Geum.ru

І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материалаДокументы

Содержание


Т.Шевченко, “Наймичка”.
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   21
И нашему возлюбленному и незабвенному Иосифу Виссарионовичу мы молитвенно, с глубокой, горячей любовью возглашаем вечную память”.1

Ці слова патріарх сказав у Патріаршому соборі перед панахидою за Сталіним в день його поховання 9 березня 1953 р. Зрозуміло, що через виняткову жорстокість і тероризм сталінської влади, патріарх повинен був бути особливим дипломатом, щоб Сталін знову не розгромив і не заборонив православну церкву. Але чи потрібно було так демонстративно принижуватися, нехтуючи всім відомою правдою? Хіба ніхто не знав, що саме за Сталіна були страчені і ув’язнені тисячі священників? Знали! Хіба було секретом, що саме за Сталіна зруйнували тисячі храмів? Ми всі добре пам’ятаємо вибухи в Києво-Печерській лаврі та знищення Михайлівського Златоверхого собору. Але у Москві таких прикладів було ще більше. Сам Сталін визнавав на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 12 вересня 1933 р., що в період 1920-1933 рр. тільки в одній Москві та на території сусідніх районів повністю знищено 150 храмів. 300 з тих, які ще залишилися, переобладнано на заводські цехи, клуби, гуртожитки, в’язниці, ізолятори та колонії для підлітків і безпритульних. То навіщо ж говорити про особливу увагу Сталіна до проблем церкви і багато доброго, зробленого ним? Невже у своїх молитвах за безсмертну душу улюбленого Сталіна церква була права? А як же тоді душі безвинних жертв Сталіна? Як же душі страчених священників, які не пішли проти совісті і були страчені більшовиками?

Сталіна називали «богоданным вождем» також патріарх Сергій, великий вчений і богослов архієпископ Лука Войно-Ясенецький і багато інших. До речі, Войно-Ясенецький сам був ув’язнений за сталінських часів, але це не завадило йому назвати Сталіна «богоданным». А окремі діячі сучасної РПЦ продовжують так вважати і сьогодні. При цьому особливо люблять згадувати вождя у параксизмі ненависті до всього західного, насамперед американського. І на цьому підгрунті вони знаходять цілковите взаємопорозуміння з сучасними російськими неоімперіалістами, шовіністичними політиками і ненависниками всього українського. Ось священик Д.Дутко у своїх «Из мыслей священника о Сталине» добалакався до дикунської суміші політичної пропаганди брежнєвських часів і філософських імперських концепцій царської Росії:

«Да, Сталин нам дан Богом, он создал такую державу, которую сколько не разваливают, а не могут до конца развалить. И поверженной ее боятся хваленые капиталистические страны. И то, над чем смеялись постоянно: вставил, мол, решетку. Мол, Царь Петр прорубил окно в Европу, а Сталин закрыл ее. Значит, правильно делал (мы далеки от мысли – чтоб не сообщаться с Западом), при нем мы не видели такого морального разложения, такой преступности, которую видим сейчас, когда выбросили эту решетку. Как ни горько сказать, но решетка на Запад нам необходима, это благо для России. Она помогает нам видеть неповторимость, самобытность России, как святой Руси, богоносной страны, и, если хотите. Третьего Рима в лучшем смысле этого слова. А Четвертому не бывать – это тоже верно».1

Коли вже навіть священики говорять, що Росії потрібна самоізоляція та жорстка диктатура, то потрібно порушувати питання про саму церкву. Чи є у ній Бог, якщо священики прославляють Сталіна, не помічаючи мільйонних жертв, а натомість ведуть проповіді, що нагадують політінформацію замполіта в Радянській армії? Тепер стає зрозумілим феномен «православного комунізму», що виник останнім часом. Йдеться про спалах уваги сучасних комуністів до РПЦ (а комуністів Україні до УПЦ МП). Наприклад, лідер російських комуністів Зюганов регулярно відвідує пасхальні прийоми в Московській патріархії. Очевидно, немає розходження між комуністами і православними священиками (принаймні деякими з них) у фундаментальних питаннях відношення до Сталіна, СРСР, великодержавної імперії.

Зайвий раз це спостерігається, коли бачиш керівництво Всесвітнього російського народного собору, створеного в 1993 р. Його Рада об’єднує керівництво РПЦ, діячів партії “Єдина Росія”, представників Адміністрації Президента РФ, поміркованих націонал-патріотів, генералів КДБ, що перейшли у православ’я, а також частину емігрантського титулованого дворянства. Вони так завзято відстоювали необхідність поглинання Московським Патріархатом Російської православної церкви закордоном (емігрантської), що в середовищі самої РПЦ виник серйозний конфлікт. Частина ієрархів навіть виступила з відкритим листом, де вимагала припинити підпорядкування церкви інтересам світської влади, відокремити РПЦ від Кремля з його політикою, покаятися за співробітництво з комуністичним режимом та ін. Дійшло до того, що завзяті противники Української Помісної Православної Церкви пересварилися між собою в кулуарах ХІ-го Всесвітнього російського народного собору. Можна ставитися до цього по-різному, але сам факт таких внутрішніх суперечок говорить про наявність у церкві суттєвих внутрішніх хвороб, небажання лікувати котрі рано чи пізно призводить до падіння авторитету церкви.

Очевидно, що будь-якій церкві, яка співробітничала з диктатурою або обслуговувала інтереси світської влади, потрібний процес очищення. Для цього найперше необхідно визнати помилковість своїх дій, щоб запобігти їх повторенню в майбутньому. Ось в 1997 р. румунський православний митрополит Баната Корнеану визнав факт співробітництва з таємною поліцією «Секуритате» часів комуністичного диктатора Чаушеску, коли допомагав контролювати громади православних румун закордоном. З 6000 протестантських і католицьких священників комуністичної Чехословаччини на місцевих чекістів працювали до 800, про що повідомляли урядові джерела празьким газетам влітку 1997 р. Нещодавно процес очищення відбувся у болгарській церкві, яка офіційно погодилася з обнародуванням архівів КДБ Болгарської Народної Республіки. І тільки в Росії РПЦ продовжує йти накатаним від часів Петра І шляхом. Благо, що біля влади ті самі чекісти, з якими вже давно налагоджено співробітництво. І при цьому вистачає совісті називати себе правильними хранителями старокиївської духовності, православної віри, а також роздавати звинувачення та ярлики всім іншим церквам.

І не тільки церквам. Ось 25 лютого 2007 р. у Києві відбувся хресний хід за участі «простих віруючих і активістів українських православно-патріотичних організацій», присвячений святу Торжества православ'я. Біля пам'ятника князю Володимиру керівник справами Української православної церкви Московської патріархії архієпископ Митрофан відслужив чин Торжества православ'я (святкується з VIII століття н.е.). Вiн промовив анафему «всім ворогам Православної церкви, у тому числі й розкольникам з «Київського патріархату», уніатам і політикам, які борються з церквою і бажають відірвати її від Московського патріархату».1 Не важко помітити, що анафему щедро наклали мало не на половину України. В тому числі й на президента Ющенка, котрий виступає за незалежну помісну Українську церкву. Політика російських анафем стає ще більш яскравою, коли врахувати, що двома днями раніше предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир (Сабодан) у супроводі намісника Свято-Успенської церкви Києво-Печерської лаври, архієпископа Павла, привітав Віктора Ющенка з днем народження і вручив орден УПЦ «Преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських» I ступеня.

Однією рукою дають анафему, іншою – православну нагороду! Так само однією рукою борються за єдність України, а іншою – розколюють її. Чого вартий один тільки ярлик “політичне українство – це плід уніатства”. Ось як говорить “геополітик в рясі” ігумен Кирило (Сахаров) в програмі “Релігія та суспільство” від 9 січня 2007 р. на російському “Народному радіо”: “…Оскільки влада України декларує європейський вибір, то ясно, що Ватикан підтримуватиме ідею Київського патріархату, котрий буде залежати від Ватикану, і тут будуть усі – і уніати, і автокефалісти всіх типів… І тут, до речі, зачипаються національні інтереси Росії, оскільки перспектива мати під боком антиросійську уніатську державу не корисна для геополітичних інтересів нашої держави”. Ось так “геополітик в рясі” змішує в одному казані одразу все, щоб тільки дискредитувати і Українську Греко-Католицьку Церкву, і Українську Помісну Православну Церкву, і Українську державу. Бо це, на його думку, вкладається в геополітичні інтереси Росії. А церква і релігія тут взагалі ні до чого.

В цьому сенсі зрозуміло, чому російська світська влада завжди так допомагала знищити українських греко-католиків. Це був необхідний крок до знищення Української держави і національно-визвольного руху. Саме цим вони і зараз зайняті. Яскравими свідченнями таких настроїв є протести УПЦ МП проти встановлення пам’ятників діячам українського національно-визвольного руху різних часів, а також відсутність митрополита Київського та всієї України УПЦ МП Володимира на традиційній молитві за Україну в День незалежності в Святій Софії. Зрозуміло, що для РПЦ та її філії в Україні УПЦ МП є тільки російські державні свята, а українські – “досадное недоразумение”.

Водночас РПЦ нервово реагує на появу в її «зоні канонічного впливу» будь-якої іншої церкви. В самій Росії світська влада силою підтримує духовну монополію РПЦ, дозволивши тільки ті релігії, які здавна існували. Наприклад, іслам на Кавказі і в Татарстані, буддизм у Бурятії, іудаїзм у євреїв. Усе інше під забороною. Однак в Україні світська влада не бажає так «допомогати» РПЦ, тому Московська патріархія пробує дипломатичними заходами утримати інші церкви від появи в Україні та інших країнах СНД. Патріарх Олексій ІІ на єпархіальних зборах визначив ворогів приблизно так само, як колись генсеки ЦК КПРС на з’їздах говорили про постійну загрозу капіталістів: «Продовжується католицька місія в Росії й інших країнах СНД серед людей, хрещених у православ’я, а також украй недружня політика керівництва Української греко-католицької церкви стосовно канонічної Української православної церкви».1 Одночасно РПЦ намагається встановити свій прямий контроль над православними святинями в Україні. Ось намісник Києво-Печерської лаври архієпископ Павло пропагує ідею надання лаврі ставропігії. Цей статус означає пряме підпорядкування патріарху. Але за красивими словами про історичні паралелі архієпископ не говорить, що в результаті цієї акції лавра, де, між іншим, розміщується державний історико-культурний заповідник, буде виведена з підпорядкування Української держави в підпорядкування Патріарха Московського.2 І якщо колись відродиться Українська Помісна Православна Церква, то Москва зможе утримати при собі принаймні лаврьскі святині.

Єдиним можливим виходом з ситуації, коли церква використовується закордонними центрами з метою політичного підриву Української держави, є створення Української Помісної Православної Церкви. Колись ми вже мали такий досвід. Під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького українська церква зіграла важливу консолідуючу роль, об’єднавши зусилля різних соціальних верств населення України. На шляху до ліквідації козацької держави російський царат приділив чимало уваги українській церкві. У 1686 році шляхом підкупу константинопольського патріарха Діонісія було досягнуто його згоди на приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату. Через рік Царгородський патріарший Собор засудив цю оборудку як «акт симонії», а самого Діонісія позбавив «патріаршої гідності». Знищивши Українську Православну Церкву російська влада доклала зусиль і до знищення греко-католицької церкви. У 1946 році організований зусиллями НКВС псевдособор проголосив самоліквідацію УГКЦ та її приєднання до РПЦ. Незгодних просто знищили. Діяльність католиків та інших церков в Україні офіційно заборонили. Діячі УПЦ МП та РПЦ і досі вважають законним той сумнозвісний Львівський собор, де під дулами пістолетів НКВС залякані греко-католицькі священики були змушені підтримати ліквідацію УГКЦ й приєднання до РПЦ. Сумна доля тих, хто відмовився брати участь в цьому дійстві та виявив силу духу, сьогодні добре відома. Але в Московському Патріархаті продовжують наполягати на законності та правильності тих подій! На підтвердження наведемо в додатку №10 копію секретного документу, як держава вирішувала за РПЦ що і як робити.

Сьогодні у світі діє 14 помісних православних церков. Майже всі вони проводять богослужіння своїми національними мовами. Тільки Україна з найбільшою у світі кількістю православного населення не може добитися права ані на свою мову в богослужінні, ані на свою помісну церкву. Проте з часом все повинно стати на свої місця. Як зауважив президент України Ющенко, створення Української Помісної Православної Церкви з дотриманням коректного міжцерковного діалогу, взаємоповаги та канонічних принципів стане найважливішим іспитом для української нації. На жаль, поки що ми ніяк не можемо його скласти. Кілька спроб об’єднання конфесій не вдалися. І не в останню чергу завдяки діяльності “православних комуністів”, “регіоналів”, вітренківців та подібних до них вихованців гнізда Затуліна, роль котрих як російської п’ятої колони, своєрідного Троянського коня в Україні сьогодні вже очевидна. В Росії, де разом із перепохованням білогвардійських генералів переймається великоруська ідеологія білогвардійського генерала А.І.Денікіна, а замість секретарів КПРС з ідеології роль політичних комісарів почали відігравати попи з Московського Патріархату, добре усвідомлюють, що створення Української Помісної Православної Церкви неможливо допустити. І ось не встиг лідер соціалістів О.Мороз вчепитися за спікерство у Верховній Раді й під оплески комуністів та “регіоналів” поховати “помаранчеву” коаліцію, а росіяни вже намагаються скористатися моментом. Проросійська більшість в українському парламенті може виявитися недовговічною, тому ще не встигли обрати головою уряду Януковича, а предстоятелі різних гілок РПЦ 11 липня 2006 року підписали листа до “своїх” захисників «канонічного православ’я» з проханням ухвалити закон, яким просто заборонити УПЦ Київського Патріархату. Цим “служителям віри” не звикати просити владу про допомогу там, де самим не вистачає авторитету. Що вже тут можна сказати, коли вони і зараз в ХХІ столітті намагаються фізично знищувати церкви, які їм не до вподоби. РПЦ жодним чином не може бути “церквою-матір’ю” для української церкви, адже сама прийняла християнство від київської митрополії. Справжньою церквою-матір’ю є лише Вселенська патріархія з Константинополю, звідки до Києва було привнесено християнство. Власне кажучи, Вселенський патріарх міг би розв’язати проблеми з канонічним статусом Української церкви, оскільки РПЦ з власної волі не визнає її ніколи.

Підкреслюючи близькість відносин між Московською Патріархією та світською владою, президент Росії Путін на своїй прес-конференції 2 лютого 2007 р. наголосив на винятковій важливості РПЦ у російський політиці таким неочікуваним порівнянням: православ’я і ядерний щит укріплюють російську державність і безпеку. Так Путін відповів на питання журналістки з міста фізиків-ядерників Сарова про те, яке місце президент Росії відводить православ’ю в майбутньому держави і якою буде стратегія в ядерній галузі? “Обе темы близко связаны между собою, потому что и традиционная конфессия Российской Федерации, и ядерный щит России – те составляющие, которые укрепляют российскую государственность, создают необходимые предпосылки для обеспечения внутренней и внешней безопасности страны. Из этого можно сделать ясный вывод о том, как государство должно относиться и сегодня, и в будущем и к тому, и к другому”, – сказав Путін, закриваючи свою прес-конференцію. Якщо РПЦ уже стало аналогом ядерної зброї Росії, то питання про створення помісної церкви в Україні стає ще більш актуальним.

Заяви “захисників православ’я” зайвий раз свідчать про спільність інтересів РПЦ в Україні з неоімперськими планами російської влади. Політизація релігії, як одна з провідних ознак сучасного релігійного життя України, є прямим наслідком російських дій. За РПЦ та її політичними загонами на кшталт “Союзу православних братств” та “Союзу православних громадян” в Україні давно закріпилася репутація п’ятої колони. Вони беруть активну участь в насаджуванні російської героїки та імперської символіки, особливо на півдні України. Все це задля утримання населення України в межах “російської православної цивілізації”. Задля цього встановлюють пам’ятники російським царям і князям, пропагують культ “царя-мученика” Миколи ІІ, на честь яких відбуваються урочистості і хресні ходи. Та ще й закликають народ до покаяння за скоєнний гріх царевбивства! Не більше й не менше. Це той цар, котрий став символом антиукраїнської реакції, ініціатором чорносотенного руху, розстрілів робітників на копальнях Сибіру, в Петрограді, збройного придушення селянських заворушень в Україні. За що українському народу любити цього російського імператора? І чому українці повинні каятися у його вбивстві? Хіба більшовицький уряд в Петрограді та Москві був українським? Ні. Хіба місто Єкатерінбург, де вбили царя, стоїть на Одещині, а не на Уралі? Знову ні.

Але політики від церкви добре розуміють, що покаяння за царевбивство, до якого українці взагалі не причетні – це повернення до ідеології єдиної та неподільної Росії та визнання своєю рідною династії Романових та всього царату. Водночас ігнорується трагедія Голодомору, репресій та боротьби на Західній Україні проти сталінської каральної машини. Все робиться для того, щоб прищепити українцям російську ідеологію та історію як рідну, а українську національну ідею та історію знищити. Ось Московський патріарх висловився, що “соотечественники, проживающие заграницей, испытывают острую необходимость в пастырском попечении и богослужении на понятном для них языке”. Але чому ж тоді ця патріархія відмовляє в такий самій “гострій необхідності” богослужіння рідною мовою українцям на їх власній землі? Універсальне пояснення: УПЦ сама все вирішила і не зверталася до патріархії з відповідними проханнями. А хіба ця УПЦ МП, яка насправді не має статусу церкви, а є просто філією РПЦ в Україні, колись зверталася до патріархії з незручними для Москви питаннями? Немає таких прикладів. Натомість сам Московський Патріархат неодноразово демонстрував своє ставлення до УПЦ (МП) як свого філіалу в Україні. Ось патріарх Олексій ІІ поздоровив архієпископа Львівському і Галицького Августіна з 55-річчям від дня народження у квітні 2007 р. такими словами:

«Нині своєю ревністю і вірністю Російській православній церкві Ви засвідчуєте гідне несення архієрейського хреста, зберігаючи істини Православ'я і оберігаючи ввірене Вам стадо Христове... Сподіваюся, що і надалі Ви будете з такою ж старанністю і любов'ю робити свою архіпастирську справу в тих непростих умовах, в яких перебуває канонічна церква Московського патріархату в Україні…»1

Двомовність. Надання російській мові статусу державної в Україні є дуже важливим завданням російської влади. Останній раз його декларував департамент інформації та преси МЗС Росії наприкінці вересня 2006 року, коли через інформаційну агенцію “РИА-Новости” розповсюдив заяву такого змісту:

«Гонителям русского языка на Украине необходимо наконец осознать, что двуязычие на Украине - это исторически сложившееся явление…»2

Тому державний статус російської мови в Україні є першим гаслом ПСПУ, “регіоналів”, КПУ та інших партій проросійського толку. І ось вслід за керівною настановою з боку російського МЗС проросійські партії розпочали діяти. Янукович на урочистостях з 65-ї річниці трагедії Бабиного Яру в Києві видав таке:

“Янукович пожаловался, что в стране «возникла парадоксальная ситуация, когда реально пользуясь при общении двумя языками, часть политикума отказывается признать право русского языка функционировать на уровне, который удовлетворил бы миллионы жителей юго-восточных регионов». Намекая на трагедию Бабьего Яра, он говорит, что «большие трагедии начинались с вещей, на первый взгляд, мелких и малозначительных». Таковыми, по Януковичу, являются «политические спекуляции и популистские заигрывания с националистами». И, видимо, спасением от этого может стать второй государственный язык”.1

Нині покійний діяч Партії регіонів, відомий своїм сепаратизмом Кушнарьов, заявив в унісон з Януковичем:

“Те государственные чиновники и политики, которые не видят проблемы русского языка в Украине, либо слепцы, либо лицемеры”.

Ну що ж, воно і зрозуміло: господарі з Москви дали вказівку своїм малоросійським слугам, а ті демонструють активність. Щоправда, це виглядало як пряме втручання у внутрішні справи України, про що й заявило МЗС України у своїй ноті-відповіді. Вражає реакція росіян. Посол Російської Федерації в Україні Віктор Чорномирдін на зустрічі з українськими журналістами 27 вересня 2006 року сказав, що інформацію про утиски російської мови Москві не надавав і про заяву МЗС Росії нічого не знає! А відомий своїми шовіністичними і антиукраїнськими заявами депутат російської Держдуми Д.Рогозін, котрий якраз перебував у Дніпропетровську, додав, що захистом російської мови в Україні має опікуватися не російське МЗС, а «прем’єр-міністр Віктор Янукович, який ішов до влади з певною програмою».2

Тому малоросійські “бійці” за права російської мови мотивують свої дії універсальним “так історично склалося”. А дехто прямо стверджує, ніби існуванню російської мови в Україні загрожує насильницька українізація. Вище ми вже докладно розібралися, кому і що насправді загрожує, а також чому воно так “історично склалося”, щоб припинити спекуляції. Нагадаємо, що не було жодних справді всенародних протестів проти утисків російської мови в Україні (за винятком проплачених з Москви агітаторів). Натомість в Україні відбувалися протести проти русифікації, за які людям доводилося платити скаліченими долями і життям. Діячі “українізації” 1920-х років загинули в таборах. У 1978 році на Тарасовій горі в Каневі, протестуючи проти русифікації, вчинив акт самоспалення О.Гірник. “З любов’ю до України та гнівом до її гнобителів”, – були його останні слова. 4 вересня 1984 року наклав на себе руки Юрій Литвин, а рівно через рік помер в концтаборі поет Василь Стус.

Сьогодні в Росії діє проголошений президентом Путіним рік російської мови, а його представники у федеральних округах реалізують ще й власні програми (дивись додаток №11). Наприклад, у Поволжжі реалізується Концепція діяльності апарату повноважного представника Президента РФ по підвищенню авторитету російської мови, державного прапору, російської армії та популяризації державних символів. В межах цієї концепції представник президента – керівник Приволзького федерального округу О.Коновалов запрошує студентів і їздить з ними до військових частин, пропагує військову службу, патріотизм і повагу до національних цінностей. Все це висвітлюється у ЗМІ. А навесні 2007 року російський президент Путін, занепокоєний тим, що російська мова поступово втрачає своє міжнародне значення, закликав до створення національного Фонду російської мови. “Турбота про російську мову і зростання впливу російської культури – це найважливіше соціальне та політичне питання”, – наголошував Путін у своєму посланні до Держдуми.

А тим часом у нас народний депутат від Партії регіонів В.Ландік в прямому ефірі телеканалу “ИРТА” відкрито радить студентам саботувати лекції, якщо вони ведуться державною українською мовою, не пускати викладача, вимагаючи російської мови. І це говорить державний службовець І рангу, Герой України, народний депутат Верховної Ради! Говорить таке попри те, що обов’язкове знання державної української мови держслужбовцями прописане не тільки законами про мову та про державну службу, але й статтею 7 останнього закону “Про Кабінет Міністрів України”, прийнятий новою коаліцією на чолі з Партією регіонів, до якої належить сам Ландік. Порівняйте з діями російських можновладців, і оцініть дії Ландіка: не просто ігнорування державного законодавства, а державна зрада. Власне кажучи, українофобство виявилося сутністю не тільки Ландіка, але і всієї Партії регіонів.

У Франції за порушення закону про державну французьку мову від 4 серпня 1999 р. порушник карається штрафом в еквіваленті до 9 тис. доларів і навіть ув’язнюється на термін до шести місяців. Нашим українофобам будь-яка відповідальність не загрожує.

21 лютого 2007 р. секретар Донецької міськради М.Левченко заявив, що російська мова неодмінно стане державною в Україні, оскільки українська безперспективна і загалом непотрібна: “Украинский язык – язык фольклора. И с приданием статуса государственного русскому, необходимость говорить на украинском просто отпадет. Это не язык науки. Он не умрет, на нем будут писать песни, рассказывать анекдоты, он станет фольклорным… А русский язык – язык науки, язык цивилизации. В уме все переводят на русский. И он будет государственным, вопрос только времени”.

Розуміючи, що наражається на звинувачення в русифікації, Левченко одразу прояснює своє ставлення до зникнення української мови: “Русский язык не вытеснит украинский – нечего вытеснять”. Крім того, секретар міської ради заявив, що не розділяє позицію більшості депутатів по наданню російській мові статусу другої державної. «Давайте будем реалистами. Второй государственный язык не более чем формальность. В Украине государственный язык должен быть один – русский. И так рано или поздно будет», – наголосив Левченко.

Очевидно, “регіонали” впевнено почувають себе біля влади, коли так відкрито проголошують свої наміри. Раніше тільки українські націоналісти попереджали, що за “проштовхуванням” державної двомовності насправді стоїть одвічна боротьба російських шовіністів з самим фактом існування української мови. І те, що “регіонали” поки що не наважуються відкрито говорити у Києві, вони вже на практиці реалізували у себе в Донецьку, де Партія регіонів показала свою справжню українофобську сутність. За переконаннями її функціонерів та керівників, української мови взагалі не буде, бо, як говорить той самий Левченко, державний статус української – це “не более чем формальность”.

Ймовірно, це стало дивовижним відкриттям для окремих членів Партії регіонів, які надто покладалися на офіційну програму партії (ніби для “регіоналів” чогось варті домовленості на папері). Ось народний депутат від ПР Ганна Герман порівняно м’яко оцінила слова Левченка як “немудру заяву малоосвіченого чиновника”. Між іншим, Левченко – кандидат історичних наук. Відомо, що для заможних людей, до яких належить і Левченко, сьогодні не є проблемою “організувати” собі і докторський ступінь з будь-якої науки за вибором.

Але вже обережних слів однопартійця Герман вистачило, щоб спричинити до хворобливої і войовничої реакції донецьких “регіоналів”. “Анна Герман запуталась и ошиблась, в какой она партии состоит и кого она представляет. – Сміявся Левченко. – То, что она себе позволяет в отношении меня как должностного лица, как личности, как секретаря городского совета от Партии регионов в городе, в котором победила ПР, оценит аппарат партии”. Як відомо, коли думають, що перемога відбулася або близька – маски знімають. Ось “регіонали” і почали демонструвати свою сутність. “Если партия подержит Колю (Миколу Левченка – прим. авт.), значит, я действительно не туда попала", – визнала Герман.

Ввечері 26 лютого 2007 р. Герман та інший депутат від ПР Т.Чорновіл направили листа на ім’я голови Донецької міської організації ПР О.Бобкова з проханням виключити з партії Левченка за його українофобські висловлювання, а депутатам-регіоналам міськради Донецька проголосувати за відставку Левченка з посади секретаря ради. Реакція була повністю протилежною. Депутати Донецької міської ради прийняли звернення до центрального апарату Партії регіонів, до фракції Партії регіонів у Верховній Раді України, де підтримали принизливі для української мови висловлювання Левченка: “В своих публичных выступлениях Н.Левченко озвучил официальную позицию всех депутатов Донецкого горсовета”.

Більше того, раптом з’ясувалося, що українофобство Левченка є офіційною позицією партії, а Герман і Чорновіл за спроби припинити роздмухування антиукраїнського шовінізму були піддані осуду в партії. “Считаем, что резкая критика в адрес Н. Левченко и озвученной им позиции Донецкого горсовета, исходящая из уст депутатов Верховной Рады от Партии регионов – Тараса Чорновила и Анны Герман противоречит программным положениям и духу Партии регионов, воле ее избирателей и носит оскорбительный характер”, – говорилося в заяві донецьких регіоналів. Тобто українофобство є духом Партії регіонів!

Як наголошує Дмитро Павличко, “найгірша наша біда — не росіяни, які живуть в Україні, а зрусифіковані хахли. Це плем’я або задушить нас, українців, або вимре від ненависті й люті до свого народу, що воно його відцуралося. Нам треба вистояти в боротьбі проти озлобленого хахла, вічного раба й хама, що його виплекала неволя”.1 Всупереч популярній у декого думці, малоросійство не є ознакою приналежності до Великої Русі, “триєдиного народу”. Насправді це внутрішня неміч, хвороба, каліцтво, національне пораженство. Скрупульозний, хоча й неоднозначний, аналіз "малоросійства" дав Є.Маланюк: "... Що ж таке малорос? Це – тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а – внаслідок, часом – і расово”.2

Численні політики, прихильники проросійського вибору за активної підтримки самої Росії готові легітимізувати процес остаточної русифікації України. Влада, політики й суспільство мають чітко усвідомити, що йдеться про остаточну ліквідацію українського народу як суб’єкта історії. Відбувається повний тріумф колонізатора над колонізованим з супутнім історичним виправданням кривавого геноциду імперії (російської та радянської) проти українців.

І ось після 15 років незалежності саме українці та їх мова в Україні потребують захисту і підтримки на державному рівні. Як ми зазначали, навіть лідер “регіоналів” В.Янукович в серпні 2006 року після того, як знову став прем’єр-міністром, відверто зізнався, що в Україні немає проблеми російської мови, а є проблема української і саме в русифікованих східних та південних областях. Якщо проаналізувати результати президентських виборів 2004 року, парламентських виборів 2006 року, можна помітити, що за «помаранчевих», за патріотів голосують тільки ті області, де етнічні українці становлять понад 90% населення. Області, де етнічних українців близько 70—80%, за патріотів уже не голосують. Там править бал російська меншість, тому ці області у нас вважаються проросійськими. Констатуємо: низька національна свідомість. А яка може бути національна самоідентифікація, якщо розірвано ланцюг: мова — культура — історична пам’ять — етнічна нація (фундамент держави). А що зроблено для зростання української національної свідомості? — Нічого. Про впровадження української мови на півдні та сході України, навіть поряд з російською, не йдеться бодай теоретично. Будь-які спроби відродження, навіть зародки українства знищуються під корінь. Один iз запобiжних заходів з недопущення української мови на південний схід України — це ідея надання російській мові статусу державної. Ідея дуже проста: якщо буде дві державні мови, то російськомовні не будуть зобов’язані вивчати українську, а україномовні не будуть вивчати російську. Україна буде розділена на два табори. Як колись відбулося в Канаді, де франкомовна провінція Квебек була на межі громадянської війни з англомовною частиною країни. А тепер Квебек все більше крокує до остаточного виділення із складу Канади в окрему державу. Напевно, саме такої долі Україні бажають її вороги?

Ми, українці, тільки у своїй державі можемо розвивати свою мову, культуру. Ми не йдемо до Росії знищувати російську школу, російську пресу, літературу, телебачення. Від дня проголошення нашої незалежності Росія фактично оголосила Україні війну – мовну, культурну, конфесійну і економічну, а особливо жорстоку – в інформаційній сфері. Українці хочуть жити у дружбі з російським народом, але у власному домі, а не в спільному гуртожитку. Ми за дружбу та рівноправність у співробітництві з Росією, але проти шовіністів з їх формулою “границы России проходят по границам употребления русского языка”.

У жодній країні світу політикам не спадає на думку вдаватися до допомоги іноземних країн у виборчій компанії в обмін за наступне лобіювання їх інтересів. Але в Україні таке можливе. І перед кожними виборами різні політикани починають агітувати населення, вдаючи з себе захисників російської мови. І на гроші й на догоду російських “збирачів земель” плетуть змови, де кожен крок наближує Москву до головної мети – знищення Української держави. Державний статус російської мови, федералізація, політико-економічні та військові союзи, узгодження своєї зовнішньої та внутрішньої політики, кадрових призначень і всіх більш-менш важливих урядових рішень з побажаннями Кремля… Замовники з Кремля добре знають, що основною ознакою національної ідентифікації є мова. І якщо її вбити, то народ перетвориться на аморфне населення, з якого можна зліпити нових росіян.

Ось і кинуті Кремлем пропагандистський апарат, інститути, політтехнологи, великий бізнес на розвінчання «українського міфу», русифікацію та паплюження української історії. Потрібно обдурити українців. Адже людський мозок, свідомість людей здатні до зміни. Якщо в головах посіяти хаос, можна непомітно змінити їх цінності на фальшиві й примусити в це повірити. Ось і створюються в Україні філіали російських “наукових” закладів: київський філіал Інституту країн СНД К.Затуліна, “Російський дослідницький центр” Д.Рогозіна… Вони повинні “допомогти” українцям розстатися з думкою про Українську державу, домогтися змін Конституції України та зайнятися “вирощуванням у Києві проросійськи налаштованих політиків”. Результати цієї роботи вже бачимо. Затулін від “Єдиної Росії” курує “Партію регіонів України” – найбільшу проросійську силу в нашій державі. А Рогозін від партії “Родіна” уклав угоду про співпрацю з лідером СПУ О.Морозом. В результаті цієї “співпраці” СПУ зруйнувала “помаранчеву коаліцію” й пішла на сепаратну змову з “регіоналами”. В Україні розпочалася реставрація кучмізму в найгірших проявах.

І над усім цим стоїть Кремль. Наприклад, той же керівник Інституту країн СНД Затулін, котрому вже двічі забороняли в’їзд до України за провокаційно-підривну діяльність, у липні 2006 року отримав з рук Путіна Орден дружби народів. З’ясовується, що Затулін визначає зміст цієї дружби з Україною. А його “заступник по Україні” в Інституті країн СНД К.Фролов, котрому також заборонено в’їзд до України, причетний до організації діяльності сепаратистського “молодіжного” угрупування “Прорыв”, який опікується відторгненням Криму від України.1

Але для досягнення своїх цілей російським політикам потрібна допомога п’ятої колони, котра сіятиме смуту та розкладати Україну зсередини. Не зовнішні автори на кшталт Затуліна, Рогозіна чи Жириновського проголосять «нові істини» для України, а їх прислужники у самій Україні. Всю історію українського народу вони трактують як вигадану, «польську інтригу». Українську мову вони трактують як сільську, меньшоварту, відсталу, плавно підводячи до головного висновку – українська мова не потрібна. Одночасно ведеться боротьба по дискредитації та “інформаційному вбивству” української культури. В хід ідуть старі пасквілі, що повитягали з макулатури ХІХ і першої половини ХХ століть. Зокрема, цілеспрямовано займаються приниженням геніїв української культури, найперше Тараса Шевченка. Ось шедевр “творчості” україножерів, який ми спеціально подаємо мовою оригіналу:

“Знакомясь с деятелями украинского движения начиная с 1875 года не по книгам, а в живых образах, мы вынесли впечатление, что “украинцы”—это именно особи, уклонившиеся от общерусского типа в сторону воспроизведения предков чужой тюркской крови, стоявших в культурном отношении значительно ниже русской расы. … Известно, что в низших расах воплощаются духи тоже низших качеств, то понятно, почему “украинцы” отличаются обыкновенно тупостью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством и нравственной распущенностью. Такие свойства низшего духа в полной мере присущи были самому украинскому святому и пророку Тарасу Шевченко. Поэзия его… огрубляет, развращает, озверивает”.1

Хоча автор цього опусу вирішив сховатися за псевдонімом, однак його виданню активно сприяв князь О.Волконський—досить освічена для свого часу людина. Далі – більше. Це “роздуми” одного з лідерів російських монархістів в еміграції І.Солоневич:

“Бездарность автоматически связана с ненавистью. Тарас Шевченко, конечно, великим талантом никак не был. Я люблю его поэзию, и я знаю ее. Это не Гете и не Байрон, не Пушкин и не Лермонтов, и даже не Кольцов и Никитин. Он писал трогательно-про­винциально-детские стишки. Они очень напоминаю стихи моего сына — в возрасте лет двенадцати:


Я ем сосиску — ах, как вкусно!

Что это — сказка или сон?

Ведь в животе безмерно грустно:

Давно уже пустеет он.


Очень трогательные стишки — для двенадцати лет. Трогательность Шевченки усугубляется его трагиче­ской крепостной судьбой, но ведь крепостная судь­ба — это не национально-украинское явление. И его призыв:


Кайданы порвите

И ворожьей злою кровью

Землю напоите... –


имел в виду не только крепостное право. Он имел в виду братскую резню”.1

Комусь в Росії знадобилося витягати з старої макулатури всю цю гидоту й перевидавати багатотисячними накладами. Маємо пам’ятати: проти української культури ведуть інформаційну війну, а такі видання є одним з актів цієї війни. "Перше, з чого починається будь-яка нація, - це рідне слово і рідна мова, а перше, з чого гине будь-яка нація, не із загонів Муравйова, не з війни чи з агресії, а від забуття свого слова", - наголошує з цього приводу президент України В.Ющенко. За його словами, Т.Шевченко виконав для України три місії: пробудження, справедливості й національної свідомості. Президент України переконаний, що справжня, впевнена Україна постане тоді, коли весь її народ об'єднає єдина національна ідея. За його словами, національна ідея – це українська європейська Україна, єдина державна мова, постава помісної церкви, свобода для кожного громадянина, повага до його прав, поглядів, а також європейський вибір, який повертає Україну до її природного цивілізаційного простору. Глава держави закликав усі національні й демократичні сили об'єднатися задля цієї мети. Але таке об’єднання має багато ворогів.

Серед останніх “писаки” на кшталт професійного скандаліста Олеся Бузини. Його пасквіль про Тараса Шевченка є справжнім знущанням над всією Україною. Бузина, обливши брудом нашого національного генія Тараса Шевченка, тим самим принизив всіх українців, для кого Кобзар став натхненником у боротьбі за права свого народу та незалежну державу. За такий наклепницький «твір», наприклад, проти Пушкіна в Росії Бузині би повідбивали руки, щоб більше не торкався ними святих речей. Однак в Україні йому можна все. Адже йому надають захист. Ось як це оцінює Роман Смілка: «З усього видно, що сам пан Дмитро Табачник симпатизує Бузині, хоч і не поділяє його жорсткості в окремих питаннях й упередженості висновків. Проте намагається виправдати горе-писаку: мовляв, той, на відміну від обмежених псевдопатріотів чи радше «узкого слоя украиноязычной интеллигенции» або на зло їм зобразив Шевченка таким, яким він був насправді, себто – вурдалаком».1


…Так сміються ж з України

Стороннії люди!..


Т.Шевченко, “Наймичка”.


Виходить, що дати відсіч провокаційності Бузини не можна, бо це буде нападками на такий собі своєрідний “інший погляд” українця і наступ на свободу слова. Бо, як вважає віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Табачник, в Українській державі “нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем”.2 Представники інтелігенції зрозуміли такі слова державного чиновника як оголошення війни українській інтелігенції. І навіть всьому українському народові, оскільки Табачник пройшовся і по ньому: “…современное украинское государство – во многом историческая случайность, рожденная разломом цивилизаций”. Кращою відповіддю Бузині і Табачнику стали слова Бориса Олійника на вшануванні 150-літнього ювілею Івана Франка: “Я почуваюся насамперед українцем, а потім радикалом”. Що викликало і викликає лють у сповідників принципу ubi bene, ibi patria, себто безбатченків, яких чимало й серед нинішніх чильників… Іван Франко став постійною величиною, на відміну від деяких тимчасовців, які намагаються правити нами, маючи запасні сідала по закордонню. Якщо вони ще не находилися по своїх пустелях, то ми вже таки прийшли до свого суверенітету. І сьогодні, на Водохреще, єдине просимо у Івана Предтечі з Нагуєвичів: вихрещуй нас, Батьку, із козачків на істинних козаків – визволителів України від чужоїдів. На господарів своєї землі вихрещуй!”3

Під високим прикриттям не припиняються наклепи на українську культуру, де її називають “шароварщиною”, щоб підкреслити її меншовартість. А одночасно російське МЗС вказує нам про «небажаність» і «неправильність» визнання голодомору геноцидом, а УПА учасниками Другої світової війни та української національно-визвольної боротьби. 20 грудня 2006 р. представники російської організації “Евразийский союз молодежи”, керівникам котрої заборонено в’їзд до України, вночі демонтували пам’ятний знак воїнам УПА в Молодіжному парку Харкова. Влада не вжила жодних заходів, щоб не роздратувати східного сусіда. Росія втручається навіть у зміст наших шкільних підручників, викреслюючи «неправильні» глави з історії українського народу. Все залучено новими імперцями для того, щоб поступово, крок за кроком, витравлювати історичну пам’ять українців. А з народом, позбавленим такої пам’яті, можна робити все, що забажаєш… Він буде байдужим до всього, отупіє і, врешті-решт, перетвориться на отару біороботів. Чого і бажає будь-який завойовник.

І навіть посол Росії в Україні В.Черномирдін залучається до цього хору з своїм внеском: “Україна і Росія ніколи не жили як дві суверенні держави. Україна взагалі ніколи не була суверенною державою”. І ось уже шикується цілий загін найманих політтехнологів, пропагандистів, журналістів і політиканів з гаслом “України не було!” І знову ми чуємо від них повторення старих вигадок про Україну як “польську інтригу”. Слова російського посла та малоросійських «діячів» можуть свідчити, що трьохсот років, протягом яких Україні намагалися прищепти комплекс меншовартості, виявилося замало. Історична реальність насправді не така, якою її намагається зобразити російський посол. Територія Русі в ІХ – ХІІІ століттях повністю перебувала в межах сучасної території України. Головні міста Русі – Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, міста на Росі, знаходяться на території України. Столиця Русі є столицею України. Населення України є безумовним і прямим спадкоємцем населення і культури Київської Русі. Але в Росії дуже добре розуміють, що догма про належність до Російської держави Київської Русі – це єдина можливість ідеологічного обґрунтування збереження Росії в кордонах СРСР та Російської імперії. Ось тому й ведеться в Україні війна проти всього українського, тон котрій задають з-за північно-східного кордону.

Кожен з нас сьогодні, спостерігаючи за шабашем шовіністичних організацій, антиукраїнськими мітингами, «православними мобілізаціями», закриттям українських газет та шкіл, насправді бачить тільки невеличкий шматок сцени, де епізод за епізодом розігрується грандіозна за своїми масштабами трагедія українського народу, поступове угасання його свідомості.

Оновлений підхід Росії до тиску на Україну вимагає від нас відповідної реакції. Зараз вже замало висміювати Януковича, Вітренко чи Жириновського. Коли для нас спеціально моделюють кризи, то в нас мають бути й антикризові менеджери. Бо махання прапорами проти системної роботи спецслужб і політтехнологів не приведе до успіху. Подібні антикризові функції повинна взяти на себе РНБО – орган, дії котрого пересічний українець на собі не відчуває. Дії Ради влітку 2006 року показали, що влада не збирається здаватися під тиском проросійських сил. Депортація з України провокаторів продемонструвала нашим громадянам, що національна влада у нас все ж таки існує. А росіянам стало зрозуміло, що Україна збирається за себе постояти.

Щоб вижити, міцно стати на ноги, досягнути добробуту, багатьом українським журналістам і політикам за будь-яких обставин обов'язково треба вирватися з морально-психологічного рабства чужих думок, звичаїв, традицій, утверджувати українську мову, національну свідомість, а не консервувати малоросійство, не розвивати хахлуйство.1