І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материала

Книга

Содержание Динаміка поголів’я худоби в Україні Національна культура.

Подобный материал:

• Нова українська національна ідея: «Україна – найкраща країна Європи», 307.58kb.
• Міністерство культури І туризму України Національна парламентська бібліотека України, 595.01kb.
• І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність, 4734.79kb.
• План розвитку країни Абетка для дорослих Національна ідея: „Україна це я! Тактика:, 194.04kb.
• Національна етика у творчості Олега Ольжича, 112.79kb.
• Української держави, 8520.93kb.
• Дах тематичні уроки, лекції, бесіди з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, 6.84kb.
• 1. Що таке літературна мова? Назвіть найголовніші ознаки сучас­ної української літературної, 188.3kb.
• Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст наголошує на необхідності забезпечення, 103.25kb.
• Закон україни, 1439.52kb.

Динаміка поголів’я худоби в Україні

	1992	1993	1996	1999	2002	2003
Велика рогата худоба, тис.	23728	22457	17557	11722	9421	9108
Свині, тис.	17839	16175	13144	10083	8370	9203
Вівці, тис.	7259	6597	3209	1198	963	950

За даними Всесвітньої продовольчої організації ООН, виробництво м’яса в Україні склало в 1999 році біля 50% від рівня 1992 року. І в результаті, за даними тієї ж організації, якщо в 1991 році середнє споживання м’яса в СРСР було майже 70 кг на рік на чоловіка (навіть вище рівня Ізраїлю, Швеції та Фінляндії), то в 2001 в Україні воно було на рівні 30 кг, що прирівнюється і навіть нижче, ніж у Лівії та Гондурасі. А мінімальна норма – біля 52 кг. А стосовно показного достатку в магазині, то жахливо, коли посеред цього достатку пенсіонери купляють шматок ковбаси розміром у два пальці. Та ще й просять продавців “відрізати тонкіше”, хоча цього ледве вистачить на один нормальний бутерброд. А пенсіонеру цього має вистачити на цілий тиждень! І вистачає, доки не помре.


Приватизація. Приватизація в Україні ще довго буде прикладом тотального розкрадання країни. У Росії воно міцно пов’язується з іменами “батьків” російської лібералізації та приватизації Чубайсом та Гайдаром. Однак ці “реформатори” зробили все за посібниками з економіки Джефрі Сакса та Жака Аталі. За ними виходило, що рядовий українець не міг стати співвласником машинобудівного заводу у Харкові, шахти в Донбасі чи металургійного комбінату в Дніпропетровську. Він вважався неефективним власником, оскільки не спромігся зібрати достатньої кількості грошей.

Але такої кількості грошей неможливо накопичити, заробити чи наторгувати на біржі. Казки про людей, які нібито продали квартири й скупили іменні приватизаційні сертифікати (або ваучери в Росії), лопаються як мильна бульбашка під час першої ж спроби елементарно співставити порядки цифр. Так просто не буває і ніде не було навіть при тому, що державна власність розпродавалася за дуже заниженими цінами.

Натомість інше пояснення розставляє всі крапки над “і”: нові власники купили заводи у держави за гроші, котрі їм дала сама держава. Тобто за кредит, виданий начебто під заставу підприємства, яке купується. Під “державою” тут треба розуміти чиновників, котрі розпоряджалися від його імені. Вельми була розповсюджена ще одна схема: витягти з підприємства всі кошти, штучно довести його до банкрутства, а потім купити за безцінь на вкрадені на цьому ж підприємстві кошти. В такому разі окрім чиновника “підключеним до справи” виявлявся ще й директор державного підприємства, руками котрого замордували виробництво й трудовий колектив на догоду новому “ефективному власникові”.

Зрозуміло, що економічна ефективність покупців залежала не від ознак, викладених в посібнику Джефрі Сакса та Жака Аталі, а від ступені їх близькості до названих чиновників і директорів. Тому всі мільйонні багатства сучасних олігархів – це все ті ж шахти і прокатні стани, електростанції і трубопроводи, побудовані на кошти від голодомору, сталінської індустріалізації, повоєнної реконструкції, хрущовських та брежнєвських п’ятирічок. Захоплені, а не викуплені ними підприємства ефективніше працювати не стали.

Так, наприклад, повертаючись до вітчизняних тракторів подивимося на долю Харківського тракторного заводу. Наприкінці 1980-х рр. він випускав біля 50 тис. тракторів на рік. Зокрема, максимум в 1986 р. було 56 тис. тракторів з двигунами потужністю до 150 кінських сил. 300-400 тракторів щомісяця відправлялися на експорт до всіх континентів. При цьому покупцями виступали не тільки соціалістичні країни, але й Австралія, Канада, США, Франція. Сьогодні в це вже важко повірити, проте так було. Так, наші трактори поступалися за якістю, наприклад, німецьким. Однак тоді ми намагалися конкурувати з США, ФРН, Японією, а тепер на наших власних полях з’явилися сільськогосподарські машини з Польщі, Китаю, Туреччини. Ми тоді навіть не звертали уваги на саме існування таких країн, не те щоб купляти їх техніку. Тим часом власний завод представляє картину повного занепаду: кілометрової довжини цехи, де гуляє вітер, станки здані на металобрухт, а працює лише кілька десятків робітників.

Ми сподівалися, що внаслідок приватизації до нас прийдуть іноземні інвестиції. Але будь-хто з економістів знає: інвестор у першу чергу дивиться, як господар підприємства розвиває виробництво та вкладає в нього свої гроші. А якщо він проїв обладнання, зруйнував інфраструктуру, звільнив працівників, штучно доводить завод до банкрутства, то який дурень буде інвестувати в цю країну?

От і виходить, що збідніли ми усі, розбагатіли одиниці. А ще збагатіли земляки названих Джефрі Сакса та Жака Аталі, за порадами котрих здійснювалися “реформи” в Україні. І маємо ми сьогодні окрім загальної злиденності ще й суто нові проблеми: свавілля монополій, деградацію цілих регіонів, розкладення і корупцію державного апарату…

Завдяки пошукам “ефективного власника”, Україна отримала економічний занепад, бідність населення і появу власних олігархів. Вони встановили контроль над більшою частиною національного багатства України, визначають практично всі найважливіші рішення, які приймаються владою в області зовнішньої та внутрішньої політики. “Влада повинна служити капіталу” – це позиція олігархів, що відображає погляди тих, хто керує ляльками за спиною президента.

Дохід понад 1 мільйон доларів у 2003 році отримали 142 громадянина України, повідомив нещодавно заступник голови Державної податкової адміністрації України С.Лекарь. Дохід понад 1 млн. грн. задекларували 850 чоловік. З них понад 300 кияни, біля 100 мешкають в Донецьку. За словами С.Лекаря всі вони є відомими політиками й бізнесменами.¹ 850 чоловік – це 0,0004% дорослого населення України! Ось ті, хто виграв від занепаду 90-х років.

Завдяки їх спритності побудовано ефективну систему перекачування державних коштів у приватні кишені. Їм знадобилися 10 років, щоб:

• провести приватизацію, у результаті якої 18 млн. так званих акціонерів отримали красиві папірці, а кілька особливо близьких громадян — особливо прибуткові підприємства;
  
• вичавити з бюджету все, щоб укласти в реконструкцію державного підприємства якнайбільше, а потім якнайдешевше його купити. Береться, наприклад, одна “Криворіжсталь” (до речі, підприємство дуже прибуткове і приватизації не потребує), протягом півтора року вкладається в її реконструкцію 1,5 млрд. бюджетних грошей, а потім за 4,3 млрд. її купує “ефективний власник”.¹
  

Якщо хтось думає, що держава дуже виграла у наступних податкових надходженнях від цих “ефективних власників”, то насправді все з точністю до навпаки. Наприклад, як заявив заступник голови парламентського комітету з питань фінансів і банківської діяльності народний депутат України С.Терьохін, Миколаївський глиноземний комбінат після його продажу приватній російській компанії став платити до державної казни у 8 разів менше податків, ніж платив до приватизації. Подивіться на податкові звіти великих корпорацій. Вони ховають свої прибутки по офшорних зонах і не платять податків, а офіційно називають ці податкові злочини “оптимізацією оподаткування”. З виступу члена Соціалістичної партії України народного депутата М.Рудьковського на 64 засіданні Верховної Ради України 16 червня 2004 року:

“На сьогоднішній день одна із основних форм виведення і уникнення від оподаткування – це сплати у страхові компанії. Ми знаємо, що кожний, так би мовити, бізнесмен, який перевалив свій валовий оборот більше 50 мільйонів, створює свою страхову компанію і виводить таким чином кошти з-під оподаткування. У цьому питанні потрібно наводити обов’язково порядок.

Операції експорту із України, які на сьогоднішній день здійснюються через офшорні зони, призводять до того, що катастрофічно скорочуються надходження, в тому числі і до бюджету, а також вимиваються оборотні кошти підприємств.

Звичайно, більшість цих підприємств приватизована, ми бачили, як приватизується “Криворіжсталь”. І я звертаю вашу увагу, всіх депутатів, які знаходяться у цій залі. Ви побачите, як в наступному році “Криворіжсталь” як мінімум удвічі менше заплатить податків як в місцевий, так і в центральний бюджет. Чому? Бо приватизований і буде здійснюватися схема оптимізації сплати податків”.

За офіційними даними, у 2003 р. бюджети всіх рівнів недоодержали 71,3 млрд. грн. — саме таку суму становили податкові пільги (з них 62 млрд. — із ПДВ). А одержали — 75,2 млрд. грн.¹

Але якщо великий бізнес краде з бюджету й не платить податків, то хто ж наповнює бюджет? А секрет простий: весь тягар лягає на плечі населення: податок на прибуток фізичних осіб, фіксований податок, єдиний податок… Ті, хто знайшов кілька десятків тисяч доларів і розпочав власний бізнес, фактично приречені на розорення. Адже середні та дрібні корпорації не мають “даху” в уряді й не можуть собі створити нульові ставки ПДВ, податкові преференції, уводити прибуток в мінус, щоб не платити з неї податок тощо. Зате ті, хто вкрав мільйони і зробив собі податкові пільги, щоб красти далі, накопичили мільярдні багатства.

На початку 2003 р. польський фінансовий тижневик “Wprost” склав перелік 50 найбагатших людей з країн колишнього “соціалістичного табору”. До нього потрапили і з України:

• Ринат Ахметов – $1,9 млрд. (8-ме місце у східноєвропейському топ-50);
  
• Віктор Пінчук – $1,5 млрд. (12-те місце);
  
• Ігор Коломойський – $1,3 млрд.;
  
• Олександр Ярославський – $850 млн. (24-те місце);
  
• Віктор Медведчук – $400 млн. (в 2002 р. “Wprost” оцінював його бізнес у $800 млн.);
  
• Сергій Тарута – $700 млн.
  

Яким чином практично із порожнини могли раптом з’явитися такі олігархи, що за розмірами своїх багатств сперечаються з Ротшильдом? Адже Ротшильди накопичували свої багатства з XVI століття поступово, крок за кроком. Зате Ахметов, Коломойський, Ярославський, Пінчук ще 5-6 років були нікому не відомими.

Це прямий наслідок дій колишньої партноменклатури, котра на початку 90-х років під “національно-патріотичний” галас зберегла за собою владу. Колишній московський центр зник, що давало можливість безконтрольно грабувати. Національно-демократичні об’єднання громадян і не одразу помітили, що тепер з їх прапорами першими пішли ті, хто ще вчора виривав ці прапори з рук та розганяв демонстрації.

Розпочався неприкритий грабунок. Прикладів можна наводити масу. Згадаємо Чорноморське морське пароплавство – велику суднохідну компанію, що заробляла сотні мільйонів доларів на рік і мала понад 200 різних кораблів. Завдяки зацікавленості високопоставлених крадіїв на чолі компанії опинився відвертий шахрай П.Кудюкін. Негайно розпочалося акціонування компанії та роздрібнення її на багато невеликих підприємств. Це нічого не дало морякам, зате дозволило безкарно передавати кораблі “в управління” іноземним компаніям чи продавати їх по ціні металобрухту. Невідомо звідки появилися жахливі борги, за які в іноземних портах заарештовувалися судна. Екіпажі роками сиділи на них немов у в’язниці, дехто помер на чужині. Компанію навмисно зруйнували. Багаточисельні комісії констатували жахливі зловживання та пряме казнокрадство. Однак жодних наслідків не було, оскільки всі документи щодо компанії підписувалися президентом України Кравчуком і прем’єр-міністром Кучмою. Їх роль так і не стала об’єктом судового розгляду, хоча відомості про закордонні рахунки, офшорні фірми, “швейцарські хатинки” з’являлися в пресі. “Адмірал” Кудюкін намагався втекти з чужим паспортом, але його заарештували в аеропорту в Москві.

Це не останній приклад втечі крадія з України під іншим паспортом. Колишній прем’єр-міністр України П.Лазаренко був затриманий у США з панамським паспортом. Після кількох років розгляду його справи американський суд таки визнав його винним у відмиванні на Заході грошей, здобутих “брудним” шляхом. Точніше, вілли в Каліфорнії за $7 млн. та біля $300 млн., вкрадених в Україні і заарештованих на рахунках банків США, Швейцарії, Барбадосу. І знову за його спиною бачимо велику фігуру. Колишній голова українського уряду і президент Кучма витяг “другана” з Дніпропетровська до Києва. Невже він не знав правди про цього казнокрада? Однак “своїм” вибачалися “маленькі слабкості”, доки президент не посварився з Лазеренком через владні амбіції прем’єра. Тут Кучма негайно “прозрів” і влаштував облаву на казнокрада, що той втік з країни з панамським паспортом.

Скандал іде за скандалом. У ФРН заарештовано голову “Градобанку” депутата В.Жердицького. Його судили за крадіжку 4 млн. марок і використання не за призначенням ще 86 млн. з числа компенсацій жертвам нацизму.¹ Ховаючи їх по офшорах, Жердицький дійшов аж до Гонконгу. Звичайно, в державі не знайшлося бажаючих розбиратися. Тільки принциповість німецької влади, котра була шокована крадіжкою грошей для знедолених ост-арбайтерів, вивела аферистів на поверхню. До афери виявилися причетними міністр фінансів І.Мітюков, виконуючий обов’язки голови правління НАК “Нафтогаз України” Діденко та інші. Нікому, окрім уряду ФРН, не було діла до знедолених стариків, колись постраждалих від нацистів. В Україні рука руку миє.

