І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність
| Вид материала | Документы |
- І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська, 4264.08kb.
- Боротьба оун-упа за незалежність в історичній картині світу, 67.15kb.
- Косово: боротьба за незалежність продовжується, 80.85kb.
- Бюлетень надходжень до Центру інноваційних знань Світового банку. Вип. 1/2010, 25.21kb.
- Незалежність центральних банків, 37.62kb.
- О. Я. Дуднік Національна бібліотека України, 309.63kb.
- План Базис. Лінійна залежність І незалежність векторів. Декартова система координат, 124.62kb.
- «Незалежність України – 19» (до 19-ї річниці проголошення незалежності України), рекомендації, 66.16kb.
- І. В. Діяк, 2873.41kb.
- Історія українського народу містить в собі багато славних подій. До них належить, 113.67kb.
«Надо сказать, что киевский Майдан поверг в уныние господ начальников, поколебал их веру в силу больших денег, эффективность цензуры, успех "чёрного пиара" и надежность выборных фальсификаций. Оказывается, это всё дает сбой, когда властям противостоят сотни тысяч людей, вышедших в мороз в поддержку своего кандидата.
Если раньше любой представитель Кремля воспринимался в Киеве как "небожитель", то теперь даже на пророссийском востоке реакцию на российских политиков можно сравнить с отношением жены к своему публично опростоволосившемуся мужу — "да, вроде всю жизнь прожили вместе, но всё равно как-то стыдно теперь на людях парой появляться". Благодаря Кремлю и его топорному вмешательству в президентские и парламентские выборы на Украине эта страна впервые почувствовала свою самодостаточность и независимость от Москвы. Боюсь, что это надолго.
Конечно, себе всё можно объяснить. Можно оправдать своё фиаско кознями ЦРУ. Или непрофессионализмом кремлевских политтехнологов, десантированных в Киеве числом не менее одной дивизии. Или уголовным прошлым своих кандидатов на выборах, которое так и не удалось хорошенько замять. Но всё равно осадок на губах остался.
Майдан застал господ врасплох. Настоящая паника охватила властные структуры. Начались поиски "оранжевой агентуры" среди своих”.1
Зрозуміло, що для Кремля справою власного виживання стало знищення і дискредитація “помаранчевої революції”, щоб в голові російських громадян не зароджувалися незручні думки про громадянське суспільство, демократію, відповідальність влади перед народом. І Кремль кинув усі сили на це, працюючи системно, одразу на всіх напрямах. Задіяні і спецслужби, і дипломатія, і різноманітні політтехнологи, і організації культурницького плану, і Московська патріархія, і російські громади в Україні. Вони лізуть зі своїми оцінками буквально в усі сфери нашого життя. Беруться визначати і радити, якою мовою нам розмовляти, за кого молитися в церкві, як сповідуватися, з представниками яких країн зустрічатися, пам’ятники яким діячам минулого ставити і що на них писати, що писати в шкільних підручниках з історії тощо. Дійшло до того, що українці вже потребують захисту у своїй власній країні. То чому ж ми тоді дивуємося виникненню криз щодо Криму, Севастополя, об’єктів Чорноморського флоту, Тузли, українських церков та шкіл...
Вершиною російського втручання стали президентські вибори 2004 року. З тих пір Росія трохи змінила методологію своєї політики щодо України. Ось вже півроку, як Москва «працює з Україною» за новими правилами. Пішли в минуле теплі кримські зустрічі В.Путіна та Л.Кучми, не звуть Януковича на день народження Президента Росії, не запрошують до Кремля «на бесіду» Н.Вітренко. Тобто, звичайно, позвати та запросити можуть – але не через повагу, а тільки в межах проведення чергової «спецоперації». Справа в тому, що навчена досвідом поразок Москва перестала робити ставку на людей і надає перевагу моделюванню штучних криз в Україні.
Методологічно це правильно: не ідея заради людини, а навпаки. Навіть Кучму свого часу в Кремлі не наважувалися вважати «своїм» на 100%. Надто він був сам собі на умі. То краще не зав’язувати плани Росії на конкретних українських політиків. Була б криза, а людей знайдуть. Зробивши ставку на моделювання криз, Кремль позбавляється «попутників» та виявляє ті політичні сили, для яких воля Росії понад усе. Візьмемо, наприклад, конфлікт з американським військовим вантажем у Феодосії: хто з українських «лівих» виявив найбільшу активність в розкручуванні скандалу довкола заходу американського корабля в порт Феодосії? Це ПСПУ Н.Вітренко, Партія регіонів і комуністи. При цьому «конотопська відьма» навіть промовчала у відповідь на скандальний запит російської Держдумы щодо приналежності Криму. Жодної зрозумілої реакції не було й від Партії регіонів. Таких результатів перевірки своїх союзників в Україні Москва й очікувала. У січні 2007 р. міністр закордонних справ Росії С.Лавров в телепрограмі “Що робити?” на російському телеканалі “Культура” заявив, що Росія буде підтримувати своїх союзників за рахунок прямих бюджетних асигнувань.
Вивчаючи реакцію своїх союзників в Україні, Кремль робить свої висновки відносно надання чи ненадання їм підтримки в найближчому майбутньому. При цьому вірність «українських партнерів» в даному випадку викликає куди менше сумнівів, адже діють вони не за вказівкою, а так би мовити за велінням свого серця. Від них вже можна не чекати «зради» Росії, як від Кучми. Завданням Москви є тільки координація дій своїх союзників в Україні. Одним з провідних центрів розробки політики щодо України в Москві є Інститут країн СНД К.Затуліна. За повторенням його розробок ми можемо спостерігати, вивчаючи програмні документи окремих партій в Україні.
Інтереси Росії в викладі Інституту країн СНД К.Затуліна
| Рекомендації інституту Затуліна | Партія регіонів України | КПУ | ПСПУ |
| Послаблення центральної влади в Україні шляхом федералізації держави | Федералізація України | «Територіальний устрій України з врахуванням специфіки регіонів» | Федералізація України |
| Надання державного статусу російській мові в Україні | Російська мова має бути державною в Україні | Російська мова має бути державною в Україні | Російська мова має бути державною в Україні |
| Збереження духовної монополії РПЦ в Україні | Захист канонічного православ’я в Україні у вигляді УПЦ МП | Захист канонічного православ’я в Україні у вигляді УПЦ МП | Офіційна заборона українського православ’я, духовна монополія РПЦ |
| Втягування України до ЄЕП та Ташкентського оборонного пакту, виключення України з євроантлантичних інтеграційних процесів. | Членство в ЄЕП, “Україна без НАТО” | Членство в ЄЕП і Ташкентському пакті, “Україна без НАТО” | Єдина держава з Росією та Білоруссю, “Україна без НАТО” |
Треба визнати, що з часів «освоения Тузлы» эфективність їх «командного процесу» стала на порядок вищою. І якщо «газовий шантаж» дає побічний ефект – зростання антиросійських настроїв, то, наприклад, епідемія боротьби деяких облрад в Україні за визнання російської мови регіональною виглядає природною, а не замовленою із Москви. Це вже якісно новий рівень російських спецоперацій, адже не кожен побачить замовлений Москвою характер цих рішень місцевих рад.
Окрім уже звичного економічного тиску, захоплення стратегічно важливих галузей промисловості, цінового шантажу з припиненням постачання газу, в активі Кремля залишається головний і найулюбленіший метод – «розділяй і владарюй». Для цього активно використовується місцева п’ята колона, завдяки діям котрої проголошуються місцеві сепаратистські «республіки». Достатньо пригадати самопроголошені «держави»: Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Карабах. Коли подібним чином у Чечні спробували влаштувати всласну державу, Росія розпочала 10-річну війну на Кавказі. Бо ця «держава» до планів Кремля не входила. Є багато інших спроб влаштувати сепаратистські «держави» на російське замовлення. Згадаємо «кримський народ» і «президента» Мєшкова, котрий їздив до російської Держдуми з виступом-закликом про збройну допомогу. Але російська армія якраз зав’язла у Чечні і не могла надати допомогу. Мєшков утік до Москви, де мер Лужков подарував йому квартиру. Потім була спроба влаштувати «державу» в Аджарії. Проте і цього разу сепаратизм не пройшов. Російські радники та військові бази виїхали з Грузії, а «президент» Абхазії заховався в Росії. Потім була відома Південно-Східна українська автономна республіка Кушнарьова, Януковича, Близнюка, Тихонова. Однак Головнокомандуючий військами НАТО у Європі негайно заявив чітко і прямо: територіальна єдність України є фундаментальним питанням, що не підлягає сумніву. Тому Кремль не наважився відверто втручатися і роздмухувати громадянську війну в Україні. Проте сьогодні американська армія зав’язла в Іраку, Вашингтон потребує підтримки Росії в іранському і корейському питаннях, тому Україна знову перетворюється на розмінну монету. Кремль знову готує «республіку» в Донбасі, Криму та Одесі руками п’ятої колони.
Про те, що державна незалежність України і далі сприймається як тимчасова неприємність, свідчить спрямованість діяльності російських етнополітичних організацій та “п’ятої колони” в Україні. Наприклад, російський уряд оголосив 4 листопада загальноросійським святковим днем – Днем народної єдності. Майже 400 років тому на початку листопаду народне ополчення на чолі з купцем Мініним та воєводою Пожарським вигнало з Москви поляків та поклало край Смутним часам. Задум в тому, що сталося це в умовах фактичної відсутності російської влади, тобто долю Росії вирішив сам народ. І сучасна російська влада у своїх прагненнях якось “перебити” чергові святкування Дня Великої Жовтневої революції не знайшла нічого кращого, як створити нове свято. Вся проблема в тому, що народ, який про це почув з телевізора і взагалі погано знає, що саме відбувалося в ХVII столітті, поставився до цього свята байдуже. Так завжди буває, коли “народне” свято народу нав’язує влада “згори”. Не все добре вийшло і з історичною основою свята. Російський історик О.Шубін, дізнавшись про дату Дня народної єдності, опублікував в Інтернеті повчальну статтю, в якій довів, що російську владу підвело незнання календаря: неправильно перерахували дати зі старого стилю в новий. 4 листопада 1612 р. в Москві нічого не відбувалося: Китай-місто вже звільнили, а в Кремлі ще знаходилися поляки. Вони радилися, поки ополченці Мініна і Пожарського відпочивали.1 Тим не менше, завдяки не афішованим зусиллям російської влади у всіх більш-менш значних містах країни відбувалися мітинги і ходи російських патріотів, більше схожих на марш фашистів. Ця акція отримала великий розголос під назвою “Русский марш”. І хоча влада офіційно виступила проти великоросійського шовінізму та екстремізму, її дії виявилися зовсім не такими послідовними, як розповідало офіційне державне телебачення. Замість заборонених маршів під ультраправими гаслами відбулися дозволені мітинги під схожими гаслами. Туди, звичайно, й відправилися російські шовіністи, щоб не потрапити під брехливо показові акції міліції проти екстремістів. Вже сама географія “Русского маршу” вказує, що він не міг би відбутися без конфіденційної допомоги з боку органів влади: Владивосток, Чита, Хабаровськ, Благовещенськ, Новосибірськ, Іркутськ, міста Уралу, Нижній Новгород, Краснодар, Майкоп, Санкт-Петербург, Калінінград, “З’їзд російського народу” у Волгограді… Вся Росія пройшла “Русским маршем” зі сходу на захід в міру того, як Сонце рухалося небом від Камчатки до західних російських кордонів. У Москві відбулося навіть два марші. Один влаштувала ціла серія шовіністичних організацій, добре відомих своєю ненавистю до Української держави: партія “Родіна” Д.Рогозіна, Слов’янський собор, “Русское Общественное Движение” та інші. Під гаслами “Росії російську владу” та “Слава Росії!” вони ходили поряд із маршем іншої організації – “Союза православных хоругвеносцев”. З іконами останнього російського царя, монархічними прапорами і тими самими гаслами, що у Рогозіна та Бабуріна, ці “православні” демонстративно святкували День Казанської ікони Божої Матері. Все змішалося в російському домі. Але задум був очевидний: продемонструвати єдність росіян по всій Росії, а також і в країнах СНД. При цьому мова йшла чомусь тільки про Україну, де “Русский марш” відбувся в Харкові, Києві, Одесі, Сімферополі та Севастополі. Таким чином демонструвалася “нелогічність”, “неприродність” розірваної єдності російського народу, і, відповідно, штучність утворення Української держави.
Ось як виглядав цей марш у Севастополі словами журналістів, які його бачили. Колонна учасників “Русского марша” пройшла центральними вулицями від пам’ятника Нахімову до площі Лазарева. Попереду колони їхали на конях дві дівчини з російським та андріївським знаменами, а також зі штандартом Російської Імперії. Колону супроводжувала міліцейська машина. Учасники тримали гасла "Слава России!" і "Севастополь – город русской славы!".
Немає нічого дивного в тому, що всі ці марші в українських містах були малочисельними. Щоб створити “масовку”, “російських маршувальників” завозили з Харкова до Києва, з Севастополя до Сімферополя, а з Придністров’я до Одеси. І були це старі, добре відомі обличчя вихованців Інституту Затуліна, котрим ще не заборонено в’їзд до України, як їх наставнику. Зокрема, у Києві Затулін створив філіал свого інституту на чолі з В.Корніловим, що став провідником антиукраїнської політики. А лідер Союзу православних громадян України Кауров зранку провівши своїх прихильників вулицями Одеси, розповів журналістам про свої наміри звернутися до міжнародних правозахисних організацій у зв’язку з “угрозой геноцида и эскалации насилия в Украине”. А по обіді повіз автобуси зі своєю “масовкою” до придністровської столиці Тирасполя, щоб провести “Русский марш” ще й там.
Таке “маневрування” силами ще раз свідчить про заздалегідь сплановану ідеологічну диверсію проти Української держави. Показовим є вже перелік організацій, що брали в ній участь: партія «Русский блок», організація «Единое Отечество», «Евразийский союз молодежи», лідера якого перед цим оголосили персоною «нон грата» в Україні, Союз православних громадян України (дочірня структура створеного при затулінському Інституті країн СНД Союзу православних громадян Росії, де активно працює відомий своїм екстремізмом “православний геополітик” Дугін), кримський “Прорив”, КПУ, ЛДПР Придністров’я (як же без “соколів” Жириновського?), “Боевое братство Приднестровья”, відома партія “Союз” Костусєва та деякі інші.
Екстремізм і сепаратизм цих організацій були настільки очевидні, що до них навіть не ризикнули приєднатися інші проросійські організації України, як ПСПУ Вітренко і Партія регіонів. Про це довго жалілися організатори акції, патякаючи про розпорошеність їх сил в Україні. Мовляв, в Україні існує аж 18 російських організацій із загальноукраїнським статусом, ще десятки інших культурницького, православного, слов’янсько-політичного та інших спрямувань. І жодна з них не змогла пробитися до влади. Ще на президентських виборах 31 жовтня 2004 р. лідер слов’янського політиканства О.Базилюк набрав тільки 0,03% голосів виборців – 8778 чоловік! Ситуація повторилася і на всіх наступних виборах. Ось як про це сказав голова київського міського національно-культурного товариства старообрядців С.Петров:
«Посмотрите, на последних выборах в Верховную Раду многие кричали – нас 8 млн. русских в стране! И они поддержат нас! А оказалось – что ни одна ярко выраженная пророссийская партия, ни политический блок, из более сорока (!) участников предвыборной гонки, в парламент не прошли».
Традиційно провалюються на виборах і ті політики, які намагаються експлуатувати тему слов’янської єдності, «триєдиного православного російського народу» і таке інше. Оскільки українці не бажають знищення своєї держави, то такі політики не мають успіху. До речі, не дуже цього бажає і більшість росіян України, оскільки добре розуміють, що на кістках України неможливо побудувати окрему Велику Росію. І як можна підтримувати екстремістів, якщо з вуст лідера Руху Проти Нелегальної Імміграції М.Брицина – головного організатора «Русского марша» в Росії та Україні – лунають такі програмні вимоги: «Основные наши задачи: объединить русских, и выдворить тех, кто поселился здесь нелегально и эксплуатирует нашу Родину».
Але екстремістів не турбує, що народ України відмовляє їм у підтримці. Вони вперто роблять свою справу. Так звана «донецька громадська організація «Донецька республіка» разом з Слов’янською партією України, комуністами, рухом «Святогор» і «Товариством народжених революцією» 13 листопаду 2006 року розпочали збір підписів за проведення референдуму про незалежність Донбасу прямо на площі перед Донецькою міською радою, де керують представники Партії регіонів. Проте ані міська влада, ані Партія регіонів, ані її голова В.Янукович не звернули уваги на екстремізм в центрі Донецьку. Хоча Янукович як прем’єр-міністр повинен стояти на сторожі Конституції України, де гарантується територіальна цілісність і неподільність держави. Проте він так і не помітив порушень Конституції України в намірах проголосити так звану Донецьку федеративну республіку в складі 6 південно-східних областей України. В управлінні по зв’язках з громадськістю виконкому донецької міськради заклики до незалежного Донбасу ніяк не прокоментували. Управління внутрішньої політики Донецької обласної державної адміністрації також не зробило жодних засуджуючих заяв. Януковича вистачило тільки на зауваження, ніби взагалі не варто звертати увагу, оскільки рух за суверенітет Донбасу не буде підтриманий населенням.
Так, народ України цей рух ніколи не підтримає. Проте чому влада мовчить, коли вона повинна припиняти сепаратизм у зародку? Чи не тому, що чимало комуністів і регіоналів є однодумцями «Донецької республіки»? Адже ця організація поквапилася влаштувати святкування другої річниці відомого з’їзду сепаратистів у Северодонецьку.
Згідно офіційних даних, 12 січня 2006 р. Донецький міський виконком прийняв рішення про реєстрацію Координаційної ради міжрегіональної федерації громадських організацій «Донецька Федеративна Республіка». До її складу увійшли громадські організації під назвами «Донецька республіка», «Дніпропетровська республіка», «Луганська республіка», «Запорізька республіка», «Харківська республіка», «Херсонська республіка». У повідомленні міськвиконкому про реєстрацію говорилося, ніби метою цієї організації є «сприяння розвитку національної, духовної та культурно-історичної спадщини Донеччини, задоволення та захист спільних інтересів». На той час вже було відомо, які інтереси збирається захищати ця організація. 26 грудня 2005 р. – в річницю переголосування другого туру президентських виборів 2004 р.– «Донецька республіка» відзначилася своїми першими агітаційними матеріалами. В них говорилося про «відновлення рішенням Ради Народних Представників Донецької Федеративної Республіки». В листівках «браття і сестри» закликалися згадати «в этот скорбный час» «наших товарищей погибших в борьбе за Свободу Донбасса». При цьому мовилося не про якісь давно минулі часи, а про події президентських виборів 2004 р., «когда на нашу землю навалилась нечесть нечистая, оранжевая чума которая под лозунгами демократии пришла с запада чтобы уничтожить саму нашу жизнь».
Хто ж був серед організаторів боротьби «за Святую нашу Донецкую Русь»? Олександр Цуркан відомий як один з організаторів руху «Ми» та «Руху пильних» проти В.Ющенка в 2004 р. Під час президентських виборів він працював в структурі штабу В.Януковича в Донецькій області.
Після офіційної реєстрації в січні 2006 р. координаційна рада «Донецької Федеративної Республіки» на чолі з Цурканом постановила створити посольства своєї республіки в решті областей України. Це вже був справжній сепаратизм, але Цуркан заявив, що жодного покарання не боїться: «Я не визнаю української Конституції й так званої держави Україна».1
Свого «діяча» підтримали товариші по екстремізму. В листівці "Культурно-історичного товариства розвитку "Святогор", що роздавали прибічники створення незалежного Донбасу під час збирання підписів у Донецьку, мовиться, ніби "такого государства как Украина не существует в природе". Також там говориться про майбутню Донецьку Федеративну Республіку (ДФР):
"Население ДФР составит – 17 млн. человек, площадь – 172 тыс. кв.м... Ты (тобто земля, на якій повинна бути ДФР, – примітка автора) – колыбель цивилизации ариев-русичей-славян. Не россиян и не украинцев, а русских – как единого и неделимого вечного народа. Восстань из пепла! Эта земля донецкая – изначально русская. И мы её дети. Недаром Черное море когда-то называлось Русским! А Азов – это имя древнего Русского Бога. Вернуться к истокам – это не грех".
Проте не всі з сепаратистів впали до язицтва. Сам голова “Донецької республіки” О.Цуркан нічого не говорить про аріїв-русічів, а натомість наполягає, що ДФР – це нащадок і правонаступник відомої Донецько-Криворізької республіки 1918 року. Саме через це він отримав всіляку підтримку комуністів, котрі дали Цуркану намет, в якому збираються підписи за створення ДФР. Адже з’ясувалося, що “Донецька республіка” та "Святогор", беручись за «святу справу», не мали жодних технічних засобів. І, звичайно, комуністи прийшли на допомогу своїм антиукраїнським однодумцям. Цитуємо Цуркана мовою оригіналу:
«9 февраля 2006 года мы восстановили Донецкую-Криворожскую республику, поскольку она была нелегитимно, и практически на штыках немецких захватчиков, захвачена, потом захватила ее Украина. Создал ее Артем. Было создано правительство, был создан Совнарком, была территория, было население. Повысилось очень сильно промышленность в этом регионе, несмотря на то, что она просуществовала 5 лет, люди стали жить нормально, спокойно».
Отже, маємо повторення історії? Тоді Москва шматувала Україну на сепаратистські “республіки” і так само робить це сьогодні. Тоді «республіку» під себе створював пройдисвіт Артем (Сергеєв). За своє життя він встиг пожити в Азербайджані, повчитися у Франції, попрацювати в Китаї, створити Австралійську соціалістичну партію (!!!) і власну «державу» – Донецько-Криворізьку республіку. При цьому наркому «держави» ледве виповнилося 35 років, а решті «наркомів» не було й 30-ти. Екстремізм Артема сягнув того, що навіть ЦК РКП(б) розкритикував його за дурість. Орджонікідзе особисто приїхав вмовляти Артема зменшити радикалізм, оскільки він не бажав підкорятися ЦК більшовиків України. Експерименти зі створення «донецького народу» виявилися непотрібними більшовицькій Москві, коли була захоплена вся Україна. Проте Артем не бажав заспокоїтися, а в 1921 р. загинув під Москвою за не дуже зрозумілих обставин (офіційно – під час випробувань літального апарату).
Активісти “Донецької республіки” стоять під своїми прапорами, на яких, між іншим, зображений двоголовий орел за зразком російського герба. А кольори прапорів повторюють кольори російських монархістів. Це недвозначний натяк на джерело зацікавленості в сепаратизмі “донецьких слов’ян”. Сьогодні вони в Україні повторюють шлях невизнаних “держав” СНД (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія), створених за участю Москви. Вони роздають на вулицях матеріали про Донецько-Криворізьку республіку 1918 року, текст гімну ДФР, ксерокопії карт України 1918 року та майбутніх федеративних земель України. Комусь було потрібно вкласти в це свої кошти.
Замовники провокаційних акцій 2006 року ті самі, що в 2004-ому. І сидять вони у московському Фонді ефективної політики Гліба Павловського, котрому вже заборонений в’їзд до України. А Партія регіонів використовує ці спецпроекти в якості репетиції на випадок «непередбачуваних обставин» та перевірки реагування силових органів на нові масові сепаратистські акції. Адже ніхто з «регіоналів» не впевнений до кінця, що влада у Києві захоплена надовго. Ось і тримають вони в рукаві черговий козир – Всеукраїнський форум слов’янських народів. Він може стати новим варіантом Всеукраїнського з’їзду органів місцевого самоврядування, що в 2004 р. в Северодонецьку проголосив створення Південно-Східної української республіки. Учасники вже визначаються. Цуркан з його «Донецькою республікою», Хряков з його «Комітетом виборців Донбасу», Базилюк з його Слов’янською партією України… До речі, Базилюк уже відзначився заявою в січні 2006 р.: «Мы обращаем внимание луганчан на то, что избавиться от оранжевых оккупантов можно единственным способом – созданием Луганской Республики!» Поки що далі заяв справа не пішла. Чекають наказу?
Якою є ця проросійська п’ята колона в Україні? Зі 137 політичних партій, які офіційно значилися зареєстрованими Мінюстом України, а також безлічі неформальних організацій, “товариств”, “громад”, “рухів”, “фронтів” та блоків, можна вичленити дві великі групи залежно від ступеню їх ворожості до Української держави.