Geum.ru

І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материалаДокументы

Содержание


Борітеся – поборете!
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21

ІV. Наше сьогодення


Борітеся – поборете!


Т.Шевченко


Отже, ми здобули державність в 1991 році. Навіщо? Тому що наш історичний досвід свідчить: тільки власна держава є надійним гарантом продовольчої, економічної, воєнної, екологічної, демографічної безпеки народу. Народ впродовж історії надто страждав через відсутність такого гаранта, а водночас бачив, як держави-завойовники забезпечували такі потреби своїх народів за наш рахунок. Саме тому народ і вів боротьбу за Українську державу навіть у самих складних умовах. У випадку капітуляції наш народ перетворювався на матеріал для чужих експериментів, як у СРСР 1930-х років.

Але чи виконує сучасна Українська держава ці функції? У 1991 р., як свідчили соціологічні опитування, більшість жителів України очікували, що державний суверенітет покращить рівень життя. Однак сподівання не справдилися, звідси й розчарування. Вимирає і деградує населення. Розкрадаються і вивозяться за кордон природні багатства, втрачається інтелектуальний потенціал. У занепаді охорона здоров’я і наука, освіта і культура України. Ще давньогрецький мислитель Піфагор зазначав, що бідний люд не має батьківщини. Людина – не тільки духовна, а й біологічна істота. Якщо держава не забезпечує можливості для нормального буття, то вона викличе незадоволення. У голодної чи напівголодної людини будь-які високі ідеали втрачають сенс, поступаючись проблемі прогодувати себе. Державна влада, органи місцевого самоврядування не в змозі ефективно виконувати свою роль, особливо – забезпечити правопорядок, дотримання конституційних прав людини і громадянина.

Якби держава допомагала у розв’язанні елементарних проблем, то вона викликала б повагу до себе. Однак насправді влада самоусунулася від розв’язання гострих соціально-економічних проблем суспільства. Із вуст найвищих посадовців можна почути, що громадяни повинні самі дбати про свій добробут. Навіщо тоді вони потрібні разом із державою?

І ось уже різні політикани заходилися агітувати населення, що Українська держава – це щось протиприродне, потворне. На гроші і на догоду російських “збирачів земель” вже почали плестися змови, де кожен крок наближує Москву до головної мети – знищення Української держави. Державний статус російської мови, федералізація, політико-економічні та військові союзи, узгодження своєї зовнішньої та внутрішньої політики, кадрових призначень і всіх більш-менш важливих урядових рішень з побажаннями Кремля…

Цей ланцюг ми вже проходили одного разу – в XVII-XVIII століттях. Тоді теж розпочинали з військового союзу. Потім пішла мова про розміщення в українських містах російських військ та зосередження місцевої влади в руках російських воєвод. Далі російська влада почала втручатися в питання влади у Війську Запорізькому, і ми втратили право проводити власну зовнішню, військову, судову, митну, податкову політику. А закінчили повним знищенням гетьманату, самого козацтва як провідного стану в Україні, будь-яких натяків на автономію і, врешті-решт, тотальним закріпаченням селян! Потім спробували вбити і національний дух, розпочавши за Петра І наступ на українську мову та освіту. Українці мали забути свою історію, культуру, мову, врешті-решт, самих себе, і стати зручними для управління. Чінгіз Айтматов дав влучну назву цьому явищу—манкурти. Становище погіршувалося швидко і, здавалося, безповоротно. Навіть О.Павловський, з-під пера котрого у 1818 р. вийшла граматика живої народної мови, був певен, що українській мові не довго вже судилося жити і що його граматика може стати останнім свідченням про неї. Принаймні він мотивував свою працю суто антикварними мотивами, називаючи українську мову “ані живою, ані мертвою”, “наріччям, яке зникає”. Російський критик В.Бєлінський написав таке: “…Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні їм наріччя”. Ці висновки виявилися передчасними. У ХІХ столітті наш народ знайшов у собі сили продовжити боротьбу, видавши цілу низку талантів, серед яких найперший – Тарас Шевченко. Його “Кобзар” став духовною книгою народу, “українською Біблією”. І це стало першим і самим важливим кроком на шляху до національного відродження та поновлення боротьби за своє місце у світі. Не допомогли навіть спеціальні антиукраїнські акти і постанови, як циркуляр 1863 року царського міністра П.Валуєва та Емський указ 1876 року самого царя Олександра ІІ, заборони котрого в основній масі діяли аж до революції 1905 р. А загалом подібних нормативних актів, рішень і заборон історія української мови нараховує понад 300.1 Результатом цілеспрямованої кампанії русифікації стало безпрецедентне зростання неписьменності, що охопила 80% українців. 2 червня 1913 р. на засіданні IV Думи депутат Г.Петровський виступив з наступною промовою: “Я мушу вам сказати, що розвідка 1652 року архідиякона Павла Алепського про письменність на Україні говорить, що майже всі домашні, і не тільки чоловічий персонал, але й жінки і дочки, вміють читати. Переписи 1740 року і 1748 року говорять, що в семи полках Гетьманщини—Полтавської і Чернігівської губерній на 1904 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Одна школа припадала на 746 душ. В 1804 р. видано було указ про заборону вчитися українською мовою. Результати національного гніту позначаються далі. Перепис 1897 р. показав, що найбільш малописьменний народ у Росії—українці. Вони на найнижчому ступені. Це було в 1897 р. і тоді виходило на 100 душ населення 13 письменних.”1

Не кращим для української мови виявилося і ХХ століття. Після закінчення громадянської війни та деякого затишшя початок переслідуванням був покладений політичним процесом Спілки Визволення України. Звинувачення були висунуті 45 провідним вченим, письменникам, освітянам. Головний удар спрямовувався проти Всуекраїнської академії наук. Далі була введена цензура на академічні видання і закрита частина її секцій. Зокрема, в 1930 році закрили державні курси української мови і Центральні державні курси українознавства. У 1931-ому закрита історична секція академіка і першого президента України М.Грушевського. Сам вчений відправився на заслання. У 1932 році закрили українські школи всіх типів та україномовну пресу поза межами республіки. Після демагогічних звинувачень в утисках національних меншин, насамперед росіян, розпочалося згортання української освіти. Хоча офіційної державної мови в СРСР начебто не було, з 1933 року розпочинається пропаганда російської мови як особливої мови міжнаціонального спілкування. Її статус ні в чому не поступався державній мові, хоча відкрито так ще не говорили, підмінюючи це базіканням про всесвітнє значення російської мови – мови вождів пролетарської революції. Українську мову вигнали з вищої школи, дозволивши вивчення тільки в українському відділенні філологічних факультетів. Все це швидко далося взнаки у вигляді масової русифікації українців.

За даними перепису 1926 року в СРСР на той час мешкало 31,2 млн. українців, із яких українську мову рідною визнавали 27,5 млн. (88,1%). У республіці проживало 23218,9 тис. українців, з яких українську мову рідною визнавали 21848,6 тис. осіб (94,1%), російську — 1288,9 тис. осіб (5,6%). Із загальної кількості росіян 2677,2 тис. осіб російську мову визнали рідною 2627,4 тис. осіб (98,1%), перейшли на українську — 37,1 тис. осіб (1,4%); з євреїв — 1574,4 тис. осіб — визнали свою мову рідною 1195,7 тис. осіб (75,9%), перейшли на українську — 14,1 тис. осіб (0,9%), російську — 356,2 тис. осіб (22,6%); з німців — 393,9 тис. — зберегли свою мову як рідну 374,1 тис. осіб (94,9%), перейшли на українську майже 4 тис. осіб (0,9%), на російську — 13,9 тис. осіб (3,5%); з поляків — 476,4 тис. осіб — свою мову рідною визнали 210,5 тис. осіб (44,2%), українську — 226,6 тис. осіб (47,6%), російську 32,8 тис. осіб (6,9%).

Наведені матеріали свідчать, що на одвічних українських землях на той час найсумлінніше зберігали свою рідну мову росіяни, німці, а українці були тільки на третьому місці. Вони також підтверджують трагічні наслідки багатолітньої русифікаторської політики на наших землях, про що свідчить перехід на російську мову майже 1,3 млн. українців. Здавалося б, було б природно, якби на українських землях більшість представників інших народів або зберігали свою мову, або переходили на мову народу-автохтону. Але відбувався зворотній процес.

У часовому відтинку між 1926 і 1939 рр. Україна пережила такі страшні потрясіння, як колективізація, голодомор 1932—1933 рр., репресії 1937—1938 рр. та ін. Ці події вплинули на розвиток української культури і мови. В опублікованих переписах ми не знаходимо матеріалів про користування мовами на території УРСР. Опубліковано лише кількість українців в СРСР у 1939 р. — 28,1 млн. осіб, з-поміж яких свою мову рідною визнали 24,7 млн. осіб (87%), а на російську перейшли майже 3,4 млн. осіб.

З різних причин протягом чотирнадцяти повоєнних років переписів населення не проводили; для аналізу користування мовами населення України ми маємо лише матеріали четвертого Всесоюзного перепису населення. За його матеріалами, в СРСР на кінець 1959 р. проживало 37,3 млн. українців, із яких українську мову рідною визнали майже 32,7 млн. (87,7%) (втрати, порівняно з 1939 р., на 0,2% більші), а перейшли на російську — 4,5 млн. осіб. Якщо порівняти з 1939 р., кількість українців, котрі втратили рідну мову і перейшли на російську, зросла на 1,1 млн. осіб. На цей час в УРСР проживало 32,2 млн. українців, з яких українську мову рідною визнали 30,1 млн. осіб (93,5%), а російську — 2,1 млн. осіб (6,5%). Якщо порівняти з 1926 р., кількість українців, що перейшли на російську, зросла майже вдвічі, при зростанні абсолютної чисельності українців лише на 38,7%.

Протягом наступних 30 років, коли людство не переживало таких потрясінь, як у попередній період, культура й національна мова перебували під впливом державної політики. У 1989 році на території СРСР проживало 44,2 млн. українців, із яких українську мову рідною визнали 35,8 млн. осіб (80,1%), майже всі інші перейшли на російську (8,3 млн. осіб). Якщо порівняти два періоди: 1926 — 1959 рр. і 1959 — 1989 рр., то наведені матеріали переконливо доводять, що процес русифікації українського населення в СРСР і всього населення, яке оселилося на українських землях, проходив інтенсивніше. Причиною цього була більш жорстка русифікаторська політика, яку проводив уряд, у тому числі й стосовно українців. Конкретним виявом такої політики стали освітні реформи Хрущова, який наполіг, щоб в республіканському законі про народну освіту від 1959 року було зафіксовано положення про факультативність вивчення української мови. Тодішній міністр освіти УРСР І.Білодід був автором новітнього “валуєвського циркуляру”. Російська мова стала обов’язковою, а українська вивчалася за бажанням. Враховуючи, що в політиці, вищій школі, науці та на виробництві українську мову прибрали взагалі, почала збільшуватись кількість небажаючих вивчати українську та переходити винятково на російську мову. Таким був механізм русифікації.

Які ж зрушення відбулися з користуванням рідною мовою за часи незалежності? На це запитання дають відповідь матеріали першого Всеукраїнського перепису населення 2001 р. Кількість українців у державі майже не змінилася — 37,5 млн. осіб. Оскільки загальна чисельність населення України зменшилася, то їхня питома вага зросла до 77,7%. Навіть через десять років незалежності кількість українців, котрі визнавали свою мову рідною, становила всього лише 32 млн. осіб (85,3%), тобто зменшилася на 2,4%, а тих, які перейшли на російську, — зросла до 5,5 млн. осіб (14,8%), тобто збільшилася на ті ж само відсотки.1

Це все було, коли ми втрачали свою державність. Але чому на 16 році державної незалежності України ситуація стала ще гіршою, ніж була за часів СРСР? На жаль, держава не виконала функцію захисту населення. Оскільки народжуваність значно менша за смертність, то і за роки незалежності чисельність населення зменшилася з 52 мільйонів до 46. До 7 мільйонів громадян змушені шукати роботу на чужині і за ці роки вже створили потужні українські діаспори в країнах, де їх раніше ніколи не було (зокрема, в Іспанії та Португалії). Та якщо попередні хвилі еміграції українців з батьківщини були спричинені політикою окупантів на Україні, то нова, четверта, хвиля еміграції відбувається вже із своєї незалежної держави! Дожилися до того, що в Україні ХХІ сторіччя з’явилося близько 130 тисяч дітей-сиріт та безпритульних наче після громадянської війни.1 Кількість учнів у школах постійно скорочується, тому школи вже закривають десятками на рік (особливо в сільській місцевості). Так, тільки в 2006 році закрилі 80 шкіл, де залишилося по 10 і менше учнів. Україномовної преси і літератури видається ще менше, ніж в СРСР. Наприклад, за даними Міністерства інформації тираж україномовних видань за 1992-1994 рр. скоротився від 63 млн. 700 тис. до 14 млн. 700 тис. примірників—у 4,3 рази. З 400 газетних видань в Україні лише 103 (25%) були україномовними.2 Згодом дисбаланс на користь російськомовних видань зріс ще більше. 2005 року українською мовою було надруковано 54 мільйони екземплярів друкованої продукції (разом з підручниками, збірками нормативних актів і бланками), що значно менше, ніж друк російськомовної продукції. І це без врахування того, що іще 70 мільйонів екземплярів російськомовної друкованої продукції було завезено до України! Десятки мільйонів україномовних громадян на всій території України не мають жодної можливості переглянути в кінотеатрі фільм, дубльований чи озвучений українською. Міжнародні медіа-групи видають в Україні десятки глянцевих журналів винятково мовою сусідньої держави. У більшості шкіл із формально українською мовою викладання вчителі після завершення уроку в спілкуванні з учнями та між собою автоматично переходять на російську, прищеплюючи учням ставлення до рідної мови як до непотребу, такої собі мертвої латини. А 24 травня в Симферополі активісти російських організацій організували маніфестацію під гаслом “Упразднить украинский язык за ненадобностью!” Як мовиться, приїхали.

Щорічні мільйонні тиражі російськомовної преси, літератури, тисячі годин російського телерадіомовлення, оскаженілі від ненависті до всього українського російські політологи та журналісти асимілюють і манкуртизують українську молодь. Замість виховання громадян України в патріотичному дусі і любові до батьківщини, пропаганди здорового способу життя – чужою мовою рекламують чужу культуру, прищеплюють легковірність, алкоголізм, паління, позитивне ставлення до наркотиків, розпліднюють яничарство і зрадництво.

А що можна було зробити для української мови? Потрібно було б скористатися прикладом інших країн, котрі були в аналогічній ситуації. Наприклад, Чехії, де до Першої світової війни німецька мова практично повністю витіснила чеську. Але дуже тверда позиція першого президента незалежної Чехословаччини Т.Масарика змінила мовну картину. Демократ, ініціатор ідеї об’єднаної Європи, Масарик жодним чином не поступався у питанні майбутнього чеської мови. Вона впроваджувалася швидко та ефективно, тому Масарик зламав ситуацію за кілька років. При цьому він залишив у країні німецькі університети і пресу, але запровадив обов’язковий іспит з чеської мови для державних службовців. Ця політика була настільки успішною, що навіть німецька анексія в 1938 році не зупинила процес повернення чеської мови. Є й інші приклади. Столиця Фінляндії Хельсінкі колись була повністю шведськомовною. Але за двадцять років фіни повернули собі свою мову й подолали шведсько-фінській суржик. Це цікавий приклад, адже у нас процвітає суржик як наслідок домінування російської мови та незнання української літературної. Але… При небажанні влади вдаватися до рішучих заходів, сподіванні, ніби все саме собою владнається, не буде нічого. Ми лише законсервували існуючий стан справ.

Вмирає українська масова культура, яка є одним з основних інструментів формування національної свідомості та пропаганди України у світі. Усі країни, що претендують на значні позиції у світі, надають розвиткові культури величезну увагу. А у нас навпаки. Коли вмикаєш телевізор або радіо, складається враження, ніби знаходишся в Росії, а не в Україні. Україномовний інформаційний продукт (кіно, телебачення, книжки, газети, журнали) практично відсутній. Показовим був останній концерт з приводу Дня української міліції в грудні 2006 року. Державною мовою виступали тільки ведучі концерту. Більшість артистів було запрошено з Росії (Корольова, Малінін та ін.), наче українських немає. Репертуар був російським за винятком кількох українських пісень. Можна було легко подумати, що святкується День російської міліції, а не української. І все це за державні кошти. Такого не було і в Радянській Україні, щоб більшість українських артистів ледь животіла, а на їх місце запрошували росіян. Власне кажучи, якщо всюди і завжди запрошують тільки російських артистів, наче українських не існує, то якісному україномовному інформаційному продукту просто не буде звідки взятися. Відтак на телебаченні з кожним днем все менше української пісні. Відчувається реалізація цілеспрямованої політики з витісннення з ужитку української пісні, танців та ін. Переглядаючи на всіх телеканалах новорічні “вогники”, ніби спостерігаєш повільну культурно-мистецьку смерть України на тлі суцільнго засилля низькопробної російської естради. Столичний палац культури “Україна” перетворився на прохідний двір для виступів розпусних московських “зірок”, яких за безсоромність і безкультурність критикують у самій Росії. Але позбавлені національної гідності хохли наввипередки один перед одним біжать на їхні вихиляси, платять великі гроші. Це тільки у нас можливо, щоб знищували власну культуру, а за державні кошти купляли іноземну. Та ще й виносили на політичний рівень гасла на кшталт «Україні – російську культуру», як це зробило під час парламентських виборів у 1998 р. так зване Соціально-ліберальне об’єднання СЛОН. Уявіть собі, щоб до польського сейму йшла партія під гаслом «Польщі – чеську культуру». Це неможливо. Але в Україні все може бути. І навіть намагання звести українське мистецтво до рівня провінційного додатка до “світової” російської культури перетворено на політичні гасла і завдання окремих партій при владі.

Ми втратили контроль над власним інформаційним простором. Більшість телепрограм не просто ігнорують українську мову, а ігнорують навіть здоровий глузд. Замість освітньої та виховної функції вони просто задурюють людям голову: безкінечні серіали про бандитів, ідіотські ток-шоу, де грають на гроші, не прикладаючи жодних розумових чи фізичних зусиль. Головне – випередити і знищити свого конкурента, “підставити” суперника, сподобатися всім, щоб вони викинули іншого… Страшна мораль насаджується в суспільстві. Якщо це можна вважати мораллю. Адже мета всюди одна – гроші. Між іншим, в суспільстві, де отримання грошей стає єдиним сенсом існування, поступово випаровується будь-який сенс взагалі. І все це рясно заповнюється рекламою про дивні властивості прального порошку або чудодійні досягнення йогуртів. Телебачення перетворилося на головний інструмент маніпуляцій та зомбування.

Після такої “підготовки” вже нікого не цікавлять досягнення світової культури. Натомість найбільш скандальні та провокаційні проекти викликають загальний інтерес. Останній приклад – “кіношедевр” під назвою “Код да Вінчі”. Той факт, що всі квитки до кінотеатрів розкуплені, а фільм вже розхвалюють на телебаченні і в пресі як бестселер XXI століття, говорить нам, що ми спостерігаємо за знищенням і церкви, і християнства. Така культура воістину сатанинська. Не даремно ж його засудили представники всіх християнських конфесій (та й не тільки християнських). Під ударом останній бастіон моралі та культури.

І все це вільно відбувається у нашій Українській державі! Ті, хто вмирав за неї, перевернулися б в труні, якби про це дізналися. Чого ж після цього дивуватися, що навіть маргінальні російські політики, котрих вдома вважають клоунами, дозволяють собі погрожувати Україні та закликати до внутрішніх заколотів і розчленування нашої території? У них на язиці те, що на умі у можновладців Кремля.

При цьому вони ще й повчають нас як нам жити, маніпулюють нашою свідомістю, вносять розбрат в наше суспільство, ділять українців на “східняків” і “західняків”, за мовною, конфесійною ознаками… Намагання втовкмачити нашому народу усвідомлення своєї меншовартості робиться для того, щоб він ніколи не вірив у свої сили та не взявся сам керувати своєю державою. Саме тому ми повинні бути дуже пильними щодо всіх сучасних потуг п’ятої колони зруйнувати українську освіту, розмити її, затвердити офіційний чи державний статус російської мови. І все це робиться за прямим замовленням з Кремля. Ось, наприклад, у Харкові прийнято протизаконне рішення міської ради про надання російській мові статусу регіональної. І це при тому, що визначення такого терміну в нашому законодавстві ще не існує. Показова реакція МЗС Росії:

“Безусловно, это шаг вперед. В соответствии с этим решением русский язык в этом крупном городе Украины сможет использоваться в качестве языка официального общения. Наравне с украинским языком на нем будет вестись делопроизводство, переписка с местными органами власти, двуязычными станут указатели улиц. Этого ждут не только харьковчане, для 65-70% которых русский является родным, но и миллионы других русскоязычных граждан Украины, органы местного самоуправления, украинская интеллигенция”.

Це схоже на пряму директиву керівника своїм васалам. І вони заходилися її виконувати. Аналогічні рішення були прийняті місцевими радами в кількох областях, обласних центрах, у Криму та в місті Севастополі. При цьому російський замовник одразу “розписався” і за думку українського народу, хоча елементарний підрахунок за результатами перепису населення України дає зовсім протилежні дані. За переписом 2001 року українці складали:


Область
Українців

(осіб, %)
Росіян

(осіб, %)

Харківська обл.
2 млн. 048,7 тис. – 70,7%

742 тис. – 25,6%

Луганська обл.

1 млн. 472,4 тис. – 58%

991,8 тис. – 39%

Донецька обл.

2 млн. 744,1 тис. – 56,9%

1 млн. 844,4 тис. – 38,2%

Миколаївська обл.

1 млн. 034,5 тис. – 81,9%

177,5 тис. – 14,1%

Крим

492,2 тис. – 24,3%

1 млн. 180,4 тис. – 58,3%

Севастополь
84,4 тис. – 22,4%

270 тис. – 71,6%