І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність
| Вид материала | Документы |
- І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська, 4264.08kb.
- Боротьба оун-упа за незалежність в історичній картині світу, 67.15kb.
- Косово: боротьба за незалежність продовжується, 80.85kb.
- Бюлетень надходжень до Центру інноваційних знань Світового банку. Вип. 1/2010, 25.21kb.
- Незалежність центральних банків, 37.62kb.
- О. Я. Дуднік Національна бібліотека України, 309.63kb.
- План Базис. Лінійна залежність І незалежність векторів. Декартова система координат, 124.62kb.
- «Незалежність України – 19» (до 19-ї річниці проголошення незалежності України), рекомендації, 66.16kb.
- І. В. Діяк, 2873.41kb.
- Історія українського народу містить в собі багато славних подій. До них належить, 113.67kb.
І. В. Діяк
Національна трагедія і боротьба
за незалежність
* * *
Маніфест українця
І. В. Діяк
Національна трагедія і боротьба
за незалежність
* * *
Маніфест українця
КИЇВ
2007
_________________________
Нова книга відомого українського громадсько-політичного діяча І.В.Діяка присвячена осмисленню історичного досвіду України. Особлива увага приділяється встановленню і поясненню зв’язків між причинами наших поразок та їх наслідками. Уважно розглядається феномен зрадництва та людської амбіційності і вождізму в українській еліті, їх роль в трагедії всієї української нації. Крізь призму історичного досвіду України проаналізовані явища сучасного політичного, культурного, економічного життя в нашій країні. Деталізовані сьогоднішні аналогії тих негативних тенденцій, які раніше призводили українську націю і державу до поразок. Адже, як свідчить народна мудрість, той хто попереджений – наполовину переміг.
В логічному зв’язку з книгою “Національна трагедія і боротьба за незалежність” перебуває і наступна праця І.В.Діяка – “Маніфест українця”. З урахуванням проаналізованого історичного досвіду та чітко змальований в першій книзі загроз, маніфест формулює позицію українця, що дасть достойну відсіч всім загрозам. Адже саме з чіткого формулювання своїх вимог та їх усвідомлення розпочинали шлях до історичних перемог всі великі європейські нації. Автор висловлює впевненість, що українська нація не стане винятком в європейській сім’ї.
Розрахована на широке коло читачів, на всіх, кому не байдужа доля України.
Науковий консультант – д. філол. н., проф., акад. НАНУ
Жулинський М. Г.
Рецензенти – д. іст. н., проф. Сергійчук В. І.
д. філол. н., доктор філософії,
проф. Квіт С. М.
І. Вступ
Останні 15 років стали для нас часом нашого переосмислення власної історії. Позбувшись ідеологічних штампів та застарілих стереотипів, ми поглянули на історію українського народу й визначили, що протягом століть мали кілька щирих сподівань і проблем, які постійно перешкоджали їх реалізації. Їх переосмислення здатне неабияк допомогти нам у крокуванні до свого майбутнього. Власне, вже допомагає.
Як свідчить наука – народ є доволі давнім явищем. Початки формування сучасних народів Європи сягають ще ранньофеодальних часів. В історії становлення українства визначну роль відіграла жорстока боротьба за своє фізичне виживання проти кочовиків на кордоні Великого Степу. З виру цієї боротьби вийшла середньовічна імперія Київська Русь, історична пам’ять про яку і досі складає підвалини нашої національної свідомості. У Європі є лише кілька народів, котрі мали у своїй історії щось аналогічне Київській Русі. Всі вони згодом стали великими державними націями. Всі, окрім українців.
Керований національним інстинктом самозбереження, наш народ упродовж усіх підневільних сторіч прагнув до відновлення своєї державності як гарантії свого існування та вільного розвитку. Проте час йшов, сусідні європейські народи подолали обмеженість феодальних відносин й перейшли на якісно вищий рівень, витворивши свої нації. А тим часом наш український народ ще боровся за елементарну річ – довести своє існування як окремого народу. Куди вже до створення власної нації, якщо під час перебування в Російській імперії українство не мало навіть своєї патріотичної еліти. Не кращою була ситуація і за часів СРСР, коли українська культура могла існувати лише в межах формули “національна за формою – соціалістична за змістом”. Платою за постійний процес асиміляції була русифікація українського народу.
Що нас убезпечило від повного зникнення? Очевидно, наявність у нас всіх ознак, притаманних народу. Мова, символіка, історична пам’ять, що передавала досвід народу молодим поколінням через усну народну творчість, традиції, і навіть через смаки й забобони. Все це називають національною душею, яку не можна визначити чітким формулюванням, виміряти лінійкою або взяти руками. Але вона час від часу спалахує яскравою блискавкою і рокоче потужним громом. І тоді бачимо, що ми не тільки не вмерли, а навпаки є потужною Силою. Так було в нашій давній історії і так відбулося в новітні часи. І цьому не змогло перешкодити й те, що різні частини українства перебували під владою різних держав (іноді ворогуючих між собою), з різними правовими системами, різними традиціями влади, різними релігійними конфесіями і навіть різними цивілізаційними ареалами.
З розпадом СРСР з’явилися сприятливі умови для відновлення української державності. У 1991 році були враховані помилки попередніх визвольних змагань і Україна виступила єдиною силою. Тоді на грудневому референдумі на питання про підтримку Акту про проголошення Незалежності України та Декларації про державний суверенітет понад 90% населення України відповіли “підтверджую”, майже 8% – “не підтверджую”, біля 2% бюлетенів було визнано недійсними. У жодному регіоні України противники незалежної демократичної України не набрали навіть половини голосів. Зокрема, у Криму “проти” незалежності віддано 42,22% бюлетенів, у Севастополі – 39,39%. Ніхто не наважився стати на шляху цієї сили. Москва, зіткнувшись з такими результатами, була просто приголомшена.
Це були місяці ейфорії та дуже обнадійливого початку. Боротьба за свою державу, що складала сутність української національної ідеї, врешті-решт, увінчалася перемогою. Нехай із деяким запізненням порівняно з сусідніми націями, проте з великим майбутнім. “Праця” цілих поколінь скептиків, які доводили, буцімто українського народу не існує, або ж він приречений на бездержавність через особливості українського менталітету (такими красивими словами натякали на недорозвинутість нашого національного характеру), виявилися перекресленими в одну мить.
Але існування української державності не вписується в геополітичні плани і програми надто багатьох і впливових сил. Тому дискредитація та знищення Української держави розпочалися з другого дня її існування. Її намагалися “підчистити” територіально, перетворити на політичного васала, обмежити всілякими обов’язками в межах різноманітних інтеграційних процесів... Реальні справи державних діячів різних країн повністю розходилися з тими посмішками і добрими словами про дружбу та партнерство, що вони говорили нам в очі. Підступність ворогів нікуди не щезла, а просто трансформувалася разом з історичними умовами.
Отже, на порядку денному постає питання: якою буде наша Українська держава? Яка Україна нам потрібна? Ми хочемо Україну, котра буде домом для всіх нас, а не місцем помешкання, де кожен існує як може і сам за себе. Ми таку Україну вже мали:
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!
Тарас Шевченко
Ми хочемо Україну, за яку нам не буде соромно перед нащадками, і яку поважатимуть у світі. У давньому минулому така Україна вже у нас була. І недаремно Тарас Шевченко, укріплюючи дух українства і підіймаючи йому дух волі, нагадував нам про ті часи: “Було колись в Україні, ревіли гармати...”
Ми хочемо Україну, котра буде українською за суттю, а не тільки за назвою. Ми вже мали Україну, де українцю було ніде притулитися:
І поляк, і росіянин,
Турок і англієць –
На землі своїй господар,
Та не українець!
Ми не просто хочемо мати таку Україну, а ми її обов’язково матимемо незалежно від протидії ворогів. Нас не зупинити, нація проснулася. І ніяка зовнішня сила не примусить нас звернути з обраного шляху, ми будуємо своє майбутнє:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить.
Довершилась Україні кривда стара,
Нам пора для України жить.
Іван Франко.
ІІ. Наша споконвічна боротьба
У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у Націю.