І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 21

, причем несколько десятков тысяч украинских колхозников все еще разъезжают по всей европейской части СССР и разлагают нам колхозы своими жалобами и нытьем».^¹

«Несколько десятков тысяч» українців – це ті колгоспники, котрі, як змогли, прорвалися або проповзли крізь кордони ДПУ, рятуючись від голодної смерті. 7 серпня з’явився власноруч написаний Сталіним закон про охорону соціалістичної власності (закон “про 5 колосків”).

Спираючись на архіви, ми зобов’язані показати, чому кремлівська нелюдь прийняла рішення про цілком усвідомлену, наперед розраховану й ретельно забезпечену добре продуманими організаційно-політичними заходами людиновбивчу акцію на частині території своєї власної країни. І ця нелюдь була відряджена до України спеціально для здійснення свого злочину. Пошукайте українців серед керівництва КП(б)У та УРСР в ті роки? Каганович, Постишев, Ягода, Бергман, Косіор…

Герасимову і комуністам хочеться юридичних підстав вважати голод-33 голодомором. Підставами є могили багатьох мільйонів померлих. Нічого більш “підставного” за ці могили не може бути. А ще керівні партійні настанови про збільшення хлібозаготівель та розміщення загонів ОДПУ на залізницях, прийняті одночасно з повідомленнями ОДПУ до ЦК про сотні порушених кримінальних справ за фактами канібалізму. Тобто в ЦК все дуже добре знали, однак продовжували вживати заходів для загострення ситуації. Щоб потім все списати на вигаданий неврожай. В нашому народі це не забули, тому заява Герасимова спричинила справжню хвилю обурення серед ветеранів та пенсіонерів України. “В нашій ветеранській організації є багато онуків, навіть дітей тих, хто померли внаслідок того Голодомору,” – мовиться в заяві Харківської обласної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів. Порівнюючи голодомор і етноцид українців 1932-33 рр. з Холокостом євреїв, ветерани особливо наголосили на такому: “У Харкові жертвам Холокосту в 2005 р. за рахунок мерії поставлено розкішний Меморіал; жертвам Голодомору стоїть сиротливий дубовий хрест, поставлений патріотами України… Від імені Харківського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів вимагаємо спростувати заяву І.Герасимова…”^¹

Герасимов – росіянин, народився у Башкирії. З Україною його нічого не пов’язує. Тільки в 1971 році він волею військового наказу був направлений служити до Прикарпатського військового округу, після чого тут і осів. Однак це було випадком долі, а не ознакою зв’язку Герасимова з Україною. То чому ж у нього буде боліти душа за страждання українського народу, якщо він з Україною був пов’язаний тільки місцем військової служби?

27 вересня 2006 року в Національній опері України відбулися скорботні Збори Пам’яті, присвячені 65-й річниці трагедії Бабиного Яру. Увагу привернув виступ на зборах видатного українського вченого, громадського й культурного діяча, академіка Івана Михайловича Дзюби. Він зазначав, що окраїна Києва — Бабин Яр — стала місцем, куди більшовицька влада потай скидала жертви Голодомору 1933 року. А через вісім років фашистські загарбники обрали Бабин Яр місцем застрашливої демонстрації своїх методів «остаточного вирішення єврейського питання», тобто винищення євреїв як нації, а водночас — і розправи зі своїми політичними противниками та з усіма непокірними різних національностей, не в останню чергу — українцями, серед яких і видатна українська поетеса Олена Теліга. Саме тому великий російський письменник, єврей з України Василь Гроссман у повісті «Все течет» ще майже півстоліття тому поставив Голодомор 1932—1933 років поряд із гітлерівським геноцидом, поставив поряд голодну смерть української дитини «серед степу широкого» і голодну смерть єврейської дитини в нацистському концтаборі.^¹

Політолога В.Маленковича неможливо запідозрити у симпатії до суто українських національних проблем. Він обстоює лише “общєчеловєчєскую дємократію”, позбавлену національного обличчя. Але і він визнає:

“Протягом одного року в Україні загинуло стільки ж українців, скільки євреїв в усіх країнах, які потрапили під чобіт Третього рейху, за всі роки Другої світової війни. У 1933-му кордон (між УРСР та РРФСР – авт.) був, і його добре знали українські втікачі, яких там зустрічали кулі солдатів НКВС, і російські мешканці прикордонних сіл – ті, що бачили за десятки метрів від себе трупи розпухлих від голоду українських селян. По той бік кордону”.^¹

У 86-ти районах України було введено систему “чорних дощок”, яка перетворювала ці райони на резервації голодної смерті, звідки було неможливо втекти. Ця система навмисного знищення селян є головною ознакою оцінки тих подій саме як геноциду. Але виступ комуніста Герасимова у Верховній Раді свідчить, що дехто і сьогодні не може позбутись комплексу українофобії.

Саме Голодомори забрали найбільше життів і завдали найтяжчих ударів психіці нашого народу, культурі, мові, звичаям і традиціям. Голодомори найбільше спричинилися до масової русифікації і втрати національної свідомості та прищеплення людям рабської слухняності й покірності. А з народом, який позбавлений історичної пам’яті, можна робити все, що завгодно, перетворивши його на населення, а його країну — на територію. Тому нас спочатку переконували, що в 1932-1933 роках голоду в УРСР взагалі не було. Потім, визнавши цей факт, списували голод на об’єктивні причини. Дещо пізніше закликали не плакатися, оскільки в СРСР тоді, мовляв, голодували всі. Сьогодні нас уже лякають небажаною реакцією тієї ж самої Росії на визнання Голодомору геноцидом. Як видно, брехня завжди багатолика. І це позиція Росії й усіх її васалів усередині України зумовлена зовсім не страхом, пов’язаним із компенсаціями спадкоємцям жертв Голодомору. Уся ця братія, як чорт ладану, боїться відродження втраченої національної ментальності українців. Якщо це трапиться, Росії більше ніколи не повернути Україну до складу нової імперії.

Те, що всі ті події були геноцидом, підтверджує сумна статистика, заснована на офіційно оприлюднених даних радянських переписів населення. Так, у 1897 р. відбувся останній перепис населення Російської імперії. Українцями себе тоді визнали 24,3 млн., росіянами – 55,5 млн. Темпи приросту населення приблизно збігалися, що було цілком природним процесом.

Відгриміли російсько-японська, Перша світова, громадянська війни, голод початку 20-х, і в 1926 р. стався перший радянський перепис. Українців тепер 35,8 млн., росіян – 79,7 млн. Темпи приросту населення співвідносяться так само, як і раніше. Адже кожен народ пережив свої масштабні трагедії, хвилі еміграції й терору. До того ж значна кількість українців у цьому переписі не враховувалася, бо частина українських земель опинилася за державним кордоном СРСР.

Дані перепису 1939 р. не публікувалися. Лише в 1959 р. з’явилася нова статистика, від котрої стало моторошно. Від часів перепису 1926 р. кількість українців зросла лише на 1,5 млн. (до 37,3 млн.), тоді як росіян – аж до 114,1 млн. Динаміка зростання для українців – 4,1%, для росіян – 56,9%! А враховуючи минулі переписи, темпи приросту населення двох народів мали б також співпадати.^¹

Немає сумніву, що протягом 1926-1959 рр. сталася національна катастрофа. І її масштаби не змогло виправити навіть приєднання до статистики близько 6 мільйонів українців в результаті входження до складу СРСР Галичини, Закарпаття і Буковини. Тільки в 30-ті рр. внаслідок розкуркулення, голодомору та репресій з України фактично зникло до 15 млн. населення! Саме такою є різниця даних переписів 1926 та 1939 рр., з якими можна ознайомитися тільки нині. Нормальних пояснень цій різниці у 1939-ому не знайшли, тому просто засекретили дані перепису.

Якби українці та росіяни страждали від голоду у рівній мірі, то темпи зростання населення були б приблизно однакові. До 1926 р. так і було. Але 4,1% та 56,9% не співвідносяться жодним чином! То чим був голодомор, якщо не геноцидом українців? Для сучасних істориків, якщо вони тільки не виконують спеціальне завдання з “розвінчання націоналістів”, такого питання вже давно не існує.^²

У листопаді 2006 року – до чергової сумної річниці голодомору-33 – президент України подав до Верховної Ради в якості невідкладного законопроект, де ці події визнавалися геноцидом української нації, визначалися заходи щодо вшанування жертв і вводилася заборона публічного заперечення геноциду. Як і очікувалося, цей законопроект став випробуванням на патріотизм та лояльність до Української держави для представників різних політичних сил. Боляче було слухати виступи окремих депутатів під час дебатів у стінах Верховної Ради України. З оскаженілою люттю вони виступали проти вшанування пам’яті жертв геноциду та засудження катів, намагаючись перетворити великий акт справедливості на політичні танці на кістках жертв. “Нечего ковыряться в прошлом, – заявив лідер комуністів Симоненко. – Признали, что голод был – и пошли дальше”.^¹

Варіант закону, розроблений “регіоналами”, підтримали тільки комуністи та самі “регіонали” – 193 голоси. За прийняття закону з визнанням голодомору геноцидом проголосувало 233 депутати (дивись додаток №2). На його підтримку висловилися всі політичні сили, що брали участь в революційних подіях 2004 року. Навіть соціалісти, котрі ризикували втратити підтримку серед українських селян, представником котрих вони себе проголошували. Свою підтримку висловила церква. Лідери УПЦ Київського Патріархату, Української Греко-Католицької Церкви та Конференції римсько-католицьких єпископів України направили до Верховної Ради спільного листа, де закликали прийняти законопроект. Як завжди, осторонь залишилася УПЦ Московського Патріархату.

Не змінили свого ставлення комуністи. Щоправда, тепер вони вже не наважувалися відкрито заперечувати факт голодомору, але поряд із «регіоналами» спробували утопити обговорення в казуїстиці юридичних термінів. Головним завданням було прибрати з тексту закону саме слово «геноцид». Стурбованість комуністів з цього приводу висловив заступник голови Верховної Ради А.Мартинюк, коли заявив журналістам, що «Голодомор – це велика трагедія, проте якщо сказав «а», потрібно говорити «б»: а хто ж його влаштував?» Нічого дивного, що за закон не голосували вірні ленінці. Адже вони і є правонаступниками тієї злочинної партії, яка знищила мільйони українських селян та інтелігенції. Як бачимо, і через 70 років після злочину комуністи бояться відповідальності. Їх бажання не пропустити важливий для всієї української нації закон було таким великим, що вони навіть почали погрожувати голові ВРУ і одноосібному лідеру соціалістів О.Морозу зняттям його з посади спікера, якщо той не заблокує розгляд законопроекту про голодомор. На жаль, в Україні не відболося суду над комунізмом за аналогією з Нюрнберзьким трибуналом, як, наприклад, це відбулося в сусідній Румунії. Там комуністична таємна поліція “Секуритате” була названа “злочинною від початку до кінця організацією”.^² А у нас поки не сталося подібного трибуналу, комуністи і далі мають можливість заперечувати голодомор, розказуючи байки про неврожай. Пенсіонери каральних органів далі сидять на шиї українського народу, який вони катували, а на міських вулицях далі стоять пам’ятники цим катам.

Коли завдяки позиції соціалістів закон несподівано для комуністів усе ж таки був прийнятий, вони заходилися його скасовувати. Соціалісти були піддані закидам, що зрадили правлячу коаліцію, тоді як потрібно, за словами того ж Мартинюка, «стиснувши зуби, виконувати свої зобов’язання». А оскільки соціалісти не схотіли «стиснувши зуби» замовчувати геноцид, то лідер КПУ П.Симоненко оголосив вимогу фракції до голови ВРУ О.Мороза відкликати закон «Про голодомор в Україні 1932-1933 років».

Що ж стосується «регіоналів», то вони, схоже, просто намагалися догодити політичним інтересам Кремля, котрий послідовно бореться проти всього, що може сприяти підйому національної свідомості українців. До речі, російське посольство наперед зробило заяву, яка повинна була відіграти роль своєрідної директиви до виконання. У ній мовилося, що голод не був геноцидом і не спрямовувася проти українців, оскільки був також в Росії та Казахстані. І “регіонали” мало не слово в слово повторили цей аргумент в стінах Верховної Ради України. Забули тільки сказати, що і в інших республіках СРСР голод вразив чомусь тільки ті землі, де компактно проживало українське населення (як Кубань, Ставропілля, Поволжжя, Курська область, нащадки переселенців з України часів Столипіна на Далекому Сході та в Казахстані). Голод в різних областях СРСР, де переважало українське населення (місцями до 80%), не міг бути простим збігом обставин. Адже і суто російських та білоруських сільських районах голоду не було. Проте нині покійний Є.Кушнарьов, коли був речником «регіоналів» не втомлювався пояснювати “принциповість” своєї партії: “Да, в Украине погибло людей больше, чем в других регионах, но это были люди разных национальностей…” Тобто за Кушнарьовим виходить, що якби вмирали винятково українці, то був би геноцид. А так за логікою “регіональних” юристів виходить, що смерть представників інших національностей, які жили та страждали від голоду в селах України, – це пом’якшуючий фактор. І носить же земля таких варварів, що безкарно знущаються з українського народу в стінах українського парламенту! Сам Сталін дав відповідь на питання про мету голодомору, коли наголосив, що “питання національне є по суті питанням селянським”.^¹ Прямо зі шпальт газети “Правда” в 1932 р. Сталін говорив, що колективізація, пліч-о-пліч з якої йшли масові переселення, терор і штучний голод, мають на меті “зруйнувати основу українського націоналізму – індивідуальне селянське господарство”. Як висловився Левко Лук’ненко, “саме голодомори забрали набільше життів і завдали найтяжчих ударів психіці нашого народу, культурі, мові, звичаям і традиціям. Голодомори найбільше спричинилися до масової русифікації, та прищеплення людям рабської слухняності й покорності”. Українську інтелігенцію розстріляли капітани держбезпеки матвеєви в соловецьких і сибірських таборах, а українське селянство повинно було померти від голоду. А з них і складався тоді наш народ.

У заявах комуністів і “регіоналів” усе поставлено з ніг на голову, однак коли врахувати офіційні заяви московських політиків, то все стає зрозумілим. Міністр закордонних справ Росії Лавров відкрито сказав, що його країна ніколи не визнає голодомор геноцидом: “Да, голод был. Голодомора не было». Відповідно цю тезу наче гасло підхопила проросійська п’ята колона в Україні.

Голова комітету зі справ СНД російської Держдуми А.Кокошин відкрито назвав прийняття в Україні закону про голодомор «великою помилкою». Так само відреагувало російське МЗС. Тим часом добре відомий в Україні Євразійський союз молоді влаштував пікет біля посольства України у Москві, де закликав влаштувати голодомор для Верховної Ради України та особисто О.Мороза. Треба знати, що в путінській Москві подібні акції неможливі без згоди або прямого наказу влади. Показовим є те, що поряд із пікетами біля посольства група з двох сотень активістів іншої молодіжної організації – «Местные» – заблокували приміщення Бібліотеки української літератури, вимагаючи цензури її книжок і повного закриття як «антиросійського джерела в Москві». При цьому у вікна кидали петарди та вигукували образи на адресу Української держави. Московська влада не забарилася з реакцією. Щоб зберегти пристойний вигляд, Комітет з культури Москви ініціював перетворення Бібліотеки української літератури в Москві, що від моменту свого відкриття у травні 2006 року одразу стала головним осередком українського життя в Росії, на таку собі “Бібліотеку народів Росії”. Врахуємо, що багато національностей у Москві мають свої культурні центри. Тому наміри влади можна оцінювати тільки як замасковану спробу знищення українського осередку. Коли українську бібліотеку у Москві вперше закривали в 1938 р., знадобилося аж 18 років, щоб відновити унікальний фонд. У новому приміщенні в цивілізованих умовах Бібліотеці української літератури в Москві дали проіснувати менше року. Більше нічого подібного українці Росії не мають, на відміну від росіян в Україні, де навіть у звичайному обласному центрі у росіян є все. А українці мали одну бібліотеку на всю Росію. І ту забирають, попри чисельні звернення російських українців та українських організацій до мера Москви Лужкова. Тільки той не чує. Ще б пак! Скільки ми його знали, стільки він завзято боровся проти України, української мови, за “повернення” до Росії Криму та Севастополя. І він послідовно знищує в Москві один-єдиний вогник української культури.

Як підсумок наведемо слова президента Ющенка із його звернення до українського народу 25 листопаду 2006 року в День пам’яті жертв політичних репресій і голодоморів: «Ті, хто сьогодні відкидає Голодомор, глибоко і переконано ненавидять Україну. Ненавидять нас, наш дух, наше майбутнє. Вони відкидають не історію. Вони відкидають українську державність». Згодом президент Ющенко вніс на розгляд Верховної Ради законопроект, яким буде встановлено кримінальну відповідальність за заперечення голодомору українського народу 1933 року і Холокосту євреїв у Другій світовій війні.

Ті, хто виправдовують та пом’якшують страшні злочини минулого, торують шлях до їх повторення в майбутньому. Вони не бояться і не знають Бога. Вони бояться і знають тільки паханів та кілерів. Вони не українці, а українофобська чортівня. Але темрява їх панування не буде постійною. Український народ пережив Кагановича, Постишева, Балицького та інших. Більшість цих катів знищили один одного. А імена тих з них, хто помер своєю смертю, сьогодні не наважуються згадувати добрим словом перед публікою. Наш народ ніколи не простить тим, хто плював у його душу та влаштовував танці на пам’яті про жертви трагедії. Їх могили поростуть бур’яном, як поросли могили багатьох “народних обранців”, “совісті партії”, “будівельників комунізму”, причетних до злочину. На офіційних заходах з приводу річниці трагедії та пам’яті жертв репресій 24 листопада 2006 р. у Києві були представлені документи з архівів СБУ щодо голодомору. Виступали президент, голова СБУ, багато політиків та суспільних діячів. Був голова Верховної Ради України О.Мороз, хоча і не виступав. І взагалі не з’явилися лідери “регіоналів”, офіційні особи держави – прем’єр-міністр В.Янукович, віце-прем’єр-міністр Д.Табачник, мер Києва Л.Черновецький. Цікаво, що перед тим вони брали активну участь в офіційних заходах з пам’яті жертв розстрілів у Бабиному Ярі. Напевно, українці та їх горе для “регіоналів” і комуністів другорядні. Зайвий раз про це свідчить рішення прибічника Партії регіонів голови Харківської міськради М.Добкіна відмовити в установці пам’ятника жертвам голодомору у місті. Мовляв, монумент треба встановлювати в області, яка страждала у цій трагедії, а не в Харкові. Так само було і в 1933, коли тисячі селян з вимираючих сіл шукали порятунку в столиці УРСР Харкові, проте там їх чекали розчарування і голодна смерть на міських вулицях. Як бачимо, сучасна харківська влада не відрізняється від тих мерзотників, що сиділи у Харкові в 1933.

Завершила тортури над Україною Велика Вітчизняна війна, в часи якої було вбито найбільш здорове населення. Людські втрати України у війні оцінюються нині в 8-10 млн. осіб. Зокрема, тільки до лав армії та флоту під час війни УРСР дала понад 7 мільйонів воїнів. Кожен другий з них загинув, а половина з тих, які вижили, повернулися інвалідами.^¹ Понад 2 млн. осіб в 1942-1944 рр. були вивезені на примусові роботи з України до Німеччини.^²

Після війни в 1946-1947 рр. у 18 областях УРСР від голоду померли щонайменше 800 тисяч чоловік. Окремі дослідники говорять і про мільйон жертв чергового голодомору – третього з організованих більшовиками. Причиною голоду партія знову оголосила неврожай внаслідок літньої посухи 1946 р. Як бачимо, політика і стиль не надто змінилися після 1932-1933 рр. Оскільки цього разу заради перемоги комунізму в країнах Східної Європи Кремлю потрібно було щось протиставити американському “плану Маршала”, відбулося значне вилучення зерна та вивезення його за межі України, щоб підкріпити вплив Кремля в зруйнованих війною європейських країнах. Адже Сталін мав великі плани по встановленню там нових комуністичних режимів. Якщо в 1932-1933 рр. український народ мав померти від голоду, щоб забезпечити виживання комуністичної влади та індустріалізацію в СРСР, то тепер це робилося заради “братніх компартій”. Скажімо, у лютому 1946 р. в Москві було укладено польсько-радянську угоду про постачання до Польщі 200 тисяч тонн зерна для весняної сівби. У квітні 1946-го угоду про постачання 500 тисяч тонн зерна уклали з Францією. Там як раз комуністи з соціалістами контролювали уряд. Загалом експорт зернових з СРСР тільки у неврожайному 1946 р. становив 1,7 млн. тонн. А в 1946-1947 рр. до країн Європи (Франція, Польща, Чехословаччина, Румунія, радянська зона окупації Німеччини, Болгарія тощо) з СРСР вивезли 2,5 млн. тонн зерна. Так український народ своїм життям і голодною смертю мав платити за поширення впливу комунізму у світі. А щоб українці не чинили опір планам Кремля, Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У замінив “залізний” Л.Каганович, який вже “відзначився” в Україні під час організації голодомору-33. Ось рядки з телеграми Кагановича Сталіну від 10 жовтня 1947 р. з нагоди виконання колгоспами, радгоспами і селянськими господарствами УРСР плану здачі хліба державі на 101,3%:

“Успішне виконання плану хлібозаготівель є результатом Вашої особисто, товариш Сталін, батьківської турботи про колгоспи і колгоспників України, великої допомоги, наданої партією і радянським урядом Україні”.

До речі, все це супроводжувалося новим посиленням політико-ідеологічного тиску, пошуками “ворожої руки”, “шкідників”, і, ясна річ, "українських буржуазних націоналістів". На війні, як на війні! Але, що впадає в очі, - там, де активно діяла УПА, голоду не було. По-перше, 1946-47 року повстанці ще мали достатньо сил, щоб зривати реквізицію і вивезення збіжжя, по-друге, влада боялася, що масовий голод на Західній Україні змусить взятися за зброю сотні тисяч людей. А на додачу чимало людей зі Сходу врятувалося, добувши продовольства у галичан та волинян (були спеціальні інструкції головного штабу УПА про допомогу "східнякам", цим активно займалися спеціально виділені люди, а чекісти, ясна річ, перешкоджали цим контактам двох частин України, знищували голодуючих, щоб потім списати все на повстанців...).

Примусова колективізація, переселення більшості українців в міста, безперервне міжнаціональне перемішування на виробництві і в армії призвели до розпорошення українців по всій території Союзу і до заселення значної частини самої України представниками інших етносів, з глибокими відмінностями від корінного населення в моралі й етиці, з іншим відношенням до суспільства і навколишнього природного середовища. Особливо великі зміни відбулись на території східної, південної і, частково, центральної частини України. Харків, що був центром Слобожанщини, за повоєнні роки став форпостом проросійських настроїв в Україні. Те ж можна сказати про Луганськ – один з центрів козацьких поселень на Дону і Дінці. А Запоріжжя і Дніпропетровськ – міста, що стоять на підвалинах Запорізької Січі – сьогодні завдяки русифікаційній політиці царату та СРСР мають більше російськомовного населення, ніж українського.

Все це було наслідком звичайної для імперій політики уніфікації всіх провінцій. Усі повинні були бути однаковими, усвідомлюючи себе представниками великої держави. Перші удари по національній свідомості українців були завдані наприкінці 1930-х років, коли розпочався процес згортання українізації. Поворотним пунктом стало доведення до самогубства наркома освіти УРСР Скрипника в 1933 році. Натомість до України прибув Поскрьобишев з кількома залізничними потягами російських партійних функціонерів. Вони замінили українців на всіх більш-менш впливових керівних посадах, після чого розгорнувся справжній наступ. Було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток україномовних вчителів та науковців, закриті українські театри. У пресі станом на 1938 рік 90% газет і 85% журналів були україномовними, але вже в 1940 році їх частка скоротилася відповідно до 70% і 45%. На перший план виходила російська культура, котра закладалася до фундаменту нового радянського народу: “Комунізм розмовляє російською!” І ось з 1938 року в усіх школах України запроваджується обов’язкове вивчення російської мови. Так закладалися підвалини русифікації цілих областей, де раніше українці складали цілковиту більшість населення.

На думку професора історії Я.Прицака, “українізація підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х років між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна і наукова діяльність старої і молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю Москви над УРСР”. Тому згортання процесів українізації супроводжувалося репресіями щодо української інтелігенції. Зокрема, “чистки” серед представників церкви, у вищій школі й академічній науці України були проведені в межах сфабрикованих ДПУ “справ” Українського національного центру та Спілки визволення України. Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя стали 1933 та 1934 роки. Далі репресії поширилися вже на всі соціальні верстви та прошарки населення.

Проте навіть за таких трагічних умов Україна спромоглася показати приклад тривалої відчайдушної боротьби за свій державний суверенітет навіть проти найсильнішої в історії каральної машини Сталіна.

* * *

Після поразки визвольних змагань 1917-1922 років, на Західній Україні залишилося чимало кадрів української армії та партій, котрі не збиралися відмовлятися від поновлення боротьби за українську державність. З Української військової організації, що об’єднувала колишніх офіцерів та воїнів української армії, в 1929 р. виросла Організація українських націоналістів (ОУН) – український аналог розповсюджених в тогочасній Європі національних організацій. Але польські утиски дуже посприяли поширенню її популярності та приєднанню до неї молодого покоління. Вже у червні 1934 року молодий член ОУН Г.Мацейко у Варшаві застрелив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Це було відплатою за погроми українства польськими військами – так званої “пацифікації”^¹, а також за спробу заборонити українські школи та мову.

Повне знищення українського характеру окупованих Польщею українських земель польський уряд вирішив провести двома шляхами: через послідовне нищення політичного, культурного й економічного життя українського населення і через колонізацію цих земель поляками. Останні повинні були надати українським землям під Польщею характеру двонаціональної та двомовної країни з тенденцією подальшої полонізації українців або вимушеної еміграції до США й Канади, щоб таким способом звільнити місце для нових польських колоністів. Ці наміри спонукали польський уряд присвятити справі колонізації українських земель особливу увагу. Уже в грудні 1920 р. був виданий окремий закон про колонізацію “східніх теренів Польщі” військовими поселенцями (“осадниками”). На підставі цього закону, протягом 1920-1928 років, передано в руки польських колоністів, колишніх військових, на Волині й Поліссі 259.162 гектарів землі, на яких осіло біля 20 тисяч “осадників”. На них опиралася місцева польська влада. Крім того, за той самий час на українські землі прибуло ще 60 тисяч “цивільних” польських колоністів.

Польська колонізація українських земель була важким ударом для українського населення як під економічним, так і під політичним оглядом. Малоземельне українське селянство йшло на заробітки до панських фільварків, і хоч там його важко експлуатували, це все ж був хоч якийсь заробіток. Але коли тепер фільварки розподіляли між польських колоністів, то й ті мізерні заробітки пропадали. Збільшуване таким способом безробіття змушувало українських селян залишати свою прадідну землю й емігрувати. Тільки впродовж одного 1929 р. емігрувало з західноукраїнських земель 38.132 українців до Америки, а 14.823 – до західноєвропейських країн. Отже, тільки за один рік емігрували з Західної України 53 тисячі українців: 38 тисяч із Галичини і майже 15 тисяч з Волині та Полісся.^²

Одночасно прибували польські колоністи. Наприклад, до однієї тільки Тернопільщини в 1919-1930 рр. їх переїхало біля 10 тисяч родин. Польський уряд дбайливо підтримував такий стан і для збільшення виїзду українських селян з їх рідних земель створив окремі еміграційні організації, а водночас для польських колоністів призначив допомогу, звільнення від податків, безплатні позики тощо. Всі протести проти такої політики польського уряду на українських землях, складені в польському парламенті українськими представниками, викликали в поляків тільки сміх і глузування.

Колоністи були майже поголовнo носіями польського шовінізму й опорою для поліції в приборканні всіх проявів українського національного життя. Польські колоністи безупинно стежили за життям і працею українців у даній місцевості та негайно доносили про все поліції. Вони творили скрізь свої псевдоспортивні організації “Стшелєц”, члени якого мали право носити зброю, щоб збройними нападами на активних українців та на різні українські масові заходи тримати українське населення під постійним терором. Для придушення опору і залякування українців польський президент І.Мосьціцкий видав 14 червня 1934 р. розпорядження про організацію в Польщі концентраційного табору в Березі Картузькій для осіб, які підозрюються в загрозливих для держави політичних мотивах. Цікаво, що тоді ж у Німеччині саме з таким завданням засновував перші концтабори рейхсфюрер СС Гімлер.

Політиці польського уряду “на зніщенє Русі” Організація Українських Націоналістів постановила протистояти саботажем. Таким способом ОУН бажала звернути увагу світу на злочинну акцію польського окупанта супроти українського населення. Водночас саботажна акція мала відібрати польським колоністам охоту збагачуватись коштом українського селянина, займаючи відібрану в нього його споконвічну землю. Взагалі ОУН постала на базі УВО як раз завдяки масовому приходу до її лав після 1924 року “студіюючої молоді”. Оскільки за подібну участь в політиці польська влада переслідувала студентів, то в середовищі нашого студентства тоді навіть існувала така приказка: хто не сидів в криміналі, той не студент.

Масові саботажні акції молодих членів ОУН були різними. Наприклад, традиційно для часу сінокосу і після жнив студенти розгортали саботажну кампанію проти польских колоністів-“осадників”, коли у повітових містечках буквально тижнями було важко дихати через те, що горіли сотні скирт збіжжя і копиць сіна. УВО-ОУН проводила серед молоді дуже потужну і успішну антиалкогольну кампанію, а також кампанію проти паління підакцизного тютюну. Одночасно ОУН активно займалася фізичним вишколом. Її вихованці потім здійснювали такі акції, як підрив артскладів, регулярне перерізання телеграфного кабелю до Варшави і таке інше. Польська влада мала знати, що українці не збираються миритися з її ставленням до українського народу та політикою полонізації.

Тому не дивно, що вже у 1938-1939 роках на західноукраїнських землях існувала розгалужена мережа легальних і конспіративних організацій всіх напрямків діяльності. Прихід Радянської влади у вересні 1939 року вніс істотні корективи у розвиток українського руху. Адже з УРСР була перенесена модель тоталітарної сталінської влади. Була ліквідована багатопартійність разом із тими 92 партіями і суспільно-політичними організаціями, що існували на Західній Україні до 1939 року. Заборонили товариство “Просвіта”, інші національно-культурні, кооперативні, страхові, національно-спортивні організації. Їх керівники, активісти та клірики Української Греко-Католицької Церкви зазнали репресій. Потім розгорнулася примусова націоналізація майна та колективізація сільського господарства. Розгортаються репресії. З вересня 1939 по січень 1941 рр. населення регіону зменшилося на 400 тисяч осіб. А 6 січня 1941 року секретною постановою уряду СРСР №34 передбачалося примусове переселення на Схід ще 60 тисяч селянських господарств. За підрахунками істориків, за цей короткий проміжок часу в західноукраїнських областях СРСР було репресовано в 3-4 рази громадян більше, ніж в окупованій німцями Польщі, де населення було вдвічі більше!^¹ Апофеозом терору стали масові страти без суду і слідства багатьох тисяч ув’язнених прямо у в’язницях та слідчих ізоляторах в перші дні війни —“в связи с началом военных действий”. 23 червня 1941 р. нарком державної безпеки СРСР Меркулов відправив директиву наркомам НКДБ республік №2445/М, в котрій зазначалося:

“Розгляньте справи на всіх перебуваючих у Вас арештованих органами НКДБ і складіть списки тих, кого Ви вважаєте необхідним розстріляти. У списках вкажіть ім’я, по-батькові, прізвище, рік народження, останню посаду або місце роботи перед арештом, а також короткий виклад звинувачення, із зазначенням чи зізнався арештований”.^²

На виконання цього наказу в перші дні війни були знищені біля 15 тисяч заарештованих у процесі “чистки” в’язниць. Після відступу радянських військ протягом багатьох діб будуть витягати вбитих з підвалів в’язниць їх родичі. А деякі таємні поховання жертв репресій продовжують знаходити і сьогодні. Такі репресії призвели до розширення підпілля, яке ставило собі на меті збройне повалення Радянської влади та відновлення Української держави. Тим більше, що буквально перед тим – у 1938 році – мав місце короткий проблиск існування української державності у вигляді Карпатської України. І багато хто з Західної України їздив на допомогу Закарпаттю. Коли в березні 1939 року під час боїв з угорськими військами німецький консул передав головному командувачеві оборони Карпатської України полковнику М.Колодзінському-Гузареві пораду капітулювати, той відповів: “У словнику політичної дії українського націоналіста немає слова “капітулювати”!” І полковник Колодзінський здержав свого слова, залишаючись на своїй посаді в боротьбі аж до своєї смерті. До речі, він також був членом ОУН. “Не капітулювати!” – було основним і непорушним принципом боротьби ОУН за весь час її існування.

Тривала таємна підготовка і до повстання в Галичині, щоб відновити українську державність силою зброї. Попри радянські репресії функціонував підпільний Повстанський штаб, котрий у серпні 1940 року розповсюдив “Єдиний генеральний план” повстання. Або “Мобілізаційний план”, доповнений і конкретизований в інструкціях Проводу ОУН від 5 березня 1941 р. З другої половини 1940 р. у відповідності з цим планом на місцях розгорнулося формування ретельно законспірованих загонів та груп. А для протистояння НКВС створюється і власна контррозвідка – Служба безпеки ОУН. Боротьба точилася вже за саму можливість підготуватися до повстання, оскільки радянські каральні органи намагалися випередити ОУН. Як говорилося в інформаційній довідці 3-го Управління НКДБ СРСР (військова контррозвідка) від 31 травня 1941 р., “оунівці-нелегали є добре підготовленими щодо нелегальної техніки, загартованими та агресивними кадрами. Як правило, при арештах… точать збройний опір, намагаються вчинити самогубство”.^¹

З початком війни між Німеччиною та СРСР кількатисячні похідні групи ОУН рушили на схід України відновлювати українську владу. Від ОУН (б) це були три групи чисельністю до 5 тис. чоловік. Але відновлення Української держави не входило до німецьких планів.

Першопочаткова орієнтація українського визвольного руху на Німеччину була спричинена тогочасною геополітичною ситуацією. В розподіленій за Версальською системою мирних угод Європі не було місця для Української держави. Тому шанс на завоювання своєї державності міг виникнути тільки із зламом Версальської системи. Об’єктивно українці повинні були звертати увагу на того, хто також зацікавлений у зламі Версальської системи. Тобто на Німеччину. Берлін був впливовим і активним гравцем на міжнародній арені, тому з ним контактували відомі національно-визвольні організації. Наприклад, єврейська “Хагана” в інтересах вигнання англійської влади з Палестини, національно-патріотичні сили арабів, афганців, персів та індійців в інтересах вигнання англійських колонізаторів, прибалти, кавказці, самі росіяни. Щоправда, союзник з Німеччини виявився вельми сумнівний.

На своєму шляху до перерозподілу Європи Гітлер намагався зробити все можливе, щоб уникнути повторення голоду та кризи ресурсів, що призвели Німеччину до поразки у Першій світовій війні. Тому він мріяв прибрати до рук Україну і в середині 1930-х рр. навіть розглядав ідею війни для захоплення окремо взятої Радянської України. Для цього походу розглядалася навіть можливість створення польсько-німецького військового союзу. А щоб привернути на свій бік українців, в Берліні офіційно розглядали проект створення “Великої України”. Один з нацистських ідеологів Альфред Розенберг розглядав такий проект України, як велику васальну державу на українських етнічних територіях (включно з Кубанню), що дасть 4-мільйонну армію на підтримку Німеччині.

Однак ці плани не зустріли зацікавленості у Гітлера. Він розглядав проект “Великої України” лише як гасло, що приверне симпатії українців і полегшить завоювання України. Саме з цієї точки зору він підтримав створення автономної Закарпатської України. Вона була виділена в складі Чехословаччини відповідно до Мюнхенської угоди 1938 року. Використовуючи принцип права народів на самовизначення і волю 700 тисяч закарпатських українців, Гітлер мав намір використати відтворену Українську державу на Закарпатті як пропагандистський козир в наступній боротьбі за УРСР. За словами класика німецької дипломатії графа фон Шуленбурга, це викликало у Москві велике занепокоєння. Радянський уряд вбачав “значну небезпеку” від цього “пункту кристалізації українського руху за незалежність”.^¹

Зацікавленість у знищенні офіційного українського анклаву виявила і Польща, що не бажала втрачати панування над Східною Галичиною. Зваживши на все це, Гітлер з легкістю розміняв Карпатську Україну. В обмін на гарантії постачання сировини з СРСР, він відмовився від походу на Схід та проекту “Великої України”. Німецька машина розгорталася для наступу на Західну Європу. Цим було розчищено шлях до відомого пакту Молотова-Рібентропа та поставлено хрест на Польщі. Зміни настроїв Гітлера щодо України датуються лютим 1939 року. Що ж стосується самої Закарпатської України, то в березні 1939 він віддав її угорському диктатору Хорті в якості нагороди за приєднання Угорщини до антикомінтернівського пакту. 13 березня німецький посол у Будапешті фон Ердмансдорф повідомив Хорті та прем’єр-міністра Телеки про згоду Берліна на військову окупацію Закарпаття. 14 березня – за день до вступу німців у Прагу – угорці розпочали захоплення Карпатської України. Англійські історики вважали це ознакою зближення Німеччини з СРСР.^¹

Зрозумівши джерела та напрямок розвитку подій, українські патріоти перейшли до самостійних дій без огляду на зовнішньополітичну ситуацію: “Лише зброя дасть нам волю!” 15 березня 1939 р. Сейм (голова А.Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Було прийнято конституцію (Конституційний закон ч.1), визначено назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). І хоча до 18 березня 1939 р. більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами, ці події мали глибоке символічне значення для всієї України. В Москві не помилялися, з осторогою ставлячись до цього “пункту кристалізації українського руху за незалежність”. У гірських районах Закарпаття загони “Карпатської Січі” продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами до кінця травня 1939 р.

Тепер зрозуміло, чому і наступна поведінка Німеччини щодо України характеризувалася різкими змінами. В межах підготовки до війни з СРСР німці встановили тісні контакти з українським рухом. Але як тільки вони відчули, що самі впораються з своїми планами, український рух став розцінюватися ними як ворожий.

30 червня 1941 р. о шостій годині вечора в будинку “Просвіти” у Львові відбулися Народні збори, на яких одноголосно прийнято Акт відновлення Української Держави. На його основі прем’єр Я.Стецько приступив до організації Тимчасового уряду України – Державного Правління. Українські революціонери передбачували на прикладі загибелі Карпатської України, що німці вороже сприймуть їхні дії. Але з обраного шляху не зійшли – моральним стимулом їх ризику була довголітня боротьба українського народу за незалежність та усвідомлення її потреби у різних політичних умовах.

Німецька реакція не забарилася. Вже 4 липня заарештовано С.Бандеру. Його відправлено до концентраційного табору Саксенхауз в Німеччині. Бандера вже ніколи не повернеться до України. До жовтня 1941 р. німці заарештували близько 1500 членів одного тільки ОУН(б). Згодом репресії поширюються й на інші українські організації. Українські військові формування негайно роззброюються. З вересня 1941 р. за вказівкою шефа німецької військової розвідки “Абвер” адмірала В.Канаріса будь-які контакти з ОУН(б) припинені. Директива поліції безпеки від 25 листопада 1941 р. наказує знищувати бандерівців “під виглядом грабіжників”:

“Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті з кінцевою метою створити незалежну Україну. Всі функціонери руху Бандери повинні бути негайно заарештовані й після грунтовного допиту таємно ліквідовані як грабіжники. Протоколи допитів належить переслати до айнзацкоманди С/5. Цей лист має бути знищений керівником команди негайно після прочитання”.^¹

31 грудня 1941 р. в доповіді про діяльність і стан айнзацгруп поліції безпеки та СД №8 докладно аналізувалася небезпека з боку ОУН(б) для німецького Райху:

«Айнзацгрупи поліції безпеки та СД приділяють особливу увагу розслідуванню та боротьбі проти руху опору населення окупованих територій. У зв’язку з цим встановлено, що окрім групи ОУН Бандери на Україні не існує жодної організації опору, котра могла б представляти серйозну загрозу. Тому розслідування проти організації Бандери особливо активізовані. Встановлено, що група Бандери розгорнула свою діяльність в Криму, де займається пропагандою і намагається створити міцну організацію. Шість груп по шість осіб кожна відправлено зі Львова, щоб здійснити цю місію. Члена групи, який направлявся до Сімферополя, вже заарештовано. Айнзацкоманда поліції безпеки та СД нещодавно затримала неподалік Житомира четверо членів ОУН, прибулих зі Львова… Заяви одного із заарештованих ясно вказують, до якою міри плани з самого початку були відверто спрямовані проти німецького Райху… Коли настане слушний момент, обраний керівництвом ОУН, і коли буде сформовано групи партизан, німецькі окупаційні війська зазнають нападу…»^²

Сьогодні відомо багато подібних німецьких документів тих часів. До початку 1942 р. були страчені 15 і кинуті до концтаборів 300 функціонерів керівництва ОУН. У донесеннях до керівництва поліції безпеки СД чітко визначається, що український рух опору є небезпечним і ворожим. В донесенні від 14 серпня 1942 року №16 наголошується, що “ОУН, нелегальний рух Бандери, діє надзвичайно радикально і намагається зачепити активні верстви молоді, щоб звільнити їх з-під німецького впливу. Використовуються всі засоби, щоб шляхом пропаганди викликати серед українців ненависть до німців… Група ОУН Мельника ззовні є скоріш поміркованим націоналістичним рухом, але насправді, зважаючи на його пропаганду та мету, його слід ставити поряд з рухом Бандери…”^¹ Далі в усіх донесеннях постійно підкреслюється, що український рух опору, котрий в документах поліції безпеки СД завжди відокремлюється окремим розділом, завдає шкоди німецьким інтересам в Україні.

У 1942-1943 рр. репресії поширюються на членів ОУН також в Німеччині, Австрії, Польщі, Чехословаччині.^² До репресій приєдналися також спецслужби Румунії та Угорщини. Тому вже з вересня 1941 р. Крайовий провід ОУН дає вказівки перейти до опору окупантам, створення розгалуженої мережі підпілля. Щоб перехопити ініціативу у спецслужб окупантів їм активно “підставляють” добровільних агентів, котрі насправді тримаються на контролі СБ ОУН. Натомість у окупантів складається враження, ніби вони мають широкі агентурні мережі серед місцевого населення. Будь-які несанкціоновані контакти з окупаційною адміністрацією прирівнюються до зради.

А з літа 1942 р. розпочинається формування збройних загонів в лісах Волині. Так постає Українська повстанська армія. Наказом Головного військового штабу №7 від 19 липня 1944 р. була затверджена присяга воїна УПА (дивись додаток №3). Але відчувався гострий брак зброї.

Звичайно, німці добре розуміли, що український рух віднині є ворожим до Німеччини. Тому вони відхиляли пропозиції головнокомандуючого УПА Р.Шухевича (через посередників) дати зброю українським загонам для самооборони та протидії радянським партизанам. Поведінка УПА була схожою на одну з 36 класичних китайських стратагем: “вкрасти ніж, щоб вбити ним ворога”. Тобто використати військово-технічні засоби німців для досягнення власних цілей, не беручи на себе жодних зобов’язань перед німцями.^¹ Зрозуміло, що німці не погодилися з пропозиціями від штабу Шухевича. УПА створювалася без їхньої згоди і попри їх інтереси. До того ж УПА протидіяла виконанню планів окупаційної адміністрації. Зокрема, щодо вивозу матеріальних цінностей і населення на роботу до Німеччини. Тому ті, хто твердить, ніби УПА створювалася німцями проти СРСР, просто не володіють інформацією про справжній стан справ.

Свої перші бойові дії УПА розпочала саме проти німецьких військ. Серед найбільших операцій можна назвати рейд підрозділів УПА 19 серпня 1942 р. на залізничний вузол Шепетівка, внаслідок котрого німецький гарнізон занав значних втрат. 17-21 лютого 1943 р. ІІІ конференція ОУН(б) підтвердила курс на боротьбу з німцями. Відразу розгорнулися активні бойові дії.

7 лютого 1943 р. – сотня УПА під командуванням Довбешка-Коробка провела наступ на загін жандармерії у м.Володимирець. Містечко повністю визволено від ворога, втрати ворога 7 вбитих, включно з командиром жандармерії (інші розбіглися). Втрати УПА: 1 вбитий і 2 ранених.

22 лютого 1943 р. на табір цієї ж сотні біля Висоцька напали дві німецькі роти. Бійці УПА вступили у важкий бій, але після прибуття допомоги німцям чисельністю 350 осіб відступилт до лісу. Втрати УПА: 2 вбитих, включно із командиром сотні Коробкою.

3 лютого 1943 р. розпочинаються широкомасштабні бойові дії на Поліссі з метою усунути німецьку адміністрацію і очистити широкі терени для створення "повстанських республік".

10 березня сотня УПА провела успішний наступ на укріплені позиції німців в с.Оржеві, де знаходились також склади зброї. Втрати німців 60 вбитих і поранених; втрати УПА 4 вбитих разом з командиром сотні Остапом (Сергієм Качинським), що особисто керував боєм.

20 березня відділ УПА розгромив табір для полонених в Луцьку й звільнив усіх заарештованих.

Протягом березня 1943 р. організовано багато постійно діючих станиць УПА по селах Луцького району і на Ковельщині.

28 березня німці чисельністю 1500 осіб напали на сотню УПА, що квартирувала у м.Людвиполі. Розгорівся довготривалий, жорстокий бій. Врешті-решт, німці відступили до Костополя. Втрати ворога: 58 вбитих і поранених, 5 знищених автомашин. Втрати УПА: 10 вбитих і поранених.

29 березня відділ УПА розбив табір для полонених в Ковелі і визволено багато в’язнів.

Під кінець березня на Кременеччині майже всі села опинились під контролем УПА. Німецькі загони сиділи тільки в Кременці і лише вдень наважувалися на вилазки.

У березні-квітні 1943 р. УПА в боях з німцями займає міста й містечка Волині і Полісся, звільняючи полонених місцевих жителів з тюрем: Володимирець, Степань, Топоровиці, Людвипіль, Деражне, Олика, Цумань, Горохів та інші. І це тільки невеличкий період часу.

Після поразки під Сталінградом дехто з провідних нацистів намагався змінити відносини з українським рухом. Але на нараді в Бергофі 8 червня 1943 р. у відповідь на спроби піднести “визвольну армію” Власова Гітлер видав цілий монолог: “Можу сказати Клюге та іншим офіцерам лише одне: я ніколи не буду створювати російську армію. Це фантазії першого класу. Я не хочу, щоб ви зациклилися на тому, що після утворення української держави все буде гаразд, бо вона нам дасть мільйон солдатів. Ми не отримаємо нічого, жодної людини. Але це з нашого боку буде справжнім божевіллям. Ми облишимо свої політичні цілі, які не мають нічого спільного з українською республікою…”^¹

Тим часом український рух розширювався. ІІІ Надзвичайний збір ОУН(б) у серпні 1943 р. з огляду на нові обставини прийняв Програму організації, де рішуче відкидалися міжнаціональна ворожнеча та зв’язки з іноземними центрами. Збір закликав не тільки українців, але й представників інших національностей в Україні боротися проти німецького та сталінського режимів. Політична декларація зазначала: “Ми за повне визволення українського народу з-під московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведистів партійних паразитів”. Цю програму взагалі не назвеш інакше як соціалістичною. Окрім гарантії основ прав трудящих та відмови від крупної капіталістичної власності, надання широких демократичних свобод, програма закріпляла рівноправ’я всіх націй в самостійній соборній Українській державі. Це додало підтримки в самих широких верствах місцевого населення.

Влітку 1944 року створюється Українська головна визвольна рада як надпартійна об’єднавча організація, підпільний парламент, “верховний орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за Українську самостійну соборну державу”. На спеціальному засіданні УГВР направила за кордон 20 з 25 членів Президії та Генерального секретаріату для створення там мережі національних організацій та пропаганди прав українського народу на власну державність. Про зростаючу потужність українського руху опору доповідали і радянські партизани. За даними розвідки партизанського з’єднання генерала О.Сабурова у лютому 1944 р. окремі загони УПА на 40% складалися з представників інших національностей, крім українців.^¹

Таке організаційне оформлення з одного боку, та поразки і відступ з України з іншого боку, спонукали Берлін змінити ставлення до українського руху. Віднині український рух опору не протирічить інтересам Німеччини. С.Бандера звільняється з-під арешту. Хоча факти роззброєння німецьких підрозділів, що відступали з України, були непоодинокими, німці реагували на такі дії УПА доволі мляво. Адже вони залишали Україну і не бажали собі додаткового клопоту. Аналогічною була ситуація і з іншими німецькими союзниками. Зокрема, у жовтні 1943 р. між ОУН та румунами була досягнута принципова домовленість про припинення бойових дій. Румуни також відступали з України, тому не мали бажання боротися з українським опором. Натомість українці отримували зброю мало не в якості викупу за спокійний відступ.

Окупантам, дні перебування котрих в Україні вже закінчувалися, було зрозуміло, що після їх відступу українці продовжать чинити опір сталінській владі. Тому тепер УПА вже не вважали ворожою організацією. Відповідно Радянська влада вважала інакше, взявшись за придушення українського руху. Адже в 1939-1941 рр. цю справу до кінця не довели.

Одночасно за цю ж справу взялися й поляки. Ще не була відновлена польська державність, а підпільні загони Армії Крайової заходилися відновлювати польську владу на “східних кресах”. УПА активно їм протидіяла, оскільки про повернення українських земель до складу Польщі не могло бути жодної мови. З 1945 року до боротьби проти українців також приєднаються війська відновленої Польщі. Етнічні чистки, котрі провадилися поляками, а також радянські репресії та депортації на Західній Україні дехто з сучасних “борців” Комуністичної партії України та російських шовіністів продовжує вважати проявом боротьби з “німецькими посібниками”.

Звіти НКВС та польських органів безпеки переповнені даними про успішні бої з партизанами та про тисячі знищених противників. Вони дуже нагадують такі самі звіти німецьких карателів, протипартизанських операцій армії США у В’єтнамі або боїв Радянської Армії з моджахедами в Афганістані. В них завжди кількість “ліквідованих бандитів” у кілька разів більша за кількість трофейної зброї. Адже до партизан часто записували знищене місцеве населення. Тоді ж винайшли термін “бандпособники”, куди можна було записати будь-кого. Тим не менше, боротьба поширювалася на нові регіони. Вже у 1944 р. на Волинь передислокували стрілецькі дивізії НКВС з Сухумі та Орджонікідзе (ті самі, що відзначилися при виселенні кавказьких народів), п’ять стрілецьких бригад НКВС, 18-й кавалерійський полк внутрішніх військ, кілька панцирних потягів і танковий батальйон Особливої дивізії внутрішніх військ імені Дзержинського з Підмосков’я. Їм сприяли сім загонів та 42-й мотострілецький полк прикордонних військ НКВС. І це все тільки на одній Волині! Це гарна ілюстрація до питання, ніби УПА “стріляла в спину” Радянській Армії, поки вона боролася з німцями. Щоб зрозуміти, з ким дійсно воювала УПА, варто подивитися накази про нагородження прикордонників та “червонопогонників” НКВС, що відзначилися у боях. Більшість серед їх рядового складу – це вихідці з Кавказу та Середньої Азії, щоб не мали жодних зв’язків з місцевим населенням. Українців направляти не ризикували. А мобілізованих із Західної України одразу відправлялися до діючої армії. Багато з них брали участь у завершальних боях Другої світової війни, зокрема, в штурмі Берліну. Було чимало родин, де одні сини загинули на фронті десь в Німеччині чи Австрії, а інші – в боях з НКВС неподалік від дому.

* * *

Щодо «пострілів у спину» Радянській Армії сьогодні особливо полюбляють говорити члени КПУ. Для комуністів це універсальна теза проти будь-яких політичних опонентів. Для них це не є чимось новим. Звинувачення у «пострілах у спину» Радянської Армії в різний час висувалися щодо так званих «злочинних народів» СРСР, польської Армії Крайової, «лісових братів» Прибалтики і взагалі всіх, хто був непідконтрольним Сталіну. Західним союзникам такого сказати було не можна, але їм закидали звинувачення, ніби вони вели зговір з німцями за спиною СРСР та погано допомагали у війні з німцями, вичікуючи, поки Радянський Союз остаточно послабне… При цьому скромно мовчали, що сам СРСР уклав пакт Молотова-Ріббентропа й постачав Німеччині матеріальні ресурси у розпал гітлерівського наступу на Заході. Що допомога Заходу за ленд-лізом хоча й не зіграла вирішальної ролі у перемозі, проте надійшла до СРСР у найбільш критичні дні війни, коли в ній була особливо гостра потреба. Щодо «пострілів у спину» Радянської Армії, то цим відзначилися не міфічні «бандити УПА», а самі комуністи. Згадаємо сумнозвісний наказ №227 від 28 липня 1942 року, за яким формувалися штрафні батальйони та загороджувальні загони. Через штрафні підрозділи пройшли 427 тис. 910 чоловік. Більшість з них загинула або залишилася інвалідами.^¹

Однак загороджувальні підрозділи стояли не тільки поза спинами штрафників. Їх прямим завданням було не допустити відступу частин з поля бою загрозою терору. Той факт, що відступ часто відбувався не через паніку, а через звичайну неможливість стримати ворога наявними силами, до уваги не брався. Війська мали своєю смертю розрахуватися за помилки вищого керівництва. Цікаво, що жоден твір чи дослідження про війну не залишили без уваги цей факт – кулемети в тилу та їх постріли в спину Радянської Армії. І неможливо зустріти жодної доброї згадки про ці частини, а випадків, коли вони приєднувалися до військ взяти участь в бою – одиниці. За це командир загороджувального загону міг поплатитися, бо його основне завдання полягало не у стрільбі по німцях, а саме в «пострілах у спину» Радянської Армії. Ось і не ризикують «ветерани» згадувати, що вони були в таких загонах. Щоб інші ветерани, бува, не набили їм пику після «наркомівських» 100 грамів горілки на святкуванні 9 травня.

Перші «підрозділи завіси» були сформовані в липні 1941 року. Зокрема, начальник політуправління Південно-Західного фронту Пуркаєв доповідав про їх діяльність начальнику Головного політуправління Червоної Армії Мехлісу, як вони стримують розбиті війська, що відступають до Києва, проводять розстріли та примушують інших повернутися на фронт чи припинити відступ. Це був час, коли німці завдали поразки військам Південно-Західного фронту у прикордонній битві та вийшли на далекі підступи до Києва. До таких саме дій – формування загороджувальних загонів – вдався Г.Жуков на Північно-Західному фронті (наказ від 17 вересня 1941 року). А а з літа 1942-го їх створили всюди. Саме вони й залишалися цілими, коли повні армії гинули в бою. Наприклад, коли 23 серпня 1942 року німці прорвалися до Сталінграду, внаслідок повної відсутності резервів не було чим прикрити фронт на Північному Кавказі. Спроба кинути назустріч німцям рештки розбитих військ дали цікавий результат. В складі 37-ї армії було 4 стрілецьких дивізії лише по 500-800 багнетів. А від 56-ї, 9-ї та 24-ї армій залишилися тільки штаби та спецчастини – тобто ті самі загороджувальні загони. Це дані з книги колишнього командувача Новоросійським оборонним районом, потім багаторічного міністра оборони СРСР і Маршала Радянського Союзу Гречко "Роки війни".

Потужного удару було завдано у спину Червоної Армії самими комуністами напередодні війни. Власне, репресії проти військових розпочалися ще до 1937 року. З виступу наркома оборони К.Ворошилова на лютнево-березневому пленумі ЦК ВКП(б) 1937 року дізнаємося, що в 1934-1936 рр. звільнили з армії за політичними мотивами 22 тисячі командирів. Вибіркова перевірка їх подальшої долі показала, що більшість з них не пережила репресій 1937-1938 рр. Вони були розстріляні за рішеннями “позасудових органів НКВС” вже як “вороги народу” з цивільного суспільства, тому в статистику репресій в армії не потрапили. А, власне, в 1937-1939 рр. в збройних силах були репресовані ще 36761 (разом з моряками біля 40 тисяч) командирів та політпрацівників.^¹ З них 19868 було заарештовано. Відомий приклад Маршала Радянського Союзу К.Рокосовського, котрий тоді був командиром дивізії і під тортурами визнав себе винним у зв’язках з польською та німецькою розвідками. Командирів на Далекому Сході звинувачували у зв’язках з японською розвідкою, на Кавказі – з турецькою і т.ін. Абсурдність звинувачень у шпигунстві, моральному розкладі, крадіжках соціалістичного майна очевидна. Існувало справжнє змагання на кількість знайдених “ворогів народу” між військовими округами. Спеціально для керівників сучасної КПУ наведемо приклад з Київського військового округу:

«И. Сталину.

...В Киевском особом военном округе в результате очищения от врагов уволено, отстранено от должности, арестовано:

Наименование должностей	Уволено	Отстранено	Арестовано
Командиров корпусов	7	-	7
Командиров дивизий	5	9	5
Командиров УР	3	-	3
Командиров бригад	6	-	5
Командиров полков	21	4	14
Всего:	42	13	34

Всего уволено командного и начальствующего состава 1834 человека (6,1% от численности), из них арестовано 861, исключено из партии 1091 человек. Подлежит изъятию еще несколько сот, как участников блока военно-троцкистского и национального характера...

Командующий войсками КОВО командарм 2-ранга Федько
Член Военного совета, корпусной комиссар Щаденко».^¹

Перший екзепляр цього документу був направлений Сталіну, другий – Молотову, третій – Ворошилову. Командарм Федько за такі “успіхи” був призначений заступником наркома оборони, а потім заарештований і також розстріляний.

Точної кількості розстріляних досі не встановлено. Але щоб зрозуміти масштаб удару по базовій основі армії – офіцерському корпусу – згадаємо, що з п’яти маршалів в 1937 р. розстріляли трьох. Загалом за кілька передвоєнних років (переважно в 1937-1938 рр.) були за сфабрикованим політичними звинуваченнями заарештовані понад 500 командирів у званні від комбрига до Маршала Радянського Союзу, з них 29 померли під час слідства (не пережили тортур в НКВС), а 412 розстріляли. Це було тотальне знищення, оскільки знищили всіх командуючих військами округів та начальників їх штабів, всіх командирів корпусів і начальників їх штабів, 95% командирів і начальників штабів дивізій, 95% працівників центрального апарату Наркомату оборони СРСР і начальників його головних управлінь, всі начальники академій (за винятком одного), всі командуючі флотами, флотиліями і ескадрами разом з начальниками їхніх штабів, майже всі керівники оборонних галузей промисловості, більшість директорів і головних інженерів крупних військових заводів. Щоб усвідомити, наскільки безпрецедентним було це знищення, порівняємо з втратами в генералітеті під час Великої Вітчизняної війни: 180 загиблих (112 командирів дивізій, 46 командирів корпусів, 15 командуючих арміями, 4 начальника штабів фронтів і 3 командуючих фронтами). Тобто на війні за 4 роки загинуло вдвічі менше, ніж від терору 1937-1938 рр.

Від самого початку війни масовий характер отримало таке явище, як самогубство командирів Радянської Армії. Вони не хотіли залишатися винними в поразках, справжнім винуватцем котрих було вище керівництво. Перелік самогубців, які виявилися звичайними заручниками обставин, дуже довгий. Їх загальний настрій виклав у своїй передсмертній записці командир 58-ї танкової дивізії генерал Котляров, що застрелився 20 листопада 1941 року під час битви за Москву: «Общая дезорганизация и потеря управления. Виновны высшие штабы. Не хочу нести ответственность за общий бардак. Отходите на Ямуга за противотанковые препятствия, спасайте Москву. Впереди без перспектив».^¹ Це було прямим наслідком терору, розв’язаного проти власної армії комуністами, коли командирів всіх рівнів розстрілювали перед строєм, не зважаючи на об’єктивну реальність. Особливо в цьому відзначився той же Мехліс. Наприклад, в перші дні вересня 1941 року загинула в оточенні частина військ 34-ї армії, контрудар котрої фактично врятував Ленінград від швидкого прориву німців. Командарма генерал-майора К.Качанова розстріляли перед строєм штабу армії 29 вересня, «повісивши» на нього провину за поразку. Розумні аргументи Качанова на свій захист до уваги не взяли. І зрозуміло чому. Адже його заступника генерал-майора артилерії В.Гончарова розстріляли 11 вересня взагалі без суду. Наказ військам Північно-Західного фронту № 057 від 12 вересня 1941 р. вже заднім числом обґрунтовував вину генерала, напередодні розстріляного перед строєм його підлеглих.

“Законодавцем мод” у розстрілах генералів став сам вождь народів, коли перепоклав з себе на генералітет відповідальність за поразки. Трибунал і розстріли керівництва Західного фронту в липні 1941 р., коли генералів Павлова, Климовських, Григорьєва, Коробкова розстріляли через кілька годин після “суду”, став наочним прикладом для всіх інших: після поразки краще загинути в бою, щоб не залишатися в усьому винним. Про атмосферу тих днів красномовно свідчить донесення Сталіну від командувача 43-ю армією генерал-майора К.Голубєва (спеціально цитуємо мовою оригіналу, щоб читач краще відчув цю атмосферу): “Армия перестала бежать и около 20 суток бьет морду противнику… Пришлось в гуще боя человек 30 расстрелять, кого надо – обласкать… Просьба: перестать применять ко мне, как к командующему, политику кнута, как это имело место в первые пять дней. На второй день по приезде меня обещали расстрелять, на третий день отдать под суд, на четвертый день грозили расстрелять перед строем армии”.^²

Якщо вже такою була доля генералів, то життя солдат взагалі нічого не варте. Сталін не просто сам продиктував і відредагував сумнозвісні накази №270 та №227. Він щоденно вимагав від кожного командуючого звітів про їх виконання. І якщо розстрілів було мало, то це виглядало як недостатня увага до проблеми підтримання дисципліни у військах. Політуправління фронтів і армій щоденно писали звіти для Москви про “працю” загороджувальних загонів.

Сталінський наказ по суті повторював ідею Троцького, який в 1918 р. сказав, що неможливо побудувати армію без репресій. Мовляв, треба поставити наших солдат в такі умови, коли вони будуть змушені обирати між можливою смертю в бою (зате з пошаною) і невідворотною смертю в тилу (зате с ганьбою).

Розстріли на місці без суду і слідства розпочалися в Москві вже у жовтні-листопаді 1941 р., коли військова комендатура проводила справжнє полювання на вулицях столиці за особами чоловічої статі військовозобов’язаного віку. Далі репресії тільки набирали обертів. Тільки на Сталінградському фронті 1-10 серпня загороджувальними загонами розстріляно 140 чоловік.^¹ Це в період наступу німців. Але не краще було і в період наступу радянських військ. У доповідній записці особливого відділу НКВС Донського фронту до начальника УОВ НКВС СРСР Абакумова «О работе особорганов по борьбе с трусами и паникерами в частях Донского фронта за период с 1 октября 1942 года по 1 февраля 1943 года» відзначалося, що за цей період відступ з поля бою чи втеча солдат були одиничними випадками. Тим не менше особливі відділи заарештували 203 особи, з яких 49 розстріляли перед строєм частин, ще 139 відправили до штрафних рот. Але крім цього без суду і слідства – «по постановлениям особорганов» – розстріляли ще 210 чоловік, які не увійшли до загальної статистики.^²

Загалом в 1941-1942 роках військовими трибуналами фронтів і армій було засуджено до страти 157593 особи. Це 16 стрілецьких дивізій, знищених не німцями, а розстріляних власноруч.^³ І провина більшості з цих людей була в тому, що вони опинилися в ситуації безпорадного відступу через втрату управління штабами або помилки вищого керівництва. Своїм життям вони відповідали за чужі помилки та виправляли їх. А скільки було розстріляно без суду, такої статистики взагалі немає.

Тоді і сформувався культ «особиста», що міг підвести під розстріл або врятувати від смерті будь-кого. Зокрема, після війни Маршал Радянського Союзу К.Рокосовський розшукав та сприяв нагородженню орденом «особиста» з 16-ї армії, котрий восени 1941 р. врятував життя майбутньому полководцю. Орден Бойового Червоного Прапору в знак подяки за проявлену людяність та врятоване життя. Звичайні солдати такого викупу за себе дати не могли. Ось так і воювали: між можливою смертю попереду від німецької кулі або невідворотною смертю від кулі своїх в тилу. Залишалося обирати, чия куля солодша?

Це було продовженням практики, заведеної більшовиками ще під час громадянської війни, коли вперше були створені «червоні» загороджувальні загони, родини командирів брали в заручники, а військові частини, звинувачені в боягузтві, зазнавали страти кожного 10-го чи навіть кожного 3-го. Терористичні методи керівництва армії були в мозку кісток у комуністичної партії. То хто ж тоді насправді стріляв у спину Радянській Армії, поки вона стікала кров’ю на фронті? Невже УПА, що складалася з українських селян, а не НКВС, що складався з добірних вірних ленінців?

Про напруженість боротьби на Західній Україні свідчать підрахунки. Протягом двох років 1944-1945 відбулося 8696 боїв УПА з НКВС, загинуло 19,8 тис. повстанців, потрапило в полон 17962. Пізніше Радянська влада скоригувала статистику, заявивши вже про 130 тисяч вбитих і полонених повстанців. Це неможливо коментувати, окрім як ділити таки цифри на 10. З радянського боку називалися цифри в 22 тис. вбитих і поранених військовослужбовців і працівників НКВС.^¹

Протягом років у центрі Європи існував цілий край, що не підкорявся волі Гітлера, а потім і Сталіна. Можна чимало покладати на УПА звинувачення у жорстокості, але треба врахувати, що основу партизан складали прості селяни. Вони взяли до рук зброю проти принесених зі Сходу репресій і колективізації з таким же завзяттям, як колись селянські повстанці на Тамбовщині чи в загонах Махна боролися проти грабіжницьких червоних продзагонів. Партизани не дали вилучити у селян і вивезти хліб, і через це Галичина не пережила голодомору, як це було на більшій частині України в 1946-1947 рр. Щоб зламати опір, сталінський каральний апарат вдався до крайніх навіть для нього методів. Директива НКДБ УРСР від 3 серпня 1944 р. №1697 нормативно зобов’язала використання спецгруп, що діяли під виглядом повстанців. Таких спеціальних провокаційних груп НКВС діяло 356.^² Часто вони вдавалися до терору і насильства, виправдовуючись оперативною необхідністю. Це неодноразово ставало предметом розгляду партійних і правоохоронних органів. Доповідна записка військового прокурора військ МВС Українського округу секретарю ЦК КП(б)У Хрущову про діяльність провокативно-розвідувальних спецгруп МДБ розкриває масштаби кривавої вакханалії: “Міністерством Держбезпеки Української РСР і його управліннями в Західних областях України, в цілях виявлення ворожого, українсько-націоналістичного підпілля, широко застосовуються т.зв. спецгрупи, котрі діють під виглядом бандитів “УПА”... Однак, як показують факти, груба провокаційна та глупа робота ряду спецгруп і насильство, якого припускаються їх учасники над місцевим населенням, не лише не полегшують боротьбу з бандитизмом, а навпаки ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності й беззаперечно завдають шкоди справі соціалістичного будівництва в Західних областях України”.^¹

Сильний український опір породив думку, що вести війну на знищення недоцільно. І вже з 1945 року розпочалися таємні контакти між УПА та представниками владних структур УРСР (насправді офіцерами НКДБ УРСР) про умови та можливість примирення. Командуючий УПА Р.Шухевич намагався знайти спільну мову з лояльними до української ідеї представниками радянського істеблішменту й офіцерського корпусу. Про те, що і в Києві цю ідею розглядали як перспективну, свідчить той факт, що санкцію на таємні переговори дав особисто голова ЦК КП(б)У М.Хрущов. Документи свідчать, що представники НКДБ наполягали на безперспективності збройного опору і гарантували особисту безпеку та соціальне облаштування всім підпільникам у випадку примирення. Натомість цікавою є позиція Р.Шухевича та його командирів. Готові померти в боротьбі, вони не загострювали увагу на гарантіях особистої безпеки, зате висували одну політичну вимогу – відновлення реального суверенітету України.^²

Зрозуміло, що Сталін ніколи не погодився б на такі умови. Тому з переговорів нічого не вийшло, а їх учасники з боку УПА загинули або потрапили до таборів. Але після смерті Сталіна ситуація повторилася. Л.Берія під час свого короткого перебування при владі намагався ліберальними поступками припинити рух опору в Західній Україні та Прибалтиці. Він навіть особисто зустрічався з “Вітаутасом” – головою Президії Союзу боротьби за визволення Литви Йонасом Жемайтісом. Але після страти Берії як “ворога народу” Радянська влада взяла остаточний курс на збройне придушення будь-якого опору.^³

Щоправда, в Україні також розуміли безперспективність продовження війни. Ще 28 серпня 1949 р. УГВР прийняла рішення призупинити бойову діяльність УПА. Надії на те, що після Другої світової війни СРСР розпадеться так само, як Російська та Австро-Угорська імперії після Першої світової, – не виправдалися. Залишалося тільки вичікувати нової слушної нагоди, коли зміниться загальна геополітична обстановка. На цій підставі командуючий УПА Р.Шухевич видав наказ від 3 вересня 1949 р. №2 про розпуск військових структур УПА. Командування формально залишилося існувати, але тепер в боротьбі відбувався перехід від партизанських форм до підпілля. Частина бійців УПА здійснила прорив з України на Захід, з боями подолавши заслони НКВС. Ті загони, що залишилися, злилися з групами ОУН(б), яка ще продовжувала збройну боротьбу до середини 1950-х рр. Останню бойову групу нелегалів ОУН під керівництвом Петра Пасічного радянські органи безпеки ліквідували 14 квітня 1960 р. на Тернопольщині.

Загалом в 1944-1953 рр. загинуло близько 156 тис. учасників ОУН і УПА, ще 203 тис. осіб було депортовано із Західної України і 87 тис. засуджено. За даними КДБ УРСР від 1973 р. у цій війні загинуло також 25 тис. громадян (з них 15 тис. складали селяни), 687 співробітників МДБ, 1864 співробітників НКВС та 3199 військовослужбовців внутрішніх та прикордонних військ.^¹

Учасники українських визвольних змагань як 1917-1922 років, так і в 1938-1953 роках, були об’єднані ідеєю створення Української держави. У цьому вбачали єдину можливість взяти свою долю до своїх власних рук. Жодних нагород чи пільг ніхто їм не обіцяв. Натомість силу ворога бачили всі. Тим не менше, боротьбу вели до останньої можливості як проти військ німців, угорців, румун, поляків, так і проти каральних органів Сталіна. Проте і сьогодні продовжують жити витвори комуністичної пропаганди, що відмовляють цим бійцям у визнанні їх боротьби за незалежність України. Важко знайти іншу країну, історія якої настільки перекручена, сфальсифікована, заборонена. Яскравий приклад – історія УПА. Про мету боротьби, яку вела УПА, її програмні цілі та настанови (“Воля – народам!”, “Свобода – людині!”) говорять документи. Але продовжують діяти старі пропагандистські витвори, де перебуває під забороною сама думка про Україну, за яку боролися бійці УПА. Зрозуміло, чому дехто хоче залишити все, як було за СРСР. Адже якщо прибрати стару пропаганду, то неминуче порушується питання про відповідальність колишніх комуністичних бонз за ті репресії, що провадила радянська влада.

“Чимало теперішніх ветеранів Великої вітчизняної, – пише Юрій Винничук (опубліковано на сайті “Обозреватель” 18 жовтня 2006 р.) – це чекісти, “ястребки”, смершівці, кати мого народу, яких слід переслідувати на рівні з колишніми гестапівцями. Вони та їхні діти, які стають політиками та бізнесменами, будуть проти реабілітації УПА боротися до остатку”. Комуністи, “прогресивні соціалісти” та всі проросійські сили звинувачують УПА у співпраці з фашистами. От депутат-“регіонал” В.Хара в унісон з комуністами заявляє про неможливість встановлення пам’ятників “генералу Чупринці” (Р.Шухевичу): “У нас генетична нелюбов до всіх цих діячів”. Ну, добре, що зізнався звідки походять його гени.

Але вигадуючи безліч звинувачень, вони дуже не люблять згадок про їхнє справжнє, а не міфічне співробітництво з Гітлером. Достатньо згадати пакт Молотова та Рібентропа від 23 серпня 1939 р. та “Договір про дружбу і кордони між Німеччиною і СРСР” від 28 вересня 1939 р. Вони переконливо свідчать про існування спільної змови між гітлеризмом і сталінізмом, що однаково винні у роздмухуванні Другої світової війни. Радянська історія участі у тих подіях завжди розпочиналася з 22 червня 1941 р. Про фактичний вступ СРСР до війни у вересні 1939 р. в ролі союзника Німеччини не згадували.

Злочинні змови з нацистами у вигляді пакту Молотова-Ріббентропа й договору “про дружбу та кордони”, котрі виводять СРСР на становище одного з роздмухувачів ІІ світової війни, тривалий час спростовувалися Москвою, доки не розсекретили архіви. До речі, при підготовці текстів пакту й додатків до нього німці охоче погодилися на більшість радянських пропозицій. Навіть допускалася можливість приєднання СРСР до

Blog

І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність