І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материала

Документы

Содержание Погибнеш, згинеш, Україно Тарас Шевченко, «Холодний яр».

Подобный материал:

• І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська, 4264.08kb.
• Боротьба оун-упа за незалежність в історичній картині світу, 67.15kb.
• Косово: боротьба за незалежність продовжується, 80.85kb.
• Бюлетень надходжень до Центру інноваційних знань Світового банку. Вип. 1/2010, 25.21kb.
• Незалежність центральних банків, 37.62kb.
• О. Я. Дуднік Національна бібліотека України, 309.63kb.
• План Базис. Лінійна залежність І незалежність векторів. Декартова система координат, 124.62kb.
• «Незалежність України – 19» (до 19-ї річниці проголошення незалежності України), рекомендації, 66.16kb.
• І. В. Діяк, 2873.41kb.
•    Історія українського народу містить в собі багато славних подій. До них належить, 113.67kb.

Погибнеш, згинеш, Україно

Не стане й сліду на землі!

Тарас Шевченко.


Про те, що “російські друзі” брешуть, заговорив навіть завжди обережний І.Дріжчаний – тодішній голова Служби безпеки України. В інтерв’ю газеті “Факти” 23 червня 2006 року Дріжчаний сказав, що вітає заклик президента Росії В.Путіна боротися із загрозою розколу в Україні, проте діяльність саме російських суспільних організацій суперечить цьому закликові. “Вони діють в Криму, на півдні та сході України, на кордоні з Придністров’ям, провокують своїх членів і населення України на антидержавні дії”.

Дуже добре, що на 15 році незалежності він, врешті-решт, це помітив. Ну і що далі? Хіба відбулись якісь дії? Дожилися до того, що в незалежній Україні потрібно захищати українців від україножерів! Українські права в Україні гарантуються тільки на папері законів. Але ница влада просто боїться про них навіть згадувати, не те що захищати. За часів Кучми сформувалась система розкрадання, довівши Україну до міжнародної ізоляції. Тепер “менеджери” цієї системи повертаються до влади, перетворивши Україну на своєрідне закрите акціонерне товариство. Тисячі сіл не мають лікарень, шкіл, доріг. У такому ж стані, як охорона здоров’я, перебувають освіта, наука, сільське господарство, промисловість, енергетика. І який просвіт ми можемо побачити в темряві цього тунелю?

Нам давно потрібно сказати самим собі сувору та безжальну правду. Події в Україні 2005-2006 років виявилися протилежними тому, що народ очікував на революційних майданах 2004 року. Українці врятували програну бездарними керівниками “Нашої України” виборчу кампанію. І не лише врятували, а забезпечили блискучу перемогу, зробивши Україну популярною для світової громадськості державою. Ніколи жоден президент України не мав такої потужної народної підтримки. Він міг рішуче і назавжди ввести Україну до європейського співтовариства, назавжди поховати малоросійство і меншовартість, стати знаковою особистістю в історичній долі України. На жаль, в 2005-2006 роках не було виконано жодної обіцянки і клятви, даної на Майдані. Замість “бандитам – тюрми” ми, врешті-решт, отримали “бандитам – владу”. Замість відокремлення бізнесу від влади ми бачимо перемогу кримінально-олігархічних кланів над центральними органами державної влади. Замість політики національної гідності ми бачимо нове плазування перед Кремлем і нехтування національною безпекою, нищення українського війська, здача росіянам нашого інформаційного простору та політична капітуляція у вигляді так званого Універсалу. “Уряд”, створений з егоїстичних кар’єристів, уклав універсал про “національну єдність” з донецькими “пацанами”, соціалістами-зрадниками, комуністами, кушнарьовскими сепаратистами і російською агентурою. Ще півроку тому просто неможливо було уявити таку ганьбу. Невже сотні років боротьби принесені в жертву тому, щоб тепер без бою віддати владу тим, хто завжди був заклятим ворогом України, її народу, спритним крадіям народних багатств? Щоб нашою державою керували яничари, ренегати, космополіти та українофоби?

Тепер “регіонали” в міру закріплення своєї влади просувають всі ті питання, що поставила перед ними Москва: про обмеження і скасування президентської влади в Україні, про згортання євроатлантичних інтеграційних процесів, про державний статус російської мови… І президент В.Ющенко вже змушений укладати Універсал національної єдності, щоб хоча б зробити вигляд, що владнав ситуацію.

Але практика обманів і зрад важить більше за будь-які домовленості. 10 січня 2007 р. було здійснено спробу знайти порозуміння. Голова Верховної Ради Мороз, голова уряду Янукович і президент Ющенко вирішили, що узгоджуватимуть свої позиції щодо підготовки спільної редакціх закону «Про Кабінет Міністрів України» у відповідності з нормами Універсалу національної єдності, стосовно вступу України до СОТ та врегулювання ринку землі. Всі говорили про необхідність співпраці між гілками влади та відповідальність перед суспільством. А лише через два дні після цього від цієї домовленості нічого не залишилося. Прем’єр та спікер її просто відкинули. А можливо наперед знали, коли домовлялися з президентом, що заводять його в пастку. І наступні події стали для президента цілковитою несподіванкою.

Тепер, коли Верховна Рада подолала «вето» президента на закон «Про Кабінет Міністрів України», ціла низка положень котрого суперечить Конституції, остаточно зруйнований баланс між гілками влади в державі. Президент крок за кроком втрачає владу, поступово перетворюючись на суто декоративну фігуру. Тим часом уряд, щодо проросійської політики котрого існує чимало прикладів, за допомогою правлячої парламентської коаліції узурпує владу в державі. У тій же зовнішній політиці тепер виглядає так, ніби президент має одну політику, а прем’єр-міністр – іншу. Замість того, щоб знайти спосіб працювати разом в дусі компромісу і співпраці, вони публічно сперечалися з приводу особи міністра закордонних справ: є Б.Тарасюк міністром чи ні? А тим часом комуністи пропонують свою кандидатуру на цю посаду. Як наслідок, іноземні уряди не знають кого слухати і з ким вести переговори.

Хоча згідно Конституції президент є гарантом Конституції, верховним головнокомандуючим та несе повну відповідальність за національну безпеку, територіальну цілісність і захист суверенітету України, уряд намагається перехопити і ці повноваження. Для контролю і керівництва силовими структурами держави введено нову посаду «силового» віце-прем’єр-міністра, яку обійняв Радченко – кадровий генерал КДБ радянських часів. Він повинен перебрати на себе функції та повноваження секретаря Ради з питань національної безпеки і оборони України. Ліквідацію цього секретаря вже передбачено черговим законопроектом, внесеним до Верховної Ради завбачливими «антикризовиками». Міністр юстиції в уряді Януковича О.Лавринович заявив радіо “Свобода”, що на наступному етапі переходу до парламентської республіки доцільно взагалі ліквідувати РНБОУ.

27 січня 2007 року, оцінюючи всі ці події з “перетягуванням” владних повноважень від президента до уряду Януковича, Володимир Литвин на прес-конференції у Чернівцях перед місцевим активом своєї Народної партії України сказав, що «з подоланням парламентом вето і прийняттям закону про Кабінет міністрів в Україні закінчилася контрреволюція». Закінчилася переможною реставрацією кучмізму, уточнив колишній «польовий командир Майдану» та міністр внутрішніх справ Луценко, маючи на увазі повернення до України на владні посади особливо одіозних ділків. І тепер Україна вступила в період керованого хаосу, хоча конче потребує єднання і порозуміння. Інша річ, що порозумітися Ющенко, Янукович і Мороз не зможуть. Як слушно зауважив Литвин у тих же Чернівцях, «в українському вимірі політичний компроміс можливий лише за умови, що одна сторона капітулює в інтересах іншої сторони”. Ось і намагаються «регіонали» в купі з соціалістами і комуністами «дотиснути» президента Ющенка.

Все це гордо іменується переходом від президентсько-парламентської до парламентської республіки з концентрацією всієї виконавчої влади в уряді. Далі буде більше. Гітлер теж розпочав свій терор не на другий день після отримання посади канцлера Німеччини. І Янукович покаже себе у всій красі через деякий час, а не на другий день після добровільної здачі “булави” Ющенком. Поки що маємо тільки квіточки, а ягідки будуть пізніше! Адже за підтримки лідера СПУ Мороза продовжується реалізація “політичної реформи”, розробленої головним ідеологом пізнього кучмізму Медведчуком. В фіналі цієї “реформи” є повна ліквідація інституту президенства в Україні, якщо не вдасться протягнути рішення про вибори президента в стінах Верховної Ради. Мафія бажає усунути народ від виборів влади.

Поки погрозами і обіцянками ще не зібрана конституційна більшість у парламенті, яка внесе зміни до Конституції України та скасує всенародні вибори президента, офіційні керманичі Антикризової коаліції (Коаліції національної єдності) мовчать. Але їхні підлеглі вже зондують настрої суспільства, агітуючи за потрібну ідею. Ось Партія регіонів і КПУ на Херсонщині в березні 2007 року відкрито закликали до відсторонення В.Ющенка з посади президента і скасування самої посади голови держави. На форумі депутатів місцевого самоврядування голова Херсонської облради В.Демехін, відомий своїми радикальними антиукраїнськими настроями, заявив про необхідність скасування також і обласних державних адміністрацій. Це давно є блакитною мрією “біло-блакитних”, оскільки голови обладміністрацій призначаються президентом, і це є головним важелем виконавчої влади в руках ненависного їм президента Ющенка. Можна тільки уявляти про всю глибину цієї ненависті, якщо на цьому форумі депутат облради В.Овчаренко добалакався до такого (цитуємо інформаційну агенцію “РБК”):

“Всю эту оранжевую стаю во главе с Леди Ю нужно посадить, чтобы они не мешали нормальной работе правительства и парламента”.

Якщо борці з мафією закликали “Бандитам – тюрми”, то мафія говорить в стилі “Тюрми тим, хто заважає нам владарювати”. І це тільки початок. Одного разу розпочавши цей шлях, вони неодмінно прийдуть і до сталінського “Немає людини – немає проблеми”.

На жаль, наші політики забувають, що справжніми діячами стають не ті, хто заради задоволення своїх владних амбіцій здатен втопити свого ближнього, а ті, хто всі свої дії підпорядковує інтересам нації. Історія розставляє свої об’єктивні оцінки вождям. Ті з них, хто став зрадником, так і залишаться з цим тавром назавжди. А ті, хто був чесним у своїх задумах, залишається в історії як державний діяч, а не звичайний політик.

Але ми віримо, що пробудження нації станеться. Вона вже майже піднялася з колін, проте на її плечі досипали вантаж, щоб розчавити. Не вийде! Настане той день, коли українська нація заведе на своїй землі свій лад з чіткими діями проти тих прийшляків та ренегатів, які не хочуть знати свого місця, а зневажають українців, ставлячи з себе панів.


Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.

Тарас Шевченко, «Холодний яр».

Маємо пам’ятати, що росіяни, поляки, угорці, румуни, євреї та інші національності, що мешкають в Україні, мають власні держави. Тому існуванню їх націй нічого не загрожує. А от іншої України у світі немає. І що робити мені, українцеві? Я прожив в Україні все життя, а моя мова, мої права та потреби приносять в жертву інтересам російських геополітиків та їх поплічників. Тому ми повинні захищати себе і свою культуру, свою мову. І жити своїм розумом, а не порадами адвокатів, наприклад, державної двомовності в Україні. Україна повинна бути, насамперед, українською. Тільки в цьому разі припиняться політико-ідеологічні спекуляції на кшталт “Україна – це лише назва географічної території” або “Україна – це польський (австрійський, американський) русофобський проект”. Ми повинні сказати самі собі: ми – українці! А потім сказати це всім іншим, щоб вони не казилися у своїх антиукраїнських шабашах в нашому домі. З цього і почнеться повернення України українцям. З цього почнеться і відродження України, щоб у себе вдома нам не було потреби животіти та виживати.

Скільки ми говорили, що на відповідальних державних посадах не можуть перебувати люди, які брали участь в руйнації своєї держави, обслуговуючи інтереси сусідніх країн або внаслідок власних комерційних інтересів чи власної професійної некомпетентності. Скільки ми говорили, що потрібно віддати належне тим, хто за часів СРСР здійснював антиукраїнську діяльність, а тепер продовжує її, приховуючись за гаслами про свободу думок. Найперше, йдеться про колишню комуністичну і чекістську номенклатуру, адже люстрації кадрів в Україні так і не відбулося. Без цього очищення над Україною завжди тяжітеме загроза зайти до чергового глухого кута. І що? Історія знову повторюється.

На жаль, Україні довго не таланило на достойних керівників, які були б гідні очолюваного ними народу. Найпершим згадується ім’я Богдана Хмельницького. Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій, як це зробив стосовно Великого Українського повстання 1648 року Богдан. Недаремно ж ім’я гетьмана означає “Богом даний”. Він був Богом даний для всього народу, для всієї України. Якби доля відпустила йому ще хоча б десять років життя, історія України була б іншою. Але і з огляду на зроблене ним Хмельницького вважають найвизначнішим військовим і політичним діячем України. На жаль, важко знайти постаті такої ж величини в українській політиці як 100 років тому, так і зараз. Не виправдали надій нації керівники УНР в 1917-1920 рр., Помаранчевої революції в 2005-2006 рр. Проте не будемо втрачати надії. Тарас Шевченко в значно гірших обставинах залишався впевненим у майбутньому:


Чи діждемося Вашинґтона

З новим і праведним Законом?

А діждемось-таки колись!


Шевченкове державобачення повністю відповідає національному розкріпаченню, суспільній гармонії, громадській злагоді, людяності й справедливості:


І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі...


Ці слова Великого Кобзаря – це державницька формула, яка ідеально відповідає умовам України в образі оновленої землі, відродженої Батьківщини. Що нам потрібно зробити, аби втілити в життя Шевченковий заповіт? Для цього нам потрібно подолати три доленосні виклики, що постали сьогодні перед Україною. Від того, як ми це зробимо, вже завтра і на ХХІ сторіччя залежатиме доля народу і кожного з нас.

Виклик перший – єднання. Від початку незалежності до останніх подій 2004 року різні політики від виборів до виборів переслідували егоїстичну мету і провокували розкол українського народу. Свій вклад вносили і продовжують вносити закордонні сили, яким потрібно послабити Українську державу. Спекулюючи на гостроті соціальних проблем, історичній спадщині та відмінностях у рівні розвитку регіонів, Україну намагалися посварити і роздерти на шматки, аби за принципом “поділяй і володарюй” зберігати владу як інструмент пограбування українського народу.

На жаль, як зазначає Ю.Мостова, “стосунки між президентом, лідерами коаліції й опозиції продовжують залишатися непрозорими, недовірливими, ситуативними, непередбачуваними і позбавленими головного — думки про Батьківщину”.¹ Жоден виклик або загроза нацбезпеці не змогли об’єднати зусиль українських політиків і примусити їх діяти розумно та злагоджено: ні питання енергетичної безпеки, ні ситуація з погіршенням іміджу України у світі, ні розклад системи судової влади, ні розгул контрабанди, ні визрівання вибухонебезпечної ситуації в Криму, ні вакханалія рішень місцевих рад про підвищення тарифів, статус регіональної російської мови – ніщо не примусило наших лідерів об’єднати зусилля. Пріоритетом, як і раніше, є влада, а точніше — повноваження. За них борються президент, прем’єр і лідер опозиції.

Наш народ виявився мудрішим за тих, хто сіяв розбрат. Тепер маємо довести, що здатні не лише зберегти єдність, а й назавжди стерти навіть згадку про будь-які протиріччя між донеччанами та львів'янами, одеситами і киянами, луганчанами та галичанами, харків'янами і полтавчанами, кримчанами та волинянами, сумчанами і севастопольцями. Нам нема чого ділити. Ми самобутні, але Україна у нас одна. І нам разом, а не комусь іншому, доводити життя до ладу, аби всім разом пишатись Батьківщиною і передавати її в спадщину нащадкам. Нам разом повертати владу до людей і впроваджувати європейське самоврядування, разом цементувати конфесійний мир і плекати міжнаціональну злагоду.

І звичайно Україні потрібна єдність всіх офіційних та неофіційних гілок влади – президента, уряду, Верховної Ради, судів, мас-медіа – в захисті своєї держави та національних інтересів.

Виклик другий – інтеграція. Ми бачимо Україну в Об'єднаній Європі – українці мають жити за європейськими стандартами, що давно визнані у світі найвищими стандартами життя. В межах європейського інтеграційного процесу з часом ми знайдемо все необхідне для нашого життя: уніфіковане демократичне законодавство, верховенство права, ринки праці і збуту, інвестиції та систему регіональної безпеки. З іншого боку і сама Європа чекає від нас остаточного визначення, куди ж ми рухаємося? Відповідь повинна бути чіткою: до Європи як важливий учасник європейського співтовариства.

Виклик третій – реформи. Кожен українець з дитинства знає, що Україна – це багатюща земля. Зі школи він розуміє, що через це багатство Україна за всіх часів ставала епіцентром великих і малих воєн, які шматували її скарби та людей, мов ласий пиріг. Чому ж ми бідні сьогодні, коли нарешті маємо власну державу?

Ми маємо повернути реформи до людей, щоб будь-які зміни поліпшували життя українців, а не шокували безробіттям та інфляцією, щоб будь-яке нововведення давало сплеск росту, а не закінчувалося цукрово-м'ясними, газовими або хлібно-бензиновими кризами.

Крім економічного, історичного, культурного і соціального аспектів будь-якої держави є ще і військово-патріотичний, котрий не менш важливий за всі інші. Він несе в собі закодовану інформацію про заповітні думки наших предків: берегти, як зіницю ока, рідну землю. Тому і військова професія є однією з найдавніших. Зрештою, історія переконливо свідчить, що лише ті народи і держави, які приділяли особливу увагу створенню висококваліфікованої, добре озброєної і навченої армії, уміли надійно захищати свою землю і відстоювати незалежність. Тому оборона належить до найважливіших функцій Української держави перед нацією. В цьому плані за минулі 15 років ситуація весь час погіршується.

Мирний розвиток Української держави впродовж 15 років, коли довкола тривають війни та міжнаціональні конфлікти – це величезне досягнення. Так довго наша держава не існувала ось уже понад 300 років. І це сталося всупереч багатьом російським і західним експертам, які в один голос прогнозували виникнення в Україні до 9 різних конфліктів (навіть вираховували потенційну кількість жертв та біженців).¹ Ці негативні прогнози і пророцтва не збулися тільки завдяки впевненій діяльності вітчизняних спецслужб, національної гвардії, прикордонників і збройних сил. Ми врахували наш досвід, коли Українська держава гинула через брак військової потуги.

Але що відбувається тепер? Наші Збройні Сили, роль яких у захисті стабільності України в буремній першій половині 1990-х років важко переоцінити, розкрадені та розкладені. Національну гвардію – найбільш дієздатний інструмент внутрішньої безпеки – розформували у 1999 році. Мовляв, її функції будуть виконувати внутрішні війська МВС. Однак український патріотичний дух разом з бойовою технікою чомусь так і не перейшов з національної гвардії до МВС. Вже не говорячи про те, що внутрішніх військ у демократичних країнах Європи немає, а ось аналоги нашої Національної гвардії є скрізь.

Безкінечні скорочення звели нашу армію з одного з перших за силою місць у Європі до посереднього рівня. І ось уже російський флот висаджує морські десанти на нашій території та здійснює рейди морської піхоти по Криму навіть не повідомляючи нас про це. Російська розвідка почувається в Україні ніби у себе вдома, в “лісі” в підмосковному Ясенево.

Тому нам слід робити висновки з свого та іноземного досвіду. Як казав Наполеон, той, хто не хоче годувати свою армію, той годуватиме чужу. А у протиборстві завжди прав той, чий батальйон виявився більшим. Ми не можемо бути слабкими. В історії нам завжди це дуже дорого обходилося.

Армія і особливо офіцерський корпус за своїм єством і призначенням – це еліта суспільства, орієнтир для інших. З жодною іншою верствою народ не пов’язує таких високих етичних, моральних понять, як з армійськими офіцерами. Тому на них лежить така велика відповідальність за зміст формування правильних, державницьких орієнтирів у суспільстві. Адже армія – це запорука державності, її міцності, впевненості суспільства у своїй безпеці і перспективі. А українська армія, яка за 15 років доволі успішно (якщо порівнювати з іншими державними інститутами) перебудувалася в частку українського народу, була надійним гарантом державної незалежності й безпеки, символом нашого народу. Потрібно, щоб вона перетворилася на центр патріотичного виховання й українізації молоді. Адже надто довго вона використовувалася як знаряддя денаціоналізації та русифікації. Так було і за царських часів, і за часів СРСР, в тому числі в період “українізації”. М.Скрипник у своєму виступі на ХІІ з’їзді РКП(б) наголошував: “Армія й досі лишається знаряддям русифікації українського народу й усього “інородного” населення”. А далі, особливо за сталінського і брежнєвського правління, армія використовувалася як один з головних ефективних будівельних елементів “радянського народу”. Потрібно змінити цю ситуацію.

Звичайно, армія не повинна перетворюватися на самоціль, як було в пізньому СРСР. Уперта боротьба за підвищення обороноздатності СРСР, врешті-решт, поховала радянську економіку. Тому потрібно дотримуватися такого рівня обороноздатності, котрий відповідав би рівню зовнішньої загрози.


* * *

Весь економічний рух суспільства, будь-яка реформа спирається на енергетику. В енергетичній площині лежить головна економічна загроза існуванню Української держави сьогодні. Вона, мов чорна грозова хмара, суне новими цінами, які диктуються політичними інтересами Росії як єдиного постачальника енергоресурсів. Тут Україна чи не найбільш незахищена від невідворотної крижаної хуртовини, що завтра морозом увірветься в кожний дім. Алчевськ взимку 2006 року став попередженням всій Україні. Тому енергетична безпека – це справа кожного з нас. Без неї навіть мови не може бути про розвиток і добробут. Отже маємо, нарешті, здобути цю безпеку Україні. Потрібно покласти край діяльності компанії «РосУкрЕнерго», яку російський «Газпром» використовує як основний інструмент для встановлення свого контролю над газотранспортною і газорозподільчою системами України.

Щодо справжньої ролі “Газпрому” цікаве зізнання зробив президент фонду “Ліберальна місія” Євген Ясін. У 1994-1998 рр. він був міністром в уряді Російської Федерації, тісно пов’язаний з керівником РАТ “ЄЕС Росії” А.Чубайсом, тому добре знає, що говорить: “Вопрос с реформой "Газпрома" глубоко политический. По традиции "Газпром" рассматривают как кошелек правительства и президента. Это большие деньги, к которым в крайнем случае можно прибегнуть. Ведь госбюджет проходит через жесткое обсуждение в Думе”. Тому не дивно, що, за визнанням експерту московського Карнегі-центру Л.Шевцової, «Газпром» висловлює волю Кремля та діє наче спецслужба.¹

«РосУкрЕнерго» увійшло до України повним господарем, фактично знищуючи національну компанію “Нафтогаз України”, поставлену на межу банкрутства. «РосУкрЕнерго» - це інструмент по знищенню Української держави. Створене в лютому 2006 р. «УкрГазЕнерго» – спільне підприємство “Нафтогазу України” та «РосУкрЕнерго», з квітня 2006 р. є єдиним постачальником природного газу до України. «УкрГазЕнерго» продає газ промисловості України, закуповуючи його у «РосУкрЕнерго». Таким чином, найбільший ринок природного газу в Україні ми передали російській структурі. А державна стурктура “Нафтогаз України” втрачає свою монополію енергозабезпечення підприємств нашої країни. Все це може мати негативні наслідки для нашої економіки і енергобезпеки держави. Всі роки незалежності Росія намагалась стати власником газотранспортної системи України – найбільшої у Європі. Зараз це може стати реальністю щодо нашої енергонезалежності.

