. У 1700-1917 рр. церковних соборів не скликали і патріархів не обирали. Вищим церковним органом був Синод, котрим керував обер-прокурор, призначений царем. Це призвело до духовного збіднення православних народів. Падіння авторитету державної влади автоматично вело й до розчарування у церкві на відміну від давнини, коли під час кризи влади церква залишалася авторитетом й цементувала народ, доки не владнаються внутрішні світські відносини. Але тепер духовенство втратило минулий авторитет, і народ став легкою здобиччю більшовицьких агітаторів, які насаджували нову віру. Перший президент Чехословаччини Томаш Масарик у 1920-х рр. небезпідставно наголошував, що до більшовизму в Росії призвела релігійна байдужість.
З початку 1990-х ми спостерігаємо відродження тісних зв’язків РПЦ з Кремлем. Патріарх в сучасній Росії входить до владної еліти країни. Його візити нагадують радше, державні, ніж пастирські. Високі міжнародні трибуни клірики РПЦ використовують для проголошення тих ідей, які перебувають в руслі офіційної політики Росії. Навіть більше – тих ідей, які з якихось причин не можуть бути висловлені з державної трибуни. Тому не дивно, що коло інтересів РПЦ виходить далеко за церковні питання. Серед іншого, це врегулювання югославської кризи, турбота про росіян за кордонами Росії, налагодження відносин Росії з Китаєм, переговори з головою організації культури й ісламських зв’язків Ірану, зустрічі з лідерами країн СНД тощо. Закордонні представництва РПЦ тісно співпрацюють з дипломатичними представництвами Росії, а Кремль у відповідь сприяє об’єднанню РПЦ із емігрантською російською церквою.1
Ми не будемо давати цьому оцінку, оскільки це є внутрішньою російською справою. Але ми не можемо мовчати, коли “український відділ” РПЦ – Українська Православна Церква Московського Патріархату – використовується в політичних інтересах Кремля і на шкоду інтересам Української держави. Як це робиться? Ну, наприклад, з використанням можливостей церкви, щоб вплинути на думки українського народу в питанні виборів президента України. Знову цитуємо головного експерта по Україні із затулінського Інституту країн СНД Кирила Фролова в його інтерв’ю російському “Агенству печати “Новости” (АПН):
“АПН: А Россия поддерживает своих сторонников на Украине? Или дело не идет дальше деклараций?
Кирилл Фролов: Следует отметить, что Россия поддержала УПЦ (МП), когда Внешэкономбанк выделил крупную сумму на строительство кафедральных соборов в Луцке, Ровно и Симферополе, где кафедральные соборы были захвачены филаретовцами. Однако строительство храмов малоэффективно. С этого российского гранта ничего не получили православные средства массовой информации и православные движения пророссийского толка, такие как “Путь православных” и одесское “Единое Отечество”… Россия должна действовать без комплексов. Поддержка православия должна осуществляться в форме поддержки православных информационно-политических проектов.
АПН: А какова позиция Русской православной церкви по поводу положения дел на Украине?
Кирилл Фролов: Святейших Патриарх Алексий Второй заявил, что Украина является канонической территорией Русской православной церкви. Это заявление прозвучало в приветствии Патриарха межпарламентской ассамблее православия. Показательно, что в день встречи Путина и Кучмы Священный Синод Украинской православной церкви Московского Патриархата (УПЦ МП) сделал специальное заявление, посвященное президентским выборам на Украине, в котором в категорической форме заявил, что православные граждане Украины обязаны принять участие в выборах, что отказ от такого участия есть противление воле Божией... Соответственно, Синод Украинской православной церкви Московского патриархата призывает, чтобы православное большинство Украины также организовано выступило против Ющенко”.1
Якщо хтось думає, що думки про політичне використання можливостей церкви, народжені в інституті Затуліна, нікого в РПЦ не цікавлять, той глибоко помиляється. Ось, наприклад, Митрополит Одеський та Ізмаїльский Агафангел начебто Української Православної Церкви відкрито говорить про “важливість останнього візиту до Одеси радника московського мера Костянтина Затуліна”. Так, цього самого Затуліна. Він, виявляється, не тільки депутат Думи й директор інституту, а ще й радник Лужкова. Що ж, українофоб бачить українофоба здалека і тягнеться один до одного. Нам не зрозуміла тільки така вдячна реакція “українського” митрополита Агафангела:
“Я считаю, что такой визит является свидетельством того, что влиятельные церковные и общественные круги России, такие уважаемые политики, как Юрий Лужков и его советник Константин Затулин, не просто придают огромное значение подлинному стратегическому партнерству Украины и России, но и видят духовные основы такого партнерства в духовном единстве Русской Православной Церкви и ее неотделимой части – Украинской Православной Церкви, под омофором Его Святейшества Патриарха Московского и всея Руси”.2
Виявляється, Агафангел з Лужковим і Затуліним – з одного поля ягоди. Власне, цьому не слід дивуватися. Це той самий Агафангел, що забороняв у церквах своєї митрополії виголошувати молитви українською мовою. Натомість сам проголошував здравиці “за Велику Росію” й молитви “за об’єднання Землі Російської”. Тому жодним чином не дивує, що Агафангел разом з його аналогом із Львова архієпископом Августином були єдиними (звичайно, окрім самого намісника УПЦ митрополита Володимира), кого президент Росії Путін відзначив державною нагородою. Офіційним мотивуванням була їх робота по “зміцненню дружби між Російською Федерацією й Україною”. Легко здогадатися, чому в переліку нагороджених не знайшлося місця, наприклад, митрополиту Никодиму з Харкова? Ця літня й досвідчена людина має просто винятковий авторитет серед віруючих і своїм життям слугує Богу, а не політичним інтересам Росії. Тому то й не достойна державної російської нагороди.
Ще однією ілюстрацією до цієї теми є офіційна зустріч президента Росії В.Путіна з Архієрейським соборам РПЦ у Кремлі на початку жовтня 2004 р. Процитуємо російського журналіста, який був на зустрічі (цитується мовою оригіналу):
“Кажется, о чем могли говорить с президентом страны служители культа? О пастырском слове, о нормах христианской нравственности и о святости церковных законоположений? Если бы все было так просто. Митрополит Киевский и всея Украины Владимир, выступивший в прениях после президента России Владимира Путина и патриарха Московского и всея Руси Алексия ІІ, сказал, что, как и его коллеги, работает на Украине в непростых условиях и нуждается в особом отношении (про коллег на этот раз ни слова). Президент России, в свою очередь, заявил, что его “очень порадовал кадровый состав Русской православной церкви на Украине”… После этого президент перешел к тому, что занимает его сейчас, судя по всему, больше всего:
- На Украине скоро президентские выборы. Мы в Москве будем в любом случае иметь дело с победителем предвыборной гонки!..
- Мы с Леонидом Даниловичем договорились о содержании некоторых церковных объектов на Украине. Я намерен пригласить президента Украины, а также премьер-министра Виктора Януковича на день рождения к себе скоро. И тогда мы сможем в неформальной обстановке обсудить этот и другие вопросы.
Это была серъезная новость. Несколько дней журналисты без успеха пытались выяснить, как и с кем президент России будет отмечать свой день рождения. А оказывается, вон как и вон с кем. Именно это и называется “ничего личного”. Владимир Путин уже даже собственный день рождения вынужден поставить на службу государственным интересам России. А они, по его мнению, заключаются, очевидно, в том, что на выборах президента Украины должен победить Виктор Янукович. То есть это теперь абсолютно очевидно”.1
Щоб закінчити питання про втручання російської церкви у внутрішню українську політику, зауважимо, що під час зустрічі з прем’єр-міністром В.Януковичем 9 жовтня 2004 р. Патріарх Московський Олексій ІІ сказав прямо:
“ Я думаю, що народ підтримає вас на виборах”.2
Чи мав право російський патріарх, офіційна особа, громадянин іншої держави робити такі публічні заяви? Наголошуємо, що він може мати свою думку з цього приводу, однак не може робити такі заяви в Україні, котрі можна розцінювати як втручання в українські справи (тим більше, не в церковні, а в політичні справи). Натомість клірики УПЦ Московського Патріархату є підпорядкованими патріарху, повинні виконувати рішення Архірейських соборів РПЦ і особисті рішення патріарха. Але якщо патріарх – патріот і офіційна особа іншої держави, то клірики об’єктивно працюють в інтересах цієї іншої держави. Але все одно працюють віддано, за що й нагороджуються орденами від російської державної влади. Тобто за політику, а не за церкву і релігію.
РПЦ як жодна інша організація сприяє розповсюдженню на Україну російського культурного та інформаційного простору. Але вона не єдина діє в цьому напрямі. Високі прибутки російських господарів українських підприємств дають змогу “купувати” не тільки окремих українських аналітиків, політичних і громадських діячів, але й засоби масової інформації. За їх допомогою формується потужна проросійська база в Україні, завдання якої – захищати євразійську модель подальшого розвитку. Це “завдання” вже виконують мало не 90% наших засобів масової інформації. Подивимося, хто володіє українським телебаченням:
- власники російської компанії “НТВ” володіють акціями українського каналу “1+1”;
- телеканал “Інтер” створений за участю російського “ОРТ”;
- “Новий канал” підконтрольний “Альфа-групп”;
- компанія “ЛУКойл” бере посильну участь в українському політичному житті за допомогою дециметрового телеканалу СТБ…
Власне українське телебачення, як ми показували вище, переповнене російською продукцією. І на додаток до цього в ряді регіонів України йде пряма трансляція російських телеканалів.
Не краще на ринку друкованих засобів масової інформації. Маємо ситуацію, коли в 1997-1998 рр. на 100 тисяч громадян України припадало 54 російських і лише 7 українських періодичних видань.1 При цьому всі старі центральні радянські видання аби одержати ліцензію на друкування й поширення в нашій державі, додали до своїх назв індекс “в Украине” (“Аргументы и факты” в Украине”, “Известия” в Украине”, “Московский комсомолец” в Украине” та інші), від чого українськими за змістом зовсім не стали. Що це є не випадковим збігом обставин, а свідченням цілеспрямованої російської політики, підтверджується фактом видання аналогічних газет на теренах інших країн:
“Нам здесь, в Казахстане, день и ночь показывают по ТВ сериалы “Менты”, “Криминальная Россия”, “Бандитский Петербург”, “Бригада”, это гадкое шоу “Окна”… После пред- и послеялтинской атаки на наш суверенитет в нашем же информационном пространстве (“Навигатор”, газеты “Мегаполис”, “Комсомольская правда-Казахстан”, “Известия-Казахстан”, “Аргументы и факты в Казахстане”) 10 октября к нам из России прибыл предводитель Евразийской партии г-н Дугин… На организованной в честь приезда г-на Дугина пресс-конференции северный гость, ничтоже сумняшеся, заявил, что будущее на просторах СНГ за Евразийской империей”.2
Що дає Росії інтеграція України до свого інформаційного простору? Свого часу під дією “радянізації” та “соціалістичного перевиховання” в багатьох українців послабло національне і релігійне самовідчуття. Вони поступово русифікувалися, перетворюючись на щось середнє—так зване російськомовне населення. Не нація, не народ, а “воно”—населення, зовсім не пов’язане з українською землею. Його формування відбувалося під великим впливом росіян—головної етнічної бази СРСР. Прикметне, що більшість “російськомовників” України мешкають у великих індустріальних центрах Півдня і Сходу. Там же проживають 9 з кожних 10 росіян України, котрими Радянська влада намагалася “розмити” етнічну єдність українства, привнести до нього російськомовне середовище. Так, у 1926 р. статистичне співвідношення українців та росіян в УРСР (без Західної України) становило приблизно 9:1. А в 1989 р. ця пропорція (тепер вже з урахуванням західних українців) зменшилася до 3,3:1.
Про ефективність перетворення українців на “радянських людей”-“російськомовників” можна робити висновки, виходячи з динаміки змін у переписі населення за мовною ознакою. Так, за даними перепису 1959 р. в Україні більше 2 із 32 мільйонів українців (тобто приблизно 6,5%) вважали російську мову своєю рідною, а в 1979 р. таких було вже майже 4 мільйони з 36,5 (тобто понад 10%).1
Ці 10% російськомовних малоросів разом з етнічними росіянами складають головний важіль політичного впливу Росії на Україну. Про це прямо заявила дружина президента Росії Л.Путіна під час свого головування на конференції з проблем російської мови у Петербурзі:
“Утверждение границ русского мира—это и отстаивание, и укрепление национальных интересов России… Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка”.2
Тому панування російського інформаційного простору в Україні автоматично тягне за собою законодавче утвердження статусу російської мови. До речі, цього Москва послідовно вимагає від України. Так робив цар, згодом більшовики, а тепер цього прагнуть політики Російської Федерації. Зокрема, “Ленін сучасності” Г.Зюганов досить відверто заявляє, що “русский вопрос” для компартії є дуже гострим:
“Мы—самый крупный в мире разделенный народ. Никакое национальное сознание не сможет с этим смириться. Это просто неестественно”.3
Тим, хто обізнаний з реальним станом української мови в Україні добре зрозуміло, куди хилить Москва. Поняття “державної мови” в Конституції України нерозривно пов’язане із поняттям “державного ладу”. Якщо статус російської мови в Україні буде підвищений до державного, то складуться умови для обмеження і остаточного зникнення української мови. “Вакантне місце” в культурі нашого народу посяде винятково російська. Ми остаточно почнемо ідентифікувати себе в рамках, встановлених для нас російською історією, так і не усвідомивши своїх власних меж, не виробивши власних історичних і культурних типів. Тоді українська державність буде суто формальною, і Україна перетвориться на таку собі країну-сателіт, російський домініон. Ну, а згодом, як тільки Росія впорається із своїми внутрішніми проблемами, настане черга нового “збирання земель” Москвою. На цьому етапі знищення української державності не викличе опору з боку народу. Адже він буде вважати себе часткою єдиного російськомовного культурного простору, і в поглинанні України Росією не вбачатиме нічого протиприродного.
* * *
Хтось може сказати, що цього не може бути. Мовляв, Росія не така. Вона хоче чогось великого, проте американські наймити весь час приписують їй лихі задуми. Якби ж це було так…
Взагалі Україна не цікавила б сучасну Росію, якби справа полягала тільки у самій Україні. Сьогодні Росія користується 70% радянської спадщини, позбувшись при цьому значної частки населення, на яке СРСР був змушений розподіляти своє надбання. Прийняття до себе колишніх республік автоматично зменшить російське багатство, бо збільшиться населення. Тому на сучасному етапі Росія зацікавлена тільки в тому, щоб контролювати в колишніх республіках СРСР сфери політики й галузі економіки, якими свого часу керував радянський Центр. Такий варіант неоколоніалізму влаштовує Москву значно більше, ніж пряме приєднання територій незалежних країн з усіма їхніми проблемами й негараздами. Однак протистояння з США, НАТО і ЄС вимагає від Москви поступово йти на таке приєднання, оскільки інакше нові країни потраплять у сферу впливу геополітичних конкурентів Росії. Тому Росія шукає способів, щоб здійснити це приєднання якомога дешевше, оскільки у неї немає достатніх ресурсів, як у СРСР свого часу.
Іншими словами, Росія не відкинула своїх імперських задумів щодо України, хоча й намагається переконати нас у зворотному. Американське втручання у російські справи почасти також стимулює російську експансію: Москва намагається відсунути фронт протистояння з російських теренів у Закавказзя, Середню Азію, Молдавію, Україну. Одночасно з цим у самій Росії відбувається процеси жорсткої консолідації, формування зусиллями влади нової нації з багатьох етнічних елементів.
У Радянському Союзі будувалася “нова історична спільнота”. У радянському народі намагалися нівелювати національні ознаки. І хоча СРСР у світі називали “Росією”, а всіх радянських громадян “росіянами”, у самому СРСР цього не було. Узбек чи білорус не мали приводів для звинувачень, оскільки назва держави не включала титульної нації. Хоча фактично росіяни були привілейованими, а декотрі з інших народів СРСР – приниженими, однак національна приналежність не мала значення. Головним було те, щоб індивід піднявся вище своєї нації й сприйняв моральні цінності “радянської людини”. Тому СРСР був зденаціоналізованою державою. Ця система у певній мірі була більш справедливою, ніж та, яку сьогодні будують в Росії. Адже сьогодні Росія намагається стати державою-нацією.1
В сучасній Росії відмовилися від “показушної” радянської ідеології рівності націй та їх об’єднання у нову історичну спільноту. Тепер Росія будує свою державність на ідеології націоналізму, як і більшість держав світу. Росія не погоджується на створення союзів з сусідами, а ставить питання про входження сусідів у російський простір. Погляньмо на приклад Білорусі. Союз двох держав як наднаціональне формування вже існує, але його використовують у якості етапу до входження Білорусі в склад Росії на правах областей. Тобто Мінську фактично відмовили в правах, які він мав у СРСР. Президент Лукашенко зрозумів це і негайно призупинив інтеграцію за російським сценарієм, щоб елементарно не втратити президентську посаду.
Національна політика Росії є такою самою, як і політика СРСР, – русифікація, стандартизація духовних цінностей та світосприйняття людей з метою посилення контролю Москви над все більшою кількістю народів колишнього СРСР. Однак СРСР хоча б робив вигляд добровільного міжнаціонального союзу, стимулював міжнаціональні браки, освячував розвиток культур – “національних за формою, соціалістичних за змістом”. А в Росії цього вже не роблять, бо добре розуміють, що наступним кроком після номінального рівноправ’я стане боротьба за реальне рівноправ’я націй. Так само, як колись голова уряду Російської імперії П.Столипін попереджував, що за визнанням прав української мови та факту існування української нації рано чи пізно стане питання про визнання української державної незалежності. Враховуючи це, нам стає легко зрозумілим дивний ренесанс українофобських ідей початку ХХ століття, коли українська нація проголошувалася “польською інтригою”. І пов’язане з цим ренесансом масове перевидання книг чорносотенського спрямування, як, наприклад, “Украина – это Русь”, “Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола” тощо. Усі вони продовжують стару тему, ніби українського народу не існує, а все це є “польською інтригою”.
Таким чином, російська політика відкидає можливість існування в Росії більше ніж однієї нації, хоча насправді вони й існують. Зважаючи на приклад Білорусі, Москва не проти, щоб нації, котрі вже мають свою державність, добровільно зреклися неї й “повернулися” до російської нації. Захотіти цього Україні “допомогають” з Росії всіма можливими засобами.
* * *
Власне, тема російського впливу на Україні є невичерпною. За роки незалежності їй були присвячені тисячі книг та сотні тисяч статей у різних виданнях. Не вдаючись в аналіз усіх подробиць російського Виклику, нам потрібно лише конкретизувати його, щоб українська Відповідь знайшла втілення в національній ідеї.
Отже, по-перше, нам потрібно взяти на озброєння думку польського науковця Тадеуша Кособудського, котрий при аналізі польсько-російських відносин спеціально зауважив:
“Росія є могутньою державою, котра має інтереси у цілій Європі. Слід убачати в ній не продовження імперії зла, а актора у міжнародній політиці. Треба тверезо дивитися на її політику, постійно стежити й перевіряти, чи збігається і якою мірою збігається вона з нашими державними інтересами…”
Відтак, потрібно спершу з’ясувати сутність російської політики до України. У Москві існує чітке розуміння, що сприйняття Росії в Європі буде залежати від сили російських позицій у Східній Європі. Йдеться не про повне відновлення Російської імперії, ні. Це занадто довго і дорого, до того ж сьогодні Кремль вельми прагматичний і рахує кошти. Ставка робиться на застосування щодо колишніх радянських республік минулої радянської політики 1960-1980-х рр. щодо учасників тодішнього Варшавського Договору. Тоді на Заході її охрестили “доктриною Брежнєва”, або ж по-іншому – “доктриною обмеженого суверенітету”. Застосування тепер цієї доктрини до країн СНД розраховано так, щоб забезпечити перехід єдиного радянського геополітичного центру до рук Росії.1 Звичайно, ключем до цього є створення в Україні союзної держави з якнайбільшим ступенем інтеграції.
Крім того, як говорить той же Кирило Фролов, перемога на “українському напрямі” має для Кремля і суто внутрішнє значення (цитується мовою оригіналу):
“Про последствия для России победы Ющенко говорить не приходится… Но даже, если под давлением экономической зависимости от России, он не будет радикален, победа Ющенко будет мощнейшим ударом по престижу Президента Путина внутри самой России. Ему могут простить Югославию, Грузию, Аджарию и даже Осетию с Абхазией. Ему могут простить даже Беслан. Но потерю Украины не просят. Потеря Украины будет для стремительно падающего рейтинга Путина могильным камнем”.1
Якщо ставки такі високі, то і ресурси кинуто на підтримку “свого” кандидата небачені. Навіть сам російський президент приїхав підтримати свого протеже під приводом святкування 60-ої річниці звільнення України від німецько-фашистських окупантів, спеціально перенесеного на шість днів раніше офіційної дати. До програми його візиту входив виступ по телебаченню, в якому він похвалив Януковича за економічні досягнення і пообіцяв укріпити зв’язки. Також він санкціонував потік сотень мільйонів доларів через російські державні компанії, головним чином через “Газпром”, на фінансування кампанії Януковича. Одночасно російська військова прокуратура висунула обвинувачення проти Ю.Тимошенко – близької союзниці головного конкурента Януковича, – щоб обмежити її пересування по світу. І це при тому, що в минулому році московський окружний військовий суд виправдав двох офіцерів з російського міністерства оборони, котрим висувались звинувачення у зловживаннях повноваженнями та хабарництві у справі промислово-фінансової групи “Єдині енергетичні системи України”. Тепер ті ж самі звинувачення були висунуті проти Тимошенко. Безпосереднє керівництво виборчою кампанією Януковича здійснювали російські політологи, близькі до Кремля. Ось що пише про це російський журналіст (цитується мовою оригіналу):
“Поздно вечером в субботу, в тот день, когда агитация на Украине была запрещена и вся насилу успокоившаяся страна готовилась отойти ко сну, чтобы попытаться вздремнуть перед тем, как сделать свой окончательный выбор, в эфире оппозиционного “5-го канала” появились двое в черном: политологи Станислав Белковский и Глеб Павловский. Два сумрачных гения предвыборных технологий, встав напротив друг друга, долго рассказывали вертлявому ведущему и Украине, что это было.
На вопрос, зачем в Киев приезжал Владимир Путин, господин Белковский заявил, что президент России очутился здесь в амплуа шоумена на раскрутке Виктора Януковича, а господин Павловский от имени граждан нашей страны сказал, что Россия поддерживает того кандидата, который впереди. То есть все остальные соображения не волнуют. Потом Глеб Павловский дал наконец Украине совет:
– Не сопротивляйтесь неизбежному.
Он как будто прочитал выдержку из инструкции по самообороне, а именно тот ее пункт, в котором написано, что делать, если девушка встретила в ночном парке насильника”.1
Отже, у Москві вже все вирішили, тому радять українцям не противитися московському рішенню. А щоб не думали опиратися, лякають, ніби в іншому разі доведеться виконувати владні настанови Вашингтону. Мало не до кожної поштової скриньки принесли так званий лист-звернення заступника голови правління ради земляцтв України в Росії, колишнього російського віце-прем’єр-міністра В.Христенка. Звертаючись до кожного українця по імені та по-батькові2, він не жалів темних фарб для змалювання американо-ющенківської змови проти України:
“Друзі Ющенка – це американський спекулянт Джордж Сорос, який щедро фінансував його передвиборну кампанію, американський радник, американополяк Збігнєв Бжезинський та інші фахівці по захопленню влади в небагатих країнах… Прихід до влади Ющенка – це політика під диктовку американських діячів, це закриття кордонів і напруженість у відносинах з Росією, подорожчання нафти й газу… При Ющенкові земля буде скуплена американцями, заводи й фабрики зупинені, країна втратить все, що надбала за роки незалежності і перетвориться на відстійник Заходу”.
Цікаво, що до нині американські корпорації на відміну від російських практично так і не кинулися щось скуповувати в Україні. Американський президент не приїхав до Києва підтримати свого протеже, як Путін, і не запрошував українських можновладців до себе на день народження. Керівники Конгресу США і десятки сенаторів не приїхали до України повчати, за кого треба голосувати українцям, та ще й залякувати їх Росією, як це зробили депутати російської Думи на чолі з віце-спікером В.Жириновським.
Тим часом в США українські вибори насправді не помітили, оскільки пішли на власні президентські вибори. Хіба що представник держдепартаменту висловив слабенький протест проти нечесних умов української передвиборчої кампанії, а одночасно з цим міністр оборони Д.Рамсфелд приїхав до Криму й висловив ухвалення українському уряду. Ще б пак, адже він, а також колишній держсекретар США Г.Кісинджер побували в Україні на запрошення зятя Кучми металургійного олігарха В.Пінчука. А то б вони взагалі не помітили українських виборів.
І не було з США жодного крику про російський вплив на Януковича, жодних десантів сенаторів. Навіть жодних слів на кшталт голосуйте за Ющенка, якщо хочете мати США в друзях. Навпаки, представник держдепартаменту США Річард Армітедж у своїй статті у “Фанейншнл Таймс” 29 жовтня 2004 р. прямо сказав: “Не Сполучені Штати, а сам український народ повинен вирішити, який лідер поведе його в майбутнє. Ми будемо працювати з будь-яким президентом України, за умови, що він посів цю посаду в результаті вільних і чесних виборів”.
У той же час російські політики прямо радили: Янукович – світло, Ющенко – смерть. Депутат російської Думи Валерій Драганов дуже просто повідомив всіх, в чому сутність президентських виборів в Україні 2004 року: це одна з останніх, якщо взагалі не остання можливість ідентифікувати себе з проектом побудови незалежної та орієнтованої на Захід української національної держави.1
Отже, з цим розібралися. Тоді постає інше питання: реалізації яких конкретно планів щодо України хотіла б Росія? В чому полягає її інтерес, для гарантування котрого вона так старанно вирощує в нашій державі проросійську еліту? Член думського комітету з питань СНД, директор Інституту країн СНД, радник московського мера К.Затулін чітко і ясно їх перелічив (цитується мовою оригіналу):
“Таковых на самом деле всего три:
- федерализация, или, как предпочитают говорить в Украине, ее “земельное устройство”, предусматривающая обязательную выборность всех региональных властей;
- придание русскому наряду с украинским статуса государственного, что никак не угрожает независимости Украины, но срывает планы местных русофобов;
- отказ от вмешательства светских властей в дела Православной церкви, продолжающей поддерживать духовно-религиозное единство русских и украинцев”.1
Практично кожен з цих пунктів уже докладно розкритий нами вище. Додамо лише один істотний момент: росіяни вбачають реальну загрозу своїм інтересам в можливості появи української національної ідеї, котра об’єднала б наше суспільство. На виборах президента України 2004 року московські політтехнологи назвали це “проектом Ющенка”+“євроінтеграція”. Тому вони намагаються заповнити вакуум української національної ідеї своїм змістом. Завідуючий відділом України Інституту країн СНД К.Фролов (цитати з різних виступів мовою оригіналу):
“В ответ на проект Ющенко нет контрпроекта Януковича. Нет проекта “другой Украины”. Эта другая Украина держится на верности своей цивилизационной идентичности как ключевой части православного мира, объединенного с Россией идеей общей судьбы как двуязычного федеративного демократического государства. С точки зрения этой идеи ЕЭП не просто экономический союз, а союз стран общей судьбы и общей веры. Донецкая группа должна обрести мировоззренческую идентичность, они должны стать верными каноническому православию антигаличанами”.2
“Повторим банальные вещи. Кучмы, януковичи и пинчуки сохранят власть и собственность только при поддержке Москвы. Она может быть оказана только при условии, что Ющенко будет брошен полноценный вызов, что сговора с ним не будет и что в противовес галицийской идее “Украины для украинцев” будет реализована политическая реформа, которая сделает Украину демократической, федеративной, двуязычной, осознающей себя ключевым звеном канонического православного геопространства”.3
Однак запропонована росіянами ідея об’єктивно не може спрацювати в Україні, оскільки її поділяють окремі групи населення тільки в частині країни. Тому навіть так звана “донецька група”, котрій К.Фролов, К.Затулін, Г.Павловський та інші московські експерти нав’язують “мировоззренческую идентичность антигаличан”, не бажає виступати розкольниками своєї країни. Для росіян доволі незвично чути, як під час футбольних матчів одвічних суперників “Динамо” (Київ) і “Шахтар” (Донецьк) болільники з Донбасу організовано скандують російською мовою: “Только Украина и “Шахтер”! Тому до справи беруться різноманітні провокатори, що намагаються натравити регіони України один на інший, розпорошити нашу націю за різними ознаками. Ось як визначають склад української нації спеціалісти інституту Затуліна:
“На Украине проживает чуть более 49 миллионов человек. Национальный состав-украинцы-72,6 %. Украинцы подразделяются на два субэтноса, сильно разнящиеся по ментальным, языковым и религиозным характеристикам – собственно украинцы (до 1922 г. – малороссы) и галичане-жители Львовской, Тернопольской и Ивано-Франковской областей (ок.5 млн.человек). Русские – 22,4 %, ок.12 миллионов человек. Другие нации – 4%. На Украине проживает непризнанная государством близкородственная русским и украинцам нация закарпатских русинов – 700 тыс.человек”.1
Чесно кажучи, до такого не додумалися навіть в СРСР. Хіба що тільки Румунія, щоб полегшити румунізацію української громади, розпорошила її по штучно винайденим “субетносам”. Під час владарювання Чаушеску, в Соціалістичній Республіці Румунії уряд офіційно запровадив під час перепису населення такі “субетноси”: українець, гуцул, русин, хохол. Це відкривало шлях для дивовижних маніпуляцій. Оскільки українців не дуже багато, то немає і потреби в якихось україномовних школах, виданнях. А “гуцули” і “хохли” питання про свої національні права взагалі не порушували.
Що ж стосується зіткнення українських регіонів один з одним, то московські фахівці пророкують це з часу проголошення державної незалежності України. Ось останнє з цього ряду:
“Политическая реформа президента Кучмы, которая могла гармонизировать региональные противоречия, находится на грани срыва. Теперь предстоит лобовая схватка русскоязычного проимперского Донбасса с униатской Галичиной. Власти Украины находятся в истерике”.2
Давно відомо, що справжні друзі та союзники так не поступають один до одного. Натомість історія дає нам дуже повчальний приклад іншої демократії, котра поводилася щодо своїх сусідів подібним чином, поступово перероджуючись у фашизм. Мова йде про так звану Ваймарську республіку – політичний режим Німеччини 1920-х років. Не пошкодуємо часу та місця, аби дещо проаналізувати.
Суттєвим наслідком Першої світової війни стали зміни на політичній карті Європи. Після неї з’явилася ціла низка нових і відроджених держав (Польща, Чехословаччина, Австрія, країни Балтії, Угорщина, Югославія). Для переможеної Німеччини, яка втратила 10% території, 1/8 населення та з наймогутнішої країни континенту перетворилася на другорядну державу, така ситуація була неприйнятною. Німці в масі своїй не прийняли нового статусу держави, байдуже і навіть вороже ставилися до демократичної республіки, ностальгували за кайзером, колоніями, великою армією... Для них ваймарська демократія була чужою. Загальне невдоволення викликали нові кордони. Усе це породжувало реваншистські настрої і прагнення.
Порівняємо з сучасною Росією. Поразка у Холодній війні малозрозуміла широкому загалу населення, як німці не розуміли причин поразки у Першій світовій. Адже німецька армія весь час доволі успішно воювала на території противника, важливий учасник Антанти був виведений з війни. І в розумінні росіян поразка в Холодній війні була також нелогічною. Радянська армія тільки що закінчила переозброєння і є найсильнішою у своїй історії. Розпочалася реальна гонитва озброєнь у космосі, де СРСР має гучні успіхи. Військові бази розташовані у всьому світі. І раптом табір союзників розбігається, а СРСР розпадається. Подібно до німців після Першої світової, росіяни пояснили собі все доволі просто: нас зрадили найвищі керівники! І так само не сприйняли демократичних порядків, як колись німці Ваймарську республіку.
Морально-психологічний стан імперської нації, що зазнала поразки і потребувала часу, аби подолати її наслідки, вимагав переосмислення своєї ролі в європейській історії. За таких умов нові держави, насамперед Польща і Чехословаччина, де жили значні німецькі національні меншини, стали об’єктами фактичного невизнання і тиску з боку Німеччини —економічного, політичного, культурного, мовного. Їхні спроби послабити німецькі позиції на власній території, що було природним у сенсі розбудови державного суверенітету, наштовхнулися на протидію керівних кіл німецької демократії.