І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материала

Документы

Содержание VI. Політична «реформа» Первий, що розпинав Нашу Україну, А Вторая Дмитро Павличко, “Орда”.

Подобный материал:

• І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська, 4264.08kb.
• Боротьба оун-упа за незалежність в історичній картині світу, 67.15kb.
• Косово: боротьба за незалежність продовжується, 80.85kb.
• Бюлетень надходжень до Центру інноваційних знань Світового банку. Вип. 1/2010, 25.21kb.
• Незалежність центральних банків, 37.62kb.
• О. Я. Дуднік Національна бібліотека України, 309.63kb.
• План Базис. Лінійна залежність І незалежність векторів. Декартова система координат, 124.62kb.
• «Незалежність України – 19» (до 19-ї річниці проголошення незалежності України), рекомендації, 66.16kb.
• І. В. Діяк, 2873.41kb.
•    Історія українського народу містить в собі багато славних подій. До них належить, 113.67kb.

VI. Політична «реформа»


Черговим ударом по Українській державі стала спроба знищення центральної влади шляхом внесення змін до Конституції України. Розробляли цю ідею в адміністрації президента Кучми під керівництвом В.Медведчука. Президентська влада, обрана народом, повинна бути безсилою, щоб не мати змоги втручатися до справ олігархів і припиняти їхнє свавілля. На цій ниві об’єдналися всі зацікавлені в послабленні України сили – від відверто проросійських комуністів і “регіоналів” до псевдоукраїнських на кшталт лідера СПУ О.Мороза та лідера НПУ В.Литвина. Перехідні положення було сформовано так, що взагалі не зрозуміло, за якими правилами повинен формуватися уряд і розпускатися парламент. В результаті, перетворення України з президентсько-парламентської держави на безпрезидентську та безпарламентську за тривалої багатомісячної відсутності легітимного Конституційного суду поставило під сумнів існування системи влади в Україні взагалі. Годі й шукати чогось кращого, щоб ліпити з аморфної країни конгломерат феодальних уділів. І в кожному з них власний господар-олігарх, який стоїть вище законів, вище влади, контролює всю економіку і тримає власний футбольний клуб в якості видовища для люмпенів і власної візитівки.

Політична реформа виявилася продуманою авантюрою антиукраїнських сил, здатною дестабілізувати державу, що, власне кажучи, відбувається на наших очах. Під виглядом зменшення повноважень президента зменшуються повноваження українського народу у його власній державі. Адже він обирав конкретну людину на президентську посаду з повноваженнями, окресленими тією конституцією, що була під час виборів. А тепер купка олігархів, сформувавши партійні списки, засіла в стінах Верховної Ради і спотворила конституцію, переділивши владу на свою користь. Хоча за заміни конституції у викладі Кучми, Януковича і Мороза народ не голосував.

Як заявила Юлія Тимошенко, БЮТ вніс подання до Конституційного Суду України щодо конституційності політичної реформи. Блок Юлії Тимошенко наполягає на тому, щоб суд визнав реформу неконституційною, адже вона призвела до нестабільності в державі й загрожує національній безпеці України.

В такому розвиткові подій була зацікавлена сусідня Росія, адже кожного з місцевих олігархів, “баронів” і “господарів” можна розчавити поодинці. Тому цілком в дусі старої імперської політики “розділяй та владарюй” вона вела власні переговори з усіма учасниками української політики. Найбільш “результативними” виявилися торги з лідером СПУ О.Морозом. В обмін на поступки “регіоналів” і комуністів в посаді голови Верховної Ради України, пролобійовані Москвою, головний соціаліст зруйнував “помаранчеву коаліцію” – живе свідчення поразки Кремля. Доки “помаранчеві” сварилися за посади, Москва порадила своїм союзникам в Україні не займатися дріб’язковими справами і поступитися Морозу. А порадами господарів не перебирають.

Що характерно: поки в Росії відбувається процес подальшої централізації влади, для України вони радять цілком протилежне – децентралізацію та федералізацію. Поки в Росії центральна влада бере під контроль місцеву владу, приватний бізнес та припиняє сепаратизм, українцям пропонують власноруч знищити апарат влади, щоб відкрити шлях до дестабілізації, розпаду країни. Московських стратегів легко зрозуміти. Їм вигідно, щоб Україна розпалася на удільні князівства, котрі буде легко проковтнути. А всім, хто буде говорити про російський імперіалізм, Кремль завжди зможе відповісти: подивіться на приклад України, яка могла б стати державою, проте органічно не здатна цього зробити! Ось політологи з Москви і радять нам такі шляхи, що полегшують реалізацію російської стратегії “проковтнути по частинам”. Аморфне утворення без сильної президентської влади буде приречене на внутрішню боротьбу між напівфеодальними регіонами, де вся влада буде належати деспотам, поставленим з волі Москви.

Отже, насправді маємо мету — послабити державницько-президентську вертикаль, передати повноваження депутатському корпусу, який у відповідних регіонах стоїть на імперських позиціях, і в подальшому підпорядкувати діяльність «совєтів» єдиному імперському центру. З доповіді першого секретаря ЦК КПУ на пленумі ЦК КПУ 9 грудня 2006 р.:

«…Нам, коммунистам, приходится бороться на всех фронтах. Во внешней политике — это… реализация продуманных, взвешенных действий по вступлению в Единое экономическое пространство в составе России, Украины, Беларуси и Казахстана».

Нам пропонують нове ярмо для експлуатації наших ресурсів — так званий єдиний економічний простір. Чим не нова форма національного і економічного гноблення в інтересах імперського центру? Нинішні «імперостроітєлі» через нову «совєтізацію» утворенням старої форми «Республіки Совєтів» прагнуть повернути Україну до складу Московської імперії: «…мы на своём апрельском (2002 г.) Пленуме ЦК заявили о необходимости «с другими силами в Верховной Раде добиться внесения изменений в Конституцию Украины, которые гарантировали бы превращение Украины из президентско-парламентской республики в парламентско-президентскую, как первый шаг к возрождению Республики Советов… Эту задачу, как вы знаете, партия выполнила… Нами разработан проект новой Конституции Украины… Отменяется пост президента, что даст возможность Украине стать парламентской республикой… Но самое главное — начнётся необратимый процесс своеобразной, образно говоря, новой советизации местного самоуправления, что подготовит, на наш взгляд, почву для перехода Украины от парламентской республики к Республике Советов».¹ Ось така справжня роль політреформи, про потребу поглиблення якої сьогодні розводяться «біло-синьо-червоні» (прапор Росії). Перший етап цієї «політреформи» реалізовано. Нині йде процес реалізації її другого етапу. Чи дамо здійснитися планам інкорпорації України до складу Росії?

До чого може призвести встановлення такого олігархічно-кримінального режиму, примара якого вітає над Україною після “маневрів” Мороза на користь коаліції з Партією регіонів Януковича-Ахметова-Азарова? Ми можемо спостерігати це на прикладі сучасних Білорусії та Росії. Там теж диктатори приходили до влади ніби демократичним шляхом, а потім розпочинали процес активного згортання свободи та знищення демократичних цінностей. Тепер на російському прикладі ми спостерігаємо ознаки роботи цієї залізної хватки:

• Опозиційні партії придушено;
  
• Національні телеканали поставлено під контроль влади;
  
• Регіональні вибори голів областей і автономій скасовано, а загальнонаціональні перетворено на фікцію;
  
• Діяльність неурядових організацій, особливо іноземних, фактично заборонена;
  
• Критикам режиму з іноземним підданством заборонено видавати дозвіл на в’їзд, а свої сидять по в’язницях. Їх бізнес розгромлений, власність відібрана на користь свого бізнесу;
  
• Створені підвладні суспільні організації за радянським взірцем, що охоплюють всі верстви та всі вікові категорії населення.
  
• Лідер країни перетворений на непогрішиму ікону.
  

На додаток до цього, в Росії ще й відновили радянський гімн (хіба що слова змінили, але гімн СРСР отримував новий текст не один раз протягом свого існування). Історія входить у чергове замкнуте коло? Свого часу в СРСР воно розірвалося через банкрутство комуністичної партії та падіння світових цін на нафту. Що тепер? Знову чекати, витрачаючи життя цілих поколінь?

Морозу не вперше вдаватися до таких дій. Він керував сумнозвісною “групою 239” у Верховній Раді УРСР, звинувачувався у зраді “Канівської четвірки” на президентських виборах 1999 року. Очевидно, за своє життя, проведене в партійних кабінетах, він так і не зрозумів банальну істину, що жодна посада не варта того, щоб ризикувати долею України. Аргументи про необхідність об’єднання України виглядають непереконливо. Особливо коли під тезою єдності демонструють спільність інтересів номенклатури, бізнесу та криміналу. Потім сталося взагалі приголомшуюче.

«Наша Україна», поговоривши з місяць про зраду й віроломство О.Мороза і СПУ, сама пішла тим же шляхом. Вона просто забула про всі ті надії та сподівання, заради яких народ виходив на майдани у містах України в грудні 2004 року, вирішивши, ніби народ робив це лише задля того, щоб віддати владу “Нашій Україні”. Коаліція переможців півтора року витратила на внутрішні чвари та поділ владних посад, ігноруючи виборців. Щоправда, напередодні виборів до Верховної Ради навесні 2006-го вони раптом згадали про народ. Але не для того, щоб вибачитися за свій безлад та марнотратство, а тільки для того, щоб сказати народу: “Не зрадь Майдан!” Це вже був верх цинізму. Адже як раз народ не зрадив Майдан, а зрадили ті, хто гучніше за всіх закликав “не зрадь!”

Чи могло бути по-іншому? Ті, хто організовував наметові містечка, приймав та розміщав протестантів, провів велику організаційну працю, ризикуючи при цьому власним здоров’ям, благополуччям, іноді життям (особливо у Донбасі, де “регіонали” не гребували жодними методами), врешті-решт, залишилися на узбіччі. Натомість на владних посадах розсілися мільйонери, що бажали стати мільярдерами, збанкрутіла номенклатура, якої позбувся навіть Кучма через її природну нездатність ефективно працювати, різні відверті шахраї та пройдисвіти… І всі вони гучно закликали “Не зрадь Майдан!”, тишком розкрадаючи те, що не розікрали фаворити Кучми.

Якщо вже й говорити про розкол України по лінії Дніпра на “західняків” та “східняків”, то це справа цілком надумана. Так, наша нація роз’єднана, однак не по лінії "схід-захід", а по лінії "еліта-простий народ". Україна стала державою чемпіонів: згідно з рейтингом найбагатших людей Східної Європи польського часопису “Wprost” 15% з них живуть в Україні. Але й 85% самих бідних людей Східної Європи – це також Україна! І виправити це роз’єднання не зможе жоден універсал національного єднання. А якщо говорити про комуністів, то з ними єднання взагалі неможливе. Надто своєрідним є їх бачення цієї проблеми. Як свідчить історія, завдяки комуністам народи возз’єднувалися хіба що в концтаборах сибірської тайги і казахських степів. Там українцям вже точно жоден Дніпро не заважатиме «є’днатися».

Далі – більше. Партії, які називали себе лівими, пішли обслуговувати олігархічні клани. Прогресивна соціалістка Вітренко від самого початку розташовувала штаб-квартиру своєї партії в офісі російського бізнесмена М.Курочкіна. І хоча сама вона та її співголова Марченко все відкидали, міністр внутрішніх справ Ю.Луценко однозначно стверджував про залежність ПСПУ від кримінального бізнесмена Курочкіна, відомого на прізвище “Макс Бешенный” та оголошеного в розшук Інтерполом. Сам Курочкін за півроку до своєї смерті – наприкінці вересня 2006 року – в інтерв’ю газеті “Комсомольская правда в Украине” відкрито визнав, що фінансував ПСПУ та Вітренко, а “його друзі” перебували у лавах партії. Тобто міністр внутрішніх справ Ю.Луценко був цілком правим у своїх підозрах, що кримінальні кошти на фінансування виборів партії Вітренко довелося відробляти. У листопаді 2006 р. Курочкін приїхав до України «захищати» свою власність, і одразу був заарештований в аеропорту. Його адвокати пройшли через всі українські суди, залучали до тиску на суддів «Російський клуб» і лякали погіршенням українсько-російських відносин. Однак всі судові рішення залишили арешт Курочкіна в силі. Оскільки неможливо відпускати на волю людей, що звинувачені у здирництві. Якщо рекетир опиниться на волі, то завтра всі свідки та потерпілі відмовляться від своїх показів, побоюючись помсти. Вже у 2007 році Курочкіна прямо в суді вбив снайпер, очевидно найнятий його колишніми “друзями” з Росії. Гарну компанію знайшла собі «Народна опозиція» Вітренко!

Соціалісти СПУ від самого початку висували претензії на посади, пов’язані з державними монополіями та керуванням державним майном. Врешті-решт, вони їх і отримали. Частину від “Нашої України”, частину від “регіоналів”. І при цьому, бажаючи уникнути відповідальності, СПУ весь час підкреслювала свою опозиційність та перебування поза владою. Та ще й відкрила свої партійні списки для окремих олігархів.

Напевно міністерству юстиції вже давно пора зареєструвати Партію любителів зради. Соціалісти, комуністи та дехто інший посіли б у її політраді найпочесніші місця.

Але далі всіх пішли комуністи. Лідер КПУ П.Симоненко, як належить комуністам з часів Леніна, констатує реальність:

“Ні Янукович зі своїм кланом, ні Ющенко зі своїм об’єктивно не можуть вивести Україну з кризи. Це можливо тільки в разі повернення великої базової власності народу. А вони цього зробити не можуть, бо вони самі капіталісти, мільйонери і служать своєму класу. Тому прогресивні соціалісти, що підтримали на виборах у 2004 році клан Кучми-Януковича, а в 2006 році виражали інтереси російського олігарха Курочкіна з кримінальною репутацією, і “просто” соціалісти, котрі підтримали клан Ющенка і увійшли в уряд “нашистів”-капіталістів, націоналістів, також пішли в услужіння великому капіталу. Тільки до різних його об’єднань... Думаємо, що всі лідери так званих "лівих", котрі пішли в услужіння до “правих”, перестали представляти “лівий” рух. Вони можуть і будуть далі називати себе “лівими”, однак тільки для того, щоб ошукати народ…”¹

Але якщо констатувати реальність та ліпити ярлики іншим комуністи вміли завжди, то в оцінках себе улюблених вони забувають про марксистську діалектику. Те, що роблять соціалісти – зрада “лівих” ідей та услужіння капіталістичним кланам. Але коли те саме роблять комуністи, які погодилися на роль сателітів кримінального клану Януковича – це вони оцініють як боротьбу за народні інтереси. КПУ проголошувала, що на змову з олігархами не піде. Так, вона не пішла на змову. Те, що вона зробила, назвати змовою важко. Вона просто продала себе кримінальному клану в обмін на декілька другорядних посад, щоб зберегти бодай якусь присутність у владі. І тепер поряд із зрадниками “лівого” руху із СПУ в уряді Януковича та керівництві Верховної Ради засіли кілька комуністів. Що там говорив Симоненко про лідерів “лівих” партій, котрі пішли в услужіння капіталістам? Вони зрадники, що перестали представляти “лівий” рух. Воістину, подібно до того, що найкращим захисником дитини на вулиці є приручений собака-ротвелер, найкращим захисником для олігарха в сьогоднішній Україні став приручений комуніст! Симоненко з компанією чітко дотрималися повчань свого основоположника Маркса щодо того, що “комуністи взагалі не сповідують жодної моралі”.²

Невже 46 мільйонів громадян настільки бездарні, що не можуть висунути зі свого середовища три-чотири десятки тямущих керівників загальнонаціонального масштабу? Натомість ми маємо в українській владі все нових і нових високопоставлених пройдисвітів, авантюристів і пристосованців.

Чому народ довірився пройдисвітам? Чому всі українські політичні партії вироджуються, втрачають авторитет і повагу в народі? І чому вони при цьому все одно обираються і приходять до влади? Навіть Симоненко шукав відповідь на це питання, “спираючись на наукові, класові позиції”:

“Очевидно, що нашим трудящим бракує класової свідомості, політичних знань узагалі. Бо чим можна пояснити те, що знедолені трудящі самі “добровільно” обрали до вищого законодавчого органу влади своїх гнобителів (до того ж укотре!)”.¹

Ленін писав, що звичайні люди завжди були та будуть жертвами обману і самообману в політиці, доки не навчаться за найменшими заявами, гаслами, обіцянками визначати справжні інтереси тих чи інших класів.² Але у сучасному вирі спецоперацій політтехнологів, PR-акцій, телемарафонів, різноманітних ток-шоу та конкурсів брехунів не розібрався би навіть Ленін. Що ж тоді дивуватися, що люди залишилися зі своїми зрадженими сподіваннями, а в українській владі відбулося поєднання політичних команд, які обслуговують інтереси кримінального капіталу.

В результаті Україну відкинуто на 15 років назад – в самий початок свого незалежного шляху. Знову на порядку денному питання, бути чи не бути? На думку спадають 50-ті роки минулого століття, коли десятки колоніальних держав начебто здобули незалежність, але насправді отримали нову форму залежності – неоколоніалізм. Це проявлялося в економічній залежності від метрополії, встановленні маріонеткових режимів і, як наслідок, бідності населення. В цих країнах до влади приходила компрадорська буржуазія, що обслуговувала іноземний капітал.

На жаль, сумним фіналом усім п’ятнадцятирічним потугам України, боротьбі за здобуття незалежності та її укріплення, за повалення комуністичної влади та олігархічних кланів, акції “Повстань, Україно!” та Помаранчевої революції, є наповнені розпачем поетичні рядки з поеми Великого Кобзаря “Чигирине, Чигирине”:


За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?


Одразу після Помаранчевої революції автор цих рядків попереджав, що тепер головне – не проспати здобутки свободи, щоб не було розчарувань, а результатами революції знову не скористалися брудні руки, як це було в 1991-ому.¹ Проте реалізувалися всі найгірші побоювання. Нам уготований варіант, що вже відбувся у маленькому Придністров’ї, де купка представників старої комуністичної номенклатури, бандити, вихідці із спецслужб та російська агентура встановили жорстку проросійську диктатуру. Всім життям в цій республіці заправляє приватна корпорація «Шериф». Вона займається практично всіма видами торговельної та виробничої діяльності. Їй належить монополія в галузі телефонного зв’язку в ПМР (як звичайного, так і мобільного), єдиний в республиці інтернет-провайдер, майже повна монополія в торгівлі нафтопродуктами, найбільша мережа роздрібної торгівлі промисловими і продовольчими товарами, будівельними матеріалами (70–75% ринку). «Шериф» володіє кабельним та ефірним телебаченням, завдяки чому повністю контролює електронні ЗМІ Придністров’я. Також він володіє великим спортивним комплексом «Шериф», різними дрібними виробництвами, видаючи з себе головного спортивного мецената ПМР та роботодавця. «Політичне крило» корпорації «Шериф» називається «Обновление», що представляє потужну фракцію в придністровському парламенті. Власники «Шерифу» сидять біля владного керма ПМР та зустрічаються з російськими державними посадовцями. Якщо в усьому наведеному ви заміните слова «ПМР», «республіка», «Придністров’я» – на «Україна», «Шериф» – на «СКМ» та інші компанії мільярдера Ахметова, а «Обновление» – на «Партія регіонів України», то ви одразу зрозумієте, яке майбутнє може спіткати наш народ. І до якого бутафорського рівня може бути низведена Українська держава! У нас вже є кишенькові політичні партії олігархів. Наприклад, у Пінчука була своя фракція у Верховній Раді «Трудова Україна», у Суркіса – фракція СДПУ(о), у Ахметова – «Партія регіонів».² Справа за суцільною «прихватизацією» влади і рештків державної економіки, що розгортається на наших очах.

«Наша Україна» була партією Майдану, партією демократії. А зараз вона позбувається усіх цих характеристик: і люди зневірилися, і владу втримати не вдалося. Тут би змінити керівництво та проаналізувати помилки минулого. Проте їх уперто не враховували. Ще у 2005 році – після «корупційного» скандалу, піднятого О.Зінченком, та невдалих спроб очистити партію від одіозних політиків – глава держави почав відходити від справ партії. За 2006 рік рейтинг «Нашої України» знизився більш як удвічі... На виборах до Верховної Ради навесні 2006-го вона набрала близько 14% голосів і посіли третє місце у парламентській класифікації – а це дуже мало для блоку, який ставив за мету мати свого прем'єр-міністра і носити «жовту майку» лідера більшості. Ідея коаліції національної єдності теж провалилася. Чіткої лінії поведінки не було. «Коаліціада» тривалістю в кілька місяців і політичне суперництво скидалися на боротьбу заради боротьби. Постійні інтриги, кон'юнктура – це не є життям. Люди це швидко усвідомили і зневірились. Усі партії в Україні стали формальними. У тому числі й «Наша Україна».

Суспільство пережило черговий шок, люди розчаровані. Але розчарування є показником небайдужості громадян. І це є чи не найголовнішим позитивом. З цих небайдужих громадян має постати нове політичне покоління. Воно визначатиме долю України, якщо ми збережемо її зараз.

Має бути твердий закон, тверде його виконання. Громадяни поважатимуть мову і державу тоді, коли знатимуть, чим пишатись у своїй країні. Але попереду створення нормальних матеріальних умов життя йде культурне відродження. Українську мову не змогли знищити впродовж кількох століть. І зараз йдеться не про її функціонування, а про існування Української держави та української нації. Наша мова – така само жертва створення “нової історичної общності”, як наш народ був жертвою голодомору, терору та депортацій. Тому сьогодні нам потрібно зробити так, як в одній з балтійських республік, де президент сказав коротко й чітко: “Якщо людина хоче жити тут, то вона повинна прийняти низку умов, зокрема, і про володіння мовою”.

Чи є Україна українською? У цивілізованій країні не може навіть ставитися подібне питання. Будь-яка країна згідно своєї конституції є незалежною державою. І навіть у тамтешніх «лівих» головним завданням є робота задля своєї держави, а не задля її знищення на користь об’єднання з «старшим братом».

Кожна країна прагне свободи і незалежності. Саме під тиском таких прагнень не встояли скріплені зброєю імперії минулого – Візантійська, Османська, Австро-Угорська, Російська… Також і розпад СРСР призвів до появи нових незалежних держав. Серед них і Україна, яка, на жаль, поки що українською не стала. Значна частина України і далі вкрита символікою СРСР та пам’ятниками Леніну, символізуючи випадковість і тимчасовість розпаду Радянського Союзу. Навіть в центрі столиці на Майдані Незалежності замість комплексу з пам’ятниками видатним діячам України і музеєм державності створений такий собі центр магазинів, фактично базар. Нашим можновладцям базар – прибутковіша справа, ніж державницька ідея і патріотичне виховання громадян. Хоча у значно менших європейських народів, ніж Україна, підход до цієї справи зовсім інший. Наприклад, угорці мають меморіальний комплекс на Площі Героїв, де встановлено монументи всім видатним діячам, котрим нація зобов’язана своїм існуванням. Можливо, через таке ставлення до своєї історії та патріотизм вони і здобули свою державність значно раніше від українців.

А нам варто побоюватися, щоб не втратити свою державність в черговий раз. До базару на київському Майдані Незалежності додаються пам’ятники новим героям на кшталт Катерини ІІ, Потьомкіна, Брежнєва та Кобзона (встановлені в Одесі, Криму, Дніпродзержинську та Донецьку). Якби ж мова йшлася про старі пам’ятники царям, що залишилися від дореволюційної доби. Але встановлювати пам’ятники цариці Катерині ІІ та її фавориту Потьомкіну зараз – це вже неймовірний цинізм. Здається, жодна постколоніальна країна не встановлювала у себе пам’ятників англійським королевам. І тільки у нас в Одесі приймають рішення про відкриття пам’ятника Катерині ІІ на місці пам’ятника морякам броненосця “Потьомкін”, що повстали проти утисків на царському флоті. Пам’ятник Катерині ІІ в Україні – це увіковічнення катів. Ми добре пам’ятаємо її “досягнення”. Запровадження кріпацтва і зруйнування в 1775 р. Запорізької Січі—живого вогнища свободи й джерела можливої нової визвольної війни українців —стало найболючішим ударом, котрий остаточно зламав опір російській експансії на Україну. Мало того, на думку “золотої Катерини” нові покоління українців повинні були забути про своє славетне минуле й навіть не думати про можливість іншого життя, ніж у запровадженому нею ганебному кріпацтві: “Сии провинции надлежат легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу [тобто не думали про свою суверенну державу—авт.]… Когда в Малороссии гетьмана не будет, то должно стараться, чтобы век и имя гетьманов исчезло…”¹ Намагаючись стерти запорожців з народної пам’яті Катерина ІІ навіть оголосила, що “вживання слова “запорозький козак” розглядатиметься нами як образа нашої царської величності”.² Найкраще про її “заслуги” перед народом сказав Тарас Шевченко в поемі “Сон”:


Тепер же я знаю:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову-сиротину,

Кати! Кати! Людоїди!


На додаток до багаточисельних монументів Леніну та всіляким більшовицьким бонзам у Дніпродзержинську відкрили пам’ятну дошку видатному “українцю” Леоніду Брежнєву. Наче не за “мудрого” брежнєвського керівництва в СРСР встановилося всевладдя партапарату і КДБ, відбулася остаточна мілітаризація економіки й тиха реставрація сталінізму. Наче не за Брежнєва відбулися останні в історії репресії проти українських патріотів, а головним інструментом влади стала каральна психіатрія. Наче не за Брежнєва український народ був денаціоналізований в частину “радянського народу”, від чого ми й досі не можемо остаточно позбутися. Наче не під орудою миролюбного генсека танки розчавили Празьку весну 1968-го, а в 1979-му розпочали війну в Афганістані. Мабуть, саме в роки правління Брежнєва відбувалася тотальна русифікація, нищилась українська інтелігенція, а українські політв’язні одержували найбільші терміни.

Справжнім джерелом утримування України в орбіті російської політики стало широке використання Кремлем пам’яті про перемогу народів СРСР над гітлерівським нацизмом. З дня вшанування жертв війни, яким є день закінчення Другої світової у всьому цивілізованому світі, Росія перетворила день 9 травня на широкомасштабний пропагандистський захід. Віднині ми дізналися, що 9 травня – це день винятково російської перемоги. Тобто, 6 мільйонів українців діючої радянської армії записано в росіяни. Злочини сталінського режиму проти українців та інших народів СРСР списано на війну. Мовляв, обставини вимагали бути жорстоким. Злочини СРСР на етапі розв’язання війни (включно з пактом Молотова-Рібентропа, ударами по Фінляндії, Польщі, анексією Прибалтики) тепер у Москві називаються вимушеними кроками заради відсування кордону подалі на захід! Грандіозний голодомор з мільйонами жертв, котрим супроводжувалася колективізація для вилучення коштів і засобів з сільського господарства на індустріалізацію, тепер в Москві вважають логічним і необхідним кроком для створення військово-промислового комплексу напередодні війни! За рахунок наших селян була створена військова промисловість і накопичено десятки тисяч одиниць важкого озброєння та бойової техніки. І все тільки для того, щоб влітку 1941 року бездарно все втратити і програти. То заради такої військової катастрофи, яку прикривають словами про героїзм, повинні були померти мільйони українських селян від голоду?

Росія продовжує використовувати тему війни в якості своєї пропаганди. Все продумано від пам’ятників і парадів аж до найменших дрібниць, як масова акція з носіння на одязі георгіївських стрічок. Поряд, як завжди, і тема російської мови – мови народу-переможця. Особливо це допомагає утримувати в інформаційній сфері Росії населення південно-східних регіонів України. А якщо хтось не згодний з такою політикою Росії та не поділяє московських поглядів на Другу світову війну, то в хід ідуть звинувачення в фашизмі. А особливо впертих “ламають”, засилаючи групи російських ура-патріотів, що влаштували погроми в естонській столиці Таллінні. Приводом виявилося не саме поховання солдатів, котре естонці переносили з центра міста на військове кладовище (врешті-решт, у самій Росії багато занедбаних військових поховань, за якими немає належного догляду). Росіяни причепилися саме до наміру естонців прибрати пам’ятник радянським військам з центру міста. Тобто боротьба точилася за символ. Для одних він був символом того, що “тут были наши” і ще колись повернуться. Тобто такий собі знак приналежності Естонії до історичної зони впливу Росії. А для естонців цей знак був символом окупації, а його демонтаж, відповідно, символізував вихід країни з російської сфери впливу. Довкола цього насправді і точився гострий конфлікт з масовими погромами та бійкою заїжджих росіян з поліцією, а не довкола перепоховання загиблих солдат. Кремль робить ставку на зовсім інше, просто спекулюючи на пам’яті загиблих.

Ветерани війни часто згадують, що найбільш теплий прийом вони зустріли в 1945 році в Чехословаччині, коли звільняли її від німецької окупації. Але після 1968 року росіян в Празі вже не сприймали інакше, як нових окупантів. І на початку 1990-х років там першими у Східній Європі розпочали демонтаж радянських пам’ятників як символу нового поневолення. Згодом до цього процесу долучилися Угорщина та Польща, знищуючи символи комуністичної диктатури. Наголошуємо, що це не стосувалося, власне, військових поховань, а тільки помпезних пам’ятників з танками і гарматами, які символізували армію. Протести Москви наштовхувалися на роз’яснення, що питання демонтажу пам’ятників і зміни назв вулиць є внутрішньою справою кожної країни.

Тепер Москва веде справжній наступ на пострадянському просторі, щоб її скорбота за СРСР, прославляння КДБ і КПРС сприймалися в республіках там само органічно, як і скорбота за жертвами Другої світової війни. А звідси один крок і до іншої тези Москви про тимчасовість і помилковість незалежності радянських республік. І помічники Кремля з п’ятої колони в Україні роблять все можливе, щоб затримати і загальмувати процес декомунізації та демонтажу старих символів у нашій державі. А разом з цим гальмується і становлення незалежної України на повну силу.

Ще навесні 2000 р. 46 народних депутатів України, занепокоєні повільними темпами ліквідації спадщини радянського тоталітаризму, зверталися до київського міського голови щодо відбодови історичних пам’яток, увічнення видатних українців і демонтажу символів СРСР та монументів радянським діячам, повинним в злочинах проти українського народу. Зокрема, тому ж Станіславу Косіору, що був першим секретарем ЦК КП(б)У під час голодомору-33. Занепокоєння було правомірним: з часом колишня партійна номенклатура в українській владі остаточно загальмувала процес демонтажу комуністичних традицій і навіть перейшла у контрнаступ. Тепер відкриваються нові пам’ятники.

Перетворення України на Новоросію триває повним ходом. Тільки поверхово згадується про злочини, якими супроводжувалася діяльність царів та генсеків. Навпаки, їх діяльність всіляко пропагується, втягуючи Україну до неоімперії. І одночасно провокуються протести проти будь-яких пам’ятних знаків українським національним героям. Навіть пам’ятник на честь студентів, які загинули в бою під Крутами, піддавався критиці. Дехто бажав би за краще витравити з народної пам’яті будь-які згадки про жертви, принесені в боротьбі за державну незалежність. А вже який зчинили гвалт з приводу намірів встановити пам’ятники Петлюрі та Мазепі! У хорі протестантів об’єдналися комуністи, “прогресивна соціалістка” Вітренко, проросійські організації та УПЦ МП. З цього ж ряду вперта боротьба проросійських організацій і комуністів проти офіційного визнання УПА. Ті, хто боролися за незалежність України, пройшли через боротьбу з фашизмом і з радянськими каральними органами, заслання і сибірські табори, раптом опинилися в незалежній Україні на узбіччі.

Місце України – серед європейських країн, які сьогодні слугують своєрідним стандартом високого рівня життя та демократичного ладу для всього світу. Однак цей шлях не буде легким.

Сьогодні російські ЗМІ якщо і згадують про Україну, то лише у зв’язку з шаленою антиукраїнською пропагандою. Одночасно всередині самої України їм підспівує цілий хор “друзів Росії”. Він доволі різноманітний: Партія регіонів, комуністи, прогресивні соціалісти Вітренко, донське козацтво на Луганщині, “Русский блок”, молодіжне об’єднання “Прорыв”, об’єднання “Севастополь – Крым – Россия”, Євразійський союз молоді, Союз православних братств України, що діє під керівництвом УПЦ МП, та Союз православних громадян України, створений за участі московського Інституту країн СНД К.Затуліна… Всіх і не перерахувати. Користуючись ліберальністю нашої влади, вони згуртувалися і перейшли у відкритий наступ проти Української держави. Керівництво їх діями здійснюється з-за кордону, де, власне кажучи, й розробляються плани з дестабілізації України. Щоб не було ілюзій щодо їх намірів, наведемо тільки один останній приклад.

24 серпня 2006 р. у центрі Севастополя відбувся мітинг протесту, організований Народним фронтом “Севастополь – Крым – Россия”. Як заявив його керівник Валерій Под’ячий, “Украина может идти в ЕС, НАТО или просто на три буквы, но только без исконно русских земель”. А в резолюції учасників мітингу говорилося таке: “Если все патриоты на полуострове поднимутся и проявят политическую волю и гражданскую активность в борьбе за российские Крым и Севастополь, то жалкое и убогое государство под названием Украина будет выкинуто на свалку истории и навсегда исчезнет с прославленной и многострадальной крымской земли”.

Ці слова дуже точно передають справжні наміри та настрої всієї цієї публіки. Вони вважають себе борцями на передовому краї фронту проти “агресивного українського націоналізму”, “американського експансіонізму” і “просування НАТО на схід”. Але насправді вони не більше ніж пішаки в чужій геополітичній грі, де купка новоявлених “збирачів земель” ніяк не вийде з полону марень про Велику Росію за рахунок її сусідів. І вони використовують цих пішаків, щоб розмолоти Україну, протиставити регіони Києву та один одному, послабити центральну владу й захопити контроль принаймні в ключових галузях нашої економіки.

Справжньою причиною їх розгулу є низька національна свідомість державних керманичів. Як і в 1917 році керівники Центральної Ради, сьогоднішні державні діячі не стільки дбають про укріплення держави, скільки переживають, як би це не засмутити Москву та російське населення України. Що вже говорити, коли навіть перший президент незалежної України Л.Кравчук критикує будь-які спроби влади закріпити фундаментальні ознаки державності. Зокрема, державний статус української мови. Критикуючи підписаний президентом В.Ющенко закон “Про телебачення і радіомовлення”, яким наш інформаційний простір мав бути перетворений з суцільно російського на трохи український, Кравчук добалакався до такого: “Закон брутально порушує право російськомовних громадян”. Приїхали… Наш інформаційний простір на 90% російськомовний. Україномовної літератури, преси й телерадіопрограм в незалежній Україні в кілька разів менше, ніж в УРСР! Сталося так ще за президентства Кравчука. Русифікація розвивається ще швидшими темпами, ніж за радянських часів, коли діяли різноманітні настанови ЦК КПРС.

Державні посадовці без гордості та сили волі, політичні імпотенти та безхребетники… На жаль, саме таким є типовий посадовець сучасної України. До речі, саме таких і вирощували в радянські часи в якості національних партійних кадрів. Ще у 1926 році на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У нарком освіти О.Шумський висловив цікаве спостереження: “У партії панує російський комуніст, що з підозрою та недружелюбством, щоб не сказати сильніше, ставиться до комуніста-українця. Панує він, спираючись на шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдоінтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяковим ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його (може, іноді по-українському), якщо це дасть йому можливість здобути посаду”.

Шумський наче говорив про сучасну владу незалежної України. Адже всі ці слова про “шкурницький тип малороса, однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций” сказані неначе про сучасних політиків України. Саме з таких комуністів та комсомольців зросла сучасна “еліта” України. Ми вже розпізнали сутність цієї “елітарної” душі: постійне коливання між деспотією щодо свого брата та плазуванням перед чужою владою, між самодурством і самозакоханістю перед своїми співвітчизниками та самоприниженням перед емісарами з Москви, невміння поважати себе та готовність принижувати інших на догоду чужим інтересам, добровільна відмова від прав та готовність примушувати до цього інших.

Що ж тоді дивуватися, що у нас в домі господарюють зайди мало не з усього світу? Що перший клоун з російської Держдуми Жириновський дозволяє собі прямо з екранів нашого ж телебачення нам погрожувати, повчати та обливати брудом? Та ще й в присутності чиновників, у яких, схоже, від народження не було почуття власної гідності. Звідки ж взятися у них почуттю гідності за свою державу? Їм головне – не засмутити своїх “друзів” з першопрестольної. Забувають при цьому, що “не засмутити” можна тільки якщо добровільно знищити свою державу власними руками, щоб полегшити їм працю.


Страшна, надихана ненавистю й злобою,

Іде на свій народ перевертнів орда.

Народе мій, готуйсь до праведного бою,

Щоб не здригнулася твоя рука.

Ідуть, озброєні ножами й палашами,

Щоб нам розрізати, роздвоїти язик,

Щоб заспівали ми від болю та знетями

Глухих пісень під гру проплачених музик.

Народе, ти живеш віки в своїм глаголі,

Не дай скалічити промовисті уста,

Бо мова – то кордон землі твоєї й волі,

Твоя держава й честь, душа твоя свята!


Дмитро Павличко, “Орда”.


Де ще було таке, щоб організатори сепаратистського з’їзду в Северодонецьку, що мало не призвів до розпаду країни, не тільки не були покарані, але й прийшли до влади? Та ще й в своїй пропаганді ставили все з ніг на голову, звинувачуючи патріотів у націоналізмі та запроданстві Америці. В будь-якій іншій країні їх би вигнали в 24 години. Навіть важко передбачити, якою була б їх доля, якби вони таке вдіяли у самій Росії. Але в Україні вони безкарні.

І ось п’ята колона все більше і більше відкрито виступає в Україні проти українського народу. Так званий «народний» депутат України від фракції Партії регіонів Ю.Болдирєв в листопаді 2006 року навіть висловив свої пропозиції російській владі в Санки-Петербурзі на Всесвітньому конгресі «соотечественников», що потрібно стимулювати переїзд з України до Росії не російського, а саме українського населення. Особливо з центральних і західних областей України. Мовляв, таким чином кількість росіян в Україні буде збільшуватися, а українцям в Росії не залишиться іншого виходу, крім асиміляції. До того ж їх можна буде використати для утримання Сибіру від китайської експансії.

Ця людина складала присягу народу України, де мовиться наступне: “Присягаю на вірність України. Зобов’язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників”.

Очевидно, що Болдирєв публічно зрадив Україну, порушивши присягу народного депутата України, коли пропонував російській владі повернутися до політики Столипіна і Сталіна, котрі, як відомо, дуже активно переселяли українців до Сибіру. Зокрема, в «столипінських» вантажних вагонах залізниця перевезла до Сибіру в 1906-1912 рр. майже мільйон селян. А на їх місця завозили росіян. Таким способом змінювали етнічний склад населення України, розпорошували українську націю. Болдирєв відкрито повторяв свої пропозиції і на українському телебаченні, цинічно зневажаючи український народ. Чи можна собі уявити, щоб депутат російської Держдуми поїхав до Китаю і пропонував тамтешній владі переселяти якомога більше китайців до Росії, а росіян асимілювати у внутрішніх китайських провінціях? Ні, бо це національна зрада. Але Болдирєв зробив фактично те саме, і продовжує бути народним депутатом України.

15 грудня 2006 р. в Києві відбувся круглий стіл, організований УНІАН та РІА “Новини”, на якому українські та російські політики і журналісти обговорювали відносини між двома країнами за 15 років незалежності. Журналіст російського “Першого каналу” Максим Шевченко прямо висловився за те, що Росія була, буде і має право бути країною, яка керуватиме Україною, звинувативши сучасну українську владу в культурному геноциді Сходу та Криму. При цьому цей Шевченко неодноразово називав себе “російським інтелектуалом українського походження”.¹ Навіть “регіонал” Т.Чорновіл не витримав цинізму “російського інтелектуала” й пішов з цього “круглого столу”. Саме про таких “інтелектуалів”, що ганблать ім’я Великого Кобзаря, писав Тарас Шевченко в “Розритій могилі”:


А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати

І з матері полатану

Сорочку знімати.

Поспішайте ж, недолюдки,

Матір катувати!


Не варто думати, що цей Максим Шевченко висловлював якісь суто внутрішні переконання. Навпаки, він озвучував позицію офіційної влади та всієї російської еліти. Адже поки Шевченко у Києві “вкидав” цю думку про “геноцид Криму” до українського інформаційного простору, в самому Криму інші “російські інтелектуали” робили те ж саме. Там активісти проросійських організацій "Національний фронт "Севастополь-Крим-Росія"" та "Русский фронт Сергея Шувайникова" організували в Симферополі мітинг-пікет, під час якого заявили про етнічний геноцид «русских», що мешкають в Україні, та вимагали приєднання Криму до Російської Федерації. Як повідомляла та ж агенція УНІАН, ця акція зібрала близько 50 осіб і відбувалася під прапорами російських організацій, російським державним прапором і прапором російського флоту. Учасники пікету тримали гасло с красномовною вимогою: "Путин! Забери Крым России".

Якщо так піде далі, то недалеким буде остаточний фінал України: