І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 21

ІІІ. Причини наших поразок

Впродовж століть безперервної боротьби нашим народом була виявлена велика мужність та здатність до самопожертви. І хоча об’єктивні умови іноді були сильнішими, проте кілька разів державність була виборена, а іноземні завойовники отримали відсіч. Проте кожного разу після таких перемог нас переслідував один і той самий провал. Погляньмо на хронологію подій.

Після кількох століть безперервної боротьби слов’яни завдають поразки кочовикам і створюють Київську князівську державу. В подальшій боротьбі вона розширює свої кордони до узбережжя Чорного, Азовського та Балтійського морів, перетворившись на поліетнічну середньовічну імперію – Київську Русь. Однак вже у ХІІ столітті вона переживає занепад і розпад на постійно ворогуючі князівські уділи. Довершив розгром монгольський хан Батий.

У 1648 році – після тривалої боротьби з Кримським ханством та польською експансією – український народ розпочав велику Визвольну війну, що стала вершиною цілої серії козацько-селянських повстань. У вирі цієї війни народилася українська козацька держава – Військо Запорізьке. А Річ Посполита розпочала свій шлях до загибелі. Напередодні повстання вона була найбільшою державою Центральної та Східної Європи. А вже у 1655-1658 роках поляки були змушені вести боротьбу за спасіння Польського королівства, звільнення своєї столиці. Вже ніколи після тих часів Польща не відродить тієї величі та впливу, як було до 1648 року. Однак Військо Запорізьке, не зазнавши ані військової катастрофи, ані завоювання, припинило існування. Діями свого союзника – Московського царства – воно поступово було перетворене на автономію в складі Російської держави, а потім і на звичайну провінцію. При цьому процес російського наступу на права Війська Запорізького супроводжувався посиленням внутрішніх чвар та громадянської війни між козацькою старшиною за владу на тлі постійних іноземних вторгнень. Руїна тоді охопила Лівобережну Україну під час правління гетьманів І.Брюховецького, Д.Многогрішного та І.Самойловича, які орієнтувалися на Московське царство. Потім руїна поширилася на Правобережну Україну. Фактично від смерті Богдана Хмельницького і аж до гетьманування І.Мазепи – тобто майже 30 років – роз’їдав наш народ зсередини цей жахливий процес.^¹

Втретє сплеск української державності відбувся після розпаду Російської імперії в 1917 р. В короткий час українці вперше заявили про себе як про впливову політичну силу на велетенській території, що переважає навіть розмір сучасної України. При цьому попри століття перебування в складі різних імперій вони впевнено заявили про себе як про єдину націю. Однак чергові внутрішні чвари і громадянська війна підірвали сили України. І вона фактично сама завоювала себе на користь комунізму – нової політичної ідеології, що обрала собі Москву за столицю.

Отже, кожний із переможних етапів нашої боротьби змінювався руїною. При цьому кожного разу причини руїни були схожими.

Перша руїна. Це розпад Київської Русі в ХІІ-ХІІІ віках. З одного боку, розпад величезних, збитих нашвидкоруч політичних конгломератів був типовим явищем доби середньовіччя. Так, на Заході, після короткого існування, швидко розпалася імперія Каролінгів, створена Карлом Великим. Адже такі держави складалися з різноманітних племен і груп, слабко пов’язаних одне з одним. Проте, з іншого боку, пояснити розпад Південної Русі з цих обставин неможливо. Адже Київська, Галицька, Волинська, Переяславська, Чернігівська землі знаходилися поряд, були тісно пов’язані культурно і економічно, складалися з етнічно подібного населення. І вони визнавали свій давній та поважний центр – Київ. Але боротьба між цими спорідненими землями тривала така, ніби це були зовсім різні та ворожі держави.

Таку обставину можна було б пояснити, коли йдеться про віддалені землі, як Новгородська, Полоцька, Рязанська або Володимиро-Суздальська. Остання взагалі вбачала в Києві конкурента, тому здійснила у 1169 році військовий похід і погром у стародавній руській столиці. Князь Боголюбський тоді відрядив на Київ дружини 11 князів на чолі зі своїм сином Мстиславом. До війська приєдналися загони менших князів, котрі не наважувалися сперечатися з Боголюбським. Київ піддали пограбуванню, вивозячи надбання багатьох століть на північ. Чимало цінностей було назавжди втрачено. Михайло Грушевський вважає це першою україно-московською війною, хоча Москва тоді ще не мала ніякої ваги. Російський історик С.Соловйов розповідає про це так:

“Киев был взят вооруженною рукою при всеобщем сопротивлении жителей, и в первый раз мать городов русских должна была подвергнуться участи города, взятого на щит: два дня победители грабили город, не было никому и ничему помилования; церкви жгли, жителей—одних били, других вязали, жен разлучали с мужьями и вели в плен, младенцы рыдали, смотря на матерей своих; богатства неприятели взяли множество, церкви все были пограблены”.^¹

Навіть Карамзін, “батько” історії Росії, котрому імператор Олександр І дав повну свободу в написанні офіційної “Истории государства Российского”, був змушений визнати бандитську поведінку володимиро-суздальців:

“Победители, к стыду своему, забыли, что они россияне: в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный; похитили иконы драгоценные, ризы, книги, колокола…”^²

Звертає на себе увагу зауваження літописця, що кияни чинили загальний запеклий опір. Виходить, що вони не визнавали суздальців кимось спорідненим з ними, а швидше навпаки—чужинцями. Аналогічно і суздальці не визнавали загальноруських святинь Києва, ставлячись до міста мов до звичайного завоювання. Російський дослідник Л.Гумільов з цього приводу говорить прямо: “Приказ Андрея Боголюбского показывает, что для него и его дружины в 1169 г. Киев был таким же чужим, словно какой-то немецкий или польский замок”.^³

Але це північно-східні російські землі. Однак чому ж найближчі південно-руські землі відкололися від Києва й ворогували? Чому Чернігів, Переяславль і Галич ворогували з Києвом напередодні походів Боголюбського? При цьому навіть залучали до своєї боротьби проти Києва степових кочовиків? Чому не вдалося зібратися єдиним фронтом, щоб дати відсіч монголам? Адже навіть у битві на річці Калка київська дружина стояла окремо від інших дружин південно-руських земель і не надавала їм допомоги. А сам спільний похід весь час був на межі зриву, оскільки князі кілька разів пересварилися ще не встигнувши дістатися південних кордонів Русі.

На жаль, у ХІІ столітті не відбулося нічого особливо нового. Як свідчить “Повість временних літ”, вже саме становлення династії Рюриковичів у Києві в 882 році супроводжувалося вбивством князів Аскольда та Діра. Далі було більше. Хоча перші будівничі Київської Русі мали грандіозні проекти та всеохоплююче світобачення, але затвердження їх влади відбувалося в братовбивчих конфліктах. Святитель Русі князь Володимир вбив свого брата Ярополка, який, до речі, раніше встиг прийняти християнство. Через війну і смерть братів прийшов до влади Ярослав Мудрий. Далі Київ потрясали внутрішні князівські війни мало не постійно. У 1068-1069 рр. точилася боротьба всередині роду вже Ярославичів. Чим далі слабше ставала центральна влада великого київського князя, тим більше країну поглинали дрібні інтриги, місцеві сварки, обмежені цілі та вузьколобі інтереси князьків. Якщо вже в період розквіту Київської Русі – одразу після Ярослава Мудрого – розгорнулася ворожнеча за владу між племінниками і дядьками великого князя, то надалі розростання князівських родів плодило ще більше конкурентів. Київ перетворився на таку саме вотчину, тільки найбільшу і найпочеснішу з усіх. Тому претендентів на нього було особливо багато. В період 1146-1246 рр. у Києві правили 24 князі з 7 ліній та 3 династій. У боротьбі між собою вони змінювали один одного 47 разів! З них 35 разів ці князювання тривали менше одного року кожне. Один князь здобував і втрачав владу 7 разів, п’ятеро – по три рази, восьмеро – по два рази кожен. А ті, хто не міг претендувати на Київ, укріплювали свої вотчини та доводили свою самостійність від центру. Так країна виявилася розшматованою на удільні князівства. Те саме ми спостерігаємо сьогодні, коли нам знову пропонують феодальну розпорошеність України під виглядом федералізації.

Боротьба князів один з одним за першість поглинула найкращі ресурси країни, і вона порівняно легко стала здобиччю агресорів. Як казали сучасники, Русь має два лиха: князівські
чвари й половецькі напади. І важко сказати, яке з них страшніше. Розраховуватися за легковажність і чвари князів довелося новим поколінням нащадків своїми безкінечними трагедіями.

Друга руїна. Вона вразила Україну після смерті гетьмана Богдана Хмельницького. Держава не надовго пережила свого творця. Хоча у виборі союзників Хмельницький дотримувався принципу найменшої залежності і максимального компромісу (а не “братерства народів”, як твердили російські та радянські історики), проте московський цар виявився складним “союзником”, оскільки в нього був однобічний інтерес. Цар виявив його ще за життя Хмельницького, уклавши сепаратне перимир’я з поляками попри умови договору з Хмельницьким. У вересні 1656 р. у Вільні між Польщею та Росією без участі представників Війська Запорізького було укладено так зване Віленське перемир’я, що суперечило угодам гетьмана Хмельницького з московським царем і фактично скасовувало їх. Надто в Москві сподобалася перспектива оволодіти Польщею шляхом отримання польскої корони після смерті Яна Казимира, запропонована польскими дипломатами. В цьому вбачали шанс захопити одвічного ворога без крові та напруження сил. Про те, що католицька Польща насправді ніколи не визнає московського православного царя своїм королем, а просто використовує слушну нагоду зруйнувати небезпечний для себе союз, схоже, в Москві одразу не подумали.

Тому не дивно, що Хмельницький підписав військову конвенцію зі шведами, розчарувавшись у союзі з Росією. Ця конвенція відкрила козацьким військам шлях до глибинних земель Польщі, перенісши бойові дії за межі українських земель. Проте швидка смерть Хмельницького поставила хрест на позитивному майбутньому.^¹ Історія Гетьманщини стала історією виграних битв, але програних воєн.

Першопричиною її падіння стали чвари між козацькою старшиною та козацькими низами, а також чвари між різними соціальними групами в середині самої старшини. Слабкість і незрілість політичної еліти козацької держави, її нездатність піднятися вище вузькокорпоративних інтересів призвели до того, що була втрачена і державність, і сама Україна виявилася розділеною на дві частини по Дніпру.

Продовжуючи політику Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності Війська Запорізького (як тоді називалася Україна), новий гетьман Іван Виговський мав на меті утримувати добрі відносини з усіма сусідніми країнами, не віддаючи жодній з них перевагу перед іншими. У жовтні 1657 р. він уклав угоду зі шведами, підготовлену ще Хмельницьким, а також відновив союз з Кримським ханством, розпочав переговори з Польщею. Російський уряд з пересторогою ставився до Виговського.

У лютому 1658 р. до України прибув царський посланець Б.Хитров, який вимагав припинити відносини зі Швецією, а також розмістити російських воєвод окрім Києва ще й у Ніжині, Чернігові та Полтаві. Складна ситуація в Україні, постійна загроза російського вторгнення й активна підтримка Москвою опозиції проти Виговського змусила гетьмана схилитися до союзу з поляками. Виговський розірвав угоди з Москвою і розпочав переговори з Польщею. У вересні 1658 р. було укладено Гадяцький трактат про унію України, Польщі та Литви. Дізнавшись про це, московський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, в якій звинуватив гетьмана у зраді. До України спрямовувалося 100-тисячне військо князя Трубецького, яке взяло в облогу Конотоп. 9 липня 1659 р. відбулася кривава битва з союзними військами Виговського, поляків і татар, у якій російське військо було вщент розбите, загинула добірна російська кіннота. Російський історик С.Соловйов ілюструє поразку росіян такими словами:

«Цвет московской конницы, совершившей счастливые походы 1654 и 1655 годов, погиб в один день; … Никогда после того царь московский не был уже в состоянии вывести в поле такого сильного ополчения. В печальном платье вышел Алексей Михайлович к народу, и ужас напал на Москву. Удар был тем тяжелее, чем неожиданнее; последовал он за такими блестящими успехами! … Трубецкой, на котрого было больше всех надежды, “муж благоговейный и изящный, в воинстве счастливый и недругам страшный”, сгубил такое громадное войско! После взятия стольких городов, после взятия столицы литовской, царский град затрепетал за собственную безопасность: в августе по государеву указу люди всех чинов спешили на земляные работы для укрепления Москвы. Сам царь с боярами часто присутствовал при работах; окрестные жители с семействами, пожитками наполняли Москву, и шел слух, что государь уезжает за Волгу, за Ярославль».^¹

Виговський не скористався результатом блискучої перемоги. Проти гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковськи налаштовані полковники Золотаренко, Цецюра та Безпалий. Скориставшись внутрішньою боротьбою в Україні, московське військо Ромадановського захопило Лівобережжя. За таких обставин у квітні 1659 р. Виговський зрікся булави та поїхав до Польщі. І ось підсумок: збройна перемога у війні, а після неї політична капітуляція.

В умовах безперервної внутрішньої боротьби в Україні всі сусіди намагалися одержати собі якийсь зиск з цієї ситуації або ж звести старі рахунки. Особливо відзначилося у цьому Московське царство. Воно зробило ставку на поступове поглинання України, роздмухуючи боротьбу між різними групами старшини за владу. Раніше авторитет гетьмана Богдана Хмельницького не давав розповсюдитися цим чварам. Але смерть гетьмана і важке становище Польщі, якій на короткий час стало не до України, стимулювали внутрішні чвари претендентів на булаву.

Символом цього сумного часу стали так звана “Полтавська битва”, коли у червні 1658 року загинуло майже 50 тисяч українців у братовбивчій боротьбі між претендентами на булаву (Іваном Виговським з одного боку, та Мартином Пушкарем з іншого).

Всі ці чвари підігрівалися сусідніми державами, котрі поєднували терор проти патріотів з хабарами запроданцям. За прикладами не варто ходити далеко, згадаємо хоча б кілька персонажів з боротьби за булаву під час Руїни.

17 червня 1663 р. під Ніжином відбулася відома “Чорна рада”, коли відбувся розкол України на дві частини по Дніпру. Наглядати за “правильністю” прийнятих на ній рішень прибули представники російського царського уряду князь Даниїл Степанович Великий-Гагін, стольник Кирило Хлопов і 7-8 тис. московських “ратних людей”. Кандидатів було двоє—Яким Сомко та Іван Брюховецький. Щоб провести в гетьмани Брюховецького, Якима Сомка з п’ятьма полковниками начебто для забезпечення їхньої ж безпеки Гагін усунув з ради, під російським конвоєм відіславши до воєводи Михайла Дмитрієва. 18 вересня 1663 р. у місті Борзні Сомко разом з полковниками Силичем, Шуровським, Золотаренком та іншими були звинувачені Гагіним у невірності царю і страчені. Таким чином, небажаних конкурентів прибрали, і тепер Брюховецький без проблем дістав булаву.

За таку активну російську допомогу Брюховецький мав чимось розраховуватися. І Росія на тому етапі отримала від нього все, що бажала. Наприкінці 1665 р. сталася нечувана подія—від’їзд гетьмана до Москви на уклін царю. Цього не зробив всупереч побажанням Москви жоден з попередників Брюховецького. Там гетьман одружився з княжною Долгорукою, отримав боярський чин і попрохав царя ввести в Україні всі ті московські порядки, котрі той сам планував.

Діяльність Брюховецького викликала таку бурю невдоволення в Україні, що він після повернення з Москви не почуваючись безпечно, оточив себе сотнею охоронців з московських людей. Незадоволених “лікували” кампанією терору. Однак політика московської адміністрації, а особливо Андрусівський мир Московського царства з Польщею 1667 року викликали повстання. Попри те, що цей мир головним чином торкався України, жодна із сторін не завдала собі клопоту проконсультуватися з українцями. За умовами цього миру Україна ділилася навпіл: поляки визнавали суверенітет царя над Лівобережжям, а росіяни давали згоду на повернення поляків у Правобережжя. Стосовно Києва вирішили, що місто ще на два роки лишиться під владою росіян, а потім повернеться полякам. Москва так і не виконала цього пункту, постійно утримуючи Київ під своїм контролем. А поляки просто не мали сил, щоб боротися за Київ. Землі запорожців переходили під подвійне польсько-московське управління й мали слугувати буфером проти нападів татар. У той час як обидві сторони були задоволені цією угодою, для українців вона стала страшною політичною катастрофою. Якщо до цього російське домінування ще терпіли, то тепер, коли Москва грубо порушила взяті нею в 1654 р. зобов'язання боронити Україну від поляків, обидва береги Дніпра охопили розчарування й гнів. Гетьман Дорошенко, за переказами, пережив серцевий напад, дізнавшись про Андрусів (як колись Хмельницький, дізнавшись про Віленське перемир’я). Суспільні настрої були такі, що за відкриту підтримку російської позиції можна було поплатитися життям (як і за пропольський курс). Рятуючи собі життя, Брюховецький зробив спробу “змінити прапор”, повернувшись до українського табору, але розлютовані козаки його зарубали. Московському запроданцю ніхто не повірив.

Невеликий проблиск надії на відродження втраченого стався тоді, коли обидва береги Дніпра об’єдналися під булавою гетьмана Дорошенка. Об’єднання України ставило хрест на російських планах, тому Москва шукала можливості поновити розкол. В цей момент справжнім подарунком долі для неї виявився Дем’ян Многогрішний. Для нього організували гетьманство в Лівобережній Україні, обмежуючи цим вплив Дорошенка. Врешті-решт, ситуацію опанували, і Дорошенко опинився на російському засланні. Тут уже й Многогрішний перестав бути потрібним. Над ним у Москві влаштували суд з катуванням. І хоча ніяких доказів зради (як, до речі, і самої зради) не існувало, проте і його разом із сім’єю та найближчими прибічниками відправили на заслання до Сибіру. А інший ренегат – генеральний обозний Петро Забіла, – котрий зіграв вирішальну роль у долі Многогрішного, одержав у нагороду від царя шубу з соболів.

Після скинення Многогрішного лівобережним гетьманом за підтримки Москви став І.Самойлович. За його сприяння українська церква була підпорядкована московській патріархії. Але вже у 1687 р. Самойловича також відправили до Сибіру за звинуваченням у зраді. Такою була доля всіх, хто торував собі шлях до влади, продаючи інтереси України Москві. Всі вони у свій час були звинувачені в зраді та зазнавали репресій.

На перший погляд, у гетьмана Мазепи не було мотивації до “зради” Петру І. Адже він користувався довір’ям російського монарха, мав орден Андрія Первозванного за №2 (тоді як у самого Петра І лише №6), здійснив до осені 1708 року близько 25 військових походів і володів велетенськими маєтностями в Україні. Мазепа мав багато випадків переконатися, що Петро І його цінує і ніколи не дасть скривдити. Проте з часом старий гетьман зрозумів, що найбільша загроза йому виходить саме від Петра І. Вона полягала у планах російського царя щодо України, а доля гетьмана була повністю пов’язана з долею України. Історики знайшли в архівах МЗС Франції цікавий документ 1703 року. За ним виходить, що тоді Петро І прийняв рішення ліквідувати українську автономію з усіма її атрибутами – владою гетьмана, гетьманськими збройними силами і т. ін. Щоправда, Петро І очікував смерті старого гетьмана, щоб його не ображати, а після смерті Мазепи для полегшення реалізації своїх планів готував передачу гетьманської булави своєму соратнику Олександру Меншикову. У 1706 році на бенкеті у Києві Мазепа мав привід задуматися над наслідками. Тоді Меншиков у присутності самого Петра І запитав Мазепу: “Чи не час вже нам, Іван Степанович, за ворогів взятися?” І при цьому вказав на полковників Мазепи. Гетьман відповідав, що маємо спільного ворога – шведів. Дискусію, яка взяла небезпечний політичний бік, припинив сам Петро І. А через деякий час з’явився царський наказ про перетворення козацьких полків на звичайні драгунські, що комплектувалися б рекрутським набором. Тобто козацтво як верству очікувало скасування. Самому Мазепі доля готувала або заслання, як всім іншим українським гетьманам, або, в кращому випадку, посаду царського генерала. А що таке генерал проти володаря Гетьманщини, рівної тогочасним Франції чи Іспанії?^¹

Аналогічним чином оцінював ситуацію і видатний митець слова Микола Гоголь, коли зазначав у своїх “Роздумах Мазепи”, написаних водночас із повістю “Тарас Бульба” в 1834-1835 рр.:

“Такая власть, такая гигантская сила и могущество (царя Петра І—авт.) навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно, принадлежавший Петру издавна (тобто росіяни—авт.), униженный рабством и деспотизмом, покорялся, хотя с ропотом… Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своей жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с народом русского самодержца…”^²

Перехід на бік шведського короля, котрий гарантував збереження самобутнього устрою Української держави, вбачався єдиною можливою альтернативою. У своїй промові перед козаками при переході на бік шведського короля гетьман Мазепа сказав так:

“Браття, прийшла наша пора скористатись нагодою: віддячимо москалям за їхнє тривале насильство над нами, за всі заподіяні ними жорстокості й кривди, збережемо на майбутнє нашу свободу й права козацькі від їхніх зазіхань. Ось коли настає час скинути з себе ненависне ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого не залежною. Ось до якого майбуття закликаю. Ви, браття, напевне досягнете цієї мети з вашою мужністю й за підтримки шведського короля, котрий пропонує вам воювати проти москалів разом із шведами”.^¹

Однак після багатьох років вірного служіння Петру І і постійного придушення антимосковських заколотів козацтво просто не зрозуміло кроку Мазепи. Після внутрішнього розколу серед козацтва Карл ХІІ зустрів в особі Мазепи не потужного союзника і володаря Української держави, а людину, яка сама потребувала захисту. Добив прибічників Мазепи розгром гетьманської столиці Батурина та Запорізької Січі. Про трагічну долю Батурина найкраще сказав Т.Г.Шевченко у своїй містерії “Великий льох”:

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Я меж трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних...Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали.

Після цього Мазепа зробив невтішний висновок: “Україна, залякана долею Батурина, буде боятися триматися спільно з нами”.^²

Так внутрішній розкол в Україні було привнесено і закріплено російською владою. В сумному фіналі цієї історії було знищення Запорізької Січі та закріпачення України Катериною ІІ. Герцен так висловлювався про сутність російської політики щодо України:

“Добровольно присоединившись к Великороссии, Малороссия выговорила себе значительные права. Царь Алексей поклялся их соблюдать. Петр I, под предлогом измены Мазепы, оставил одну лишь тень от этих привилегий, Елисавета и Екатерина ввели там крепостное право. Несчастная страна протестовала, но могла ли она устоять перед этой роковой лавиной, катившейся с севера до Черного моря и покрывавшей все, что носило русское имя, одинаковым ледяным саваном рабства?”^³

Blog

І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність