Geum.ru

І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21
на бюджетні кошти референдуму з одним питанням: "Ви проти приєднання Автономної Республіки Крим до членства в НАТО?" Кримський прокурор направив з цього приводу листа, в якому застеріг, що проведенням такого референдуму буде порушено вимоги Конституції України. Роздратування Бахарєва посилював той факт, що у відповідності до чинного законодавства прокурор підготував свій лист державною українською мовою. "Я хочу сказати поважним правоохоронцям, - грізно попередив віце-спікер, – що ми не дамо вам грошей, якщо будете так себе вести, і по-друге – якщо ви будете вести листування з Верховною Радою Криму українською мовою".1 Вочевидь, Бахарєв не бачить інших проблем на півострові, окрім боротьби з НАТО і українською мовою.

Так напередодні зими розпочалася “всекримська битва” проти НАТО і української мови. Ображений прокурор розтлумачив, що погрози припинити фінансування прокуратури є "безглуздими, позаяк прокуратура Криму ніколи не фінансувалася Верховною Радою автономії".2 На підтримку російських шовіністів одразу приєдналися комуністи. Народний депутат від КПУ Леонід Грач направив депутатський запит на ім'я Генерального прокурора України Олександра Медведька з проханням, аби той дав правову оцінку "втручанню" (!) кримської прокуратури в політику. Ось так: не більше і не менше. «Ми ніколи не змінимо нашої позиції щодо вступу до НАТО, державного статусу російської мови та інтеграції до ЄЕП», – розказував Грач.3

Одночасно з цим суди скасували рішення місцевих рад в Криму щодо НАТО, оскільки питання зовнішньої політики не входять в межі їх компетенції.

Упродовж останніх п'ятнадцяти років Україні вдавалося стиха балансувати між цивілізованим і азійським світом. В умовах відбудови нової російської імперії Україна несподівано опинилась перед геостратегічною дилемою: «бути чи не бути». Кремль офіційно не пручається членству України в ЄС, твердо знаючи, що в українській ситуації вступ до Євросоюзу можливий лише через вступ до НАТО. Членство в НАТО навіть в «економічному аспекті» дає нам не менше, ніж асоційоване членство в ЄС, зокрема конкретні гарантії світовому капіталу, що в Україну можна вкладати мільярдні інвестиції. Необхідно розуміти, що стандарти НАТО – це не тільки питання безпеки країни, але й перехід на європейські принципи життя взагалі. Нагадаємо, що у 2003 році був прийнятий закон, яким засвідчувалося прагнення України стати членом НАТО. З квітня 2003 р. Україна співпрацює з північноатлантичним блоком у межах інтенсифікованого діалогу та Плану дій Україна – НАТО.

Після цього розпочався і третій етап наступу Партії регіонів – паралізація виконавчої влади в Україні. Для цього фракції “регіоналів” почали висловлювати недовіру головам обласних державних адміністрацій, щоб проштовхнути в ці крісла своїх людей. Все це супроводжувалося хвилею непідкорення місцевих рад на сході України центральній владі. Тобто федералізація насаджувалася явочним порядком. Все це супроводжувалося вояжами російських політиків до кризових районів та їх публічними порадами як діяти. Зокрема, згадуваний вже Затулін активно радив депутатам Верховної Ради від Партії регіонів блокувати трибуну й заважати створенню правлячої коаліції в стінах парламенту.

Логіку російських “радників” легко зрозуміти. Під гаслами самобутності регіонів, вони намагаються розколоти нашу країну, послабити її силу. А далі довести ситуацію в Україні до дострокових перевиборів президента і Верховної Ради. Тобто взяти реванш за програш своєї політики в 2004 році. Тому не дивно, що СБУ заборонила в’їзд до України тому ж Затуліну, керівнику “українського” відділу його “інституту” Фролову, віце-спікеру Держдуми Жириновському, відомому фальсифікаціями 2004 року московському політтехнологу Павловському і деяким іншим російським діячам, що прославилися на ниві боротьби на знищення Української держави. До речі, для Затуліна це вже стало другою українською забороною в його житті, оскільки його діяльність сприяє провокуванню міжнаціональної ворожнечі в Криму й ставить під загрозу територіальну цілісність України. Без захисних дій та належної відсічі противнику ми ризикуємо повторити Руїну. Розуміння цього вже з’явилося у суспільства, у журналістів, у офіцерів спецслужб, але тільки не у чиновників та депутатів від окремих партій. Інакше неможливо зрозуміти, яким чином суд міг викликати Затуліна до України у жовтні 2006 року попри офіційну заборону на перебування цього персонажа в нашій державі? Виходить, що будь-який ворог України може подати позов до суду проти органів державної влади і прикриваючись викликом до суду приїхати до нас та творити антиукраїнські змови чи заколоти. Тим більше, що їх прибічників у самій Україні вдосталь. Того ж Затуліна як дорогого гостя в аеропорту Бориспіль зустрічали вірні союзники “регіонали”:

“В аэропорту Константин Федорович выглядел как победитель. Из терминала аэропорта Борисполь российский политик вышел окруженный плотным кольцом депутатов Верховной Рады от Партии регионов. На вопросы прессы отвечал уверенно, с улыбкой, одним словом, давал понять, что он тут – желанный гость, и никаких препон ему чинить никто не будет. Похоже, Украина может еще и получить за нерасторопность, тупость и безразличие своих чиновников. Затулин даже позволил себе заикнуться о моральном ущербе: мол, если выиграет этот суд, и ему возместят ущерб, то он купит на эти деньги телевизор”.1

Київські російськомовні журналісти з “Газеты по-киевски” продемонстрували патріотизм, котрого так бракує деяким нашим чиновникам і депутатам, коли надрукували такий висновок про події навколо Затуліна: “Впустить к себе подобного деятеля – значит не иметь достоинства – ни человеческого, ни национального”.2 5 жовтня 2006 року суд розглянув позов Затуліна проти органів державної безпеки України і визнав їх дії правомірними, залишивши у силі постанову про заборону на в’їзд Затуліна до України. Через півтора місяці це судове рішення підтвердив апеляційний суд. Тим часом, це не завадило Затуліну не просто перебувати в Україні, а продовжувати агітувати проти нашої держави прямо з екранів наших телевізорів в “Свободі слова” Савіка Шустера. Та ще й завітати до партнерів-“регіоналів” у Верховній Раді України. Взагалі, ставлення до цієї персони, котра органічно не сприймає самого факту існування Української держави, давно вже стало лакмусовим папірцем на патріотизм. Всі ті, хто радо обіймаються с Затуліним, як правило, відверто ненавидять Україну. Але одні з них ненавидять відкрито, як Вітренко, а інші мовчки, як Азаров. До речі, останній навіть нагородив Затуліна власноруч заснованою відзнакою “За відродження України”, назвавши всі судові рішення про заборону Затуліну перебувати в Україні “ганебними” та “незаконними”. Це вже нагадувало справжній цирк, і навіть російські спостерігачі назвали поведінку Азарова незрозумілою. Адже він замість судів взявся визначати, що законно, а що ні. Однак насправді все зрозуміло, адже йдеться про поведінку представників п’ятої колони, котрі дорвалися до влади. Тому їх дії зі знищення Української держави цілком послідовні, і сам Затулін радо їх вітав перед телекамерами, дякуючи за “нагороду” Азарова. Очевидно, нам потрібно починати не з Затуліна і Жириновського, а з тієї п’ятої колони, що давно окопалася в наших органах влади, парламенті та засобах масової інформації.

Ось, наприклад, в Луганську голова обласної ради В.Голенко вручив тому ж Затуліну іменного годинника “за великий внесок у розвиток взаємин між Москвою та Луганською областю”. Ми вже багато говорили про “внески” Затуліна, а Голенко раніше прославився тим, щоб назвав “незаконним” закладення в Луганську президентом В.Ющенком пам’ятного знака жертвам Голодомору-33. Очевидно, українофоб бачить українофоба здалеку і відзначає “внески” один одного.

Ворогам України вже тісно в телестудіях Росії та на шпальтах російських газет. Вони рвуться до України. Чиясь непомітна, але залізна рука скеровує це кодло до України, щоб руйнувати нашу державу зсередини. Ось і сидять Затулін, Рогозін та інші політикани, фахівці з роздмухування громадянських конфліктів, в Україні. І повчають нас, як нам жити з екранів наших же телевізорів. І паплюжать Україну та її історію. А в день Святої Покрови 14 жовтня 2006 р. вони в черговий раз розказували нам, як ми повинні розуміти історію запорізьких козаків та воїнів УПА. Та ще й вихваляють російського генерала Денікіна, котрий уславився погромами українства і євреїв України в 1919 році. Що це ми за нація, котра дозволяє такому кодлу знущатися з себе в своєму ж домі?

Не дивно, що немає відповіді на це незручне питання. В підручниках та посібниках, на святкових та офіційних заходах ми ритуально пишаємося своєю історією. І одночасно обходимо мовчанням причини наших руїн. Не стільки від сили Золотої Орди, поляків або Московського царства, а від внутрішніх чвар наш народ втрачав державність на довгі століття. Не від армії Петра І зазнав поразки шведський король Карл. Якби не перехід на російський бік українських козаків, то тікати з-під Полтави довелося б Петру І. Причиною тому була наша ментальність: де два українця – там три князі, гетьмани або партії. В міжусобній боротьбі руйнувався етнос, втрачаючи здатність до опору зовнішнім завойовникам. І за короткий час руїни знищувалося майже все набуте за попередні сторіччя.

Після подій початку липня 2006 року ренегатство Олександра Мороза і згоду СПУ утворити коаліцію з Партією регіонів і комуністами здебільшого називають зрадою. Власне, цьому не слід дивуватися, якщо уважно розглянути біографію цього діяча. Мороз розпочинав свою політичну кар’єру як завідуючий сектором у Київському обкомі КПУ в 1976 році, потім шліфував свою майстерність на посаді секретаря Київської обласної ради профспілок, яку ще Ленін визначав як “школу комунізму”. У 1985 році він закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПУ й до 1989-го був першим секретарем райкому партії, опісля – завідував аграрним сектором Київського обкому КПУ і, врешті-решт, очолив відому “групу 239” (комуністичну більшість у Верховній Раді), що стояла на сторожі “соціалістичних завоювань” в УРСР. Після заборони КПРС Мороз реанімував комуністичну теорію і практику, створивши Соціалістичну партію. Доки компартія залишалася під забороною, СПУ була пристанищем для всіх вірних ленінців та українофобів. У 1999 році Мороз продемонстрував черговий кульбіт у зв’язку з так званою “канівською четвіркою”. Він проігнорував домовленість щодо висунення єдиного кандидата у Президенти України від опозиції, яким був Євген Марчук, чим одразу ж скористався Кучма, щоб вдруге стати президентом України. Мороз і потім відігравав роль “троянського коня” в будь-яких блоках, котрі вели боротьбу проти олігархічної влади. Як один з організаторів акції “Україна без Кучми” Мороз поєднався з головою адміністрації Кучми В.Медведчуком задля проведення політреформи. Після революції 2004 року він не побачив інших проблем у державному будівництві нової України, як надання російській мові державного статусу. Від імені СПУ він уклав альянс з одіозною російською партією “Родина”, ставлення до якої було обережним навіть у Кремля. І, врешті-решт, отримав посаду голови Верховної Ради України з благословення “регіоналів” і комуністів в обмін на зраду тільки що укладеної та підписаної коаліції демократичних сил. У березні 2006 р. перед виборами до Верховної Ради було прийняте принципове рішення про формування Коаліції демократичних сил між тими партіями і блоками, що підтримували Ющенка під час президентських виборів 2004 року й перемогли стару владу в революційних грудневих подіях. Це були “Наша Україна”, Блок Юлії Тимошенко і Соціалістична партія України. Де-факто ця коаліція існувала, оскільки представники всіх трьох політичних сил заявили про це на спільній прес-конференції 25 травня 2006 р. Лідер СПУ Олександр Мороз заявив тоді, що вже визначений документ, який буде взято за основу коаліційної угоди. Багато в чому він співпадав з документом, який 24 травня парафували БЮТ та СПУ. Спільними рішеннями трьох політичних сил переносили засідання Верховної Ради на час переговорів про остаточний розподіл владних посад і повноважень. Цей процес затягся. А вже 7 липня 2006 р. попри вимоги про попереднє повідомлення про вихід з коаліції, СПУ раптом підписала нову угоду про створення антикризової коаліції з комуністами і Партією регіонів. Цим верхівка СПУ на чолі з Морозом зрадила насамперед ідеологію та історію своєї соціалістичної партії, її принципи боротьби з олігархічними кланами заради інтересів трудового народу. Адже цим вона виступила проти цього народу на боці одного з кланів. До того ж найбрутальнішого та кримінального.

Але справжня причина четвертої руїни України не тільки в діях голови СПУ Мороза. Це був тільки завершальний акорд. Насправді причини кризи значно глибші. Вони криються у притаманному українству в усі часи вождизмі, коли лідер не хоче рахуватися ні з ким. І створити дієву команду однодумців у загальнодержавному масштабі виявляється неможливо. Згадаймо бізнес-діяльність та постійні чвари лідерів революції, коли в 2005 році вони вже поділили владу. Одразу розпочався переділ і боротьба на політичне самознищення. Про народ, котрий мерз на майданах, ніхто вже й не згадував. У березні-квітні 2006 року, після виборів до Верховної Ради “помаранчеві” лідери отримали ще один шанс. Це був останній дзвоник, але вони його не почули. Якщо раніше за демократичну Україну люди були здатні жервувати своїм життям, то тепер політики заради тієї ж демократичної України не спромоглися пожертвувати своїми амбіціями. Коаліційні переговори, які можна було провести за тиждень, тягнулися три місяці. Народу просто набридли конфлікти через егоїзм лідерів, особисті амбіції та торгівлю посадами. Як завжди, кар’єрні амбіції взяли гору над національними інтересами. І зрада Мороза тільки поставила жирну крапку в цій ганебній традиції.

Хроніка капітуляції виглядала наступним чином. В грудні 2004 року кандидат в президенти В.Ющенко фактично погодився з проведенням в Україні недосконалої та небезпечної політичної реформи, яку ініціював голова кучмівської адміністрації В.Медведчук, а просував лідер соціалістів О.Мороз. Наприкінці серпня 2005 року особисті чвари між лідерами демократичних сил настільки загострилися, що уряд Ю.Тимошенко був відправлений у відставку. 22 вересня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав з Віктором Януковичем меморандум про взаєморозуміння між владою й опозицією (дивись додаток №5). Щоб отримати від “регіоналів” підтримку в призначенні головою уряду Юрія Єханурова, було припинено кримінальні справи проти сепаратистів, які роком раніше трохи не розпочали громадянську війну в Україні. Це було тільки початком падіння. Влітку 2006 року одразу після офіційних заяв про завершення формування коаліції демократичних сил та розподіл посад між політичними партіями, лідер СПУ О.Мороз уклав сепаратну угоду з “регіоналами” в обмін на посаду голови Верховної Ради України та продовження політичної реформи. І президент замість того, щоб проявити твердість, погодився з таким станом справ, вніс до Верховної Ради кандидатуру Януковича на посаду прем’єр-міністра, фактично втративши контроль над виконавчою владою. Звичайно, потрібно було розв’язати той політичний тупик, в якому опинилася Україна. Але необхідно ж було розуміти, що угода укладається не з особисто Януковичем, а з усім кримінально-олігархічним кланом, проти засилля котрого повставала Україна в 2004-ому. І що ця публіка жодного дня не буде дотримуватися взятих на себе зобов’язань. Тому на практиці все було схожим на справжню капітуляцію, яку прикривало підписання 3 серпня 2006 року так званого Універсалу національної єдності. Цей документ був звичайною декларацією, котру Янукович розтоптав, як тільки закріпився при владі та здійснив кадрову чистку (дивись додаток №6). Бо в українському політикумі домовленості та угоди, що підписуються, нічого не важать.

Янукович і компанія повернулися до влади, розтавили на всіх посадах вихідців з лав своєї партії або з Донецьку. Розпочалися масові звільнення прибічників В.Ющенка та демократичних сил, при цьому “червоно-регіональний” Кабмін втручався до компетенції Президента України. Тільки в одному МВС за участі міністра-соціаліста Цушка повернулися до керівних посад такі генерали (Попков, Плеханов), що навіть лідер СПУ Мороз назвав ці кадрові рішення помилковими.1 Але ці призначення були “квотою” Партії регіонів. Далі відбулася заміна всіх керівників міліції в областях, на залізничному транспорті, в районах Києва, а також керівників податкових інспекцій. Замість звільнених керівників міліції Партія регіонів розставила свої кадри.

Владу президента Ющенка було фактично анульовано, а колишній натхненник “з’їзду” сепаратистів Кушнарьов навіть проголосив наміри “регіоналів” зробити посаду президента України виборною не народом, а депутатами парламенту. Ця “блактина мрія” Кучми не збулася навіть у 2004 році, однак тепер “регіонали” почуваються впевненно, щоб не звертати увагу на президента, а в перспективі перетворити його на свою маріонетку чи взагалі скасувати інститут президентства. Верховна Рада завдяки зраді Мороза тепер складається з прибічників олігархічно-“червоного” блоку, які з хворобливим задоволенням спостерігають за планомірним обмеженням повноважень українського президента. Хоча йдеться не про Ющенка як такого, а про повноваження президента, обраного народом для роботи згідно з тією конституцією, що діяла на час виборів, а не тією, яку шахрайським чином нав’язали Україні Мороз, Янукович і Кучма.

Янукович відверто ігнорує вимоги президента, спокійно перебирає на себе президентські повноваження. По-перше, прем’єр не ветував президентських указів. Питання, яке раніше було суто формальним, тепер стало інструментом державного перевороту. По-друге, Янукович вдерся до питань оборонної та зовнішньої політики, які згідно з конституцією є винятковим повноваженням президента як верховного головнокомандуючого. Під час поїздки до Брюсселя Янукович проігнорував усі внутрішньополітичні домовленності, відкинув універсал національної єдності і припинив всі євроатлантичні інтеграційні процеси. Секретаріату президента і членам “Нашої України” довелося тільки говорити дивні речі, ніби Янукович мав на увазі зовсім не те, що зробив насправді! Президент і прем’єр заявляють про різні завнішньополітичні наміри України, і тепер взагалі невідомо, хто відповідає за зовнішню політику країни. По-третє, Янукович розпочав демонтаж президентської вертикалі влади. Таким чином, реставрація кримінально-олігархічного режиму відбувається прямо на наших очах, і знову виникла реальна небезпека повернення України під владу Кремля. Уряд Януковича вже підпорядкував нашу зовнішню політику інтересам Росії, припинивши рух до Європи та наміри вступити до Світової організації торгівлі раніше, ніж згоду на це надасть Москва. В США у Центрі стратегічних і міжнародних досліджень під час своєї доповіді на тему “Сучасна геополітична ситуація в Україні” Ю.Тимошенко заявила, що голова уряду України В.Янукович і найважливіша персона Партії регіонів Р.Ахметов – “маріонетки Москви”. Як зазначає дослідник І.Лосєв, за будь-якого ставлення до Ю.Тимошенко, її прем’єрство було б меншим злом, ніж те, що ми маємо тепер. Бо складно собі уявити, щоб рік назад уряд і депутатська більшість демонстративно ігнорували державну мову, а секретар Донецької міськради М.Левченко відкрито у пресі пропонував влаштувати анексію України Росією за прикладом гітлерівського аншлюсу Австрії.1

Очевидно, що з повторним приходом Януковича до влади продовжиться період олігархічного капіталізму, ідеологами й носіями котрого були та є Азаров, Янукович, Рибак, Слаута. Зараз ми все частіше чуємо від них ключову фразу – "Найголовніше, що потрібно країні, це – стабільність". У перекладі на прості слова, це значить: "Ми не знаємо, що робити. Але ми в цьому не признаємося і влади втрачати не бажаємо, бо привикли до неї і не можемо без неї. Тому залиште нас у спокої, бо ми будемо захищати свою владу всіма методами". Стабільність в Україні означає стабільність болота поза процесами цивілізованого розвитку. Стабільність зараз потрібна владі і не потрібна країні, якщо країна хоче мати перспективи вирватися з історичного узбіччя та хронічного економічного відставання від розвинутих країн світу. Олігархи настільки не бажають втрачати досягнутого панування над народом, що готові на будь-що. Про це недвозначно натякнув їх ставленик прем'єр-міністр Віктор Янукович в інтерв'ю телеканалу "ICTV" 25 лютого 2007 р., коли прийшли повідомлення про об’єднання в єдину опозицію “Нашої України” та Блоку Юлії Тимошенко: “Ми не дозволимо нам вставляти, як кажуть, шпильки в колеса на різних рівнях. Ми руки повідбиваємо тим, хто це буде робити. Чому – тому що ми не за своє боремося. Ми боремося за те, щоб у країні був порядок”. Зрозуміло, що говорив він про свій порядок і відбивання рук будь-кому, хто поставить його порядок під сумнів.

Яким чином будуть “відбивати руки” в боротьбі за владу, не приховуючи розповів народний депутат від соціалістів В.Волга: “Із нашого боку, Президенту доведений план дій щодо того, як буде діяти антикризова коаліція в разі, якщо Ющенко раптом згодиться видати якийсь антиконституційний указ про розпуск парламенту. Буде все дуже просто: відразу після видання цього указу, всі центральні органи виконавчої влади беруться під жорстку охорону військами МВС. Більше того, після видання цього указу буде прийнято термінове рішення Верховної Ради про те, що ВР не визнає указів Президента легітимними”.1

Таким чином, в особі Волги СПУ закінчило свою трансформацію від КПУ, замаскованої під партію соціального захисту, на партію національної зради і державних заколотників. Адже не керманичі регіоналів і навіть не комуністи розпочали з погроз застосувати війська в якості реакції на президентський указ. Це зробили соціалісти, які на Майдані стояли поряд з народом і скандували «міліція з народом», коли генерал Попков давав наказ про застосування сили проти демонстрацій. Тепер В.Волга погрожує тим самим Попковим, який знову є заступником міністра внутрішніх справ України та очолює Головний штаб внутрішніх військ МВС. Таким було справжнє обличчя СПУ.

Територіально-олігархічні клани за визначенням не можуть бути загальнонаціональною елітою. Так само не природно, що коаліція партій, які зібрали голоси тільки третини виборців, диктують всій країні свою волю. А все завдяки двовладдю, закладеному змінами до конституції. Янукович на переговорах з Кремлем розпочав небезпечну дипломатичну партію. Він багатозначно говорить, що можливість продовження базування російського флоту в Україні після 2017 р. буде залежати від інтересів України і Росії, хоча очевидно, що інтереси двох країн в даному випадку протилежні. Росія звикла використовувати свої військові бази для впливу на країни перебування.

Ось, наприклад, всі 15 років російські адмірали жорстко проголошували, що у Севастополі і всьому Криму немає місця українському флоту. Відкрито тепер вони не можуть цього говорити, оскільки Росія за договором 1997 р. визнала українську юрисдикцію над Севастополем та Кримом. Тому використовуються проросійські організації з великою кількістю членів із числа колишніх військовослужбовців радянського флоту. Але вимоги залишаються без змін – Україну вигнати з Криму, а український флот – із Севастополя. Ось 16 березня 2007 р. почесний голова Міжнародного Союзу радянських офіцерів, адмірал колишнього флоту СРСР О.Усольцев на чолі пікету біля штабу ВМС України в Севастополі спробував вручити “ультиматум” командуючому українським флотом. Один з учасників пікету видерся на паркан штабу, де прикріпив білий прапор з текстом “ультиматуму”. Зокрема, в ньому були такі слова:

“Бандеровский флот должен быть выведен из Крыма или безоговорочно капитулировать. В Севастополе может находиться только Красно­знамённый Черноморский флот России, которая является правопреемником СССР”.1

Вони вже закликали український флот до капітуляції, щоб їм було простіше йти до своєї мети. Постійна напруженість в Криму, феодосійські акції проросійських організацій також є одним з наслідків перебування там ЧФ. Не обійшлося без зовнішнього втручання в події в Бахчисараї, де на місці колишнього кладовища кримських ханів діяв базар. Ситуацію “підігріли” завдяки завезенню до Бахчисараю бойовиків організації “Славяне” депутата кримського парламенту О.Радивілова, “козаків” отамана Черкашина, який сам прибув з російського Челябінська, і такого ж діяча Голіцина. Всі вони хизувалися мундирами з російськими орлами на гудзиках, не приховували необхідності приєднання Криму до Росії. Вся ця братія вчинила бійку і кровопролиття, котрі припинили силами внутрішніх військ та “Беркуту”. Наприкінці грудня 2006 р. прокурор Криму В.Шемчук сказав про ці “козацькі” організації буквально так: “Прокуратура уже год занимается проблемой законности тех или иных формирований в Крыму, в том числе и казачьих. За это время мы установили и факты неблаговидного поведения некоторых казачьих организаций, и то, что они без регистрации берут на себя функции правоохранительных органов. Есть факты, подтверждающие, что представители этих организаций носят знаки воинского отличия соседних государств. Иногда эти формирования устраивают провокационные выходки, дестабилизирующие обстановку в Крыму. И прокуратура на это остро реагирует. Мы направили ряд документов крымским властям, СБУ и МВД”. Однак Київ мовчить.

Відсутність єдиної позиції в питаннях зовнішньої політики між президентом і головою уряду України в такому питанні, яке чітко врегульоване конституцією, що забороняє постійне базування іноземних військ в Україні, проте не виконується, завдає значної шкоди державі. Після слів Януковича російські політики та представники українських органів виконавчої влади матимуть змогу вирішувати подальшу долю перебування ЧФ на нашій території таємно від народу України.1 Розмови про економічну вигоду від перебування ЧФ в Криму доволі сумнівні. Адже флот займається комерційним використанням землі та споруд, що взяті в оренду у України, хоча це заборонено угодою про умови перебування ЧФ в Україні. Місто Севастополь мало б більший зиск, якби використовувало свої бухти в якості порту, ніж коли вони утримуються росіянами, хоча такої кількості кораблів для базування у них все одно немає. Натомість, «всі події в Криму (і щодо погроз проведення референдуму про відокремлення Криму від України) добре зрежисовані, профінансовані та керовані. А чи можна забути постійні візити російських політиків, мерів, депутатів спочатку ВР, а потім Державної Думи в Крим, де ці добродії закликали місцеве населення боротися за повернення до Росії. Ставлення офіційного Києва до кримських українців байдуже. Цих людей штучно зробили діаспорою у власній державі. Майже 600 тисяч кримських українців піддаються мовній, культурній, релігійній, освітній дискримінації в Криму за байдужості київської влади. Хоча українців у Криму вдвічі більше за кримських татар, але їх політична вага на півострові значно менша від того, що мають татари. Київські чиновники за 15 років незалежності спромоглися відкрити в Криму аж 4 українські школи на 600 тисяч етнічних українців. Татари мають 14, а росіяни – 660. У місті Севастополі діє 10 філій російських (за державною приналежністю) вищих навчальних закладів, а україномовних немає».2 Байдужість і пасивність Києва призвели до того, що 600 тис. кримських українців з багатьох поглядів (мова, культура, щколи, церква, інформація) перебувають у гіршому становищі, ніж українська діаспора в Аргентині.

Помилки помаранчевої революції. Союз із соціалістичною партією мав умовою підтримку закону про зміни до конституції, виявився великою стратегічною помилкою, що дало можливість знищити владу президента та провести реставрацію кучмівсько-олігархічного режиму, проти якого протестував народ. Обіцянки майдану залишилися невикинаними. Бандити не отримали в’язниць, не покарали сепаратистів і фальсифікаторів виборів. Залишилися на своїх посадах ставленники Кучми, як генпрокурор Піскун. А наступний генпрокурор Медведько виявився представником донецьких. Влада опинилася в руках людей, які ставили свої інтереси вище держави і народу. З’явилося багато непрофесійних керівників, некомпетентних політиків і чиновників. Потім був підписаний меморандум про взаєморозуміння між владою й опозицією, яким було прощено всіх сепаратистів, злодіїв та відступлено від ідеалів Майдану.

Вибори до Верховної Ради України в 2006 р. було пущено на самотік. Керівники блоку “Наша Україна” виявилися слабкими і безініціативними політиками та організаторами передвиборчої компанії. Ситуацію вдалося утримати тільки завдяки авторитету президента.

При формуванні парламентської більшості з’ясувалося, що власні інтереси, боротьба за портфелі стали основним мотивом учасників її формування. Три місяці велись переговори, що виглядали дитячими іграми, безвідповідальними перед народом, який обирав переговорників. Лідери виявилися настільки незграбними, що це, врешті-решт, призвело до розвалу коаліції, а відтак і втрати влади та ідеалів Майдану.

Далі відбулася зрада Мороза та формування нової більшості під керівництвом Партії регіонів, що дочекалася свого “зіркового часу”. Призначення Януковича прем’єр-міністром фактично символізувало передачу всієї виконавчої влади (адже відбулися зміни до конституції) в руки донецького клану. І попри Універсал національної єдності Янукович з перших днів своєї роботи порушив усі взяті на себе зобов’язання, розгорнувши свою діяльність на противагу політиці президента. Таким чином, через політичну недалекоглядність і некомпетентність одних влада перейшла до рук інших – відвертих ворогів народу України та нашої державності. Величезна частина українського політикуму приховано чи й відверто працює на інтереси Росії. Питання енергетичної, економічної незалежності, мови, геополітичних перспектив держави — у всіх цих життєво важливих для нації аспектах часто працюють особи, які є ворогами України, ворогами її ідентичності. І це в той час, як господар, на якого вони служать, спокійно об них витирає ноги. Такою завжди була доля «холопов подлых» в російській історії, хоча сьогодні і ХХI ст.

Щоб не бути голослівними, нагадаємо, що всі гетьмани і отамани козацької України, які брали бік Москви, закінчували на засланні в Сибіру або на Соловках. Гетьман Мазепа, запізно зрозумівши, куди його веде доля, спробував вирватися з-під Москви за допомогою шведів. Українці з числа керівництва КП(б)У за свою підтримку Москви у війнах 1918-1920 рр. проти України отримали повну «платню». Командира Таращанського полку М.Щорса застрелили в потилицю. Як згадував близький друг Щорса комбриг С.Петриковський (Петренко), Щорса супроводжував політінспектор з штабу армії Танхіль-Танхілевич. Під час перестрілки під Коростенем. останній стріляв з “браунінгу”, чомусь залігши позаду Щорса. Потім намагалися приховати, що українського командира було застрелено в потилицю. Його тому і поховали аж у Самарі. А соратників Щорса В.Боженка і Т.Черняка отруїли прямо в їхніх штабах з різницею у два тижні. Навіть головний чекіст України Лаціс засумнівався в офіційних версіях і назвав цей зловісний ланцюг дивним та заплутаним.

Доля інших українських командирів виявилася не менш сумною, хоча вони справами довели свої комуністичні переконання. Ю.Коцюбинський завдяки своєму родинному зв’язку з відомим в народі українським письменником використовувався для популяризації більшовизму в Україні. В 1918 р. він був головкомом радянських військ в Україні, згодом голова губкому партії, дипломат і заступник голови Раднаркому України. В.Примаков створив кавалерію Червоного козацтва, командував нею і досяг того, що його частини входили до найкращих і найнадійніших у всій Червоній Армії. У квітні 1926 р. Примаков під ім’ям “пана Ліна”—старшого радника командуючого армією маршала Фин Юйсяна, очолював розвідувальну групу, котра викрала з Китаю відомого білокозацького отамана Аненкова. Згодом Примаков був військовим аташе і заступником командуючого військами округа. У 1937 р. Коцюбинського та Примакова розстріляли, незважаючи на минулі заслуги. Бо тепер вони вже були непотрібні Москві.

У 1930-х рр. зазнали репресій всі українські комуністи. Попри посади, які посідали, і попри послуги, які зробили на догоду Москві, запроданці завжди прибиралися Москвою. Яскравим прикладом такого “героя” є П.Судоплатов – спеціаліст з “мокрих” справ Сталіна, що очолював управління спецоперацій НКВС. Після смерті Сталіна він 15 років відсидів уже в радянській в’язниці, позбавлений військового звання і нагород. З в’язниці він написав лист до Президії ХХІІІ з’їзду КПРС, в якому намагався переконати, що він “свій”. При цьому Судоплатов добросовісно перерахував усі свої послуги та вчинки, зроблені на догоду Кремлю. На думку Судоплатова, це повинно було сприяти тому, що в Кремлі розберуться і повернуть йому статус у суспільстві і державну посаду. “Виконуючи завдання ЦК ВКП(б), – писав Судоплатов з в’язниці до “високих товаришів”, – 23 травня 1938 р. в місті Роттердамі особисто за допомогою бомби знищив Коновальця Євгенія… Ми успішно виконували доручення ЦК ВКП(б) по справі Троцького…”1 Фото з розбитою головою Троцького обійшло газети світу. Але льодоруб, яким вбивали Троцького, був радше випадковою зброєю “кіллера” з “червоних” спецслужб. Ще в 1930-ті роки в надрах НКВС з’явилися спеціальні лабораторії, які займалися непомітними отрутами та замаскованими під звичайні предмети бомбами. Зокрема, лабораторія отрут була розробником речовини, котрою, як тепер встановлено, був знищений нарком освіти УРСР Шумський, щоб сфабрикувати самогубство. Далі ці таємні підрозділи змінювали свою назву, але завжди існували у складі радянських спецслужб.

Керівники всіх українських рухів, які могли бути загрозою комуністам, послідовно знищувалися радянськими спецслужбами. Вбиті були керівник УНР і українських соціалістів Петлюра, керівники руху українських націоналістів Коновалець, Бандера і Ребет. І всюди рука українських чекістів на службі Москві. Одного тільки не зрозумів Судоплатов: коли він зробив свою справу, він вже не потрібний і повинен піти. Тому Судоплатов і сидів у в’язниці 15 років, а до спецслужб вже ніколи не повернувся. І повинен радіти, що його не розстріляли, а помер у Москві своєю смертю в 1990-ті роки, сам побачивши крах своєї служби, СРСР, а також байдуже ставлення до нього нової російської влади. Красномовний приклад всім тим, хто записується у нові малоросійські губернатори Московської імперії. не отримаєте ви ані губернаторства, ані нагород. За іронією долі найповажніше ставлення від Москви отримав гетьман Дорошенко, що очолив повстання обох берегів Дніпра проти поляків і проти Московського царства. Росіяни не наважилися щось вдіяти проти нього, і Дорошенко став воєводою в Росії. А вірним холопам нагородою був кам’яний мішок на Соловках чи могила в Сибіру.

Але висновків з історії багато хто не робить. Сотні років українці боролись за незалежність, а тепер без “бою” віддали владу тим, хто був ворогом Української держави, незалежності, хто нечесним шляхом пограбував багатства України, створені нашим народом. Урочище Сандормох на Соловках, табори у Воркуті і Магадані, розстрільні ями за міськими околицями і прямо на подвір’ях управлінь таємної поліції чекають на «друзів Росії» в майбутньому.


* * *

Століття бездержавності виховали в нашому менталітеті нову негативну рису, котра заважає нам перемогти. Через відсутність власної держави, яка гарантувала б безпеку та майбутнє, у свідомості українця домінуючим стало бажання вижити. З часом це трансформувалося з “вижити за всяку ціну” на “вижити, не втрачаючи власної волі”. Сподіватись приходилося лише на себе. Тому поки одні обробляли поле з шаблею і рушницею, інші знайшли альтернативу: продатися тим, хто міг захистити їх добро. І в цьому головна небезпека для сучасної України.

Придбання і накопичення стало основою самого існування, щоб у мене було не менше, ніж у сусіда. А тому, ті, на кого сподівались як на рятівників і захисників нації, добираючись до “керма і корита” починали накопичувати власність. Та розуміючи, що брати-українці дивляться на таке “накопичення” скоса і рано чи пізно захочуть справедливого перерозподілу, “рятівники нації” продавались тим сусідам, хто міг захистити їх добро: то полякам, то татарам, то московитам. Однак служити чужинцям можна лише перевтілившись, жертвуючи етнічною самосвідомістю, вартістю, гідністю. Гляньмо в історію – найзапеклішими катами свого народу були свої власні виродки. Трагедія нашого народу завжди грунтувалася на тому, що в нас було, як писав Іван Франко, дуже багато таких відступників, перевертнів і моголів. Цією обставиною завжди користувались ті, хто зазіхав та зазіхає на Україну та на українців, на їх душі. Розділяй і володарюй – це гасло актуальне і зараз по відношенню до України з боку її сусідів, особливо Росії. Для Москви ті, хто зраджував свій народ на користь Російської імперії були героями і поважними людьми. А ті, хто боровся за незалежність України – націоналістами, злочинцями, зрадниками. Маємо на те приклади Дорошенка, Полуботка, Мазепи, Петлюри, Бандери і багатьох інших.

Наша історія переповнена трагічними міжусобицями і зрадами. Чернігівські князі запрошували половців для участі у своїх чварах з Києвом. Врешті-решт, одна з наймогутніших держав тогочасної Європи перестала існувати. З’єднане половецько-руське військо попри свою багаточисельність було розбите у травні 1223 року на річці Калка монголами, які розтрощили князівські дружини поодинці.Першими втекли половці. А потім великий князь Мстислав ІІІ Романович зі своїми загонами байдуже спостерігав, поки монголи громили інших князів. Сам він сподівався відсидітися у своєму укріпленому таборі, але даремно. Настала і його черга, а табір протримався недовго. Цей досвід нічому не навчив князів, і всі 30-ті роки ХІІ ст. точилася війна між Михайлом Чернігівським, Ростиславом Смоленським та Данилом Галицьким. У 1240 році монголи розгромили вже і саму Русь-Україну. Після них ходили ватаги так званих “татарських людей” – місцевих запроданців, що використовувалися Ордою в якості своїх очей і вух на Русі. Корстуючись незгодами між князями, монголи здійснювали регулярні набіги на Русь. За 1243-1350 рр. відбулося 30 таких набігів і 5 великих навал. З них на прохання місцевих князів – відповідно 19 і 3.1

Івана Мазепу під час Полтавської битви зрадили його побратими, і Україна не скористалася історичним шансом відстояти свою державність. Запорізька Січ була остаточно зруйнована стараннями полковника Галагана, котрий переконав козаків повірити російським військам. Згадаємо будь-кого з наших історичних діячів та лідерів – Хмельницького, Виговського, Сагайдачного та інших – і довкола них обов’язково будуть темні постаті зрадників. А в історії всієї країни таким само темним виявився цілий період – сумнозвісна Руїна. Міжусобиці, чвари і зради стали головною причиною поразки національно-визвольних змагань у 1917-1922 роках, коли значно менші і слабкіші країни – Латвія, Естонія, Фінляндія, Литва – спромоглися відстояти свою державну незалежність, а велика Україна – ні. Цей шлях був довгим і трагічним. На щастя, в 1991 році ми отримали шанс його змінити.

Тепер перед українством постає нове завдання: знайти в собі сили згуртуватися і розпочати новий похід, хоча національно-державні сили й відкинуті на 15 років назад. Потрібно припинити підтримувати політиків, які зраджували одразу після приходу до влади. Вся надія на нове покоління, яке не хворіє пороками комуністичного минулого, де політика творилася за допомогою зради і доносів. Тільки не інфіковані цим хворобливим “досвідом” нові політики зможуть вивести Україну з кабали і зомбування корпоративних кланів, утворивши справді народну владу. Громадянське суспільство зможе створити народ, перейнятий високою ідеєю своєї значимості у світі, а таку ідею може осягнути тільки міцно сформована нація.

Ми повернули собі юридичну і територіальну незалежність. Але ми позбулись тільки територіальної, тобто видимої фізичної незалежності. Мало хто розуміє, що набагато страшнішим для існування нації є не фізичне, а духовне рабство. В нерозвинутому суспільстві людину контролюють куля і ланцюг, в розвинутих – чужа культура і духовність. Відходять в минуле часи, коли говорили гармати. Прийшли інші часи, де повновладною зброєю став долар, його господарі та їх мораль, коли не тіло обслуговує душу, а душа стала служницею фізіології тіла. Та казав Ісус Христос: “І не бійтесь вбиваючих тіло, душі ж не в змозі вбити, а бійтесь тих, хто в змозі і душу і тіло загубити в геєні!.. Чи не душа більша за тіло?!”

Ibi victoria, ubi concordia (там перемога, де згода), проголошували стародавні римляни, а вони знали, що говорили. До речі, нещодавно ми самі побачили, як багато робить єдність сил навіть самим фактом свого існування. “Нас багато, і нас не подолати”, – проголошували маніфестанти, і влада не наважилася застосувати проти них силу. Ми повинні пересилити свої столітні страхи, об’єднатися для зупинення руйнівних процесів та відродження України, побудови демократичної правової справедливої держави.

За 15 років незалежності Україна ще ніколи не була настільки близькою до державної деградації, що веде до саморуйнації держави. Але цього не відчувають і не розуміють ті, хто повинен вести суспільство – представники політичної еліти. Невгамовні амбіції, цинізм, розуміння влади як ресурсу для власного збагачення, а не як інструменту для реалізації задекларованої політики, зневага до виборців, розрахунок на маніпулятивні технології, а найгірше – залучення зовнішніх сил для посилиння своїх позицій всередині країни. І в результаті маємо загострення соціально-економічних проблем, зовнішніх і внутрішніх загроз для розвитку суспільства і держави. Наразі переваги демократії, яку люди виборювали на Майдані, полягають в тому, що ті, хто при владі, намагаються красти, а опозиція протидіє і заважає їм. На тлі гори нерозв’язаних, але актуальних для суспільства і економіки проблем, влада займається війною всередині себе. А Україна втрачає суверенітет.

Ми бачимо, невдоволення українця, який досі почувається на своїй батьківщині як «на нашій», не своїй землі. Неможливо відродити гідність людини, коли її оточує бідність, злидні, приниження, а тисячі змушені ставати заробітчанами – людьми третього сорту на чужині, – бо власна держава їх не захищає.