І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   21
Прогресивно-соціалістична партія України. Якщо і є в Україні якась організація, котра відверто бажає знищення Української держави на замовлення іноземних кіл, так це ПСПУ. Вся її діяльність – це постійні скандали, “православні мобілізації”, пікети, бійки і таке інше. Лідер так званої “Народної опозиції” Н.Вітренко щомісяця курсує до Москви, щоб в Інституті Затуліна відрапортувати про виконану роботу. А інститут потім друкує стенограми всіх цих виступів на радіо і телебаченні у своїх виданнях. Передвиборча платформа ПСПУ прямо проголошує ідею знищення української державної незалежності, оскільки в її програмі є пункт про створення Союзної держави Росії, України та Білорусії! Ось декілька яскравих прикладів підривної діяльності ПСПУ, зафіксованих в її передвиборчих документах:

“Ми наполягаємо на виході України з МВФ. Ми захищаємо східнослов'янську цивілізацію і канонічне Православ'я”;

“Шлях порятунку України у міждержавному союзі з Росією і Білоруссю”.

Є там місце і державному статусу російської мови, і розпорошенню України під виглядом федералізації, і знищенню Української церкви на догоду Московському Патріархату. От тільки захисту української мови та інтересів українського народу там не знайшлося місця. Ще б пак! Говорячи про виняткову важливість російської мови для українців сама Вітренко дійшла до абсурду: “Я – українка, народжена в Києві, матері міст руських. Мова мого дитинства, мова моїх почуттів, моя рідна мова – це російська мова”. За Вітренко “російська мова нам, українцям, – рідна мова. Вона народилася в Києві, а українська – це діалект між російською і польською”.1 Воно й не дивно, адже програмні документи ПСПУ писалися під пильним контролем Інституту Затуліна. Ось як про це сказав керівник відділу України з Інституту Затуліна Кирил Фролов у своєму зверненні до XV з’їзду ПСПУ 11 червня 2005 року в Києві, оприлюдненому інформаційною агенцією “Единое Отечество”:

“Когда есть такие силы, такие лидеры - мы непобедимы! У нас в России, по-доброму шутя, уже начали называть ПСПУ - "Православно-социалистической партией". Но, если быть серьезным, то мы братски просим включить в партийные документы пункт о поддержке канонического Православия, о введении в школах предмета "Основы Православной культуры", который рассказывая о нашей тысячелетней истории станет реальной альтернативой "оранжевой" пропаганде”.

Зрозуміло, що ПСПУ не могла не прислухатися до “прохання” своїх господарів. Адже за надані ними офіси, гроші та нові західні автомобілі потрібно розраховуватися. Наприклад, суверенітетом українського народу!

Комуністична партія України. Власне кажучи, роль бойового загону єдиної партійної організації з центром у Москві для Комуністичної партії України не нова, а справжній сенс її життя.2

Це тільки на перший погляд здається, ніби КПУ переважно спекулює на пам’яті про радянську стабільність у свідомості широких мас населення. Всім уже зрозуміло, що відновлення СРСР неможливе. Хоча б тому, що Росія хоче посісти його місце. Тому КПУ швидко переорієнтувалася на ідею православного братерства і слов’янську тематику (на кшталт ідеї Союзу братніх народів). У червні 2003 р. перший секретар ЦК КПУ П.Симоненко навіть отримав від УПЦ Московського Патріархату орден рівноапостольного князя Володимира. До речі, це був його перший орден у житті.

Компартія, яка всю свою історію вела боротьбу проти “опіуму для народу”, знищуючи тисячі священиків, висаджуючи у повітря або перетворюючи на склади і гаражі тисячі церков та монастирів, сьогодні раптом перетворилася на ревнителя православ’я. Це тим паче дивує, якщо згадати, що тільки протягом 1949-1969 рр. в Україні комуністичною владою було знято з реєстрації та закрито 4847 церков і молитовних будинків РПЦ і зовсім позбавлено культових споруд греко-католицьку церкву.1 Однак нове явище “православних комуністів” має місце тільки щодо Московського Патріархату і тільки в Україні. Що зайвий раз наштовхує на думку: справа зовсім не у раптовій релігійності комуністів, а у їх підтримці російської політики щодо України. А роль РПЦ в політиці Росії важко переоцінити. Ось тому для ідеологічних документів партії характерні гостра критика УПЦ КП, католицизму і протестантизму. Фракція КПУ послідовно виступає проти «втручання» з боку Константинопольського патріархату в ситуацію в українському православ’ї і закликає Вселенського патріарха не підтримувати відносин з «неканонічними» українськими православними церквами без згоди з Московською патріархією. Не так давно Петро Симоненко ініціював звернення до Генерального прокурора України щодо “незаконності” реєстрації УПЦ КП в 1992 р. Греко-католикам комуністи відмовляють в праві на існування вслід за РПЦ, котра і надалі дотримується думки про “канонічність” Львівського собору про розпуск УГКЦ, проведений за вказівкою Сталіна під дулами автоматів НКВС. А призначений правлячою антикризовою коаліцією головувати в державному комітеті з прав національностей і релігій комуніст Попов вслід за своєю партією неодноразово заявляв про визнання тільки “канонічного православ’я” у вигляді Московської патріархії.

Щоправда, у своїх “гострих промовах на захист Православ’я” лідер комуністів іноді втрачає орієнтацію в часу і просторі, збиваючись від тем канонічності і богослов’я, в яких він відверто “плаває”, на більш рідні його серцю ленінські гасла. Склепіння храму Христа Спасителя просто здригнулися на початку березня 2007 р., коли в ході 11-го Всесвітнього російського народного собору лідер КПУ Симоненко перед лідерами всіх російських конфесій та керівництвом РПЦ проголосив: “Я еще раз убедился в том, что под своды храма Христа Спасителя сегодня собрались люди, понимающие: “Отечество в опасности”. Напевно, Симоненко не врахував, що ленінське гасло в його виконанні у церкві звучало вельми двозначно, особливо перед предстоятелями конфесій, які дуже постраждали від започаткованого Леніним під цим гаслом терору проти кліриків.

Що стосується державного статусу російської мови в Україні, то він був прописаний в програмних документах КПУ одразу, як тільки вона відновила свою діяльність в незалежній Україні: “Коммунисты поддерживают предложение о предоставлении русскому языку, наряду с украинским, статуса государственного”. Цікаво, що російські комуністи мають принципові відмінності від КПУ. В їх програмних документах говориться про захист російської мови та боротьбу проти русофобії. Але комуністи України про захист української мови мовчать. Ще б пак! Ніхто більше за них не доклав зусиль до знищення української культури в історії нашого народу. Дійшло до того, що свого часу “старші брати” з ЦК РКП(б) спеціально роз’яснювали членам партії, як треба ставитися до української мови, щоб не провокувати українського опору:

“…ЦК РКП вменяет в обязанность всем членам партии всеми средствами содействовать устранению всех препятствий к свободному развитию украинского языка и культуры… Немедленно же должны быть приняты меры, чтобы во всех советских учреждениях имелось достаточное количество служащих, владеющих украинским языком, и чтобы в дальнейшем все служащие умели объясняться на украинском языке”.1

Сучасна Україна хоче зробити фактично те саме, про що говорили російські комуністи в цій резолюції. Але комуністи України тут же кричать про насильницьку українізацію та необхідність боротьби проти русофобії. Очевидно, тому, що немає інших команд з Москви.

Російські комуністи відійшли від застарілих ідей пролетарського інтернаціоналізму й перекваліфікувалися на російських патріотів. Навіть їх передвиборча програма в 1995 році закінчувалася девізом “Без Сильного Государства не бывать Сильной России”.2 У програмі й статуті КПРФ, прийнятій на IV з’їзді партії 20 квітня 1997 року, прямо записано:

“Геополитическим преемником Российской империи был Советский Союз. Как государство и социальная система он представлял собой неразрывное единство… Поэтому возрождение нашего Отечества и возвращение на путь социализма неразделимы”.3

Тим часом у програмі й статуті КПУ, прийнятих ІІ (ХХХ) з’їздом КПУ 12 березня 1995 року, записано зовсім протилежне:

“Советский Союз был не “империей, которая угнетала и грабила Украину”, а великим содружеством свободных и равноправных народов”.1

В багатьох керівних документах російських комуністів головну увагу приділено московським князям, царю Петру І, національно-визвольній боротьбі росіян з різноманітними ворогами, починаючи від монголо-татарської орди. Але спробуйте знайти щось подібне в документах комуністів України щодо Української держави. Ні, не знайдете нічого, окрім старого “Пролетарии всех стран, объединяйтесь!” в статуті КПУ. А ще базікання про загрозу українського націоналізму та важливість членства у міфічному Союзі братніх народів і більш реальному Союзі комуністичних партій-КПРС. Це теж цілком зрозуміло, адже як свідчить спільна заява членів керівництва Політвиконкому Ради СКП-КПРС та Президії ЦВК КПРФ, “на ХХIX съезде КПСС временно, до воссоздания союзного государства, реорганизована в Союз компартий”.2 Ось КПУ й лізе з власної шкіри, виконуючи керівні настанови СКП-КПРС про відновлення Росії як великої держави під виглядом відновлення СРСР.

Як мовиться, коли КПУ була створена для виконання чужих рішень, то її вже не переробиш. Показовий факт: 12 липня 2006 року – одразу після створення проросійської більшості у Верховній Раді України між комуністами, бізнес-криміналітетом та тими соціалістами, що спокусилися на 30 срібняків – лідер КПУ П.Симоненко негайно полетів до Москви. З одного боку, щоб прозвітувати господарям, а з іншого, щоб забезпечити свої інтереси у новій коаліції. Бо сам не мав достатньої довіри ані до соціалістів, ані до Партії регіонів. А Москва може захистити його перед «регіоналами», адже так багато комуністи зробили для її інтересів в Україні! Такими не розкидаються.

Але дідько з ними, з комуністами. Їх рейтинг на кожних виборах невпинно зменшується і колись дійде до такої межі, що вони остаточно зникнуть. На останніх виборах до Верховної Ради України вони ледве подолали прохідний бар’єр, хоча 3,66% – це вже куди нижче? Сьогодні завдяки кулуарним політичним оборудкам комуністи, попри невелику кількість голосів, відданих за них на виборах (928 501 голосів «за»), вперше після розвалу СРСР опинилися в уряді та керують Україною. І одразу розвели киплячу діяльність, спрямовану на знищення Української держави. Ось народний депутат від Комуністичної партії України Леонід Грач у вечірньому ефірі телеканалу «ICTV» підкреслив, що в тому випадку, якщо пронатовськи налаштовані представники влади продовжуватимуть свою «оскаженілу агітацію.., Крим поставить питання про вихід зі складу України». А коли в лютому 2007 р. відбувалося 15-річчя малого державного гербу України у вигляді тризуба князя Володимира Великого, Грач заявив, що фракція комуністів готова ініціювати зміну герба: “Мы до сих пор не воспринимаем эти символы”, – сказав Грач, додавши, що “надо будет искать все равно другой символ, не трезубец”.1 Навіть неважко передбачити, який символ вони запропонують. Серп з молотом і досі красується на їх прапорі.

Взагалі комуністи нагадують людей, що живуть у власному віртуальному світі вічного вчорашнього дня. Виступи лідера КПУ Симоненка так нагадують минуле, що навіть президент Ющенко публічно зупинив його в прямому телеефірі 10 травня 2007 р.: “Ви не на засіданні політбюро”. Аргументи Симоненка виглядають так, ніби їх списано з різних виступів на партійних заходах в минулі 70 років: “пещерно-националистические силы”, “пещерное русофобие”, “пресмыкательство перед Западом”… Саме такими “термінами” характеризували українську інтелігенцію партійні бонзи під час розгортання репресій 1930-х років. Ми добре пам’ятаємо звинувачення у “пещерно-зоологическом национализме” у виступах Косіора та інших партійних бонз, коли відбувалася “справа Союзу визволення України”. А щодо “пресмыкательства перед Западом”, то у Сталіна навіть було передбачено кримінальне переслідування за “преклонение перед Западом”, що під час війни трансформувалося в “преклонение перед вражеской техникой”. За просте констатування в приватній розмові високої якості німецьких військ, живучості їх танків, точності артилерії чи авіації солдат міг потрапити до штрафного батальйону.

Симоненко гідно продовжує ці “традиції”. Але є в нього і порівняно нові “тези”. У великій статті “Пути к новому мировому порядку или реальному стратегическому партнерству” Симоненко взявся роздавати оцінки всьому влаштуванню сучасного світу з таким апломбом, ніби він є центральним комітетом КПРС, а за його плечима весь СРСР.2 Тут присутнє все: залякування Америкою і НАТО, прославлення Путіна, пропаганда ЄЕП та орієнтації на Росію, надання державного статусу російській мові та особливого статусу російській культурі в Україні. Якби не підпис Симоненка, то склалося б враження, що насправді стаття належить Г.Зюганову, К.Затуліну чи якомусь російському шовіністу. Адже в ній присутні всі штампи сучасної путінської пропаганди. Як завжди, почесна роль відведена темі російських енергоресурсів в якості бази для стрибка Росії в світові лідери: “Нельзя игнорировать тот факт, что сегодня Россия уже перестала быть региональным государством. После саммита G-8 Москва окончательно позиционировалась в качестве серьезнейшего политического игрока в Евразии… Владение энергоресурсами – это владение властью, возможностью влиять на мировую политику”.

Колись в СРСР стидалися того, що велика держава живе переважно за рахунок експорту своїх ресурсів “клятим капіталістам”. Звучали попередження про небезпеку перетворення країни на сировинний придаток Заходу. В путінській Росії це дивовижним чином перейменували на “енергетичну наддержаву”. В самій Росії тверезомислячі економісти та політики застерігають уряд від перетворення країни на євразійський варіант Нігерії (той самий сировинний придаток Заходу, тільки без ядерних ракет і все одно бідний попри нафтові багатства). Але Симоненко слухняно повторює всі пропагандистські штампи Кремля. І старанно затягує Україну до нового геополітичного болота.

Чому ж озвучені Затуліним та Симоненком інтереси Росії в Україні – федералізація, державний статус російської мови та винятковий статус УПЦ МП – так неприйнятні для України? Розглянемо по порядку.

Федералізація або регіоналізація. Федералізм як такий не викликав би в Україні алергії, якби ми не знали справжніх намірів людей, котрі піднімають цю тему на свої прапори.

Члени Партії регіонів розпочали ратувати за такий переустрій України після того, як втратили місце в центральній владі після спроби фальсифікації президентських виборів 2004 року. Тоді вони побоювалися, що доведеться відповідати за скоєне. А місцеві бонзи на кшталт Кушнарьова, Тихонова чи Колеснікова намагалися утримати в своїх руках владу в областях. Бізнесмени та бізнес-злодії намагалися знайти захист від намірів центральної влади перевірити законність приватизації державних підприємств. Коротше кажучи, всі вони були зацікавлені в максимальному обмеженні можливостей та повноважень центральної влади в Україні, якщо їх самих немає в цій владі. Іншими словами, вони намагалися перетворити регіони на свої феодальні вотчини, захиститися законом про федеративний устрій від права центру навести лад в областях.

А цих людей, яких ми у значній кількості бачимо в Партії регіонів, нацьковували російські “фахівці”, мета яких простягається значно далі. Під виглядом федералізації України Росія бажає законодавчого закріплення розколу України за всіма можливими ознаками: “західняки”, “східняки”, малороси, мазепинці, галичани, русини… “Політологи” з Інституту Затуліна під виглядом вимог про федералізм та економічний суверенітет регіонів насправді завдають удару по національній та територіальній єдності нашої держави, поки місцеві “барони” федералізують Україну заради захисту своєї місцевої влади. Згодом Москва “з’їсть” цих “баронів” поодинці, як колись поодинці проковтнула лівобережних та правобережних гетьманів. Однак поки що вона їх використовує, щоб послабити Київ та роз’єднати наш народ. Ми не даремно акцентували увагу на тому, що в самій Росії відбувається протилежний процес. Тому не можна в сучасних умовах оцінювати федералізацію України інакше, окрім як свідоме знищення української державності. Про запровадження федеративного устрою можна буде говорити тільки тоді, коли Україна стане членом європейської колективної системи безпеки на кшталт НАТО. В цьому випадку загроза існуванню Української держави та її територіальної цілісності зникне, і цілком можливо розширити владні повноваження регіонів без ризику розпаду України.

Регіоналізм, за словами президента В.Ющенка, треба сприймати як невід’ємний елемент становлення нової української політичної нації, де кожний український край самобутній по-своєму: “Не варто, лукаво прикриваючись гаслами федералізму, використовувати ідею українського регіону для тих цілей, що розколюють наш єдиний народ і тим самим послаблюють його силу”. На жаль, політикум та бізнес-еліта України переповнені персонажами, далекими від інтересів українського народу. Навіть переповнені неукраїнцями. В переліку найбагатших людей України, що формували кадровий склад партій та парламентських фракцій, ми знайдемо євреїв (Коломойський, Пінчук, Боголюбов, Шифрин, Суркіс та багато інших), татар (Ахметов), росіян (Іванов, Васильєв та інші), представників багатьох менш відомих національностей (грек Юрушев, грузин Парцхаладзе тощо). Але спробуйте знайти там українських патріотів. Самі космополіти: де гарно – там і батьківщина. Якщо завтра буде запропонована достатня ціна, то вони з легкістю стануть вітчизняними квіслінгами. На жаль, така вже доля України. Кращі патріоти були вибиті в ході національно-визвольної боротьби. А поки решта ходила з прапорами, контроль над економікою (а тепер і політикою) встановили пройдисвіти. Цим “баронам” приємно їздити до Європи, а потім повертатися до України, перетвореної на конгломерат власних удільних “князівств”.

Українські регіони відчутно різняться лише тим, наскільки їх було русифіковано та денаціоналізовано чужими державами та імперіями. А загалом Україна – це переважно однорідний територіальний простір. Інша справа, що на Донеччині і в Причорномор’ї українське населення і культура були загнані до своєрідного соціального підземелья. Влада планомірно знищувала все українське, прикриваючись демагогічною ідеологією “радянської спільноти”. На цьому тлі Крим виділяється лише тим, що як у царський, так і в радянський періоди до нього систематично переселялися “вершки” російського суспільства. Поступово там визріла специфічна психологія та ідеологія “привілейованого російського острову”. Якби в процесі українського націотворення не було зовнішніх втручань та насильницьких обмежень, то різниці між регіонами не було б взагалі.

Під час виборів південно-східні регіони України переважно голосували за проросійські політичні сили. Це свідчить про глибину денаціоналізації значної частини населення, його небажання інтегруватися до єдиної нації і держави. Власне, насправді проблемою є політична орієнтація пануючих верств, що обумовлена джерелами їх фінансування. Ідеологічну частину цих сил складають нащадки колишніх виконавців наказів з радянського центру про терор, що тривав від 1918 до 1953 рр. Вони не сприймають все українське через патологічний страх як страх вбивці перед усім, що нагадує про злочин. Їх зусиллями ці регіони перетворюються на таку собі українську “Вандею”, джерело нестабільності і руйнації держави.

УПЦ МП. Що стосується питань церкви, то так званий захист канонічного православ’я насправді є ще однією спробою внести розкол в Україну. Тепер уже у релігійній площині, щоб протиставити православних УПЦ МП з православними інших конфесій, греко-католиками і католиками, котрих “експерт з релігійних питань” Вітренко вслід за наставниками К.Фроловим і В.Кауровим з Інституту Затуліна таврує “єретиками”. Цікаво, що та ж Римо-католицька церква вважає РПЦ церквою-сестрою, а не єретиками. Греко-католицька церква також є цілком легітимною. Однак для декого в Москві, зважаючи на близькі зв’язки РПЦ з вищими органами світської влади Росії, важливо зберегти РПЦ та її українську гілку УПЦ МП як духовних монополістів, оскільки церква є важливим чинником впливу на свідомість громадян. Активізація православних політиканів постійно опиняється одним з головних творців політичної кризи в Україні поряд із спекулянтами від мовного та регіонального питань. На минулих виборах (і президентських, і парламентських) ми це неодноразово спостерігали. Замість того, щоб бути вище політики і духовно окормляти всіх віруючих незалежно від їх політичних поглядів, УПЦ МП взяла бік однієї з політичних сил – Януковича і Партії регіонів. Це додало гостроти внутрішньополітичному протистоянню в Україні. Чи не з одного центру отримували настанови і вказівки Інститут Затуліна зі своїми “вихованцями” і клірики УПЦ МП? Принаймні на таку думку наштовхують багаточисельні факти балотування представників УПЦ МП до органів представницької влади за списками Партії регіонів та їх активна участь у спільних масових заходах з ПСПУ і затулінським Союзом православних громадян України. Під час таких заходів активно розповсюджуються пасквілі, ніби президент України Ющенко є “агентом Ватикану”, а клірики беруть активну участь у політичних подіях, вельми далеких від служіння Богу.

Наприклад, перший номер у списку Партії регіонів до Одеської облради одеський та миколаївський митрополит УПЦ МП Агафангел, добре відомий своїми антиукраїнськими настроями. Він забороняв служби в храмах українською мовою та робить все можливе, щоб зберегти Південну Україну в складі так званого «російського світу». Так, наприклад, закликаючи до покаяння за вбивство останнього російського царя Миколи ІІ, він всіляко ігнорує трагедію Голодомору. Цим демонструється неповага до українського народу та Української держави, а натомість пропагується ідеологія Великої Росії. Все, що слугує на користь цій ідеології, дістає від УПЦ МП повну підтримку. Наприклад, під час президентських виборів 2004 року митрополит УПЦ МП Агафангел фактично агітував за Януковича. Так, “православний політолог” та керівник відділу України з Інституту Затуліна К.Фролов у своєму інтерв’ю агенції новин “Росбалт”, що вийшло 26 листопада 2004 року, наводив такий приклад “праці” Агафангела: “Митрополит заявил об угрозе “оранжево-коричневого фашизма”, о том, что “политика кота Леопольда” по отношению к путчистам провальна”.

Іншими словами, митрополит не тільки прямо взяв участь у політиці, але й навіть радив вдатися до жорстких силових заходів до народу, який не бажав змиритися з фальсифікацією виборів.

Ще одним вкладом у розпорошення української нації стала наполеглива праця по штучному створенню русинського народу. В заходах по створенню русиньских організацій та корекції їх політичного курсу бере особисту участь Затулін і той самий Фролов. В якості “батька” нового народу виступає протоірей УПЦ МП Димитрій Сидір з Ужгорода. К.Фролов: “Димитрий является легитимным лидером русинов и делает все для признания этого угнетаемого украинскими националистами народа”.1 А щоб йому було легше, на російські гроші в Ужгороді побудували собор, що вміщує 6 тисяч осіб, оточений анфіладами конференц-залів, благодійних їдалень, з радіо- і телецентром. Щоб цей пропагандистський центр був більш потужним, “лідер русинів” балотувався до місцевої ради та в мери Ужгороду. Тобто Димитрій потрібний Москві в українській владі. Адже не заради його авторитету вона вкладала кошти. Цікава паралель. З історії ми знаємо, що окремішність русинів від українського народу завжди відстоювали різноманітні окупанти, щоб полегшити своє владарювання над західноукраїнськими землями. Зокрема, так діяли угорська та чехословацька влада. Сучасна Росія підхопила цю естафету, використовуючи вплив церкви. На жаль, від таких небезпечних ігрищ у першу чергу страждає авторитет церкви, оскільки нічого спільного зі служінням Богу в цьому випадку немає. Звернемо увагу на останні висловлювання “православних політиків”. Ось митрополит Агафангел нещодавно в інтерв’ю тому самому К.Фролову, якому заборонений в’їзд до України, сказав буквально таке: “Відрив України від братської православної Росії означає остаточне зникнення Росії як великої держави…” З свого боку Фролов додав, що “Російська держава має зрозуміти, що підтримуючи Московський Патріархат вона підтримує свій суверенітет і саму можливість відновлення Росії як світової держави”. І взагалі мовляв “Російська Церква і Російська держава мають, нарешті, укласти негласний внутрішньо- і зовнішньополітичний альянс”.2 Цікаво, як назвати те співробітництво між церквою і російською владою, яке вже існує зараз, якщо це ще не альянс, про який так мріє Фролов?

В умовах падіння старих комуністичних авторитетів у 1990-ті роки в Росії, РПЦ стрімко опинилася в авангарді нових ідеологічних зусиль, посівши місце колишніх політуправлінь та ідеологічних відділів. На прапор було піднято доволі сумнівних «святих», як от цар Микола ІІ та адмірал Ушаков. До того ж в Росії були перепоховані колишні керівники Білої армії. Ці події стали новим етапом імперського розвитку Російської держави, ідеологічна основа котрого – сплав російських імперських та радянських символів. При цьому від цих заходів просто за милю тхне російським чорносотенством початку ХХ століття. Адже саме у використанні державною владою церкви для досягнення своїх потреб і готовності церкви прислуговувати владі й полягає справжня сутність бездуховності, що вразила народ. І він легко стає здобиччю різноманітних нових місіонерів – від більшовиків у 1917 році до “білого братства” в 1990-х.

«Боже Царя храни! Сильный, державный, царствуй на Славу, на Славу нам! Царствуй на страх врагам, Царь Православный, Боже, – Царя храни! Царя – храни, храни!» Замініть в цьому тексті слова про царя на президента і Російську державу, і ви побачите справжню спрямованість РПЦ. Церква ходить по цьому замкненому колу ще від часів Петра І, коли той знищив патріархію й підпорядкував церкву світській владі. І, на жаль, не видно, що духовенство хотіло з цього кола вирватися. Колись патріарх був здатний піти на конфлікт з царем, якщо той вчиняв злочин і піддавав загрозі Русь. І царі навіть визнавали свою неправоту. Де поділися ті патріархи? Залишилися тільки ті, кому вигідно і зручно бути під крилом політичної влади. На жаль, РПЦ дала приклади безпрецедентного підлабузництва церкви перед світською владою. Ось офіційна промова Патріарха Московського Олексія І з приводу смерті Сталіна:

“Мы же, собравшись для молитвы о нем, не можем пройти молчанием его всегда благожелательного, участливого отношения к нашим церковным нуждам. Ни один вопрос, с которым бы мы к нему ни обращались, не был им отвергнут; он удовлетворял все наши просьбы. И много доброго и полезного, благодаря его высокому авторитету, сделано для нашей Церкви нашим Правительством. Память о нем для нас незабвенна, и наша Русская Православная Церковь, оплакивая его уход от нас, провожает его в последний путь, "в путь всея земли", горячей молитвой… Мы молились о нем, когда пришла весть об его тяжкой болезни. И теперь, когда его не стало, мы молимся о мире его бессмертной души… Молитва, преисполненная любви христианской, доходит до Бога. Мы веруем, что и наша молитва о почившем будет услышана Господом.