Geum.ru

І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Такою була плата за внутрішні чвари, коли козацька старшина заходилася з’ясовувати стосунки в боротьбі за булаву попри зовнішні загрози. Поки вони чубилися між собою, булаву разом з Україною забрали собі росіяни та поляки.

Як сказав гетьман Мазепа, “през незгоду всі пропали, самі себе звоювали!” Українська гетьманська держава продемонструвала високу життєздатність, проіснувавши 116 років (1648-1764 рр.). при цьому від самого свого народження їй доводилося вести безперервну боротьбу за звільнення українського народу від панування чужинців та в бою виборювати право на своє існування.

Третя руїна. Вона сталася на початку ХХ століття, коли Україна виборювала свою самостійність у визвольних змаганнях 1917-1922 рр. Початковий успіх державного суверенітету України наразився на агресивне несприйняття в більшовицькій Росії. Завдяки активній діяльності більшовиків Україна була розколота: частина опинилася під владою північного сусіда, частина – під владою легітимної української Центральної Ради. Саме через цей розкол України ми тоді отримали трагедію громадянської війни, втративши державу.

Повалення російського царату, руйнація імперської «в’язниці народів» під час Лютневої революції 1917 року відкрили шлях до створення власних держав народами колишніх колоній. 4 (17) березня 1917 року була утворена Центральна Рада, яка стала першим українським парламентом. Виданим нею IV Універсалом було пройдено шлях України від автономії до державної незалежності: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою Українського народу».

Але загроза військового вторгнення була над нами постійною. І практично ніколи Україна не встигала укріпитися та набрати сил перед такими випробуваннями. При цьому доля склалася так, що українцям у своїй боротьбі за самовизначення та незалежність не було можливості спертися на підтримку більш-менш надійних союзників. Такою виявилася стратегічна ситуація довкола України під час Перших визвольних змагань 1917-1922 років. Російські більшовики надавали всіляку підтримку – від матеріальних ресурсів до військової сили – більшовикам України. Останні фактично виконували роль п’ятої колони, провокаторів та диверсантів. Тим часом російські контрреволюціонери всіх видів стали на шлях відновлення «єдиної та неділимої Росії» в кордонах до розпаду імперії в 1917 році. «Біла» армія також розгорнула військовий наступ на Україну. І всіх учасників війни проти України цікавило приблизно одне й те саме: хліб, вугілля та інші ресурси, котрими була багата наша земля. Вже у 1918 році Україні довелося зіткнутися з вторгненням російських більшовиків зі сходу та поляків з заходу. Білогвардійці також виступили проти українського руху – спочатку на Кубані, де була своя рада та мережа українських організацій, а потім в самій Україні. Чехословаччина за результатами розпаду Австро-Угорщини приєднала Закарпаття.

Проте навіть ця загроза не стала б для України смертельною, якби не внутрішня розпорошеність та братовбивча війна. Дехто свідомо обрав бік агресорів, а дехто у вирі внутрішніх чвар просто не надавав їм значення або ж пристав на провокаційні обіцянки. Вже від проголошення IV Універсалу Україна потонула в міжпартійних суперечках і чварах. Захоплюючись соціалістичними гаслами, керманичі одночасно плазували перед Росією, намагалися не зачепити національні почуття росіян в Україні, створити собі позитивний імідж в очах одразу всіх соціальних верств та національних груп населення… І все це робилося за рахунок Української держави, для укріплення якої вже не залишалося ані часу, ані уваги. Ось як висловився про це Д.Донцов:

«…Тут було безкінечне хитання між революцією та угодою, між політикою революційних тисків і таємних переговорів у передпокоях, при чім революцію ніколи не мислили як національну, а переважно як соціальну, що ще більше затирало границю між нашою та російською політикою…»

Першою жертвою цієї непевності та коливань стала українська армія. Генеральний Секретаріат зробив усе можливе, щоб розкласти і розвалити український корпус генерала П.Скоропадського (60 тис. багнетів). Це з’єднання було строго дисциплінованим і національно свідомим. Корпус зробив усе можливе, щоб роззброїти більшовизовані частини царської армії та не допустити антисемітських погромів в українських містах з боку царських військ, які масово поверталися з фронту Першої світової війни. В особі цього корпусу Україна мала реальну військову силу, здатну зупинити більшовиків (“північні дружини” Муравйова, які захопили Київ і лютували в ньому на початку 1918 р., нараховували тільки 12 тис. чол.). Саме тому “п’ята колона” і політики, що плазували перед Москвою, зробили все можливе, аби прибрати цю силу з дороги більшовиків на Україну. Генеральний Секретаріат більшістю голосів відмовив Скоропадському прислати з велетенських київських складів теплий одяг і взуття для солдат. Понад місяць вони жили у холодних залізничних вагонах і почали хвилюватися. Симон Петлюра закликав Генеральний Секретаріат отямитися і не руйнувати основу власної безпеки. Тоді його змусили піти у відставку, а його місце посів напівукраїнець М.Порш. Він зробив кілька навмисних кроків, щоб прискорити розпуск корпусу Скоропадського, і на момент наступу більшовиків на Україну на початку 1918 р. корпус перестав існувати.

Цей злочин, диверсія проти України були зроблені під гаслом, нібито Україні потрібна не регулярна армія, а народна міліція. Влітку 1918 р. така міліція почала формуватися в Київській губернії. Ініціатива йшла знизу, від селянської молоді. Так постало “Вільне козацтво” для підтримки Української держави і забезпечення порядку. Найбільший вплив у ньому мали селяни-хлібороби – самостійні господарі та міцні “середняки”. Фермери, якщо називати їх по-сучасному. Уряд міг би легко створити собі з них надійну опору. Не даремно ж “апологет революції” Лев Троцький оцінював цей український національний рух з повагою:

“У ньому (українському народі – авт.) прокинувся вільний дух запорізького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той самий дух вольності, що давав українцям нелюдську силу протягом сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків – та здобувати над ними блискучі перемоги”.1

Взимку 1917-1918 рр., коли Україна зазнала погромницького нападу 12-тисячних російських “червоних” військ М.Муравйова, лише звенигородське козацтво нараховувало до 20 тис. чоловік. Озброєння діставали від самотужки роззброєних частин царської армії та хвилі дезертирів, які йшли з фронтів Першої світової війни. Така сила свідчила про загальне українське піднесення.

“Вільне козацтво” виявилося грізним противником “північним дружинам” Муравйова. Після поразки їх походу на Україну Муравйов у газеті “Известия” визнавав:

“Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення “червоних” військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим завдала чималої шкоди нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на Червону Армію”.1

Про боєздатність і бойовий дух “вільних козаків” свідчить той факт, що у бою під станцією Бобринська (нині ст. імені Тараса Шевченка) мало не потрапив до полону сам полковник Муравйов, який з рештками своїх військ пробивався з Одеси до Росії. Якби українська влада своєчасно звернула увагу на цю силу, то не було б кривавого рейду Муравйова по Україні, що супроводжувався вакханалією погромів і “революційного терору” проти класових ворогів.

Наявність цієї організованої української національної сили викликала стурбованість у цілого ряду політиків України. Володимир Винниченко і його однодумці не тільки не вірили в українську стихію, але відверто побоювалися її. Головну увагу вони приділяли соціалістичним експериментам і догодництву росіянам, тим самим дезорієнтуючи українство. У тих умовах це об’єктивно грало на руку більшовикам.

Тому немає чого дивуватися, що «неукраїнський» уряд України зробив усе можливе, щоб розвалити Вільне козацтво. Схоже, що від нього бачили більшу небезпеку, ніж від більшовиків. Козацтву не виділяли коштів, не відпускали зброї з арсеналів Київського округу та роззброєних царських частин. Спеціально відряджені агітатори розповсюджували чутки про “контрреволюційність” козацтва. Незабаром з північного сходу посунули війська, захищати від котрих Україну виявилося нікому. Після поразки цієї політики Винниченко поїхав за кордон і одразу почав писати мемуари, де перепокладав на інших провину за власні дії. М.Порша за неблаговидні поступки вигнали з українського уряду, а решта втекли самі. Проте справу було зроблено – Україну покладено до ніг більшовиків.

Але історія подає нам приклади, що все могло бути інакше, якби не Порш з Винниченком. В грудні 1939 р, коли Москва завершувала чергове “збирання” всіх земель колишньої Російської імперії, був створений маріонетковий “уряд Демократичної Фінляндської Республіки” на чолі з О.Куусіненом. Далі сценарій відпрацьований: Москва відмовляється визнавати законний уряд Фінляндії, визнає свій маріонетковий “лівий” уряд і надає йому “братню” військову допомогу. Все як у випадку з Україною 1917-1918 рр. У якості “допомоги” на Фінляндію були кинуті війська 4 армій Ленінградського округу, які мали 141 батальйон піхоти (проти 62 фінських), 900 танків (проти 60 фінських), 1500 гармат (проти 280 фінських), 1500 літаків (проти 150 фінських).

Однак фіни з надзвичайною мужністю боронили свою державу і своє право вільно обирати собі життєвий шлях, хоча кількісна і збройна переваги були цілком на боці Москви. Тому фінський народ не пережив, наприклад, голоду і депортацій, як прибалтійські народи, котрі не чинили збройного опору “визволенню” своїх країн. Уже після Другої світової війни на одному з банкетів Сталін підняв вельми цікавий тост: “Никто не уважает страну со слабой армией, но все уважают страну с хорошей армией. Я поднимаю тост за хорошую финскую армию”.

Є інший приклад, ближчий до нас, ніж фінський. Це приклад єднання всіх поляків у 1918 р. для створення своєї держави. Більшість українців на той час вважали себе перш за все православними або греко-католиками, незаможними або багатіями, анархістами, більшовиками або зовсім незалежними від будь-кого, а вже в останню чергу — українцями. Тому під час громадянської війни частина наших предків розбіглася по різних військах та бандах, але більшість взагалі ні до кого не приєдналась, вичікуючи, замість того, щоб підтримати центральну владу УНР. Практично, це була масова зрада національних інтересів. А потім наслідком цієї зради були голодомори, депортації та інші лиха. А от поляки дружно взяли зброю і гнали червоних аж до Києва, і польські робітники та селяни не піддалися агітації московських комісарів та нечисленних польських прихильників більшовизму...

На жаль, український народ у 1917-1920 рр. не боровся за свою незалежність з таким завзяттям, як поляки чи фіни. Сталося так, переважно, через те, що за сценарієм російських більшовиків вдалося внести розкол серед українців, спровокувавши громадянську війну в Україні. Головну роль в цьому плані Москва відводила Компартії України.

Через внутрішній розбрат Українська держава весь час відчувала брак військової сили, а численні уряди шукали підтримки у різних союзників, зокрема, у німців. Звичайно, кожний такий союзник дбав лише про свої інтереси—слабких не поважають! Нам варто завжди пам’ятати цей сумний досвід.

І в результаті молода країна через близорукість, дурість та відверту зраду своїх політиків опинилася беззахисною перед агресорами. Нагадуванням про ці помилки та політичні диверсії слугує нам могила тих студентів, що загинули під станцією Крути. В критичний момент інших захисників, окрім цих молодих людей, у держави не виявилося. Краща українська молодь життям платила за недалекоглядність та нерішучість своїх батьків.У той же час приклад “вільних козаків” Київщини, які дали жорстку відсіч «північним дружинам» Муравйова, показує, що ми мали всі можливості виграти тоді боротьбу.

Але цього не сталося ні тоді, ні згодом. Петлюра, Скоропадський, Махно, Зелений, Примаков та Коцюбинський – керівники «козацьких» полків під різними прапорами – з таким завзяттям воювали один проти одного, що розшматували Україну перед фронтом всіх можливих зовнішніх ворогів. І держава виявилася не здатною витримати наступ без сторонньої допомоги.

Однак очікуваних результатів не дала жодна з союзницьких угод, укладених Україною в ті роки. Ані угода з Німеччиною на базі Брестського миру, ані угоди з Радянською Росією, ані політична конвенція з Польщею. Кожен «союзник» дбав про свої інтереси і завжди за рахунок України. Так, наприклад, відомий німецький публіцист Колін Росс служив з осені 1917 р. у військовому відділі Міністерства закордонних справ (“Militerische Stelie des Auswertigen Amtes”) кайзеровської Німеччини. Під час вступу німців до Києва він перебував у передових німецьких загонах. На прохання начальника операційного відділення Східного фронту (“Ober-Ost”) Росс склав доповідь про ситуацію в Україні станом на березень 1918 р., де особливо наголошував на загальному позитивному ставленні українців до Німеччини і важливості не втратити цей авторитет. Під час розмови з генералом Гофманом щодо цієї доповіді Росс вказував на помилки німецького командування і негативні наслідки, до яких може призвести зневажання українськими настроями. За свідченням самого Росса, Гофман відповів приблизно так: “Вся Україна цікавить мене тільки до найближчого врожаю. А там нехай буде з нею все, що завгодно”.

Інший союзник – Польща – порушила конвенцію з Україною і уклала в березні 1921 року мир з більшовиками. Однією з умов цього миру було роззброєння та інтернування українських військ на території Польщі. Натомість поляки отримували частину українських територій на захід від річки Збруч. В цьому не було нічого нового. Ще в січні 1667 року аналогічний мир вже укладався між поляками та росіянами. Тоді також в основі їх взаємопорозуміння був розподіл українських територій. Правий берег Дніпра за винятком Києва потрапив під польську владу, де пани одразу розпочали помсту “хлопам” за всі свої поразки від початку великого повстання в 1648 році. Днями відбувся сумний 440-річний ювілей Андрусівського миру – символу розділу наших земель загарбниками та одночасно символу втрачених українських надій, якщо ми надто довіряємося “союзникам”.

Москва працювала вельми послідовно. Яскравим прикладом є “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради”, ухвалений російським Раднаркомом 3 грудня 1917 р. На його початку стверджувалося таке:

“…Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо Українську Народну Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською Республікою на федеративних чи тому подібних відносинах між ними. Все, що стосується національних прав й національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, у той же час, без обмежень і безумовно”.1

Але після чотирьох незаконних щодо незалежної держави вимог наприкінці ультиматуму знаходилася справжня його суть: ”У випадку неодержання задовільної відповіді на ці питання протягом терміну—сорока восьми годин, Рада Народних Комісарів буде вважати [Центральну—авт.] Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії та на Україні”.2

Раднарком заздалегідь вжив і конкретних заходів, без зволікань пересуваючи на Харків якомога більше “цілком надійних” військ. Так розпочалася війна, що не вщухала на теренах України кілька років. За цей час тільки у Києві влада змінювалася 13 разів! Перемагав найбільш жорстокий і цинічний.

Штучно провокуючи розкол між українцями, щоб полегшити собі роботу, в січні 1918 року більшовики створили Донецько-Криворізьку республіку. Але потім вони швидко усвідомили, що відвертий сепаратизм дозволить утримати лише один Донбас, а решта України все одно від них піде. Тому 17 лютого 1918 р. голова ВЦВК Ради Радянської Росії Я.Свердлов прямо написав керівникам Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) на чолі з “товаришем Артемом” (А.Сергєєвим): “Виділення вважаємо шкідливим”.3 Сам Ленін вимагав у телеграмах представникам РНК в Україні Г.Орджонікідзе і В.Антонову-Овсієнку суворого дотримання суверенітету Радянської України. А останньому навіть заборонив називатися Антоновим, щоб був більше схожий на українця. Більшовики явно відмовилися від Донецько-Криворізької республіки на користь всієї України. З цією метою Українська радянська республіка організовувалася у Харкові. У той час в Києві існувала легітимна влада, проходив легітимний перший всеукраїнський з’їзд робітничих, селянських і солдатських депутатів. А у Харкові на більшовицьких багнетах відбувся спеціально завезений так званий всеукраїнський з’їзд рад, котрий проголосив так звану Українську народну республіку (пізніше УРСР) на противагу законній УНР у Києві. На цьому з’їзді волю українського народу взялися висловлювати делегати від 96 рад із 300 наявних в Україні на той час. Третиною з них були представники Донецько-Криворізької республіки. Власне українців серед них було небагато: Затонський, Коцюбинський, Шахрай, Скрипник, а решту складали переважно росіяни та євреї.

Подібний сценарій був повторений наприкінці 1918 р., коли більшовики здійснили чергове вторгнення у відновлену Директорією УНР. Більшовики публічно ніде не наважувалися відмовити українцям в національній державі, бо інакше втратили б Україну. Навіть наприкінці 1920 р., коли в Україні вже перебувало 6 армій “червоних” – понад 1,2 млн. бійців – Москва не наважувалася відкрито проголошувати російські шовіністичні гасла. 28 грудня 1920 р. В.Ленін і Г.Чичерін з боку РСФРР, а Х.Раковський – як представник УРСР уклали договір, в якому підкреслювалися формальні незалежність і суверенітет обох радянських республік, хоча на той момент партійні, військові та господарські структури УРСР вже перебували у прямому підпорядкуванні російських аналогів у Москві. Вінцем цього процесу стало добровільно-примусове об’єднання у 1922 р. в СРСР, коли Радянська Україна вже офіційно позбулася тих прав і можливостей, котрі на практиці вже були зосереджені у Москві. З цього моменту необхідність підкреслювати формальний суверенітет УРСР вже відпала.

Подальша історія ХХ століття стала для України трагічною. Але в 1991 році Україна відновила свій державний суверенітет. І одразу з’явилася загроза чергової, цього разу вже четвертої руїни.

Четверта руїна. Вона відбулася нещодавно на наших очах. Наприкінці 2004 року влада Л.Д.Кучми судорожно формувала протистояння в суспільстві, щоб зіштовхнути між собою різні частини України і таким чином знову опинитися “над процесом”, диктуючи опозиції умови переговорів. Тодішній обласний голова Харківщини Є.Кушнарьов, котрий ніколи нічого не робив без санкції Кучми, проголосив тоді себе найвищою владою в області, підпорядкував собі всі керівні органи області включно з міліцією та військами. Також він заявив про припинення відрахувань до державного бюджету. Ось витяги з Рішення надзвичайної ХІХ сесії IV скликання Харківської обласної ради від 26 листопада 2004 р., опублікованого на офіційному Інтернет-сайті Харківської обласної держадміністрації:

“Зобов’язати управління Державного казначейства України в Харківській області та управління Національного банку України в Харківській області припинити з 27 листопада 2004 р. відрахування коштів до державного бюджету.

…Підпорядкувати Управління МВС України в Харківській області, Управління МВС України на Південній залізниці та Головне управління МНС України в Харківській області з їх підрозділами виконавчому комітету обласної ради…

Перевести в управління виконавчого комітету обласної ради Харківську телерадіокомпанію та Харківський обласний радіотелевізійний передавальний центр”.

Цьому є тільки одна назва – злочин проти держави у формі сепаратизму.

28 листопада 2004 року в місті Северодонецьк був поспіхом організований Всеукраїнський з’їзд місцевого самоврядування, куди з’їхалися 3,5 тисячі делегатів від 17 регіонів України. На “з’їзді” виступили голови адміністрацій Харківської, Донецької, Луганської та Одеської областей. Тобто всіх тих, що були рекордсменами фальсифікацій виборчого процесу. Вони назвали Януковича своїм президентом, а також заклеймили ганьбою лідера опозиції Віктора Ющенка й учасників демонстрації в Києві та інших містах. На думку одеського обласного голови С.Гриневецького, “Київ прогнив і в ньому панує гетьманщина”. “Мы должны быть и будем выше любой политической шпаны”, – заявил він під кінець і запропонував негайно провести інаугурацію Президента Віктора Януковича.

Харківський губернатор Є.Кушнарьов кричав з трибуни (спеціально цитуємо оригінал з відеозапису дійства, трансльованого телерадіокомпанією “Україна”, контрольованою Р.Ахметовим):

“Не надо испытывать наше терпение… (аплодисменты)… На любой выпад у нас есть достойный ответ вплоть до самых крайних мер. И я хочу напомнить горячим головам под оранжевыми знаменами: от Харькова до Киева – 480 километров, а до границы с Россией – 40! (аплодисменты)”.

Священики Московського патріархату привітали учасників сепаратистського збіговиська. Митрополит Донецький та Маріупольський Іларіон закликав делегатів “йти до переможного кінця”.

На наших очах розгорталася чергова драма в наший історії, коли боротьба за вотчину або булаву призводила до розколу України та втрату державності. Як завжди, проявилася закордонна зацікавленість в роздмухуванні українських чвар. Так, у 9-15 ранку 28 листопада в аеропорту Луганська приземлився літак мера російської столиці Москви Юрія Лужкова. 40 хвилинами пізніше там приземлився літак Януковича. Після короткої зустрічі обидва поїхали на з’їзд до Северодонецьку, ще раз продемонструвавши, звідки віють вітри в організації цього дійства. На самому з’їзді мер Москви Лужков назвав масові демонстрації опозиції “апельсиновим підгодованим шабашем”, маючи на увазі помаранчеву символіку виборчої кампанії Ющенка. Учасники заходу скандували: “Ми з Росією!” Іноді телекамера вихоплювала посеред гасел “Наш президент Янукович!” коротенький і вельми красномовний російський напис: “Путин спаси нас!” Їх підтримав сам Янукович. Після цього ряд учасників форуму прийшли до висновку: “Потрібно створити не Південно-Східну Україну, а Новоросійську республіку або Малоросію в складі Російської Федерації. Цю республіку повинен очолити Юрій Лужков”.

Войовничо налаштовані делегати вже закликали до формування загонів і завоювання влади в Україні. З’їзд прийняв рішення провести 12 грудня 2004 року референдум про створення Південно-Східної республіки у випадку невизнання Януковича президентом України. Столицею нової республіки проголошувався Харків.

У цьому був значний московський задум. По-перше, федералізація України міститься в ряду стратегічних інтересів Росії. Тому “східні губернатори” висловлювали вимоги, написані для них з-за кордону. А по-друге, сама схема розшматування України цього разу знову повторювала наш минулий історичний досвід.

В діях сучасних сепаратистів нічого нового не було. Все повторювалося на одному й тому ж територіальному просторі. Фактично країні загрожував розкол, тому що влада намагалася уникнути відповідальності за навмисне спотворення результатів волевиявлення громадян. Все могло закінчитися черговим знищенням Української держави.

На щастя українська нація вийшла з цього випробування переможцем. Проте загроза залишається. Адже Україна й далі перебуває в стані внутрішнього протистояння і розколу. Нам потрібна ретельна робота над помилками та висновками на майбутнє.

Навесні 2006 року Партія регіонів розпочала контрнаступ. Не отримавши доступу до влади за підсумками виборів до Верховної Ради України і залишившись поза правлячою коаліцією, вона задіяла план захоплення влади. Його першим етапом стала хвиля проголошень регіонального статусу російської мови. Ці рішення місцевих рад суперечать Конституції та законам держави, оскільки під час їх ухвалення були перевищені надані місцевим радам повноваження. Зокрема, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України порядок застосування мов визначається винятково законами України, а відповідно до ст. 91 Конституції України прийняття законів є винятковою компетенцією Верховної Ради України. Отже, ні Конституцією, ні законами України місцевій раді не надано повноважень з надання російській чи іншій мові статусу регіональної. Але тепер спроби повернути це питання до правового поля будуть розцінюватися як наступ на Партію регіонів.

Другим етапом стала справжня істерія щодо планів проведення міжнародних навчань у Криму. Навчання “Сі Бриз-2006” мали проводитися в Україні вже вшосте, і ніколи не супроводжувалися скандалами. Але цього разу вони стали епізодом шумної кампанії “регіоналів”, проросійських організацій та російської розвідки проти української влади. Почали формуватися так звані “сили антинатівського опору”, хоча навчання не мали жодного відношення до НАТО. А потім прокотилася хвиля рішень місцевих рад стосовно оголошення “територією без НАТО”, хоча зовнішньополітичні та оборонні рішення є винятковою прерогативою центральної влади. Це вже прямо нагадувало анархію 1919 року, коли кожен хутір проголошував себе самостійним і створював свої загони. За ту отаманщину Україні потім довелося розплачуватися мільйонами життів все ХХ століття.

Одночасно керівник МЗС та міністр оборони Росії, депутати Держдуми не приховували свого негативного ставлення до розвитку відносин між Україною і НАТО, розкривши справжніх замовників антинатівської істерії в Україні. Цікаво, що при цьому сама Росія, поки в Криму йшли протести “проти України в НАТО” проводила широкі маневри з тим самим НАТО. І ніхто не пікетував причали з російськими кораблями, а представників НАТО зустрічали на палубі російських кораблів і зовсім не збиралися скидати вниз у море. Якби хтось наважився протестувати проти співробітництва з НАТО, то російська влада у себе вдома з такими протестантами розібралася би швидко та жорстко. Однак в Україні Росія активно підтримувала і нацьковувала таких пікетувальників на українську владу. Навіть не зважаючи на те, що виконавці замовлення відверто порушували українське законодавство. Так, ст. 92 Конституції передбачено, що винятково законами встановлюється порядок направлення підрозділів збройних сил України та інших держав до інших країн, а також порядок допуску та умови перебування іноземних військ на території України. Тому рішення місцевих рад щодо НАТО є незаконними.

Можна було б ставити питання, чому взагалі місцеві ради займалися не своєю справою? Може у них немає іншої роботи? Насправді це не так. Восени 2006 року сам Янукович визнав, що підготовка до опалювального сезону провалена, і єдиною можливістю якось виправити ситуацією є підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги. Мораторій на підвищення тарифів Янукович назвав помилкою, “бо, мовляв, у разі його виконання на паливно-енергетичний комплекс і всю вітчизняну економіку очікує крах”.1 Тобто населенню довелося оплачувати неефективну діяльність місцевих рад, котрі замість своїх прямих обов’язків “боролися з НАТО”. Нагадаємо, як це було.

Все літо та осінь 2006 року місцеві ради, де більшість опанували представники Партії регіонів та комуністи, вели самовіддану боротьбу з українською мовою і НАТО. Тим часом на вулицях влаштовували маніфестації з тими ж гаслами вітренківці, «донецькі федерали», «політичні слов’яни» та інші. Місцеві ради за радикальністю і незаконністю своїх постанов змагалися з гаслами вуличних провокаторів. На розв’язання місцевих проблем і підготовку до зими часу не залишалося. Складалося враження, що у місцевих народних обранців, окрім антинатовської полеміки і захисту російської мови, більше ніяких проблем не існувало. Дехто з них інколи "заводився", як говориться, з півоберта, якщо хтось навіть ненароком смів зачепити їх “за живе”.

І ось взимку розпочалися відключення будинків від тепла (як в тому ж Донецьку), а тарифи за житлово-комунальні послуги підскочили в 2-3 рази. З’ясувалося, що тема опалення, труб, котлів, енергоносіїв, ремонтів значно ближча до реальних потреб населення, ніж розташування баз США в Польщі, навчання в Феодосії або переклад кінофільмів українською мовою, про що любили поговорити “геополітики місцевого значення”.

Тим не менше риторика “клінічних борців” залишається незмінною. Ось, наприклад, віце-спікер кримського парламенту, відомий своїм висловлюванням про українську мову як про “язык черни” Михайло Бахарєв запропонував провести кримський консультативний референдум з питання про приєднання Криму до НАТО. Зокрема, він пропонував ухвалити постанову про проведення