Ще 22 травня 2006 р. Держсекретар США К.Райс відзначала цю небезпеку в інтерв’ю “Boston College Magazine”:

“Я говорила про те, що Росія використовує енергоресурси як зброю, ще тоді, коли росіяни спробували призупинити поставки газу в Україну в процесі, як сказали росіяни, комерційних переговорів. І я пам’ятаю, що сказала, що якби це були комерційні переговори, то ультиматум виставляв би не президент Росії. Тоді з ультиматумом виходив би президент “Газпрому”.¹

Наочним підтвердженням цих висновків стала епопея подій між Москвою та Мінськом на початку 2007 року – рівно через рік місля українсько-російської газової кризи. Подібно до України 2006-го, Білорусі 2007-го «Газпром» підняв ціни на газ майже в 4 рази – з неповних $50 за тисячу кубометрів «блакитного палива» до $200. Усе це супроводжувалося політичним ультиматумом. Відмова від такого збільшення ціни могла б статися за умови згоди Мінська на введення російського карбованця в якості єдиної валюти і підписання Конституційного акту, що фактично ліквідувало б самостійну Білоруську державу. Крім того, «Газпром» вимагав прав власності на газотранспортну систему Білорусі. Президент Республіки Білорусь О.Лукашенко не приховував обурення поведінкою Кремля: «Суверенітет і незалежність не продаються ані за природний газ, ані за нафту – я знаю наслідки цього. Незалежність і суверенітет – це святе. Ми – гордий народ, і як перший голова держави незалежної країни не можу дозволити втратити наш суверенітет».² Далі – більше. У відповідь на російський тиск та звинувачення у зраді Росії 14 січня 2007 р. Лукашенко заявив: «Російська сторона пішла на те, щоб розтоптати союз і пустити під укіс цілу країну з дружнім братським народом… І Європа, і США виявили порядність і запропонували нам підтримку. Білорусь цього не забуде».¹ Але щоб на тебе не тиснули, потрібно за взірцем Європи постійно займатися проблемами своєї енергобезпеки. Інакше монопольний постачальник енергоресурсів може втратити зв’язок з реальністю і поставити собі за мету поглинути твою державу. Саме так і відбулося з Білоруссю, судячи з роз’яснень Лукашенка журналісту німецької газети «Die Welt» наприкінці січня 2007-го: “Росія грає своїми новими енергетичними м’язами і думає, що знову може завоювати весь світ. Російська еліта стала зарозумілою, проте це зміниться з падінням цін на енергоносії”. Рядові білоруси також не виявили бажання під диктат Кремля перетворюватися на Мінський федеральний округ Росії.

Енергозалежність України від Росії є найбільшою проблемою в наших відносинах з північно-східним сусідом. Щоправда, ми маємо деякі можливості врівноважити цей вплив за рахунок газотранспортної системи, яка сьогодні забезпечує до 80% російського експорту газу. Тим не менше для уникнення залежності Україні потрібно активно займатися цією проблемою. Це і енергозбереження, і пошук альтернативних джерел постачання природного газу, і збільшення власного видобутку, і альтернативні джерела енергії. На жаль, прийнята програма розвитку вітчизняного паливно-енергетичного комплексу (“Енергетична стратегія України до 2030 року”), а також Указ Президента України від 27 грудня 2005 р. про першочергові заходи в енергетичній сфері виконуються вкрай незадовільно. Поки що на рівні намірів та переговорів вирішується питання про залучення України до будівництва газопроводу “Набукко”. Треба вчитися на досвіді інших країн. Нині у нас дві третини газу надходять з Росії. А сусідня Польща, ставлячись по-господарськи до свого газу, обходиться 13 млрд. кубометрів на рік (Україна – аж 76 млрд.). При цьому Польща більше не хоче залежати винятково від російського газу, тому 32% від потреби вона видобуває самотужки, 8% отримує з західного напряму та 41% – з Росії. І при цьому Польща активно працює над проектами постачання газу з інших країн. Наприклад, розробляє проект будівництва морського порту, щоб приймати імпортований газ у стиснутому вигляді. Тому Кремлю важко що-небудь диктувати полякам.

Україна теж повинна по-господарськи використати власні ресурси, почати розробку нафтогазових родовищ на шельфах Чорного та Азовського морів, широко застосувати нетрадиційне виробництво енергії, запровадити в усі сфери економіки і повсякденного життя найсучасніші енергозберігаючі технології. Без цього марними будуть надії всіх інших галузей вітчизняної економіки.

Також ми повинні ширше використовувати свої запаси вугілля і торфу. Та ж Польща до 95% своєї електроенергії виробляє з цієї сировини, зменшуючи свою залежність від імпортованих природного газу і нафти. Геологічні запаси кам’яного вугілля в Україні достатні для забезпечення її потреб на 400 років! Треба взяти на озброєння передовий досвід. Зокрема, з переробки окремих сортів вугілля на синтетичний газ. У Китаї зараз працює понад 200 підприємств з такою технологією. У Південно-Африканській Республіці щодоби виробляється з вугілля близько 150 тисяч барелів нафти! Такі технології в поєднанні з вітчизняними запасами вугілля можуть стати шляхом розв’язання нашої зовнішньої залежності від імпортованих вуглеводнів. Адже Росія має намір поглиблювати нашу залежність. У травні 2007 р. Путін відвідав Казахстан і Туркменістан, щоб укласти угоду про будівництво нового прикаспійського газопроводу з Туркменістану до Росії через територію Казахстану вздовж Каспійського моря. Цим Кремль намагається покласти край будь-яким спробам транспортувати середньоазійський газ до європейських споживачів і України в обхід Росії. Відтак, проблема постачання енергоресурсів з Росії й надалі буде мати характер гострого політичного тиску, якщо ми не знайдемо шляхів для її розв’язання.


* * *

Особливо турбує неодноразово продемонстрована беззахисність і безпорадність нашої держави перед загрозою підривних дій місцевих і закордонних сил, перед загрозою сепаратистських викликів. У країні діють десятки підривних організацій, які демонстративно руйнують Україну, декларуючи своєю метою її знищення. У Донецькій області розпочате й без жодної реакції з боку начальства триває збирання підписів за проведення референдуму про створення незалежної держави — Донецької федеративної республіки в складі Харківської, Херсонської, Донецької, Луганської, Дніпропетровської й Запорізької областей. У Кримінальному кодексі України є стаття про відповідальність за сепаратизм, а як кваліфікувати підготовку такого «референдуму»? Й жодної реакції державного самозахисту.

Дивлячись сьогодні на трагічну історію нашого народу, бачимо, що протягом багатьох століть ми вели постійну боротьбу за свою незалежність. То з кочовими племенами, то з експансією сусідніх держав. Агресори не гребували жодними методами задля завоювання нашої прекрасної, Богом даної землі, знищення нашої держави. Мільйони українців віддали своє життя в боротьбі з ними. Агресори перейшли від фізичного вбивства до спроб знищення народної душі, мови, культури, самого ім’я “Україна”. Вони зазнали поразки! Але чи не є ця поразка тимчасовою? Як часто ставалося в нашій історії, що народ виборював перемогу лише для того, щоб усе втратити внаслідок внутрішніх чвар, усобиць, продажності або дурості різних юрасів хмельницьких, брюховецьких, кочубеїв та іскр, соціалістів та комуністів, “регіоналів” та багатьох їм подібних. І поки одні боролися до останньої краплі крові, гинули в таборах, не погоджуючись на угоди з дияволом, влада у вибореній незалежній Україні дісталася тим, хто пішов на зговір з її ворогами. Не один і не два рази ми бачили, як це ставало початком кінця Української держави, приречуючи наш народ на нові страждання. І ось ми знову бачимо, як через короткозорість “помаранчевих” керманичів, котрі виявилися не достойними своєї нації, Україну прибирають до рук її одвічні вороги, котрих не можна назвати інакше, як п’ятою колоною російських неоімперіалістів.

Отже, Коаліція національної єдності, взявши реванш за поразку на президентських виборах 2004 року, скористалася помилками лідерів Помаранчевої революції і завдяки зраді лідера СПУ О.Мороза створила більшість у парламенті. Влада в країні перейшла до олігархічного клану з проросійської орієнтації. Поступово розставляючи свої кадри на різних рівнях, донецькі “регіонали” по частинках відривали владні повноваження на користь свого шефа Януковича, вдаючись при цьому до будь-яких спекуляцій, договорів і угод. Вони з готовністю брали на себе різні зобов’язання, оскільки з самого початку не збиралися їх виконувати. У березні 2007 року лідери Партії регіонів та головний соціаліст Мороз заговорили про формування незабаром нової коаліції, де буде 300 народних депутатів (конституційна більшість), шляхом перетягування кількох десятків депутатів з опозиційних фракцій. Після того, як один з керівників “Нашої України” Кінах в обмін на міністерську посаду перейшов до владної коаліції, стало зрозуміло, що перспектива ревізії “регіоналами” результатів виборів 2004 і 2006 років реальна. Лідерка БЮТ Тимошенко оприлюднила суми грошей, запропоновані “регіоналами” окремим членам її фракції за перехід до Коаліції національної єдності. Ситуація вимагала негайних та відчайдушних кроків.

І ось після 8 місяців безплідних переговорів і постійних зрад, коли з’явилася перспектива остаточного захоплення влади Партією регіонів з її спільниками, президент Ющенко підписав указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» з призначенням парламентських перевиборів на 27 травня 2007 року. Якби він цього не зробив, то можна не сумніватися: “антикризовики” скасували б інститут президентства і зосередили б всю владу у своїх руках. Ніяких нових вільних виборів вони б уже не допустили. Адже ніхто з “біло-голубих” олігархів після 2004 року не хоче повторення ситуації, коли можна втратити владу, власність і бути притягнутим до відповідальності за Законом. Їм треба переробити систему влади так, щоб вже ніколи волевиявлення українського народу не ставило під сумнів їх безроздільне панування. Президент Ющенко наголосив:

«Мета цих хлопців — повне захоплення влади, включно з президентською, і повернення країни до тих часів, коли можна було робити все що завгодно, без контролю і без кари».

Наслідки такої узурпації розгрібатиме не тільки Ющенко, а вся країна, яка залишиться без життєво необхідної системи стримування і противаг у системі влади з вищезгаданою установкою переможців.

Зрозуміло, що указ президента Ющенка багатьом не сподобався. А особливо соціалістам і комуністам. Адже після перевиборів просто неможливо повторення ситуації, коли ці партії з 3-5% голосів будуть мати посади голови та першого заступника голови Верховної ради України, а також посади багатьох міністрів та керівників центральних органів влади. Після цього вони одразу стали прибічниками конституції та законності, хоча раніше не дуже на них зважали, коли йшлося про їх власні інтереси.

Знову застосували старий перевірений метод: погрози розшматувати Україну. Голова Верховної Ради і лідер соціалістів О.Мороз, врешті-решт, остаточно зняв маску і показав своє справжнє обличчя: протягнув незаконну постанову про повернення в ЦВК того самого Ківалова, проти "підрахунків" котрого в 2004 році спалахнула революція. Представники соціалістів Волга, Рудьковський, Бокий, Баранівський та інші називали президента державним злочинцем і погрожували розташувати довкола урядових приміщень внутрішні війська МВС. Ківалов залишався у своєму звичному амплуа, пообіцявши повиганяти суддів, які спробують винести рішення про незаконність парламентської постанови щодо його повернення в ЦВК.

А лідер Партії регіонів і голова уряду Янукович, обіцянки котрого “повідбивати руки” політичним суперникам ніхто ще не забув, розпочав за старою схемою звозити до Києва людей з Донбасу – так звану “масовку”. Все це супроводжувалося войовничими заявами і погрозами. Неупереджені російські журналісти відзначали штучну організацію “народних протестів” на “біло-голубому Майдані”:

“Две жительницы Кривого Рога в доверительной беседе рассказали НГ: "Дело не в том, что платят – не платят (поговаривают, что митингующим выдают в среднем по 100 гривен – около 20 долл. – на питание и проживание в Киеве. – НГ), просто нам предложили взять отпуск за свой счет и отправиться на митинги или уволиться по собственному желанию. Большинство криворожских заводов выкупил Ахметов, вот и поддерживаем Партию регионов".¹

Про те, що спеціально завезені з Донбасу та Криму “політичні туристи” отримують платню за свою участь у “народних протестах”, говорили відкрито журналісти всіх видань незалежно від країни походження. Ось журналіст російського “Коммерсанта” ділиться своїми враженнями від відвідання “біло-голубого Майдану”:

“В это время с Подола уже подходили его более организованные коллеги. Они ночуют там в автобусах, а утром идут, как по заводскому гудку, на майдан Незалежности стоять вахту до вечера. Час на Майдане стоит 15-20 гривен, причем оплата именно почасовая, и странно, что никто этого не скрывает. Наоборот, об этом на Майдане рассказывают с гордостью. Эти люди, если не ошибаюсь, и относятся к происходящему как к тяжелой работе, за которую не стыдно получать деньги... Два митинга начались примерно в одно время. Невозможно было не заметить, что на "оранжевом" (відбувався на Європейській площі в 300 метрах від «біло-голубого» на Майдані Незалежності – авт.) людей меньше, чем на "бело-голубом". Собственно говоря, на площади Независимости было столько же людей, сколько пришло с утра. Киевлян среди них, судя по всему, почти не было. То есть здесь собрались те, кто работает за почасовую оплату. На Европейской же площади, кроме отряда студенческой молодежи и ветеранских организаций, тоже пришедших сюда утром, было еще тысяч двадцать. Эти люди, надо полагать, пришли все-таки в основном по собственной инициативе. "Мороз – иуда! Верни нам наши голоса, которые ты бросил под ноги Януковичу!", "Правда победит!" – бросались в глаза плакаты на первой линии митинга… "Оранжевый" митинг тем временем, как ни странно, набирал обороты. У киевлян закончился рабочий день, и Европейская площадь заполнялась горожанами. Я уже видел довольно много таких же лиц, из которых состоял Майдан и два с половиной года назад”.¹

Як бачимо, неупереджені російські журналісти одразу відмітили різницю між “біло-голубим Майданом”, де завезені з регіонів люди просто відбували час за гроші, та зібранням прибічників президента Ющенка в вечорі 10 квітня 2007 р. на Європейській площі у Києві, де після роботи зібралися за власним бажанням тисячі киян, котрим ніхто нічого не платив і спеціально не звозив. В цьому і полягає принципова різниця між народною революцією 2004 року та “біло-голубим Майданом” 2007-го. “Регіонали” свято вірили, що за гроші і за допомогою адміністративного ресурсу можна організувати будь-які протести. Вони спробували, але з великої хмари вийшов малий дощ. Натомість опозиціонери в 2007 не збирали великих маніфестацій, не звозили тисячі автобусів і сотні потягів “протестантів” із Західної України до Києва. Але в критичні моменти на їх заклик виходили кияни, і “біло-голубий Майдан” губився перед цією силою. Так сталося тому, що “біло-голубі” лідери насправді ніколи не поважали народ, презирливо називаючи його "масовкою". Тому народ і не відгукнувся на їх улесливі прохання про підтримку. Таким чином, самовідданість Майдану-2004 перетворили у фарс Майдану-2007.

Цю відмінність між двома Майданами помітили і в Європі. Співдоповідачі Парламентської Асамблеї Ради Європи у пояснювальній записці до резолюції ПАРЄ “Функціонування демократичних інститутів в Україні”, прийнятій 19 квітня 2007 року, наголошували, що “Майдан-2007 – це не Майдан-2004”. Якщо Помаранчева революція базувалася на щирій народній підтримці віри в краще керівництво країною і краще майбутнє, то нові демонстрації штучно організовані. «Бізнес-Майдан не сумісний з демократією”, - лунало в ПАРЄ.

Британський часопис «The Economist» у своїй редакційній колонці від 13 квітня 2007 р. розвивав ці думки:

“Янукович та його банда буквально до всього ставиться як до товару на продажі: до суддів, до місць у парламенті, до учасників демонстрацій. Для них Помаранчева революція була добре проплаченим трюком по завоюванню довіри”. Проте копіювання досвіду Помаранчевої революції 2004 року з прапорами і наметами “The Economist” назвав “жалюгідною пародією”, бо цього разу у маніфестантів “відсутній стрижень”.

Ще б пак! Який може бути ідейний стрижень, якщо учасників маніфестацій народ швидко охрестив “майдан-арбайтерами” за аналогією із “заробітчанами”, яких іноді називають “гаст-арбайтерами”.

Зате на прохання “регіоналів” відгукнулися зовсім інші “ідейні союзники”, котрі в реальності дійсно виявилися безоплатними помічниками уряду Януковича і Верховної Ради Мороза. Цю цікаву деталь одразу помітили журналісти. “Біло-голубий Майдан” виявився місцем підвищеної концентрації всіх антиукраїнських політичних сил, про які ми говорили на сторінках цієї книги. Пригадайте назву будь-якої організації чи партії, яка виступала за знищення Української держави, приєднання до Росії або хоча б надання російській мові державного статусу в Україні, і ви знайшли б прапори цієї сили на “біло-голубому Майдані”. Від донських козаків та Російського руху Криму і до скандальної “Донецької республіки”. Це дало спостерігачам право говорити, що погрози Януковича розвалом країни – не пусті слова.

Президент Ющенко доручив СБУ та Генеральній прокуратурі України розслідувати діяльність “Донецької республіки” і розібратися з появою її прапорів на мітингах у Києві: "Я упевнений, я її (цю справу – авт.) доведу до логічного завершення... я не буду тільки емоційно реагувати на ці речі, і цим, я думаю, я виконаю свій обов’язок як Президента". При цьому Ющенко зауважив, що йому відомо про антидержавну діяльність в Україні окремих організацій. За його словами, в останні 3-4 місяці таких організацій поменшало після заходів, ужитих українськими спеціальними органами і структурами, що діяли за президентським дорученням.

Розуміючи, що справа заходить надто далеко, “регіонали” поспішили відхреститися від одіозних помічників. 10 квітня 2007 року Партія регіонів заборонила своїм прибічникам виходити на мітинги у Києві з символікою Російської Федерації та Російського блоку, що підтримував на виборах у Криму блок “За Януковича”. Проте 11 квітня на мітингах продовжували майоріти прапори “Донецької республіки” (з російським гербом!). Адже ця братія підтримувала Януковича не за гроші, а за “ідею”, тому дозволила собі ігнорувати розпорядження Партії регіонів. Тоді голова Донецької облради А.Близнюк заявив, що знати не знає ніякої “Донецької республіки”. Коли журналісти “УТ-1” в прямому ефірі продемонстрували йому відеозаписи з прапорами і наметами цієї організації на Майдані Незалежності у Києві, а також свідчення її керівника Цуркана про активну участь 300 членів “Донецької республіки” у мітингах за Януковича, припертий до стінки А.Близнюк не придумав нічого кращого, ніж звинуватити у всьому “Нашу Україну”: «У нас такого никто не делает. Это провокация с оранжевой стороны».

Склалося враження, що декого історія нічому не навчила. Головна причина дострокових виборів в тому, що партія, яка набрала 30%, намагається сформувати під себе 2/3 парламенту. Поки коаліція формувалася завдяки зраді верхівки СПУ, це було неприємно, але легітимно. З моменту, коли реваншисти прийняли рішення про формування конституційної більшості за рахунок людей з опозиційних партій, це стало прямим порушенням Конституції.

Першопричиною теперішньої кризи в Україні європейці вважають кризу конституційну. А саме, прийняття конституційної реформи, недосконалість якої стала однією з основних причин нинішньої конституційної кризи в Україні. В резолюції ПАРЄ “Функціонування демократичних інститутів в Україні”, прийнятій 19 квітня 2007 року, наголошувалося, що “українська криза є результатом незавершеної та поспішної політичної реформи 2004 року, коли багато змін було внесено в Конституцію України без врахування рекомендацій Венеціанської комісії, а також без проведення зрозумілих публічних дебатів у країні”. Асамблея зазначила, що в цих умовах конституційного вакууму дехто в Україні відчув себе над законами і спробував отримати особливі повноваження. Ще 5 жовтня 2005 року Конституційний Суд України ухвалив рішення, згідно з яким всі зміни до Конституції, які встановлюють парламентську форму правління в Україні замість президентської, мають прийматися лише через всенародний референдум. Вже тоді були всі підстави сказати, що політреформа є нелегітимною. Але цього зроблено не було, і розпочався відлік нинішньої політичної кризи. Зав’язався тугий вузол правових і політичних проблем, який завів Україну до правового хаосу.

Для виходу з цієї ситуації президент Ющенко 2 квітня 2007 року видав указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України». У преамбулі указу президент посилається насамперед на ігнорування парламентською більшістю, конституційних правил формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Ознака цього: «перехід від поодиноких випадків включення у коаліцію до практики масового поповнення її на основі індивідуального або групового членства». У цьому президент побачив грубе порушення ст. 83 Конституції України. На думку президента порушення спричинили до таких наслідків:

1) спотворення результатів народного волевиявлення;

2) нехтування конституційними виборчими правами громадян;

3) ігнорування конституційного принципу народного суверенітету;

4) створення реальних передумов узурпації влади в Україні;

5) виникнення загрози національній безпеці;

6) створення дестабілізації політичної ситуації в країні;

7) створення потенційної загрози державному суверенітету.

Після цього коаліція спохватилася, зрозумівши, що діяла занадто зухвало і незаконно, коли переманювала депутатів із опозиційних фракцій до своїх лав. Злякавшись наслідків, вона погодилася скасувати своє розширення у такий спосіб. Колишні опозиціонери були тимчасово виключені з її лав. Тепер до її складу знову входить 238 народних депутатів (186 від Партії регіонів, 31 соціаліст та 21 комуніст). 6 квітня Верховна Рада скасувала частину 4 статті 61 свого Регламенту, де зафіксовано, що позафракційні депутати в індивідуальному порядку мають можливість вступати до коаліції. На думку коаліції, «прийняття відповідних змін буде сприяти врегулюванню політичної кризи і поновленню стабільності соціально-економічної ситуації в країні та спокою в суспільстві». Проте зауважимо, що коаліція в черговий раз вдалася до небезпечної гри, адже всім відомо, що внесені зміни до Регламенту ВРУ зовсім не перешкоджають колишнім опозиціонерам голосувати спільно з коаліцією з найбільш гострих політичних питань. Наприклад, щодо внесення змін до Конституції України у справі обмеження президентських повноважень і перерозподілу влади, як це можна побачити на прикладі голосування у Верховній Раді після внесення змін до парламентського регламенту (проголосувала не формальна кількість депутатів-“антикризовиків” з 238 осіб, а 251 – всі, кого перетягнули на свій бік на той час).

Конституційний Суд прийняв до розгляду звернення 53 депутатів Верховної Ради про конституційність указу президента Віктора Ющенка про дострокове припинення повноважень Ради та відкрив по ньому провадження. Однак під час розгляду важливо дотримуватися чітко прописаної процедури, що є гарантією справедливого і неупередженого розгляду. А це справа довга, розрахована на кілька місяців. Будь-яке штучне прискорення розгляду несе ризик судової помилки. Тим часом сам КС після тривалої епопеї з неможливістю сформувати його склад формально розпочав роботу, проте за десять місяців свого існування не спромігся прийняти жодного рішення, хоча на розгляд чекають питання конституційності політреформи і Закону України «Про Кабінет Міністрів України». Нагадаємо, що саме ці акти разом із неготовністю суду винести свій вердикт щодо їх відповідності Основному закону країни, як раз і призвели до виникнення нової політичної кризи.

Юристи сперечаються, чи мав право Ющенко розпускати Верховну Раду? Наша Конституція через згубну політреформу виявилася переповненою протиріччями. З одного боку, формальних підстав для розпуску немає, як це стверджують Янукович, Мороз, Симоненко та весь їхній “табір”. З іншого боку, згідно статті 102 Конституції України “президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання конституційних прав і свобод громадянина”. Ющенко вважає, що все перелічене є під загрозою, а тому ухвалив рішення розпустити парламент і призначити дострокові вибори. Як гарант Конституції, він вбачає загрозу конституційному ладу в Україні насамперед в індивідуальному переході депутатів з опозиційних фракцій до новоствореної Коаліції національної єдності з метою набуття 300 голосів, щоб змінити Конституцію. Тому президент обрав варіант розв’язання проблеми, при якому народ, котрий є єдиним джерелом влади і в руках якого мусить бути зосереджена вся її повнота, зробить своє волевиявлення й своїми голосами скаже, кому він цю владу делегує. Тому ми вважаємо, що всі спроби через Конституційний Суд України скасувати президентський указ про розпуск парламенту приречені на провал. Адже таке рішення буде означати, що суд ліквідував право народу бути єдиним джерелом влади і делегувати її своїм обранцям, а віддає всю повноту влади в країні одному політичному “табору”. І можна не сумніватися, що після цього він таки назбирає 300 голосів і змінить Конституцію України “під себе”. Ось тоді вже точно можна очікувати громадянської війни та непокори. Адже навіть у 2004 році, коли з повним дотриманням букви Закону і повним ігноруванням духу Закону Ківалов оголосив переможцем на президентських виборах Януковича, Верховний Суд України не наважився віддавати перевагу якомусь з політичних “таборів”. Ні, він своїм рішенням передав виняткове право наділяти владою українському народові, як це і закріплено Конституцією України. Саме за цією логікою було скасовано результати другого туру президентських виборів і призначено нове голосування.

Нині Ющенко пропонує той самий варіант – спитати у самого народа. Наголошуємо: не віддати всю повноту влади до рук президента, а спитати у народа. А уряд Януковича і провладна більшість у парламенті бажають почути від Конституційного Суду зовсім протилежне – призначити саме їх владарювати вічно. І в цьому полягає сутність конфлікту довкола КС. Саме тому й виступають судді КС із заявами, що вони піддаються тиску, шантажу та підкупу з боку “однієї з політичних сил”, яка хоче забезпечити собі вигідне рішення. На наших очах “регіонали” вже демонстрували свою здатність “продавлювати” необхідні їм рішення, коли силами десятків своїх депутатів захоплювали приміщення ЦВК і Печерського районного суду, щоб посадити там людей, схильних “прислухатися” до аргументів “свого” політичного “табору”.

Чи вистачить у суддів совісті не брати на себе відповідальність за історичну долю народу, а віддати йому в руки право самому її вирішувати? Свого часу фарисеї пропонували великі гроші охоронцям біля печери, де поховали Ісуса Христа після страти на хресті, щоб ті засвідчили, ніби ніякого воскресіння не було. Охоронці грошей не взяли і засвідчили правду. Хоча потім декому з них довелося стати мучеником. Але після цього за Христом пішли мільярди людей. І всі вони пам’ятають про тих невідомих римських охоронців, що сумлінно виконували свою службу і не піддалися підкупу. Але також християни всього світу завжди пам’ятатимуть про того зрадника, який за 30 срібняків “забезпечив” ворогам Сину Божого можливість здійснити своє судилище. Потім Іуда сам поліз у петлю. Сьогодні судді мають зробити свій вибір. І від їх сумління також залежить історична доля українського народу та держави.

Але не встиг ще суд взяти до розгляду документи від 53 народних депутатів, як Держдума сусідньої Росії вже винесла свій вердикт. Вона абсолютною більшістю голосів прийняла зовнішньополітичну заяву «Про ситуацію в Україні та невідкладні задачі розвитку і поглиблення російсько-української дружби та співробітництва». Там російські депутати самостійно вирішили замість Конституційного Суду України всі українські проблемні питання. Зокрема, що указ президента Ющенка є незаконним і неконституційним, а сам Ющенко є узурпатором влади. Цікава деталь: розробляв і оголошував у Держдумі цю заяву ніхто інший як К.Затулін. Той самий, котрому заборонено в’їзд до України за систематичну працю з руйнації нашої державності.

Після цього можемо стверджувати однозначно: якщо хтось раніше і мав сумніви, то тепер має остаточно переконатися, що політреформа, започаткована наприкінці 2004 року, – це засіб ліквідації державності України. Сьогодні немає боротьби за владу між так званими провладною коаліцією та опозицією або між гілками влади. Нинішня коаліція – це політичне об’єднання, яке виконує завдання «північного сусіда» за будь-яку ціну ліквідувати українську державність. І це підтверджується діями офіційних осіб Росії.

Спікер Держдуми Б.Гризлов, який на всіх виборах терміново прилітав до України на підтримку Януковича, заявив перед журналістами 10 квітня 2007 року, що вважає неконституційним не тільки указ Ющенка, але й введення в Україні надзвичайного стану. Це при тому, що Гризлов не має права підміняти Конституційний Суд України, а введення надзвичайного стану в Україні взагалі не планувалося. Напевне, Гризлов потрапив під вплив істерики, влаштованої частиною депутатського корпусу від коаліції, що не має шансів потрапити до парламенту на дострокових виборах. Ці депутати-коаліціянти більше за інших волають про надзвичайний стан, «танки Ющенка», списки СБУ для арешту депутатів та штурм Верховної Ради військами. Власне, якщо вони хворіють на розлад розумової діяльності, то це їхні проблеми. Їм просто не хочеться залишати теплі місця у Верховній Раді. Але солідаризація з ними російської Держдуми наводить на інші висновки. Справа не в тому, що Росія сама ніколи не була зразком парламентаризму, щоб давати оцінки іншим. Її досвід врегулювання парламентської кризи 1993 року через розстріл Держдуми з танкових гармат і вуличними боями у Москві добре відомий всьому світові. Справа в тому, що гвалт окремих депутатів і Януковича з погрозами громадянської війни в Україні дивним чином збігається з російськими заявами про неминучість розпаду України та громадянської війни за югославським сценарієм. Ці заяви вже схожі не на побажання шовіністів, а на завдання до виконання п’ятій колоні в Україні.

Але думські заяви виявилися тільки прологом. Після Гризлова з різкими словами виступив помічник Путіна С.Приходько. Він сказав, що у Кремля є запитання щодо дотримання вимог Конституції України президентом Ющенком:

"Мы надеемся, что у главы государства хватит ответственности и возможностей, чтобы события развивались исключительно в конституционном, правовом русле, у нас есть вопросы, как некоторые шаги и действия этому принципу соответствуют".

Це вже схоже на відверту погрозу особисто Ющенку з боку Кремля. Адже Кремль не виявляв такої зацікавленості в збереженні правового поля, коли з порушенням вимог Конституції парламентська проросійська більшість обмежувала владні повноваження Президента України. Натомість якщо Ющенко спробує чинити опір самочинним діям проросійських депутатів, то у Кремля до нього “есть вопросы”.

Російський державний телеканал “Россия” не відставав від грізних заяв представників законодавчої і виконавчої влади РФ щодо українських подій. Ведучі новин М.Ситтель і Д.Кисельов старанно промовляли полум’яні тексти, і за нагнітанням пристрастей випереджували один одного. За версією "Вестей", в Україні було прийнято "роковой указ", після чого Україна опинилася в "атмосфере безответственности и неразберихи", а потім "все больше и больше погружалась в хаос". 6 квітня 2007 року з тексту для пані Ситтель в ефірі "Вестей" слідувало, ніби в Україні вже "раскол общества, церкви и партий приближается к апогею". Чи вважають так самі українські громадяни, російський державний телеканал нічого не сказав. При цьому активно використовувалися словосполучення "государственный переворот", "силовой вариант", "слухи о чрезвычайном положении". Не відставав і пан Кисельов, котрий в кожному випускові "Вестей" та у "Вестях недели" промовляв полум’яні монологи-коментарі, розвінчуючи політику Ющенка і сам образ Президента України, якого зневажливо іменували "этот революционер", "оранжевый президент", "набожный демократ при полном саморазрушении". Цікаво, що той же Кисельов, пропрацювавши кілька років на телеканалі В.Пінчука в Україні часів Кучми, неодноразово із захватом говорив про українську демократію.

Такої активності в українській політиці Москва не виявляла з 2004 року, коли президент В.Путін двічі поздоровив Януковича з перемогою на президентських виборах, а закінчилися вони перемогою Ющенка.

Відмінність від 2004 року складається в тому, що цього разу ставлення до українських подій виявилося неоднозначним навіть у самій Росії. Наприклад, постійний ворог української державності віце-спікер Держдуми В.Жириновський несподівано для всіх підтримав Ющенка. На відміну від Затуліна, Гризлова і Кремля він врахував попередні дії коаліції Януковича-Мороза-Симоненка і поставив себе на місце самого Ющенка:

"Депутаты не имеют права переходить из фракции в фракцию или становиться независимыми. Избиратель голосовал за определенный количественный состав данной фракции. Если они покидают эту фракцию и переходят в другую, они обманывают избирателя, они - политические мошенники. Это прямой признак коррупции и произвола. Партия первична, а фракция – вторична. А депутаты бегают. Поэтому президент Ющенко остановил этот произвол и вакханалию и распустил эту группу мошенников… Мы (Россия) должны были делать то же самое. Нас уже обгоняют Киргизия, Украина и Казахстан, а мы как всегда на самом последнем месте, даже в вопросах демократии".¹

Суддя Федерального суду США Б.Футей, котрого ніяк не можна запідозрити в симпатіях до Жириновського, висловився аналогічним чином:

“Насамперед, треба враховувати, що нинішня виборча система в Україні базується на партійній основі. Коли люди голосують за якусь певну партію чи виборчий блок, то вони віддають їй чи йому свої голоси, бо підтримують певну програму, платформу, ідеологію та завдання. І коли представники цієї партії чи блоку переходять до іншого табору, то вони зневажають волевиявлення народу й втрачають мандат народної довіри”.¹

Підтримав Ющенка і президент Казахстану Н.Назарбаєв. В інтерв’ю агенції "Reuters" він зауважив, що всенародно обраний президент не може бути за своїм статусом незведений до рівня англійської королеви. Адже без відповідних повноважень він не зможе бути гарантом стабільності держави.

Фактично Партія регіонів вдосконалила методу Олександра Волкова часів президентства Кучми – “купити по шматкам Верховну Раду”. Дійсно, для чого витрачатися на вибори, якщо народного депутата України максимум за 2-3 мільйони доларів (посаду, кусочок бізнесу) можна прикупити, не виходячи з кабінету Клюєва. Проте, у “донецьких” переможний характер – не прийнято зупинятися на малому. Практику, апробовану на депутатах-перебіжчиках з БЮТ і НУ, було активно поширено на інші інститути влади – зокрема, на Конституційний Суд. Звичайно, суддя Конституційного Суду – це не якийсь народний депутат Ковтуненко чи Ігнатенко, тут ставки значно вищі. Але й людей тут значно менше – всього-то 18 чоловік. Та й не потрібно всіх скуповувати, достатньо дві третини. Це варто витрат, якщо зважити, що Конституційний Суд – це можливість визнати неконституційним Указ Президента України про розпуск ВРУ, остаточно “легалізувати” Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року (про конституційну реформу), то вартість не така вже й велика. Натомість якщо когось схоплять за руку на хабарах, то завжди можна розповідати перед телекамерами, що це все є інтригами “націоналістів” і “Держдепартаменту США”, як це стало дуже популярно серед “біло-блакитних” і “червоних” діячів, котрі думають, ніби стали помітними для Вашингтону політичними фігурами.

Коли СБУ з’ясувала факти немотивованого та нічим не пояснюваного збагачення близьких родичів (зокрема, старенької матері) доповідача КСУ в справі президентського указу С.Станік, спалахнув скандал. Нерухомість в різних містах України на загальну суму біля 12 млн. доларів США фігурувала у нотаріальних документах, що засвідчували перехід прав власності до родичів Станік. На Заході політик після такого сумнівного бізнесу повинен дати чіткі роз’яснення: яким чином зароблені ці кошти? Якщо пояснити не може, то це означає хрест на його політичній кар’єрі. Адже підозра в корупції – це дуже серйозна річ.

Але в Україні винні в корупції зчиняють страшенний ґвалт про «політичні репресії». Саме таки контрзвинувачення висунули «регіонали» і сама Станік до СБУ. Тимчасово виконуючий обов’язки генерального прокурора пан Пшонка – між іншим, кум самого Януковича – швидко оголосив дії СБУ протизаконними. До Служби безпеки України відрядили кількох прокурорів з однією метою: опротестувати всі дії та порушені кримінальні справи органів державної безпеки, які не влаштовували правлячу коаліцію.

Зважаючи на такі дії «біло-голубих», президент звільнив двох запідозрених у корупції суддів КСУ. Перед тим був призначений і новий генеральний прокурор, що спричинило справжню розлюченість Януковича та коаліціантів. 1 травня 2007 р. ЗМІ розповсюдили спільну заяву Януковича, Мороза та лідера комуністів Симоненка, де вони звинувачували президента в державних злочинах і лякали країну громадянською війною. Напевно, вони б розв’язали таку війну, щоб утриматися при владі. Тільки сумніви в перемозі та неминучість відповідальності за такі дії утримувала їх від радикальних дій. Адже раніше вони голосно закликали президента змиритися з тим, що вони усунули його від влади шляхом різноманітних маніпуляцій і корупції. А тепер все упливало з їхніх рук. Дострокові парламентські вибори в умовах, коли повна влада над країною вже майже лоскотала їхні руки, ставили хрест на результатах проведеної «політичної боротьби».

Але народ України вимагав саме дострокових виборів. В принципі, захопивши контроль над силовими органами держави, правляча коаліція могла б розтоптати волевиявлення народу та всі його бажання. А потім заховатися під «парасольку» російсько-китайського союзу, як це вже зробили лідери окремих республік колишнього СРСР, де диктатура розтоптала демократію. Тріумвірат Янукович – Мороз – Симоненко з часом поглинула б внутрішня боротьба за владу, бо тиранія має історичний закон свого невідворотного розвитку до одноосібної тоталітарної диктатури. Проте президент настоював на проведенні дострокових виборів, і значна частина народу його підтримувала.

Також дострокові парламентські вибори були визнані оптимальним виходом з політичної кризи в Україні практично всіма закордонними спостерігачами (окрім російських, звичайно). Резолюція ПАРЄ назвала їх цілком демократичним європейським методом.

Президент Ющенко проявив твердість, оскільки усвідомлював, що ліберальні поступки коаліції “регіоналів” з “червоними” всіх відтінків можуть закінчитися узурпацією ними влади. Політреформа замість перерозподілу повноважень між збалансованими гілками влади могла спричинити вслід за узурпацією правлячої коаліції повну руйнацію системи влади та втрату незалежності держави. Тому 26 квітня 2007 р. президент новим указом підтвердив незмінність курсу на дострокові перевибори, відсунувши в часі тільки їх дату через бойкот виконання указу урядом. Після зміни генерального прокурора продовження такого бойкоту могло призвести до указу про відставку уряду. Намагаючись затягнути агонію, лідер соціалістів Мороз навіть звинуватив опозицію з пропрезидентських сил у здійсненні терористичних актів, коли несподівано зійшов з рейок скорий потяг “Київ – Дніпропетровськ” і стався вибух на транзитному газопроводі в Київській області. Однак це вже не могло нічого змінити.

І, врешті-решт, прем’єр-міністр Янукович здався. Протягом кількох тижнів на обережні пропозиції місцевих лідерів Партії регіонів «про всяк випадок» розпочати підготовку до виборів, він грізно говорив: хто хоче – нехай іде на вибори. А генеральна лінія партії така, що існуючий склад уряду і парламенту незмінні до 2011 року. Йому підспівували «червоні» союзники, що ініціювали процес імпічменту президента Ющенка.

Але після переговорів 4 травня Янукович забрав свої слова назад і заговорив про необхідність стабілізації в країні та проведення дострокових виборів до Верховної Ради. Янукович публічно визнав, що в основі політичної кризи в Україні, як це і стверджував президент, лежить парламентська криза. І вихід з неї можливий тільки через проведення дострокових виборів. Окремим політикам не вдалося вкрасти волевиявлення народу та відмовити йому в самому праві на вибір.

У цій ситуації ми вбачаємо один вихід – це об’єднання всіх державно-патріотичних і національно-демократичних сил в один блок. У всіх патріотів України мусить спрацювати інстинкт самозбереження. А вибір повинен бути один: або демократична, незалежна і соборна Україна, або повторення страшного історичного шляху через в’язниці, табори і рабство в новій Російській імперії. Україна не має іншого виходу, ніж шлях демократії та втілення в життя ідеалів Майдану. Патріотам необхідно створити свій Союз правоцентристських сил, який має стати провідною політичною силою в суспільстві, обстоюючи незалежну і суверенну Україну, знищення корупції та заборону антидержавних організацій і рухів. Водночас він зможе протистояти малоросам з Антикризової коаліції (Коаліції національної єдності), які в своїх бажаннях безконтрольності і абсолютної влади здатні довести справу до повної ліквідації Української держави. В будівництві України розраховувати нам потрібно тільки на власні сили, мудрість і патріотизм нації. Запорукою стане єднання всіх патріотів довкола національної ідеї.

Необхідно йти на нові вибори в складі нового правоцентристського демократичного блоку з чіткою програмою дій, з ідеологією внутрішньої та зовнішньої політики. І вже вибори покажуть, в якій Україні хоче жити народ: покращувати свій життєвий рівень на шляху до європейських стандартів в незалежній державі або повернутися до 350-річного ярма в Росії? Це буде вибір народу.