А ось авангард української демократії – партія СДПУ(о). Її лідери – голова адміністрації президента В.Медведчук і “головний футболіст” України Г.Суркіс. На початку 90-х років вони побудували трастову піраміду, котра закінчила закономірним крахом як і всі аналоги. Вкладники залишилися без своїх коштів, відповідальності ніхто не поніс, а власники піраміди змогли взяти участь у наступній приватизації. Після цього вони публічно називали себе успішними підприємцями, “состоявшимися людьми”. Але ми знаємо справжню ціну такого таланту:

“Комерційний талант, підприємницька жилка, заповзятливість – це непогано. Але чи завжди саме вони виводять людей на вершину успіху? Проілюструвати ситуацію можна простим прикладом. Стара бабця, яка, приміром, жебракує у метро, є дуже зручним об’єктом для комерції. В тому сенсі, що будь-якому заповзятливому молодику треба лише ворухнути пальцем, аби видерти з її пошарпаної коробки три гривні мідяками. Бабця не дожене. Навіть голосно не закричить. Не факт, що в її обороні стануть міліціонери – кому хочеться через неї морочитися? Якийсь молодик саме так і вчинить. І здобуде собі три гривні на пиво. А комусь іншому такий спосіб комерції і на думку не спаде. Не тому навіть, що це гріх. І не тому, що це огидно. Просто не привчили його ані батьки, ані вчителі мислити в подібному руслі. Це і є моральною оцінкою трастовій епопеї”.¹

Медведчук і Суркіс відбирали через свій траст заощадження наших громадян. І залишили їх жебракувати на старості років. Причетність цих людей до злочину була встановлена в серії розслідувань журналістів і народного депутата України Д.Чобота. Це стало приводом до ініціативи провсети серйозне депутатське розслідування у стінах Верховної Ради України. Але що їм боятися, якщо для закону вони недосяжні, а Бога не визнають? Медведчук, цей “державний муж” незалежної України, належав до вірних слуг радянської системи, беручи участь в цькуванні українських патріотів. Саме його “захисту” в суді завдячуємо вироком і смертю в таборах нашого поета В.Стуса. Крім того, Медведчук був засуджений за побиття людини. А чесність Суркіса вже відома навіть за океаном: влада США не допустила Суркіса до країни через підозри в злочинній діяльності. Згодом перелік небажаних гостей США доповнили голова президентської адміністрації Медведчук, міністр внутрішніх справ Білоконь, генеральний прокурор Васильєв і зять президента, народний депутат Пінчук.

Сьогодні дехто з цих діячів законності, демократії та спорту очолює вельми впливову партію СДПУ(о), котра фактично перетворилася в Україні 2004 року на “партію влади”. Ось як цю партію оцінює один з колишніх її провідників народний депутат В.Нечипорук:

“Я казав Кравчуку, Шуфричу і Суркісу: “Хлопці, зрозуміло. Коли Кравчук був президентом, ви привласнили гроші”... Вони зараз цими грошима користуються і фактично захопили в Україні владу. Сьогодні вся влада знаходиться в руках СДПУ(о). У них дев’ять міністрів, два віце-прем’єри, вони контролюють 17 голів обладміністрацій”.¹

Аналізуючи цих ділків, складається враження, ніби вони живуть за принципом “все вкрадемо та втечемо”, покладаючись на свої літаки в Борисполі з пілотами, що чергують цілодобово. Однак плоди їхньої діяльності сьогодні вже добре відомі у світі, тому не всюди їх приймуть. І після цього моторошно чути у їх виступах базікання про соціальну справедливість, коли частина населення України просто голодує, а їх обличчя не вміщуються в екранах телевізорів.

Жорстка боротьба на президентських виборах 2004 року, що перемежовувалася із спробами змінити Конституцію України, закон про вибори президента, можливістю ввести надзвичайний стан в Україні – все це свідчить про прагнення влади за будь-яку ціну уникнути відповідальності. Тим більше, що в провідних країнах Заходу їм уже було відмовлено в недоторканості майна і банківських рахунків. Ставки були такі високі, що вже нічим не гребували. Про безодню аморальності і беззаконня, в яку впали ці ділки, говорить уже те, що висунули колишнього кримінального злочинця єдиним кандидатом на пост президента від діючої влади! Щоправда, у цьому немає нічого дивного. Кого б ще могла висунути ця мафіозно-корумпована, кланово-олігархічна влада, як не колишнього “зека”?

Вище ми вже говорили про невдалі спроби створити національну ідею відповідно до сучасних потреб України за роки нашої незалежності. При цьому наголошували, що першопричиною цього стало небажання владної еліти щось робити. Адже влада в незалежній Україні опинилася в руках тих, хто боровся проти неї. Тому немає нічого дивного, що така злодійська “еліта” не почуває внутрішньої потреби в “українізації”, національній ідеї і взагалі не сповідує жодної ідеології (крім, зрозуміло, ідеології особистого збагачення). У принципі, ця “еліта” може брати собі на озброєння будь-яку ідеологію – але лише тією мірою, якою їй це потрібно для збереження влади і власності. Адже виразною стратегією, яку вона здійснює, є стратегія самозбереження й виживання з-дня-на-день. Вона не потребує програм і принципів, навпаки – програми й принципи можуть лише зашкодити в політиці, що здійснюється “під килимом”, “під столом”, “за лаштунками” – на основі особистих угод і кланових контрактів (за законами радше кримінального, ніж політичного світу). Тому об’явлена національна ідея такою, що “не спрацювала”. Тому багато базікають про добробут народу, тоді як його реальні статки вже непомітні навіть під мікроскопом.

Взагалі термін “Міра справедливості” в олігархічній Україні застосовувати так само небезпечно, як і недоречно. Адже доходи бідних і середньо забезпечених співвідносяться як 1 до 20. А середньо забезпечених і багатих – як 1 до 100. В так названих цивілізованих країнах співвідношення доходів у крайніх позиціях зазвичай не перевищує “п’ятикрат”. Збільшення розриву до 7 свідчить про наростання соціальної напруги, небезпечної для суспільства. Ще у XVII столітті англійський філософ Френсіс Бекон говорив: “Скільки в державі розорених, стільки готових заколотників...”.

Та й простий аналіз історії України свідчить: народ терплячий лише до пори до часу. Зате коли спалахувало полум’я народного гніву, потушити його було майже неможливо. Згадаємо вибухи Хмельниччини, Коліївщини, великі селянські армії отаманів Тютюнника, Зеленого, Махна… Не дай Бог довести наш народ до сокири й обрізу, тому варто не забувати історію.


Демократія. Ми розуміємо, що потяг до наживи та безмежна влада грошей замість влади закону прийшли до нас разом із демократичними реформами та вільним ринком. І вони спотворили засади демократії до таких меж, що ніхто цього не міг передбачити 10 років тому.

Демократія була другим головним мотивом, котрий поряд із державною незалежністю керував діями великих народних мас в 1991 р. Тоді на грудневому референдумі на питання про підтримку Акту про проголошення Незалежності України та Декларації про державний суверенітет понад 90% населення України відповіли “підтверджую”, майже 8% - “не підтверджую”, біля 2% бюлетенів визнали недійсними. У жодному регіоні України противники незалежної демократичної України не набрали навіть половини. Зокрема, у Криму виявилися “проти” 42,22% бюлетенів, у Севастополі – 39,39%.

З висоти сьогодення можна сказати, що то був час дійсно вільного волевиявлення. Він розпочався приблизно в 1989 та закінчився в 1998 р., коли “нові старі господарі” були зайняті підготовкою та проведенням приватизації. У цей період політична боротьба була боротьбою ідей та людей. Вона вже вийшла з-під адміністративного диктату комуністичної держави та ще не опинилася під контролем грошей. За владу боролися конкретні люди, які репрезентували свої ідеї, а не авторитети та гаманці. Проте як тільки до боротьби за владу включилися гроші, демократія в Україні закінчилася. Тепер політичний процес характеризується двома факторами:

1. Продажність кандидатів, які готові відмовитися від боротьби в обмін на адміністративну посаду.
   
2. Повна безідейність політичних сил, що виходить з їх продажності. Партійці вільно переходять з однієї партії до іншої, де більше платять чи ближче до влади. У свій час аналогічна поведінка У.Черчілля шокувала всю Англію. У нас тепер це нікого не дивує.
   

Якщо ж голосування виводить наперед не того кандидата, за котрого проплатили, то результати голосування з легкістю “коригуються” в потрібний бік за допомогою жонглювання правовими нормами та “своїх” людей у судах і виборчих комісіях. Нещодавно ми мали можливість спостерігати це під час виборів міського голови у Мукачевому:

“Сьогодні не тільки Мукачеве перетворилося в Палермо, сьогодні вся Україна там, де відбуваються виборчі перегони, перетворилася в суцільне Палермо”. Саме так оцінює ситуацію Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова. Голова парламентської комісії О.Зінченко у своєму виступі перед Верховною Радою України спеціально зауважив, що мукачівські події виявили новітні технології фальсифікації виборчого процесу, з’явилася “власна українська виборча арифметика”: “Це тоді, коли абсолютно не важливо, як проголосували громадяни, а необхідний результат відомий наперед”.¹

Фактично у Лозівському виборчому окрузі № 180 навесні 2002-го була опробована технологія фальсифікації виборів, яку потім поширили на всю Україну під час президентських виборів. Оскільки відповідальні правоохоронні органи вперто не помічали очевидних злочинів, покласти край фальсифікаціям зміг тільки сам український народ.

Звичайно, не можна сказати, що фальсифікація результатів виборів у Лозовій та Мукачевому є чимось винятковим в історії. Але давайте вдумаємося, в одному ряді з ким ми опинилися внаслідок цих брудних фактів. Так, Сталін ще в 30-ті роки зауважував, що головне – не факт голосування, а його підрахунки. Латиноамериканський диктатор Самоса цинічно заявляв, що його супротивники виграли вибори, а він виграв підрахунок голосів. Самоса із своєю “виборчою арифметикою” замордував тисячі співвітчизників, поки не був повалений всенародним повстанням.

Якщо сьогодні результати волевиявлення народу підмінюють і виправляють за допомогою кримінальних злочинів, то в народу просто не залишається інших шляхів примусити чиновників рахуватися з його волею, крім революційної зміни влади. Так було усюди і завжди. Однак щоб демократичний процес в Україні призвів до встановлення олігархічної диктатури всього за десять років, то таких прикладів в історії, здається, ще не було.

Це яскраво спостерігається на прикладі головної ознаки демократії – свободою слова. З розпадом СРСР пішла до минулого стара система управління пресою політичними методами. Натомість швидко з’явилася система управління методами економічними. Вся українська преса, котра хоч якось торкається політичних тем, поділяється на два види: куплена і продажна.

Куплена – це преса, для господарів котрої преса не є основним джерелом прибутків. Вона слугує тільки в період політичних кампаній для реалізації політичних амбіцій господарів.

Продажна – це преса, для хазяїв котрої вона є основним джерелом збагачення. Пропонуючи на продаж свої медіа-послуги, така преса (її хазяї) заробляє собі на життя. Часто цими хазяями виступають іноземці (у першу чергу, російські компанії).

Обидва види преси розрізняються за способом подання інформації про кандидатів на виборах. Редакторам куплених видань прямо з штабу кандидата повідомляють що і як потрібно повідомляти. Така преса з дня в день повідомляє, що її кандидат, наприклад, умовний пан Винукович – самий кращий, самий чесний, самий надійний, самий розумний. Тим часом преса другого виду (продажна) під час передвиборчих перегонів взагалі не публікує нічого, за що не було б наперед проплачено. Тому сьогодні вона може повідомити, що самим чесним є, умовно кажучи, кандидат Винукович, а завтра – умовний кандидат Симоренко.

У цивілізованих країнах ще існує так звана вільна преса. Тобто преса, котра сама платить по своїм рахункам і сама відповідає за свої слова. Така преса часто притримується політичної позиції, що взагалі не співпадає з позицією жодного з кандидатів. Завдяки цьому вона більш-менш об’єктивно і самостійно аналізує події, а в своїх новинах не агітує, а просто інформує читача. Завдяки цьому читач сам робить свій висновок. В Україні демократичний процес 90-х років призвів до того, що існування такого феномену у нас виглядає науковою фантастикою. Все сказане щодо преси у рівному ступені стосується радіомовлення, телебачення та інших електронних засобів масової інформації.

Якби мені на початку 90-х років сказали, що років через 10 в Україні майже не буде жодної іншої преси, окрім купленої та продажної, я б не повірив. Свобода слова виглядала тоді дуже дорогим завоюванням, щоб так просто її втратити. Однак неминучість такого розвитку подій була визначена ще раніше української незалежності. Прем’єр-міністр Швеції Улоф Пальме, застрелений наприкінці 80-х просто на вулиці Стокгольму, говорив, що злиденне суспільство не може бути вільним, які б права та свободи не гарантувалися. Голод сильніший за свободи. На цьому наголошувалося ще в Біблії, де міститься історія Ісави, котрий продав свої права за тарілку юшки з сочевиці.

То чи не здається читачу, що злиденна бідність українства зовсім не випадкова? Поділ України на території “впливу”, на “князівства” олігархів з цієї ж сфери.. Клани вкрай бояться згуртованого люду, моноліту, котрий зветься гордим словом “Нація”! Новоявлені власники України свідомо, “при пам’яті будучи”, вбивають у людей віру в те, що в цій державі можна щось переробити, змінити, оновити. Вони привчають людей до бідності, до голоду, до злочинів режиму, до правління президента-“пахана”, котрий на Євангелії клявся служити народу, а служить сатані.


Національна культура. Думка про невипадковість сумних українських реалій ще раз посилюється, коли бачиш те, що відбувається сьогодні з українською культурою. Достатньо сказати, що друкування книг українською мовою на 13 році державної незалежності України зменшилося до обсягів менших, ніж в СРСР у передвоєнному 1940 році! У 2003 р. в Україні було видано 28,8 млн. екземплярів книг, з яких до книжних магазинів надійшло тільки 9 мільйонів. Решта – це підручники (16 млн.), соціально важливі бюджетні видання (1 млн.), видання міністерств, відомств, бюджетних установ (1,5 млн.). Ще 1 млн. книг були видані на кошти спонсорів та місцевих бюджетів. Але врахуємо, що ці загальні 29 млн. включають в себе літературу українською, російською, англійською та іншими мовами. Дай Бог, щоб україномовних була хоча б третина з цих 29 млн. А в СРСР 1940 року тільки україномовних книг було видано 41 млн. екземплярів! А в 1960-ому – 81 млн., в 1983-ому – 91 млн. Тобто в СРСР у 1983 р. україномовних книг було видано втричі більше, ніж зараз в Україні літератури на всіх мовах.

Чому така увага саме книгам? Тому що здавна відомо, що саме книжка є фортецею української мови. А мова – не тільки душа народу, а й основа громадянського світогляду, визначальний чинник консолідації нації. І відбитком стану мови є справи книговидання. І якщо вони кепські, то можна сміливо робити такий самий висновок і про мову.

Звіт голови Рахункової палати України В.Симоненка “Про результати аналізу стану виконання Комплексних заходів із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів бюджету України на їх впровадження” невблаганний у своїх висновках. Колегія Рахункової палати, за результатами аналізу матеріалів зробила наступні висновки:

• “…Жоден державний орган не проаналізував і не звітував перед урядом про стан виконання Державної програми розвитку української мови та Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови”.
  
• “…Не визначено утвердження української мови в побуті (особливо, міському), спорті, бізнесі, сфері обслуговування, рекламі, транспорті, функціонуванні громадських організацій та не охоплено всі сфери суспільної діяльності, суттєво звужено функціонування української мови як державної”.
  
• “Із 25 обласних адміністрацій України тільки у двох розроблені програми всебічного розвитку української мови”.
  
• “Фактичні видатки на здійснення Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови профінансовані лише на 2,6 млн. грн., або лише на 5,1% до затверджених бюджетних призначень”.
  
• “…Протягом семи років не затверджені та не введені в дію Державні стандарти загальної та вищої освіти”.
  
• “Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, ігноруючи виконання Законів України щодо мовної політики, не контролює мовний режим комерційних телеканалів…”
  
• “…Протягом шести років не створили окремого телеканалу для задоволення духовних та інформаційних потреб понад 25 млн. українців, що проживають за межами України”.
  
• “За сім років у 2,3 рази скоротилася кількість точок проводового мовлення, особливо у сільській місцевості, що обмежує доступ громадян до інформації та створює загрозу національній безпеці держави”.
  
• “…В Україні фактично ліквідовано національне кіновиробництво”.
  
• “Національною академією наук України не розроблено і не видано Український правопис, ряд словників та енциклопедій”.
  

І поряд із цими кричущими висновками щодо становища української мови в Україні голова Рахункової палати В.Симоненко справедливо зауважує:

“За останні 300 років українська мова зазнала настільки руйнівного впливу, що навіть після проголошення її державною постає питання відновлення її функції як рідної мови для значної кількості українців. Фахівці підрахували, що протягом трьохсот років імперськими органами державної влади було видано 479 циркулярів, указів, розпоряджень, спрямованих проти української мови”.¹

Необхідність піклуватися про мову в сучасному світі наочно підтверджують приклади багатьох країн. Мабуть у жодній з розвинутих капіталістичних країн уряд не приділяє мовним питанням такої великої уваги, як у Японії. Хоча існуванню японської мови, на відміну від української, нічого не загрожує. Тим не менше, для забезпечення її всебічного розвитку в Японії створено цілий ряд державних установ, на державному рівні ведуться дослідження з машинної лінгвістики, великими тиражами виходять мовознавчі журнали “Мовне існування”, “Мова”. Питання мовної практики посідають помітне місце в засобах масової інформації. Тут навіть не дивина телевізійні серіали на лінгвістичні теми. Чи це не є одним з секретів японського дива?²

Хтось зауважить, що українська мова перебуває в надто занедбаному стані, щоб стати основою для українського дива за японським взірцем. Але в історії чимало прикладів відродження мов, які були в значно гіршому стані. Коли понад двісті років тому відбулася Велика Французька революція, половина французів навіть не володіла французькою мовою. Коли сто сорок років тому Італія здобула незалежність, італійською мовою з 25 млн. населення говорили тільки 600 тис. В Індонезії, яка визволилася 1945 року, є понад 300 різних мов. Колонізатори тут насаджували голландську. Перший президент незалежної Індонезії писав, що “голландська стала мовою, якою я думав”. А коли 1948 року з’явився Ізраїль, іврит був самою мертвою з давніх мов, після латини.

Що ж у такому разі робили ці держави? У Франції всіх чиновників зобов’язали застосовувати тільки французьку мову. У війську вживається лише французька. Освіта, що з 1886 р. стала обов’язковою, надається винятково французькою. А в прийнятому 4 серпня 1994 р. законі про застосування французької мови встановлено суворі санкції за ігнорування її на території держави.

Керівники звільненої Італії доручили письменнику Алессандро Мандзоні розробити програму затвердження італійської мови. Вона реалізувалася під прискіпливим контролем держави. Бо як писав Мандзоні, “услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й благотворною”.

В Індонезії у щорічних звітах президент доповідає не лише про стан економіки, а й про видання літератури державною мовою та про лінгвістичні дослідження. В Ізраїлі для вивчення івриту було створено мережу денних і вечірніх курсів, запроваджено 180-годинний курс для військовослужбовців. А якщо врахувати, що на військову службу призивається мало не все єврейське населення країни (враховуючи і жінок), то вивченням івриту охоплено всіх.

З огляду на це постає питання, чому так не стало в Україні? Напевно, що цього дуже не хотіли наші сусіди та “великі приватизатори”, нові “ефективні власники” української економіки. Надто вони пов’язані бізнес-інтересами з північно-східним сусідом. А бізнес, як відомо, говорить російською.

До речі, такий стан справ у радянські часи формувався свідомою державною політикою. Аби полегшити русифікацію українських кадрів у всіх галузях, їх після здобуття вищої освіти обов’язково направляли на роботу поза межами республіки. Відповідно, фахівці з інших республік отримували призначення до України, збільшуючи тут російськомовне населення. Це був один з аспектів типової радянської політики перемішування народів, котра не припинялася аж до розвалу СРСР. Зокрема, у 1953 р. серед 75 випусників нафтового факультету Львівського політехнічного інституту тільки 6 мали залишитися працювати в Україні, до того ж переважно росіяни. Інші, враховуючи всіх випусників-українців, одержали розподіл по безмежному СРСР. Автор цих рядків мав їхати працювати до Уфи, в Башкирію. Завдяки несподіваному повороту долі цього тоді не сталося.

Саме у 1953 р. один-єдиний раз за радянських часів на нетривалий період вивіз українських спеціалістів з України призупинився, і вони залишилися працювати в Україні, розвивати її господарство. Пов’язано це з ім’ям Берії, котрий намагався спертися на місцеві національні кадри в боротьбі за владу, як колись це зробив Сталін, скориставшись партійною політикою “коренізації” в 20-х. Але з 1954-го практика вивозу фахівців і перемішування народів відновилася. Ось дані про кількість випусників Івано-Франківського інституту нафти й газу, направлених по закінченню навчання працювати за межі України.

	Росія	Біл.\Молд	Каз.\Азер.	Узб.\Турк	Груз.\Вір.	Разом	% випуску
1985	255	6\7	11\3	14\3	1\3	303	45,6
1984	191	17\4	9\7	3\11	1\0	236	35
1983	202	20\8	9\6	6\11	--	262	37,7

Тому в Україні на момент проголошення державної незалежності в багатьох галузях практично не було україномовних фахівців, і мову потрібно було відроджувати з нуля. Проте цей процес переважно так і не відбувся.

Однак причитати чи шукати винних – це шлях в нікуди. Давайте краще визначимо, як воно має бути. Ось поглянемо на такий факт. У місті українська громада налічує не більше 15 тисяч чоловік. Тут працює 5 українських церков (3 православних, 1 греко-католицька й 1 баптистська), де службу проводять українською мовою). Кожна церква утримує українську недільну школу. Є харчова крамниця під назвою “Крамарчук”, де можна купити які завгодно українські продукти. В місті є українське радіо з українським мовленням по певних днях у визначені години. Є українська кредитова спілка. Щороку Український культурний центр організовує вечори-концерти, присвячені Т.Шевченку, дню Незалежності України. На всіх святах панує українська мова. Зокрема, День незалежності 2002 р. відзначався фестивалем, де був ярмарок українських вишиванок, виробів з дерева, картин, книжок, часописів, аудіо- та відеокасет. У концерті брали участь українські артист. Як читач думає, де це було? Ні, не в Україні, а в далекому американському місті Міннеаполісі, де, як вже зазначали, мешкає тільки 15 тисяч українців.¹

А що ж в Україні? Українських передач на телебаченні обмаль. Нових фільмів знято за 13 років незалежності стільки, що вистачить пальців на руках, аби їх перерахувати. Проте ані в кінотеатрах, ані на телебаченні їх немає. Навіть старі українські фільми радянських часів відсутні. Пригадайте, скільки разів показувало наше телебачення фільм “Богдан Хмельницький”, “Ярослав Мудрий”, “Данило князь Галицький”, “Легенда про князівну Ольгу”? За минулі 13 років, наприклад, серіал “Устим Кармелюк” пройшов