Geum.ru

І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материалаКнига

Содержание


4-б. Поява народів.
4-в. Переддень нації
Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший
Хозяин земли русской – есть русский (великорусс, малорусс, белорусс – это все одно) – и так будет всегда
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

4-б. Поява народів.


Після зародження і становлення етносів у Європі в Х-ХІІ ст. розпочався процес їх розвитку в народи, тобто спільноти більш високого рівня. Наприклад, увібравши до себе представників інших родів, племен, етнічних груп, та витворивши на основі їх змішування нову етнічну ідентичність. Дослідник І.Лисяк-Рудницький, визначаючи націю насамперед як політичну одиницю, писав про народ так:

“Те, що творить народ – це сукупність певних об’єктивних прикмет, таких як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайний (просторовий і часовий) “народний характер”.1

Але існування цієї спільноти було радше об’єктивним, оскільки вона склалася не внаслідок свідомої волі її членів, а завдяки попередньому ходу історії. Саме тому народи виходять на авансцену історії Європи приблизно з кінця XV ст. – тобто через деякий час, підготовчий період раннього середньовіччя (як Київська Русь в історії українців, Німецька імперія в історії німців, середньовічні Угорське, Польське, Чеське королівства, Болгарське царство в історії своїх народів, тощо).

Ці спільноти на відміну від націй ще не були організовані за національною ознакою, тобто “по вертикалі” (коли члени спільноти усвідомлюють свою єдність саме за національністю). Вони в середньовічні часи організовувалися “по горизонталі” – за станами.

Становий поділ був найважливішою складовою суспільства. І якщо ти належав до шляхти, то це було значно вагоміше, ніж етнічність. Наприклад, магнат Ярема Вишневецький у XVII ст. мав законні підстави для зазіхань на корону Речі Посполитої, хоча навіть не був польського походження (за етнічною приналежністю він був русином, тобто українцем, як би сказали сьогодні). Врешті-решт, його син Михайло таки став королем Речі Посполитої. А століттям раніше у Великому Князівстві Литовському гетьманом та віленським каштеляном (тобто по-сучасному міністром оборони та головою влади у столиці) став русин Сапега. Він не тільки не належав до “титульного” литовського етносу, а взагалі був православним, обіймаючи винятково католицькі посади. Подібних прикладів багато у європейській історії.

Німецький історик Адреас Каппелер зауважує з цього приводу про складові частини середньовічних спільнот тих донаціональних часів:

“Етнічна самосвідомість була такою складовою, але не настільки важливою. Релігія, становий поділ, династія та інші складові мали більше значення”.1

Ці спільноти не мали таких феноменів, без котрих неможлива нація, як націоналізм та національний рух з широкою участю населення в політиці. Натомість носіями об’єднуючих ідей цих спільнот були представники елітних станів. Тому ці нації ще називають “донаціональними” або “становими”. Так, Річ Посполита була шляхетською державою, а належність до шляхти (і взагалі до тогочасного “польського політичного народу” – “natio Polona”) визначалася не польським етнічним походженням, а становою приналежністю та віросповіданням. Тому так багато тогочасних “поляків” на практиці виявилися русинами: Вишневецькі, Острозькі, Збаразькі... Видатний український історик Володимир Антонович наприкінці ХІХ ст. досліджував стародавні акти і знайшов 700 прізвищ українських шляхетських родів, які перейшли до католицтва і полонізувалися. Однак попри руське етнічне походження вони були справжніми поляками та лютими ворогами українського козацтва. Наприклад, Ярема Вишневецький присягався в костьолі, що не випустить з рук зброї, доки не знищить бунтівників і не викорінить схизми (православ’я) в Україні. Під час своїх каральних експедицій по селах він наказував страчувати православних так, “щоб було чути, як вмирають”.

Повна аналогія простежується і з українською спільнотою тих часів. Коли українські історики ведуть мову про так звану “козацьку націю”, то зайвий раз підкреслюють замкнену елітарність (становий характер) цієї спільноти. І ця “нація” втілювалася в козацькій старшині, що поповнювалася з старих козаків, “покозачених” селян і шляхти. Вся здобута держава не даремно іменувалася Військом Запорізьким. Етнічність у даному випадку не відігравала важливої ролі. За давнім козацьким звичаєм, до козацьких лав міг потрапити не лише русин (українець), але будь-хто за умови прийняття православної віри та січових порядків. Ось і знаходимо в середовищі козацької старшини XVII ст. поляків, татар, сербів, московитів (росіян), тощо.

Аналогічної думки дотримуються й іноземні дослідники націогенези українців. Так, говорячи про “козацьку націю”, польська дослідниця Тереза Хінчевська-Геннель згадує передусім шляхту і козацтво. У канадця Франка Сисина ця “нація” – це “руська знать”.1 Приблизно з кінця XVI ст. ці стани починають усвідомлювати свою приналежність до власної “нації”. Як показує “Хроніка” Мацея Стрийковського (1582 рік), вже тоді використовується поняття “руський народ” за аналогією з “natio Polona”.

Щоправда, спершу “руський народ” був аморфним поняттям, бо вказував на православне населення Речі Посполитої, а не на певну політичну й історичну спільноту. Однак вже з 20-х років XVІI ст. “руський народ” набуває конкретності. Усі сучасники розуміли під ним козацько-шляхетську та церковну групи населення територій, історично пов’язаних із Київським і Галицько-Волинським князівствами (тобто з етнічними межами України).

Серед складових головної ідеї цієї “нації” знаходимо захист православної віри, козацьких прав (станових привілеїв), до яких швидко додається й історико-ідеологічний чинник: генетичний зв’язок та спадковість з Київською Руссю. Початки цього були закладені митрополитом Петром Могилою, який підтримував тісні зв’язки з старшиною та із захопленням збирав і вивчав старожитності княжої доби, відбудовував старі церкви.

Цю роботу Петра Могили (до речі, молдованина за походженням) важко переоцінити. Адже його стараннями “руський народ” (тобто шляхта і козацька старшина – “руська знать”) отримав важливу ідею про “київську спадщину”, що узаконило й історично обґрунтувало його політичні амбіції. Саме звідси беруть свій початок тогочасні ідеї козацької старшини про організацію власної церкви з центром у Києві, утворення “князівства Руського” та поширення його влади й козацького устрою на всі колишні землі Київської Русі в межах українських етнічних територій.

Останнє яскраво простежується на твердій та незмінній політиці старшини Богдана Хмельницького по приєднанню Галичини та поширенню Війська Запорізького до давніх історичних кордонів Київської Русі. Показово, що від часів падіння у XІV ст. Галицько-Волинського королівства уже вся Європа забула про давню приналежність Галичини до України-Русі, щиро вважаючи її історичною часткою Польської держави. Шведський король Карл Х Густав, наприклад, не визнавав вимог свого козацького союзника на Галичину. А оскільки вся Польща мала увійти до складу його держави, то і Західна Україна теж планувалася під шведською владою. У жовтні 1655 р. на підставі визнання Україною шведського протекторату Карл Х навіть вимагав від Богдана Хмельницького передати Львів та вивести звідти козацькі війська. У пізніших переговорах з угорцями шведська дипломатія проектувала такий поділ західноукраїнських земель, щоб місто Львів, вся Східна Галичина, Покуття і частина Поділля перейшли до Молдавії, а Сяноцька, Перемишльська, Белзька і Холмська землі залишилися під владою Швеції.

Перебуваючи під Львовом Хмельницький прямо заявив, що він “став уже паном всієї Русі і нікому ніяким способом її не пустить”, відкидаючи будь-чиї претензії на Західну Україну. У наступному козацька старшина завжди обережно ставилася до шведських пропозицій, пам’ятаючи небажання короля Карла Х Густава визнати права України на свої західні землі. У січні 1657 р. рада старшини навіть прямо відмовилася вести переговори з шведським послом, доки Швеція не визнає за Україною “права на всю стару Україну, або Русь, де грецька віра існувала, і мова ще існує, аж по Віслу”.1

Після цієї дипломатичної невдачі Карл Х Густав направив до Богдана Хмельницького посла Густава Ліліенкрону з детальними інструкціями, в яких визнавалася приналежність до держави “руського народу” всіх стародавніх руських земель. Після цього шлях до україно-шведського порозуміння був відкритий.

Ця наполегливість старшини у військово-дипломатичній царині, її небажання поступатися історико-ідеологічним чинником заради конкретної військової допомоги шведсько-угорських союзників, яскраво свідчить про закінчення процесу відокремлення “руського політичного народу” із “natio Polona”. Цей “народ” (пізніше названий дослідниками “козацькою нацією”) вже фактично був самодостатньою політичною спільнотою, чиє існування санкціонувалося Божим промислом (Київські князі), узаконюється наявністю власної династичної традиції (князі) та втілюється в персоніфікованій безперервності своїх лідерів (панів-шляхти). Дисгармонію в цю струнку систему нації вносила її станова обмеженість та відсутність національної свідомості. Тобто та сама організація “по горизонталі” – за станами, а не “по вертикалі” – за національністю, яка долає станову обмеженість.

Якби на той момент існувала не середньовічна спільнота (“козацька нація”), а справжня нація у сучасному розумінні цього слова, то можна було б говорити про наявність національної свідомості та національної ідеї. Її складовими вважалися б захист віри, прав, вольностей, історичної спадщини та надбань, політичне самовизначення. Однак станова свідомість козацької старшини ще була далекою від національної свідомості. А під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького кожен стан переслідував власну мету. Селянські повстанці Хмельницького різали впень “жидів і ляхів” зовсім не тому, що прагли політичної незалежності для такої важко уявлюваної на той час спільноти, як “українська нація”. Їхні провідники також ще не мислили такими категоріями, дбаючи передусім про станові привілеї.

Єдиною об’єднуючою ідеєю був захист православної віри від католицьких утисків, бо ніщо інше не було у свідомості різних станів спільним. Тільки з часом з’явиться це спільне – національність (національна свідомість та розвинена на її базі національна ідея). Однак для XVII ст. про це говорити ще зарано. Інакше не відбулося б сумнозвісної “Руїни”, коли “нація” з козацької старшини без національної ідеї (замість такої ідеї добре послугувало хоча б єдине розуміння своїх інтересів та загроз їм) виявилася роздертою на шматки внаслідок внутрішніх чвар, роздмуханих сусідами.

Тим не менше, цей період став часом становлення українського народу, визначення нашого “ми” проти польського “вони” та оформлення на базі етносу перших політичних вимог (поки що у вигляді “козацьких прав та вольностей”):

“…Можна погодитися з тим, що в XVI-XVII ст. виникли передумови для формування певної форми свідомості, яку згодом, значно пізніше, почали називати національною, і становлення якої відбулося в наступні століття”.1

Сучасні дослідники, говорячи про національно-визвольний характер козацьких повстань, використовують поняття “національний”, так би мовити, авансом. Тобто з висоти сьогодення. У ХІХ ст. цей період був оспіваний Тарасом Шевченком і через його твори увійшов до серця кожного, хто визначає себе як українця. Козацька еліта започаткувала для українства “старокиївську княжу спадщину”, а також “козацький дух”, який став синонімом українського національного духу.

Правоту цього висновку доводить і той факт, що подібні періоди є в генезисі інших європейських націй. Наприклад, чехи протягом XVIII-XIX ст. піддавалися цілеспрямованій германізації. Величезну роль у протидії цьому відіграла історія чеського народу, де був період формування етносу в межах старого Чеського королівства (чеський аналог нашої старокиївської спадщини), масовий рух гуситів, а також чеське повстання XVII ст. за повернення своїх прав (аналог нашої козаччини й Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького). Завдяки цьому поступовому національному шляху чехи не стали німцями, як багато інших західних слов’ян, а відродилися й створили власну націю на початку ХХ ст. Так само, як українці витримали полонізацію, русифікацію й асиміляцію, витворивши завдяки історичній спадщині свою націю.

Отже, і цей етап на шляху до творення української нації є цілком закономірною складовою, відтвореною в загальних теоретичних схемах генезису європейської нації, змальованих багатьма істориками й соціологами. Тому ми спостерігаємо аналогічні періоди в становленні інших націй, а вся історія українства стає природною складовою етнічної історії Європи.


4-в. Переддень нації.


XVIIІ ст. і більша частина ХІХ ст. є тим періодом, котрий істотно відрізняє історію української нації від частини інших європейських націй. Власне, саме в цей час у Європі і з’явилися перші нації. Каталізатором процесу стали промислова революція та Велика Французька революція (зміна способу виробництва з вирішальним ударом по феодалізму й ламання станового поділу суспільства). Визначний історик, професор Австралійського національного університету Юджин Каменка так зауважує щодо впливу Великої Французької революції на появу нації:

“Французька революція була перш за все бунтом проти старого порядку, проти застарілого ладу, який порядкував людьми і суспільством. Революція повстала проти королів і станів іменем народу. Як складова цього повстання концепція “нації” набула нового політичного значення. Оскільки королям судилося втратити свою владу, а “народові” судилося зайняти їхнє місце, то народ слід було в якийсь спосіб згуртувати, надати йому цілісності, що мала б свої контури і межі. Отож концепція нації виходить на перший план як фундаментальна політична категорія”.1

Однак націями тоді стали тільки ті народи, які мали своїх сюзеренів та монархічні держави: англійці, французи, іспанці, угорці, поляки, почасти росіяни... Тобто ми спостерігаємо вже визначений вище перший тип формування європейських націй – нації-держави.

Український шлях націотворення належав до іншого типу, характерного для східноєвропейців, коли держава стає наслідком існування сучасної нації, а не причиною. Для всіх націй такого типу цей період іноді називають “втраченим”, чи, так би мовити, часом “національної сплячки”.

Зауважимо, що етнос у цей час не перестає існувати. Навіть навпаки, етногенез триває. Але націогенез відсутній, оскільки етнос є складовою частиною інших держав, де піддається атакам по включенню до інших націй (у даному випадку націй-держав). У тих випадках, коли потуги влади вдалися, маємо повне припинення націогенези і навіть припинення етногенези (етнос поступово перетворюється на місцеву гілку титульної нації і, врешті-решт, зникає). У тих випадках, коли потуги влади не вдалися, маємо поступове формування бездержавних націй і перетворення колишніх ненаціональних станових монархій на “в’язниці народів”. У Європі це справедливо для Австро-Угорщини, Російської та Османської імперій.

Як це виглядало стосовно українців? Складнощі історичної долі України в XVIІ ст. не дозволили втримати надбання Визвольної війни. Аналізуючи події 1654 р. з висоти сьогодення можна однозначно стверджувати: це був своєчасний і необхідний для України дипломатичний крок гетьмана Богдана Хмельницького, продиктований тодішніми воєнно-стратегічними обставинами.1 Але потрібно зняти усі пізніші політичні нашарування з цієї угоди. Йшлося про типовий військовий союз двох окремих держав і не більше того, а взаємні зобов’язання чітко визначалися договором. Ось як говорять про це сучасні неупереджені російські дослідники:

“Следовало бы признать, что Богдан Хмельницкий… искал не столько союза со “старшим братом” и общности исторических судеб, сколько союзника для Украины в той кровопролитной борьбе, которую она вела. <…> Народ, почти все время своего существования принужденный вести войну то с одним, то с другим захватчиком, не спешит безоглядно кидаться в объятия другого народа”.2

Проте хід війни швидко виявив значні протиріччя української та московської політики. Постійні порушення договору 1654 р. з боку Москви ще за життя Б.Хмельницкого вирішили майбутній розрив України цього союзу. Андрусівське перемир’я, укладене Москвою з Польщею за спиною Війська Запорізького у порушення договору 1654 року поклало край “російському векторові” української політики. Тепер з опорою на Швецію гетьман хотів створити таку політичну комбінацію, котра забезпечила б Україні незалежне становище. На жаль, Хмельницький зарано помер, і цей план був надто невміло реалізований його наступником гетьманом Виговським. І сумним фіналом усім тодішнім потугам України виглядають наповнені розпачем поетичні рядки з поеми Великого Кобзаря “Чигирине, Чигирине”:


За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?


Москва впевнено крокувала до своєї мети—повного підкорення України,—змінюючи гетьманів залежно від потреб. Кожний новий гетьман підписував з нею договір, котрий все більше обмежував українські права. Мало того, вони самі прохали про це, а московський цар лише робив вигляд, що задовольняє прохання старшини. Проте не зважаючи на найбільшу слухняність майже всі гетьмани закінчували однаково—на засланні.

Безперервна боротьба, втрати, а особливо поведінка московського “союзника” поступово привели українство до гіркого розчарування. Не вбачаючи інших можливостей, частина козацької старшини зосередилася на закріпленні власних здобутків, свого пануючого статусу в суспільстві. І з цього негайно скористалася Москва – новий господар українських земель.

Перетворена за Петра І на імперію, Росія швидко звернулася до асиміляційної політики. Видатний митець слова Микола Гоголь з цього приводу так зазначав у своїх “Роздумах Мазепи”, написаних водночас із повістю “Тарас Бульба” в 1834-1835 рр.:

“Такая власть, такая гигантская сила и могущество (царя Петра І—авт.) навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно, принадлежавший Петру издавна (тобто росіяни—авт.), униженный рабством и деспотизмом, покорялся, хотя с ропотом…

Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своей жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с народом русского самодержца…”1

Першим кроком по цілковитому знищенню українських інституцій (військової організації, гетьманської влади) стали репресії Петра І, коли Запорізька Січ була розгромлена силою зброї. За наказом царя “светлейшему князю” Меншикову “Батурин в знак изменникам (понеже боронились) другим на приклад сжечь весь”, російські війська вщент зруйнували й вирізали гетьманську столицю. Так було покладено край державницьким сподіванням, але деякий час Гетьманщина ще зберігалася в якості автономії.

До рішучих дій з остаточного вирішення української “проблеми” Росія приступила, коли достатньо міцно затвердилася у Північному Причорномор’ї. Як колись поляки побудували фортецю Кодак для контролю над Запорізькою Січчю, так і царат у 1735 р. розташував навпроти неї Новосіченський ретраншемент з російським гарнізоном. На козацьких землях активно будувалися слободи запрошених Росією з Європи колоністів. Так, у 1751 і 1753 рр. внаслідок переїзду сербів на запорізьких землях утворилися так звані Нова Сербія і Слов’яносербія. Уряд щорічно асигнував на їх облаштування значні кошти. Також осідали на стародавніх козацьких землях болгари, греки, молдавани, німці з Прусії… 1770 року Пилип Львівський писав з цього приводу останньому запорізькому кошовому отаману Калнишевському: “Вічная пам’ять нашим степам. Проспали.”2

Після переможної російсько-турецької війни 1768-1774 рр. розвиток подій різко прискорився. Німкеня Катерина ІІ негативно ставилася до будь-яких регіонів з особливим статусом і намагалася урівняти всі провінції в їхньому безправ’ї перед її абсолютною владою. Козаки активно воювали за Росію, і вище російське командування не раз відзначало їх заслуги, хоча особливо не берегло їх життів. Той же Калнишевський отримав золоту медаль, майже тисяча козаків—срібні. У своєму рескрипті Катерина ІІ навіть обіцяла козакам “усугубить милости”. У повній мірі ці “милости” впали на козаків 4 червня 1775 р. У той час, як більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія генерал-поручика Текелі у складі 10 піхотних полків та 53 ескадронів кавалерії оточила і зрівняла з землею Запорізьку Січ. При потребі генералу Прозоровському доручалося також “произвести диверсию” проти запорожців з боку Слобідської України.3 Отамана Калнишевського й старшину, не зважаючи на їх проросійський курс і минулі заслуги, заарештували та відправили на заслання.

Тепер остаточне перетворення України на звичайну російську провінцію стало вирішеною справою. У 1781 р. під приводом імперської адміністративної реформи скасували старий полковий устрій в Україні. Потім перестало існувати славетне козацьке військо, полки котрого переформували на регулярні уланські або гусарські. Нарешті, у 1783 р. відбулося юридичне закріпачення селян. Запорізької Січі—цього символу волі українського народу, його прагнення до свободи—вже не існувало, і ніщо не могло стати на заваді кріпосницькій політиці Катерини ІІ. Таким був сумний фінал Переяславської угоди 1654 р. Такою виявилася ціна всіх московських обіцянок, гарантій та присяг.

Герцен так висловлювався про сутність російської політики щодо України:

“Добровольно присоединившись к Великороссии, Малороссия выговорила себе значительные права. Царь Алексей поклялся их соблюдать. Петр I, под предлогом измены Мазепы, оставил одну лишь тень от этих привилегий, Елисавета и Екатерина ввели там крепостное право. Несчастная страна протестовала, но могла ли она устоять перед этой роковой лавиной, катившейся с севера до Черного моря и покрывавшей все, что носило русское имя, одинаковым ледяным саваном рабства?”1

Навіть такі “спеціалісти” з “українського сепаратизму”, як В.Копистянський, визнавали, що “малорусское население, дождавшись своего политического воссоединения с Россией, жестоко было обмануто в своих надеждах и испытало горькое разочарование”.2

Зазначимо, що це є зважені російські оцінки російської ж політики щодо України.

Поряд із знищенням національних організацій та автономних прав розгорталася цілеспрямована асиміляційна політика. Ставка робилася на створення таких собі “малоросів”, “людей двох націй” – українців за етнічним походженням, але росіян за політичним самоусвідомленням. Таким чином на практиці виглядала та сама схема про збереження етногенезу (етнічного розвитку української спільноти) при одночасному припиненні націогенези (подальшому розвитку народу в націю). Українська еліта в обмін на перетворення на “політичних росіян” отримувала в імперії шанси на блискучу кар’єру аж до міністрів та канцлерів. Те ж саме стосувалося представників духовенства, просвітителів і митців. А зважаючи на те, що в перший після приєднання до Росії час освітній рівень в Україні був значно вищим, багато з українців дійсно досягали в новій імперії значних висот. Російський дослідник С.Бесонов у 1871 р. так зазначав з цього приводу:

“Прибульці (малороси) зайняли тут (у Великоросії) найвидніші і найвпливовіші місця, від ієрархів до управлінь консисторій, ними влаштованих, від вихователів царської родини до настоятелів монастирських, до ректорів, префектів і учителів ними таки заснованих шкіл, до кабінетних і типографських учених, діловодів, дяків, секретарів. Усе майже підпадало під їх безперечний вплив: богословське учення, виправлення священного й богослужебного тексту, друк, церковна адміністрація, храмовий і домашній спів, ноти.”1

Особливо прискорився цей процес після видання імператрицею Катериною ІІ у 1785 р. “Хартії дворянських вільностей”, за якою українська старшина зрівнялася у правах з російськими дворянами. В такий спосіб царат міцніше прив’язував Україну до влади своєї корони. Прагнення до кар’єри і станового благополуччя, на думку Катерини ІІ, мало перебороти “умоначертания прежних времен”. Адже чимало українців замість захисту інтересів та вільностей самої України тепер витрачали свої сили, розум, енергію та життя на подальше “збирання” Росією різних земель. Таких прикладів можна наводити багато: князь О.Безбородько (канцлер Російської імперії), граф П.Завадовський (міністр освіти), Д.Трощинський (міністр фінансів), В.Капніст, В.Кочубей, Г.Полетика, а ще Милорадовичі, Вронченки, Миклашевські, Скоропадські…

Їхню позицію найяскравіше характеризують слова людини з близького оточення російського імператора, нащадка козацького роду Віктора Кочубея:

“ Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший… Моє становище підносить мене над усякими дріб’язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (тобто України.—авт.) з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують”.2

Все це були безумовно талановиті люди. На жаль, як бачимо, коли вони включалися до російської імперської культури, вони виявлялися безповоротно втраченими для України. Асиміляційна політика царату мала значне ідеологічне підгрунтя. І так сталося, що біля її витоків, на жаль, стояли саме малороси – політичні росіяни українського походження.

В 1674 р. у Києві був уперше надрукований “Синопсис”, складений одним з українських православних ієрархів, як припускають, архімандритом Києво-Печерської лаври Інокентієм Гізелем. У книжці говорилося про єдність державної традиції Київської Русі, про спільну династію Рюриковичів і навіть про єдиний “православнороссийский” народ. Цим твором переслідувалася цілком конкретна політична ціль. Гізель був сучасником гетьмана Богдана Хмельницького. Тому він цілком в дусі гетьманової політики намагався підштовхнути Московське царство до продовження війни з поляками за остаточне звільнення православних українців з-під їх влади (нагадаємо, що за кілька років до цього Москва уклала з поляками Андрусівське перемир’я, розділивши українські землі). Крім того, “Синопсис” мав допомогти козацькій старшині та українському духовенству залишитися правлячим станом в Україні. А це у XVIІ ст. було вельми сумнівним, оскільки в Московському царстві з великою пересторогою ставилися до української еліти. Досить згадати, що московська церковна влада вимагала повторного хрещення навіть від православних духовних осіб, які їхали з України до Москви. “Синопсис” мав зменшити упереджене ставлення російської влади до українців.

Проте “Синопсис” отримав у Росії зовсім інше відлуння. Аж до 1760-х рр. він залишався єдиною в імперії навчальною книжкою з історії, зберігав популярність до середини ХІХ ст., витримавши біля 30 перевидань. І хоча з часом відношення до “Синопсису” як до історичного твору ставало все більш критичним, однак ідею єдності Великої та Малої Русі з нього запозичили всі історики Росії – від М.Карамзіна до С.Соловйова та В.Ключевського. Саме звідси бере свої корені ідеологія “большой русской нации”, котра слугувала підгрунтям для політики русифікації східних слов’ян. Розроблена за вирішальної участі російських вчених-істориків, ця ідеологія співпадала з старою мрією великого російського поета О.Пушкіна про часи, коли “все славянские реки сольются в русском море”.

Найкоротше сутність цієї концепції сформулював відомий російський письменник Ф.Достоєвський:

“ Хозяин земли русской – есть русский (великорусс, малорусс, белорусс – это все одно) – и так будет всегда”.1

Розробка і оформлення цієї концепції стали останнім акордом у становленні російського націоналізму та великодержавного шовінізму. Велика нація мала стерти самобутність українського народу й піднести його на вищу щабель в етнічній ієрархії Російської імперії. Щоправда для цього потрібно було відповідати деяким умовам.

“Украинцам и белорусам, официально считавшимся русскими, –зазначає сучасний дослідник Андреас Каппелер, – в принципе была открыта любая дорога – при условии, что они владели русским языком”.1

Від себе додамо, що окрім визнання себе росіянином потрібно було ще бути православним, звичайно, з пастви московського патріарха.

Діючи в межах цієї ідеології, імперія не звертала уваги на культурну й історичну відмінність України від Росії, пояснюючи це регіональною специфікою місцевих росіян. Однак коли у ХІХ ст. під час українського відродження з’явилися спроби трактувати “малорусское наречие” як окрему українську мову, вся імперська ідеологія захиталася: “одним украинцем больше – значит одним русским меньше!” Тому робилися спроби “наукового” пояснення, звідки взялися такі нелогічні та шкідливі для російської справи українці. Нехай читач пробачить авторові великі розміри цитати, але наступні слова вельми яскраво свідчать, до якої печерної ненависті скотилися російські шовіністи у своїх намаганнях оббрехати й знищити українство:

“Как же понять такой парадокс, что русские ненавидят свою “русскость” как что-то им чуждое и отвратительное (себто українці не бажають асимілюватися—авт.)? Мы полагаем, что это странное явление может быть объяснено только из учения о расах. Население Южной России в расовом отношении представляется смешанным. … Наблюдения над смешением рас показывают, что в последующих поколениях, когда скрещивание происходит уже только в пределах одного народа, тем не менее могут рождаться особи, воспроизводящие в чистом виде предка чужой крови. Знакомясь с деятелями украинского движения начиная с 1875 года не по книгам, а в живых образах, мы вынесли впечатление, что “украинцы”—это именно особи, уклонившиеся от общерусского типа в сторону воспроизведения предков чужой тюркской крови, стоявших в культурном отношении значительно ниже русской расы. … Известно, что в низших расах воплощаются духи тоже низших качеств, то понятно, почему “украинцы” отличаются обыкновенно тупостью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством и нравственной распущенностью. Такие свойства низшего духа в полной мере присущи были самому украинскому святому и пророку Тарасу Шевченко. Поэзия его… огрубляет, развращает, озверивает”.1

Його виданню активно сприяв князь О.Волконський—досить освічена людина. Щоправда, за царської влади ніхто не наважився відкрито назвати всіх українців етнічним збоченням, оскільки довелося б пояснювати вплив тривалих зв’язків з татарами на сам російський народ. Тому в Росії офіційно змальовувалося українство як результат ворожої польської чи австрійської “інтриги”.

Це дуже добре усвідомлював наш земляк, помічник попечителя Київського учбового округу, голова Археографічної комісії М.Юзефович—найяскравіший представник генерації малоросів. Щиро вважаючи себе “русским человеком”, а Російську імперію “своєю” державою, він поряд з імперськими шовіністами доклав чималих зусиль у боротьбі проти українського відродження, розсилаючи доноси жандармам:

“М.В.Юзефович и по семейным традициям, и по служебному воспоминанию в духе императора Николая Павловича бережно охранял русское государство от возможных опасностей. В деле Кирилло-Мефодиевского братства он, по преданию, пожертвовал своими симпатиями к Н.И.Костомарову, чтобы исполнить свой долг. … М.В.Юзефович пристально следил за общественной жизнью Киева и с ужасом замечал то противогосударственное направление, которое начало проявлять украинское движение в лице М.П.Драгоманова и его последователей”.2

Схильність “русских людей” робити доноси владі на близьких помітили іноземці ще в Московському царстві. Так що Юзефович був зразковим “русским человеком”. Імперія помітила свого пильного та благонадійного громадянина. За особистою протекцією шефа жандармів генерала Потапова імператор Олександр ІІ ввів Юзефовича (попри його порівняно невисоку посаду) до складу державної спеціальної наради з питань протидії українофільству. Крім Юзефовича й самого Потапова до наради входили також міністри внутрішніх справ Тимашев, освіти Толстой, а також обер-прокурор Святішого Синоду, котрий перетворив російську православну церкву на інструмент найчорнішої реакції, Побєдоносцев.

На нараді Юзефович подав для урядового розгляду доповідну записку. Там він наголошував на великій загрозі “триединой русской нации” з боку українофільства – “измышлений австрийско-польской интриги” з метою “подорвать у Малороссии сочувствие к Русскому государству”:

“Между Русскими племенами никогда не было национальной розни. Вера, язык, исторические начала и идеалы – все у них общее… Их этнографические цвета сливаются как радужные, неделимые между собой полосы… Киев со своей общерусской святыней, Москва с общерусским царем служили такими звеньями нашего народного единства, которых не могла разорвать никакая внешняя сила”.1

Пасквіль Юзефовича, посилений матеріалами Головного управління у справах друку, становив підвалини цензурного акту 1876 р. про заборону української мови, названого істориками Емським указом. Крім того, він ще відомий під назвою “закону Юзефовича”. Декілька пунктів імператорського указу, сформульованих нарадою, мали припинити українофільську пропаганду, поширення україномовної друкованої літератури та ввезення її з-за кордону.

Загалом Юзефович – це продукт тривалої асиміляційної політики. Саме з таких благонадійних малоросів мала складатися українська частина “триединой русской нации”.


* * *


Отже, на рубежі XVIII-XIX століть усе виглядало так, нібито асиміляційні зусилля Російської імперії увінчалися успіхом. Гетьманщину було остаточно знищено, автономні установи ліквідовані, культуру зведено до рівня фольклору, а все місцеве життя безнадійно спровінціалізовано. Селян покріпачено, освічені прошарки населення зрусифіковано. Становище погіршувалося швидко і, здавалося, безповоротно. Навіть О.Павловський, з під пера якого у 1818 р. вийшла граматика української народної мови, був упевнений, що їй недовго вже судилося жити, а його граматика може стати останнім свідченням про неї. Принаймні, він мотивував свою працю суто антикварними мотивами, називаючи українську мову “ані живою, ані мертвою”, “наріччям, яке зникає”.

Але саме в ці часи розпочався процес розвитку нації. Ще раз згадаємо класифікацію чеського соціолога Мирослава Гроха, який виділяв три етапи цього розвитку: академічний, культурно-освітній і політичний. Розглянемо їх по порядку.

На першому етапі серед місцевих еліт з’являється науковий та аматорсько-антикварний інтерес до різних виявів етнічної окремішності: мови, фольклору, народних звичаїв, локальної історії тощо. І саме в скрутні часи на рубежі XVIII-XIX століть бере свій початок цей етап. Необхідні для цього передумови були. У 1824 р. генерал О.Михайловський, відвідавши Україну, писав:

“Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, выгодно к России расположенным; во всех господствовал явный дух оппозиции. У них есть пословица: “он всем хорош, да москаль”, то есть русский и следовательно есть злой или опасный человек. Такая ненависть происходила от нарушения прав Малороссии, от упадка кредита в промышленности, от возвышения налогов, которые в Малороссии произвели повсеместную бедность, и от дурного устройства судебных мест, где совесть была продажная”.1

Цей місцевий патріотизм поки що мав не політичне, а радше археографічне забарвлення. Він спрямовувався у минуле, а не в майбутнє народу. Втративши автономію, “отці нації” плекали пам’ять про неї. Їхній підхід був консервативний, але вони забезпечили необхідну частку натхнення для пізніших українських націоналістів. Вони виявили певну незалежність мислення, яка згодом допомогла пізнішим українцям відмежуватися від Росії. Іншими словами, на відміну від поляків, український опір імперській асиміляції мав характерною рисою не войовничість, а ностальгію по втраченим здобуткам часів козаччини. Але ця ностальгія згодом ляже в основу новочасної української національної ідеї.

Яскравим прикладом цього стали тогочасні твори української літератури – знамениті переробки Котляревським “Енеїди”, Лобисевичем “Буколіка” давньоримського поета Вергілія. Разом з антикварною історичністю українського життя тут явно спостерігалися кроки в майбутнє. Зокрема, подолання цензурних утисків, перехід від старої книжної мови, що вийшла з ужитку, до народної мови.

Епохальним на цьому етапі стала діяльність Братства святих Кирила та Мефодія. Всі попередні інтелектуальні рухи України ХІХ ст. були тільки відображенням аналогічних явищ у житті Росії (слов’янофільство, народність, історизм). Часто українці задовольнялися певною нішею в російських рухах, якщо ті рухи були хоч трохи терпимі до прояву специфічно українських інтересів.

Вони не були націоналістами в сучасному розумінні слова, але все ж виявляли свою українську тотожність і викликали на неї різноманітну реакцію російської влади.

Однак від Братства святих Кирила та Методія українці почали розробляти свої власні ідеї, у центрі яких були проблеми української національної долі. Від цієї та подібних до неї аматорських студій серед групи українських інтелектуалів поступово виникло спільне розуміння щодо головних елементів окремої української культури. А це спільне розуміння стало основою української національної свідомості та ідеї.

Особливо визначальною тут стала творчість члена Братства святих Кирила та Мефодія, нашого Великого Кобзаря Тараса Шевченка. Він був першим, хто підніс селянство до рівня народу, членами якого вважалися раніше тільки аристократія, шляхта і духовенство. Твори Шевченка з однаковим ентузіазмом читали всі групи населення, долаючи таким чином прірву, яка розподіляла їх на окремі стани, і витворюючи нову, досі незнану духовну спільноту. Він же і дав їй нову етнічну назву “українці” замість старої “руські”, що широко використовувалася владою в інтересах проекту створення “триединой русской нации”.

Врахуємо, що це співпало з пришестям у Європу “доби націоналізму”, яка відкривала перед малоросами альтернативу перед перспективою повної асиміляції в імперії. Цим, власне, і скористалася новонароджена українська інтелігенція, поступово створивши проект окремої української нації.

Російська влада швидко усвідомила небезпеку від, здавалося, безневинних антикварних пошуків групи вчених і митців. Про це яскраво свідчить факт розгрому Братства святих Кирила та Методія і жорстокість деяких вироків (особливо Тарасу Шевченку) навіть не зважаючи на ненасильницький, винятково культурно-освітній характер роботи цього інтелігентського клубу. Однак зупинити процес уже було неможливо. Антикварно-ностальгійний інтерес до свого минулого переходив до нової стадії (“патріотичної агітації”, в термінах Гроха), коли цей інтерес захоплює широкі кола місцевої інтелігенції, спонукаючи її до активної участі в “національній справі”. Яскравим виявом цього стала відкрита полеміка українських науковців з міфологією імперського домінування, культурної та мовної зверхності Центру над периферією, метрополії над колонією. У цьому плані “Історія України-Руси” М.Грушевського була відповіддю на “Историю государства российского” Карамзіна. І все це відбувалося на фоні поширення освіти й літератури народною мовою, розвитку преси та книгодрукування, створення патріотичного канону національної історії тощо.

Мине кілька десятків років, і це стане поважною базою для розвитку української національної свідомості, ідеї та, врешті-решт, державно-політичних вимог. Адже “будівничі нації”, переосмисливши старі поняття (зокрема, етнографічні, територіальні, мовні), запросять до її лав народні маси, “націоналізують” їх, давши їм національну ідею, та залучать до політики.

Щоправда, багато хто і сьогодні не бажає вбачати в українстві щось більше, ніж місцеві етнографічні особливості “русской нации”. Натомість засвідчимо, що змальований нами процес формування базисних установ української нації в ХІХ ст. був цілком закономірним та невідворотнім. Він відбувався в контексті “доби націй”, що захопила тоді Європу. І при цьому не створював щось винятково нове, а надав логічного розвитку процесу, започаткованому в попередні періоди існування нашого народу. Ось що помітив з цього приводу заїжджий німець Йоганн Георг Коль у 1841 р. (його слова, напевно, і сьогодні неочікувані для багатьох читачів):

“Колись Малоросія була республікою під протекторатом Польщі, і дворяни зберігають багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються в скринях… Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу”.1