І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга
| Вид материала | Книга |
- Нова українська національна ідея: «Україна – найкраща країна Європи», 307.58kb.
- Міністерство культури І туризму України Національна парламентська бібліотека України, 595.01kb.
- І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність, 4734.79kb.
- План розвитку країни Абетка для дорослих Національна ідея: „Україна це я! Тактика:, 194.04kb.
- Національна етика у творчості Олега Ольжича, 112.79kb.
- Української держави, 8520.93kb.
- Дах тематичні уроки, лекції, бесіди з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, 6.84kb.
- 1. Що таке літературна мова? Назвіть найголовніші ознаки сучасної української літературної, 188.3kb.
- Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст наголошує на необхідності забезпечення, 103.25kb.
- Закон україни, 1439.52kb.
Ой, купались сірі гуси
У Пслі коло кручі.
Плачуть люди голоднії,
З колгоспу ідучи.
Зацвіли волошки сині
В степу при дорозі.
Та померли ж мої діти
З голоду у “созі”.
Цілі села взагалі запустіли, наче після ординської навали. Тому на “вивільнені” місця розпочався завіз населення з Росії. Ми подаємо один з архівних документів про це.3
Из списка прибывших из Центрального черноземного округа в Харьковскую область переселенцев (по районам вербовки в ЦЧО и колхозам УССР).
По данным вселения на 1.12.1933 года.
| по месту вселения | из районов вербовки | число семей по плану | прибыло | ||||
| район | сельсовет | колхоз | ЦЧО | | | семей | |
| | | | | | | | |
| | Коммунарский | "Заветы | Дмитриевский | 20 | | 16 | |
| | | Ленина" | | | | | |
| | -"- | им.Артема | -"- | 25 | | 28 | |
| Сахнов- | | | | | | | |
| щинский | -"- | "Ленинс- | -"- | 30 | | 46 | |
| | | кое знамя" | | | | | |
| | Кохановский | им.Сталина | -"- | 7 | | 7 | |
| | | | | | | | |
| | -"- | им.Ильича | -"- | | | | |
| | | | | | | | |
| | Мажарский | им.Сталина | -"- | 23 | | 25 | |
| | | | | | | | |
| | Михайловский | "Победа | -"- | 30 | | 38 | |
| | | бедняка" | | | | | |
| | | "Ленинское | М.Архангельский | - | | 26 | |
| | | знамя" | | | | | |
7.12.1933 г.
За нач. переселенческой группы Облзу Дьяченко
Секретарь Боровок
Точну кількість жертв голодомору неможливо підрахувати. У останні часи СРСР, коли радянських дослідників було допущено до цієї теми, з’явилися цифри від 2-3 до 5-7 млн. померлих.1 Зараз після опрацювання багатьох раніше заборонених документів з місцевих архівів та колишнього архіву ЦК КПУ дослідники називають цифру не менше 10 мільйонів.2 Що це, як не геноцид?
Російський посол В.Черномирдін уточнює, що голод був не тільки в українських землях, тому не варто шукати в цій трагедії етнічних аспектів. Мовляв, це спільне нещастя. Чи варто наводити статистику сільського населення районів України, охоплених голодом? Напевно, і так зрозуміло, що українці там становили абсолютну більшість. Крім того, врахуємо, що голод чомусь весь час подорожував по сільськогосподарських районах СРСР, де проживало багато саме українців. Це відбувалося в межах політики ліквідації “куркулів” як класу. Наприклад, від початку примусової колективізації голод подорожує: у Казахстані—з 1930 р., в Поволжі та окремих районах України—з 1931-го. Хіба що “зелений клин” українців на Далекому Сході не зазнав тоді аналогічного голоду, бо інакше б населення в тих регіонах взагалі не стало б.
Масове розкуркулення і виселення найкращих господарів на межі 30-х рр. призвели до падіння сільськогосподарського виробництва та виникнення тих самих нібито “об’єктивних” причин голоду, на котрі так любили посилатися в Москві як радянських часів, так і сьогодні. Загалом тільки в Україні було зруйновано понад 200 тис. найбільш дієздатних і заможних селянських господарств, виселено сотні тисяч “куркулів” та членів їх сімей. За неповними даними постраждало від цієї акції близько 1 мільйон чол.3 Яких об’єктивних наслідків після цього влада чекала?
Улюблений аргумент – неврожай. На нього як і на погану погоду списується майже все. Але візьмемо голод 1921-1923 рр. і побачимо, що й тут причиною трагедії були саме дії влади. Хоча безпосередній поштовх йому дала сильна посуха 1921 р. і неврожай, однак він був прямим наслідком політики воєнного комунізму.
Голод розпочався на Донеччині, Запоріжжі та Катеринославщині з початком жовтня 1921 р. і до кінця року ще охопив Миколаївщину і Одещину. Все це є відомі своїми родючими чорноземами та працьовитими селянами регіони. Вони були житницею ще Російської імперії. І раптом саме їх вразив голод. Однак маючи вдосталь відомостей про нього, влада вживає досить дивних кроків. У лютому 1922 р., коли голод вже вирував, Пленум ЦК КП(б)У під головуванням першого секретаря ЦК В.Молотова прийняв постанову про недоцільність у всеросійському масштабі і непридатність для України заміни продрозкладки продподатком. Першопричина голоду залишалася.
Голова Раднаркому УСРР Х.Раковський, близько сприймаючи проблеми англо-російських політичних стосунків, у ноті міністру закордонних справ лорду Керзону погрожував припиненням “вивозу українського хліба до англійських портів, який посилився в останній час”, якщо Англія не знайде шляхів до замирення з Росією.1 Проблеми вимираючого населення України ані Молотова з його продрозкладками, ані Раковського з його хлібною торгівлею не дуже турбували. Більше того, поки в Україні щоденно тисячі вмирали голодною смертю, ЦК знайшов можливість видати постанову про відрахування одноденного грошового заробітку трудящих на допомогу голодуючим чомусь Поволжжя, а не самої України. Ми звичайно співчуваємо голодуючим Поволжжя, бо добре знаємо, який це жах – голод! Однак не рятувати ж інших ціною голодної смерті власних дітей. Однак політика Центру була саме такою. Напевно, українці Москві заважали більше, ніж голодне Поволжжя. На місцях цю постанову розвинули. Наприклад, профспілка Циглерівського цукрового заводу на Харківщині відрахувала голодуючим Поволжжя ще й місячну зарплату робітників заводу. В уїзді діяла Комісія допомоги голодуючим Поволжжя, якій завод і передав 4834491 руб.2 Тим часом в самій Україні тоді голодували 4,5 мільйони селян, з них 1,3 мільйони вмерло.3
У 1945 р. Сталін поспішав після перемоги над гітлерівською Німеччиною прибрати до рук зруйновану Європу. Однак Європа мала могутню противагу панівним зазіханням комунізму у вигляді американського “Плану Маршала”. Завдяки йому Західна Європа досить швидко і без особливого героїзму пережила скрутні часи і відбудувалася. Щоб утримати контроль над Центральною Європою СРСР потребував не танків (їм на противагу США мали ядерну зброю), а хліба. Проте зруйнований СРСР сам постійно перебував на межі голоду. І ось задля розповсюдження своєї могутності Москва знову забрала в українських селян весь хліб, злочинно спровокувавши новий голод. Фактично керівництво компартії зробило прямий вибір—український народ черговий раз був приречений стати жертвою на вівтарі її геополітики.
Про масштаби голоду в 1947 р. дає уявлення кількість випадків канібалізму, які ретельно фіксувалися спецслужбами:1
Станом на Зафіксовано Кількість трупів, Притягнуто до
випадків що з’їли відповідальності
10 березня 29 47 23
15 березня 49 68 30
20 березня 54 немає даних немає даних
25 березня 58 81 32
30 березня 66 97 41
5 квітня 75 107 53
15 квітня 89 125 69
30 квітня 99 138 84
30 травня 115 164 18
30 червня 180 189 132
Те, що всі ці події були геноцидом, підтверджує сумна статистика, заснована на офіційно оприлюднених даних радянських переписів населення. Так, у 1897 р. відбувся останній перепис населення Російської імперії. Українцями себе тоді визнали 24,3 млн., росіянами – 55,5 млн. Темпи приросту населення приблизно співпадали, що було цілком природним процесом.
Відгриміли російсько-японська, Перша світова, громадянська війни, голод початку 20-х, і в 1926 р. стався перший радянський перепис. Українців тепер 35,8 млн., росіян – 79,7 млн. Темпи приросту населення співвідносяться так само, як і раніше. Адже кожен народ пережив свої масштабні трагедії, хвилі еміграції й терору. До того ж значна кількість українців у цьому переписі не враховувалася, бо частина українських земель опинилася за державним кордоном СРСР.
Дані перепису 1939 р. не публікувалися. Лише в 1959 р. з’явилася нова статистика, від котрої стало моторошно. Від часів перепису 1926 р. кількість українців зросла лише на 1,5 млн. (до 37,3 млн.), тоді як росіян – аж до 114,1 млн. Динаміка зростання для українців – 4,1%, для росіян – 56,9%! А враховуючи минулі переписи, темпи приросту населення двох народів мали б також співпадати.1
Немає сумніву, що протягом 1926-1959 рр. сталася національна катастрофа. І її масштаби не змогло виправити навіть приєднання до статистики близько 6 мільйонів українців в результаті входження до складу СРСР Галичини, Закарпаття і Буковини. Тільки в 30-ті рр. внаслідок розкуркулення, голодомору та репресій з України фактично зникло до 15 млн. населення! Саме такою є різниця даних переписів 1926 та 1939 рр., з якими можна ознайомитися тільки нині. Нормальних пояснень цій різниці у 1939-ому не знайшли, тому просто засекретили дані перепису.
Якби українці та росіяни страждали від голоду у рівній мірі, то темпи зростання населення були б приблизно однакові. До 1926 р. так і було. Але 4,1% та 56,9% не співвідносяться жодним чином! То чим був голодомор, якщо не геноцидом українців? Для сучасних істориків, якщо вони тільки не виконують спеціальне завдання з “розвінчання націоналістів”, такого питання же давно не існує.2
Штучний голод виявився самим нищівним ударом імперії по духу української козацької вольниці. В українській душі остаточно і надовго оселився страх. Голод в поєднанні з терором на довгий час зламали здатність народу до спротиву катам. Але за великим рахунком вони все одно програли. Українці залишилися нацією та вибороли свою державну незалежність. Навіть імперії, які більш-менш успішно давили розвиток пригноблених націй, врешті-решт виявилися безсилими. Адже їх розвиток, на відміну від штучного голоду, дійсно є об’єктивним процесом. Зокрема, Шотландія та Уельс сьогодні упевнено перетворюють Великобританію на такий собі союз, де країни об’єднуються тільки спільним політичним сюзеренітетом англійської королеви. Навіть на світовій спортивній арені Шотландія та Уельс виступають окремими збірними. Попри багатовіковий терор, Ірландія у 1915 р. здійняла національне повстання. Утримання хоча б її північної частки перетворилося для англійців на кошмар терористичної війни у 2-й половині ХХ ст. Врешті-решт, і вона виборола свою державну незалежність.
Розділ ІІ.
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ.
Національна ідея: визначення та основні прикмети.
Національна ідея є головною, яскравою і явною думкою, що володіє суспільством, виражає його доленосну і безальтернативну мету, єдиний спільний інтерес усіх соціальних груп нації в складних оточуючих умовах. Будучи усвідомленою і сприйнятою суспільством, національна ідея виконує ряд надзвичайно важливих функцій. Які вони?
Національна ідея визначає характер і зміст діяльності народу, орієнтує його на вибір засобів для досягнення бажаної мети, слугує основним мотивом самовідданої діяльності громадян (а на війні – мотивом самопожертви громадян). Національна ідея виступає головною причиною об’єднання суспільства, мобілізації і організації усіх його духовних і матеріальних сил для досягнення загальнонаціональної мети. Національна ідея відіграє роль всезагального критерію оцінки задумів, концепцій, планів і програм, практичної діяльності і отриманих результатів.
Цю точку зору щодо національної ідеї підтримує чимало дослідників, хоча в житті вони перебувають на зовсім різних політичних позиціях. Ось кілька визначень із різних видань:
“Національна ідея – це своєрідний національний ідеал, який витлумачується в літературі як сукупність народних прагнень до кращої організації життя, розвитку суспільства до тих соціальних стандартів, у яких поєднуються історичні традиції, уявлення про добре й щасливе у житті народу з сучасними завданнями, які він повинен розв’язувати на своєму шляху”.1
“Національна ідея формує особливий погляд на світ, який тлумачиться в цьому разі через властиво національні цінності. Паралельно відбувається процес національного самоозначення, котре має вигляд усвідомлення своєї індивідуальності, себе серед інших і відносно інших”.2
Аналіз історичного досвіду дозволяє зробити висновок про те, що національна ідея – категорія не вічна. Її зміст залежить від історичних умов і змінюється при досягненні нацією тих чи інших стратегічних цілей. Наприклад, під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького в ХVII ст. національна ідея звучала як коротке гасло: “За віру та права!” Захист руської (православної) віри від утисків у католицькій Речі Посполитій об’єднував усі соціальні верстви руського населення. Що ж стосувалося захисту соціальних прав, то кожний стан (шляхта, козацтво, селяни) розуміли ці права по-своєму, однак усі сходилися в розумінні, що ці права потребують збройного захисту. Саме тому Річ Посполита виявилася враженою до самих своїх основ. Протягом кількох місяців 1654 р. раптово спалахнула така народна хвиля, котрої ніхто не очікував від до того розрідженої та аморфної маси населення “східних кресів”. Адже попереднє “золоте десятиліття” безпроблемного польського правління в Україні не давало їм підстав очікувати на таку загрозу.
У критичний період війни 1941-1945 рр. нелюдське напруження сил народів СРСР стало можливим завдяки простому гаслу, котре також можна назвати національною ідеєю: “Все для фронту, все для перемоги!” Цими короткими словами пояснювалося та виправдовувалося все, що робила радянська влада для максимальної концентрації матеріальних ресурсів, фізичних і духовних сил народу на війну з Німеччиною. Оскільки ці короткі слова прийшли до кожної оселі, до кожної душі, СРСР переміг, мобілізувавши на війну стільки сил, що Німеччина, врешті-решт, не спромоглася нічого протиставити. Наполеон свого часу чітко визначив, що на світі є лише дві могутні сили: шабля і дух. Врешті-решт, дух перемагає шаблю.1 Друга світова була “війною моторів” замість війни шабель часів Наполеона. Проте роль духу виявилася ще вищою, ніж за часів Наполеона чи Клаузевіца. Саме народний дух, виняткова воля до боротьби перемогли успішний німецький вермахт навіть тоді, коли німці вже прорвалися на берег Волги у самому Сталінграді.2
Яскравим прикладом проголошення та реалізації національної ідеї останніми десятиріччями став Іран. Старий монархічний режим уже не виконував позитивної ролі в суспільстві, виступаючи не так гарантом його стабільного розвитку, скільки гальмом на шляху такого розвитку. До того ж він привносив до суспільства цілком чужі західні цінності, тоді як вітчизняна культура перебувала в занепаді та втрачала перспективу. Виступ народу проти такої реальності очолило духовенство, оскільки у різноплемінному суспільстві саме віра предків залишалася безперечним об’єднуючим началом. Після ісламської революції 1979 року країна перебувала у повному хаосі, вся система монархічної влади – у розвалі, збройні сили скинутого шаха – розпалися. Такі умови сусідній Ірак вважав слушною нагодою, щоб силою відібрати у Ірану спірні прикордонні території, які мали чимале економічне значення. Однак військове вторгнення іракців призвело до поразки. Іранська нація була згуртована спільним інтересом – захистом держави. Провідником цієї ідеї знову виступило мусульманське духовенство. На цьому фоні в іранському суспільстві припинилося соціальне протистояння – всі сили були кинуті на захист батьківщини. Відсутність озброєння (наслідок розвалу армії минулого шахського режиму) компенсувалася високою самопожертвою добровольців. Тому вже через рік після початку війни вся територія Ірану була звільнена від агресора, і вже навпаки іранці перейшли до завоювання Іраку. Причиною короткочасного перетворення Ірану з напівзруйнованої країни до об’єднаної сили, регіональної наддержави стала національна ідея, замішана на релігійних почуттях і традиційному протистоянні іранської шиїтської влади з іракською сунітською владою.
Ці приклади наводять на такий висновок. Національна ідея обов’язково формулюється як поклик, звернений до кожного, проголошується вустами найвищого авторитету й усіма можливими способами вноситься до свідомості народу. При цьому в ній міститься короткий та ємний аналіз сьогодення, викликів та загроз буттю нації, а також визначена мета на майбутнє з позицій історичного досвіду нації.
1-а. Національна ідея: з практики інших націй.
Перш ніж поговорити про складові української національної ідеї, варто проаналізувати досвід інших націй. Зокрема, національні ідеї наших найближчих сусідів – Польщі та Росії. Адже вивчення особливостей формування національної ідеї у інших народів може стати в нагоді, можна щось взяти за приклад. У такому запозиченні немає нічого поганого, адже ще Тарас Шевченко наголошував:
…Учитесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь…
Тема вивчення національних ідей інших націй під час пошуків власної національної ідеї серед українства зовсім не нова. Саме в таких пошуках В.Антонович дав унікальний, ледь не єдиний у світовій політичній науці порівняльний аналіз провідної ідеї різних націй та її впливу на процеси державотворення на прикладі слов’янських народів. Цитуємо за виступом Голови Верховної Ради України В.Литвина на сесії Загальних зборів Національної Академії Наук України 29 квітня 2004 р.:
“У великоруської нації бачимо, що її провідну ідею становить принцип, пріоритет державної влади, яку народ настільки шанував, що завжди зрікався на користь її всіх особистих вольностей. Така ідея відповідає грунтовним інстинктам народу… Тому без полеміки можна сказати, що у великоруського народу провідною ідеєю завжди був абсолютизм, за допомогою останнього цей народ і спромігся організувати міцну державу та підкорити інші нації, навіть і такі, що мали інші провідні ідеї.
Друга нація, польська… виділила із себе привілейований стан і дала йому змогу все громадське добро забрати собі на потребу та й повернути на власну користь. Тут провідною ідеєю бачимо вже принцип аристократизму. Польща є зразком демократичної аристократії.
Українському народові прийшовся до типу третій принцип: широкого демократизму і визнання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства.
Неоднаково легко кожну провідну ідею втілювати в життя: трудніше за все ту, що стоїть найближче до людського ідеалу... Найлегше провести в життя ідею авторитету влади, коли народ зрікається особистої волі і віддає себе на волю того, хто зумів у свої руки забрати найбільшу силу... Зовсім трудніше впровадити в життя демократичний принцип.
На те, щоб принцип демократизму набрав переважної сили і значення, треба, щоб громадська маса досягла високого ступеня культурного розвитку та щиро переконалася в правдивості ідеї, треба ще й поміж усіх громадських станів великих особистих жертв на користь ідеї. При низькому ступені культури, коли над громадськими інтересами панує переважно особиста вигода окремих людей та станів, так тоді демократія не має способу розвинутись та взяти гору”.1
Ці слова почасти пояснюють причину невдачі українського державотворення порівняно з польським та російським. Їх провідна ідея та державотворення виявилися менш вимогливими до рівня культури та загального розвитку нації, ніж в українців. Але все ж зауважимо, що висновки Антоновича мали сенс для кінця ХІХ століття, а сьогодні на дворі вже початок ХХІ-го. Тому оцінки Антоновича потрібно істотно доповнити з огляду на бурхливу історію ХХ століття. Тим більше, що філософія здійснила за цей час значний крок вперед і полегшує пояснення багатьох моментів, котрі раніше вважалися мало суттєвими та були поза увагою. Один з найголовніших таких моментів – це усвідомлення того, якою високою в формуванні нації та її провідної ідеї є роль зовнішніх загроз. Адже історія ХХ ст. переповнена прикладами, коли в боротьбі виковувалися нації з груп населення, яке здавалося цілком аморфним і позбавленим будь-якого потенціалу.
Територія Польщі протягом століть була ареною історичних битв. Найперше через те, що піддалася агресивному наступу романської культури у вигляді німецького “Drang nach Osten” (“тиск на Схід”). А, як слушно зауважив відомий англійський дослідник Арнольд Тойнбі, саме Виклик визначає розвиток нації, її консолідацію, мобілізацію, виживання та велич перемоги. Під тиском німецького Виклику й відбулося створення польської нації – найпершої серед слов’ян. Ті з західних слов’ян, хто не спромоглися консолідувати свої сили й протистояти Виклику – зникли. Їх землі сьогодні вважаються історичними німецькими, а їх старі слов’янські назви замінено на аналогічні німецькі (Ельба замість Лаби, Одер замість Одри, Померанія замість Помор’я). На місці старих слов’янських селищ стоять великі німецькі міста з столицею Німеччини Берліном включно.
Польща вистояла у цій боротьбі й навіть перейшла до свого власного “тиску на Схід” – створення “східних кресів” на українських, білоруських, литовських землях, спроби посадити на російський царський трон свого ставленика. У свідомості поляків навіть вималювалися риси ідеальної батьківщини – Польща “від моря і до моря”. Це стало своєрідною частиною польської національної ідеї на багато століть. І як відповідь на польську національну ідею в Російській імперії ХІХ століття були змушені створювати свою ідею, котра виразилася у концепції православного російського народу та гаслі “Православ’я. Самодержавність. Народність”.
Велика роль православ’я також була копією польського взірця, де в основу національної ідеї покладалося католицтво. Католицька церква прийшла на польські землі раніше за інші релігії. Спочатку вона допомогла полякам протистояти німецькому тискові, вибивши з рук хрестоносців пропагандистський козир боротьби з язичниками. Бажаючи міцно закріпитися, вона тісно пов’язала себе із захистом польської мови та культури, спромоглася нагромадити, опрацювати й чітко визначити побажання польського народу. Тому не дивно, що коли в 1961-1965 роках відбувалося святкування тисячоліття польської державності і культури, одночасно це було й тисячоліттям польської католицької церкви. До речі, подібну до польського католицтва роль відіграла українська греко-католицька церква на Західній Україні, особливо у ХІХ-ХХ ст.
Католицька церква та власна історія, що складають фундамент польської національної ідеї, у ХХ ст. виявилися сильнішими навіть за ідеологічні течії в польському суспільстві. Наприклад, прихід до влади польських комуністів насправді не змінив нічого в польській національній ідеї, хіба що до неї стали вживати слово “соціалістична”. Подивимося уважно на кроки польських комуністів. Протягом всього існування Польської Народної Республіки польські генерали, які вчилися в СРСР та воювали проти фашистів у складі Радянської Армії, найпершим своїм завданням ставили зберігання непорушності західного кордону з Німеччиною по рікам Одер та Нейсе. Вони врахували історичний досвід польського протистояння з Німеччиною, і в обмін на соціалістичні перетворення країни заручилися підтримкою СРСР як гаранта непорушності польських кордонів. Тобто інтереси Батьківщини у них були на першому місці. Коли ж у 1980 р. виникла загроза вторгнення військ Варшавського Договору до Польщі, вони зробили все можливе, щоб цього не допустити. Введення в країні військового стану під керівництвом міністра оборони В.Ярузельського було кроком, після котрого у Варшавському Договорі вже ніхто не міг вимагати повторення з Польщею чехословацької моделі 1968 року.
Не відставали від військових і польські комуністи. Генерал армії Олександр Майоров, що в 1968 р. командував 38-ю армією Прикарпатського округу, а потім був першим командуючим Центральної групи військ Радянської Армії (у Чехословаччині), згадує свій візит до першого секретаря Польської об’єднаної робітничої партії Гомулки. У своїй книжці “Вторгнення. Чехословаччина, 1968. Свідчення командарма”, Майоров наводить деталі, котрі характеризують польських комуністів з невідомого нам боку. Наприклад, щодо їх ставлення до католицької церкви. У приймальні на дачі Гомулки генерал Олександр Майоров зустрів польського генерала Флоріана Сивицького, який командував військовим округом у Вроцлаві. Виходячи від Гомулки, Сивицький зробив річ, нечувану для радянського комуніста:
“Таинственно и интригующе звучало предупреждение Сивицкого. А он сказал: