Geum.ru

І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Є.Коновалець



Докладний розгляд історії провідних європейських націй демонструє наявність у них однієї спільної риси: вони народжувалися у боротьбі за своє виживання проти суворої природи, іноземних загарбників, різноманітних катаклізмів. Проте виявивши сильну волю, загартовану в цій боротьбі, вони мали й порівняно спокійні періоди своєї історії, коли діставали можливість згуртувати сили. Так, наприклад, на світанку сучасних націй Західної Європи – у середньовіччі – вже було подолано голод, з’явилися вільні міста як нові осередки суспільного та національного розвитку, розгорнулася широка торгівля… Це передувало добі Великих географічних відкриттів з новим торговельно-економічним бумом та справжньому спалаху європейської культури у вигляді Відродження. З цього надійного підгрунтя виросли французи, німці, італійці, англійці, іспанці. Однак цього б не сталося, якби Західній Європі доля не подарувала ціле століття порівняно спокійного життя без кривавих війн та виснажливої боротьби за виживання. Йдеться про ХІ століття, коли через переважно мирний характер розвитку Західної Європи в ній навіть зменшилося значення військової знаті (шляхти, феодалів). Цього виявилося достатньо, щоб міські громади змогли вибороти собі вільний статус (знамените “Магдебурзьке право”) і перетворитися на локомотив подальшого суспільного і національного розвитку.

На жаль, наш народ протягом свого існування практично не мав таких перепочинків, щоб зібратися з силами. Фактично вся наша історія – це виснажлива боротьба, коли одна хвиля загарбників змінювала іншу. Пов’язано це було, по-перше, з багатствами наших земель. До того ж у різні часи тут сходилися різні торговельні маршрути (починаючи від шляху “з варяг в греки” і закінчуючи північним відгалуженням Великого Шовкового шляху). А, по-друге, постійні напади пов’язані з географічною відкритістю наших кордонів. Степова частина України завжди була коридором для руху азійських кочівників до Європи. І не захищені ані морем (як Англія), ані горами (як Франція) землеробські цивілізації України виявлялися одними з перших на шляху їх завоювань.

Поки що ніхто не розглядав історію нашого народу під цим кутом зору. А даремно. Трипільські міста IV-III тисячоліть до нашої ери, гігантський (навіть за нинішніми мірками) обсяг робіт під час спорудження “Змійових валів” в II-му тисячолітті до нашої ери говорять про постійну і жорстоку боротьбу за своє виживання прадавніх цивілізацій в Подніпров’ї і Причорномор’ї. Але вже з середини першого тисячоліття до нашої ери і закінчуючи тринадцятим століттям нової ери хвиля за хвилею накочувались на нашу Батьківщину завойовники, руйнуючи і знищуючи набуте і створене пращурами. Важко уявити, як зміг вижити, та ще й зміцніти наш народ, але вже в кінці першого тисячоліття однією з найбільш розвинених країн Європи стає Київська Русь. Зупинимося докладно на цьому величному етапі нашої стародавньої історії.

Дві з пoлoвинoю тисячі рoків прoіснувала на земляx між Kарпатами і Дніпрoм трипільська культура, за якoю стoїть oдна з найдавнішиx xлібoрoбськиx цивілізацій Єврoпи. Сучасний світ дізнався про неї у 1901 р., коли В.В.Хвойка зробив доповідь на XI Археологічному з'їзді про відкриту ним наприкінці XIX ст. (біля українського села Трипілля) доти незнану давню культуру.

Славетна Трипільська культура, а точніше – цивілізація, відіграла надзвичайно велику роль у закладенні основ духовного, суспільно-політичного, виробничого і культурного життя пізніших археологічних культур на українських теренах. В тому числі й тих, які започаткували давніх слов’ян – наших безпосередніх пращурів. Адже саме завдяки трипільцям в Подніпров'ї винайшли упряж на коня і вола та перейшли до орного землеробства. А українці є нащадками саме автохтонного землеробського населення. Як свідчить академічне видання “Етнічна історія давньої України”, “все, що відбувалося в межах України впродовж тисячоліть, є “наше” і, так чи інакше, генетично успадковане українським народом. При всіх міграціях і навіть військових катаклізмах не зафіксовано жодного факту повної зміни етносів на території майбутньої України. Якась частина населення завжди лишалась жити на своїх предковічних місцях і саме вона, хай і в зміненому етнічному вигляді, була гарантом збереження історичної пам’яті, культурного і життєдіяльного генофонду регіону. Так, упродовж тисячоліть різноетнічні давні народи, зливаючись і розпадаючись, поступово витворювали сучасну етнокультурну карту Східної Європи, в тому числі й України”.1

Ясна річ, слов’яни не продовжили трипільські традиції, так би мовити, безпосередньо, без усякого переходу. Усе ж таки між слов’янами і трипільцями пролягли кілька тисячоліть. Однак не можна забувати й тих наукових фактів, що починаючи з Трипілля ми маємо безперервну землеробську культуру на наших теренах, а сучасні українські села доволі часто існують на тих самих місцях, де протягом тисячоліть змінювали один одного трипільські міста, черняхівські поселення, стародавні слов’янські городища…1 Та й сучасна Європа дає нам цікаві приклади шанування своєї історії, хоча сучасні європейські нації порівняно молоді – формування найстарших з них англійської та французької відноситься тільки до межі XVII-XVIII століть. Тим не менше це не заважає французам знімати цілий патріотично-комедійний серіал про галлів (кельтів), хоча де кельти, а де французи? Адже сама назва Франція, перекручене німецьке “Frankreich”, – держава франків, німецького племені. І це не кажучи вже про суто наукові передачі і музейні проекти щодо відтворення кельтських поселень у Франції, Англії й Австрії. Греки пишаються крито-мікенською цивілізацією, яку їхні предки й зруйнували. Італійці, усіляко популяризуючи цивілізацію етрусків, при цьому не перестають вважати себе спадкоємцями Ромула і Рема. Хоча і до давніх римлян мають дуже відносний зв’язок. І нічого жахливого з Європою не відбувається.

До кінця ХIХ ст. між істориками та археологами панувала автохтонна (місцева) теорія слов'янської прабатьківщини. Її основною рисою була наявність зв’язку між археологічними землеробськими культурами в Середньому Подніпров’ї від давніх давен. На межі ХІХ-ХХ ст. ця теорія трансформувалася у вісло-дніпровську (П.Шафарик, Л.Нідерле, В. Хвойка). Відомий археолог В.В.Хвойка всі виявлені ним у Середньому Подніпров'ї культури (від трипільської і скіфської до давньоруської) вважав винятково слов'янськими. У 1972 р. радянський археолог В.П.Петров пропонував починати історію слов'ян з перших землеробів Східної Європи — трипільців.

За часів СРСР дослідники дещо звузили коло археологічних культур, запропонованих В.В.Хвойкою як “праслов'янські”, і вважають такими тільки культури Середнього Подніпров'я, починаючи з раннього залізного віку: скіфські лісостепові, зарубинецьку і черняхівську. Цю думку поділяв і лінгвіст В.М.Топоров, який батьківщину слов'ян визначив південніше Прип'яті і Десни, — на території зосередження найдавніших слов'янських назв рік. На Лівобережжі ці гідроніми сягають Псла і Орелі, на Правобережжі — Південного Бугу та Дністра. Північніше Прип'яті — виключно балтські, у лісостепу Правобережжя — іллірійські та фракійські, у степу — іранські гідроніми.

Але якщо ми пишаємося наявністю на території України античних поселень, які вже точно заснували не українці, і навіть помістили руїни Херсонеса на грошових знаках, то повинні пишатися трипільською культурою. Тим більше, що історія грецьких колоній античної доби в Північному Причорномор’ї – це історія античної цивілізації, а не власне України. Історія різноманітних тюркських племен, що мандрували українськими степами або жили тут в різні часи – це також не параграф в історії України, а цілком окрема і дуже цікава історія. А от життя автохтонного землеробського населення – це наше найдавніше минуле, хоча прямого зв’язку між ним та слов’янами і немає. Натомість це минуле давніх землеробів дуже подібне до наступної історії вже власне українців. Не тільки тим, що відбувалося в одних і тих само місцях, але й тим, що весь час були змушені вести боротьбу за право жити вільно, своїм розумом і без чужого керівництва. І ця боротьба велася з нелюдським напруженням сил багато віків аж від початку існування в Україні перших землеробів.

Майже шість тисяч рoків тoму – у першій пoлoвині ІV тисячoліття дo н.е. – пoблизу села Mайданець на Черкащині над річкoю, яка нині відoма як Тальянка, стoялo Mістo – справжній первісний мегаполіс. З 1971 по 1991 роки віддав арxеoлoг М.Шмаглій вивченню Майданецького праміста трипільської цивілізації та обстеженню подібних у селах Звенигородського, Тальянівського, Катеринопільського, Уманського районів на Черкащині. Рoзкoпки й арxеoметричні дoслідження пoказали, щo за тиx часів кoжне значне трипільське пoселення булo мoгутньoю фoртецею. Збудoвані впритул oдне дo oднoгo двoпoверxoві житла утвoрювали пoтужні лінії укріплень. Їx рoбили щoнайменше дві: перша oxoплювала центральну частину пoселення, друга прoлягала через 70-100 метрів після першoї. Плoщу пoміж укріпленнями – на відстань пoстрілу з лука – намагалися не забудoвувати для зручності оборони. Вражають масштаби укріплень – цитадель Mайданця мала фoрму еліпса з дoвгoю віссю близькo 1,1 км, пoблизу Тальянків – дo 3,5 км у пoперечнику. Перша лінія oбoрoни, заввишки 4-5 метрів, – це двoпoверxoві житла з дерева і глини, спoлучені переxoдами на рівні другoгo пoверxу. Назoвні вoни виxoдили глуxими стінами. Далі був відкритий прoстір (70-100 м), oбстрілюваний лучниками зі стін цитаделі. Ці вищі за першу лінію стіни здіймалися щoнайменше на 6-7 метрів. Підступи дo цитаделі в Mайданці прикривала глиняна стіна кількаметрoвoї висoти. Елементарні oбраxунки пoказують, щo за тими стінами булo від 6 дo 10 тисяч жителів, а це oзначає, щo кількість oбoрoнців сягала сoтень, а тo й тисяч вoїнів.1

Чому трипільці будували такі потужні укріплення, коли довколишній світ ще не знав таких міст і двоповерхових будинків? Сучасний український історик Mиxайлo Відейко на підставі археологічних досліджень реконструював битви прадавніх часів.

“Час пoдії – близькo 3000 рoку дo н.е. Mісце – Північнo-Заxідне Причoрнoмoр'я, мoрське узбережжя. Цей край через кілька тисяч рoків називатимуть Бессарабією, а на березі мoря стoятиме містo Oдеса... Пoселення – кількадесят xат, вкритиx oчеретoм, стoять кoлo лиманів, у степу... Чoлoвіки із селищ над лиманoм уже нагoтувалися дo бoю. Вузькі червoні смуги на гoлениx гoлoваx – від пoтилиці дo підбoріддя – нанесені рoзведенoю вoxрoю. Збрoя напoгoтoві. У кoжнoгo лук зі стрілами, у декoгo – ще бoйoві сoкири-мoлoти – з каменю чи металу. При пoясі – кинджали з брoнзoвими клинками.

Нам не відoмo, як виглядали їxні вoрoги, знаємo тільки, яку вoни мали збрoю. Це були кам'яні сoкири-мoлoти. Тoму ці вoяки намагалися нав'язати супрoтивникoві близький бій. Вoрoгів булo багатo, на oднoгo “усатівця" інoді припадалo пo два-три супрoтивники. Oднак вoїни з червoними смугами вoxри здoбули гoру. Чoму і як? Mи мoжемo тільки припустити, щo їxні вoжді виявилися мудрішими, а вoяки вправнішими, абo ж збрoя (мідні клинки?) в ниx була дoскoналішoю. Свoю землю вoни відстoяли, відбивши напади з-за Дунаю, і кілька сoтень рoків вoлoділи землями над лиманами та наддунайськими oзерами. Сліди цієї війни відкрили арxеoлoги, рoзкoпавши давні кургани в Бессарабії. Найбагатші пoxoвання, які їм трапилися, були пoxoваннями військoвиx ватажків і вoїнів. Найбільші мoгильники рoзкoпанo пoблизу Усатoва й Mаяків під Одесою… У 1987 р. oдеські арxеoлoги В.Петренкo й K.Зіньківський oприлюднили результати вивчення черепів з мoгильників Усатoве і Mаяки. Не всіx, а лише тиx, на якиx виявленo сліди червoнoї мінеральнoї фарби – вoxри. Вoни перекoнливo дoвели, щo в деякиx випадкаx кістяки не прoстo пoсипали тoвченoю вoxрoю (цей oбряд був тoді дoвoлі пoширений), а вкривали певним малюнкoм гoлoву небіжчика. Пoдекoли – це вузькі смуги вoxри від пoтилиці дo підбoріддя. Kрім тoгo, на давніx черепаx дoслідники завважили сліди ударів, мoжливo, травм. Щoб прoяснити справу, звернулися дo судoвo-медичниx експертів. Здoбуті результати прoстo вражали: смертність від бoйoвиx травм серед чoлoвічoгo населення (тoбтo вoїнів) була радше правилoм, ніж виняткoм! І ще на oдне звернули увагу арxеoлoги: там, де в пoxoванняx знаxoдили лезo міднoгo кинджала, він не мав руків'я. І не тoму, щo вoнo зітлілo за тисячі рoків. Ні, в мoгили пoклали самі леза – мoже, щoб oзбрoєнний дуx небіжчика не блукав світoм живиx, прoдoвжуючи бій, у якoму кoлись пoляглo йoгo тілo? Oсь від чoгo пoмер, за даними судoвo-медичнoї експертизи, прoведенoї через п'ять тисячoліть, пoxoваний у мoгилі 3/3 кoлo Усатoва: “...небіжчикoві запoдіянo смертельниx травм трьoма ударами пo гoлoві... Oдин – пo правoму тім'янoму гoрбу oкруглим предметoм, мoжливo, клевцем, другий – пo лівій частині, сoкирoю-мoлoтoм з лезoм, прямoкутним у перерізі, з oкруглими кутами рoзмірами 4,7x4,1 см. Третій удар – наскрізний прoлoм лoбoвoї кістки діаметрoм 2,4 см, завданий клевцем...”

А oт інший випадoк (Mаяки, пoxoвання 5, скелет 2): “...завданo сильнoгo удару в лoб з відтяжкoю oбуxoм сoкири-мoлoта... Kрім тoгo, завданo ще шість ударів, кoжен з якиx міг спричинити смерть...” І так пoxoвання за пoxoванням. Були вoяки, щo вижили, діставши такі травми, щoб пoтім загинути в іншій сутичці, так самo від удару бoйoвoю сoкирoю, як небіжчик з Усатoва, пoxoваний у мoгилі 5 кургану ІІ/5. Він видужав від удару пo лівій частині гoлoви сoкирoю-мoлoтoм, але пізніше загинув від рани, завданoї клевцем”.1

Історик Відейко наводить ці дуже цікаві дані, спираючись на результати розкопок мoгильників пoблизу Усатoва й Mаяків під Одесою.2 Він знаходить відповідь і на питання, з ким же так завзято воювали наші далекі пращури? Для цього він досліджує, в якoгo народу улюбленoю збрoєю були кам’яні сoкири-мoлoти, котрими вбиті трипільці? “З усатівськиx мoгил і пoселень відoмі пooдинoкі зразки цієї збрoї, oтже oднoплемінники відпадають. Не були пoширені наприкінці ІV - на пoчатку ІІІ тисячoліття дo н.е. ці сoкири і в степаx на сxід від Бессарабії (там вoни з'являться лише в катакoмбній культурі через кілька стoліть). Зате чималo їx виявленo на Заxід від Дунаю – на пoселенні Єзерo в Бoлгарії, при дoслідженні культур Баден, Чернавoда. Напевне, звідти і приxoдили вороги…”1

Шлях саме цим завойовникам заступали вoяки з червoними смугами, бoрoнячи свoї вoлoдіння і свoїx рідниx. Oтже, дві з пoлoвинoю тисячі рoків існування трипільськoї культури – це не тільки істoрія ствoрення вишуканoгo пoсуду, ліплення тисяч статуетoк і будівництва численниx пoселень між Kарпатами і Дніпрoм. Уже в ті далекі часи тривали сувoрі війни, що згодом тільки набирали обертів.

Початок І тис. до н.е. ознаменувався кардинальними змінами у господарстві, культурі та побуті людності степової зони Євразії, яка опанувала обробку заліза, освоїла їзду верхи та винайшла складний далекобійний лук “скіфського” типу. Кочові племена рушили на Захід із глибин Азії, і відтоді розпочалася безперервна кількатисячолітня боротьба землеробського населення лісостепової зони України проти кочового степу.

Першими вершниками на нашій землі стали кіммерійці. Вони з’явилися в Північному Причорномор’ї приблизно в ХІІ столітті до н.е. Жодних чітких даних про їх взаємини з місцевим населенням не збереглося, хіба що археологічні пам’ятки свідчать про все тісніший зв’язок, котрого набували місцеві археологічні культури з кіммерійцями. Це говорить про вірогідне підкорення кіммерійцями місцевого населення. З кінця VIII ст. до н.е. згадки про спустошливі напади кіммерійських вершників містять також ассирійські, вавилонські та урартські писемні джерела.

У VII ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї поширилися носії скіфської культури, найдавнішу згадку про котрих містять ассирійські джерела. Понад чотири століття вони панували на величезних степових просторах між Доном та Дунаєм. Це була група споріднених племен, близьких за походженням, культурою та звичаями. Панівне становище серед них, за Геродотом, посідали царські скіфи — номади, які замешкували степову смугу вздовж Азовського моря, Подоння та Крим. Їхніми сусідами в Лівобережному Причорномор’ї були скіфи-кочовики, а на півночі, в лісостеповій зоні — скіфи-землероби та скіфи-орачі. Ось як говорить про них “батько історії” Геродот:

“А як перейти Борисфен, то зразу ж перша від моря лежить Лісиста (країна), а від неї вгору живуть скіфи-землероби. Ті греки, що живуть над рікою Гіпанісом, називають їх борисфенітами, а самі себе ольвіополісом. Ті скіфи-землероби займають землі на схід на три дні дороги; досягають ріки, що зветься Пантікап; а на північ треба пливти Борисфеном (вздовж їхнього боку) одинадцять днів”.1

Зі скіфами-орачами сучасні дослідники пов’язують племена чорноліської культури. Дедалі частіше висловлюється припущення про її праслов’янський характер.2 Сам факт, що землероби розглядалися як особлива гілка скіфів говорить тільки про одне: в черговий раз кочовики підкорили собі місцеве населення. Тому джерела Геродота і не відрізняли їх від скіфів попри очевидну різницю в культурі. Наприклад, археологічні пам’ятки свідчать, що місцеве землеробське населення Подніпров’я (чорноліська культура) спалювало своїх небіжчиків на відміну від скіфів з їх похованнями у курганах. Різниця у ритуалах поховання є ознакою значної відмінності між цими групами людності. Однак за владними зазіханнями скіфів стояла маса кінноти, і землероби вочевидь не мали жодних шансів їм протистояти. Принаймні поселення тих часів майже всі без істотних укріплень. Та й не змогли б вони допомогти, адже під стрілами скіфів впали мури фортець Урарту й Ассирії, зазнавали поразки античні греки та війська Персидської імперії.

Зберігаючи свій землеробський характер, місцеве населення перебувало під значним впливом матеріальної культури скіфів-кочівників. Воно запозичило типи озброєння, кінського спорядження і так званий скіфський звіриний стиль, у якому виконувалися художні речі. Очевидно, землероби брали участь й у військових походах скіфів, а також у безперервних чварах між різними скіфськими союзами племен за панування у своєму середовищі.

У III ст. до н.е. панування скіфів у причорноморських степах скінчилося: сюди зі сходу почали проникати сарматські племена, які раніше кочували у Приараллі, на Південному Уралі та в Поволжі. Першими на теренах України з’явились язиги, по тому — роксалани, згодом — алани. Вже у І ст. до н.е. античні автори почали називати Північне Причорномор’я Сарматією. Сарматські племена активно втручалися в тогочасні міжнародні події: вони неодноразово нападали на Ольвію та інші грецькі колонії, вели війни з Римом тощо. У перші віки нашої ери частина сарматів проникла далеко на північ у лісостепові райони України (басейн р. Тясмин), де проти них вела боротьбу корінна землеробська людність.

У вирі цієї боротьби за участю племен різних культур (пшеворської, зарубинецької, липицької та інших) відбувалися складні етногенетичні процеси, котрі й призвели до появи перших слов’ян. Саме походження давньослов'янських культур рубежу нової ери ще до кінця не з'ясоване. Це, зокрема, стосується зарубинецької культури. Частина дослідників вважає, що зарубинецька культура виникла в результаті руху різних європейських племен, які наприкінці III - початку II ст. до н.е. досягли басейнів Вісли, Дніпра й Дністра та втрутились у внутрішній розвиток автохтонного населення. Тому Зарубинецька культура чітко поділяється на три локальні варіанти: прип'ятський, верхньодніпровський та середньо-дніпровський. Відмінності між ними визначено різним складом автохтонного населення.1

Загалом Зарубинецька культура охоплювала східний регіон давньослов'янського масиву в басейнах верхньої і середньої течії Дніпра. Зарубинецькі пам'ятки розташовані на площі близько 500 тис. км², що дорівнює території сучасних європейських держав — Франції або ФРГ. Територія зарубинецьких племен не залишалася незмінною, збільшуючись або зменшуючись залежно від умов соціально-економічного розвитку.2 Так, у другій половині І ст. н.е. освоєння середньодністровських земель слов'янами відбувалося у сутичках з дакійцями, котрі проникли до Українського Лісостепу з півдня і принесли з собою липицьку археологічну культуру. Напевно, це був перший в історії України рух місцевих землеробів з півночі на південь до берегів Чорного моря (додамо, що далеко не останній, оскільки відбувався кожного разу, як тільки слабшав тиск з боку степових кочовиків). Давньоримський історик Тацит пише про це, що венеди “ради грабунку рискають” на землях між певкінами (бастарнами) та фенами і озброєні щитами рухаються з великою швидкістю.3

До речі, щодо венедів. Це найдавніша назва слов’ян, під якою вони згадуються в античних джерелах. У І-ІІ ст. н.е. венеди згадуються у творах Плінія Старшого, Птолемея, Таціта. Ім'я венедів двічі згадують подорожні римські карти III ст. н.е. — Певтінгерові таблиці. Сучасні дослідники пов’язують їх все з тими ж пшеворською та зарубинецькою культурами. Їм доводилось вести постійні війни, в тому числі проти Риму. Відомо, що римський імператор Волузіан (251-253 рр. н.е.) за перемогу над венедами одержав титул “венедського”. Проте, встановити своє панування над ними римлянам не вдалося. За повідомленнями Йордана, в VI ст. н.е. венедів уже називали антами і склавінами, які вже були власне слов’янами. Археологи виводять цю трансформацію як поступову заміну на українських теренах зарубинецької культури новою черняхівською культурою.

Ця велетенська археологічна культура склалася в період пізньої античності – в ІІ-V ст. н.е. Її відкрив В.Хвойка у 1859 році біля села Черняхова на Київщині. Більшість дослідників вважає, що Черняхівська культура була створена племенами різного етнічного походження, і панування різних елементів залежить від зони розповсюдження культури. Зокрема, одна з таких зон розпочиналася на сході від басейну річки Сіверський Донець, охоплювала Середнє Подніпров’я, Волинь, Поділля та повністю збігалася з ареалом розселення давніх слов’ян.

Це вже були наші безпосередні предки. Навіть саме їх народження відбулося у вирі жорстокої війни. У другій половині II ст. н.е. сусідні з Волинню землі Мазовії і Підлясся, на яких жили східно-германські племена, а також, ймовірно, групи слов'янського населення, завоювали готи. Це був войовничий і добре організований народ, який у І ст. н.е. переселився з Ютландії в район Вісли. Судячи з того, що в цей час припинили існування майже всі пам'ятки пшеворської культури Мазовії і Підлясся, готське завоювання, на думку сучасних польських археологів, супроводжувалося винищенням людей. І ось в останній чверті II ст. н.е. готи, навколо яких об'єдналися й інші германські племена (бургунди, вандали, гепіди) рушили на Волинь. Жах, який випереджував рух германців — носіїв так званої вельбарської культури, – примусив волинських слов'ян покинути домівки. Вони переселяються на південь в Подністров'я, а також в Середнє Подніпров'я, де беруть участь в формуванні нової так званої київської культури слов'ян – місцевого відгалуження черняхівської культури. Дані археології підтверджують, що в останній чверті II ст. припинили існування всі слов'янські поселення Волині. На них з'являється шар вельбарської культури — культури германців.1

Сьогодні можна тільки уявляти, якою жорстокою війною на винищення були ті часи готського вторгнення. Однак наші предки вистояли. Археологи свідчать, що частина слов’янського населення, відступивши з Волині до басейну річки Дністер, спромоглася дати відсіч готам. Саме на цей час припадає істотне розширення давньослов’янських поселень Подністров'я, де, ймовірно, були прийняті втікачі з Волині. А от елементів вельбарської культури там зовсім немає. Сліди германців губляться на території Малого Полісся — і сьогодні ще болотяного району, котрий відокремлює Волинь від Поділля. Напевно, Мале Полісся тоді стало смугою, що розмежовувала дві різні етнічні групи. Через Подністров'я до Дунаю спромоглися пройти тільки загони військових вершників. На думку дослідників, то були вандали. Вони залишили на своєму шляху поховання загиблих воїнів, однак жодного поселення. Це свідчить про характер їх просування як про швидкий марш через ворожі території, де місцеве населення завдавало їм постійних втрат.

Зустрівши опір, готи повернути на південний схід і рушили до Азовського й Чорноморського узбережжя. В 1-й пол. ІІІ ст. вони досягли моря, де близько 260 року захопили ряд античних міст (зокрема, Ольвію, Тіру) та Боспорську державу. Частина готів (вестготи) з Південного Побужжя пішла на Балкани й вдерлася до Римської Імперії. Згодом античний світ жахнеться їх вторгнення, що поховає під собою Рим. Тим часом інша група (остготи) осіла в північному Причорномор’ї та в Криму. І ще понад століття давні слов’яни будуть вести з ними війну. Античні писемні джерела донесли до нас деякі фрагменти тієї боротьби.

В лісостеповій зоні Середнього Подніпров’я проживала одна з груп Черняхівської археологічної культури, яку вслід за античними авторами називають племенами антів. На відміну від інших груп Черняхівської культури, куди входили іраномовні скіфи та сармати, фракійці та самі готи, антська група була переважно слов’янською. Частка того чи іншого етнічного елементу залежала від зони розселення. Тому не даремно їх племена ще не були об’єднані у постійні союзи, а Прокопій Кесарійський зазначав про відсутність у антів влади одного керівника.

Археологічні пам’ятки антів, що жили в лісостеповій зоні на Україні – це переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла й бронзи. Пізніше – бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві. А також скарби золотих та срібних речей (Перещепине, Підгороддя), нарешті городища роменського типу (с.Ромен на Чернігівщині). Чимало дослідників бачили в цих лісостепових антах основоположників усіх східних слов’ян. А, проте, чеський славіст Л.Нідерле та російський археолог О.Спіцин мали антів за предків тільки південної групи східних слов’ян. С.Середа, спираючись на антропологічні дані, простежує в Середній Наддніпрянщині лінію морфологічного розвитку: племена скіфського часу — черняхівці — літописні поляни.

Секретар готських королів в Італії Йордан в VI ст. у своєму творі “Про походження і діяння гетів” описав події IV ст.— спроби готів підкорити антів. Йордан подає цікаві відомості про росомонів і антів, які вбили вождя готів Германаріха, і як готський король Вінітар захопив у полон та стратив антського володаря Божа (Боза), його синів та 70 найбільших можновладців. Проте загалом ці готські походи на антів не досягли цілі. А в 375 році готське об’єднання племен було розгромлене гуннами й витіснене з Причорномор’я.

Перед цим гунни зазнали розгрому з боку китайців і розпочали свій рух на Захід через велетенські степи Середньої Азії, Казахстану та Північного Кавказу. Звідси шлях кочовиків до Європи завжди проходив через степи Південної України в долини Дунаю й Тиси, а також далі до Європи. Так було до цього моменту, так буде і століттями по тому, в добу так званого “Великого переселення народів”.

Навала гунів викликали жах у Європі. Однак наші предки тоді вистояли на відміну від багатьох європейських племен, що безповоротно зникли. Пов’язано це з тим, що гунська навала у IV в. майже не торкнулася лісостепової смуги, де мешкали антські племена з Черняхівської археологічної культури. У той же час готські та фракійські пам’ятки Черняхівської культури в степових районах Нижнього Подністров’я, басейну Дністра-Прута-Серета та Дунаю фактично зникли. Ці території опинилися у сфері гунських руйнувань. Тоді ж остаточно загинули і рештки античних поселень у Північному Причорномор’ї.

Після того, як гуни пішли далі на захід, землероби з городищ лісостепової зони України розпочали колонізацію степу та рух на південь до узбережжя Чорного моря. Візантійські письменники VІ ст. н.е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво цих антів. Однак перепочинок між нашестями кочовиків виявився дуже коротким, тому закріпитися в Північному Причорномор’ї не вдалося.

У 558 р., напавши на населення Приазов'я, уперше з'явилися на території сучасної України авари. Вони стали авангардом великої групи племен, які просувались в Україну з території Центральної Азії та складали основу Тюркського каганату. Наприкінці 50 - на поч. 60-х рр. VІ ст. аварські орди спустошили землі антів. Різні літописці з жахом згадують цю добу. Наприклад, авари практикували запряження полонених жінок до їхніх возів, прив’язуючи їх не канатами, а довгими косами прямо до возів. Городища були цілком знищені. Землеробське населення, рятуючись від погрому, відступило на північ до зони лісів. Під знаком боротьби з аварськими нападами минуло все VII століття. В цей час археологи вперше знаходять городища землеробів в лісостеповій зоні, укріплені кам’яними стінами. Одночасно розширюється система земляних валів, котрими землероби прагнули відгородитися від неспокійного степу.

І тут ми впритул підходимо до проблеми давніх оборонних ліній, названих Змійовими валами (на Поділлі їх ще називають Траяновими валами). Згідно з Українською Радянською енциклопедією їх загальна довжина сьогодні сягає 2000 км. Перші спроби вивчення системи валів здійснені українським істориком В.Антоновичем у 80-х роках ХIХ ст. На карті 1912 р. було нанесено близько 70 км валів, датували їх Х–ХI ст. На рубежі ХIХ–ХХ віків значний вклад у дослідження давніх оборонних ліній Лівобережжя внесли В.Ляскоронський, який відносив їх до скіфської доби, і Л.Падалка. Систематичне вивчення давніх валів проводилося лише у Придніпров’ї в 1960-1970-х роках групою дослідників, очолюваною вченим А.Бугаєм, а також в 1970-1980-х роках археологічною експедицією “Змійові вали” Інституту археології АН України, очолюваною М.Кучерою. Дослідницькою групою А.Бугая на Правобережжі виявлено і нанесено на карту сім оборонних ліній довжиною близько 700 км, що, зміщуючись протягом століть на південь, фіксували нові межі осілості народу, який їх споруджував. Довжина одного з валів, що проліг між Фастовом та Житомиром — 120 км. А встановлений шляхом радіокарбованного аналізу залишків обпалених дерев’яних конструкцій валів час їхнього спорудження, був приголомшуючий — від II ст. до н.е. до VII ст. н.е. Результатом досліджень експедиції Інституту археології, які охопили Середнє Придніпров’я, і, зокрема, його лівобережну частину, став висновок, що вали споруджені переважно у давньоруську епоху, хоч частина з них за Київської Русі могла реконструюватися. Свідченням більш давнього походження є виявлений у Перекопському валі (Полтавська область) скарб римських монет I-III ст. н.е. При спорудженні валів за відсутності чи нестачі каменю використовували менш довговічний матеріал — дерево, з якого будували зруби (кліті) й заповнювали їх землею чи глиною; або ж взагалі обходилися без дерев’яних конструкцій.1

Після Другої світової війни Змійові вали не рекомендувалися до вивчення археологами. Була прийнята офіційна точка зору, що всі вони були побудовані вже за часів Київської Русі. Однак відомий український археолог М.Ю.Брайчевский ще в 1952 році датував основну масу цих укріплень періодом Черняхівської культури, тобто II-V віками н.е. Виходить, що ця система поступово будувалася нашими далекими предками задля оборони від нападів із степу. Такого ж висновку дійшов А.Бугай. Кліті в основі земляних валів робилися з обпаленої деревини. Їх рештки піддаються датуванню завдяки радіокарбонатному методу. Як свідчить А.Бугай у своїй книзі “Змійові вали – літопис землі Київської” (Київ, видавництво “Знання”, 1971 рік), він взяв 14 проб обпаленої деревини. Їх аналіз показав, що найдавнішим виявився вал довжиною 30 км, датований 150-м роком до н.е. (це час сарматського наступу). А більшість проб (10 з 14) були датовані II-V віками н.е., при цьому 6 з них були IV століття (тобто часів боротьби проти готів). Ще 2 проби відносилися до VI віку (війни з аварами). Отже, виходить, що вже наприкінці III ст. (біля 280 року) розпочалося будівництво валів між річками Тетерів та Ірпінь, а до моменту гунського нашестя вже розгорнулося додаткове будівництво середніх валів, що тривало всю першу половину IV століття. Згодом у зв’язку з аварськими нападами ці споруди були відновлені й додатково розбудовані. А вже центральна влада Київської Русі інтегрувала всі розрізнені вали в єдиний потужний укріплений район.

Отже, з раннього середньовіччя потужні оборонні лінії, дублюючи одна одну, охоплювали з півдня землі слов’ян, захищаючи їх від вторгнень кочовиків. З часом Змійові вали просувалися все далі на південь, відвойовуючи у кінних загонів кочовиків новий простір для землеробського населення. Так, за 10 кілометрів від валу між селами Круглик та Ходосівка під Києвом пролягала така ж давня Стугнинська (по річці Стугна) оборонна лінія, а далі на південь — ще одна, по річці Рось. Під їхнім прикриттям зводили свої літописні городи — “богатирські застави” — київські князі Володимир та Ярослав. Хронологічні рамки спорудження Змійових валів майже стикуються з літописними часами Древньої Русі, що свідчить про безперервність та наступність історичних процесів на теренах східнослов’янських земель протягом I тисячоліття н.е.

Необхідність в таких грандіозних будівельних роботах, котрі можна порівняти хіба що з римськими лімесами або Великою Китайською стіною, була обумовлена тією жорстокою боротьбою, котру вимушено вели наші предки не тільки за свою землю, але й за своє фізичне виживання. Але ці вали стали надійною межею проникненню кочових вершників на північ до багатого лісостепу. Показовим є факт, що аварське військо збунтувалось після рішення кагана іти в похід на антів. Войовничих кочівників, мабуть, лякали потужні лінії валів та непрохiдні ліси за ними. До речі, своїм існуванням ця система стародавніх валів спростовує і теорії про виникнення держави східних слов’ян лише після “призвання варязьких князів” на Русь. Адже без системи власного державного устрою неможливо згуртувати достатньо сил і ресурсів для такого будівництва.

Однак відбулося це далеко не одразу. Після аварів довелося витримати тривалу боротьбу з угорцями, які прийшли з Уралу і заснували власну державу в степовому пониззі між Тисою і Дунаєм. Одразу за ними через Північне Причорномор’я на Балкани пройшли кочові болгари, на котрих тиснули нові тюркські кочовики – хазари. На світанку Київської Русі наш національний розвиток стимулювався безперервною боротьбою за виживання саме з хазарами. Зрозуміло, що найважче доводилося прикордонним племенам, але саме вони швидше за інших розвивалися й загартовувалися в цій боротьбі. За легендою, коли кочовики-хазари зажадали від полян—засновників Києва—данину, ті замість данини дали хозарам “від дому по мечу”. Степовики правильно розцінили подібну “данину” як символ непокори. “Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку,—сказав хан за переказом літописця—а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!” Пророцтво збулося, коли через два століття київський князь Святослав вщент погромив Хазарський каганат, і з літописів зникли навіть згадки про цей народ. Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави й лідером серед племен, з яких утворилася Русь. Вони першими зустрічали нападників на своєму прикордонні і першими спромоглися дати їм відсіч. Інакше Русь померла б так і не народившись.

Отже, наші предки не тільки вистояли у багатовіковій війні проти кочовиків, але й перемогли їх. Слов’янські поселення почали знову поширюватися на південь по Дніпру та Дністру, а князь Володимир з військом побував і в Криму. Поряд з розгромом хазар у Х-ХІІ століттях наші предки завдали поразки волзьким булгарам, ясам, касогам, огузам (торкам) і печенігам. Це стало наслідком поєднання великих військових походів у степ з продовженням будівництва системи прикордонних укріплень. Стугнянська група земляних укріплень часів князя Володимира простягалася на південь від Києва трьома лініями і кількома відрогами. Починалися вони над Дніпром, біля Трипілля, і тяглися: північна лінія – лівим берегом Стугни на Васильків; середня – правим берегом Стугни на Митницю; південна – лівобережжям р.Красної на Обухів, Григорівку, Германівку, Вільшанку, Лосятин, Фастів. Вали цих укріплень були заввишки 7-8 м., глибиною до 5 м., шириною до 15 м. Такі самі лінії будувалися по річкам Сулі і Трубежу. Останній похід печенігів на Київську Русь відбувся 1036 року, коли вони зазнали нищівної поразки під Києвом від війська Ярослава Мудрого. На місці цієї перемоги було збудовано Софіївський собор. Рештки берендеїв, торків і печенігів, врешті-решт, здалися Києву, і під назвою “чорних клобуків” осіли на південному прикордонні. Частина з них згодом асимілювалася, про що свідчить топоніміка українських селищ та річок вздовж Росі – колись південного кордону держави. Це був безсумнівний успіх наших предків.

1055 року половецька орда на чолі з ханом Блушем вперше підійшла до південно-східних кордонів Русі. На заміну відбитим загрозам з’явилася нова, ще більш небезпечна. В стародавні часи це призвело б до чергового розгрому й тимчасового відходу землеробського населення на північ ближче до лісів. Або сплати данини. Однак цього разу Київська Русь напружила свої сили і витримала у майже двохсотрічному протистоянні. За 50 років — з 1061 року — нараховується коло 50 великих половецьких нападів,
що обернули Посулля на пустелю і спричинили перенесення лінії заселення на північ. Половецькі кочовиська перетяли степи, якими проходили торговельні шляхи до Чорного моря, і відрізали Тьмутороканську Русь та ряд українських міст. В середині XII ст. кочовиська половців стояли на Орелі, на Самарі.

Однак небачений тиск половецького степу не поставив хрест на майбутній Україні. Хоча постійні війни проти половців можна порівняти хіба що з війнами Римської імперії проти германських варварів або виснажливими війнами короля франків Карла Великого проти нападів саксів. Апогеєм стали кампанії Володимира Мономаха в 1103, 1111 і 1116 рр. Під час першого походу руські війська досягли берега Азовського моря, де перебували орди ханів Урусобоя, Алтунопоя, Белдуїза. Половці були вщент розбиті, а Алтунопой, Урусоба і ще 20 ханів загинули. Під час походів 1111 і 1116 рр. руські дружини здобули половецькі “міста” та численні селища, розташовані на берегах Сіверського Дінця. Половецькі орди зі Сіверського Дінця відступили на схід, за Волгу. І хоча на цьому війни не припинилися, однак загрожувати існуванню Київської Русі половці вже не могли. Навпаки, вони поступово все більше втягувалися до орбіти руського впливу.

Прямим результатом успішного протистояння степовикам стало поновлення колонізаційного руху нашого землеробського населення на південь до морського узбережжя. Цього разу це відбувалося вниз по течії Дністра й стимулювалося галицько-волинськими князями, починаючи від Данила Галицького.

Але врешті-решт кочова Азія призвела Україну-Русь до руїни. Вперше русичі стикнулися з монголами на початку 20-х років ХІІІ століття, коли до них за допомогою звернулися половецькі хани. У 1223 році відбувся бій на річці Калка, який закінчився повним розгромом об’єднаного русько-половецького війська. З кожного десятка воїнів додому повернувся лише один. За зиму 1237-1238 років онук Чінгізхана Батий зі своїм військом завоював Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства і всю Північно-Східну Русь, потім – у 1239 році – оволодів Переясловом-Південним і Черніговом, а у грудні 1240 року монголо-татари штурмом взяли Київ. Протягом наступного, 1241 року, орди Батия скорили Галицьку та Волинську землі, розгромили Угорщину і Польщу. У другій половині 1241- на початку 1242 року, спустошивши Хорватію, Трансільванію та Молдавію, частину Сербії та Болгарії, військо Батия повернулося до Поволжя. І там Батий заснував нову державу - Золоту Орду, столицею якої стало місто Сарай (поблизу нинішнього міста Астрахань). Так Русь була відкинута на кілька століть назад і майже на 200 років уповільнила свій розвиток.

Так розпочалася доба нового постійного тиску з боку високоорганізованої степової сили у вигляді Золотої Орди та її наступників. Після монгольського погрому в наших землях навіть не залишилося достатньо чоловічого населення, щоб зібрати поважну військову силу.

Для наших предків негативні наслідки монгольської навали позначились не тільки конкретним розгромом у 1239-1241 рр. Якби справа полягала лише у цьому, то Київ раніше або пізніше відновився би на старому рівні, як це бувало не один раз і з ним, і з іншими давньоруськими містами (згадаймо 1169 р. та 1203 р). Але ще суттєвіше позначилася та нова історична ситуація у Східній Європі, яка склалася у наслідок монгольських походів і яка перешкоджала нормальному подальшому розвитку народу. Розгром давньоруської державної системи, порушення багатьох традиційних зв’язків, утворення Золотої Орди та встановлення жорстокого іга, експансія кримського ханства та Польського королівства у більш пізній час призвели до корінної зміни політичного та економічного становища нашого народу. Київ уже не зміг піднятись на той рівень, на якому він знаходився у давньоруський час. Цілі регіони України виявилися розірваними між різними державами і розпочали свій розвиток у різних культурно-релігійних вимірах, закладаючи підвалини майбутніх відмінностей між областями України.

Аж до кінця XIV століття наші землі не могли оговтатися від монгольського погрому і ординського панування. В обстановці прифронтових територій, що весь час піддаються нападам, просто не було можливості зібратися з силами. Тому практично не чинили опір поступовому просуванню сюди литовських князів. У джерелах не зустрічаються повідомлення про збройну боротьбу Литви з населенням українських земель. Тим більше що їх влада у порівнянні з ордою не була жорсткою і не виснажувала країну до стану справжньої агонії.

Литовці привнесли з собою добре організовану військову силу, відновитися котрій в українських землях не давала орда. Литовська дружина стала ядром, довкола котрого об’єдналися місцеві сили. В битві на Синій Воді, котру за традицією датують 1362 р. (або ж, як пише Супрасльський літопис, за князювання Ольгерда, (1341-1377 рр.), орда зазнала цілковитого розгрому. Це стало результатом єдності литовської влади, місцевої руської знаті та простого люду. Цікаву думку висловив Д.Дорошенко:

“Можна було сподіватися, що литовська династія й сам литовський етнічний елемент відіграють роль, подібну до ролі варягів Х-ХІ ст., скріпивши собою ослаблений руський елемент і асимілювавшись з руською стихією”.1

Військо збиралося для походу в степ у Києві. Великий загін на чолі з Любартом-Дмитром прибув з Волині, а Коріатовичі, які до того платили данину татарам, привели дружини з Поділля. Очолив похід сам князь Ольгерд, при якому перебував добірний литовський загін. Значні сили прийшли на допомогу з Білорусі. Зокрема, на Синій Воді відзначилася хоругва з Новогрудкова. Ця битва значить для України ще більше, ніж для росіян перемога на Куликовому полі в 1380 р. Адже вона поставила хрест на ординському впливі на нашу історію.

Літописи та актові документи знають нову державу як Велике князівство Литовське і Руське або Велике князівство Литовське, Руське і Жмойтське. Зрозуміло, що іноді історики застосовують скорочення “Велике князівство Литовське”, але часто багато хто забуває, що воно не випадково звалося і “Руським”.

Династія Гедиміновичів швидко набрала руських рис і декларувала свою спорідненість з Рюриковичами. Також вона продовжувала оборонні роботи на півдні проти кочовиків. Київ став головним центром збору всіх сил проти монголо-татар. У січні 1397 р. дюнабурзький комтур доповідав ливонському магістру про зміцнення Вітовтом оборонних споруд Києва, про виділення для цього великої кількості гармат. Кордони із Золотою Ордою були певною мірою умовні, адже документально їх ніхто не визначав, а в конкретній ситуації вони залежали від розміру ординських сил та активності боротьби руського населення, його чисельності та наявності укріплених пунктів.

Литовські князі вели вперту боротьбу за вихід до Чорного моря, що відкривало простір для колонізації великих степів. І.Крип’якевич зазначає:

“Це було центральне питання в історії українського народу від початків його існування: Київська держава три століття кривавилася, відбиваючи азійські орди, і врешті впала, не здобувши берегів моря. Цю справу підняла наново Литва”.1

Переслідуючи ворога, дружини Ольгерда досягли Чорного моря, де “воювали” Білобережжя. Великий князь Вітовт для цього здійснив військовий похід у Крим і сприяв кримським татарам у відокремленні від Золотої Орди. Тому на перших порах Кримське ханство не вчиняло нападів на Україну. На місці майбутньої Одеси за наказом Вітовта заснували поселення, куди з українських земель направилися 12 тисяч селян і 400 возів. Наприкінці XIV ст. литовсько-руські укріпленні пункти – так звані форпости Вітовта – з’явилися навіть в районі Дніпро-Бузького лиману. Так, влітку 1398 р. війська Вітовта, вийшовши з Поділля, досягли гирла Дніпра, на правому березі якого була збудована фортеця (місто св. Іоана), що стала одним з головних форпостів Литовсько-Руської держави на півдні. У цих походах Вітовта брали участь переважно війська українських князівств, та деякі з хрестоносців, один з яких повідомив про це пруському літописцю. Мандрівник Гільбер де Ланоа, що 1421 р. перебував у Чорноморських землях, свідчив, що населення нижнього Дніпра визнає зверхність Вітовта. На дніпровському броді поблизу о.Тавань збереглися топоніми “Вітовтова митниця” та “Вітовтова башта”. На італійських картах у гирлі Дніпра відомий замок Лерісі (або Ілініс), що слугував притулком для тих, хто втік від татар.2

Ще і в середині ХV ст. кордони Київського князівства проходили далеко на півдні завдяки походам князів Вітовта й Володимира Ольгердовича. На лівому березі Дніпра вони йшли по рікам Овеча вода та Самара “аж до Донца и от Донца по Тихую Сосну”, на півдні та південному заході — від р. Мурафи вниз по Дністру туди, де “Днестр упал в море, и оттоль с устья Днестрова лиманом... мимо Очакова аж до устья Днепрова... а от устья Днепрова до Тавани”.3 Це був один з кроків довгого шляху України до морського узбережжя. Однак наступна багатовікова конфронтація з кримськими татарами зруйнувала ці досягнення.

Розпочалося все з розгрому, котрого зазнала об’єднана армія Вітовта у 1399 р. на Ворсклі від ординців Тімур-Кутлука й Едигея. Переслідуючи залишки розбитої армії, ординці “пойдоша въ Рускую землю, плЂняюще огнемъ и мечемъ Волынь и Литву”. “Татарове вслЂд их гоняюще, сЂкуще на пятсотъ верстъ до града до Кіева проліаша кровь, аки воду. Царь же Темирь-Кутлуй пришедъ самъ сталъ подъ градомъ подъ Кіевомъ”. Київ облогу ординську витримав, але змушений був виплатити викуп. Тімур-Кутлук “силу свою розпустилъ воєвати земли Литовскіа; и ходиша рать Татарская, воююще, даже и до великого Лучска и много городов поплЂнила и много странъ повоеваша и пусто сътвориша”, — писав автор Никонівського літопису.1

Київ ще деякий час помітно впливав на східноєвропейські та ординські справи. За Вітовта він перетворився на базу нащадків Тохтамиша, і мав важливе значення. Це спровокувало великий похід сил хана Едигея на Київську землю і самий Київ у 1416 р. Він “поплени Руськую землю, и Киев, и Печерский монастыр сожже и со землею соровна”. Було захоплено майже все місто — Поділ, Верхнє місто. Тільки могутній київських замок, що стояв на окремій горі, над Подолом, ординці захопити були не в змозі. Руйнування міста були настільки великі, що Густинський літопис відзначав: “оттоле Киев погуби красоту свою, и даже доселе уже не може быти таков”.2

Ще близько півстоліття після цього місцева русько-литовська знать з перемінним успіхом вела боротьбу за укріплення українських земель, підвищення свого статусу у Великому князівстві Литовському, недопущення поляків та захист від нападів з півдня. Але держава вже опинилася у глибокій кризі. В 1479-1480 рр. кримський хан Менглі-Гірей через слабкість та мінливість литовської зовнішньої політики різко змінив свою політичну орієнтацію. Якщо з часів Вітовта Русько-Литовська держава мала сильні позиції у Криму, то тепер Менглі-Гірей став підтримувати московського князя. Адже Литва мала союзницькі відносини з його найстрашнішим ворогом ханом Золотої Орди Ахматом. З 1479 р. Менглі-Гірей остаточно затверджується на ханському престолі Криму як васал Туреччини. Цим практично завершився процес утворення Кримського ханства. Великий князь литовський Казимир продовжував підтримувати Ахмата, а після його загибелі — синів Ахмата. Це звичайно викликало невдоволення кримського хана. Великий князь московський Іван III шантажував Менглі-Гірея, бо тримав у Москві братів-суперників. Він прагнув використати Крим, щоб знищити суперника та відволікти русько-литовські війська з російського прикордоння. Весною 1482 р. Іван III вимагав від свого посла у Криму, щоб той настроював хана на похід проти Казимира “на Польськую землю или на кіевскіе мЂста”. Цей тиск, як і багаті подарунки, зробили свою справу.

Никонівський літопис повідомив, що “сентября 1, по слову великого князя Ивана Васильевича всея Русий прийде Менгли-Гирей, царь Крымский Перекопьскии Орда, со всею силою своею на королеву державу и град Киев взя и огнем сожже, а воеводу Киевского пана Ивашка Хотковича изымал, а оного полону безчислено взя; и землю Киевскую учишша пусту”. Псковський літопис додає: “а люди сущая в нем и по всем волостям мужи и жены и дети множество пленивьше сведоша в Орду, и от Кыева зашед плени рускых порубежных городов 11 и, много зла створивши, отъидоше”.1

Вдячний Менглі-Гірей із своєї багатої здобичі послав до Москви Івану III золоті потир та дискос, захоплені у київському Софійському соборі! Цей розгром Києва, який відзначили майже всі українські, литовські та великоруські літописи, справив суттєвий вплив на подальшу долю міста. Висхідний розвиток міста та всієї країни знову був насильно перерваний. І це буде тривати весь XVІ вік. Щорічно, іноді двічі на рік кримські татари здійснювали напади як всіма своїми силами, так і набіги загонів окремих татарських мурз. Погром нагадував монгольську навалу. Попри те, що на відновлення тільки одного Києва литовський уряд Казимира терміново мобілізував з усіх земель Великого князівства 40 тисяч війська та 20 тисяч селян, стародавнє місто так і залишилося в запустінні. Літописи фіксують безкінечні напади 1494, 1495,1496, 1497, 1498, 1499, 1500, 1502, 1503 рр. тощо. Час від часу в них беруть участь великі сили. Наприклад, у нападі кримських татар у вересні 1489 р. на Київ та Київщину брало участь 100 тис. військ. Московський князь Іван III через свої численні посольства спонукав кримського хана на нові й нові напади. Мине зовсім небагато часу, і Кримське ханство стане жахом для самої Москви.

Однак найпершою ціллю для грабунку залишалася Україна. 8 вересня 1575 р. в Україну насунула 80-тис. татарська орда. Не зустрічаючи, організованого опору, татари безкарно просувалися українськими землями, спустошили Волинь, Поділля, дійшли аж до Жешува, безжалісно руйнуючи все на своєму шляху. В суботу 1 жовтня, в день Святої Покрови, вони підійшли до Львова. В Острозькому літопису з цього приводу зазначається: “Року 1575... татаре покровськії коло Ільвова. Того ж року в Синяві татаре були з Волох і о полтора проти 100.000 полону забрали і увошли праз Хотин до Волох”.

Загарбники грабували й руйнували міста і села, вбивали дітей і стариків, молодих брали в полон. Населення Польщі та України охопила паніка, до того ж польські воєводи виявилися неспроможними організувати відсіч ворогу.

Врешті-решт, Литва не витримала боротьби на всіх фронтах: з Москвою, з Кримським ханством, з хрестоносцями, з угорцями, з поляками. Разом із занепадом князівства в ньому поширювалися католицтво і польський вплив аж до об’єднання двох держав у єдину Річ Посполиту. Так українські землі опинилися у польській сфері впливу.

На відміну від Литви, вища влада у Польщі належала не королю або великому князю, а самій шляхті – дворянству, яке розпоряджалося і польською короною. Починаючи з ХІІ століття польська шляхта привласнила собі всі плоди повинностей, які польське селянство несло на користь держави. На початку ж ХVІ століття селянина було остаточно перетворено на повну власність свого пана.

Така польська політика прискорила вироблення в українського народу своєрідної протиотрути, що звалася козацтвом. Ціла хвиля козацьких повстань піднялася в Україні ще у ХVІ столітті. У найскладніших умовах українські козаки спромоглися не тільки відстояти свою власну свободу, але й інтереси всього народу, а у нижній течії Дніпра створити сильне військове братство – Військо Запорізьке. Загальний протест проти польського гніту обернувся на Україні вибухом народного гніву, що увійшов в історію під назвою Хмельниччина – за ім'ям народного героя, чигиринського сотника, а згодом гетьмана Війська Запорізького і всієї України Богдана Хмельницького.

Однак першопричиною появи козацтва було те, що Річ Посполита не змогла організувати дієвого захисту від загрози з боку татар. Хоча татарам часто завдавали відчутних поразок, проте життя “яко на Україні” означало постійну небезпеку, кров і попелища, які з покоління в покоління супроводжували українців у всіх регіонах, аж до півночі Галичини і Полісся. Полишені напризволяще мешканці України не знали наукових теорій про функції держави, серед яких захист зовнішніх кордонів відноситься до найважливіших. Але вони сповна розплачувалися за таку польську політику і мали робити з неї відповідні висновки. Можливо, що саме тут треба шукати і одну з головних причин відчуженості українців від польської держави (а також держави як суспільного інституту в цілому).

Кримські татари ніколи не були завойовниками в класичному смислі цього терміну. Їх не цікавило підкорення нових територій, а тільки ясир і матеріальні цінності. На цьому будувалася їх економіка. Тому татарські напади, які продовжувалася двісті років, принесли нашому народу непоправні демографічні й економічні втрати. Безкарність і можливість швидкого збагачення тільки посилювали агресивні настрої татарської верхівки. До того ж татарські напади майже не зачіпали етнічних польських земель, і тому польська шляхта і залежна від неї влада швидко охололи до клопіткої справи організації оборони. Про неї лише постійно нагадувала шляхта українських воєводств, войовничо настроєні публіцисти і особисто король. Дійшло до того, що шляхта просто ігнорувала заклики стати до війська у зв’язку з необхідністю відбиття татарських нападів. Про будівництво укріплених ліній, як це робило Московське царство уздовж свого південного кордону, годі й говорити.

Насправді військові сили Кримського ханства ніколи не були такими вже й великими, щоб Річ Посполита з ними не могла впоратися. Оцінки літописів про 80 000 або навіть 100 000 татарського війська є типовим перебільшенням. Як військові фахівці того часу, так і сучасні дослідники ніколи не оцінювали військову потугу татар більше ніж в 50 тисяч. Разом з цим при мобілізації лише одного відсотка населення Річ Посполита цілком могла виставити ополчення в 100 тисяч чоловік. Скажемо навіть більше – окремі королі Речі Посполитої щорічно скликали посполите рушення. Це ополчення з усіх земель повинно було збиратися в українських землях як раз в час звичайних татарських набігів, щоб дати їм відсіч. Намір у королівської влади був, здатність знищити татар – також (є багато прикладів, коли порівняно невеликі польсько-литовсько-українські дружини завдавали татарській орді повного розгрому). Однак, як ми вже зазначали вище, польська шляхта із своїми загонами просто ігнорувала заклики короля. Уже виходячи з цього, польський дослідник О.Гурка у 1935 році зробив висновок, що Польща більше говорила про боротьбу з татарами, аніж насправді її вела. Оскільки для знешкодження Криму було непотрібно навіть прикладати надзвичайних зусиль.1

Активна протидія кримським нападам і реальний захист українських земель стали можливі лише за виникнення й зміцнення козацтва як суспільної верстви. Це була глибинна потреба українського суспільства, його самобутня захисна реакція. І природно, що козаки стали центральними постатями української історії та культури.

За відсутності нормальної або будь-якої оборони краю козацтво взяло на себе цілий ряд оборонних функцій. Тактика козаків – сторожова служба в степу, охорона переправ, відбиття ясиру, зворотні напади на татарські і турецькі поселення – була спрямована на ефективну відсіч противнику малими силами. А їх дієвість засвідчена численними скаргами з боку турків і татар. Найдавніші згадки про козацькі походи належать до 1492 р. Менглі-Гірей скаржився великому князеві Олександрові на киян та черкасців, які захопили татарський корабель під Тягинею. 1493 р. Богдан, черкаський староста, здійснив похід на Очаків, поруйнував замок, забрав залогу й усяку здобич. Далі війна на кордоні степу та лісостепу стала перманентною. При першій ліпшій нагоді козаки намагалися відплатити нападами на татарські поселення. При цьому на відміну від кримців козаки майже не брали у полон татар, оскільки їх не було де подіти, а потреби в рабах українські землі не мали.

У добу козацьких воєн проти турецько-татарських набігів та польсько-шляхетського гніту в XV-XVI ст. в середовищі козаків виникли думи – український козацький епос, що відображав всю трагедію та велич тієї боротьби. Відомо 30 сюжетів дум в більш як 300 варіантах. Їх прийнято за часом створення поділяти на старші — про турецько-татарські напади (“Козак Голота”, “Втеча трьох братів з города Азова”, невільницькі плачі, “Самійло Кішка”, “Маруся Богуславка”, “Олексій Попович”, “Івась Коновченко-Вдовиченко” та ін.) й новіші — про визвольну війну (“Про Хмельницького і Барабаша”, “Перемога під Корсунем”, про Білоцерківський мир і нове повстання проти поляків та ін.). Ці думи перегукуються з давньоруськими епосами про богатирів, київських князів та їх боротьбу з печенігами й половцями. Вони як ніщо інше яскраво демонструють спадкоємність між населенням Київської Русі та козацької України. І саме вони заклали підвалини нашого сучасного національного самоусвідомлення. Тобто, українці народились і вистояли у боротьбі.

Запорізька Січ стала базою для великого козацького війська, що зіграло визначальну роль в історії та становленні українського народу. На жаль, загальнополітична ситуація у середині XVII століття була проти України. У листопаді 1652 р. до Чигирина прибули турецькі та кримські посланці, які разом із польським сенатором домагалися від українського гетьмана приєднання до спільного союзу проти Московського царства. Планувався великий грабіжницький похід Речі Посполитої та Кримського ханства в московські землі. У разі відмови Хмельницького від участі у цій війні посланці погрожували польсько-татарським походом не проти Москви, а проти України.

Якби Хмельницький у 1652 р. відмовився від участі у війні з Росією, польсько-татарська армія, поза сумнівами, завдала б поразки Україні. Поляки отримали б втрачені території, перед тим спустошені татарами. Якби Хмельницький піддався на пропозицію поляків і татар та разом з ними виступив проти Росії, то загибель козацької держави також ставала безповоротною. Україна вже мала суцільний фронт на заході і півночі проти польсько-литовських військ. Небезпечна поведінка Криму відволікала значні сили на південь. А поява ще одного фронту на сході проти Московського царства перетворила б Україну на “трикутник смерті”.

Аби відвернути найгірше, гетьман Богдан Хмельницький знайшов, як йому здавалося, вдалий вихід. По від’їзді польських і татарських представників з Чигирина він невідкладно повідомив московського царя Олексія Михайловича про небезпеку, зауваживши, що за існуючих обставин Україна не зможе утриматися від участі у війні проти Росії. Задум гетьмана був блискучим: втягнути Росію до війни на українському боці!

Московський цар Олексій Михайлович дякував за попередження про небезпеку і висловив згоду з порадами українського гетьмана. Проте Росія, граючи на складному становищі козаків, не поспішала втрутитися у війну, вичікуючи, поки воюючі сторони обопільно послабнуть.

6 січня 1654 р. у Переяславі з деякими ускладненнями відбулася історична нарада. Двостороннє порозуміння стало можливим завдяки тому, що російські посли хоча і не складали формальної присяги за царя, однак пообіцяли козакам саме те, що ті хотіли почути. Згодом це ж саме закріплювалося в “Березневих статтях”—договорі України з московським царським урядом, укладеному на зразок минулих договорів з польським королем. Проблема лише в тому, що акредитивні грамоти від гетьмана, українські умови договору, текст Зборівського договору та низка листів, котрі привезла гетьманська делегація до Москви, загадково зникли. Нам відомі лише їх російські переклади, статті котрих дійшли в зіпсованому вигляді й, очевидно, були переставлені. Однак і при цьому видно, що основна ідея угоди—встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною зберігається державна самостійність.

У формі привілеїв з боку московського царя старшина й козаки одержували згоду на ті свої вимоги, без яких жодних відносин з Москвою бути не могло: вільні вибори гетьмана, незалежне судочинство, власні фінанси, невтручання російської адміністрації в українські справи, 60-тисячний склад війська, вільність закордонних зв’язків. Показовим є той факт, що Москва бажала особистого приїзду гетьмана Богдана Хмельницького, але той не поїхав. Його поява у Москві мала б вигляд, нібито гетьман приїхав “бити чолом” і, таким чином, визнає над собою владу царя. А отже і владу царя над Україною, яку гетьман репрезентував. Богдан Хмельницький же поводився як незалежний державний володар, формально пояснюючи своє неприбуття станом справ в Україні.1

Тоді Україна вкрай потребувала військової допомоги, і Росія здавалася природним союзником. Попереду ще була війна з поляками, і як воно там буде ніхто не міг передбачити. У будь-якому разі, на той момент гетьман мав достатньо сил не пустити російську владу до України, тому почувався впевнено. Хто ж міг подумати, що через кілька років гетьман помре, козацька старшина пересвариться, а цілі регіони України стануть безлюдними? Користуючись цією нагодою, Московське царство розгорнуло свій наступ на Україну під виглядом обмеження козацьких прав. А звичайний військовий союз між Військом Запорізьким (Україною) та Московським царством був перетворений на “возз’єднання”. Цей процес набув катастрофічних ознак після утворення Російської імперії, коли в другій половині вісімнадцятого сторіччя і впродовж дев'ятнадцятого були ліквідовані будь-які політичні права і методично переслідувалась душа народу – її мова.

Відсутність власної держави призвела до того, що українці слугували не більше як “сировиною” для амбіцій інших країн, до складу яких було включено українські землі. Фактично кожна чергова війна між цими країнами перетворювалася для українців на братовбивчу. Особливо яскравим прикладом тут слугує Перша світова, коли 3,5 мільйони українців були мобілізовані до лав російської армії, а 250 тисяч – до австро-угорської. І воювати їм довелося один проти одного на фронті, що розділив на дві частини українську землю. Війна крокувала нашими містами та селами, збирала криваву данину. І все це було на догоду амбіціям інших держав, але жодним чином не стосувалося корінних інтересів українського народу. Такою була плата за бездержавність.

ХХ століття принесло українському народу необхідність небаченого в історії напруження сил, щоб вижити. Перша світова війна, що прокотилася українськими теренами, змінилася виснажливою боротьбою 1917-1922 років за незалежність та соціальне визволення. Вдруге після 1652 року Україна перетворилася на державу, оточену кільцем фронтів. Але тепер вже ніяких союзників не було – самі вороги. І в перших рядах гинув цвіт нації – інтелігенція, студенти (згадаємо жертви під Крутами), військові та селяни-господарі. Точних даних про кількість жертв не існує. Дослідник І.В.Семененко вважає, що за 1919-1920 рр. тільки “червоним терором” знищено 300-400 тис. чоловік, не враховуючи померлих від голоду й хвороб у концтаборах, в’язницях, бупрах.1 На думку М.С.Держалюка “всього в боротьбі за соціальне і національне визволення під час української революції 1917-1922 рр. загинуло понад 0,5 мільйона українців, десятки тисяч емігрувало”.2

За часів Радянського Союзу наступ на українство набув тотального характеру. Поза законом було поставлено все, що відтіняло українське, національне. Спочатку було обмежено викладання українською мовою в вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, а після Великої Вітчизняної війни робилось все для переходу на російську мову і в загальноосвітніх школах. Практично стовідсотково інформаційний простір в Україні набув російськомовного характеру. Більша частина населення України протягом лише двох поколінь повністю або частково втратила свою мову. Усі, хто не хотів потрапити до таборів чи на заслання з ярликом “українського буржуазного націоналіста”, змушені були пристосовуватися.

З кінця двадцятих і особливо в тридцяті роки в сталінських концтаборах і тюрмах був знищений культурний і інтелектуальний цвіт нації; на початку тридцятих – прошарок українців, що вмів обробляти землю і був добрим на ній господарем. Чого варта лише одна акція імперії, коли з усієї України зібрали майже тисячу сліпих кобзарів і серед зими вивезли і викинули в тундру! Голодомори, репресії і війна забрали по суті всіх тих, хто складав ядро Русі. Загинули мільйони й мільйони наших братів і сестер, натомість залишились мільйони тих, хто міг пристосуватись, поступитись не лише національною гідністю, а й моральними засадами. Це були ті, з кого можна було творити радянське суспільство. На додаток до них до України активно переселяли представників інших народів СРСР. Насамперед, це стосується росіян, коли ЦК ВКП(б) приймав рішення про переселення багатьох тисяч селянських господарств з Росії до безлюдних після голодомору районів Східної України. Ще один потік поселенців їхав на будівництво промислових підприємств.

Згодом щорічно тисячі молодих людей відправлятимуться примусовим розподілом спеціалістів після закінчення вищих та середніх спеціальних учбових закладів за межі України аж до берегів Тихого океану, щоб там створювати радянські сім’ї та поступово забувати рідну мову. Таким самим чином до України прямував потік розподілу спеціалістів з Росії, а також ще більший потік пенсіонерів і відставників з армії, флоту, НКВС (МВС, КДБ). Осідаючи в Україні, вони істотно змінювали етнічний склад населення цілих областей. Саме тому в Україні сьогодні на плечах працюючого населення удвічі більше пенсіонерів, ніж у Росії. До того ж військові, номенклатурні та їм подібні спеціальні пенсії більші за зарплату працюючого. Цей дисбаланс теж є спадком від СРСР.


* * *

Окремою сторінкою історії ХХ століття є штучний голод. Незважаючи на розвиток техніки, врожаї та працю на полях, цей вік виявився найголоднішим в українській історії, перевершивши за кількістю жертв усе попереднє. Напевно, лише Китай переживав у своїй історії подібний жахливий вік, коли голод знищував мало не половину населення і відроджувався канібалізм. Однак, насправді голод в Україні завжди був не трагічним випадком, а ефективним інструментом закріплення Радянської влади.

Голод 1921-1923 рр. почався на Донеччині, Запоріжжі та Катеринославщині з початком жовтня 1921 р. і до кінця року ще охопив Миколаївщину і Одещину. Він був прямим наслідком політики воєнного комунізму, всі негативні наслідки котрого загострила посуха.

Від початку примусової колективізації голод подорожує по різних областях і республіках СРСР: у Казахстані—з 1930 р, в Поволжі та окремих районах України—з 1931-го. За влучним висловом Леніна, “диктатура зробила для знищення все, що могла”.1 Сталін вірно продовжував політику Леніна щодо села, намагаючись викачати з нього всі ресурси. Крім того, Сталін не без підстав вважав, що “питання національне є по суті питанням селянським”.2 Тому він призначає на 1932 р. нереальний хлібозаготівельний план для України—5,8 мільйона тонн. Це мало знищити неросійське село як базу націоналізму.

Заборона на пересування і ввезення в Україну продуктів, закриття об’єктів громадського харчування, система натуральних штрафів остаточно перетворили без того підірвані сільські райони на резервацію голодної смерті. Крім власне України голод вразив великі регіони з українським населенням: Ростовську область, Ставропілля, традиційну українсько-козацьку Кубань, де ще з 1919 р. тривала політика “розкозачення”, а в 1929 мав місце найбільший в СРСР бунт проти колективізації.

Точну кількість жертв голодомору неможливо підрахувати. В останні часи СРСР, коли радянських дослідників було допущено до цієї теми, з’явилася цифра до 7 млн. померлих. На підставі нещодавно розсекречених документів з архівів СБУ зроблені підрахунки, що в ті трагічні роки Україна втрачала по 25 тисяч осіб щоденно, по тисячі – щогодини, по 17 – щохвилини. Враховуючи таку високу смертність в короткий проміжок часу, середня тривалість життя в Україні 1933 року складала тільки 7,3 роки у чоловіків, 10,9 року в жінок. Ці цифри вперше оприлюднив у своїй доповіді на спеціальному засіданні Верховної Ради України у травні 2003 року з питань Голодомору 1932-1933 рр. віце-прем’єр-міністр Д.Табачник.

Голодомор-33 виявився нищівним ударом по духу української козацької вольниці. В українській душі остаточно і надовго оселився страх. Голод в поєднанні з терором на якийсь час зламали здатність народу до спротиву катам. Але цей удар був не останнім. Про масштаби голоду в 1947 р. дає уявлення той факт, що випадки канібалізму знову стали масовим явищем. Кількість жертв окремі дослідники оцінюють до одного мільйона осіб. І ця трагедія сталася на землі, що вважалася житницею Європи! Житниця на два роки перетворилася на найбільше у світі кладовище десяти мільйонів чоловік.

Джеймс Мейс першим серед західних дослідників кваліфікував штучний голод в Україні як геноцид ще 1982 року, виступаючи на міжнародній конференції з голокосту і геноциду у Тель-Авіві. «Його метою, наскільки нам зрозуміло, — заявив він тоді, — було знищення української нації як політичного фактора й суспільного організму», «призведення українців до статусу, який німці зазвичай називали naturvolk (первісний народ)».1 Він визначив критичну роль у спричиненні голоду нав’язаних Москвою хлібозаготівель і те, що за їх виконанням наглядали безпосередньо відряджені з Москви надзвичайні комісії. До цього історики комуністичної партії могли без будь-яких ускладнень заявляти, ніби до голоду спричинив неврожай та погані кліматичні умови. Адже відсутність документів дозволяла говорити всілякі нісенітниці. Як вчив Сталін, “ робіть, що хочете, але не залишайте документів, не залишайте слідів”.1

День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій в Україні щорічно вшановується 26 листопада. Україна звернулася до країн світу з проханням визнати голодомор геноцидом. 2003 року Верховна Рада визнала голодомор актом геноциду. Тоді ж Державні збори (парламент) Угорщини ухвалили постанову, якою визнали Голодомор 1932-1933 років в Україні заздалегідь спланованим і влаштованим сталінсько-радянською системою. Наприкінці жовтня 2003 року Сенат (верхня палата парламенту) Австралії прийняв резолюцію, у якій визнав Голодомор одним із проявів геноциду в історії людства. Раніше Палата представників конгресу США (нижня плата парламенту) визнала Голодомор масовим убивством українського народу. Голодомор в Україні також засудили парламенти Канади, Аргентини, Польщі, Литви і Грузії. Загалом у 2003 році 25 держав-членів ООН приєдналися до спільної заяви, у якій назвали голодомор в Україні результатом політики тоталітарного режиму.

Сьогодні таких країн уже 63. 2006 року Сенат США підтримав резолюцію, яка дозволяє українській владі відкрити у Вашингтоні пам’ятник жертвам голодомору. Не поспішав визнати голодомор геноцидом Ізраїль, хоча спікер ізраїльського Кнесету Д.Іцик під час зустрічі з Ю.Тимошенко в січні 2007 р. завірила, що це питання буде розглягуто, а відповідна постанова прийнята. Тільки посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін під час візиту до Львова у квітні 2003 року заявив, що Росія не має наміру просити вибачення за голодомор і геноцид українського народу в 1930-1940 роках. На цій позиції Росія залишається і надалі. Звичайно, такою ж є позиція комуністів України. У вересні 2006 року генерал колишньої Радянської Армії нардеп Герасимов оголосив у стінах Верховної Ради таку заяву КПУ:

“Одним из мифов является миф о голодоморе, разработанный и завезенный к нам из Соединенных Штатов Америки. Под воздействием апологетов этого мифа Президентом Украины, Кабинетом Министров Украины даны распоряжения о сооружении государственного историко-мемориального комплекса жертв голодомора”.

Після цього він перейшов до вимог комуністів. Зокрема, “снять с рассмотрения вопрос о сооружении мемориального комплекса, так называемому голодомору, в связи с отсутствием юридических оснований. Рассмотреть возможность сооружения памятника соотечественникам, умершим от голода в 32-33 неурожайных годах”. Ось так! Мовляв, “сегодня нет юридических оснований считать голод 32-33 годов голодомором”.

На нещастя комуністів відкриті партійні архіви містять вичерпну інформацію і про “неврожай”, і про драконівські хлібозаготівлі, і про зростання експорту зернових з СРСР одночасно з канібалізмом в українських селах, і про загони ОДПУ на залізничних станціях, що знімали з потягів людей, які намагалися виїхати з “резервації смерті” в селах до міст. Герасимов знову повторює стару компартійну байку про те, ніби причиною голоду став неврожай. Разом із тим у 1932 р. СРСР експортував 527 тис. т. пшениці, 417 тис. т. жита, 422 тис. т. ячменю, 308 тис. т. кукурудзи. В пік голодомору в 1933 р. СРСР експортував 743 тис. т. пшениці, 145 тис. т. жита, 565 тис. т. ячменю, 130 тис. т. кукурудзи. І це без врахування експорту інших видів продовольства і сільськогосподарської продукції.1 Не тільки архівні документи, але навіть офіційні видання того часу не приховують зростання експорту дешевих сільскогоподарських продуктів з СРСР під час голоду (“Внешняя политика СССР. Сборник документов (1925-1934 гг.)”, “Статистический справочник по мировой торговле зерновыми культурами”, виданий в Москві в 1936 та ін.). Відвантаживши з урожаю 1931 р. зерно на експорт, забезпечивши Москву, Ленінград, Закавказзя, армію, спецпайки партгоспноменклатури продовольством, сама Україна навесні 1932 р. залишилася без хліба.2 Голод розпочався вже наприкінці весни – на початку літа 1932 р. Комітет заготівель при РПО СРСР уже 19 червня 1932 р. приймає постанову про необхідність виділення 300 тис. пудів хліба для голодуючої України. Місцеві органи влади і партії повідомляють про голод. Але Москва вважає інакше. І 21 липня 1932 р. Раднарком СРСР таємною постановою №1136 встановлює абсолютно нереальний для України план хлібозаготівель в 5881,3 тис. т. Як згадували очевидці, по хатах забирали взагалі все зерно і навіть картоплю з обідніх столів. Телеграми з архівів свідчать, що вилучене продовольство літерними ешелонами відправлялося до промислових центрів Росії, північних районів СРСР та до портів для експорту.3 На урочистих зборах 25 листопада 2006 р. президент В.Ющенко зацитував лист Сталіна від 11 серпня 1932 р. до свого представника в Україні Кагановича:

“…Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того,чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП и требованиями райкомов и вот – долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужества пойти в нужный момент против течения, – не может быть настоящим большевистским руководителем.

Плохо по линии советской. Чубарь – не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.

Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в виду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается немало (да, немало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, на конец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое – это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей.

…Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР, в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть”.1

Цей лист принципово важливий для розуміння ситуації. Комуністична партія повинна була взятися за знищення українського народу, а не шукати баланс між об’єктивною реальністю та вимогами Сталіна. “І взялися. – Продовжував Ющенко. – Терор був проведений проти всього українського. Під розстріл повели українську інтелігенцію, священиків, кожного активного носія української свідомості. Ця дія була цілком свідомою” (дивись додаток №1).

По селах відбувалися жахливі випадки поїдання трупів. Однак Сталіну з «вірними ленінцями» цього замало. Надто добре вони пам’ятають Україну з 1917 року: національно-визвольний рух («сепаратизм» в розумінні Москви), війни УНР з більшовиками, перехід українців на бік Пілсудського в боротьбі з Радянською Росією… Незручний народ, надто сам собі на розумі. Тому не мільйони вмираючих від голоду цікавлять Сталіна, а ті, хто зміг втекти з «резервації смерті» за хлібом до міст. І Сталін у своїх листах висловлює претензії з цього приводу до першого секретаря ЦК КП(б)У:

«Ряд первых секретарей (Украина, Урал), не уделил должного внимания сельскому хозяйству, забыв, что без систематического подъема сельского хозяйства не может быть у нас и подъема промышленности. В этом между прочим проявилась оторванность секретарей от деревни. Результаты этих ошибок сказываются теперь на посевном деле, особенно на Украине