І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материала

Содержание

Русской Православной Церкви
Хто контролює засоби масової інформації України
Маніфест українця
Я – українець!
VI. Політична «реформа» 204

Подобный материал:

1 ... 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Русской Православной Церкви

при СНК СССР

Карпов

Додаток №11.

Указ Президента Российской Федерации отдельным файлом-рисунком

Взяти копію з файлу “5.jpg”, що додається

Додаток №12.

Хто контролює засоби масової інформації України

Валерій Хорошковський: телеканали "Інтер", "Ентер", "Ентер-фільм", сайт "Подробности"

Олександр Роднянський: канал "1+1"

Віктор Пінчук: канали "Новий канал", ICTV, СТБ, М1, "11 канал" (Дніпропетровськ), газета "Факти"

Ринат Ахметов: канал "Україна", газета "Сегодня", "Салон Дона і Баса" (Донецьк), сайт "КІД"

Едуард Прутнік: канали НТН, "Культура", УТР, обласне телебачення, сайт ForUm

Дмитро Фірташ: канали К1, К2, "Мегаспорт"

Андрій Деркач: телекомпанія "Ера", розмовне радіо "Ера", газета "Київський телеграф", сайт "Версії"

Петро Порошенко: "5 канал", газета "Правда України"

Володимир Костерін: канал "Тоніс", сайт "Рупор"

Віктор Ющенко: Національна телекомпанія, Національна радіокомпанія, газети "Україна молода", "Без цензури"

Віктор Янукович: газета "Урядовий кур’єр"

Ігор Коломойський: канал "Тет", "Газета по-київські", "Комсомольська правда в Україні"

Олександр Третьяков: канали "Сіті", "Кіно", газета "Ізвестія в Україні", журнал "Телекритика", сайт та інформагентство УНІАН, сайти "Главред", VIP-UA

Борис Ложкін: "Комсомольська правда в Україні", "Аргументы и факты в Украине", журнал "Фокус", два проекти з братами Суркісами – "Команда" і "Взрослое радио", яке створене на базі радіо "Киевские ведомости".

Григорій Суркіс: газети "Київські відомості", "День"

Олександр Мороз: телеканал "Рада", газети "Голос України", "Сільські вісті"

Ярослав Мендусь: сайт "Цензор.Нет"

Микола Рудьковський: сайт "Інтернет-Репортер"

Юрій Бойко: "Робітнича газета"

Сергій Кічігін: газета "2000"

Максим Курочкін: сайт "From-UA"

Володимир Сацюк: сайт "Україна кримінальна"

Геннадій Васильєв: телекомпанія "Київська Русь" (Донецьк)

Ігор Шкіря: сайт "УРА-інформ", канал "ТВ1"

Олександр Давтян: телекомпанія "Сімон" (Харків)

Сергій Мельничук: журнал "Бізнес"

Алішер Усманов: газета "Комерсант-Україна"

Handelsblatt: газета "Дело", "Інвестгазета"

Ringier AG: газета "Блік"

Віктор Одинець, Сергій Іванов-Малявін: газета "Контракти"

Юлія Мостова: газета "Дзеркало тижня"

Джед Санден: газети "Kyiv Post", "15 хвилин", журнал "Кореспондент", сайт "Кореспондент.Нет"

Віталій Гайдук, Сергій Тарута: газети "Экономические известия", "Коментарі", "Kyiv Weekly", журнал "Експерт-Україна", сайт "proUA", за деякою інформацією – сайт "Обком"

Олексій Федун: газети "Ділова столиця", "Перша кримська" (Крим), журнал "Власть денег"

Вадим Рабінович: газети "Столичні новини", "Столичка", сайт "МІГньюс", канал "О-тв"

Леонід Черновецький: газети "Хрещатик", "Вечірній Київ", "Закон і бізнес", телекомпанія "Київ"

Іван Васюник: "Газета по-українськи"

Андрій Сенченко: телекомпанія "Чорноморська" (Крим)

Юлія Тимошенко: газети "Вечірні вісті", "Свобода"

Андрій Садовий: канал "24" (Львів), газета "Поступ" (Львів)

Юрій Луценко: газета "Грані плюс"

Михайло Бродський: сайти "Обозреватель", "Кияни"

Олена Притула: сайти "Українська правда", "Таблоїд"

За інформацією “Української правди” (“Лещенко С. Орбіти політичних медіа: сфера впливу Пінчука, Ахметова, Порошенка, Ющенка… // УП. – 2006. – 6 грудня) та газети “ДЕЛО” (Абрамовича заметили на “Интере”. – №185 от 31 июля 2006).

Маніфест українця

Споконвіку і довічно Україна – на перехресті та водночас в серці Європи. Віками розшматована українська земля творила імперську силу інших націй і боролася за чужі інтереси. Віками українська мрія про власну Державність була роз'єднана кордонами.

Наприкінці XX сторіччя Україна здобула незалежність, але водночас залишилась під керівництвом маргінальної номенклатури і постала перед викликами глибинної соціально-економічної трансформації. Перехід від державно-планової до ринкової економіки на тлі правового нігілізму призвів до беззаконня, небаченої корупції, шахрайського розподілу суспільної власності, зухвалого обкрадання українського населення та встановлення режиму керованої “демократії”, що не мав нічого спільного з справжніми демократичними цінностями. Український народ довели до зубожіння. Смертність перевищує народжуваність. Без війни українське населення скоротилося на 4-5 мільйонів.

Так виникла відчуженість та недовіра українців до власної держави. Так з'являлася спокуса знайти справедливість і добробут за межами батьківщини. Так постала небезпека розколу українського народу, коли одні політичні провідники побачили вихід у приєднанні до Заходу, інші – в сепаратизмі, щоб повернутися в звичне минуле.

Єдине, що береже Україну – це політична свідомість її громадян, що вже встали з колін і в яких повірив увесь світ, зачарований вибухом української боротьби за свободу. Десятиріччями влада, яка монополізувала засоби масової інформації, свідомо зомбує українців і нав'язує їм так звану втому від політики. Народ навмисне довели до прірви зневіри і розчарування в самих засадах демократії та державної незалежності. Але ми усвідомили власну національну мету.

Повернемо Україну українцям.

Для когось це може здатися дивним, але сьогодні нам необхідно в першу чергу повернути Україну українцям. Росіяни, поляки, німці, євреї, татари можуть жити в Україні та поряд із задоволенням власних національних потреб приносити чималу суспільну користь. Але вони ніколи не побудують нам Українську державу. Оскільки найпершою їх метою є побудувати тільки зручне і комфортне власне життя на Україні. “Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо”, – попереджав В’ячеслав Липинський у своїх “Листах до братів-хліборобів”. Тому ми хочемо Україну, котра буде українською за суттю, а не тільки за назвою. Якщо Росія для росіян, то чому тоді Україна не для українців? Чому більше за все страждають в Україні саме українська культура, мова, ЗМІ, освіта? Чому будь-які спроби виправити це становище наражаються на звинувачення в насильницькій українізації, тоді як ставлення до всього українського в Україні з боку представників окремих націй вже набувають характеру відвертого антиукраїнського погрому? Під гаслом рівності прав національних меншин Україну намагаються денаціоналізувати, перетворивши на таку собі територію без національної ідентичності. Декларації, меморандуми, універсали насправді тільки консервують принижене становище українців у себе вдома. Особливо нетолерантна російська політика, що вимагає особливих прав росіянам в Україні, тоді як українці в Росії та на більшій частині Південно-Східної України не мають змоги відкривати свої школи (при тому, що в Україні діє 1500 російських шкіл), національно-культурні товариства, творити свою літературу, мати пресу (70% періодичних видань і понад 90% книг в Україні російськомовні).^¹

Кожна держава дбає про свою інформаційну незалежність, суверенітет і самодостатність. Але Україна – єдина в Європі держава, що не має національного інформаційного простору. Протягом століть вона була поділеною і належала до різних імперій, федерацій і держав, де панівною нацією були не українці, а іноземні завойовники чи пізніші переселенці з інших країн. І тепер через значний вплив агресивної російської інформаційно-пропагандистської машини багато наших громадян не можуть усвідомити себе частиною української нації. Україна навіть після революційних подій останнього часу залишається не українською, а малоросійською, де владу тримає іншонаціональний елемент, байдужий або ворожий до національної ідеї українців. Ось як говорить про це поет Валерій Шевчук: “Гляньмо тепер: прем’єр – білорус, віце-прем’єри росіянин та єврей. До них долучаються ренегати типу О.Мороза”.^² Міністр внутрішніх справ Цушко – молдаванин. «Згідно з опитуванням депутатів п’ятого демократичного скликання, тільки 37% з них вважають себе українцями» – заявив 4 жовтня 2006 р. у Львові в ході круглого столу «Україна: криза еліт чи відсутність еліт» народний депутат, заступник голови комітету Верховної Ради України з іноземних справ Микола Яковина. «Я не хочу в це вірити, але якщо це дійсно так, то такий склад парламенту – на грані катастрофи»,– додав він.

І ось на 16-ому році незалежності відбувається дивна річ: єдина пригноблена нація в Україні – це українці. Їй навіть відмовили в праві мати ім’я, на догоду меншинам скасувавши національність в паспортах. Тому маємо сказати гучно: Україна – це наш дім, а не гуртожиток для будь-яких зайд, що живуть в нашому домі і одночасно зневажають нашу націю. Україна насамперед для українців, оскільки іншої України в світі немає. Адже саме нація є первинною, а держава – вторинна.

Мова – запорука існування нації.

Національна мова, як вважають всі соціологи, етнологи та політологи світу, є одночасно і передумовою, і наслідком формування нації. Тому ми повинні приділяти особливу увагу всебічному розвитку української мови, поклавши край спекуляціям провокаторів на питаннях статусу російської мови або запровадження двомовності в Україні. Видатний наш письменник, кавалер чотирьох медалей “За відвагу” на війні проти фашизму Олесь Гончар у своїх щоденниках в 1994 році зауважував: “І коли кажемо про незалежність України, то це ж найперше мова, мова! Без неї незалежність – пусті слова…”^¹ Наші вороги це добре розуміють, тому й завдають по мові найсильнішого удару. Маємо твердо знати: той, хто виступає проти української мови, за запровадження державної двомовності – той є прихованим ворогом Української держави та українського народу. Зневага до української мови – це зневага до України. Спостерігаючи за ставленням до української мови, ми можемо чітко ідентифікувати наших ворогів. Після цього з ними потрібно припиняти будь-які дискусії, щоб не дозволити їм втягнути нас у балаканину. З ворогами треба боротися, а не сперечатися. Тим більше, що вони не тільки не визнали своєї вини за минулі злочини, а продовжують добивати Україну та українську культуру. В усьому світі винні в геноциді злочинці засуджені, а відповідні країни принесли свої вибачення та намагаються компенсувати завдану шкоду. І тільки щодо України злочини залишаються без кари і продовжують свою чорну справу.

Україна — територія самовизначення української нації й вживання української мови. І це — прерогатива української мови — вживатись у всіх сферах суспільного життя, бо українська є єдиною державною, офіційною, загальнозрозумілою, міжнаціональною мовою. І не має значення, у кого яке етнічне походження або рідна мова — державна мова є спільною для всіх громадян держави, її треба знати і вживати, де це вимагається законом. Гру в демократію, мовну анархію час припинити. Громадянин України повинен володіти державною мовою, це безумовне і основоположне твердження. Хто не володіє державною мовою — повинен її вивчити. Знання державної мови — ключова вимога при вступі до вищих навчальних закладів, кваліфікаційна вимога при прийомі на роботу. Все діловодство, технічна та інша документація, незалежно від форми власності підприємства чи організації, повинна вестись державною мовою. Також українською має бути мова викладання у вищих навчальних закладах. Тільки таким чином ми зможемо поставити на місце політиків і втихомирити амбіції тих, хто, користуючись гостинністю, доброзичливістю, мовною та національною толерантністю українців, хоче бути господарем на нашій землі та диктувати свої умови нашому народу. Врешті-решт, саме так роблять у більшості країн світу. В сусідній Росії президент навіть видає укази, де проголошується виняткова роль російської мови і започатковується “рік російської мови”. Треба брати на озброєння цей досвід.

Відродження, становлення загальнодержавної української мови має бути поступовим, але невпинним і опиратись на підтримку держави. Саме держава повинна створити умови для збереження і розвитку української мови як фундаменту нашої культури, елементу зв’язку між поколіннями, джерела традицій і способу нашого усвідомлення себе членами нації.

Національна ідея: між європейською державністю і малоросійською провінційністю.

Національна ідея – це ідеологія розвитку нації та держави, система поглядів, ідей та цінностей, сформульована і загальноприйнята мрія – це мета, мотивація діяльності, елемент суспільної свідомості, менталітет, формула поведінки, схема розподілу власності, влади та інформації, правила взаємодії громадян, громадянського суспільства та владної і політичної еліти, відповідальність за збереження незалежності держави, за добробут і перспективу розвитку нації, за справедливість в суспільстві і забезпечення конституційних прав людини та громадянина.

Чітко визначена національна ідея є спільною ознакою всіх розвинутих країн. Вона є рушійною силою і могутнім фактором мобілізації суспільства, засобом реалізації його потенціалу. Практична реалізація національної ідеї відбувається через механізм цілеспрямованого державного управління, що керується національними інтересами і спирається на загальнонародну підтримку і патріотизм громадян.

В інтелектуальних колах України раз по раз, але все тихіше й тихіше, продовжують точитися дебати довкола української національної ідеї. Власне, що двісті років тому, що сьогодні, вона така ж, як і в поляків, німців, французів, а українською звучить словами Тараса Шевченка: “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля…” Ось, власне, і вся ідея, завдяки якій ми бачимо політичну карту сучасної Європи, маємо держави з відповідальними урядами, і, переважно, політиками. Україна на карті присутня, а от всього іншого здобути їй поки що, на жаль, не вдалося. Ми маємо 16-річчя втрачених можливостей. Як і наприкінці правління комуністичної партії, продовжується свавілля номенклатури, але тепер помножене на фантастичні, в порівнянні навіть з радянськими часами, корупцію і жадобу наживи. І з усіх щілин пре презирство розкошу над бідністю. Майдан 2004-го став, на жаль, лише засобом “випускання пару” людського невдоволення. Неукраїнська влада в Україні довела наш народ до зневіри та розколу.

Без стрижня національної ідеї Україна вже 16-тий рік тупцює на місці перед вибором геополітичного курсу свого розвитку та проблемою пошуку і самоусвідомлення власного статусу і місця на Європейському континенті. Аналогічний вибір останній раз був перед нами у XVII столітті, визначивши нашу подальшу долю на 300 років наперед. На жаль, в сьогоднішній відповідальний момент історії в Україні не існує ідеології державотворення, в якій би давалися відповіді на всі ці питання про роль та місце України в Європі. Натомість Конституція взагалі проголошує, що жодна ідеологія не повинна бути державною, але вакууму тут не може бути. І це розв’язує руки україножерам. Сьогодні в Україні ідеологію формують яничари, ренегати, космополіти. Державна влада за відсутності української ідеології поступово переходить на іншу, що спеціально розробляється в “розумових центрах” Росії і нав’язується Україні через мережу проросійських організацій та політиків в нашій державі. Наш народ перестав розуміти, куди рухається Україна? Що нас чекає? На що розраховувати українцям в майбутньому?

Звичайно, можна сподіватися, що всі, кому ми муляємо в чоботях (від олігархів і до Путіна) з їхньою братвою і челяддю нахапаються. Але це наївне сподівання, бо вони ніколи не нахапаються. Власне, за такою методою (“сидіть нишком – за вас усе вирішать!”) нас муштрували десятиліттями радянської влади. І зараз вимагають від нас такої само байдужості. Здавалося б, а що можна з цим вдіяти? Профспілки залишаються наскрізь радянськими і рішуче захищають улюбленого олігарха від посягань завжди невдоволених трудяг. Партійний і строкато різнокольоровий “міжсобойчик”, з палкими сварками на телеекрані і полюбовними “узгодженнями” в кулуарах. Політологія і соціологія після виборів до Верховної Ради України можуть тільки зітхнути. Що тут довго говорити: як учив “мудрий Кучма”, “национальная идея не сработала!”. Єдине, у чому Леонід Данилович забував зізнатися, що попри титанічну працю його пройдисвітів, національна ідея насправді все ж “сработала”. Бо народ вперто продовжує любити свою землю, вірить, що колись скінчиться сьогоднішня дурість, і терпить, терпить, терпить… Але одним терпінням ще ніхто нічого не дочекався. Потрібно боротися. І насправді все значно легше, ніж здається. Просто кожен з нас повинен відчути себе і сказати владі кілька фундаментальних речей, а далі жити в злагоді з ними. І все життя країни зміниться. Тобто змінити Україну через зміну самих себе. Замислимося на хвилину, що буде, коли ми цього не зробимо?

Якщо ми втратимо себе і змиримося, то відбудеться остаточне перетворення України на Малоросію — частину т. зв. «русского мира». А це в умовах відсутності власної ідентичності стане надійним інструментом метрополії у досягненні своїх геополітичних цілей. Слухняний васал обслуговуватиме економічні та політичні інтереси свого пана, а пан водночас не нестиме жодної відповідальності перед громадянами цієї нещасної країни. У потрібний для метрополії момент Малоросія позбудеться свого формально окремого статусу і стане частиною Росії. Заграючи з антиукраїнськи налаштованими політичними групами начебто заради уявної «єдності» країни, ми невпинно наближатимемо націю та державу до катастрофи. Деколонізація всіх сфер життя українського суспільства, консолідація суспільства на основі базових цінностей українського народу — його мови, історії та культури — єдино можливий шлях утворення сучасної української політичної нації й збереження незалежності країни в майбутньому. Історія інших постколоніальних народів свідчить: тільки поборовши залишки колоніальної спадщини, народ стає повноцінною нацією.

Тому рішуче відкинемо старі комуністичні стереотипи, які використовувалися, щоб задурити нам голови. У нас вкрали нашу історію і ми повинні розпочати повернення до свого коріння з повернення собі свого минулого. Після 1917 року в українських землях точилася боротьба за існування Української держави, котру ми програли. І переможець – Радянська Росія – блюзнірськи назвав це громадянською війною, щоб відмовити нам у праві на національно-визвольну боротьбу. А діяльність каральних органів проти повстанського руху була названа “боротьбою з бандитизмом”, бо українцям відмовляли у праві на повстання. Та війна точилася без особливої надії на перемогу, задля наступних поколінь. Аналогічна ситуація склалася згодом і на Західній Україні, де воїни УПА в безнадійних обставинах свідомо йшли на смерть, щоб зберегти для майбутніх поколінь саму ідею національного визволення. Адже тільки та ідея, за яку тисячі добровільно стають мучениками, завоює собі право на існування у віках. І буде реалізована, коли складуться більш сприятливі історичні умови. Саме так сталося з ідеєю української державної незалежності. І виборчі колізії 2004 та 2006 рр. яскраво засвідчили, що боротьба між цією ідеєю та тими, хто бажає продовжувати російсько-радянську традицію в Україні, ще далека від закінчення. Головною опорою останніх виступають південно-східні регіони України, які зазнали найбільших етнічних та культурницьких змін внаслідок впливу історичних подій ХХ століття: дві світові війни, національно-визвольні змагання 1917-1922 рр., три штучні голодомори, депортація частини населення в межах боротьби з повстанським рухом опору, “розкуркуленням” і колективізацією, еміграція, вивіз трудових ресурсів на “будови комунізму”, русифікація, державна політика “змішування” населення в “радянський народ” тощо. Це призвело до різкого уповільнення процесів націєтворення і, особливо, щодо формування української політичної та економічної еліти. А сама країна опинилася перед небезпекою руїни та розколу суспільства.

Криза державної влади.

Правовий хаос і конституційний вакуум, що виникли внаслідок поспішної конституційної реформи 2004 року, придуманої кількома особами в їх власних корисливих інтересах. Це спричинило розбалансування системи влади та загальнодержавну політичну кризу. Додаткового загострення їй надала корупція можновладців. Основна мета конституційної реформи – послаблення президентської вертикалі та всієї держави, передача повноважень влади депутатам, значна частина яких походить з регіонів і стоїть на імперських проросійських позиціях.

Ефективна система державного управління – це головна передумова забезпечення прискореного розвитку України та забезпечення наших національних інтересів. Створювати цю систему влади повинна українська політична нація через комплекс політичних заходів, які забезпечують вільні вибори і контроль владних установ з боку народу, обмеження бюрократії та надійну заборону корупції. Так відбувається у всіх провідних країнах світу. І нам треба йти таким шляхом, а не видумувати щось особливе. Інша річ, що для успіху цього шляху неодмінною умовою є саме існування української політичної нації. А ось тут не все гаразд.

Ми розколоті на бідних та багатих, віруючих та невіруючих, православних трьох конфесій, католиків, баптистів та мусульман, патріотів та зрадників, «західняків» та «східняків», «малоросів» та «мазепинців», «націоналістів» та комуністів. Ця руїна проходить через всі класи і соціальні прошарки, через кожний колектив, через родини, через душі людей. Ця руїна вигідна тільки ворогам України, і вони її всіляко роздмухують, виходячи з принципу “розділяй та владарюй”. Навіть патріоти розпорошені по багатьох партіях, рухах, союзах, блоках.

За таких умов народ не має жодних підстав покладатися на органи державної влади. Вони давно корумповані, захищаючи не Україну, а олігархічні клани, крадіїв. І причина наших бід полягає в тому, що від проголошення незалежності України управління державою так і залишилося в руках старої партійної номенклатури, а потім перейшло до кримінальної олігархії, що зросла під крилом номенклатури. Поки патріоти України гинули в таборах, інші прибирали до рук власність.

І ось Україна опинилася в становищі окупованої країни, де влада зосереджена в руках пройдисвітів й авантюристів, до того ж взагалі не українців. Парадокс: незалежній Україні 15 років, а вся її влада (ідеологічна, законодавча, виконавча, судова), а також фінанси, ЗМІ та, звичайно, кадрова система не є українськими! Історичний та соціальний досвід переконує, що моральна деградація людини обумовлена її відходом від свого національного коріння та пов’язаних з ними духовними цінностями. А без національного втрачає цінність й інтелектуальне, перетворюючись на космополітичну гонитву за матеріальними благами.

Починаючи з дня незалежності України на керівних посадах залишались старі радянські кадри – колишній партійний апарат, номенклатура. Вони завжди були українофобами, бо це було неодмінною умовою перебування в номенклатурі. Українська ідея їм чужа. Скориставшись зникненням контролю з боку Москви, вони почали шалено збагачуватися, розваливши економіку, довівши народ до зубожіння, дискредитувавши ідею державної незалежності і суверенітету.

Ідейна порожнеча супроводжує розграбування країни та зубожіння населення. Помаранчева революція породила певні надії, але жодна з проголошених ідей, обіцянок Майдану і програм так і не була виконана. Навіть одіозні особи, відверті бандити не отримали заслуженого покарання, вже не кажучи про подолання корупції як явища. Ті, за ким сумує в’язниця, раптом опинилися в депутатах, а через не закінчення кримінальних справ проти них навіть обзавелися таким собі ореолом “політичних мучеників”, “героїв політичної боротьби”.^¹ Провокації, фальсифікації, брехня, залякування, сепаратизм тепер стали не злочинами, а “політичною боротьбою”. Як вимушено констатував президент В.Ющенко, «ми стали свідками того, як у владі з’явилося багато нових облич, але сталося несподіване – обличчя влади не змінилося».^² Майдан 2004-го міг стати вирішальним поворотом в українській історії, міг вивести до світового співтовариства давно забуту націю. Але гарний шанс позбутися меншовартості, страху і малоросійства втрачений. І в результаті некомпетентності та самозакоханості “помаранчевих” керівників відбувається реставрація кримінально-олігархічної системи влади у її найгірших проявах часів Кучми. Як колись діячі Центральної Ради, лідери Помаранчевої революції зосередилися на внутрішніх чварах і прогаяли час. А обіцянки конкретних справ, яких очікувала вся країна, так і залишилися на папері програми «Десять кроків на зустріч людям» та Універсалу національної єдності. І тільки один Кремль не приховував свого задоволення, заявляючи про нездатність українців до самостійного державотворення.

Треба визнати, що почасти Кремль був правий. Адже структури «Нашої України», маючи за своєю спиною підтримку десятків мільйонів українців та захоплене вітання всього цивілізованого світу, примудрилися розтринькати унікальний шанс країни стати вільною та вирватися з лещат російського домінування. Натомість ми отримали не бандитів у в’язницях, а бандитів у владі. Не відділення влади від бізнесу, а фактичне підкорення вищої державної влади кримінально-олігархічним кланам. Не національне відродження, а нове плазування перед Кремлем. На сході України тепер є міста, де українці складають 70% населення, але не існує жодної української школи. Це так розуміли «національну єдність» з ворогами української нації та російською п’ятою колоною капітулянти-перебіжчики з «Нашої України», БЮТ і СПУ?

Витоки нової національної катастрофи.

В Україні править бал розгубленість. Життя перетворилося на привід, ілюзію, породжуючи самообман. Але марно обмежуватися звинувачуваннями інших у своїх бідах, коли сам не бажаєш нічого зробити для зміни свого життя. Насправді ніхто не є таким небезпечним для України, як байдужість та бездіяльність самих українців. Перерахування наших бід давно стало модною темою для спекуляцій, але давайте розберемо їх і чесно запитаємо себе – чому так відбувається?

Чому тягнеться демографічна криза, від котрої населення України вже зменшилося на декілька мільйонів? Тому що матеріально важко виховати дитину? Але це ніколи не було легкою справою. Хіба прогодувати і вивчити дітей у 1920-ті, а тим більше 1930-40-ві роки було легше, ніж зараз? Але зараз багато хто з нас любить тільки себе і зовсім не хоче долати труднощі, коли це не заради власного задоволення. І є багато родин, здатних за своїми матеріальними статками виростити кількох дітей, але свідомо обмежуються однією. Ось з цього і розпочинається виродження нації. А вже до цього додається цілий букет соціальних хвороб, що б’ють по чисельності та здоров’ю нації: алкоголізм, паління, наркоманія, туберкульоз, венеричні захворювання, СНІД. Звідки взятися новим поколінням українців, якщо їх не хочуть народжувати, а навпаки вбивають себе шкідливими звичками?

Однак ми не втомлюємося повторювати, що матеріальні проблеми є прямим наслідком морального розкладу та відмови від своїх національних цінностей. Яка різниця, якою мовою розмовляти? Яка різниця, яке телебачення дивитися? Яка різниця, які книжки читати? Яка різниця, хто панує у твоєму інформаційному просторі або володіє твоїм заводом? Ось з цієї байдужості і розпочинається занепад. Згадаємо, з чого розпочалося піднесення українського руху на Західній Україні в роки найгіршого польського гніту? Воно розпочалося з простого гасла “Свій до свого по своє!” І таким чином з’явилися можливості для формування українського кооперативного руху, створення українських банків, кредитних спілок, взаємодопомоги, меценатства… Так само діяли євреї, коли віками перебували на вигнанні. Ніде не почуваючись безпечно, вони вивели простий принцип: “Гроші Ізраїлю не повинні виходити за межі Ізраїлю”. Тут Ізраїль мається на увазі не в якості держави, а в якості єврейського народу. Єврей у справах ходив насамперед до єврея, і це допомагало не розчинитися в місцевому середовищі, не опинитися наодинці з проблемами. А що маємо ми зараз? Знову таки, серед олігархів України майже немає українців. Для звичайних громадян телевізор замінив собою церкву, від чого вони стали дуже зручними для маніпулювання і байдужими до власного майбутнього. Значно легше втопити свій розум у вирі телевізійної реклами, серіалів і телешоу. Шустери, познери, кісельови, московські політологи та політтехнологи повчають нас, як нам жити, прямо з наших же екранів. І ось уже молодь не пов’язує свого майбутнього з Україною, а мріє поїхати кудись до інших країн, де на їхню думку їм буде легше прожити. Цей згубний самообман може знищити ціле покоління, вже не кажучи про те, що відволікає нас від наведення порядку у власному домі.

Ми без кінця чуємо розмови про бідність та економічні труднощі, але водночас в країні витрачається безліч коштів на зайві розкоші. Ми чуємо про якісь нечувані успіхи підприємств, що належать олігархам, про нарощування експорту різноманітної продукції та послуг з України, але при цьому не збільшуються надходження до державного бюджету. І зарплати з пенсіями постійно залишаються мізерними перед таким самим невпинним зростанням цін. Вже приватизоване все, на чому не було законодавчої заборони на приватизацію. Але багатшими ми не стали. Завтра буде можливим продавати землю. І безліч ділків з’являться в Україні, за безцінь скуповуючи цілі райони. Сьогодні у Європі вже неможливо влаштувати собі ранчо, де можна годинами їхати, і не побачити жодної живої душі. Де буде власний ліс, власна річка і власні поля. А в Україні землі багато, тому вони поринуть сюди влаштовуватись новими панами та магнатами. І наш народ зіткнеться з тим, що навіть ліс, до якого ми завжди вільно ходили збирати гриби, буде обнесений парканом – приватна власність! Вся Європа розділена такими парканами. Залишиться тільки запровадити податки на повітря і дихання, і нові раби ХХІ століття будуть готові. При цьому вони навіть не будуть мати волі для опору.

Ставаймо до бою.

Що ж нам робити, щоб сумна перспектива національної катастрофи не перетворилася на повсякденну реальність? Нам треба вчитись на прикладі сусідів, які здобули справжню незалежність. Вчитися на прикладах Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Чехії, Болгарії… Вчитися на помилках, вчитися розуміти, що і чому відбувається з нами. Пояснювати оточуючим, об’єднуватися, не голосувати за чужинців та злодіїв, висувати до влади тільки патріотів. І голосно повідомити всіх, що в Україні не існує так званого «російського питання», а натомість є «українське питання», проблема нашого національного відродження, виживання українського народу на власній землі. Не розв’язавши цього питання, ми не розв’яжемо і всіх інших. Україна має бути українською! Нехай буде матір'ю для всіх народів, котрі історично мешкають на святій українській землі, але українською матір'ю. Непрохані ж пораднички та опікувальнички нехай йдуть геть з України!

З врахуванням пережитого, тепер оптимальний вихід з цього стану може бути в тому, щоб творити нове суспільство – демократичне, соціально орієнтоване, яке б спиралося на всі форми власності при головуванні суспільної та державної власності в провідних галузях економіки. На цій базі розвивати так звані «високі технології», ліквідувати енергетичну залежність від Росії. Добиватися рівної відповідальності людей перед законом, справедливого розподілу матеріальних благ. Це призведе до покращення життя людей, появи у них зацікавленості укріпляти і захищати свою народну державу. В цьому полягають шляхи відродження України. В такому суспільстві невідворотно відродиться нова національна ідеологія, що виражатиме інтереси абсолютної більшості громадян. Адже головне в житті – ідея. Коли її немає, то немає мети руху, а коли немає мети – невідомо, довкола чого слід концентрувати волю. І звідси знову розпочинається розпорошеність, розкол, руїна та загибель. Цей шлях Україна вже проходила. Мусимо пройти інший шлях – до перемоги та успіху!

Тому необхідний період одужання і повернення України до самої себе. Кожен українець повинен сприяти тому, щоб у максимально короткий термін донести до всього українського суспільства правдивий погляд на українську історію, вільний від нашарувань російських та радянських історичних міфів. Україна повинна засудити на державному рівні злочини проти українського народу з боку Російської та Радянської імперії, вшанувати на державному рівні всіх українських героїв, що боролись за свободу й незалежність України. Тому не будьте байдужими, не мовчіть, не бійтеся бути українцями! Треба не раз і не два, а постійно нагадувати, що ми є і нас багато. Ми зможемо досягнути гідного життя, якщо в кожній конкретній ситуації будемо проявляти твердість.

Головну увагу потрібно приділити нашій молоді. Адже це наше майбутнє. Молодь завжди найбільш радикальна і найбільш прогресивна, патріотична і нетерпима до брехні. Саме ті, хто залучав молодь, завжди досягали успіху. Бо молодь здатна піти на самопожертву. Згадаємо наш досвід 1920-30-тих років. В українському студентському середовищі ходив вислів: той не студент, хто не був у криміналі. Тобто не студент, якщо не переслідувався польською владою за українські переконання. Самі поліцейські чини тогочасної Польщі зазначали, що коли у справі про український рух особи, що підозрюються, є студентами, то можна бути упевненими на 100% – це “державні злочинці” (український патріотизм був у Польщі поза законом). Пізніше і Радянська влада зіткнулася з цим. Згадаємо студентів Майдану 1991-го та 2004-го років. Згадаємо студентів акції “Повстань, Україно!” і “Україна без Кучми”. Проти сталевих щитів загонів міліції особливого призначення в перших рядах завжди була молодь. І вона ставала першою жертвою репресій антиукраїнської влади як у ХХ столітті, так і в ХХІ-ому – згадаємо побиття студентів в Сумах в 2004-ому.

Енергію молоді потрібно спрямувати в патріотичне русло, щоб вона не знаходила собі шлях у дріб’язкових речах, як матеріальні блага, задоволення і наркотики. І тоді ми звернемо гори, а жоден ворог не буде страшним. Показово, як це роблять у сусідній Польщі. Чи не головними відвідувачами Музею Війська Польського у Варшаві є школярі та студенти. Вони приходять цілими класами, проводять уроки з історії перед вітринами, де лежать речі старих часів – німі свідки давніх перемог і самопожертви. І нехай потім більшість цих учнів не стане військовими, але всі вони виростуть патріотами. Бо вони з дитинства бачили і запам’ятали наочні приклади з історії свого народу. А у нас в музеях історії не побачити шкільних груп. Та й самі музейні колекції та фонди, залишені в спадок з радянських часів без особливих змін, аж ніяк не слугують патріотичному вихованню нових поколінь. Навіть про страшний голодомор діти знають більше з телевізора, бо музей з наочними свідченнями страшної трагедії досі існує тільки в проекті.

Якщо ми не втратимо нове покоління, то майбутнє України буде в надійних руках. Виросте нове покоління політиків, військових, науковців, економістів, митців. І у них за плечима вже не буде школи піонерів та комсомольців (комуністи приділяли максимум уваги вихованню вірних ленінців з самого дитинства). Натомість у них буде самоповага і національна гордість. І вже завдяки цьому вони не будуть ні перед ким плазувати, а навпаки змусять інші держави поважати Україну. і тоді на карті світу з’явиться не бутафорська країна, як зараз, а справжня держава, про яку мріяло багато поколінь і віддано багато життів. Бо поки що ми в кращому випадку на середині шляху до цієї мети. І очевидно, що існуюча політична “еліта” України не тільки не здатна пройти другу половину цього шляху, але може навіть повернутися назад – до “світлого минулого”.

Щоб перекрити шлях відступу, нам необхідно, врешті-решт, заборонити комуністичну партію, зважаючи на її минуле та сучасні дії. Як наголошував голова уряду Польщі, “немає жодних причин, аби злочинці з кров’ю на руках не відповідали за свої злочини”. Суд над нею за аналогією з Нюрнберзьким трибуналом поставить хрест на спекулюванні сучасними тимчасовими труднощами і унеможливить участь цих відвертих ворогів у політичному житті України. Оскільки авторитет цієї партії вже невеликий, це не буде сприйматися як наступ на політичні свободи громадян. Одночасно необхідно демонтувати пам’ятники Леніну, іншими більшовицьким діячам, катам українського народу, та зняти радянську символіку. Минуле не повинне тяжіти над нашим майбутнім, якщо ми справді хочемо бути європейською нацією, самостійно творити своє життя, вільне від приниження, визиску, страху та маніпуляцій. Також для цього потрібно прибрати із влади старі партійні кадри, провести люстрацію. Адже вони вже не перевиховаються, а тільки будуть тягнути наш народ у вічне «вчора» немов ярмо на шиї, гальмуючи поступальний розвиток суспільства.

На шляху до звільнення від рецидивів самодержавства, тоталітаризму і кучмізму не обійти питання одного з рудиментів тієї епохи – Російської церкви в Україні (УПЦ МП). Що доброго було зроблено РПЦ для України? Була вчинена розправа над Українською церквою в 1686 р. Саму церкву очолили царі, і РПЦ перетворилася на інструмент нищення українців як етносу. Саме церква виживала з ужитку українську мову, нищила духовну літературу, написану українською мовою. В останні роки вона чітко показала себе політичною структурою, що виступає за відродження імперії та ліквідацію Української держави. У Москві чудово розуміють, який вплив має церква на душі й розум людей. Парадокс: Україна – незалежна держава, а церква – немов колоніальна, інструмент впливу Третього Риму (Москви). І при цьому в її руках святині нашого народу – Почаївська та Києво-Печерська лаври. Якщо Україна поверне собі свої святині і матиме свою церкву, то цей закордонний вплив буде нівельовано, а РПЦ втратить половину своїх приходів. Адже збереження існуючої ситуації неприродне. Для народу з тисячолітньою православною традицією, який здобув свою державність, стан, коли його православна церква розділена на три частини, при цьому найбільша і найважливіша з них перебуває в юрисдикції закордонного патріархату, є абсолютно ненормальною. Тому ствердження Української держави неможливе без створення Української Помісної Православної Церкви. Як справедливо зазначив патріарх Філарет, «раз є своя держава, то має бути і своя незалежна церква». Не можна миритися з тим, що найбільша за кількістю православних країна світу не має власної незалежної церкви, а її віруючі розпорошені серед кількох церков. В тому числі іноземних.

Існує специфічна категорія російської політичної еліти, котра не сприймає нічого, що пов’язано із захистом інтересів України. Вони вважають, що мають право говорити все що хочуть в Україні та про Україну, ображати як хочуть президента нашої держави, наші символи, наші ідеали, нашу мову, нашу культуру, нашу націю. Вони вважають, що їм це можна, але якщо хтось виступає проти їх зазіхань, вони звинувачують у націоналізмі. Критерієм дружності для них є згода на повне піддакування Росії на міжнародній арені й одностороння гіпертрофована зовнішньополітична орієнтація на Москву. Все, що виходить за ці рамки, – з їх точки зору, вже ознака ворожого націоналізму.

Російські імперіалісти, великодержавні шовіністи прагнуть за будь-яку ціну знищити все українське в Україні, вбити в народі національну свідомість та історичну пам’ять. Повернення до влади Януковича гальванізувало реваншистські плани Кремля. Люди Путіна негайно, неначе мухи на мед, злетілися на Януковича, і в результаті Росія, спираючись на своїх сателітів в Україні, здійснила бліцкриг з метою заблокувати не лише євроатлантичні та євроінтеграційні плани України, але й національне відродження нашого народу.

Тому кожен українець повинен стояти на сторожі Української держави й не дозволяти наступати на наші інтереси, наші мову, символіку та ідеали. Повторимо ще й ще раз: Україна повинна бути українською! А наші вороги нехай скаженіють, влаштовують середньовічні шабаші, використовують друковану продукцію, телебачення і плакати, щоб розпалити міжнаціональну ворожнечу. До останнього часу вони не змогли за допомогою цього інформаційного шквалу завоювати голоси навіть одного відсотка українських виборців. Треба і далі стояти на своєму, протистояти їхньому тискові, бо вони як раз і розраховують, що ми розійдемося кожний по своїх хатах, котрі, як відомо, стоять скраю.

Ми повинні припинити перебування на українській території російських військових баз, як це передбачає Конституція України. Такі військові бази є провідником чужої політики і слугують джерелом небезпеки для територіальної цілісності України. Ми повинні захистити від руйнівних іноземних впливів національну пресу, телебачення, освіту та культуру, сприяти формуванню потужних збройних сил, не допускати розкрадання національних багатств. Україна повинна стати незалежною державою в усіх відношеннях: у сфері забезпечення енергоресурсами, у сфері кардинальної модернізації промисловості, щоб зменшити витрати енергоресурсів та покласти край російському шантажу в “газовому питанні”. Ми маємо боротись за незалежність України від Росії та світових торговельно-фінансових центрів. Спроби керувати Україною з будь-якого боку (чи то з Москви, чи то з Брюсселю, чи то з Вашингтону) однаково небезпечні для нас. Однак стратегічною метою країни повинна бути євроатлантична інтеграція. Як справедливо зазначає народний депутат М.Катеринчук, «європейський шлях України потрібен більшості українців, бо він означає нормальне життя для кожної людини, можливості для всіх, а не для обраних».

Звичайно, для прибічників Кремля наша євроатлантична інтеграція неприйнятна, бо завдає нищівного удару по російському домінуванню. А для нинішньої правлячої більшості – це зайві перешкоди безконтрольно керувати Україною, розкрадати бюджет і знімати собі ренту з високих владних можливостей.^¹

Нам говорять, що Україна розколота. Що по Дніпру проходить розлам між двома цивілізаціями, тому української нації немає. Але ж насправді різнорідність і багатокультурність населення України є свідченням зовсім не розколу країни, а свідченням культурного різноманіття та географічного масштабу держави. Не може бути однаковою в усіх своїх регіонах країна протяжністю понад тисячу кілометрів! Жодна країна, аналогічна Україні за розмірами, не є одноманітною. Жителі півдня в таких країнах ніколи не схожі на жителів півночі. А мешканці заходу країни не в усьому є копіями своїх східних співгромадян. Згадаємо, про велику різницю між жителями різних кантонів Швейцарії, між каталонцями і басками в Іспанії, між північними та південними італійцями. Мешканець Баварії зовсім не схожий на берлінця чи вестфальця. В різних штатах США переважає різна мова, різні етноси і навіть різні раси. А багатовікова роз’єднаність італійських земель навіть знайшла своє відображення в гімні Італії: “З віку до віку нас принижували та висміювали, що ми не спаяні, що ми розколоті. Об’єднай же нас, єдиний прапор, у спільній надії”.

Тому ми повинні не дозволяти пройдисвітам втовкмачувати нам, ніби ми різні і не можемо жити в спільній країні. Ми повинні заборонити піднімати на рівень об’єкту політичних баталій наші етнічні та мовні відмінності. Україна – наша батьківщина. А батьківщина, як і матір, може бути тільки одна-єдина. Зрадити Україну – це те саме, що зрадити матір. Вітчизна – поняття святе, бо його дарував сам Господь Бог…А дар Божий належить зберігати. Сильна Вітчизна – це слава народу, а принижена та пригнічена – це ганьба народу; захист Вітчизни – святий обов’язок кожного громадянина. Наша мета – стати повноправними господарями свого дому, своєї землі. Ми маємо на це право, хоча не всім у світі це подобається.

Якої України ми хочемо і за що повинні боротися?

За Україну, за державу для українців та народів, яким титульна нація братерськи надала територію для задоволення усіх основ життєдіяльності: економічних, політичних, культурних, ідеологічних.

За Україну, в якій при перехідному періоді стратегічні посади (президент, голова ВРУ, прем’єр-міністр та міністри) обійматимуть лише українці. Нас лякають хаосом, якщо влада стане українською. Лякають ті, хто виганяє українців із своєї землі, готує нове ярмо для багатостраждального народу. Вони не приховують того, що прагнуть повернути втрачені позиції, але вже навічно. Тому на перехідному етапі державотворення існує загроза кривавої зради і захоплення влади різного роду авантюристами та прихованими ворогами України. І ми повинні підтримувати один одного, формувати свої національні кадри і не боятись звинувачень в націоналізмі. Бо необхідно повернути Україну українцям. І не можна миритись з тим, що титульна нація представлена в парламенті меншістю.

Перша особа держави повинна бути взірцем для нації, втіленням вищих зразків скромності, культури, інтелігентності. І взагалі при владі мають бути люди, які відповідають критеріям патріотизму, професіоналізму, порядності.

Українська влада має бути внутрішньо готовою представляти таку велику державу, як Україну. Україні – українську владу. Тільки така влада дбатиме за свій народ.

Обличчя оновленої влади мусить відповідати тим високим стандартам, що висуваються народними вимогами. Проте кардинальне кадрове оновлення влади не відбулося. Більшість посад обіймають представники старої влади, які тепер переймаються насамперед особистою вигодою, а не покращенням соціально-економічних умов українського народу.

Судова гілка влади в Україні гнила та продажна, очищення суддів від корупції не відбулося.

Ми не очистилися після панування комуністичної системи, не влаштували громадського трибуналу над комунізмом як явищем. Зараз до влади приходить резерв партії – “комсомольські вожаки”.

Ми не закликаємо до помсти і тримати минулі образи в душі. Але ми не повинні допустити втрати свого, що нам залишили наші предки, виборовши у віковічній боротьбі свою свободу і незалежність.

15 років української незалежності так і залишилися періодом невикористаних можливостей та втрачених шансів. Суспільство розколоте за політичними, релігійними, мовними та іншими ознаками. Державна влада віддана в руки крадіям, корупційним олігархічним кланам і українофобам.

Україна повинна стати незалежною державою у всіх відношеннях: в сфері забезпечення енергоресурсами, в сфері кардинальної модернізації промисловості, щоб зменшити затрати енергоносіїв на одиницю ВВП, тим самим зменшити залежність від чужих держав.

Загрозами підвищення цін на газ Росія прагне безкровним способом “організувати недокрів’я української економіки”. Така ситуація в разі неготовності української влади допоможе вирішити і питання повного поглинання України Росією.

Росія хоче залишити Україну в зоні свого впливу. Причому не явно, а через п’яту колону в Україні. Прагнення України вийти із зони російських інтересів і мати незалежну внутрішню і зовнішню політику зустрічають спротив як з боку п’ятої колони в Україні, так і з боку Росії.

Ми не повинні забувати, що територіальні претензії до України за всю її історію вистачило. З Україною межує сім держав, і кожна з них прямо чи опосередковано натякала на несправедливість.

Ми не повинні забувати про скриту, а то й відверту загрозу наших сусідів. Високі російські посадовці висловили чергові незадоволення – цього разу кордоном, що проходить Азовським морем. Крім того, російські політики не приховуючи своїх загарбницьких намірів заявляють про свої територіальні претензії (Крим, Севастополь), а часто відкидають існування і самої Української держави.

Росія поводиться у Севастополі наче в себе вдома. Незаконно використовує близько ста навігаційно-гідрографічних засобів – споруд, маяків, навігаційних знаків на всьому південному узбережжі Криму від мису Тарханкут до мису Аюдаг.

Росія – політичний і стратегічний партнер, у відносинах з яким є десятки проблем, котрі слід вирішувати, спираючись на українські інтереси. А стратегічний курс на європейську інтеграцію не повинен йти в розріз із бажанням співпрацювати з північним сусідом.

Особливо треба слідкувати за силами, які не бажають змін, мріють повернути все як було до “помаранчевої революції”. Українці повинні вирішити, яким шляхом буде рухатися Україна – до прогресу, незалежності, правової держави, чи до кланово-олігархічної безправної держави.

Кожна європейська країна не тільки співіснує у взаємоповазі й мирі з іншими державами. Але кожна європейська країна береже свої власні традиції, культуру, мову – все те, що робить націю самобутньою, не схожої на інших.

На сьогодні радіостанції, телебачення знаходяться, як правило, у власності чи під контролем закордонних власників або ж доморощених олігархів, які ніколи не служили українському народові, не люблять України. Усі їх передачі направлені на дискредитацію української державності, культури, насаджується маскульт інших країн. Невже ми, українці, на своїй споконвічній землі і у своїй державі не заслужили на те, щоб наше національне телебачення було україномовним?

Російська преса в Україні протягом 15 років виконує роль пропагандиста, нав’язуючи нашому народу чужі цінності, традиції та мораль.

Внаслідок насильницької русифікації, яку проводили царський та комуністичний режими в Україні упродовж століть, українська мова у східних областях була витіснена. Тепер вона потребує державного захисту, відновлення справедливості.

Українську культуру, мову принижують. Для цього придумують спеціальні терміни. Українські народні пісні, танці обзивають “шароварщиною”, тоді як російські ніхто “косоворотщиной”, не обзиває. Українську мову називають мовою села, іноді взагалі не визнають її існування, іменуючи “видумкою поляків”. Для обслуговування державних свят на концерти і урочистості запрошуються російські артисти, принижуючи вітчизняних. Державне фінансування йде широким потоком не в українську культуру, а за кордон через оплату послуг російських артистів. Ми повинні захистити статтю 10 Конституції України, яку хочуть перетворити на дискусійну для українського суспільства. Українська мова проголошена державною, хоча “гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин”. Але не виконується частина 2 цієї статті: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Щоб впровадити українську мову в життя необхідно починати із себе. Всюди розмовляти українською мовою і вимагати від державних службовців розмовляти із вами державною мовою. Боротись із українофобством і приниженням української мови. Єдина загальнодержавна російська мова є в Росії, в Україні повинна бути українська. В Україні українці говорять двома мовами, росіяни лише своєю. Українофоби і “російськомовні” мають зрозуміти, що час безроздільного панування російської мови минув, що жити в Україні й бути вільним від української мови неможливо. А якщо ми хочемо зберегти себе як нація потрібно лише одне – розмовляти українською. Росіяни в Одесі проводять акцію “Я говорю по-русски”, нам потрібно проводити акції “Я говорю українською”. Ми титульна нація і нас більшість. Тому ми можемо і повинні захистити честь, гідність і права 40-мільйонної титульної нації в Україні від україножерів.

Для вивчення трагічної історії нашого народу, щоб було уроком для сучасних і прийдешніх поколінь, щоб ми пам’ятали, до яких наслідків приводить бездержавність для нації, пам’ятали жертви попередніх поколінь в боротьбі з ворогами нашого народу, ми повинні створити меморіал для вивчення нашої історії, для патріотичного виховання нашого народу, особливо молоді. Ми, українці, повинні це пам’ятати і ніколи не допустити в майбутньому такої трагедії для нашого народу. Необхідно створити музей політичних репресій та тоталітаризму в СРСР. Такі вже є в Грузії, Росії, Польщі, Чехії, Литві, Угорщині. Головною метою буде інтерес до історії та збереження для наступних поколінь українців правди про злочини комунізму. А також спорудити по містах України пам’ятники жертвам тоталітаризму і геноциду українського народу під час голодомору 1932-1933 рр. Нам необхідно готувати молодь для прийняття естафети боротьби старшого покоління за незалежність. Молодь це наше майбутнє. Вона повинна захистити все те, що передали нам наші предки. Наша боротьба з нашими ворогами повинна бути напориста, наступальна і безкомпромісна. В колективах ми повинні брати ініціативу в свої руки і проводити свою національну політику.

Є всі підстави визнати УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. УПА, по суті, вела три війни: проти німецької окупаційної влади, проти польської Армії Крайової, проти більшовицького режиму. Тому Верховна Рада України має визнати збройну боротьбу УПА на українських землях в 1940-х – початку 1950-х рр.. національно-визвольною боротьбою за свободу і незалежність України. Молодь давала клятву боротись за Українську державу. ОУН-УПА вела визвольну революційну боротьбу за визволення всіх українських земель, за об’єднання їх в одну Соборну і Незалежну Державу, спираючись на власні сили українського народу. У всіх навчальних закладах України проводити уроки мужності, лицарства на прикладі героїв Крут.

Не допустити перебування на українській території іноземних військ, захистити від руйнівних іноземних впливів національну пресу, освіту та культуру, сприяти формуванню справді українських збройних сил, не допустити розкрадання національних багатств. Згідно статті 17 Конституції України: “На території України не допускається розташування іноземних військових баз”.

Для народу з тисячолітньою православною традицією, який здобув свою державність, стан, коли його православна церква розділена на три частини, при цьому найбільша і найважливіша з них перебуває в юрисдикції закордонного патріархату, є абсолютно ненормальною. Необхідно організувати рух за єдність церкви. Створення єдиної помісної української православної церкви.

Необхідно реформувати правоохоронні органи і спецслужби, які повинні протистояти корупції, злочинності у сфері економіки, тероризму, екстремізму, здійсненню інформаційних диверсій з використанням ЗМІ, що блокують необхідні реформи.

Національна ідея має відбивати на собі надії народу. Український ідеал нагадує усім: щоб стати національною державою, потрібно мати матеріальні й фінансові ресурси, добре оснащену армію та надійно захищені кордони. Бо національна ідея – це матеріальні й духовні цінності кожної людини, кожної родини, всього суспільства.

Українці повинні пам’ятати, що тільки вони можуть і повинні вирішувати свою долю у своїй країні. Історія вчить, що тільки масовий підйом народу міг змінювати владний режим. Але наша історія була трагічною. Народ піднімався на повстання, здобував перемогу, проте на завершальних етапах боротьби втрачав пильність, і купка пройдисвітів з допомогою зовнішніх ворогів захоплювала владу. Це з часом призводило до розколу в суспільстві, братовбивчої боротьби і рабства народу.

Помаранчева революція показала, що масовий підйом українців змусив кримінальний режим відступити від влади. Однак він не втратив свого впливу і знову, як було раніше в нашій історії, бере реванш. Наша сила в єдності, в ній запорука наших успіхів. Це підтвердив “помаранчевий” майдан. А роз’єднавшись втратили все.

Ми повинні твердо вірити, що Україна приречена бути справді вільною і демократичною державою. Ми все маємо, щоб кожен українець був щасливим – щедру землю, талановиту молодь, працелюбний народ. Свою долю ми повинні вибороти самі.

Повинна вестись жорстка боротьба за утвердження Української держави, забезпечення її територіальної цілісності, соборності та безпеки. Через це ми прийдемо і до виконання економічних завдань. А саме:

до високого рівня та швидких темпів зростання обсягу національного виробництва та споживання;
до стабільного макроекономічного стану;
до подолання бідності, безробіття і досягнення необхідного рівня зайнятості населення;
до стабільних цін;
до платіжної дисципліни у розрахунках;
до стабільної інвестиційної привабливості країни;
до плідної зовнішньої торгівлі та прозорого руху капіталів;
до стабільного рівня життя народу та соціальних гарантій.

Ми повинні жити і працювати тільки для України тільки во-ім’я України.

Заповіді українця.

Історія та сучасність Європи належать французам, англійцям, німцям та іншим націям, але майбутнє Європи за українцями та іншими порівняно молодими націями. Ми – нація, яка прагне визначення свого місця у світі. І ми маємо досить енергії та потуги, щоб поборотися за краще місце! Просто кожному з нас потрібно усвідомити свою національну мету і проголосити: Я – УКРАЇНЕЦЬ! А це означає, що я сповідую у своєму житті наступні вісім принципових заповідей українця:

Я належу до української нації. Я знаю її історію, її перемоги та її трагедії. Тому я шаную її героїв, пам’ятаю про її жертви, відслідковую дії та задуми її ворогів, усвідомлюю відповідальність за її майбутнє.
Я є громадянином України і учасником повсякденного життя моєї держави.
Я прагну свободи, добра і справедливості.
Я сповнений духом Конституції України та ідеєю верховенства права.
Я сповідую ідеали державної незалежності України, єдності всіх її земель, народовладдя і патріотизму.
Я пам’ятаю про тих, хто переслідував мій народ, забороняв мою мову, знищував мільйони українців та лишав їх батьківщини. Я не вибачу цих злочинів і не допущу повторення такого ярма.
Я захищаю національні інтереси моєї держави у кожний момент своїй повсякденній діяльності.
Я завжди готовий до захисту моєї країни і мобілізую всі свої сили за першим покликом України.

Кожен, хто сповідує ці заповіді, є українцем. І його покликанням та обов’язком має бути постійна участь в будівництві Української держави. Для цього українець найперше повинен сам усвідомити, чому він це робить. Не для оточуючого світу, а самому собі українець повинен сказати: “Я будую Українську державу”. Це буде держава:

де головним завданням суспільства є створення умов для розвитку вільної особистості, що творить власний успіх, приумножує добробут своєї родини і допомагає тим, хто поряд з нею.

де найвищою цінністю суспільства та держави стане людина – її життя та безпека, інтереси і власність.

що піднесе на п'єдестал українську родину і плекатиме від дня народження кожну українську дитину, яка забуде про безпритульність і страх безробіття.

що зробить заможною старість і надасть українській жінці не лише право, а й можливість рівної з чоловіками самореалізації.

яка, спираючись на притаманні українській нації споконвіку звичаї та дух справедливості, створить дієву систему соціального захисту, гарантованої охорони здоров'я і забезпечить умови для злету української культури й духовності.

яка оберігатиме конфесійний мир та злагоду етносів, що складають український народ.

яка надасть регіонам та місцевим громадам європейську самоврядність і можливість розвитку їхньої самобутності, але водночас назавжди зітре навіть згадку про поділ нації на “східняків” і “западенців”, “малоросів” і “мазепинців”.

яка зробить захист довкілля умовою будь-якої господарської діяльності. Ми не лише залікуємо рани найбільшої в історії техногенної катастрофи на Чорнобильській АЕС, але й відродимо первісну чистоту та життєдайну силу своїх земель, річок і озер, відновимо вирубані діброви і вдихнемо в легені новий струмінь свіжого повітря.

яка використає власний потенціал і геополітичне становище, сприятиме залученню інвестицій, модернізує за кращими світовими зразками власну промисловість, енергетику, транспорт, зв'язок, аби стати поряд із розвинутими країнами і на рівних конкурувати з ними на світових ринках.

яка створить умови для повернення на батьківщину власної інтелектуальної еліти і залучить до науки талановиту молодь. Вона відродить світову славу української освіти та наукової школи, здатних готувати спеціалістів найвищого ґатунку, робити фундаментальні відкриття і розробляти революційні технології. Відродження власної науки забезпечить Україні конкурентноздатну економіку.

яка зі славою Запорізької Січі збудує професійне військо, оснащене найсучаснішою зброєю, що стане на сторожі миру і спокою українського народу. Сильна Україна разом зі світовою спільнотою протистоятиме міжнародному тероризму, запобігатиме військовим конфліктам.

яка власним економічним, політичним і соціальним злетом здобуде той міжнародний авторитет, що дозволить їй на рівних вести діалог із стратегічними партнерами: Європейською спільнотою, Росією та США.

Звичайно, наш шлях не буде легким, а наші вороги зроблять все можливе, щоб ми з нього звернули. Однак пам’ятаймо, що найгустіша темрява буває перед світанком. Ми напередодні світання нашої історичної перемоги!

Київ, 2007 рік.

З М І С Т

Стор.

Національна трагедія і боротьба за незалежність. 3

І. Вступ. 3

ІІ. Наша споконвічна боротьба. 6

ІІІ. Причини наших поразок. 82

Перша руїна 83

Друга руїна 85

Третя руїна 91

Четверта руїна 99

Помилки Помаранчевої революції 115

IV. Наше сьогодення. 121

V. Не так сталось, як гадалось. 139

Вплив Кремля на Україну 144

Партія регіонів України 168

Прогресивно-соціалістична партія України 173

Комуністична партія України 174

Федералізація або регіоналізація 179

УПЦ МП 181

Двомовність 192

VI. Політична «реформа» 204

VIІ. Додатки 250

Маніфест українця. 289

Повернемо Україну українцям 289

Мова – запорука існування нації 291

Національна ідея: між європейською державністю і малоросійською провінційністю 292

Криза державної влади 295

Витоки нової національної катастрофи 297

Ставаймо до бою 299

Якої України ми хочемо й за що повинні боротися? 305

Заповіді українця 310

Blog

І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Содержание

Русской Православной Церкви

Хто контролює засоби масової інформації України