І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материала

Книга

Содержание 2-б. Державницька ідея. Друкування книг. Державне будівництво. 2-в. Національна культура. Російська влада Радянська влада Польська влада Румунська та угорська влада

Подобный материал:

• Нова українська національна ідея: «Україна – найкраща країна Європи», 307.58kb.
• Міністерство культури І туризму України Національна парламентська бібліотека України, 595.01kb.
• І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність, 4734.79kb.
• План розвитку країни Абетка для дорослих Національна ідея: „Україна це я! Тактика:, 194.04kb.
• Національна етика у творчості Олега Ольжича, 112.79kb.
• Української держави, 8520.93kb.
• Дах тематичні уроки, лекції, бесіди з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, 6.84kb.
• 1. Що таке літературна мова? Назвіть найголовніші ознаки сучас­ної української літературної, 188.3kb.
• Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст наголошує на необхідності забезпечення, 103.25kb.
• Закон україни, 1439.52kb.

2-б. Державницька ідея.


У ХХ ст. серед українства важливе місце посіла ідея здобуття своєї держави. Її провідним речником став В.Липинський, на жаль не оцінений сучасниками належним чином. Навіть сама державницька ідея розвивалася неоднаково у різних регіонах України, іноді набуваючи неочікуваних форм.

Особливого розвитку українська державницька ідея набула в Західний Україні. Аж до того, що Українська держава перетворилася там на своєрідний символ віри, заради котрого можна перетерпіти будь-які негаразди. Таке ставлення пов’язане із тим, що уява про роль та завдання держави у західних українців формувалося під впливом наочних прикладів, як австрійська, польська, німецька держави діяли в інтересах своїх громадян. У той же час українці на такий захист і підтримку від “чужої” держави розраховувати не могли, оскільки були об’єктом гноблення, а не державної підтримки.

Враховуючи це, західні українці завжди вбачали у створенні Української держави шлях до розв’язання багатьох своїх проблем. В їх уяві ця державна машина мала захищати та підтримувати українців так само, як, наприклад, Польська держава поляків на західноукраїнських теренах. Ставлення до інших етнічних груп населення визначалося винятково ступінню їх лояльності до Української держави. Українська Національна Рада у Львові з історичної постанови про проголошення Західно-Української Народної Республіки декларувала соціальну і національну рівність в державі, визнала права інших народів на представництво в органах державної влади й національно-персональну автономію. Тобто гарантувалися як національні права, так і повні права громадян в обмін на державний патріотизм.

В політичній думці така ідея знайшла своє втілення у вигляді так званого “етатизму”. Назва походить від французького “etat”, що означає буквально “держава” і визначає напрям політичної думки, де розглядається держава як вищий результат і мета суспільного розвитку. Тільки наприкінці 1990-х років у цьому традиційному для західних українців етатизмі сталися помітні зрушення, спричинені тривалими економічними негараздами. Разом із вичерпанням терпіння прийшло розуміння, що держава може бути українською за формою і назвою, але “чужою” за змістом. Адже вона так і не стала виконувати ті захисні й підтримчі функції, котрі від неї очікували. Навіть з’ясувалося, що соціальні гарантії недавніх радянських часів хоча й були недостатніми, однак реальними. Тоді як тепер вони лише проголошувалися на словах.

Економічна криза 1992-2002 рр. призвела до усвідомлення, що гасло “держава над усе” не є універсальними ліками від усіх проблем суспільства. Воно слугувало поясненням напряму необхідних змін в роки національно-визвольної боротьби. Однак після проголошення державної незалежності на порядок денний виходить інше – реформування держави для задоволення нею потреб суспільства, щоб державна незалежність не була бутафорією.

На жаль, іноді незадоволення роллю держави у розв’язанні проблем суспільства виливається у відкидання й невизнання самої держави. Особливо це характерно для Східної України, де анархічні ідеї завжди переважали над державницькою ідеєю. Причина цього явища доволі проста.

Якщо на Західній Україні саме перебування у складі чужих національних держав було наочним прикладом ефективності влаштування свого життя за допомогою політичної самоорганізації у вигляді створення своєї держави, то на Східній Україні такого наочного досвіду не було. Російська імперія показувала себе державою православних слов’ян. Вигоди мали тільки окремі стани. Тому у більшості бракувало розуміння про роль і можливості державної машини. Якщо це можна пояснити щодо селян, то інтелігенція виявила свою безпорадність. Її уява про влаштування українського майбутнього життя переповнена мріями та сподіваннями, в основі котрих думка, що все владнається саме собою. Ось спрощена схема цих пересудів:

• Україна поневолена;
  
• Визволення їй принесе всебічна революція, порушена стихійним вибухом народних мас;
  
• Соціальні проблеми будуть розв’язані в дусі закиду “Україна без холопа і без пана”;
  
• Проблему політичного ладу вирішить за своїм вподобанням “сам народ”.¹
  

Зате ви не знайдете в українських соціалістів, революціонерів різного гатунку, навіть у націоналістів відповіді на питання, хто буде керувати цими революційними масами? І куди, власне, їх вести? Наприклад, послідовники Д.Донцова, націоналісти бандерівського крила дуже чутко відстежували настрої народних мас та намагалися бути їх рупором. Але тактика, ніби лавина революційно вибухнувших народних мас сама знайде свою дорогу, себе не виправдала.

У Східній Україні виникли проблеми іншого порядку. Місцева революційна народна маса вибухнула із значною силою, але на відміну від Західної України тут фактично взагалі не було будь-якої дієвої організації. Прошарок інтелігенції виявився здатним тільки до культурницьких пошуків, але не до цілеспрямованої роботи з розбудови державного механізму. Згадаємо хоча б безглузде рішення Центральної Ради на чолі з М.Грушевським про відмову від регулярної української армії напередодні більшовицького вторгнення! Крім того, на політичній арені інтелігенція не могла порозумітись між собою, у різних політичних угодах легко розмінювалася на дрібниці, втрачаючи в стратегічній меті – побудові Української держави. Тому у нас забракло загальновизнаних національних лідерів, і українці в 1917-1922 рр. виявилися по різні боки барикад.

У 1648 р. повстання проти поляків мало переможну ходу та успішне формування власного державного устрою тому, що серед повстанців опинився значний прошарок православної шляхти. Вона мала чималий військовий і державний службовий досвід, однак утискалася польською владою через віросповідання. Долучившись до козацько-селянської маси, ця шляхта впорядкувала її, надала внутрішню організацію й визначила напрями боротьби. Окрім повстання під проводом Богдана Хмельницького з аналогічних прикладів можна навести хіба що рух гуситів і національне повстання, придушене у 1620 р., з історії чеського народу. Вони мали поважний успіх завдяки широкому залученню до безпосереднього керівництва повстаннями провідних станів суспільства, що мали необхідний досвід і виступали носіями державницької ідеї.

Усі інші приклади середньовічних селянських війн дають тільки протилежні приклади, оскільки без шляхти з її організаційним досвідом лавина народних мас творила хаос. Принаймні, вона ніде ще нічого не побудувала. Згадаємо селянську Жакерію у Франції, повстання під проводом Уота Таллера в Англії, великі селянсько-козацькі війни у Росії, селянську війну у Німеччині, врешті-решт, наші невдалі козацько-селянські повстання, “Коліївщину”… Олександр Пушкін недаремно говорив про характер таких селянських повстань знаменитими словами про “російський бунт – безглуздий та безпощадний”. І хоча сказано про російський бунт, але такими були всі селянські повстання у Європі – спалах кривавого насильства з неодмінним кривавим придушенням. Без участі провідної верстви суспільства усі вони зазнавали поразки і ніяк не покращували життя селян, котрі були рушійною силою повстань.

На жаль, в 1917-1922 р. ця проблема повторилася і на Східній Україні. Революційна маса була, однак без міцного державостворюючого керівництва досвідченої еліти ця маса виявилася спантеличеною і схильною до анархії. Власне кажучи, це не викликає подив. Адже української еліти – талановитих і досвідчених адміністраторів, військових, фінансистів, економістів тощо – практично не існувало. Ті з української шляхти, хто мав хист до такої діяльності, робили успішну кар’єру на російській службі. Відповідно, українську владу вони здебільшого не визнали, надаючи перевагу еміграції та участі в білогвардійському рухові. Рідкісні винятки з їх числа – гетьман П.Скоропадський, генерал Ю.Греків та небагато інших. А без участі спеціалістів, носіїв державницької ідеї та практиків її реалізації, Українська держава виявилася аморфною та слабкою. От і виходить, що крім фактів проголошення незалежності та соборності українських земель ніякими іншими особливими перемогами пишатися не можемо. Натомість маємо трагічні поразки під Крутами і Базаром.

Цю сумну істину добре ілюструє той факт, що найбільшим носієм державницької ідеї в Україні 1917-1922 рр. виявився гетьман П.Скоропадський. Він походив з “малоросійських” аристократів і не належав до послідовних українських патріотів. Принаймні “згадав” про свої українські коріння тільки у 1917 р., а до того він мав успішну російську кар’єру і дослужився до командира армійського корпусу, був ад’ютантом імператора Миколи ІІ. Проте навіть таких державників у нас тоді виявилося вкрай недостатньо. От і виходить, що для реальної розбудови Української держави Скоропадський зробив більше, ніж усі політики Центральної Ради та Директорії разом узяті. Перерахуємо тільки дещо з його досягнень.

Освіта. Протягом літа 1918 р. по містах і навіть деяких селах відкрили 54 українських гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні вже близько 150. Відкриті в березні 1917 р. в Києві Українську гімназію імені Т.Шевченка та 2-гу Кирило-Мефодіївську гімназію прийнято на державний кошт. У гімназіях, котрі залишилися з російською мовою навчання, як обов’язкові учбові предмети ввели українську мову, історію та географію України, історію української літератури.¹ Фактично наново було розбудовано українську вищу школу. Зокрема, у Києві з’явилися Українська педагогічна академія, Український народний університет (17 вересня 1918 р. перетворений на Київський державний український університет).

Наука. Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії наук, заснованій у Києві 14 листопада 1918 р. Оскільки М.Грушевський відмовився стати президентом академії, її очолив В.Вернадський, а серед фундаторів були М.Василенко, С.Єфремов, А.Кримський, В.Науменко… Академія мала історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний відділи. Протягом багатьох років академія залишатиметься осередком, що концентрував найкращі наукові сили України. Більшовики згодом намагатимуться довести, що саме вони заснували УАН 1919 року, а не гетьман Скоропадський у 1918. Також за гетьманату заснували Українську державну академію мистецтв, Державну археологічну комісію, Український історичний музей, Український державний архів, в якому мали зосередити документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду.

Друкування книг. Під час гетьманату у 1918 р. нараховувалася найбільша за всю попередню історію України кількість україномовних видавництв – 104. Динаміка випуску українських книжок за назвами в умовах війни досить промовиста: 1917 р.—747, 1918—1084, 1919—665.¹ Тобто пік друкування знову таки за гетьмана-“малороса”. При Скоропадському розгорнулося масштабне друкування українських підручників, на що уряд асигнував значні кошти. За висловом Д.Дорошенка, 1918 рік – гетьманська доба – “надовго може бути незрівняним, недосяжним по кількості виданнів і накладів”.²

За Центральної Ради була розпочата, а за гетьмана доведена до логічного завершення справа створення низки різноманітних національних інституцій. Засновано Національну бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманату в ній уже було понад 1 000 000 книжок, в тому числі стародруків. За кількістю і якістю свого фонду Національна бібліотека України могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

Культура. Гетьманат став часом піднесення театрального життя. У 1918 р. у Києві діяло три українські театри: Державний театр драми та опери, Державний народний театр і “Молодий театр”.

Одночасно відбулися рішучі заходи щодо організації українського музичного життя. За гетьманської доби засновано Республіканську капелу під орудою О.Кошиця. Її наступна діяльність свідчить про далекоглядність та широкий кругозір гетьмана. 2 січня 1919 р. Головний отаман Директорії Симон Петлюра запросив до себе Кошиця й наказав відрядити капелу в гастрольну подорож по Європі з метою привернення уваги світової громадськості до України. Що з цього вийшло, свідчить уже перша рецензія на генеральну пробу. Капела провела її 10 травня 1919 р. у Празі в присутності музичних критиків і професорів консерваторії, серед яких були найвидатніші композитори і диригенти. Згодом серед відозв про виступи української капели в Празі будуть надруковані і такі:

“Я думаю, що ми мало про них знали і тяжко кривдили їх, коли несвідомо з’єднували їх проти їхньої волі в одне ціле з народом московським. Наше бажання бачити лише Великоросію є надто слабким аргументом проти природи українського народу”;

“Публіка стояла шпалерами по боках вулиць. Було надзвичайно урочисто. Потім чехи казали, що вони не зустрічали так самого Масарика.”¹

Петлюра та інші представники генерації українських політиків з числа інтелігенції соціалістичного спрямування вітали цей успіх. От тільки ніхто не згадав гетьмана-“малороса”, що сприяв створенню капели.

Державне будівництво. Практично все, що було зроблено організаційного на цьому напрямі в 1917-1918 рр. так чи інакше пов’язане з ім’ям гетьмана Скоропадського. Це і українізація військових частин царської армії, відновлення дійового адміністративного апарату на місцях, дипломатичне визнання України (Центральна Рада мала дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною і Туреччиною, тоді як гетьманат обмінявся посольствами з 12 країнами). Усвідомлюючи єдність української нації по обидва береги Збруча, гетьман надавав військово-технічну допомогу Західно-Українській Народній Республіці в боротьбі з поляками. Він суто економічним шляхом приборкав сепаратизм Криму (татарського). Також встановив український статус у Севастополі та підняв український прапор на кораблях Чорноморського флоту.

Але найперше, що характеризує його як державника, так це те, що державу творять не революційні вибухи народних мас, а наполеглива праця. І базовою силою держави є стани населення, які займаються продуктивною працею. Їх інтересами в першу чергу держава і повинна перейматися. З цією метою гетьман увів окрему категорію громадян-козаків, що фактично були заможними селянами. Ці люди як головний будівничий клас в Україні мали стати соціальною опорою новонародженої держави.

Такий самий шар населення поряд із дрібною служивою шляхтою виступав соціальною опорою Української держави і за Богдана Хмельницького. Тоді гетьман свідомо пішов на те, щоб заможні селяни покозачилися. Це усувало станові протиріччя між козацтвом і селянством, а одночасно міцно прив’язувало козаків, що вийшли з колишніх втікачів, до своєї землі, формуючи в них дух господаря.

Діючи таким чином, Скоропадський свідомо прийшов до того ж самого висновку, який написав речник державницької ідеї В.Липинський. Він прямо радив, що політичне життя держави треба опирати на “матеріально продукційні класи”. У нас же політичне життя опинилося з самого початку в руках інтелігенції та студентства, котре взагалі ще ні в кого не оформилося. Звичайно інтелігенція є джерелом великої суспільної сили. Власне, вона це й довела на протязі всього ХХ ст. Але інтелігенція хоча й працює над зберіганням і здобуванням духовних багатств, проте не має власної матеріальної бази. І досвіду по формуванню і грамотному використанню матеріальних ресурсів. У цьому виявилося джерело політичної слабкості як самої інтелігенції, так і створеної нею Української держави.

Скоропадський і та невелика купка українців, які з російських часів мали відповідний досвід і тепер сприйняли Українську державу, на жаль, не були визнані українською інтелігенцією. Наші домашні соціалісти не хотіли мати нічого спільного з шляхтичем, котрий раніше не був українським патріотом, а був поважним російським посадовцем. Засліплені своїми політичними амбіціями та безглуздою ворожістю, вони відмовилися співпрацювати в уряді Скоропадського. Хоча могли привнести до уряду досвідчених практиків-державотворців необхідну складову націоналізму і патріотизму. Тоді б Скоропадський не припустився фатальних політичних помилок, як повернення земель поміщикам і “каральні експедиції” проти незадоволених селян. І цілком можливо, що Скоропадський став би таким самим “рятівником нації” з числа колишніх російських генералів, як Карл Густав Маннергейм у Фінляндії.

А так Скоропадському не залишалося нічого іншого, як звернутися при формуванні уряду до людей, зовсім не пов’язаних з українським рухом. Весь час гетьманату Скоропадському бракувало націоналістів, хоча він був готовий з ними працювати (“батька” українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова призначив міністром закордонних справ). На вільне місце прийшли проросійські кадри, відверті монархісти, котрі привели українську державницьку справу до Акту федерації 14 листопада 1918 р. про союз із “білою” Росією.

Так програла українська державницька ідея. І провина в цьому не тільки на гетьмані, але й на тих, хто зберігав своє політичне реноме, відвернувшись від гетьмана. Зрештою, в цьому немає нічого дивного. Ідеї державника В.Липинського також не знайшли широкого розголосу та визнання, прикриті тінню від прізвищ Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франка, М.Міхновського, С.Петлюри, Є.Коновальця. Але всі вони давно належать історії. До того ж часто їх імена пов’язані з драматичними подіями та поразками. А сьогодні для успішної боротьби потрібен позитив, перемоги, щоб виховувати віру в свої сили. Політики-націоналісти з інтелігенції виявилися не здатними винайти щось принципово нове і все одно повернулися до державницької ідеї В.Липинського. Але вони так і не визнали його авторства, до того ж не взяли його стратегічну державницьку схему повністю, а тільки вибірково. Надто їм уже не подобалися неулесливі оцінки державника про роль інтелігенції в поразці української політики 1917-1922 рр.

Сьогодні ми вільні від старого конфлікту амбіційних особистостей, коли через проблеми у відносинах між окремими особистостями страждала загальна справа. Тому аналізуючи історію, робимо важливий висновок про обов’язкове місце державництва в національній ідеї. Це той матеріальний контур, котрий наповнюється духовним змістом у вигляді націоналізму та патріотизму. А в сумі ця конструкція і буде національною ідеєю.


2-в. Національна культура.


Життя довело просту істину: матеріальне виробництво виробляє речі, а культура виробляє людей. І оце “виробництво людей” стоїть на першому місці, оскільки від багатьох речей можна відмовитися, тільки без людей нічого не створиш. Наприклад, у 1991 році український рух не мав у своєму складі промисловців з матеріальним виробництвом, банкірів з потужними фінансовими можливостями чи генералів з танковими дивізіями. Він складався з діячів культури. Але саме на їх базі швидко утворилася велетенська українська громада, котру було неможливо перемогти відкритою силою. Влада просто не наважилася, оскільки не мала впевненості у своїх директорах заводів, відділах кадрів та військових частинах. Внесена діячами культури українська ідея находила відгук і будувала швидше та надійніше, ніж гроші, сила чи страх. Адже культура давала те, що не дасть більше ніхто – національну свідомість.

Теза про визначальну роль національної культури у творенні нації доволі стара. У своїй відомій лекції “Qu’est-ce qu’une nation?”, виголошеній 1882 року, Ернест Ренан визнав, що нації будуються на двох підвалинах. Перша з них – усвідомлення спільної історії, зокрема, збереження пам’яті про спільну пережиту біду. Друга – це бажання цього народу жити вкупі. Як бачимо, на перше місце відомий філософ поставив не колективне бажання вважатися нацією, а національну культуру, котра базується на спільній історії та мові і, власне, творить націю. На такому надійному фундаменті формується та усвідомлюється те саме колективне бажання людей жити разом, вкупі, вважаючись єдиним народом. Як жити і ким вважатися – оце вже і є національна ідея.

Цей ланцюг має і зворотній шлях. Формування національної ідеї свідчить про наявність у людей національної самосвідомості, а вона втілюється у підвищеному інтересі до національного коріння, етнічної історії, рідної мови. Тобто у підвищеному інтересі до складових національної культури. Отже національна культура – це базовий фундамент національної держави. Необхідність її присутності в національній ідеї підкреслюється всією історією України. Зважимо на роль культури в ній.

Процес формування у ХІХ ст. української національної свідомості на базі національної культури замість старої малоросійської провінційності добре спостерігається на прикладі літератури. Також він яскраво підтверджує думку про культуру як найважливішу складову національного самоусвідомлення, а відтак самої нації та національної ідеї.

Першим поворотним моментом у формуванні української національної свідомості стала творчість Котляревського. Завдяки йому відбулося відокремлення української народної культури від російської. Замість раніше панівної думки про малоросійську культуру як місцевий специфічний варіант російської культури (яскравим прикладом цього вважається Микола Гоголь та його творчість) вперше робиться відкритий закид про існування окремої української культури, що не поступається російській своїм багатством та багатогранністю. І це робиться не на рівні народної творчості, а на рівні, так би мовити, елітному, дворянському. І дворянські літератори не фантазують, а звертаються до народної пам’яті про старокиївські та козацькі часи, прославляючи їх на рівні елітного мистецтва.

Наступною епохальною подією стала “Історія Русів”. Після появи завдяки Котляревському паростків літературної української мови, створеної на базі звичайної народної мови, цей напівромантичний твір закладає паростки своєї національної історії. У дещо сентиментальному стилі він витягає з народної пам’яті згадки про славетні минулі часи, розбурхуючи ностальгію за ними та засіваючи сподівання про їх повернення.

Отже, маємо початок конструювання масової національної культури в її модерному розумінні. І на цю “спадщину” приходять Тарас Шевченко та кирило-мефодіївці. Їх творчість має критичну вагу. У міфічно-містичному, релігійно забарвленому стилі вони заперечують російську триєдність нації і вперше висловлюють думку про існування окремого українського народу. Окремого у повному сенсі цього слова: зі своїм минулим, своїм горем, своїми ворогами і своїми сподіваннями. І це своє не має нічого спільного з російськими. Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства їх роботу продовжили П.Куліш і М.Костомаров. Вони осучаснили ідеї своїх попередників, відмовившись від містично-сентиментальних міфів та залучивши науковий принцип історизму. Крім того, вони розпочали раціоналістично осмислювати проблеми майбутнього української нації. Остаточно перехід від романтичного міфологізму на рейки раціональності та наукового підходу до української проблематики відбувається в роботах М.Драгоманова. З ним завершується формування національної свідомості, усвідомлення себе як окремого народу, в ідеалі соборного та європейського. І від культурницької діяльності відбувається перехід до політичної, щоб реалізувати цю народжену в муках національну ідею.¹

Як було далі – ми вже показали раніше. Спершу вимоги автономії, котрі раніше чи пізніше неодмінно закінчуються вимогою державної незалежності. Таким був традиційний шлях “нових” націй Європи. Ми лише продемонстрували визначальну роль чинника національної культури (мова, історія, література та створена на їх базі національна свідомість) у формуванні нації та чіткому формулюванні національної ідеї.

Цікаво, що наша культура зіграла цю роль в українській історії як мінімум тричі, після страшних трагедій кожного разу закладаючи базу для національного відродження, проголошення національної ідеї та боротьби за її реалізацію.

Вперше це відбулося у ХVIII-ХІХ ст., коли поступальний розвиток до створення своєї держави та нації за взірцем європейських націй-держав був перерваний включенням України до складу Росії та “розчиненням” на її просторах. Розпочавшись як академічно-дослідницький рух, за схемою М.Гроха, все перейшло в ідеологічну, а згодом політичну площину, досягнувши апогею в період української революції 1917-1922 рр.

Протягом 1920-х рр. у Радянській Україні все знову повернулося на рівень культурного відродження під виглядом “українізації”. Під цим “дахом” до України навіть повернулися й працювали Грушевський та Винниченко. Але потім українці від суто культурницьких пошуків знову пробують перейти до ідеологічної площини, трансформуючи культурницький рух в націонал-комунізм. Все перервалося масовим терором 1930-х рр. і знищенням значної частини української інтелігенції та національних партійних кадрів середньої і вищої ланки.

На межі 1950-60-х рр. все повторюється. Культурницькі пошуки запускають течію так званих “шістдесятників”. Це середовище швидко політизується, починає розробляти політичні програми для України. Партійне керівництво України на чолі з першим секретарем КПУ Шелестом діє значно обережніше, однак в обмін на лояльність московському центру воно намагається вести себе автономно у внутрішньоукраїнських справах. Найперше це стосується проблем розвитку національної культури. А у сфері економіки партійне керівництво фактично виступає з позицій національних інтересів України, борючись за збільшення капіталовкладень у республіку. Припиняється все відставкою Шелеста за звинуваченням в націоналізмі та погромом української інтелігенції на початку 1970-х рр. Однак повністю знищити українство виявилося неможливим, оскільки дисидентський рух не припинився.

У другій половині 1980-х рр., коли тиск влади послаб, черговий сплеск інтересу до української культури (насамперед, до мови та історії) у черговий раз дав поштовх до розробки політичних програм і боротьби за створення незалежної Української держави. Цього разу він співпав із кризою панівної комуністичної ідеології, тому все закінчилося благополучно. Україна проголосила свою державну незалежність без кровопролиття, як у Грузії чи Азербайджані. А влада просто не ризикнула скористатися силою, як у Прибалтиці.

Якщо вже ми визначили наявність та особливу важливість культури в національній ідеї, то варто з’ясувати складові самої національної культури. Дещо про це вже говорилося, коли стверджувалося, що кожна нація твориться своєю мовою і своєю історією. “Кожна мова, – писав німецький мислитель Фрідріх Шлеєрмахер (1768-1834), – це своєрідний спосіб мислення, і те, що висловлено однією мовою, повторити іншою в такий спосіб зовсім неможливо”.¹ Розглянемо докладніше початки національних мов та їх роль у формуванні націй у Європі.

Так, наприклад, формування іспанської народності відбувалося у складних умовах багатовікової війни з мусульманами – Реконкісти. У її перші сторіччя іспанські християни поряд з офіційною латиною використовували різні народні наріччя. Вони були базою майбутніх діалектів іспанської мови: кастильського, леонського, каталонського. Самим розповсюдженим з них був кастильський діалект, що зазнав впливу старовинної мови племен вестготів. Також до нього увійшли деякі елементи арабської. Цією мовою з ХІІ ст. створювалися перші іспанські літературні твори. У ХІІІ ст. нею був викладений звід законів королівства Леону і Кастилії.

Наявність кількох наріч з панівною латиною відображали політичну й племінну розпорошеність іспанських християн. Але поступове піднесення королівства Леону і Кастилії, приєднання до нього інших християнських держав Іспанії, істотно підвищували вагу кастильського діалекту. Об’єднавши іспанські сили, Кастилія відіграла вирішальну роль у перемозі Реконкісті. Територія всієї Іспанії, врешті-решт, була відвойована у мусульман. Відповідно кастильська народність почала становити ядро іспанського народу, а її діалект ліг в основу іспанської літературної мови.¹

Формування німецької народності затрималося через економічну та політичну роздробленість середньовічної Німеччини. У ХІІ-ХІІІ ст. на основі місцевих діалектів утворилися дві німецькі літературні мови: верхньонімецька та нижньонімецька. Більшість тогочасних літературних творів Німеччини були написані верхньонімецькою мовою, оскільки місцеві торговельні міста мали порівняно ширші можливості, а їх населення – кращу освіту та рівень культури. Проте в побуті та в галузі права зберігалися істотні відмінності між саксами та фризами, з одного боку, швабами та баварами – з іншого. Навіть пам’ятки запису феодального права у кожної німецької народності були свої. Зокрема, у ХІІІ ст. з’явилися окремі саксонське та швабське зведення законів.²

Однак відсутність у німців єдності була ще половиною біди. Оскільки офіційною мовою спілкування вважалася латина, то німецька мова зазнавала переслідувань. Її виганяли із шкіл Німеччині аж до кінця XV ст. Наприклад, 1485 року архієпископ Майнцу заборонив усі видання німецькою. Переоцінка ставлення до німецької мови була пов’язана з появою книгодрукування. Особливо це стосується книг для світської освіти й на продаж (книжки рідною мовою швидше продавалися). Вдосконалення процесу друкування зменшувало ціну книги, тому вона ставала доступною для ширшого кола громадян.

Найпершою, звичайно, була Біблія. Європейський першодрукар Ян Гутенберг саме з неї розпочинав свою велику справу. Але у релігійній літературі користувалися штучними мовами, незрозумілими більшості населення: латиною (в Європі), церковнослов’янською і навіть грецькою (в Східній Європі). Тому саме собою порушилося питання про переклад Біблії на зрозумілу населенню живу народну мову. Про це добре сказав І.Огієнко: “Ідея Святого Письма живою мовою була в передових людей XV-XVI віків настільки дозрілою, що за неї вхопилися тоді представники всіх вір. В цім проявився той звичайний культурний поступ, який бачимо в історії всіх церков”.¹

Реалізація цього великого задуму у європейських народів відігравала вирішальну роль у ствердженні національної мови. Зокрема, щодо Німеччини, то великомасштабне видання перекладеної М.Лютером з латини Біблії поступово перетворило франконський діалект, котрим писав Лютер, на основу майбутньої німецької літературної мови, а німці з різних держав почали відчувати себе єдиним народом. За 20 років існування лютеровського перекладу Біблії його видавали 23 рази, і кожна 2-3 родина в Німеччині мала його вдома. Це потягло за собою сплеск німецькомовного друкування та інтересу до власної мови й історії. У 30-ті рр. XVI ст. з’явилися перші німецькі граматики, а трохи згодом і перші праці з історії та описової географії Німеччини. Так Німеччина перетворилася з суто географічного поняття на націю. Поки що вона була розпорошена по десяткам різних князівств, але саме в цей час був закладений фундамент їх майбутнього об’єднання.

За подібною схемою відбувалося бурхливе зростання національної свідомості і в Італії, Франції, Україні тощо. Так, у Франції відбуваються довготривалі війни (Альбігойські, Сторічна, Гугенотські). У їх вирі закріплюється французьке королівство. Основою французької національної мови стає діалект регіону Іль де Франс, тобто сучасної Центральної Франції. Саме ці землі були основною силою у становленні королівства. Панівний стан латини з часом був подоланий завдяки політичним суперечностям між французькими королями й Папами Римськими, а також завдяки діяльності французьких гуманістів та просвітителів. Наприклад, гідності та переваги французької мови доводилися в 1548 р. у маніфесті Дюбелле і Ронсара “Захист і вславлення французької мови”. Тому немає нічого дивного, що саме Франція явила світові перший приклад нації в сучасному розумінні цього слова.

Подібно до німців, на формування італійської нації також позначилася довготривала політична і економічна роздробленість Італії. Наприклад, на світанку існування італійської народності найважливішими центрами країни були Сицилійське королівство на півдні й Тоскана в Середній Італії. На межі ХІІ-ХІІІ ст. між населенням цих центрів існували дуже значні відмінності у мові та культурі. Подальший розквіт культури у містах-державах Флоренції, Генуї, Венеції, Мілані та інших також не сприяв створенню єдності. Гостре суперництво та ворогування між цими містами призвели до того, що тривалий час культура окремих міст та їх громад так і не стала загальноіталійською культурою.¹ Лише тривале австрійське поневолення та приклади національних революцій в інших країнах Європи дали поштовх творенню італійської нації з кількох різних етно-регіональних груп населення Апеннінського півострову. Додамо сюди значний вплив католицької церкви з її латиною Італійська мова починалася з того, що великий Данте мусив обстоювати своє право писати рідною мовою в теоретичному “Трактаті про італійську мову”, написаному латиною.

Поява сучасної української мови з різних діалектів Волині, Придніпров’я, Галичини, Полісся також бере свій початок з перших спроб її використання у XVI ст. для наближення Святого Письма до розуміння простого народу. Серед найважливіших кроків було Пересопницьке Євангеліє, створене у Пересопницькому монастирі на Волині ченцем Саноцьким протягом 1556-1561 рр. Про його значення сучасні мовознавці говорять так: “Пересопницьке Євангеліє—це писемна пам’ятка, в якій всебічно і цілком виразно відображаються основні фонетичні, граматичні і лексичні риси живої української мови XVI століття, які стверджують уже на цей час її буття як самостійної мови серед інших слов’янських”.² Крім того, Євангеліє прикрашене українським рослинним орнаментом, що робить його унікальним фоліантом. Свого часу ним володів Іван Мазепа, його читали Тарас Шевченко й Іван Франко, сьогодні на ньому присягають президенти України.

У 1581 р. Острозька академія видала першу повну українську Біблію. Як і в Німеччині, це потягло за собою створення в Україні в XVI-XVII ст. інших унікальних пам’яток тогочасної української мови, зокрема, граматик Л.Зизанія, М.Смотрицького, І.Ужевича. Піднесення освіти, інтерес до власної історії, активна відбудова П.Могилою колись зруйнованих святинь Київської Русі—все це сприяло консолідації національних сил, котре спричинило могутній вибух Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького й відтворення української державності.

Проте українська мова не одразу вторувала собі шлях в усіх сферах суспільного життя нашого народу. Аристократія переважно полонізувалася, а у середовищі церковних інтелектуалів писати мовою “простого народу” вважалося ознакою низького стилю. Церковнослов’янська з відчутним впливом староболгарської залишалася для них такою ж незаперечною, як у католиків латина. У творах світських авторів, навпаки, спостерігалася тенденція користуватися народною (тобто українською) мовою й зачіпати конкретні суспільні проблеми. Найяскравіше це втілилося в козацьких літописах та різних історичних компіляціях і хроніках, традиція котрих продовжувалася з Київської Русі: літописи Грабянки, Лизогуба, Лукомського, Самовидця, Львівський, а також Густинський, Супрасльський, Сафоновича, Кохановського тощо. Всі ці твори відбивали пульс українського життя.

На жаль, процес поступального розвитку української нації тоді був зупинений через неможливість утримання власної державності. Якби її утримали, то українська нація належала б до групи “старих” націй Європи.

Окупаційні влади робили все можливе, щоб закріпитися на українських землях. І враховуючи роль національної мови у формуванні нації, вони завдавали по ній перший удар. Ось далеко не повний перелік заборон української мови, вчинений російською, польською, румунською та угорською владами.¹

Російська влада

1622—наказ царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” К.Ставровецького.

1690—засудження й анафема Собору РПЦ на “кіевскія новыя книги” П.Могили, К.Ставровецького, С.Полоцького, Л.Барановича, А.Радзивиловського та інших.

1720—указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг.

1729—наказ Петра ІІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

1753—указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769—заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.

1775—зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1832—реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

1847—розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.

1862—закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих.

1863—Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: “ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може”.

1864—прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою.

1870—роз’яснення міністра освіти Росії Д.Толстого про те, що “кінцевою метою освіти всіх інородців… незаперечно повинно бути обрусіння”.

1876—Емський указ Олександра ІІ про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.

1881—заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1884—заборона Олександром ІІІ українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.

1888—указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1892—заборона перекладати книжки з російської мови на українську.

1895—заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.

1908—чотирма роками після визнання Російською академією наук української мови мовою(!) Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.

1910—закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів.

1911—постанова VII дворянського з’їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.

1914—заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси.

1914, 1916—кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви.

Радянська влада

1922—проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У “теорії” боротьби в Україні двох культур—міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша.

1926—лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти “національного ухилу”, початок переслідування діячів “українізації”.

1933—телеграма Сталіна про припинення “українізації”.

1938—постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) “Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей”, відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.

1958—закріплення у ст.20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів.

1970—наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.

1972—заборона партійними органами відзначати ювілей музею І.Котляревського в Полтаві.

1973—заборона відзначати ювілей твору І.Котляревського “Енеїда”.

1974—постанова ЦК КПРС “Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік”, де вперше проголошується створення “нової історичної спільноти—радянського народу”, офіційний курс на денаціоналізацію.

1978—постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках” (“Брежнєвський циркуляр”).

1983—постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік” (“Андроповський указ”).

1984—постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи”.

1984—початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української.

1984—наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.

1989—постанова ЦК КПРС про “законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної”.

1990—прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

Польська влада

1696—ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.

1789—розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл.

1817—запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.

1808—закриття “Студіум рутенум”—українського відділення Львівського університету.

1859—міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську азбуку замінено латинською.

1869—запровадження польської мови в якості офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини.

1919—зруйнування поляками Західно-Української Республіки.

1924—закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.

1925—остаточне закриття українського “таємного” університету у Львові.

1947—операція “Вісла”; розселення частини українців з етнічних українських земель “урозсип” між поляками у Західній Польщі для прискорення їхньої полонізації.

Румунська та угорська влада

1924—закон Румунського королівства про зобов’язання всіх “румун”, котрі “загубили матірну мову”, давати освіту дітям лише в румунських школах.

1933—скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.

1934—спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи “за вороже ставлення до держави і румунського народу” всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови.

1960-1980—масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

1995—застереження Угорщини, що ратифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин 1992 року в цій країні не розповсюджується ані на українську, ані на русинську мову.