Geum.ru

І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материалаДокументы

Содержание


V. Не так сталось, як гадалось
Тарас Шевченко.
Сценарий политического кризиса на Украине за подписью Путина?
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21


Як бачимо, тільки в Криму та Севастополі росіяни становлять більшість. Чому ж питання про регіональний статус російської мови було порушено в таких областях, як Дніпропетровська, Харківська, Миколаївська та Херсонська, де українців від двох третин і більше? Таким чином, на сьогодні через прийняття рішень про визнання регіонального статусу державної мови обмежені права 13 млн. 206 тис. українців на користь інтересів 6 млн. 507,3 тис. росіян.1

Стосовно ж захисту російської мови, то хотілося б запитати, що їй може загрожувати у Севастополі, Керчі, Одесі, Харкові, Донецьку? Ось в Одесі місцеві вихованці Затуліна на чолі з “православним громадянином” В.Кауровим, що очолює російську чорносотенську організацію “Единое Отечество”, з 12 по 20 березня 2007 р. проводили акцію “Я говорю по-русски”. Оскільки в Одесі біля 70% населення складають українці, то напевно це повинно було якось зберегти російську мову від поступового зникнення з ужитку. Тепер питання: як часто взагалі доводиться чути українську мову в Одесі? Фактично ніколи. То й не дивно, що для своїх пропагандистських акцій Кауров був змушений закликати “масовку” за допомогою грошей. Особливо студентів та пенсіонерів, котрим копійчина не буває зайвою. Такі оголошення з обіцянкою 15 гривень за годину пікетування були розклеєні по місту, в тому числі й напроти обласної держадміністрації.2 Просто народ, не реагуючи на байки про насильницьку українізацію, добре розуміє, що гаслами про захист російської мови, коли українську чуєш хіба що по державному телеканалу УТ-1, його намагаються відволікти від гострих соціально-економічних проблем. Наприклад, від питання про неефективність урядовців, які будували свій імідж на професійному захисті російської мови від українізації, але повністю безпорадні, коли йдеться про проблеми житлово-комунального господарства, низького рівня зарплат, пенсій тощо. Ось і не реагує народ на гарячі заклики Каурова, тому й кидають йому копійчину. Продай українську мову, український народе? Нащо вона тобі? А тут “живі гроші”, 15 гривень за годину. Тим більше, що справа захисту великої російської мови від страждань компенсує совість, якщо взяти гроші стидаються.

Але де ж ті страждання російської мови, що використовуються в 99,99% випадках? Напевно, той 0,01% випадків, що залишився, й викликає завзяту ненависть до всього українського у професійних захисників російської мови. Які ще права російської мови вони хочуть захистити в Криму? Офіційний дозвіл і згоду українців на заборону української мови? Тим, хто за таких умов здійняв гвалт про “насильницьку українізацію”, повідомляємо: ніхто не ставить за мету українізувати росіян. Значення українізації в тому, щоб дати можливість самим українцям залишитися українцями у власній країні! Тобто, дати їм реальну можливість послугуватися українською мовою, не втратити українську культуру, традиції, самосвідомість. Не українізація росіян, а припинення тотальної русифікації українців є справжнім змістом українізації сьогодні. Ось для прикладу нещодавній указ президента Росії Путіна “Про проведення Року російської мови”. “Враховуючи важливу роль російської мови в укріпленні російської державності, дружби та співробітництва між народами, в розвитку вітчизняної культури, науки і освіти”, Путін запровадив кілька заходів щодо захисту і поширення російської мови (повний текст указу наведений в додатку №8). Аналогічний указ чи закон про українську мову в Україні просто неможливий, бо Росія та російські агенти впливу піднімуть страшенний гвалт про “насильницьку українізацію”. А стосовно указу Путіна всі поквапилися висловитись про своєчасність і надзвичайну важливість цього заходу.

Вороги української національної ідеї та української державності чудово розуміють, що знищення мови – це знищення душі народу, його самобутньої культури й духовності, що у підсумку призведе до загибелі Української держави. Їм було б зручно, якби вся українська культура уявлялася як “сільська” українська мова, “шароварщина”, вишиванки та розмахування музейною булавою, ніби розлючена куховарка макогоном. Ось і виходить, що українець сьогодні на Південно-Східній Україні для свого національного самозбереження має небагато можливостей. Фактично він не має вибору між російським та українським, бо по волі окремих політиків схід і південь України перетворюються на зону, вільну від усього українського.

Постає справедливе питання: чому українець, який не покинув свою державу, але мешкає в Севастополі, Харкові, Донецьку, має назавжди відмовитися від рідної мови і культури, на своїй землі стати діаспорою або перетворитися на росіянина? Держава, що називає себе Україною, зобов’язана забезпечити рядовому українцю елементарні і законні національні потреби, як це роблять інші держави для своїх громадян. А у нас твориться справжній абсурд. Кожен п’ятий учень в Україні отримує освіту російською мовою.1 У Севастополі планувалося у 2007 році – на 16 році незалежності – нарешті побудувати українську школу-колегіум. Передбачалося, що вона забезпечить рівень знань українською мовою, який неможливо отримати в севастопольських школах. Навчально-виховний процес повинен був базуватися на українських історичних і культурних традиціях. Відповідний план був розроблений, всі рішення прийняті, виділено майданчик під будівництво, але уряд “проФФесіоналів” Януковича просто не дав на цей проект жодної копійки. У Донецьку за першого прем’єрства Януковича закрили єдину українську школу.2 Єдиний вищий навчальний заклад Криму з українською мовою навчання – філію Полтавського педагогічного університету в Симферополі – закривають. А натомість відкривають нові й нові філіали російських вузів.

У вищих навчальних закладах України продовжується викладання переважно російською мовою. Якщо в середніх школах можна навчати російською, угорською, румунською, польською, єврейською мовами, то у ВНЗ, де готують фахівців для держави Україна, навчання повинне відбуватися державною українською мовою. Всі інші можуть вивчатися на високому рівні поряд з українською, але ж не замість української! А в Луганському державному університеті студент С.Мельничук був змушений відстоювати своє право навчатися державною українською мовою за допомогою суду. Суд визнав справедливість і законність його вимог. Мельничуку було присуджено премію імені Олекси Гірника, який за радянських часів здійснив самоспалення на знак протесту проти нищення української мови. Виступаючи на врученні премії, Мельничук наголосив, що “слабких духом ламають, а сильних – гартують”. Побільше б нам таких сильних духом студентів для відродження української мови. Бо існуючу ситуацію вже можна описати тільки за допомогою відомого анекдоту: Україна – це місце, де українці заважають росіянам і євреям будувати Українську державу.

Багатьом українофобам дуже хочеться такої України, де нею б і не пахло. І щоб українці з їхньою мовою, культурою, історією, традиціями не плуталися під ногами й не заважали жити на українській землі.3 Тому замість того, щоб зміцнювати державну українську мову, консолідувати сили країни, як це роблять у тій же Росії, нам пропонують робити протилежне. Зокрема, надати державний статус російській мові, що уповільнить подальшу самоідентифікацію українців. При цьому основним обгрунтуванням є переживання про ущемлені права російської мови, хоча у нас левова частка друкованої продукції саме на російській, а телерадіоефір російськомовний більше ніж на половину. Цього мало? Потрібно, щоб українського слова в ЗМІ не було взагалі?

Значна кількість російськомовного населення України не є чимось природним – це історична спадщина від перебування наших земель у складі Російської імперії та СРСР. Вона має дві складові. По-перше, це власне росіяни, що переїхали до України як за давніх царських часів, так і за останніх радянських. А по-друге, це українці, які користуються переважно російською мовою, – це також наслідок багаторічної цілеспрямованої русифікаційної політики. Щоправда, і серед них абсолютна більшість визнає своєю рідною мовою українську.1 Таким чином, залишається відкритим питання, чому апологети “захисту російської мови” порушують право переважної української більшості (в тому числі й у південно-східних областях) на відродження своєї мови і культури? Чому протягом 2004-2006 рр. події в Україні пов’язані з цинічним розігруванням деякими вітчизняними політиками і російськими політтехнологами карти розколу й нацьковування регіонів один на одного?

Все це відбувалося й відбувається тому, що в Україні існує повна свобода антидержавної, сепаратистської пропаганди навіть у державних ЗМІ. Якби була така свобода у Росії, то вона зменшилася б до розмірів колишнього Московського князівства XV століття. Проте Україна все ж таки виявилася дуже життєздатною державою, якщо витримує таку тотальну інформаційну агресію. А будь-які прожекти неукраїнської, денаціоналізованої України (Україна не для українців) приречені на провал. Українська держава, де немає місця українській нації, є безперспективною. Так само не буде добре в такій Україні жодній національній меншині, якщо в ній буде погано українцям.

Зусиллями радянської влади, коли нас весь час оббріхували, перекручували нашу історію, культуру, духовність, обмежували мову, вдалося виростити ціле покоління яничарів. В їхніх руках і опинилася українська влада в 1991 році. В цьому й полягала біда України протягом 90-х рр. Погляньте, хто і як голосував 16 липня 1990 року по Декларації за державний суверенітет України в стінах Верховної Ради УРСР. Проти виявилися лише три особи, а не голосували, що рівнозначно голосу “проти” – 26. І серед них:
  • Л.Д.Кучма – майбутній прем’єр-міністр України з винятковими повноваженнями і багаторічний президент;
  • В.П.Пустовойтенко – майбутній багаторічний міністр Кабінету міністрів України та голова українського уряду;
  • Є.П.Кушнарьов – майбутній голова Адміністрації Президента України та багаторічний голова Харківської обласної державної адміністрації, один з провідних сепаратистів 2004 року;
  • С.В.Куніцин – майбутній голова уряду Автономної Республіки Крим;
  • В.А.Івашко – керівник КПУ, що згодом перебрався на підвищення до Москви.

Лідер недавньої “партії влади” СДПУ(о) та всесильний Голова Адміністрації Президента України В.Медведчук за радянських часів взагалі був одним з учасників владного спектаклю по засудженню “соціалістичним судом” українського поета В.Стуса. Тобто, цей український можновладець вийшов з середовища радянських катів з досвідом переслідування патріотів України. Як колись писав М.Грушевський, “біда України полягає в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна”.

Ці люди не сповідують ніякої національної ідеї, окрім ідеології власного збагачення. Держава для них – це не апарат, спрямований на задоволення потреб нації, а лабіринт привілеїв і політичних зв’язків, компетенції і повноважень, де кожен бореться проти всіх. І ось на 16 році незалежності України працівники правоохоронних органів та спецслужб прийшли до дивного висновку: боротьба з корупцією і організованою злочинністю в Україні є боротьбою проти самої держави. Тому що організована злочинність повністю замінила державу й навіть творчо пристосувала її до своїх потреб. Бандити так і не опинилися у в’язницях, як вимагав народ. Тому що вони вже сидять на державних посадах. А боротьба з корупцією взагалі злочинна. Тому що завдяки можновладцям і народним депутатам з “портфелями” кримінальних авторитетів корупція стала синонімом таких широко вживаних понять, як “демократія”, “національна ідея” та “ідеали Майдану”. А народ вчиться швидко, тому гасло “Один голос – п’ять доларів!” уже сприймається без відрази. Так здійснилося “перевиховання” народу в найбільш аморальний спосіб. І розпочинається тепер все з шкільного дитинства. Замість піонерських та комсомольських організацій прийшли не пластуни чи бой-скаути, а шкільні злочинні угрупування під патронатом відділів освіти. За кожен шкільний захід батьки мають сплатити. З вчителями краще не сваритись, а давати стільки, скільки вимагають. Далі те ж саме повторюється вже у вищих навчальних закладах.

Діти все це добре розуміють і швидко пристосовуються. Твоє майбутнє залежить від багатства твоїх батьків. То навіщо ж самому боротися, вчитися? На цьому тлі вже не дивують маніфестації за легалізацію легких наркотиків. Тільки наївні не знають, що в українських школах збір металобрухту чи макулатури давно змінився конкуренцією між учнів за розповсюдження “фену” (амфетамінів) й макової соломки. Оце таке майбутнє України зросло в роки незалежності!

Ми хочемо продовження такого життя? Однозначно, ні. Ми хочемо ще страшнішого майбутнього, котре вимальовується перед нами? Тим паче, ні! То що ж нам робити? Нам потрібно повернути свою державу собі! Ми повинні припинити боротьбу проти власної історії, визнати тих, хто боровся за Україну і загинув за неї. І просити у них вибачення за те, на що перетворилася Україна на наших очах. Це буде пересторогою нам самим, аби в майбутньому нас не ввели в оману, як це відбулося після 1991 року.

Наступним кроком у одужанні нації стануть самоповага, національна культура та освіта. Головне – це не втратити молоде покоління, бо з ним пов’язане майбутнє України. Якщо школа не виховала патріота держави, не прищепила йому любов до рідної мови, історії, культури, не витравила з нього раба – така школа завдала непоправної шкоди українському суспільству. І немає чого дивуватися, що українці ніяк не можуть встати з колін, бути гордими, що вони українці – одна з найбільших націй Європи. Бути свідомим того, що я господар на своїй землі і я повинен сам будувати свою державу і керувати нею. Не купка зайдів, пройдисвітів, чужинців, які ніколи не любили ані Української держави, ані її народу, вважаючи його бидлом. Нечесними шляхами, обманом, шахрайством захопили вони всі наші багатства, стратегічні галузі економіки країни, наживають і вивозять мільярдні прибутки, тоді як більшість населення ледве зводить кінці з кінцям.

Ми є свідками того, як великі заводи, котрі були збудовані працею цілих поколінь, стали об’єктами привселюдної боротьби між кланами олігархів – Пінчука, Ахметова і Коломойського. А український народ дивиться, як його багатство ділять і не можуть поділити, і мовчить. На часі згадати слова нашого генія Тараса Шевченко:


А ми дивились та мовчали,

Та мовчки чухали чуби.


Національна освіта має розвиватись щабель за щаблем. Дитина, навчаючись читати, повинна досита насичуватись традиціями своєї країни. В 10 років вона повинна знати, яку продукцію тут виробляють, в 12 років – її області, дороги й міста, у 15 – історію, а в 16 – закони. Її серце та розум мають наповнитися думками про героїв України та їх шляхетні вчинки з легенд. У 20 років українець має бути не просто людиною – він повинен бути саме українцем. Окремим курсом має викладатися наш сумний історичний досвід (голодомор, репресії), щоб у свідомості підлітків закарбувалася головна думка: трагедії та злочини відбулися через втрату українським народом своєї державності. Велику роль тут можуть зіграти наші майстри художнього слова, оскільки історичній правді значно легше достукатися до серця через літературні твори, а не сухі рядки архівних документів.1

Студенти незалежно від спеціальності повинні прослухати по два семестри (по 70 аудиторних годин щорічно, тобто до 7% усього аудиторного часу) такі чотири важливі загальноосвітні предмети:
  1. Культура української мови (це повинен бути передусім практичний курс, спрямований на оволодіння українською мовою).
  2. Українська література (в тому числі ознайомлення з останніми, суспільно вагомими й злободенними творами українських письменників).
  3. Історія України (це повинен бути аналіз помилок і здобутків українського народу на його історичному шляху).
  4. Українська культура.

І весь цей українознавчий, державотворчий цикл предметів повинен завершуватися державним іспитом.

Державні чиновники зобов’язані знати українську мову. Можна розповсюдити по всіх регіонах України ініціативу голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації Надії Деєвої. За її розпорядженням були введені спеціальні курси української мови для чиновників, щоб викорінити жахливий суржик і навчити писати документи без помилок. Щоб уникнути прогулів, втрат робочого часу і скарг на незаплановані витрати, пов’язані з вивченням української мови, курси організували прямо в приміщенні адміністрації. І кожного четверга одногодинну лекцію читав фахівець з Академії держуправління при Президенті України. Це добрий приклад того, як можна просто і ефективно робити справу, вириваючи з рук шовіністів гасло про русофобію.

Однак на цьому не можна зупинятися. Освітні заклади – це основа нашої державності. Адже держава будується насамперед у свідомості її громадян. Тому необхідно створювати в Україні систему безперервного навчання й виховання високого рівня, оскільки людина самовдосконалюється все життя.1 Формування патріотичних почуттів і національної свідомості молодих громадян має будуватися на конкретних прикладах героїчної боротьби нашого народу за свободу і незалежність Батьківщини. Нагадаємо слова О.Пушкіна: “Неуважение к предкам есть первый признак дикости и безнравственности”. Тому маємо шанобливо ставитися до всіх – від гетьманів і лицарів княжої доби до національних героїв останнього часу. Крім того, український народ повинен назавжди запам’ятати всі злочини проти нього. Жодних термінів давнини за цими злочинами бути не може. Для цього необхідно створити мережу центрів, де б узагальнювався історичний досвід нашого народу. Перший крок в цьому напрямі вже зроблений – указом президента створений Український інститут національної пам’яті. Нехай із запізненням на 15 років, однак опір керівників із свідомістю, спотвореною комуністичною пропагандою, вдалося подолати. Інститут повинен об’єднати зусилля всіх організацій, що мають відношення до історії, архівні служби, кіно- та фотоархіви, ЗМІ для наполегливої роботи по зміцненню політичної нації в Україні. Його активна праця має стати на сторожі нашої пам’яті й перешкодою появи ганебного явища манкуртів – людей без роду і племені, здатних тільки їсти, спати та функціонувати за наказом господаря. Він буде на передовій вивчення трагічної історії нашого народу, щоб було уроком для сучасних і прийдешніх поколінь, щоб ми пам’ятали, до яких наслідків призводить бездержавність для нації, пам’ятали жертви попередніх поколінь в боротьбі з ворогами нашого народу. І він має дати відповіді на питання, як захистити націю та суспільство від політичних, економічних, ідеологічних та психологічних диверсій.

Прикладів діяльності подібних інститутів і дослідницьких центрів у світі доволі багато. Є вони вже і на пострадянських теренах. Ось у Тбілісі (Грузія) створено Музей радянської окупації, де зібрані архівні документи, фотографії, публікації та інші матеріали, що свідчать про злочини радянських часів проти країни. Цим заходом Грузія рішуче порвала з комуністичним минулим. Президент України В.Ющенко під час відвідин Грузії зауважив, що такий музей потрібний і в Україні, хоча реакція нашого суспільства буде більш неоднозначною, ніж грузинського. Але це потрібно задля пам’яті українців-жертв тоталітарного режиму.

Зрозуміло, що багато русофілів і комуністичних бонз будуть проти таких програм по патріотичному вихованню молоді з використанням історичного минулого, боротьби наших героїв із загарбниками за незалежність нашої держави, за кращу долю свого народу, жертвуючи навіть власним життям. Однак тривалий час той же Інститут національної пам’яті ніяк не міг розгорнути масову роботу. Верховна Рада через блокування комуністами довго не могла прийняти закон про геноцид українського народу під час голодоморів. Так і не побудовано меморіалу жертвам штучного голоду. І це при тому, що восени 2006 року вже навіть адміністрація президента США дозволила будівництво такого меморіалу жертвам Голодомору-33 в самісінькому центрі Вашингтону. А в Києві все сперечаються, оскільки мільйони нащадків тих, хто помер від голоду, ніяк не можуть подолати опір кількох тисяч катів та їх однодумців. Проте нам не слід звертати увагу на їхній оскал, ми маємо впевнено йти до своєї мети.


V. Не так сталось, як гадалось


Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?


Тарас Шевченко


Тривалі періоди бездержавності справили трагічний вплив на історичну долю українців. Наслідками бездержавності для українців стали:
  • у XVIII столітті – погром Батурина, руйнація Запорізької Січі, Гетьманщини та запровадження кріпацтва;
  • у ХІХ столітті – кріпацтво, русифікація, занепад культури та освіти аж до повної неписьменності селян, постійні війни, де українці були “гарматним м’ясом” по обидва боки фронту в арміях різних держав;
  • у ХХ столітті – безкінечні війни, штучний голод та масові репресії Радянської влади, депортації до Сибіру, польські “пацифікації”, акція “Вісла” та польсько-українські зіткнення на Волині, румунські та угорські утиски, русифікація та Чорнобиль.

Під час Міжнародної наукової конференції в Києві 9 вересня 1993 року, присвяченої з 60-ій річниці Голодомору, Президент України Л.Кравчук висловився так: «Я цілком погоджуюсь з тим, що це була спланована акція, що це був геноцид проти власного народу. Але я тут не ставив би крапку. Так, проти власного народу, але за директивою іншого центру. Очевидно, саме так слід трактувати цю страхітливу сторінку нашої історії».1 Таким чином, правда про Голодомор свідчить про справді існуючу небезпеку доленосних для народу рішень, якщо вони приймаються за межами республіки. Саме тому наприкінці 1980-х років партійні керівники України відкрили архіви, бо це сприяло утвердженню політичної незалежності України, отже, їхньої особистої незалежності від Кремля.

Зазначимо, що перебування у складі чужих держав призвело до втрати значних українських територій. Всім добре відома історія Кубані, яка освоювалася та виборювалася українцями, а тепер вважається “исконно русской землей”. Однак це далеко не єдина втрата. Після розгрому УНР Україна знову була поділена між багатьма державами і втратила велику кількість території і населення. Ленінсько-сталінська адміністративно-територіальна політика, численні війни призвели до того, що Україна, починаючи з 1917-го і до 1946 року втратила низку своїх історичних земель окрім Кубані.

Так, згідно з Ризьким миром 1921 року до Польщі відійшло понад 169 тисяч квадратних кілометрів української території з населенням понад 11 мільйонів чоловік. Західноукраїнські землі майже 20 років були відірвані від України (Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Осяння, Лемківщина).

Згідно «Договору про кордони», який український радянський уряд затвердив 10 березня 1919 року, частина населення України була передана до Росії. А в серпні 1924 року ЦВК СРСР прийняв постанову про включення Шахтинської, частини Таганрозької округи до складу РРФСР, де українці становили понад 71%. Внаслідок таких дій Україна втратила територію площею понад сім тисяч квадратних кілометрів із населенням 325 тисяч чоловік, низку промислових і сільськогосподарських підприємств.

Значні територіальні та економічні втрати змусили навіть уряд Радянської України повернутися до питання перегляду кордону між УСРР та РРФСР. Після довгих переговорів з делегатами РРФСР вдалося досягти компромісу. Вирішили, що Україні буде повернуто територію з населенням понад 1 мільйон чоловік (з них 58% українці) — половину території, передбаченої українським проектом. Однак ЦК РКП(б) вважав інакше. Він на свій розсуд перекроїв Україну. Як наслідок, Україна втратила більше земель та населення, ніж одержала.

Нещодавно перед нашими очима відбувся референдум у Придністров’ї про незалежність і приєднання до Росії. Не всім відомо, що насправді в цій самопроголошеній республіці росіяни не складають більшості. За переписом 2004 року росіян, молдован і українців в ПМР приблизно однакова кількість – по одній третині населення. Щоб підкреслити рівність всіх трьох національностей в ПМР навіть проголосили державний статус української мови поряд з російською та молдавською. Однак не треба вводити себе в оману. Бутафорська українськість ПМР видна вже на купюрах грошей, які друкує Придністровський банк. Так, на купюрі в 500 тисяч придністровських рублів (відомих “сувориках” через зображення на них пам’ятника Суворову в Тирасполі) 1997 року на трьох мовах надруковано назву банку ПМР. Зокрема, українською там написано “Прідністрівський банк”! Якщо вже навіть державні мужі ПМР на своїх грошах не можуть написати українською мовою елементарні речі без граматичних помилок, то годі щось говорити про український характер ПМР. Цей суто російський анклав керується винятково з Москви і маскується під молдовський та український, напрацьовуючи методи територіального розчленування нашої держави. Найгірше те, що колись це була українська земля, яку ми, на жаль, втратили. Звернемося до історії.

У лютому 1918 року Бессарабію зайняли румунські війська, а в листопаді 1918 року румуни зайняли всю Північну Буковину. 12 жовтня 1924 року на українському Лівобережжі Дністра була створена Молдавська Автономна РСР (тоді ще в складі Української РСР). 26 і 27 червня 1940 року Москва висунула Румунії два ультиматуму з вимогою передати СРСР Бессарабію та Північну Буковину. 28 червня 1940 року радянські війська вступили до цих територій. А вже у серпні Верховна Рада СРСР вирішила створити Молдавську РСР, куди включила міжріччя Пруту і Дністра (Бесарабію), а також вилучені з України землі Придністров’я. Так за рахунок України було закладено підвалини майбутньої ПМР, яку сьогодні Москва з успіхом використовує для тиску не тільки на Молдову, але й на Україну.

Восени 1914 р. російські війська захопили Галичину й Буковину. Верховний головнокомандуючий великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що “російський народ об’єднався” і що “завершено справу Івана Калити”—Москва зібрала всі землі. Відповідно до цього новопризначений генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський так накреслив програму своїх дій: “Галиция и Лемковщина—искони коренная часть единой великой Руси; на сих землях местное население всегда было русским, потому все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство”.1

Місцеве українство зазнало цілковитого розгрому. Одразу заборонили друкування книг, газет і журналів українською мовою, погромлене товариство “Просвіта”, розпочалися гоніння на Українську Церкву. Для вчителів організували курси російської мови, оскільки на неї планували перевести всі українські школи. А поки що їх просто закрили. При цьому генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський у своїй боротьбі з “мазепинцями”, як він називав українців, активно спирався на москвофілів, котрі правильно розуміли слов’янську спільність. Тих українців, хто не поділяв таких думок, очікувала сумна доля. З самого початку російської окупації Галичини розпочалися масштабні арешти. Тільки через київські в’язниці було перевезено вглиб Росії понад 12 тис. осіб, серед них багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 р. арештовано митрополита А.Шептицького й вивезено до монастирської в’язниці в Суздалі, де він пробув до революції 1917 р. Вивезено ректора Львівської семінарії отця Й.Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства. Ставлення росіян до галицьких українців відомий тодішній російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як “європейський скандал”. У 1915 р. під час відступу російської армії з Галичини почалося масове виселення українців та євреїв, яких уряд вважав за шпигунів і просто “неблагонадійних осіб”, до Сибіру. На Холмщині, Волині, Поділлі війська палили виселені села.

Складається враження, що під час І-ї світової війни український рух залишалося для Росії небезпечнішим рухом, ніж німецький! На відміну від репресій щодо українства російська адміністрація на Галичині не зачіпала німецьких шкіл, установ і закладів. Ось як імперія розуміла слов’янську солідарність.

Аналогічним чином і в Наддніпрянській Україні російська влада намагалася використати початок І-ї світової війни для придушення українства, котре не бажало перетворюватися на малоросів. Царський міністр закордонних справ С.Сазонов з неприхованим задоволенням казав: “Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху”. Зокрема, варто було Михайлу Грушевському повернутися з Європи до Києва у листопаді 1914 р., як його одразу заарештували й вислали до Симбірську, згодом до Казані, і лише завдяки проханню Російської академії наук йому дозволили переїхати в Москву (не в Україну) та знову зайнятися науковою діяльністю.

Після Другої світової війни в процесі врегулювання відносин між СРСР і Польщею було проведено новий польсько-український кордон. За ним старовинні українські міста, засновані Данилом Галицьким Перемишль та Холм опинилися в складі Польщі. Українське населення Західної Галичини було депортоване поляками внаслідок акції «Вісла» (дивись додаток №7). 600 тисяч українців тоді було депортовано до УРСР, а 150 тисяч – на німецькі землі, приєднані до Польщі. Вивезення супроводжувалося знищенням дотла їх матеріальної культури. Знищено було 260 церков, загинуло під час депортації 66 українських священників. Українці завинили тим, що підтримувало своїх партизанів, тобто УПА, яка не хотіла комунізму ані радянського, ані польського. За це і СРСР, і польські комуністи зарахували УПА до найбільших ворогів роду людського. Очевидець згадує, що ця депортація відбувалася в стилі есесівських репресій: “Село оточили 500-600 жовнірів. Але нас про це виселення встигли попередити, бо Українська повстанська армія мала розвідку в польських сторонах… І хоч в селі залишилися тільки ті, що задумали їхати в Україну, вояки їх дуже били… До грудня 1947 року ми жили спокійно. Але в січні за нас знову взялися. Почали заарештовувати нас як бандитів… Вигадали, що ми, молодь, зібрали зброю і вирішили заснувати у Східній Прусії нову УПА”.1 І досі комуністичні бонзи зберігають це своє ставлення до УПА.

Таким чином, Україна з 1917 до 1946 року втратила низку своїх історичних земель: Берестейщину, Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, частину Слобожанщини, Кубань, лівобережжя Дністра, що призвело до суцільної полонізації чи русифікації значної частини українського населення. Сьогодні про будь-які зміни кордонів на теренах Європи говорити годі, але історію цього питання треба знати. Так завжди буває, коли долю народу вирішують в чужій столиці, і йому доводиться пережити чимало горя. Весь наш досвід підтверджує це правило.

У 1990-ті роки, коли у нас вже була своя держава, яскраво продемонстрували пряму користь від цього. Поки довкола України тривали війни та збройні конфлікти (Закавказзя, Придністров’я, війна на російському Північному Кавказі та громадянські конфлікти у Москві в 1993 році, безкінечна війна на Балканах), Україна уникла участі в них і зберегла стабільність у себе вдома. Раніше українці волею Москви опинялися в перших лавах учасників різноманітних віддалених воєн, що ніяк не торкалися українського життя і були нам взагалі непотрібні. Яскравий приклад – Фінляндія 1939-1940 рр. Ця війна тривалий час замовчувалася. Символом поразки та несправедливості стала сумна доля 44-ї стрілецької дивізії з Київського військового округу, розгромленої у фінських снігах в січні 1940-го. Навіщо Україні була потрібна ця війна та ці жертви?2 І таких непотрібних війн за чужі імперські інтереси, де українцям була підготовлена роль “гарматного м’яса”, було ще багато. Можна пригадати безліч “спеціальних відряджень” до країн Азії та Африки, коли військовослужбовці з України були змушені захищати “рідну Йеменщину”, “рідний Єгипет”, “Ангольщину” та багато інших комуністичних режимів. Остання війна в цьому ряду – Афганістан. За офіційною статистикою російського Генерального штабу (збірка “Россия и СССР в войнах XX века”, вже згадувана на сторінках цієї книги) на території ДРА в 1979-1989 рр. загинуло 2572 українця. Це без врахування представників інших національностей, які призивалися до лав Збройних Сил СРСР з території України. В самій Україні називають інші дані. Так, 14 лютого 2007 р. на урочистому засіданні з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав у Великій залі Генерального штабу ЗС України перший заступник міністра оборони, ветеран війни в Афганістані Леонід Поляков зазначив, що загинуло, померло від ран та пропало без вісті на афганській землі 3380 українців. Понад 12 тисяч синів України повернулися з Афганістану поранені та скалічені. А загалом з 620 тисяч військовослужбовців і 21 тисячі працівників та службовців Радянської Армії в Афганістані майже 160 тисяч солдат і офіцерів походили з України.

Іноді ці віддалені війни роздмухували пожежі, що вони приходили і на українські терени. Використавши українців, залишивши родини без годувальників, а багатьох солдатів інвалідами, Москва покинула їх напризволяще. І тепер Україна змушена платити їм пенсії, оскільки Росії вони більше не потрібні.

Вплив Кремля на Україну. Нам потрібно пам’ятати про постійні антиукраїнські дії Кремля. Москва ставиться до України не як до незалежної держави, а як до свого васала. Економічний зв’язок між Росією і Україною значний. І це дає можливість Росії використовувати певні важелі тиску, що було зроблено, зокрема, під час газової кризи взимку 2006 року. Одним з основних механізмів тиску Кремля на Україну є використання п’ятої колони в Україні та наявність російськомовного населення.

Керівництво Росії всіма дозволеними і недозволеними методами веде антиукраїнську політику. Про багатовекторність цих впливів ми вже говорили. Зараз хотілося б показати деякі імперські дії не тільки до України, але й до інших посткомуністичних країн. Так, Росія нехтує територіальною цілісністю та суверенітетом своїх сусідів (абхазький, осетинський, придністровський конфлікти). Для Росії Придністров’я – це найважливіший плацдарм для випробування нових політичних прийомів з мінімальною відповідальністю Кремля. Потім вона зможе використати цей досвід щодо України. Роздмухування міжрегіонального протистояння, розкол України духовно, інформаційно, економічно, всіляке сприяння штучній регіональній ворожнечі. А українське керівництво, захопившись внутрішніми розборками, не перешкоджає російським діям. Зраду Майдану виправдовували об’єднанням України. Але що ж це за об’єднання, коли розкол поглиблюється? Коли Донбас стає українською Абхазією, Крим перетворюється на некеровану адміністративну одиницю, Одеса і Дніпропетровськ дистанціюються від загальноукраїнського контексту, Харків іде курсом Кушнарьова?

Росія будує свої відносини з Україною не як з цілісною державою, а як з сукупністю територій, щодо кожної з яких можна здійснювати окрему політику. Донбас стає привілейованим проросійським регіоном і економічно протиставляється іншим.

Росія силою утримує маяки та інші навігаційні об’єкти в Криму, які за законом належать Україні. Російська сторона зволікає з поданням двостороннього договору про українсько-російський державний кордон на ратифікацію до Держдуми. До сьогоднішнього дня не вирішено з Російською Федерацією питання про демаркацію україно-російських кордонів по суходолу і в морській зоні. Залишається невирiшеною проблема визначення правового статусу Азовського моря i Керченської протоки, де Росiя намагається забезпечити собi вигiдний варiант розподiлу (дивись додаток №8). До сьогоднішнього дня не врегульовано проблеми тимчасового перебування російського флоту на території України. Це питання інвентаризації об’єктів нерухомості, землі, радіочастот, навігації та орендної плати за користування всім цим. Севастополь поступово заселяється відставниками з російського флоту. А молодь навчається у місцевих філіалах російських ВНЗ. В результаті створюється потужний російський анклав, здатний впливати на всю Україну. Крім того, як свідчить московський політолог Марков, для Росії Севастополь – це контроль над Чорним морем з усім узбережжям Кавказу, а також вихід до Близького і Середнього Сходу. Тобто російське панування в Севастополі має геополітичні цілі.

Україна намагається повернути свою власність через суди. Проте російська сторона відмовляється виконувати рішення українських судів щодо повернення Україні об’єктів навігаційно-гідрографічного забезпечення. Також російська сторона затягує проведення інвентаризації земельних ділянок та нерухомого майна, якими Чорноморський флот користується на правах оренди. Є питання щодо використання російської державної символіки в місцях дислокації російських військовослужбовців. В жодному місті Російської Федерації немає стільки російських триколорів, скільки в Севастополі. Зловживання використанням державної символіки однієї держави на території іншої є нічим іншим, як неповагою до суверенітету останньої. Конституційний закон «Про Державний прапор Російської Федерації» передбачає: судно, яке ходить під державним чи національним прапором іноземної держави, повинне під час перебування у внутрішніх водах Росії або під час стоянки в порту РФ крім свого прапора піднімати відповідно до міжнародних морських звичаїв також і російський державний прапор. Як свідчить перший заступник міністра зовнішніх справ України В.Огризко, коли наше МЗС запропонувало росіянам застосувати аналогічне правило для їх військових кораблів, які базуються у Севастополі, то з вуст росіян довелося почути, що підняти український прапор поряд із російським було б протиприродно. Така позиція відверто дивує. Хіба наші прапори не можуть майоріти поруч? Хіба це образа для росіян?

Москва продовжує вести проти нас широкомасштабну політичну, економічну, інформаційну війну, відводячи особливу роль засобам масової інформації. Росія втручається в усі наші справи, навіть у тексти наших шкільних підручників, щоб вказати нам, як потрібно трактувати ті чи інші історичні процеси. Їм допомагає п’ята колона в Україні, котра хоче видалити з шкільних підручників все, що стосується національно-визвольної боротьби. Зокрема, комуністи та член фракції Партії регіонів у Верховній Раді В.Колесніченко вимагають переписати шкільні підручники з історії України. Росія знову хоче повернутись до радянських часів, коли всі «циркуляри» до України йшли з Москви. Росія привласнила собі всю спадщину СРСР, золотий запас і алмазний фонд, нерухомість СРСР у світі, 132 млрд. доларів грошових вкладів громадян СРСР у банках. Не повертає музейні та інші цінності, що були свого часу вивезені з України до Москви. А вони значні. Так, у 1933 р. за таємним розпорядженням Політбюро ЦК КП(б)У тисячі найцінніших і найкоштовніших пам’яток золотого і діамантового фонду Музейного містечка було вилучено і спочатку відправлено в Київську контору, а потім — до сховищ Держбанку СРСР. Вони й досі зберігаються у поважних установах Росії без відповідних, як на той час, так і натепер, документів на законне зберігання. Ще раніше, на початку 20-х років, у кожній області почали діяти комісії НКВС, політичне керівництво якими здійснювала правляча компартія. Вони повинні були, відповідно до спеціальних норм, планово здавати певну кількість (у тоннах і у вагонах!) коштовного металу й відправляти його у Москву.1 Трагічною була доля музейних скарбів України, які евакуювали на схід під час Другої світової війни. Історичні документи, старовинні вироби з срібла та золота, нумізматичні колекції, картини та предмети декоративного мистецтва пакували до ящиків, тюків, звичайних мішків та вивозили до Уфи, Новосибірську, Актюбінську, Красноярську та інших міст. Чимало експонатів загинуло в дорозі, оскільки евакуація відбувалася в стислі терміни і в екстремальних умовах. А серед тих, що доїхали до місць евакуації, багато вже не повернулося до України й осіло в російських музеях.

Москалики, що заздріли,

То все очухрали.

Могили вже розривають

Та грошей шукають,

Льохи твої розкопують

Та тебе ж і лають…

Тарас Шевченко.


Так само в нас вкрали нашу історію. Російський царат, російський комунізм та сучасний російський неоімперіалізм були солідарними у своїх намаганнях. Протягом 300 років ми чуємо одне й те саме. Мовляв, Київська Русь – це не Україна, а історія росіян (або в кращому випадку «наша спільна історія»). При цьому ігнорується думка російських же науковців, як, наприклад, академіка РАН Т.Алексєєвої, котра у своїй праці «Етногенез східних слов’ян (за даними антропології)» (Москва, 1973 рік) на великому фактичному матеріалі археологічних і антропологічних досліджень довела, що Київщину нині населяє той самл народ, що й тисячу років тому. Проте Радянська влада дозволяла говорити про існування українців лише з ХVI-XVII століть. А сучасна російська влада вже і на це не погоджується. Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького, під час якої була створена козацька держава Військо Запорізьке (видатний приклад самоорганізації нашої нації) – це не Україна, а просто повстання православних селян і козаків Речі Посполитої, котре не мало шансів на перемогу без приєднання до Московського царства. За логікою Москви виходить, що покозачене українське селянство повстало тільки для того, щоб позбутися гніту шляхти й впрягтися в кріпацьке ярмо російських дворян.

Останній приклад з цього ряду – відкритий лист колишнього першого секретаря Володимир-Волинського міському комсомолу, а тепер ідеолога та народного депутата від Партії регіонів В.Колесніченка до «гуманітарного» віце-прем’єра Д.Табачника з «набатною» назвою «Уроки лицемерия для маленьких украинцев». У ньому він розвінчує всю українську історичну науку. На його думку, дуже вже багато в українській історії українців, а натомість дуже мало про виняткову роль Росії в історичній долі українського народу. І взагалі, історія України повинна бути історією території під назвою «Україна», а не історією українського народу та Української держави. Як бачимо, комсомольська школа Колесніченка дала глибоке коріння. Дали б йому волю, і він не тільки б вихолостив історію України до історії росіян на Окраїні, але й взагалі замінив би її «Коротким курсом історії ВКП(б)» в поєднанні з «Історією СРСР» від партійних ідеологів часів Суслова. Саме таким уявляє собі “реальне історичне минуле” України цей ідеолог від “регіоналів”. І в планах його однодумців немає місця для української України.

Не дивно, що неможливо почути від Колесніченка обурень проти написаного в російських посібниках з геополітики, де бажання знищити Українську державу навіть не приховується. Адже викладені в них тези насправді повністю поділяються борцем за “чистоту” українських підручників Колесніченком. Ось деякі з “перлин” його однодумців:

“Украина как государство не имеет никакого геополитического смысла. У нее нет ни особенной культурной вести универсального значения, ни географической уникальности, ни этнической исключительности. исторический смысл Украины отражен в самом ее названии—“Украина”, т. е. “окраина”, “пограничные территории…”1

А якщо так, то “существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом “суверенного государства” тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию”.2 Тобто російські політики і генерали повідомляють, що саме існування незалежної української державності є фактом агресії проти Росії, і попереджають:

“Суверенитет Украины представляет собой настолько негативное для русской геополитики явление, что, в принципе, легко может спровоцировать вооруженный конфликт. Без черноморского побережья от Измаила до Керчи Россия получает настолько протяженную прибрежную полосу, контролируемую неизвестно кем [це про українців—авт.], что само ее существование в качестве нормального и самостоятельного государства ставится под сомнение.”3

Таким є справжнє ставлення до українців, котрих іменують не інакше як “невідомо хто”. Окрім загальних слів про необхідність тотального і необмеженого контролю Москви над територіями України існує і план конкретних заходів по вирішенню “українського питання”. По-перше, завдяки збереженню єдиного мовно-культурного та релігійного простору має продовжитись русифікація українців, їх наближення до етнічних росіян і розмішування українського етнічного моноліту штучною міграцією.

По-друге, Росія має сприяти максимальному внутрішньому послабленню української державної структури, розчленовуючи її на окремі регіони:

“Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов, соответствующих гамме геополитических и этнокультурных реальностей.”1

Переслідування всього українського є давньою справою для Москви. Володимир Винниченко у своїй “Відродженні нації” констатував це такими словами:

“Вся історія відносин між Москвою та Україною на протязі більше, як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стирання всякого сліду її, щоб навіть імені її не лишилось”.

Цікаво виходить: в Празі з середньовічних часів жили чехи, в Парижі – французи, в Римі – італійці. А от українців не було. Хто ж тоді жив у Києві? Ще з часів Російської імперії шовіністично налаштовані російські пропагандисти та історики намагалися хоч якось пояснити цю очевидну для всіх російську неприємність: «мати городів руських», основа російської державності знаходиться в землях Подніпров’я, де росіян не було і навіть зараз, після радянської політики змішування народів, їх меншість. Найбільш відома з цих «концепцій» – точка зору Погодіна. В двох словах вона виглядає так: Київ заснували і побудували росіяни, яких звідти витіснили монголи, а на звільнене місце з Західної України прийшло місцеве спольщене населення. Не дивно, що навіть такі апологети східнослов’янської єдності, як академік П.Толочко, не погодилися з очевидним шовінізмом Погодіна і його сучасних послідовників. А українські історики взагалі твердили про відсутність прямого зв’язку між історією Київської Русі та Росії. За М.Грушевським Московська держава «не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської», і варто говорити про відношення Київської Русі до неї, як про відношення культурної Еллади до варварської Македонії. Остання силою привласнила собі велич і першість Еллади.

Серед інших російських «концепцій» ХІХ-ХХ століть – відмова українській мові в праві на існування («спольщений діалект російської»), відмова в праві на національне самовизначення (УНР не була державою українського народу, а маріонеткою німців), міф про «бандерівців» і, врешті-решт, замовчування історичного референдуму українського народу на підтримку незалежності України. Мовляв, все вирішила трійка «злочинців» у Біловезькій Пущі, зруйнувавши СРСР. А щоб право українського народу самостійно вирішувати свою історичну долю піддавати сумніву і надалі, сучасну Українську державу постійно намагаються дискредитувати в очах українців. Мовляв, українці – це селюки, де у кожного своя хата з краю. У них немає досвіду державотворення і управління, немає власної історії, штучно витворена мова і культура тощо.

При цьому жодних згадок про ті страшні злочини, що вчинила Москва проти українського народу. Якщо Німеччина вибачається за горе, яке приніс Третій Рейх іншим народам, здійснює відшкодування колишнім в’язням концтаборів та вивезеним на примусову працю до Німеччини, то Росія вважає, що нікому нічого не зобов’язана. Вважаючи себе правонаступницею СРСР, вона водночас не бажає нести відповідальність й вибачатися за радянські репресії проти народів, національно-визвольну боротьбу котрих придушила радянська Москва. Понад 300 років Україна була колонією царської Росії, 70 років – більшовицькою колонією. Мільйони людей репресовані, загинули від голодомору, від непосильної праці в концтаборах, на будівництві Санкт-Петербургу, комуністичних каналів, залізниць і комбінатів. Починаючи від Петра І заборонялася українська мова, культура. Але правонаступниця Російської імперії та СРСР не тільки не вибачилась, а всіма методами, спираючись на п’яту колону, намагається знищити Українську державу, перетворивши на чергові губернії (або новомодні федеральні округи). Замість того, щоб допомогти Україні відродити українську мову, з якої знущалася століттями, Росія знову прагне її знищення та доводить до фіналу справу, не закінчену царями та більшовиками. І ми знову змушені вести боротьбу за відродження української мови, і Москва ще й погрожує нам за це.

Наївно було б вважати, що наша незалежність сподобається тим, хто звик використовувати Україну як джерело ресурсів для своїх геополітичних планів. Одним з постійних факторів українського життя є бажання ліквідації нашої державності з боку Росії. Це призводить до загострення проблем і уповільнення їх розв’язання. Росія намагається зашкодити процесу загальної українцізації та повернення до національного коріння в Україні, щоб Україна не стала українською.

Сама ж Росія протягом минулих 15 років пройшла чималий шлях. На жаль, він тільки підтвердив побоювання багатьох російських мислителів. Наприклад, російський релігійний філософ Іван Ільїн свого часу свято вірив, що настане час, коли тоталітаризм в Росії впаде. Проте одночасно він попереджував і про нову загрозу. “Багаторічний моральний розклад, – писав Ільїн – буде долатися поступово, бо люди відвикають від лояльності, прямоти, мужності, самостійності, незалежних переконань, взаємного переконання та довіри. А до тих пір, доки це оновлення духу не відбудеться, треба передбачити, що будь-яка спроба ввести в країні послідовний демократичний лад буде призводити або до правління черні (тобто маси, морально розпущеної та без почуття власної гідності, без почуття відповідальності, без вільної лояльності), або ж до нової тоталітарної тиранії справа. Демократи, які про це не думають і не передбачають цього, не розуміють сутності ані демократії, ані тоталітарного ладу”.

Ільїн точно дивився у майбутнє. Зробивши спробу побудувати демократичний лад, Росія занурилася в хаос, безладдя, і не знайшла нічого кращого, як повернутися до старої і добре відомої системи на чолі з чекістами. Усе це відбулося на наших очах. Дуже вигідні ціни на енергоресурси, що становлять головний експортний товар Росії, дозволяють Кремлю пригальмувати відмирання імперських рис у країні. Вони знаходять відповідну підтримку з боку значної частки громадян, свідомість яких має імперське спрямування. Невипадково у посланні Федеральним зборам РФ за 2005 рік В.Путін назвав крах Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою століття». На пострадянському просторі обидва російські президенти від початку обрали курс на відродження СРСР у різних формах — Співдружності Незалежних Держав, Слов’янського Союзу, Європейсько-Азіатської Економічної співдружності, Єдиного Економічного простору. Після 2000 року, коли до влади прийшов Путін, Росія узялася за українські справи системно й наполегливо. Інтеграційний тиск на Україну після виникнення ідеї ЄЕП став просто-таки нестримним.1

Проте публічно говорити про необхідність “мочить в сортире” першим особам країни замало для керівництва державою. Необхідна державна ідеологія. А оскільки нічого нового придумати не вдається, відбувається банальне перевидання старих шовіністичних концепцій кінця ХІХ – початку ХХ століть, прикрашених новими модними словами: “геополітика”, “домінування”, “ядерно-енергетична держава” тощо. Головними ресурсами для будування нової імперії розглядаються російський природний газ і нафта, що забезпечать стабільне надходження валютних коштів. При цьому побоювань проїсти ці кошти, як радянські нафтодолари в 1970-х роках під час “застою” Брежнєва, немає, оскільки всі пророкують довгострокове подорожчання цін на енергоносії. Відтак можна приступати до нових геополітичних ігор, де Україна є одним з об’єктів інтересу.

Щоправда, Україна ніколи і не припиняла ним бути в російських планах. Нещодавно перший президент України Л.Кравчук в інтерв’ю російській газеті “Новые Известия” сказав буквально таке:

“Питання газети: Сценарий политического кризиса на Украине за подписью Путина?

Відповідь Кравчука: Вы зря иронизируете. Когда я был президентом, Ельцин подписал специальный документ закрытого характера «Стратегия России во внутренней и внешней политике». Там прямо говорилось, что Украина входит в зону интересов России, и Россия будет делать все, чтобы Украина осталась в рамках этих интересов. Документ такой был”.

З роками нічого не змінювалося. Окремі політики, зокрема, тодішній голова МЗС України Б.Тарасюк, прямо говорили про те, що політичні кризи в Україні плануються в Москві. Відомий наш дипломат, що захищав інтереси України в ООН, в США та в Румунії під час дуже складних переговорів щодо українсько-румунських кордонів, Антон Бутейко у інтерв’ю електронному виданню “Волинь” (№441, січень 2006 року) був ще відвертішим:

“Російська концепція, схвалена на державному рівні, містить конкретні доручення спецслужбам. Росія має п’яту колону на Україні, провідника імперських ідей. У свій час, коли наша розвідка працювала на Українську державу, я мав можливість бачити проект російського документа, де було чітко розписано концепцію російсько-українських відносин з двома додатками. В одному з них вказувались прізвища людей, на які слід опиратися в роботі спецслужбам, і тих осіб, яких треба нейтралізувати. Списки оновлюються до цього часу. Сьогодні політика домінування над Україною здійснюється з допомогою спецслужб і російського національного капіталу. Цей вплив є потужніший, ніж дії більшовицьких партій. Ми повинні протистояти цьому, інакше будемо повною провінцією Російської Федерації”.

Нічого не змінилося і зараз. Достатньо згадати, як восени 2006 року в Україні «регіонали», комуністи, соціалісти та всі інші члени проросійської п’ятої колони на догоду Кремля намагалися за будь-яку ціну прибрати з органів вищої влади України тих українських патріотів, які перебували у черговому «чорному списку» Кремля (як, наприклад міністр закордонних справ України Б.Тарасюк, якого на вимогу Москви двічі усували з посади). Потім «регіонали» і комуністи «кістками лягли», щоб не допустити до МЗС і СБУ кандидатів, запропонованих президентом Ющенком. Вони також не влаштовували Москву. Наприклад, кандидат в міністри закордонних справ – висококваліфікований дипломат В.Огризко – був звинувачений в "антиросійських поглядах". Комуністи добалакалися до твердження, що Огризко не може бути міністром України, бо говорить українською мовою. Вони пригадали йому російський закид, як під час одного з форумів у Києві він не виконав прохання гостей з Росії та "упорно и демонстративно говорил на украинском языке". Хоча взагалі державний службовець України при виконанні своїх службових обов’язків повинен послуговуватися державною мовою. І це закріплено в законодавстві України. Тому треба вважати, що виступи проти Огризко пов’язані з тим, що він перебуває в російському «чорному списку». Адже він був першим заступником у так нелюбимого Москвою Б.Тарасюка, а в 2005 р. Москва відмовила в спробі МЗС України призначити В.Огризко послом України в Росії.

Натомість до владних посад просувалися відверті вороги незалежної Української держави і апологети нової євразійської імперії. Яскравим прикладом є перший віце-прем’єр-міністр Азаров, який ніколи не приховував своїх думок і публічно вихваляв лютого ненависника України Затуліна, вручивши йому «орден» власного заснування. В принципі, від Азарова не варто іншого очікувати. Він приїхав на роботу в Україну тільки у 1984 р., тож, звичайно, відстоює російські, а не українські інтереси.

Сьогодні в керівництві Росії дуже багато вихідців із спецслужб. Cеред них окрім самого президента Путіна міністри оборони та внутрішніх справ, їхні заступники, спікер Держдуми, керівники більшості управлінь і департаментів Адміністрації Президента РФ, Ради безпеки, керівництва федеральних округів, бдизько сотні депутатів Ради Федерації та Держдуми, троє керівників суб’єктів федерації… Вся ця публіка, котру журналісти охрестили “партією чекістів при владі”, ставиться вкрай негативно до самого факту існування Української держави. Легко передбачити їхні дії до ворожих, як на їх думку, держав. Сучасна Росія, Росія Путіна і чекістів, ні на хвилину не зупиниться в боротьбі за знищення Української держави. На базі підрозділу спеціального призначення Служби зовнішньої розвідки Росії в підмосковному місті Балашиха є стенд з таким гаслом:

“Есть интересы моей Родины, и если в ее интересах надо уничтожить какое-то государство, то это нужно сделать!”

Автором цих слів є підполковник розвідки КДБ СРСР І.Морозов – один з членів “партії чекістів при владі”. За президентства Путіна Морозов став членом Ради Федерації від Рязанської області, потім депутатом Держдуми, членом комітету по енергетиці, транспорту та зв’язку. Зрозуміло, що крилатий вислів цього чекіста поділяється всією путінською командою. Ось і працюють вони вдень і вночі проти “ворожої” держави, одночасно заганяючи до глухого кута демократичний рух у самій Росії (той же підполковник Морозов був автором спецоперації зі знищення російської демократичної партії “Яблуко”, створивши організацію “Яблуко без Явлінського”). Тому й не припиняються російські спецоперації проти України.

Додатковим подразненням для Кремля стала “помаранчева революція” в Україні, що символізувала собою не тільки провал російської політики, але й загрозу внутрішніх змін у самій Росії. Відомий російський шовіністичний політик Д.Рогозін, котрого ніяк на запідозриш у любові до України, так сказав про ставлення Кремля до української революції у своїй книзі “Ворог народу”, що вийшла друком зовсім нещодавно: