І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 21

Перша група не дуже чисельна, проте вельми впливова. Це група партій колишньої та нинішньої номенклатури і олігархів. Вони можуть рядитися в одяг українських патріотів, проте насправді вони не зацікавленні в Українській державі, оскільки будь-яке її посилення та зміцнення призведе до необхідності відповідати за свої злодійства перед українським народом. Деякі з представників цієї групи втекли до Росії, деякі повернулися, а деякі зараз рвуться до повної влади над Україною. Назви цих партій у всіх на слуху. Вони не сходять з екранів та шпальт своїх кишенькових телеканалів і газет, окупувавши інформаційний простір України. Це: Партія регіонів, Народна партія, Соціал-демократична партія України /об'єднана/, Партія "Віче", партiя екологiчного порятунку "ЕКО+25%", Республіканська партія України, Соціалістична партія України, тощо.

Друга група складається з партій та різноманітних організацій, які офіційно декларують, проголошували у своїх гаслах під час часових заходів або у своїх друкованих матеріалах неприйняття самого факту державної незалежності України та проросійську політичну орієнтацію з усіма наслідками для української державності. Їх так багато, що всі й не перелічити. Левову частку серед них складають партії комуністичного спрямування та російські етнополітичні організації:

Прогресивна соціалістична партія України;
Комуністична партія України;
Комуністична партія України (оновлена);
Комуністична партія трудящих;
Комуністична партія робітників і селян;
Всеукраїнська партія трудящих;
Селянська партія України;
Партія "Русько-Український Союз" (Русь);
Партія "Союз";
Партія "Руський блок";
Слов'янська партія;
Політична партія України „Партія політики Путіна";
Союз православних громадян України;
Союз православних братств України;
Євразійський союз молоді;
організація «Единое Отечество»;
організація “Прорив”;
Координаційна рада міжрегіональної федерації громадських організацій «Донецька Федеративна Республіка»;
організація «Донецька республіка»;
організація «Дніпропетровська республіка»;
організація «Луганська республіка»;
організація «Запорізька республіка»;
організація «Харківська республіка»;
організація «Херсонська республіка»;
«Конгрес російських громад Новоросії» (донедавна «Конгрес російських громад Одеси»;);
«Товариство народжених революцією»;
«Комітет виборців Донбасу»;
Народний фронт "Севастополь-Крим-Росія";
"Русский фронт Сергея Шувайникова";
організація «Святогор».

Цей перелік далеко не повний. Але всі його учасники об’єднуються однією визначальною рисою – керівництвом з-за кордону. В грудні 2006 р. комуністи та члени СДПУ(о) в Криму провели так званий “референдум” з одним-єдиним питанням: “Чи згодні Ви з політичним курсом президента В.Ющенка на вступ України до НАТО?” Байдуже, що референдум не відповідав жодним вимогам щодо проведення подібних опитувань. “Це – не референдум, це – політична акція під назвою “референдум”, – заявив голова ЦВК України Я.Давидович, додавши, що він “не узгоджується ні з законом, про референдум, ні з чимось іншим”.^¹ Байдуже, що “голосували” по багато разів одні й ті само члени партій, а “бюлетені” видавалися, як свідчить депутат кримської ради Л.Пілунський, “без документів, по кілька штук у руки”.^¹ Важливо, що лідер кримських комуністів Грач мав змогу вийти і сказати: 98% учасників “голосування” виступили “проти”.^² Але у своїй відповіді на питання журналістів Леонід Грач зробив цікаве визнання. Мовляв, погоду в Криму визначає Москва: “Хорошо посеяли, но не забывайте: погода делается в Москве. – Сегодняшняя погода делалась в Киеве? – Сказали, же – в Москве”.^³

Колись генсек Леонід Брежнєв приїхав до Криму, і перший секретар обкому Микола Кириченко пожартував, ніби до приїзду Генерального секретаря Компартії СРСР організували хорошу погоду. Однак Брежнєв виправив Кириченка: «Запомните, погода делается в Кремле!»^⁴ Очевидно, Леонід Грач не приховує, що досі нічого не змінилося, і справжній замовник політичних акцій знаходиться у Кремлі. Звернемо увагу на гасла, що висуваються під час таких акцій: прийняття Верховною Радою України законів «О борьбе с проявлениями русофобии» та «О статусе русского народа и русской нации» (з наступним внесенням правових визначень «русский народ» та «русская нация» до Конституції України), проведення загальноукраїнського референдуму «Про надання російській мові статусу державної», проведення в Криму плебісциту щодо скасування акту 1954 року про передачу Криму з Росії до складу України, заяви про русофобський характер Української держави і т.ін. Коли почуєте такі гасла, то одразу маєте зрозуміти, хто замовляє «погоду» в діях цих організацій. Це Кремль.

Втручання у внутрішні справи держави, згідно міжнародних документів, визначається приблизно так: це вплив, що має на меті змінити політичні, економічні та культурні засади країни. Щоб зрозуміти, якими намірами керуються російські державні структури, що фінансують організації співвітчизників в Україні, не треба звертатися із запитами до СБУ, РНБО чи уряду. Потрібно просто сісти за комп’ютер і ознайомитися із сайтами проросійських організацій чи фондів у Криму. На сайті Російського руху Криму читаємо виступи мера Москви Юрія Лужкова: «Ми, москвичі, завжди усвідомлювали історичну роль Москви як збирача російських земель і народів. Тому уряд Москви робив для наших співвітчизників усе, що йому під силу. Ця робота завжди носила плановий і обов’язковий характер...”

Ось як відбувається ця робота. Із залученням організацій російських громад як співзасновників Москвою створено спільні торгові доми, що відраховують частину прибутку на підтримку “співвітчизників”. Активну взаємодію зі “співвітчизниками” за кордоном забезпечують московські фонди імені Юрія Долгорукого, «Москва—Крим», «Москва—Севастополь», Московське відділення державно-громадського фонду «Росіяни». Здійснюється співробітництво з Інститутом країн СНД Затуліна. У Москві створено Центр із надання правової допомоги співвітчизникам за кордоном «Москва — Росіяни», розроблена й реалізується комплексна програма «Москва — співвітчизникам у XXI столітті». І після цього Лужков прибуває до Севастополя й робить гучні заяви-заклики: “Конечно, в душе, сердцах и памяти россиян Севастополь – это город вечной российской славы,.. это город, который нуждается в поддержке, город, который требует, чтобы здесь все россияне, или русские люди, имеющие и украинские паспорта, чувствовали себя вблизи своей родины”.

21 лютого 2007 р. у Севастополі Лужков відкривав “Будинок Москви”, де його зустрічав пікет з кількох сотень членів названих організацій. Вони розгорнули велетенське гасло “Русский Севастополь”. Під час виступу перед фінансованою московськими організаціями публікою, Лужкова понесло так, як колись Остапа Бендера в безсмертному творі Ільфа та Петрова “Дванадцять стільців”: “Мы здесь, в Севастополе, в легендарном Севастополе, в городе русской славы… Мы в Севастополе, который прославился победами на протяжении всей истории нашей станы. Сегодня мы должны говорить о многих процессах, которые оторвали Севастополь и Крым от России. Это – незаслуженные процессы, которые нанесли острые раны в сердце русских людей, которые не заживают до сих пор".

Справа не в тому, що з Севастополем пов’язані трагедії, втрати і поразки, а не перемоги. Справа в тому, що Лужкову з його публікою кортить знову спробувати підняти прапор війни: “Здесь, в Крыму дали хороший урок. Те силы, которые нам противодействуют, были снова сброшены в море”. Так завжди буває, коли до справи беруться люди, що не тримали в житті нічого більш важкого, ніж гроші, прапори та ручка для візування документів. Вони й стають винуватцями найбільших трагедій. А впевненості у своїй правоті в них хоч відбавляй. “Севастополь ми не віддамо”, – пообіцяв Лужков мітингувальникам, не помітивши, що журналісти все чують та знімають.

Наслідки закликів Лужкова не забарилися. Показово, хто підтримав Лужкова. Згадуваний уже ідейний борець з українською мовою віце-спікер парламенту Криму Михайло Бахарєв підтримав заяви Лужкова й підкреслив, що «він все вірно сказав». Народний фронт “Севастополь-Крим-Росія" оголосив про початок акції “Україна без Криму”, мета котрої — домогтися вилучення з Конституції України розділу “Автономна Республіка Крим”, а також всіх згадок про Кримську автономію та Севастополь. Організація також вимагає визнати недійсною постанову президії Верховної ради РРФСР від 05.02.1954 та Указ президії Верховної ради СРСР від 19.02.1954 “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР”. Стосовно Севастополя в “Народному фронті" вважають, що "передача Криму" в 1954 році цього міста ніяк не стосувалася. Всі ці питання вже неодноразово обговорювалися юристами, але російські шовіністи вперто тримаються за них як за привід до територіального переділу України. Сам Народний фронт “Севастополь-Крим-Росія” створений у серпні 2005 р. на російські гроші і включає 12 різних російських організацій Криму, в тому числі севастопольське “Російське народне віче”, Клуб виборців Ялти, Російську громаду Феодосії, Російську громаду Євпаторії, Російську громаду Керчі “"Отечество” та інші.

МЗС України відреагувало негайно, пригрозивши Лужкову оголошенням його “персоною нон грата” в Україні: “21 лютого в Севастополі мер Москви Юрій Лужков дозволив собі публічно поставити під сумнів статус Кримського півострова в складі України. Особливу стурбованість викликають публічні заклики Юрія Лужкова до громадян України брати участь у масових акціях, які носять політичний характер, що є прямим втручанням у внутрішні справи іноземної держави”.

"Коли іноземець знаходиться на території іншої держави, незалежного від статусу і громадянства цього іноземця, він повинен поважати законодавство, мову і культуру цього народу. Тому, реакція буде відповідно до закону, жорсткою. СБУ це підтверджує", – наголосив керівник служби безпеки Наливайченко на брифінгу 23 лютого в Києві.

Звернемо увагу на те, що наведені кількома сторінками вище в таблиці інструкції Інституту країн СНД проросійським партіям в Україні К.Затулін відкрито написав ще в 2002 році. А вже останні півтора-два роки ми спостерігаємо, як п’ята колона взяла ці тези в якості програмних документів і реалізує на практиці, немов керівні настанови та інструкції, що колись надсилались до місцевих партійних органів з ЦК КПРС. Проаналізуємо детальніше.

Партія регіонів України. Під час підготовки до президентських виборів 2004 року В.Янукович спершу демонстрував себе як загальноукраїнського політика, їздив по всіх регіонах і доводив, що для нього головними є національні інтереси України. Але вже з листопада 2004 року від нього можна почути тільки настанови, розроблені в інституті К.Затуліна: вимоги офіційного статусу російській мові в Україні, федералізація України, відмова від намірів створити Українську Помісну Православну Церкву…

Ось, наприклад, що Янукович говорить про федералізації України: “Федеративное устройство Украины – это будущее, и мы над этим вопросом будем работать” (під час перебування у Сімферополі в 2005 році). Під час робочої поїздки до Бердянська у 2005 р. Янукович заявив, що “сразу после выборов мы начнем процесс федерализации Украины”. В черговий раз про федералізацію і захист канонічного православ’я Янукович висловлювався на VІІ Одеській обласній конференції Партії регіонів. Але ми пам’ятаємо і знаменитий з’їзд місцевого самоуправління 28 листопада 2004 року в місті Северодонецьк. На “з’їзді” войовничо налаштовані делегати закликали до формування загонів і завоювання влади в Україні. З’їзд прийняв рішення провести 12 грудня 2004 року референдум про створення Південно-Східної республіки у випадку невизнання Януковича президентом України. Столицею нової республіки проголошувався Харків.

Що стосується теми православної церкви, то Партія регіонів завжди була далекою від толерантності та міжконфесійного діалогу. Під час президентських виборів 2004 Янукович, демонструючи з себе “смиренного послушника”, скромно писав у своєму зверненні до православних християн УПЦ:

“Используемые моими оппонентами методы одурманивания людей, типичные для любых тоталитарных сект, не оставляют сомнения в целях “оранжевых политтехнологов”. Это явная угроза не только для православного народа, но и для всех людей доброй воли, которые чтут и берегут свои духовные традиции и свое культурное наследие”.

Ось так: тільки я правильний, а всі, хто не з нами – це “явна загроза для православного народу”. Згодом Партія регіонів виділила у своїх виборчих списках місця винятково для кліриків УПЦ МП, а в програмних документах навіть зобов’язувалася підтримувати УПЦ МП. Для політичної партії в державі, де всі церкви мають однакові права, такі програмні цілі та заяви неприпустимі. Зокрема, в центрвиборчкомі Криму виник скандал з цього приводу, оскільки виборчий блок “За Януковича”, створений кримським відділенням Партії регіонів та партією “Русский блок”, прямо проголошували у виборчій програмі “підтримку канонічної Української Православної Церкви Московського Патріархату”.

Стосовно надання державного статусу російській мові та проросійської зовнішньополітичної орієнтації, то Партія регіонів не тільки не приховує цього, але й навпаки, яскраво демонструє це, немов кидаючи виклик. Мовне питання, що розігрується Партією регіонів як політична карта, не знято з порядку денного тими колами, що ставлять свої вузькопартійні інтереси вище Української держави. Дивлячись на листа до міністерства економіки від 17 серпня 2006 р. №46-23/3753-10 за підписом першого віце-прем’єр-міністра М.Азарова з вимогами щодо формування програми уряду, мимоволі згадуються постанови ЦК КПРС. Зокрема, Азаров вимагає послідовного «відстоювання свободи у виборі мови спілкування і навчання, визнання російської мови другою державною мовою в Україні». Подібну мету ставили постанови так званої Ташкентської конференції 1979 року і таємної постанови колегії міністерства освіти УРСР 1983 року. Демарш місцевих рад з наданням регіонального статусу російські мові та оголошенням територій “без НАТО” став можливим лише завдяки Партії регіонів.

Після приходу до уряду України внаслідок зради лідера соціалістів О.Мороза, провідники Партії регіонів сформували програму урядових дій на п’ять років, де чітко записали плани з надання російській мові державного статусу в Україні та входження України до російських інтеграційних блоків. Один з тодішніх лідерів партії Кушнарьов заявляв, що ПР запропонує законопроект, яким російська мова буде ставати регіональною в тих регіонах, де 10% громадян вважатимуть її рідною. За таким проектом українській мові просто не залишиться місця в Украні. В цьому немає нічого дивного, адже Кушнарьов визнавав «Кореспонденту» 29 листопада 2006 р., що вдумливо читає мемуари білогвардійського генерала Денікіна. Це той генерал, який не визнавав українського руху і Української держави, оскільки боровся за єдину та неподільну Росію. У захопленому Києві в 1919 р. денікінці наказали навіть вивіски на магазинах переписати з української на російську. Як бачимо, Кушнарьову та подібним до нього було в кого вчитися та переймати досвід. Їх проекти нічим не кращі за денікінські. Також нагадаємо інструкцію Троцького більшовицьким агітаторам, що направлялися до України. Цей “червоний” нарком визначив наші болючі місця та рекомендував “бити” саме по них:

“Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит и бурлит, как самый грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны - каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою "самостийность" и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией, то под Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России (підкреслення автора. – І.Д.). Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами” (дивись додаток №9).

Лев Троцький (Лейба Бронштейн) був родом з України, тому непогано розумів психологію українського селянства. Саме тому й говорив про козацький дух і дива хоробрості українців. Напевно, тому Троцький і переміг, врешті-решт. А Денікін залишив Росію на іноземному військовому кораблі. Усіх очікує таке майбутнє, коли візьмуть собі за вчителя Денікіна? Дай Бог, щоб тільки українцям при цьому не повторити помилок, які влучно охарактеризував Троцький.

Цікаво, що керівництво Партії регіонів добре розуміє, яка мова насправді потребує захисту та підтримки в Україні. Сам В.Янукович після свого візиту до Москви у серпні 2006 року відверто сказав, що в Україні немає проблеми з російською мовою, а існує проблема насамперед з функціонуванням української мови у Східній Україні. То чому ж дії Партії регіонів розходяться з об’єктивною реальністю? А тому, що Партія регіонів успішно витримує тест на “почесне” звання п’ятої колони Кремля в Україні. Мало того, коли Держдума Росії у травні 2006 р. підтримала скандальний запит стосовно державної приналежності Криму, навіть комуністи засудили це відверте зазіхання на територіальну цілісність України. І тільки від Партії регіонів не надійшло жодної зрозумілої реакції. Воно й не дивно, адже собака не кусає руку господаря. Тим паче, якщо господар влаштовує своїм собакам такі перевірки на вірність!

Власне кажучи, годі й очікувати на іншу реакцію від Партії регіонів. Її політику давно визначають в Москві, в тому числі той самий Затулін (цитується мовою оригіналу):

“Что касается моих партийных контактов, то ни для кого, повторяю, секретом не является, что как член “Единой России”, ее фракции в Государственной Думе, я принимал участие в подписании соглашения между Партией регионов и Всероссийской партией “Единая Россия”. Я курирую в “Единой России” отношения с Партией регионов, это мое партийное и депутатское поручение. Поэтому я стараюсь использовать время, проводимое в Киеве, для того, чтобы этим заниматься”.^¹

Напевно, всі пам’ятають, що “Єдина Росія”, від якої Затулін курує Партію регіонів України, є панівною владною партією в Росії. Щоб не бути голослівними, наведемо яскравий приклад. 25-26 листопада 2005 р. В.Янукович та кілька депутатів парламентської фракції Партії регіонів, проігнорувавши збори своєї партійної організації у Донецьку, побували у Росії. Зокрема, на зборах “Єдиної Росії” у Красноярську. Відкриваючи ці збори, голова Держдуми Росії та лідер партії “Єдина Росія” Б.Гризлов прямо назвав свою партію партією влади в Росії. Там же виступив і Янукович, пообіцявши втілювати в життя все бажане для Кремля: федералізацію України, державний статус російської мови, відмову від зовнішньополітичних заходів, які дратують Кремль… Під кінець свого виступу Янукович заявив, що “мы не имеем права расколоть православие на его канонической территории” й повернувшись до Гризлова протягнув подарунковий екземпляр гетьманської булави Богдана Хмельницького: “Вручаю вам этот символ власти!”^²

Це дуже символічний крок. Наче колишні лівобережні гетьмани Многогрішний, Самойлович і Скоропадський, Янукович давав росіянам зрозуміти: ось вам буде Україна, якщо допоможете мені прийти до влади. Затулін здійснював активні вояжі до України й неодноразово зустрічався з Януковичем та Кушнарьовим в жовтні 2005 року, а під час першого засідання Верховної Ради України V скликання був присутнім в парламенті як особливий гість Партії регіонів. Щоправда, його поведінка була більше схожою не на гостя, а на керівника, який з ложі для гостей контролює діяльність своїх підлеглих.

Тому не дивно, що Партія регіонів звільнила або намагається звільнити з посад усіх українських державних службовців, які не подобаються Москві. Особливо показова історія з міністром закордонних справ Б.Тарасюком, котрого росіянин В.Азаров наказав взагалі не допускати на урядові засідання, проігнорувавши судові рішення. Як свідчить екс-посол України в США Ю.Щербак, «вся ситуація навколо Бориса Тарасюка була політичним дійством, спрямованим на усунення міністра з посади. Його абсолютно безпідставно оголосили ворогом Росії номер один в Україні».^¹ Це стало величезним приниженням України та знущанням над тим, що ще залишилося від її міжнародного іміджу. Колишній президент Польщі О.Квасневський прямо зауважував, що брак співпраці між президентом, урядом і парламентом призводить до послаблення проукраїнських позицій у Європі, бо протистояння гілок влади в Києві не зрозуміле для Євросоюзу. “Якщо світ отримуватиме інформацію про те, що міністр закордонних справ звільнений, але насправді він не звільнений, і що його не пускають на засідання Кабінету Міністрів, — звісно, це речі, які руйнують образ України, й вони не потрібні», — сказав Квасневський.^²

Blog

І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність