І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 21

антикомінтернівського пакту Німеччини, Італії та Японії^¹, а у відповідь на привітання Ріббентропа з 60-річчям Сталін заявив у “Правді”: “Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути тривалою та міцною”.

Згідно з цим пактом до СРСР відходили території Польщі на схід від лінії Нарев – Вісла – Сян. Гітлер забезпечував собі можливість вторгнення до Польщі. “Через кілька тижнів, – казав фюрер, – я простягну Сталіну руку на спільному німецько-радянському кордоні й разом з ним розпочну переділ світу”.

14 вересня 1939 р. нарком оборони К.Ворошилов підписав накази про утворення фронтів на базі Київського та Західного військових округів. Кожний з них отримував назви Українського та Білоруського, маючи здійснити похід до Західної України та Західної Білорусії для їх приєднання до СРСР.

Командувати Українським фронтом мав командарм 1 рангу (майбутній Маршал Радянського Союзу та нарком оборони СРСР) С.Тимошенко, начальником штабу фронту був комбриг (також майбутній командуючий фронтом і генерал армії) М.Ватутін. Склад військ Українського фронту був таким: Шепетівська армійська група комдива І.Совєтнікова, Волочиська армійська група комдива Ф.Голікова, Кам’янець-Подільська армійська група командарма 2 рангу І.Тюленєва, 15-ий окремий стрілецький корпус і 13-та авіаційна бригада (загалом 28 стрілецьких дивізій, 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 окремих артилерійських полків). З польського боку їм протистояв польський Корпус охорони прикордоння (КОП) бригадного генерала В.Орлика-Рюкермана в складі прикордонних полків "Сарни", "Дубно", "Поділля" (загалом 10 батальйонів, 3 дивізіони, 1 кавалерійський ескадрон).

О другій годині ночі 17 вересня 1939 р. Сталін в присутності Молотова і Ворошилова прийняв німецького посла Шуленбурга і повідомив німця про те, що Червона Армія приступає до бойових дій проти Польщі. В три години ночі до Наркомату іноземних справ СРСР у Москві був викликаний посол Польщі В.Гжибовський. Оскільки Молотов був разом із Сталіним і Шуленбургом, то поляка прийняв заступник Молотова В.Потьомкін. Він зачитав ноту уряду СРСР, де говорилося, зокрема, таке:

“Польское государство и его правительство фактически перестали существовать. Тем самым прекратили свое действие договоры, заключенные между СССР и Польшей. Предоставленная самой себе и оставленная без руководства, Польша превратилась в удобное поле для всяких случайностей и неожиданностей, могущих создать угрозу для СССР. Поэтому, будучи доселе нейтральным, советское правительство не может более нейтрально относиться к этим фактам…”^¹

Далі радянський уряд повідомляв поляків про свої наступні конкретні дії:

“Ввиду такой обстановки советское правительство отдало распоряжение Главному командованию Красной армии дать приказ войскам перейти границу и взять под свою защиту жизнь и имущество населения Западной Украины и Западной Белоруссии”.

Історія зберегла документальне свідчення про реакцію Гжибовського. Польский посол відмовився “прийняти ноту, бо це було б несумісно з гідністю польського уряду”. Тому ноту просто направили до польського посольства, поки посол знаходився в наркоматі іноземних справ.

Вже через годину – о четвертій ранку 17 вересня 1939 р. – штурмові групи червоноармійців розпочали захоплення польських прикордонних пунктів на мостах. В 4-30 ранку “заговорила” артилерія, а о п’ятій ранку війська Українського і Білоруського фронтів Червоної Армії розгорнули свої наступальні операції, завдаючи удар у тил Польщі, що вже два тижні боронилася від німців. Так СРСР вступив до Другої світової війни. Нам все це дуже знайомо по подіям 22 червня 1941 р., коли німці напали на СРСР. Все ті ж дійові особи: Шуленбург, Сталін, Молотов, Ворошилов, Тимошенко… Все ті ж чотири години ранку і штурмові групи на прикордонних мостах (тільки тепер вже німецькі). Але сучасні комуністи забувають про такі ж події ранку 17 вересня 1939 р. Хоча основні польські сили на той час вже були розгромлені, вступ СРСР до війни прискорив капітуляцію поляків. А далі СРСР здійснив агресію проти Фінляндії, за що був виключений з членів Ліги Націй і остаточно поставлений в один ряд з гітлерівською Німеччиною як підпалювач Другої світової війни.

Сучасні комуністи намагаються не згадувати тих подій або навіть виправдовують Сталіна. Мовляв, пакт з Німеччиною відтягнув напад на СРСР на два роки. Чи справді це так? Пакт Молотова-Рібентропа не тільки відкрив шлях до знищення Польщі, але й розв’язав німцям руки для концентрування всіх своїх сил проти Франції. Проминуть лише два роки, і Гітлер підкорить всю Європу, не зважаючи на свій відкритий з боку СРСР тил. А в 1941 р. Радянський Союз опиниться проти цієї армади вже наодинці. Не думаємо, щоб радянські генерали згадували той спільний радянсько-німецький парад переможців над Польщею, що відбувся у вересні 1939 р. у Бресті. Комуністи і зараз намагаються його не згадувати. Три дні польський гарнізон захищався у Брестській фортеці, доки в місті не з’явилися німці з заходу, а росіяни зі сходу. Через два роки вже радянський гарнізон буде стікати кров’ю в цій фортеці. А учасники того параду з радянського боку загинуть в німецьких оточеннях в Білорусії. Як говориться в російському прислів’ї, “знал бы где упаду – соломки б подстелил”. Але в 1939 комуністи явно не керувалися далекоглядністю. А сьогодні, намагаючись забути про той парад і наступну катастрофу, страждають такою ж короткозорістю та вибірковою пам’яттю.

У своєму прагненні очорнити український визвольний рух радянська пропаганда добалакалася до гасла про існування такого собі “альянсу ОУН – СС”. Сучасні комуністи люблять поспекулювати на цьому, звинувачуючи прибічників державної незалежності України в тому, що носії цієї ідеї в роки Другої світової війни співробітничали з Німеччиною. Вище ми вже зупинялися на тому, який характер носило співробітництво ОУН з німцями, з якою метою і на якому етапі воно закінчилося. З іншого боку, комуністам варто було б помовчати, перш ніж висувати звинувачення. Адже співпраця з ОУН для Німеччини не несла особливої користі, оскільки німці не ставили собі за мету створювати незалежну Українську державу. Тому це співробітництво швидко скінчилося. Натомість радянсько-німецьке співробітництво відігравало винятково важливо роль в становленні німецької військової машини та її перших перемогах. Ще в 1922 р. був укладений Рапальський мирний договір між Німеччиною і Радянською Росією, що встановлював відносини між двома країнами. В Німеччині внаслідок Версальської мирної системи було неможливо мати і розвивати танкову техніку, військову авіацію, підводний флот, хімічну зброю, важку артилерію та багато чого іншого. Водночас німецький генералітет, розуміючи небезпеку у відставанні в цих галузях, звернув свою увагу до східного партнера.

Протягом 1920-х років на території СРСР німцями було створено низку військових об’єктів навчально-дослідного типу: авіаційний центр у Ліпецьку, хімічну школу у Саратові, танкову школу “Кама” і танкодром у Казані. Німці посідали в них штатні посади начальників, завідуючих, майстрів, інженерів, інструкторів. Ось їх посади в Казані мовою документу: “1 заведующий, 1 заместитель, 1 инженер, 1 заведующий производством, 1 врач, 1 мастер, 1 заведующий складом, 3 учителя, (артилл., пулемет., радио.); 5 учителей (инструкторов) для обучения езде, 16 учеников”.^¹ При цьому радянський персонал був допоміжним:

“а) при руководстве: 1 помощник.

б) технический персонал: 1 столяр (мастер), 2 столяра (подмастерья), 1 слесарь (мастер), 4 слесаря (подмастерья), 1 маляр (мастер), 6 шоферов, 1 механик, 1 жестящик, 2 маляра (подмастерья), 1 паяльщик, 1 электромонтер, 1 седельник.

в) хозяйственный персонал: 1 курьер, 1 экономка, 1 кухарка, 3 служащих, 1 сторож (дворник).

г) персонал охраны: 7 человек”.^²

Так само в авіаційному центрі в Ліпецьку начальником і викладачами були німці. Це визначалося вже в договорах з радянською стороною. Ось цитата з договору про створення Ліпецького центру: “Руководство школой находится в руках ВИКО (німецька сторона — прим. авт.). Руководитель вырабатывает программу занятий, принимая во внимание пожелания КА (Червона Армія — прим. авт.). В помощь руководителю школы КА назначает помощника руководителя школы, который вместе с тем является представителем КА”. Радянський персонал повністю оплачувався німцями: “КА представляет в распоряжение ВИКО соответствующий технический личный состав для охраны, а также рабочих. <...> ВИКО несёт расходы по содержанию всего указанного состава, по ставкам профсоюзов, а также расходы по содержанию помощника руководителя школы в соответствии со ставками, принятыми КА. Тарификация сотрудников производится на основе дополнительного соглашения”.^¹

Техніку, навчальні засоби і посібники завозили з Німеччини таємно. Оплату електроенергії, палива, комунальних послуг в СРСР також забезпечувала Німеччина. З боку СРСР надавалася територія та споруди під полігони й учбові об’єкти, забезпечувалася таємність процесу. Натомість СРСР мав змогу спостерігати за процесом підготовки німецьких офіцерів і одночасно навчати у німців своїх курсантів.

Німецькі школи на території СРСР займалися підготовкою командирів майбутніх Люфтваффе, Панцерваффе та спеціалістів з ведення хімічної війни. Ці школи хоча й знаходилися в СРСР, але підпорядковувалися своїм управлінням штабу Рейхсверу. Звідти до СРСР приїжджали німецькі інспектори. Вони ж відвідували радянські війська, спостерігали за маневрами. Наприклад, серед них були німці, імена котрих потім будуть нервувати радянських керівників. Гейнц Гудеріан інспектував школу в Казані, наглядаючи за підготовкою командирів своїх майбутніх танкових військ (на той час в Німеччині вони ховалися під назвою автомобільних. Пройде тільки десять років, і Гудеріан буде командувати танковою групою, що оточуватиме радянські війська під Мінськом, Смоленськом, Вязьмою, штурмуватиме Тулу. Сам Гудеріан зробить зупинку в своєму прориві на Москву в маєтку Льва Толстого в Ясній Поляні, розташувавши свій штаб прямо в будинку великого російського письменника. Вихованці Казанської танкової школи “Кама” будуть командувати танковими частинами в його наступі на Москву.

Відвідали СРСР в межах військового співробітництва й інші німці, що потім додадуть клопоту і головного болю Москві: Модель, Горн, Крузе, Файге, Браухич, Кейтель, Манштейн, Кречмер та інші. З кожним цим ім’ям в СРСР будуть пов’язувати трагедії, поразки і великі втрати. Модель виявився талановитим тактиком, неодноразово завдаючи поразок радянським, британським і американським військам. Фельдмаршала Кейтеля стратять за вироком Нюрнберзького трибуналу як воєнного злочинця. Манштейн буде улюбленим стратегом Гітлера. Він розтрощив Кримський фронт в 1942, загнавши масу військ до Аджимушкайських каменоломень. Він захопив штурмом Севастополь, скинувши 100-тисячну армію до Чорного моря (партійна номенклатура і генерали ледве втекли з міста на літаках і підводних човнах, покинувши війська напризволяще). Він буде командувати німецьким наступом в 1943 на Курськ (до речі, там же відзначиться і Модель). Цей перелік можна продовжувати, пригадавши імена німецьких пілотів, які “ставали на крило” і розробляли тактику повітряної війни в Ліпецьку. Потім наслідками цього навчання стануть знищені міста Європи (Герніка в Іспанії, Ковентрі в Англії, Роттердам в Нідерландах, бомбардування Ленінграду, Сталінграду, Воронежу, Харкова і багатьох інших радянських міст).

Окремо згадаємо “працю” в СРСР німецького хімічного центру. Договір про проведення спільних аерохімічних дослідів уклали 21 серпня 1926 р. СРСР забезпечував умови для проведення таємних дослідів, а німці забезпечували технічний і науковий бік справи. Вони ж керували дослідами. Поспішали так сильно, що практичну роботу розпочали вже наприкінці вересня 1926, коли під Москвою на полігоні “Підосінки” провели понад 40 польотів. З літаків виливали рідину, що відтворювала дію іприту – хімічної зброї, відомої всьому світу з Першої світової війни.^¹ В 1927 р. закінчилося будівництво хімічного полігону “Томка” біля ст. Причернавська поряд з містом Вольськом Саратовської області, після чого підготовку ведення хімічної війни в Європі перенесли туди. Відпрацьовувалися способи хімічної атаки, випробовувалися нові носії хімічної зброї та хімічні речовини, їх дія на тварин, методи захисту від хімії. Оце вже СРСР допоміг німцям навчитися на свою голову. Добре, що англо-американці відверто погрожували німцям засипати хімічною зброєю міста Німеччини, якщо Гітлер тільки спробує скористатися своїми хімічним арсеналами. А то б невідомо чим би це все для Європи закінчилося! А так відомі тільки факти використання німцями диму для “викурювання” оточених радянських військовослужбовців (знали б вони кому завдячувати своєю смертю!) на півдні України, а особливо у Криму. Там німецькі хіміки закачували дим до підвалів військових споруд (зокрема, 305-мм берегової батареї на північний схід від Севастополя), каменоломень Одеси і Керченського півострову, де ховалися партизани і оточені війська. Тоді дим удушив тисячі солдат і цивільних громадян, що ховалися від жахів окупації.

Після приходу Гітлера до влади Німеччина взяла курс на скасування Версальської мирної системи. Потреби в таємних об’єктах не стало, і німці згорнули свою присутність в СРСР. Все обладнання і вся техніка учбових центрів в Ліпецьку, Казані і Вольську подарували радянським товаришам. Завдяки цій базі в Ліпецьку була відкрита Вища льотно-тактична школа, яка існує і сьогодні як Ліпецький центр бойового застосування військово-повітряних сил Росії. В Казані німецька школа “Кама” перетворилася на Казанське танкове училище. “Томка” стала хімічним полігоном Червоної Армії (існує і до нині).

Але на цьому альянс Німеччина – СРСР не закінчився. Протягом всіх 1920-30-х рр. тривало військово-технічне співробітництво. СРСР закуповував у німців зразки обладнання, зброї і техніки, замовляв складні технічні комплекси (як, наприклад, в 1933 р., коли німецька компанія “Дешимаг” розробила для СРСР проект підводного човну, що з 1936 р. будувався в СРСР під серією “С”). Радянські замовлення допомагали розвиватися німецькій танковій, авіаційній, електротехнічній, хімічній, суднобудівній промисловості військового призначення в найважчі для Німеччини часи, коли вона офіційно не мала права займатися подібними речами. Завдяки СРСР німці не втратили час, залишаючись на рівні кращих світових розробок, а з 1933 р. в короткі терміни створили новий Вермахт, нові Крігсмаріне, нові Люфтваффе начебто з нічого. Насправді ж в Німеччині була необхідна для цього база. І таємно існувала вона саме завдяки СРСР.

Якби не радянсько-німецька співпраця, Берлін не зміг би створити потужну військову силу за короткий термін. Тому можна сказати, що німецькі школи в СРСР готували майбутню війну. Не будемо забувати і про економічну співпрацю, яка давала Німеччині необхідну сировину, доки її армія воювала на Заході. За період з грудня 1939 по кінець травня 1941 рр. Німеччина отримала з СРСР:^¹

Товар	тис. т	Вартість в млн. марок
Нафтопродукти	1 000	95,0
Зерно	1600	250,0
Бавовна	111	100,0
Макуха	36	6,4
Льон	10	14,7
Лісоматеріали		41,3
Нікель	1,8	8,1
Марганцева руда	185	7,6
Хромова руда	23	2,0
Фосфати	214	6,0

Крім того, постачалися метали (переважно залізний лом) на суму 17,5 млн. марок, 2782 кг платини, а також хутра (для зимового військового одягу) на 10 млн. марок.^¹

22 червня 1941 р. перед ранком через прикордонний міст у Бресті з радянського боку на німецький відбув ешелон зерна, а через кілька хвилин з німецького берегу вдарили артилерійські батареї та пішли танки Гудеріана. Загалом радянські поставки до Німеччини у квітні-червні 1941 р. – напередодні війни – склали 130,8 млн. марок. Одночасно великі поставки робив і Гітлер.^² В той час німецька промисловість працювала тільки на потреби Вермахту в майбутній війні з СРСР, а також на виконання економічних угод з СРСР. Але ж фюрер знав, що СРСР не встигне скористатися німецькими поставками, частину з яких танки Гудеріана наздогнали в путі. Тобто робили наче для себе. А от про що думали в Москві? От що пише Й.Геббельс у своєму щоденнику (запис від 27 липня 1940 p.): "Росіяни поставляють нам навіть більше, ніж ми хочемо мати. Сталін не шкодує трудів, щоб сподобатися нам".^³

Чому ж це Сталін так хотів сподобатися німцям? Чому прагнув максимально подовжити альянс з Гітлером? Чого варті одні лише вислови тодішніх радянських керманичів. Ось з промови Молотова на V сесії Верховної Ради СРСР: “Не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму, котра прикривається фальшивим прапором боротьби за “демократію”.^¹ А ось Сталін: “Я знаю, как немецкий народ любит своего фюрера. Я хотел бы поэтому выпить за его здоровье”. Це з його слів під час банкету з Рібентропом 23 серпня 1939 р. на честь підписання радянсько-німецького пакту про ненапад і угоди «про дружбу і кордони”. ругий тост Сталін тоді підняв за Гімлера. Сучасні комуністи цього не згадують. В кращому випадку вони просто не згадують Сталіна або ж покладають провину особисто на нього як на людину, яка ухилилася від генеральної лінії партії для власних владних амбіцій. Однак чи дійсно Сталін тоді не був послідовним більшовиком-ленінцем? Адже ще на світанні нацистської партії комуністи-більшовики хизувалися спільними рисами з майбутньою “коричневою чумою”. М. Бухарін у доповіді Комінтерна на XII з'їзді РКП(б) відзначав: "Характерным для методов фашистской борьбы является то, что они больше, чем какая бы то ни была партия, усвоили себе и применяют на практике опыт русской революции. Если их рассматривать с формальной точки зрения, т.е. с точки зрения техники их политических приемов, то это полное применение большевистской тактики и СПЕЦИАЛЬНОГО РУССКОГО большевизма: в смысле быстрого собирания сил, энергичного действия очень крепко сколоченной военной организации, в смысле определенной системы бросания своих сил, «учраспредов», мобилизаций и т.п. и беспощадного уничтожения противника, когда это нужно и когда это вызывается обстоятельством".^²

Нехай спробують комуністи знайти подібні вислови у лідера ненависної їм ОУН Бандери, що просидів війну в німецькому концтаборі і так і не побачив більше України. Тому коли сучасні комуністи говорять про “альянс ОУН – СС”, нехай розпочнуть з відповідальності своєї партії за зв’язки з нацистами, за становлення і розвиток Вермахту і початок Другої світової війни. Адже вони самі доклали зусиль для створення на власній території німецького військового катка, удар котрого СРСР відчув на собі влітку 1941 р. І якщо частина ОУН співробітничала з німцями заради визволення України з-під влади Сталіна, доки самі німці не продемонстрували свій “новий порядок” для України, то комуністи послідовно співпрацювали з німцями 20 передвоєнних років, готуючи війну за переділ Європи. І продовжували свій альянс з німцями, доки самі німці його не розірвали.

Комуністи мовчать про ці події, а голосно звинувачують УПА в зраді. Щоправда, не говорять, кого ж зрадила УПА? Радянської влади на Західній Україні не існувало. За 20 місяців після “золотого вересня” 1939 р. сталінізм так налаштував проти себе українське населення, що у червні 1941 р. відступ радянських військ тільки вітали. Гори трупів, що залишили після себе “вересневі визволителі”, краще за все свідчив про сутність сталінізму. Чого ж дивуватися, що при цьому вітали прихід німців? Про “новий порядок” Гітлера ще ніхто нічого не знав, а от повага до німців після спілкування з ними у 1918 р. збереглася у пам’яті.

За що боролася УПА знають всі, хто хоче про це знати. За незалежну Україну. “Здобудеш Українську державу або загинеш в боротьбі за неї”, – такі слова були гаслом бійців УПА. Тим часом солдат радянських військ вели у бій з гаслом “За Советскую Родину! За Сталина!” СРСР сьогодні не існує. Історія винесла свій вирок Сталіну та його злочинам. То хто ж виявився правим – комуністи чи українські патріоти? Що ж до звинувачень від комуністів та російських шовіністів на адресу бійців УПА, то в історії ми вже мали один приклад, коли українському народу відмовляли у вшануванні своїх захисників. Йдеться про гайдамаків. Відсіч дав Тарас Шевченко у віршованих рядках “Холодного яру”, котрими треба відповідати і гонителям пам’яті про УПА:

Гайдамаки не воины,—
Розбойники, воры!
Пятно в нашей истории...»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб'є живе серце
За свою країну.
Ви — розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть бога.

14 жовтня 2006 року Президент України Віктор Ющенко підписав указ, де вперше офіційно говорилося про визнання Української повстанської армії воюючою стороною за Україну в роки Другої світової війни. Документ, хоч і побудований досить обтічно, все ж, як на мене, має дуже велике значення, покликаний відновити історичну справедливість, покласти край багаторічним інсинуаціям на адресу воїнів УПА – і полеглих, і тих, що ще живуть поміж нас (дивись додаток №4). Певна річ, мудре й мужнє рішення президента спричинило спалах лютого спротиву з боку деяких політичних сил – завуальовано і відкрито проросійських, приховано і відверто антиукраїнських. Чого варті лише близькі до істерики публічні виступи Н.Вітренко, П.Симоненка та їм подібних! Наша державна незалежність багато в чому залишається примарною. Над нашою Вітчизною – чорні хмари погроз і ворожнечі. Є загроза втратити і те, що маємо. Російські імперіалісти, російські націонал-шовіністи прагнуть за будь-яку ціну знищити українське в Україні, вбити в народі національну свідомість та історичну пам'ять. І – не лише російські...

До хору професійних інсинуаторів і фальсифікаторів історичної правди долучився нині ще один верескливий голосочок. Як свідчить головний редактор газети Соціалістичної партії України “Сільські вісті” С.Скоробагатько, «є така собі "федерація єврейських громад Росії", яку очолює ізраїльський ювелірний магнат Леві Леваєв. Відомо, що має бізнесові інтереси в Україні». І ось ця "федерація" оприлюднила на своєму веб-сайті "заяву", в якій «засудила згаданий указ Президента України. На думку авторів "заяви",… Організація українських націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою нібито "була активним поплічником нацистів". А Українська повстанська армія буцімто "нерідко перевищувала жорстокістю війська СС". Особливо обурює "заявлянтів", що указ видав "глава держави, пов'язаної з Росією".^¹ Всередині України разом з "федерацією" вчинив галас міський голова Харкова М.Добкін – також єврей. «Для мене – сказав він, – УПА завжди буде недобитим рухом. Це моя позиція… Тих людей, які стріляли в спину регулярній армії своєї країни, я по іншому, ніж зрадниками, не називав і називати не буду».^¹ При цьому Добкін навіть провів аналогію між ходою в пам'ять воїнів УПА в Харкові та проведенням гей-парадів у Москві. Це вже справа у загальній культурі та вихованості цієї людини. А про те, хто і в чию спину стріляв, ми вже говорили. Слова Добкіна про зрадництво були б зрозумілі, якби так говорив хтось із чекістів Путіна, але ж не міський голова другої столиці України! До того ж Добкін вслід за «федерацією єврейських громад Росії» Леваєва зрадив своїх співплемінників – євреїв з лав УПА. Взагалі співробітництво визвольного руху на Західній Україні з євреями має давню історію. Ще в складі Української Галицької армії 1918 року існував окремий єврейський загін. Під час Другої світової війни євреї також залучилися до УПА в якості стрільців і особливо лікарів. «Чимало втікачів з гетто в західних регіонах України 1942-43 років так чи інакше зустрічалися з українськими повстанцями. Це непроста картина, переважно позитивно забарвлена, — констатує доктор наук, професор, єврей Фелікс Левітас. — Я особисто працював з цими документами, бачив, що чимало євреїв самі діставали зброю і приєднувалися до українських повстанців, які запрошували їх до себе…»^² А розмови про нібито участь членів ОУН і повстанців у переслідуванні єврейського населення нацистами повністю спростовуються такими фактами, як переслідування нацистами українського руху одночасно з євреями, активне переховування євреїв українцями (в тому числі й членами духовенства Української греко-католицької церкви, де навіть митрополит Шептицький переховував 15 рабинів та членів їх родин), постійні повідомлення у тогочасній пресі про страти за допомогу євреям з метою залякування українців. Але на перешкоді українсько-єврейському порозумінню завжди стояли сторонні сили: нацисти, комуністи, а тепер російські шовіністи. І ось до них приєдналися Добкін з Леваєвим. Пропонуємо їм обом ознайомитися з тим, про що писалося в статті “Змова приречених” в газеті “Радянська Україна” від вересня 1971 р., де було написано буквально таке: “Спільною платформою спілкування сіоністів і українських буржуазних націоналістів стала ненависть до Радянської влади”. Тоді краще буде видно всю їх абсурдність та дурість.

Кандидат філософських наук Євген Зарудний так змальовує причини складного процесу примирення в Україні на фоні багатьох прикладів країн, де це успішно вдалося зробити: “Чому в Україні не вдається примирити Повстанську і Червону армії, тоді як у Росії успішно мирять білого царя й червоного царевбивцю, золотопогонників і тих, хто носив чорну комісарську шкірянку? У «країні керованої демократії» мирно співіснують святий мученик Миколай на іконах і муміфікований Ленін на Красній площі. Країна, що досі святкує міфічну перемогу над кайзерівцями 23 лютого, віддає почесті останкам генерала Денікіна, на смертний бій із яким закликали Ленін і Троцький. А в нас, у країні, де перемогла демократія, ветерани, котрі воювали за незалежність цієї країни, не можуть відзначити своє свято без того, аби біснуваті ленінці не накидалися на них. Чому так?

Та тому, що «примирення» як поняття має своїм необхідним предикатом «національне». Можуть примиритися іспанці з іспанцями (франкісти і республіканці), росіяни з росіянами (червоні і білі), але не можуть в одній країні примиритися її різнокультурні громадяни: палестинці з євреями, баски з іспанцями, українці з росіянами. Мирне співіснування, торгове партнерство, взаємовигідне добросусідство — все що завгодно під пильним оком державної машини, але тільки не «інтернаціональне примирення».^¹

Такою виявилася історія боротьби в ХХ столітті. Пекельне напруження сил, небачені в історії трагедії та жертви, навіть короткі проблиски успіхів. Але весь час обставини виявлялися сильнішими. Однак коли в 1991 р. український народ підтримав Акт проголошення незалежності України абсолютною більшістю голосів, уже не знайшлося бажаючих кидати виклик цій волі. Історію боротьби в ХХ столітті було неможливо перекреслити. Від української революції 1917-1920 рр. і до проголошення державної незалежності в 1991 р. ключовими словами української національної ідеї були “незалежність”, “державність”, “соборність”, “демократизм”. У різних варіаціях це повторювали різні автори: М.Грушевський, В.Винниченко, Д.Донцов, В.Липинський, Є.Коновалець, С.Бандера, митрополити А.Шептицький та Йосип Сліпий тощо. За цю ідею йшли на смерть тисячі відомих та безіменних борців. Врешті-решт, ці жертви досягли мети. З третьої спроби у ХХ столітті Україна таки виборола свою державність. При цьому вже без крові, бо потенційні вороги також добре пам’ятали, як український народ може боротися навіть за найнесприятливіших і важких умов. Ті, хто народилися та зросли в боротьбі, можуть зазнати тимчасової поразки, але ніколи не стануть вічними рабами.

Blog

І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність