Geum.ru

І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материалаКнига

Содержание


2. Складові національної ідеї.
2-а. Націоналізм і патріотизм.
Це навіть більше, ніж релігія, це воля до нової творчості людини.
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20

2. Складові національної ідеї.


Отже, ми розглянули декілька варіантів національних ідей, котрі привели до історичного успіху свої нації. А також з’ясували, що традиційна для України національна ідея у вигляді боротьби за створення своєї держави сьогодні вже застаріла. Державу виборено, і на порядку денному нові інтереси та нові загрози. Національна ідея має відповідати на них. Що це буде? Велика мрія на американський кшталт? Чи самовіддана віра у Бога та його десницю над своєю Батьківщиною, як у поляків? Нижче ми покажемо, що для України це малоймовірно. Ми не поляки й не американці. Не може стати основою національної ідеї і російський взірець з концепцією сильного державництва. Адже Україні важко накреслити безперервну лінію розвитку від “часів царя Гороха” до чинного президента. Тому треба з’ясувати, які ж елементи будуть в основі української національної ідеї?


2-а. Націоналізм і патріотизм.


Націоналізм сильно вплинув на формування нації, в тому числі й українців. Він розвинув національну самосвідомість і пробудив почуття людської гідності, проповідував принцип самодопомоги і підготував грунт для боротьби за незалежність проти національного і соціального гноблення.

Слово “націоналізм” з XVIII ст. означало національний дух, національне піднесення, захоплення власною культурою. Поява націоналізму є етапним явищем на шляху формування нації. Він свідчить про те, що народ перестає бути станово розпорошеним, у нього вже існує національна свідомість, а процес формування нації йде повною ходою. І разом із цією ходою з часом змінювався і сам націоналізм.

На думку К.Гейза, новітній націоналізм, що з’явився наприкінці XVIII ст. унаслідок тривалого розвитку інших форм національної ідентичності, пройшов декілька етапів. Їх можна водночас класифікувати і як історичні типи націоналізму.

Спочатку це був гуманістичний націоналізм (націоналістичні доктрини епохи Просвітництва – Г.Дж.Болінгброка, Ж.-Ж.Руссо, Й-Г.Гердера). Далі виник якобінський націоналізм. Цей революційний тип націоналізму спирався на основні принципи попереднього, однак обстоював їх непримиренно, фанатично, не зупиняючись перед застосуванням сили для досягнення своєї мети.

Наступним типом став традиційний націоналізм європейської аристократії, що виник як реакція на революцію 1789 р. Цей тип орієнтувався не на революційні та раціоналістичні методи досягнення національного ідеалу, а на традицію. При цьому представники традиційного націоналізму – Е.Берк, Ф.фон Шлегель, Л.-Г.Амбруаз, – керувалися гуманістичними мотивами.

Наступником традиційного націоналізму став ліберальний націоналізм. Його представники Д.Бентам в Англії, Дж.Мадзіні в Італії, Ф.Гізо у Франції були прихильниками ідеї, згідно з якою кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава, з погляду ліберального націоналізму, була вищою цінністю, проте її влада мала узгоджуватися з правами та свободами особистості. Ліберальний націоналізм визнавав право пригноблених народів на національне визволення. Цікаво, що мислителі і діячі епохи ліберального націоналізму, визнаючи необхідною умовою прогресу всього людства вільний розвиток націй, водночас акцентували увагу на винятковій ролі та особливих властивостях власних націй. Д.Бентам, зокрема, вважав роль Англії у світі надзвичайною, а англійську мову вищою за інші, гідною ролі світової мови, якою мають спілкуватися різні нації. Дж.Мадзіні відводив Італії особливе місце у змаганні людства за краще майбутнє.

Згодом настала епоха інтегрального націоналізму. Цей тип націоналізму відкидав основні гуманістичні принципи, проповідував принципи повного підкорення інтересів особистості інтересам держави, фанатичну відданість власній нації, ксенофобію і мілітаризм. Він успадкував від традиційного (консервативного аристократичного) націоналізму повагу до історичних національних традицій. Водночас інтегральний націоналізм не переймався питаннями про співвідношення добробуту усього людства та окремих націй. Власна нація для інтегрального націоналіста – найвища цінність. Агресивне ставлення до інакомислення та до інших націй – найпомітніша риса інтегрального націоналізму. Батьківщиною інтегрального націоналізму була Франція, а одним із перших його ідеологів – Шарль Моррас, який обстоював ідею расової основи нації. Відповідними були й умови виникнення інтегрального націоналізму. Цей тип націоналізму був продуктом свого часу, коли конкуренція між націями призвела до двох світових війн. Він з’явився наприкінці XIX – на початку XX ст., коли у Європі оформилися нові молоді та енергійні нації-держави, однак світ уже був розподілений між старими державами. Бажання перерозподілу світу, що складало фундамент наростання імперіалістичних суперечностей, походило з мотивів інтегрального націоналізму. Інтереси своєї нації над усе! На українському грунті інтегральний націоналізм оформився у вигляді ідей Д.Донцова з його послідовниками аж до С.Бандери включно. Їх головний постулат: держава понад усе. Повна консолідація нації та орієнтування всіх її сил на виборення своєї держави.

Ця класифікація К.Гейза вже неодноразово розглядалася дослідниками націоналізму (А.Кемілайнен, Л.Снайдер, Е.Сміт, Г.Тревор-Ропер та ін.), отже, додати чогось нового до їхніх оцінок просто неможливо. Приблизно повторює класифікацію К.Гейза у дещо модифікованому вигляді професор Бостонського університету США Л.Грінфельд. Американський вчений Г.Кон поклав у основу своєї історичної типології націоналізму типологію націй Ф.Майнеке.

Однак у деяких інших класифікаціях націоналізму є досить вагомі особливості, котрі ми не можемо залишити поза увагою. Адже вони скасовують розповсюджене радянською пропагандою негативне й упереджене ставлення до українського націоналізму. Макс Гайдман у своїй типології націоналізму 1921 року спеціально виділив націоналізм пригноблених народів як окремий вид. До нього навіть більшовики ставилися позитивно. Безумовно український націоналізм належав до цього виду майже весь час свого існування. Для нас таке розмежування націоналізмів на види важливе тим, що відокремлює націоналізм пануючої нації, котра веде конкурентну боротьбу з іншими націями за провідну роль у світі (такий націоналізм на німецькому грунті розвинувся у нацизм, на російському – у великодержавний шовінізм) від націоналізму нації пригнобленої, котра веде боротьбу за своє існування та самовизначення. Такий націоналізм завжди несе оборонний характер, на відміну від агресивного характеру націоналізму панівної нації. Український націоналізм (навіть інтегральний націоналізм 1940-х рр.) завжди носив оборонний характер, оскільки протистояв агресивному нав’язуванню ззовні, а не нав’язував будь-що іншим народам.

На подібному наголошував американський вчений польського походження К.Симонс-Симоналевич, який розробив досконалу соціологічну класифікацію націоналізму. Він вважав, що треба чітко відрізняти націоналізм більшостей від націоналізму меншостей. Перший представлений державою і політичними партіями, діє як чинник міжнародної політики. Прикладів такого українського націоналізму не знайти. Зате він добре підходить до націоналізму меншостей, – тобто націоналізм спільноти, яка виборює право на культурне і політичне визволення. Як і належить оборонному націоналізму меншості, український націоналізм виник та існував весь час як реакція на нерівноправний статус української нації. Іншими словами, український націоналізм історично формувався як свого роду “відповідь” – ідеологічна, політична, культурна і, власне, емоційна – на інший, могутніший, втілений у Російській державі націоналізм панівної нації.1

Чому ми звертаємо таку увагу на націоналізм? Тому, що націоналізм поряд із патріотизмом є важливою складовою національної ідеї. Адже націоналізм – це, по-перше, почуття (колективне та особисте), вияв свідомості (суспільної та індивідуальної). По-друге, це світогляд, ідеологія, що доводить:
  1. Людство природним чином поділяється на нації;
  2. Кожна нація має свій самобутній характер;
  3. Джерелом усієї політичної влади є нація, колектив у цілому;
  4. Задля свободи й самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією;
  5. Нації можуть реалізувати себе тільки у їхніх власних державах;
  6. Відданість нації-державі перевершує інші відданості;
  7. Найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення національної держави.1

І виходячи з цього по-третє, націоналізм стає політичним рухом, політичною доктриною.

Ця політична складова націоналізму протягом ХХ ст. призвела до багатьох війн та конфліктів. Тому слово “націоналізм” набуло негативного значення. Наприклад, радянська пропаганда цькувала український націоналізм, наголошуючи на його спорідненості з нацизмом і фашизмом. Так само і щодо хорватського, словацького, угорського... Ці винаходи комуністичного агітпропу перетворилися на стереотип, нібито націоналізм “ідеологічно споріднений” з нацизмом, фашизмом. Нам варто докладно це з’ясувати.

Коли говорять про спорідненість націоналізму з нацизмом і фашизмом, то завжди спеціально забувають про той факт, що останні дві ідеології виникли в цілком конкретних країнах і в конкретній історичній ситуації. Однак хіба відповідають німецькі націоналісти ХІХ ст., які виступали за об’єднання німецького народу в межах єдиної держави, за злочини Гітлера? Чи несе відповідальність за фашизм Муссоліні автор заклику до італійців про об’єднання Італії Дж.Мадзіні? Звичайно, ні. Так само, як ніхто не покладає прямої відповідальності на К.Маркса за терор “червоних кхмерів” Пол Пота в Камбоджі 1970-х рр., коли за кілька років знищили третину населення країни.

К.Симонс-Симоналевич справедливо зауважує, що націоналізм не може бути “поганим” чи “гарним”. Націоналізм для нього – це “дійова солідарність (єдність) групи, яка претендує на те, щоб бути нацією і прагне оформитися в державу”.2 Отже, це цілком нейтральне явище, котре допомагає самовизначенню нації. Адже будь-який патріот не може не бути націоналістом і навпаки – націоналіст завжди є патріотом.

Зазвичай пропаганда надає негативного значення націоналізму й протиставляє його позитивному явищу – патріотизму. Це несправедливо й абсурдно, адже ці явища – близнюки. Хіба що патріотизм є старшим з них. Колись лідер Франції Шарль де Голль емоційно пояснював різницю між ними так:

“Патріотизм – це коли на першому місці стоїть любов до батьківщини, а націоналізм – це коли на першому місці стоїть ненависть до інших народів”.

Абсурдність цих закидів щодо націоналізму видно хоча б з того, що і патріотизм також зазнавав аналогічних атак. Варто згадати хоча б знаменитий вислів кінця ХІХ ст. про патріотизм як останній притулок негідників. Якщо так піти далі, то просто не залишиться термінів, котрі б відображали почуття лояльності, відданості своїй державі, батьківщині, любові до своєї нації.

Тому ми хотіли б сказати наступне: націоналізм і патріотизм є речами спорідненими й винятково позитивними. Між ними є лише певні відмінності. По-перше, патріотизм – це значно старіше явище. Він відомий ще з античних часів, коли національностей не існувало. По-друге, патріотизм пов’язаний з почуттями відданості власній країні, готовністю служити їй. А націоналізм ґрунтується на почуттях до нації, опікується проблемами її незалежності та єдності. Основоположник інтегрального націоналізму французький письменник Шарль Моррас так пояснював цю відмінність:

“Патріотизм – це любов до рідного грунту, до землі предків і більше – до історичної території нації... Націоналізм – це стосунок радше не до землі предків, а до самих батьків, до їхньої крові та діянь, радше до їхнього морального й духовного спадку, ніж до матеріального. Націоналізм – це оборонець, породжений усіма цими багатствами”.1

Націоналізм дає відсіч зазіханням агресора, асиміляції, іноземному пануванню. Що ж стосується ненависті до інших народів, відрази до чужинців, то це явище не має нічого спільного з націоналізмом. Для цього є інша назва – ксенофобія.

Звичайно, бувають ситуації, коли патріотизм і націоналізм дещо не співпадають. Ця розбіжність виникає, якщо держава включає різні етноси. Наприклад, для японців немає такої проблеми, бо Японія – переважно однонаціональна країна. Японці складають там понад 90% населення. А от в Іспанії одночасно існують іспанський патріотизм і націоналізм басків чи каталонців. При цьому щодо інших країн баски та каталонці залишаються патріотами Іспанії. У Канаді співіснують канадський патріотизм і націоналізм Квебеку.

В Україні також є подібна проблема. Тут український патріотизм і український націоналізм, на жаль, існують відмінно. Адже останній сповідують тільки україномовні українці, а вони не складають всього населення держави. Значну групу складають національні меншини, а також русифіковані українці. Тому й виходить, що в Україні патріотизм не зовсім співпадає з націоналізмом, хоча у решті світу це майже синоніми. Згадаємо, скільки списів було зламано довкола вислову “український народ” при складанні Конституції України. Дехто дуже не хотів, щоб у основному законі країни були присутні слово “нація” і будь-який натяк на національне. Навіть до вислову “Український народ”, де велика “У” змінює поняття з національного на суто політичне, додали пояснення про громадян всіх національностей.

Маємо надію, що страх перед націоналізмом, посіяний радянською пропагандою, з часом мине. І всі усвідомлять, що він є лише специфічним різновидом патріотизму, як це визначав науковець із Оксфорду Ернест Гелнер (“Нації та націоналізм”, 1983 рік). А змішування з націоналізмом ксенофобії та фашизму недоречне.

Щоб проілюструвати останню тезу, ми спеціально пояснимо сутність нацизму, фашизму та шовінізму, щоб до них не приєднували націоналізм.

Шовінізм – це різновид ксенофобії, національної нетерпимості. Він може виникнути в будь-якій країні, у будь-якої нації, незалежно від рівня її культурного, економічного чи політичного розвитку. Яскравий приклад – російський великодержавний шовінізм, що супроводжувався погромами євреїв та німців, руйнуванням українських інституцій під час громадянської війни. Як правило, шовінізм виникає у критичних умовах зіткнення держав (наприклад, під час Першої світової війни країни Європи поглинула хвиля шовінізму на рівні державної політики), під час гострих конфліктів та війн. Під дією цих критичних умов він зростає із гіпертрофованих патріотичних почуттів. При цьому носіями шовінізму можуть бути далекі від націоналізму громадяни країни, взагалі не члени титульної нації, але лояльні громадяни держави. Згадаємо, наприклад, що провідниками російського чорносотенного шовінізму були вихідці з південно-західних губерній, а не етнічних російських земель.

Чому слід відрізняти націоналізм від ксенофобії? Радянська пропаганда як раз і намагалася представити справу так, ніби український націоналізм складається не з розбудовчої державницької ідеї та патріотизму, а просто з ненависті до інших національностей. Зокрема, до росіян, поляків та євреїв. Однак насправді обидва крила Організації Українських Націоналістів ще в період Другої світової війни змінили свої програмні документи, як тільки змогли ознайомитися з етнічним складом населення всієї України, а не тільки Галичини та Волині. Націоналісти прагнули не відторгати неукраїнське населення, замикаючись у моноетнічних українських межах. У травні 1996 р. на науково-теоретичній конференції “Світоглядні й ідейні засади українського націоналізму” спеціально досліджувалося ставлення всіх організацій українських націоналістів до цієї проблеми:

“Враховуючи позиції 1/3 неукраїнського елементу України, майже всі націоналістичні угруповання беруть за основу діяльності не етнічну, а політичну націю. Відповідно одним з основних завдань є лише надати максимум українськості характеру української державності”.1

Яскравим прикладом правильності цього підходу може бути постать В.Липинського, – польського шляхтича за походженням, який став видатним українським істориком і політологом. Він писав: “Величчю своєю, а не брудом притягнуло мене ще в ранній молодості до себе українство”. Більшість його ідей потім перейняли українські націоналісти у своїх програмних настановах про українську державу. Зрештою, ідеолог українського інтегрального націоналізму Д.Донцов мав російське коріння. То про яку ксенофобію українського націоналізму можна говорити?

Що стосується нацизму і фашизму, то вони змішують елементи радикального націоналізму, расизму і політичної демагогії. Спільного з націоналізмом у них лише те, що вони проголошують націю головною цінністю. А от далі розпочинаються фундаментальні відмінності.

Для націоналістів нація – це спільнота з власною історією та мовою. Її члени – це вільні громадяни, які мають рівні права й обов’язки у своєму домі. Мета націоналістів – з’єднання розпорошеної нації, її підтримка, захист її автономії та політичної організації. Натомість фашизм вбачає в нації тільки засіб, знаряддя застосування сили щодо інших націй. Його прагнення не захисні, а експансія та агресія. В організації внутрішнього життя нації фашизм передбачає тільки одну форму – тоталітаризм.

Набагато глибші відмінності між націоналізмом і нацизмом. Націоналіст вважає, що кожна нація має власний характер, чесноти і права. Для нациста ж світ поділений на раси, які перебувають у стані війни між собою і розташовані за ієрархією крові й влади. Основними цінностями для націоналіста є історія, мова, громадянство, батьківщина. Для нациста існує тільки фізичне панування, тоталітарна влада та війна. Люди для нациста – це члени расової касти, зразки правильних фізичних параметрів та арійської крові. Надамо слова для пояснення самому Адольфу Гітлеру:

“Хто вбачає в націонал-соціалізмі лише політичний рух, той нічого в ньому не розуміє. Це навіть більше, ніж релігія, це воля до нової творчості людини. Без біологічної основи і без біологічної цілі політика сьогодні сліпа”.1

Зрештою, для націоналістів насильство та війна (коли вони потрібні) є засобами досягнення єдності та незалежності. Для нацизму війна – це самореалізація людини, правдива й природна форма вияву її расового інстинкту. Коментуючи все це, британський соціолог Ентоні Сміт вважає, що націоналізм, нацизм і фашизм варто розглядати як окремі доктрини і соціологічні явища. Той факт, що нацизм і фашизм використовують основні постулати націоналізму, доводячи їх до повного абсурду, ще не примушує націоналізм поділяти з ними відповідальність.

Підсумовуючи місію та завдання, котрі відіграє націоналізм, звернемося до зауваження соціолога Ернеста Гелнера: “Націоналізм – це не пробудження самосвідомості націй: він винаходить нації там, де їх немає…”2 Іншими словами, націоналізм, спираючись на зачатки придушуваної національної культури, творить націю як організм, котрий здатний сам себе захищати. За слушною думкою Гелнера, нація і виникає через те, що вона відсторонена від участі в управлінні власним економічним і політичним життям (або через іноземне поневолення, або через застарілу станову систему, що вже не відображає нового устрою та прагнень суспільства).

Отже, націоналізм – це будитель і творець нації. Він залишив по собі незліченні зразки творів в літературі, музиці, живопису, забарвлені націоналістичними ідеалами. Автори цих творів – представники різних країн і народів. Націоналістичною символікою й образами просякнуті, наприклад, композиції Ліста й Шопена, Дворжака й Сметани, Бородіна й Мусоргського, Верді й Вагнера, Гріга, Сібеліуса, Елгара та ін. Полотна Фюслі, Веста, Гроса, Мекліса, Делароша, Васнєцова, Сурикова також “говорять” мовами європейських націоналізмів. Показово, що названі митці творили на відповідному інтелектуальному фоні: європейські філософи, історики, поети (серед них Руссо, Віко, Гердер, Берк, Фіхте, Мадзіні, Мішле, Палацький, Міцкевич, Карамзін) безпосереднім чином посприяли розквіту націоналістичних почуттів і прагнень народів Європи. Коли мова йде про економічні досягнення сучасного світу, то й тут у значному ступені завдячуємо націоналізму. Лауреат Нобелевської премії в галузі економіки Дж.Робінсон у 60-х рр. у своїй праці “Економічна філософія” стверджувала, що “за своєю природою економічна наука вкорінена в націоналізмі”. При цьому у Робінсона слово “націоналізм” – це синонім національної ідеї. Цікаво, що в сучасній англійський мові слова-пари nationalism – nationality (націоналізм – національний) та nationality – nation (національний – нація) теж нерідко вживаються як синоніми. Роман Шпорлюк зазначає з цього приводу:

“Націоналізм був складним історичним явищем, він не обмежувався рамками культурницької програми чи руху або суто політичними питаннями. Він також не зводився лише до програми економічного розвитку, незалежно від того, де він з’являвся – чи то у політично незалежних державах, чи серед тих народів, які ще не досягли політичної незалежності. Націоналізм мав справу зі всіма згаданими проблемами. Його прихильники одночасно змагалися за політичну незалежність, збереження і розвиток окремої культурної ідентичності їхніх народів, і за економічний розвиток нації. По суті, націоналізм був програмою і рухом за створення нових типів спільнот – націй”.1

Тому на етапі національно-визвольної боротьби націоналізм завжди оцінюється позитивно. Микола Міхновський – відома постать в історії українського націоналізму – зазначав щодо цього:

“Націоналізм – це велетенська і непоборна сила, яка яскраво почала проявлятися у ХІХ столітті. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до історичного життя нові народи, що досі покірно несли свої рабські обов’язки супроти чужинців-переможців”.2

Звісно, винятком з позитивних оцінок до націоналізму є ті випадки, коли національно-визвольна боротьба виявляється програною. Тоді поневолювач нав’язує всім свою думку, де жорстко засуджується націоналістичний сепаратизм. Так це довгі роки було з хорватами, словаками, українцями, а ще раніше з поляками, ірландцями, шотландцями та багатьма іншими.

Але якщо національно-визвольна боротьба виграна, то роль націоналізму не зменшується. З каталізатора боротьби він перетворюється на охоронця здобутків цієї боротьби. Він слідкує, щоб прийняття всього нового від інших народів не призвело до розмивання національних цінностей, нехтування своєю культурою та нового національного приниження. І мова йде не тільки про захист від напливу “вищої” культури (для нас це русифікація та полонізація). Охоронна функція націоналізму особливо актуальна в наш вік глобалізації. Адже більшість і не помічає, як розмивається національна ідентичність, а натомість приходить нова масова культура з англо-американським фундаментом. Проте докладно про глобалізацію та пов’язані з нею загрози ми поговоримо в окремому розділі.


* * *


Від розмови про націоналізм взагалі зробимо короткий відступ про український інтегральний націоналізм. До слова “націоналізм” в Україні найчастіше додавали “український буржуазний”. Саме такі установки заклала до підсвідомості людей радянська пропаганда. Біля витоків українського націоналізму стояли “батьки нації”: Тарас Шевченко, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Михайло Грушевський. Але їх націоналізм ще був культурницький, етнічний. Це була передісторія. Принцип збігу етнічної і політичної одиниці чітко було сформульовано Миколою Міхновським. І надалі український націоналізм стає вже політичним рухом. Особливу роль у ньому відіграв Дмитро Донцов. Він одним з перших в Україні висунув гасло “нація – це абсолютна цінність”. Він сповідував колективізм, ставив національне начало вище індивідуального. Донцов висновив, що “політика – це дарвиновська боротьба народів за виживання, в котрій конфлікти неминучі”. З цього виходило, що “ціль виправдовує засоби”, “сила панує над розумом”, “краще діяти, ніж спостерігати”. Такий радикалізм був своєрідною реакцією на надмірний соціал-демократизм лідерів Центральної Ради Михайла Грушевського і Володимира Винниченка, який не дозволив Україні стати незалежною державою. Крім того, інтегральний націоналізм з його приматом нації над індивідуумом і тоталітарною організацією суспільства був відповіддю на виклик жорстокого часу. Адже розквіт інтегрального націоналізму припадає на час жорстокого зіткнення націй за панування у світі – війни 1930-х років та Друга світова війна.

Доктрина українського інтегрального націоналізму, сформульована Донцовим, вимагала від своїх прибічників активних дій. Для цього в 1920 році у Празі була створена УВО (Українська військова організація), яка об’єднала офіцерів УНР та старшин УГА. Керували організацією Євген Коновалець, Андрій Мельник та Дмитро Донцов. У 1923 році польська влада розпочала активну боротьбу з УВО, через що вона перейшла на нелегальне становище, з неї вийшло багато її офіційних членів, а провід втік до Німеччини. У 1929 році на з’їзді націоналістичних організацій (перший великий

збір) УВО перейменували на Організацію українських націоналістів (ОУН).

Процес становлення ОУН у довоєнний час був доволі нелегким. Організація одразу включилася до боротьби з польською політикою придушення українства, що виражалася в терористичних “пацифікаціях” (безчинства польських військ, введених до українських сіл на постій), “осадництві” (фактично збройній колонізації українських територій ветеранами польського війська), арештах українських діячів та забороні легальних українських політичних організацій. Один з авторів ідеї пацифікацій – польський міністр внутрішніх справ Броніслав Перацький – був застрелений у 1934 році бойовиками ОУН, через що до в’язниці потрапили Степан Бандера та ще кілька осіб з керівництва ОУН. Цей крок остаточно змусив поляків відмовитися від терористичного тиску на українців, у відповідь на що українські сили на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким засудили вбивство Перацького й тероризм. Так у 1935 році було розчищено шлях до укладення обмеженої україно-польської угоди, згодом відомої як “нормалізація”.

У квітні 1941 року через різне ставлення до стратегії й тактики боротьби на зборі в Кракові ОУН розкололася на ОУН-М (мельниківці) і ОУН-Б (бандерівці) або ж ОУН-Р (революційні). Підґрунтям для розколу стало вбивство у Роттердамі Євгена Коновальця офіцером управління розвідки НКВС Павлом Судоплатовим за особистим наказом Сталіна. В НКВС добре врахували сильний конфлікт між особистими поглядами Андрія Мельника та Степана Бандери, їх різне бачення шляхів розвитку організації, тому створили умови для внутрішнього розколу, фізично “прибравши” найбільш авторитетного діяча націоналізму. Про це прямо пише сам Судоплатов у своїх спогадах, виданих незадовго до його смерті.

Андрій Мельник стояв на поміркованих позиціях стосовно бачення Української держави та ставлення до німців. “Мельниківці”, базуючись на досвіді Першої світової війни, сподівалися, що знову відбудеться розвал імперій, і в повоєнному хаосі можна буде вибороти українську державність, спираючись на українські військові формування. Так, наприклад, Польща виборола свою державність у 1917-1918 роках, спираючись на польські військові формування, які були у складі армій Росії, Німеччини та Франції. Найкращими вважалися польські частини з німецької армії. Польський легіон із Франції відіграв вирішальну роль у здобутті поляками Львова під час польсько-української війни. Завдяки цим формуванням та під їх прикриттям відбулося створення Польської держави та розгортання великої польської армії для подальшої війни з Радянською Росією у 1920 році.

Іноземні військові формування у гітлерівській Німеччині проходили по відомству Гімлера, тобто СС. Однак щоб якось відділити іноземців від справжніх арійців, котрих особливим чином добирали в СС, іноземні військові формування проходили не як члени СС, а як Waffen-SS – війська СС. Їх було доволі багато: бельгійські, голландські, французькі, датські, норвезькі, прибалтійські, російські, “туркестанські”, “кавказькі”, албанські і навіть окремий легіон з полонених індійців британської колоніальної армії. Від України була створена 14-та піхотна дивізія “Галичина”. Історія цього з’єднання докладно викладена в роботі Тараса Гунчака.

За результатами Нюрнберзького суду СС було об’явлено злочинною організацією. Це стосувалося й Waffen-SS, однак засудження за перебування в складі військ не означало автоматичного прирівнювання до злочинця. Так само, як перебування у збройних силах Німеччини також автоматично не перетворювало всіх військовослужбовців на злочинців, хоча сама Німеччина у війні переслідувала злочинні цілі. Усе вирішувалося індивідуально. Дивізія “Галичина” не брала участі в каральних акціях, як зондеркоманди СС та окремі поліцейські підрозділи, тому її члени до суду не притягалися. Ніяких претензій до “Галичини” офіційно не висловили і уряди Югославії та Чехословаччини, хоча дивізія перебувала в цих країнах під час широкого партизанського руху в них. Тому члени дивізії, котрі не побажали повернутися в СРСР, отримали право проживати та громадянство у Великій Британії.

Але в історії з дивізією “Галичина” нас цікавить не так сама дивізія, як мета її створення. Аналізуючи склад добровольців, що йшли до дивізії на перших початках її створення, Тарас Гунчак відкриває, що серед них було дуже багато колишніх вояків УГА та Директорії. Тобто вслід за ОУН-М вони вбачали в “Галичині” аналог Українського Легіону Січових Стрільців Першої світової війни. Базуючись на цій дивізії, ОУН-М розпочало створювати наприкінці війни українську армію. “Галичина” була перетворена на Першу українську дивізію. Одночасно за допомогою німців створювалися Друга українська дивізія, протитанкова бригада та зенітна частина. У бойових діях вони участі не брали та, напевно, й не збиралися цього робити. Кінець війни був передбачуваний, і важливіше було мати військо для повоєнного перевлаштування світу, а не для боротьби за інтереси Німеччини.

Однак ОУН-М повністю прорахувалася. СРСР не розвалився, як Російська імперія після Першої світової. Навпаки, вийшов сильним як ніколи. Повоєнний устрій світу був обумовлений між союзниками ще під час війни, і для Української держави в ньому місця не було. Тому робота ОУН-М виявилася даремною, і в стратегічному плані вона програла, дискредитувавши себе зв’язками з Німеччиною.

Але переважну більшість в ОУН на той час складала радикально налаштована молодь на чолі з Степаном Бандерою. Вона стояла на позиції здобуття незалежної Української держави та опори на власні сили у боротьбі за неї. “Ніхто не побудує нам держави, окрім нас самих”, – проголошував Бандера. З початком Другої світової війни ОУН-М і ОУН-Б розпочинають активну діяльність на окупованих німецькими військами територіях. 30 червня 1941 року ОУН-Б проголосила у Львові “Акт про відновлення Української держави”. Був також утворений український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Я.Стецько. Крім того, поряд з німецькими військами на схід швидко просувалися загони ОУН по 7-12 осіб (загалом їх було біля 2 тисяч), котрі на місцях перехоплювали у німців ініціативу, формуючи українське місцеве самоврядування замість окупаційної влади. Реакція німців була швидкою. 5 липня 1941 р. у Кракові заарештували Бандеру, 9-го у Львові – Я. Стецько. І з липня 1941 року ОУН-Б, на відміну від ОУН-М, яка зберігала “дружні” зв’язки з німецькою владою, у черговий раз в своїй історії уходить у підпілля. Цього разу практично назавжди, оскільки буде продовжувати боротьбу з німцями, потім з Радянською владою і поляками з нелегальних позицій. Сам Бандера навіть потрапить у концтабір Заксенхаузен і буде звільнений тільки у другій половині 1944 року, коли його діяльність вже не буде становити загрози Німеччині через втрату німецькими військами українських територій. Братів Бандери Андрія та Василя замордували на смерть в 1942 р. у концтаборі Освенцім.

Не довго протримається і співробітництво ОУН-М з німецькою владою. Восени 1941 р. мельниківці також зробили спробу сформувати український уряд, але цього разу в Києві. Окупанти одразу заарештували і на початку 1942 р. розстріляли у Бабиному Яру понад 40 провідних діячів ОУН-М, в тому числі відому поетесу Олену Телігу, яка очолювала тоді Союз письменників України.

По мірі зростання терору в 1942 р. розрізнені партизанські загони українського опору злилися восени 1942 р. в Українську повстанську армію. До її складу увійшли 15 окремих підрозділів з інших національностей: азербайджанці, грузини, казахи тощо. Окрема російська сотня УПА діяла на Волині. Три голландські офіцери з числа полонених втекли з табору й перебували в УПА до кінця війни, згодом повернулися додому й стали генералами королівської армії Нідерландів. Десятки євреїв перебували у допоміжних і тилових відділах УПА, особливо медичних і господарчих.

Після вбивства радянською розвідкою Степана Бандери у 1959 році1 та смерті Андрія Мельника в 1964 році, український націоналізм перебрався до еміграції (Німеччина, Франція, Велика Британія, Канада, США). На жаль, нових творчих теоретиків на кшталт Дмитра Донцова чи загальних лідерів на кшталт Євгена Коновальця у нього вже не вийшло. Зосередившись на минулому, націоналізм в еміграції перетворився на збірку догм, не розвиваючись далі. Націоналісти продовжували визнавати домінанту нації та закликати до боротьби за незалежну Україну, однак це все було спадщиною від попередників. Розвивати ж ідеологію далі жодна з організацій та політичних груп націоналістів поки що не спромоглася.

Натомість тактичні й особисті розходження призвели до продовження протистояння між “мельниківцями” та “бандерівцями” навіть в умовах діаспори. Енергія націоналістів була спрямована насамперед на підтримку ОУН (в різних її формах) як самодостатньої сили.

Усі ці негативні моменти повністю позначилися й на сучасності. Ідеологію націоналізму так чи інакше сповідують Конгрес українських націоналістів (КУН), Соціал-національна партія (СНПУ), Українська національна асамблея (УНА) разом із УНСО та Організація українських націоналістів (ОУН). Елементи націоналізму є також в УРП “Собор” та спадкоємцях “Руху”. Однак теоретичні розробки сучасної доктрини націоналізму ними так і не зроблені. Залишаються панувати розробки Донцова та Бандери, перетворені на догми. Між тим неможливо не бачити, що в сучасних умовах націоналізм як ідеологія трансформується. Адже час не стоїть на місці. Курс на європейську інтеграцію фактично ставить хрест на тих версіях націоналізму, котрі домінували в Україні ХХ століття. Час інтегрального націоналізму давно минув. До речі, це помітив ще Бандера, оскільки в ході боротьби 1940-50-х років в ОУН та УПА відбулася певна еволюція від інтегрального націоналізму до ліберального. Гасло “Україна для українців” тоді теж відійшло до минулого, замінене на “Україна – спільне добро для всіх її громадян.2

Потрібно було б опрацювати цей досвід боротьби на кілька фронтів (проти поляків, німців, радянської влади), адже її довготривалість та відчайдушність свідчить про життєздатність ідеї, котрою керувалися борці. Зрештою, ця ідея стала вирішальною у здобутті державної незалежності, адже її публічно сприйняла навіть колишня комуністична партноменклатура, визнавши банкрутство ідеї комуністичної. Але водночас маємо сказати, що ця виснажлива боротьба коштувала життя практично всій національно свідомій еліті, за винятком емігрантів. Кращі кадри виявилися вибиті, тому влада у незалежній Україні дісталася колишній партноменклатурі, котра мімікрує залежно від своїх інтересів, а не ідеї. Доволі мізерним у незалежній Україні став і реальний вплив політичних організацій, які називають себе націоналістичними. На минулих парламентських виборах 2002 року найбільша з них – КУН – брала участь у складі виборчого блоку “Наша Україна”. Щодо прийняття КУН існували сумніви у лідера блоку В.Ющенко. Показові й місця, котрі отримав КУН у партійному списку: 11-е, 57-е та 79-е. Тобто у “десятку лідерів” націоналістів запрошувати не наважилися. Про “міць” КУН свідчить і те, що з 7 її кандидатів у мажоритарних округах до Верховної Ради України пройшли тільки двоє.

Серед інших організацій націоналістів на виборах брала участь тільки УНА (0,04% голосів виборців або 31-е місце серед списку партій та блоків) з перемогою своїх членів лише в одному мажоритарному окрузі (Андрій Шкіль). СНПУ та ОУН своїх сил взагалі не пробували.

Українські націоналісти були генераторами революційних подій 1989-1991 рр. в боротьбі за незалежність України. Але влада опинилася в руках ворогів України – колишньої партноменклатури. Націоналісти не спромоглися цьому запобігти, оскільки не створили нову програму розвитку держави, виходу її з економічної та духовної кризи. Криза позначилася на самій ідеології націоналізму. Свою роль в цьому відіграли розколи в націоналістичному рухові, амбіційність лідерів у поєднанні з нездатністю до порозуміння у власному таборі.

Для становлення і підтримки державності потрібні конкретні ефективні дії, що врахували б зміни в сучасному світі, фактор глобалізації. Україна конче потребує нового теоретика націоналізму, сучасного Міхновського чи Донцова, щоб створити концепцію націоналізму, яка б однаково прихильно сприймалася в усіх регіонах держави. Ця концепція обов’язково повинна спиратися на наступні постулати:

а) Нація є найвищим і найміцнішим типом людської спільності;

б) В міжнародному розрізі суб’єктом історії є нації, а не суспільні класи;

в) Нації не є явище історично перехідне, властиве тільки добі капіталізму, але явище, властиве всім суспільно-економічним формаціям; внаслідок значного розвитку цивілізованих і культурних умов життя, нації як людські спільноти тільки міцніють; найкращі умови всебічного розвитку народу забезпечує тільки національна держава.


* * *


Враховуючи, що головною темою нашої роботи є національна ідея, то пояснимо, до чого тут націоналізм. Людський організм наділений природою внутрішніми нервовими рецепторами. Їх подразнення викликає певні відчуття (наприклад, почуття болю). Як наслідок, організм адекватно реагує на подразнення, захищає себе. Якщо ж хвороба ушкоджує нервову систему, то людина втрачає відчуття. Тобто втрачає свій захисний механізм. “Нервом”, “рецептором” у нації є націоналізм. При його подразненні національна спільнота адекватно реагує, включає механізм захисту. Саме це ми мали на увазі, коли підкреслювали охоронну функцію націоналізму. За своїм функціональним призначенням національна ідея в даному випадку тотожна націоналізму. Саме тому питання “що таке національна ідея?” задають люди з нерозвинутим або атрофованим рецептором. Тобто вражені хворобою, результатом якої можуть стати манкуртство, втрата нації та держави.