І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материалаКнига

Содержание


ВВП України
Українська народна революція.
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

Те ж саме ми спостерігали з Росією, котра аналогічним чином ніяк не могла змиритися з втратою цілих республік, що в один момент стали незалежними країнами. У першу чергу, Білорусією та Україною. Аби їх утримати під своїм контролем, Росія широко застосовувала свої економічні можливості і вплив російських етнічних меншин. Подивимось, як це робила Німеччина?


Німецький капітал ставив перед собою насамперед політичні цілі — загальмувати економічний розвиток молодих країн, зміцнити опорні пункти германізму й засади своєї присутності, зберегти німецький елемент і обстановку неспокою та конфліктів. Масштабна торгівельна війна 1925—1934 рр. проти Польщі повинна була довести її “нежиттєспроможність”. Митна війна сприяла збереженню й зміцненню економічних позицій Німеччини в Польщі. Щодо Чехословаччини сповна використовувалась її експортно-імпортна залежність, орієнтація на німецькі ринки. Потужна антипольська й античехословацька пропаганда, розгорнута німецькою демократією, формувала у німців уявлення про нові держави як квазідержави. У череді фальсифікацій, спрямованих на розпалювання національної ворожнечі, було охаювання й применшення ролі у суспільному житті поляків і чехів та перебільшення й вихваляння діяльності німців. Поширювалася теза про “нездатність чехів і поляків творити свою державність”. У Польщі робилася ставка на створення антипольських настроїв, на внутрішній розкол суспільства.

Весь цей історичний досвід Німеччини стає практично картинкою нашого сьогодення, коли замінити слова “німецький” на російський”, “Польща” і “Чехословаччина” – на “Україна” і “Білорусія”, “поразка у Першій світовій війні” – на “закінчення Холодної війни”. Далі – більше!

Специфічним знаряддям у реваншистській політиці німецьких демократичних урядів стали німецькі національні меншини в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. За даними ваймарського історика професора Ернста Єкка, за межами Німеччини тоді мешкало 10 млн. співвітчизників.1 Берлін став розглядати німецькі анклави як знаряддя підриву зсередини новостворених держав. Із цією метою в райху й серед німецьких національних меншин було створено потужну мережу націоналістичних і реваншистських організацій. Вони підтримували тісні контакти з підшефними організаціями в Польщі та Чехословаччині, співробітничали з урядовими інстанціями райху й щедро фінансувалися німецьким МЗС. Окрім суто господарських завдань по встановленню німецького контролю над економіками нових держав, переслідувалася й культурницька мета. Під патронатом культурного відділу МЗС здійснювалися зовнішня культурна експансія і “культурна пропаганда”. Ця діяльність визначалася як популяризація і перетворення німецької культури в притягальний центр духовного життя ненімецького населення Центральної Європи, а німецької мови — в засіб спілкування між народами. Головним засобом збереження й зміцнення культурних позицій Німеччини вважалася всебічна підтримка німецьких шкіл, залучення до них місцевого населення, його подальша германізація й асиміляція. Влаштовувалися дні німецьких учителів, куди приїжджали колеги з райху ділитися досвідом, як у серцях учнів ростити “палку любов до Батьківщини”. У зміцненні шкільної справи реваншистські організації вбачали ключ до налагодження ідейної, політичної й економічної єдності між райхом і німецькими меншинами, до створення “єдиної німецької спільноти”.

Вище ми вже навели приклади офіційних заяв, висловлювань політиків, практичних дій Росії, котрі фактично є копією аналогічних дій Німеччини 20-х рр. Той самий стогін про мільйони росіян, що опинилися поза межами Росії в нових державах, неухильна боротьба з використанням їх потенціалу проти укріплення незалежності колишніх республік. І все це разом із галасливою кампанією проти “насильницької українізації”, як колись німецька демократія боролася проти слов’янізації німців. Ось назви публікацій лише на шпальтах “Берлінер Анцайгер” за 1924 р.: “Чеська злість проти німецької культури”, “Чеський терор”, “Страждання німців”, “Нечуване насильство” тощо. І все це на тлі зовсім протилежної реальності, як в наші дні галас про “насильницьку українізацію” тим дужчий, чим ближче до остаточної смерті українства. Так, якщо 257805 німців польської Верхньої Сілезії мали в 1930-1931 навчальному році 82 народні школи, в яких навчався 21881 учень, то із 528243 поляків, які проживали в німецькій Верхній Сілезії, тільки 384 учні навчалися польською мовою. Ситуація у сучасному Криму для українців ще гірша, а в Росії українці взагалі не мають змоги навчатися рідною мовою.

Так само в засобах масової інформації. Вище ми відзначали про тотальне панування російського інформаційного простору в Україні. Придивимося до історії: кількість газет німецькою мовою у Чехословаччині перевалювала за 170 найменувань, в Польщі окрім загальнопольської “Рундшау ін Полем” лише в польській частині Верхньої Сілезії виходило 35 газет. Вам це нашу сучасність не нагадує?

Врешті-решт, німецька демократія у 1933 р. остаточно виродилася у фашизм. І тоді настав логічний кінець багаторічної роботи. Німецькі національні меншини стали активними учасниками імперської політики реваншу. Їм надавалася роль п’ятої колони, перед ними ставилися завдання влаштовувати “інциденти” й заявляти “протести” проти “тяжкого становища німців” і таким чином готувати європейську громадськість до спокійного сприйняття майбутніх територіальних змін у Європі як закономірних та справедливих. Вони підточували суверенні держави, руйнували їх зсередини, “готуючи” їх до поглинання Німеччиною, що заходилася повертати собі “керівну роль у Європі”.

Сьогодні в Москві відверто жалкують за СРСР, минулою геополітичною роллю Росії, а також намагаються повернути “кращі часи”. І російські меншини стають в нагоді, хоча самі вони при цьому нічого не виграють, як колись багато втратили німецькі меншини в Польщі та Чехословаччині. Згадаємо, як нещодавно в обмін на великий “газовий” контракт Москва закрила очі на реакцію туркменської влади проти російської меншини в республіці за її роль “п’ятої колони”. Як кажуть в Одесі, “поматросили и бросили”.

Тому варто вивчати історію й робити висновки. А Україні необхідно без зайвої драматизації просто відслідковувати інтереси Росії, щоб в будь-який момент блокувати загрозу, яка може виникнути. Крім того, потрібно не зменшувати зусиль в об’єднанні українського суспільства всіх національностей. Сам факт такої єдності стримує будь-кого від зазіхань на український суверенітет. І це в черговий раз порушує питання про важливість і своєчасність ідеї, котра б спричинила до такого об’єднання. Тобто важливість і своєчасність національної ідеї для України.

Глобалізація. Світова історія останнього десятиліття відбувається під ознакою принципово нового явища – глобалізації. Вона полягає у формуванні єдиного загальносвітового фінансово-економічного простору. Це несе Україні як нові можливості, так і нові загрози.

Можливості, які відкриває глобалізація, доволі добре вивчені.1 Наскільки це важливо для України видно хоча б з того факту, що останніми роками до 40% усіх надходжень до нашого державного бюджету дає експорт металургійної та хімічної продукції. Відтак вільна торгівля – без квот і обмежень на українську продукцію – для нас критично важлива. Але про загрози від глобалізації вчені говорять обережно. Найперше через те, щоб не дратувати справжніх господарів глобалізації.

Мова йде про авторів відверто диявольської концепції глобальної фінансово-технократичної еліти. Представники транснаціональної фінансової еліти на кшталт Джорджа Сороса планують розбудову нового світового порядку, при котрому США здійснюватимуть керівництво світом з опорою на видозмінені інститути міжнародного права та в інтересах міжнародної еліти. Хто ця еліта, об’єднана спільними інтересами попри різну національну приналежність? Вважається, що світу відомий тільки її топ-менеджер, “керуючий справами” таємного синдикату та вдалий біржовий спекулянт Джордж Сорос. Досліджуючи цю проблему, американський історик Р.Епперсон прийшов до висновку про геополітичну змову міжнародного синдикату невеликої кількості кланів (не більше 50 родин) з метою світового панування. Це не виглядає смішним, коли врахувати, що сукупний капітал цих родин сягає багатьох сотень мільярдів доларів, а вся світова торгівля фактично є перекладанням грошей з однієї кишені до іншої всередині цього синдикату.

$2.968.300.000.000 – ось скільки заробляють на рік 50 найбільших транснаціональних корпорацій світу. Це в 72 рази більше, ніж ВВП України!!! Ось як виглядав ВВП України серед доходів транснаціональних корпорацій у 2002 році (за даними “Fortune” та Держкомстату України):




$ млрд.

Wal-Mart Stores

246,52

General Motors

186,76

Ford Motors

163,63

General Electric

131,69

Citigroup

100,78

Chevron Texaco

92,04

American Intl. Group

67,72

Boing

54,06

AT&T

46,72

J.P.Morgan Chase

43,37

ВВП України

41,4

Procter&Gamble

40,23

Morgan Stanley

32,41

Microsoft

28,36


Р.Епперсон у своїй книзі “Невидима рука: Введення до погляду на історію як змов” (США, 1985 рік) попереджав, що ці міжнародні лихварські клани накидають на народи “кредитні удавки” шляхом штучного створення суперечок між країнами – їх боржниками, нацьковуючи їх одна на одну. Цим вони добиваються підпорядкування своєму фінансовому диктату цілих країн.

У контексті дослідження Епперсона звертає на себе увагу низка західних публікацій про вихід на перший план в глобальному масштабі нових владних структур, що панують у нематеріальній економіці (наукові знання, “високі технології”, інформатика, зв’язок, реклама, фінанси). Вони навіть відтиснули державну владу, яка контролює речові багатства (земля, природні ресурси, машини).1

Так, І.Рамоне у поважному французькому журналі “Монд дипломатік” піддає аналізу становище у світовій економіці. Ось низка його тез, шо підтверджують висновки Епперсона:
  • сучасних завойовників світового панування характеризує майже тотальна відмова від політичних мотивів;
  • ці завойовники, котрі завдяки своїй фінансовій потужності проводять стратегію панування в масштабі планети, як раз і є справжніми господарями землі. Це вони вирішують питання розподілу світових ресурсів, визначають ціни й ставки, обирають пріоритети й утверджують правила;
  • ці хазяї землі ніколи не були так нечисленні. В області інформації та ЗМІ їх лише кілька сотень чоловік. Четверта частина їх зосереджена у Європі, стільки ж в Азії, решта – в Америці;
  • враховуючи їх союзи та зв’язки, можна сказати, що десяток світових мереж створюють справжні машини війни, виняткова мета яких – завоювання нових ринків і панування на них;
  • оскільки “державі залишається лише роль безпорадного спостерігача, політичні діячі перетворюються на секретарів, що реєструють рішення, прийняті в інших сферах”;
  • криміналізація світової економіки йде повним ходом. Підпільна торгівля зброєю і наркотиками, мафіозні фірми, подвійна бухгалтерія або чорні каси – все це, безумовно, старі явища. Новизна – у їх швидкому розповсюдженні, особливо внаслідок глобалізації систем виробництва, транспорту, інформації та зв’язку, а також лібералізації фінансової системи.

Автор вбачає грізну небезпеку виходу нових хазяїв планети повністю з-під будь-якого контролю.2 Адже народи їх не обирали, вони ні перед ким не звітують. Ними править один єдиний, незмінний в часі закон ринку – погоня за наживою. Сам ідеолог глобалізації Джордж Сорос назвав його “панівною упередженою ідеологією, яка пропонує нездорову заміну людських цінностей грошовими”.1

Це небезпечно тим, що глобалізація не є політичним процесом, тому породжені нею конфліктні ситуації розв’язуються неполітичними методами. Зокрема, локальними війнами, заколотами й військовими переворотами, оплаченими з-за кордону глобальними багатіями. Крім того, вона зловживає і економічними процесами, часто підмінюючи ними систему міждержавних відносин. А це породжує конфлікти, гонку озброєнь, недовіру.

Глобалізація економіки також веде до поступового встановлення контролю з боку “світового уряду”, транснаціональних корпорацій над національними економіками незалежних держав. Законно обрані демократичним шляхом уряди виявляються неспроможними впливати на економічну політику всередині країни, виконувати свої зобов’язання перед виборцями. Суверенітет, виборений з такими труднощами, перетворюється на бутафорію. Якщо ж уряди намагаються повернути собі владу в своїй країні, то включається цілий набір засобів, аби примусити їх поступитися: політичний тиск, штучне банкрутство, організація внутрішніх заколотів тощо.

Наприклад, президент Росії В.Путін привселюдно заявив, що “інтереси Росії мають вирішуватися у самій Росії”. Ці слова були підкріплені справами: обмеження впливу транснаціональних олігархічних груп на політику держави, поступове повернення під національний контроль природних ресурсів Росії як джерела національного збагачення. Одразу розпочалася атака на уряд і спроби дискредитувати в очах росіян. У тому числі за допомогою серії жахливих терористичних актів, виконаних бандами з інтернаціональним складом (згадаємо Беслан: банда мала у своєму складі чеченців, інгушів, осетина, арабів). Олігархічна преса на Заході одразу об’явила винним російський уряд, котрий не пішов на поступки терористам. Таким чином, на терористів був перетворений сам уряд, тоді як про бандитів швидко забули.

Будь-яка спроба українського уряду захищати свій ринок, свого виробника від експансії транснаціональних корпорацій, захищати національні стандарти в освіті, зарплаті, соціальних гарантіях, наштовхуються на прямий диктат “згори”. Зговірливість уряду забезпечується грубим тиском, шантажем, погрозами ініціювати регіональний сепаратизм в Україні, а також інкорпорацією окремих українських олігархів (так само, як і російських) до цього таємного синдикату. Достатньо поглянути, на чиє запрошення приїжджав до Києва Джордж Сорос і з ким він зустрічався. Достатньо поглянути, хто був запрошений на святкування ювілею Руперта Мердока. Достатньо поглянути, з ким погоджуються на особисті зустрічі представники Ротшильдів, Рокфелерів, Прітцкерів, Морганів…

До речі, пануючий диктат корпорацій неможливий зараз тільки щодо уряду США. Ця країна стоїть за глобальною схемою світового економічного ладу, бо сьогодні лише вона може відносно спокійно спостерігати за процесом глобалізації, вкладаючи в нього свої власні уявлення. Це ставка на “високі технології”, об’єднання транснаціональних корпорацій за рахунок поглинання їх американськими компаніями, англомовне середовище, американські стандарти у сфері освіти й кваліфікації, голлівудська “масова культура” тощо. Структури типу Міжнародного валютного фонду чи Всесвітнього банку вже давно стали, як говорять західні аналітики, “відділами американського міністерства фінансів”.

“Починаючи з XVIII століття заокеанський закуток Європи мріяв про світове панування. У XIX столітті ці мрії отримали назву “Очевидне призначення”. Це теорія про “обраність” США, котрим призначено стати головним світовим арбітром, зразком “демократії” та “свободи”. У XIX столітті це здавалося дивакуватими амбіціями. На початку XXI століття це вже існуючий факт. Американську національну ідею поділяють і республіканці, і демократи. Але шляхи її реалізації партії бачать по-різному. Демократи упевнені: панівне становище США сягне апогею, коли весь світ сприйме американські цінності й американський образ життя. Після цього США можуть спокійно уходити з історичної арени – їм на заміну прийдуть Сполучені Штати Світу. Республіканці вважають, що із “світовим урядом” не слід поспішати. Головне – укріпляти міць країни та проводити планетарну політику в своїх інтересах”.1

При обох варіантах для сильної суверенної України з її національною культурою, історією, мовою місця у світі не знаходиться. Наслідки стають катастрофічними – повна денаціоналізація. Що там говорити про Україну, коли навіть Франція не може устояти! “Франція знаходиться в глибокому занепаді. Країну заповнюють орди нових варварів, а захищати її нікому. Навколо “панування сірої пересіченості”, релігійна й моральна криза, “ярмаркові шути – гомосексуалісти” – всюди рознесли вірус мультикультурності та поваги до прав чужаків за рахунок місцевих. Наркоманія, злочинність йдуть поряд із безбожництвом, точніше, за відкиданням католицтва, тому що поряд з цим іслам прогресує не днями, а годинами”.

Ці слова з книги “Крик у тиші” французької кінозірки Бріджит Бардо добре змальовують ситуацію у Франції. Занепокоєні втратою “старої доброї Франції” громадяни проголосували у першому турі президентських виборів 2002 року за лідера Національного фронту Ж.Ле Пена. Що тут почалося! Західні ЗМІ наче за командою розпочали цькування Франції, легко розкидаючись звинуваченнями у нацизмі й ксенофобії. Ще не вистачало, щоб французи об’єдналися навколо своїх споконвічних цінностей!

Так само виник скандал через включення до уряду Австрії представника націоналістичної Партії Свободи Йорга Хайдера. Країні об’явили загальний дипломатичний бойкот. Країна була змушена вибачитися перед усім світом, ніби вчинила якийсь страшний злочин. Навіть спеціально направила на конкурс “Євробачення” африканський колектив, щоб переконати всіх: у Австрії повна мультикультурність. Замість музики Штрауса, Гайдна і Шуберта всі люблять негрів.

А у Франції суд за книгу “Крик у тиші” звинуватив у ксенофобії та расизмі Бріджит Бардо – легенду не тільки французького, але й світового кіно, уособлення Франції 60-х – початку 70-х років, з якої художники писали на картинах Маріанну (неофіційний символ країни). Куди вже тут Україні з її мовою, Богданом Хмельницьким і Тарасом Шевченком, якщо “глобалізатори” примудрилися денаціоналізувати навіть Францію!

“Глобалізацію – в цьому специфічному значенні – можна розглядати як “капіталістичну” альтернативу комуністичної ідеї інтернаціоналізму, з тим, однак, що остання несла в собі незрівнянно більший гуманістичний зміст. Принаймні теоретично пролетарський інтернаціоналізм передбачав поступовість процесів інтернаціоналізації, урахування і гармонізацію економічних і культурних інтересів різних народів, актуалізацію їхніх духовних цінностей”.1 Це говорить Іван Дзюба, котрого не визначиш як прибічника комуністичної ідеї. Він зазначає, що в цілому приваблива комуністична ідея мала велику суперечність між ідеалом і практикою, котра вилилася у злочини радянської влади. Натомість, при глобалізації немає різниці між ідеалом і практикою. Вона забезпечує концентрацію фінансових, технічних і почасти інтелектуальних ресурсів ціною знищення національних, культурних, релігійних індивідуальностей народів. Глобалізацію придумали сильні “як мотивацію для опанування життєвого простору слабших”.1 Все це прикривається розповідями про те, що ера націй і національних культур минула. І вони не спитали про це ні французів, ні японців, ні нас з вами.

Загроза розчинитися у безнаціональному світі байстрюків і безбатченків, вихованих на традиціях Голівуду – це цілком реальний Виклик Україні сьогодення та найближчого майбутнього. І потрібно констатувати, що ми зовсім до нього не готові. Ми його навіть не усвідомлюємо.

Однак маємо і варіант виживання. Сама ідея створення безнаціонального глобального суспільства поступово втрачає сенс через зростання протиріч між провідними полюсами Заходу: США, Європою та Японією. І це ще без урахування суперечливої решти світу. Тому недостатньо сильні країни об’єднуються в потужні геополітичні об’єднання, здатні себе захистити. Яскравий приклад – Об’єднана Європа. Спроби Росії сформувати ЄЕП на пострадянських теренах – з цієї ж сфери. Однак згасання національного суверенітету робить ці потужні наддержавні утворення вкрай нестійкими. Тому базовою основою геополітичних міждержавних об’єднань будуть залишатися гранично консолідовані політичні нації, ядром котрих виступатимуть титульні етноси. Звідси доволі неочікуваний висновок: щоб вижити і посісти достойне місце у глобалізованому світі нам потрібно вступати до міждержавного об’єднання на кшталт Європейського Союзу. А такому утворенню ми будемо цікаві тільки тоді, коли будемо сильною і організованою нацією, що сама розв’язує свої внутрішні проблеми й додає потуги загальному об’єднанню у його намаганнях відстоювати інтереси Європи в глобальній конкуренції.


Розділ ІІІ.

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕВОЛЮЦІЯ.


1. Передумови революції і національна ідея.


Я – єсть народ, якого завжди сила,

Ніким звойована ще не була,

Яка біда мене, яка чума косила,

А сила знову розцвіла!


Павло Тичина.


Отже, що ми сьогодні маємо? Економіка України не може задовольнити потреби країни, забезпечити екологічну, демографічну, продовольчу і воєнну безпеку. Вимирає і деградує населення. Розкрадаються і вивозяться за кордон природні багатства, втрачається інтелектуальний потенціал. У занепаді охорона здоров’я і наука, освіта і культура України. Державна влада, органи місцевого самоврядування не в змозі ефективно виконувати свою роль, особливо – забезпечити правопорядок, дотримання конституційних прав людини і громадянина.

Це – зовнішні ознаки системної кризи. Глибинні причини її полягають в наступному. У 1991 р., як свідчили соціологічні опитування, більшість жителів України очікували, що державний суверенітет покращить рівень життя. Однак сподівання не справдилися, звідси й розчарування. Ще давньогрецький мислитель Піфагор зазначав, що бідний люд не має батьківщини. Людина – не тільки духовна, а й біологічна істота. Якщо держава не забезпечує можливості для нормального буття, то вона викличе незадоволення. У голодної чи напівголодної людини будь-які високі ідеали втрачають сенс, поступаючись проблемі прогодувати себе.

Якби держава допомагала у розв’язанні елементарних проблем, то вона викликала б повагу до себе. Однак насправді влада самоусунулася від розв’язання гострих соціально-економічних проблем суспільства. Із вуст найвищих посадовців можна почути, що громадяни повинні самі дбати про свій добробут. Навіщо тоді вони потрібні разом із державою?

Українське суспільство опинилося на порозі внутрішнього колоніалізму, коли експлуатація бідних багатими сприймається як норма ринкової економіки й вважається візитною карткою демократії. Далеко не випадково Володимир Мономах у своєму “Повчанні дітям” наставляв: “Не дайте сильним губити людину”. Людину гублять жорстокі настрої та переживання, зумовлені затяжною кризою соціально-національного ідеалу, досягнення якого стимулювало б творчу енергію нації та консолідувало суспільство. Це передусім посилює песимістичні настрої в суспільстві.

Аморальність олігархічної влади, котра розглядає країну як свою вотчину, нехтуючи інтересами більшості населення, – це загальнопоширена думка. Звідси вкрай низька довіра до органів державної влади та її носіїв. Зневага з боку чиновників до людини породжує у відповідь зневагу до чиновників. Адже на них переноситься негативне відношення до всієї держави.

“Гасло національної ідеї в Україні не спрацювало”, – проголошує президент Кучма. Ще б пак! У них уже є ідея національного пограбування, то навіщо ж їм інша? Проте аморальність влади і бажання змінити її – це саме по собі є об’єднуючим чинником для народу. Національною ідеєю може стати революційна зміна влади, притягнення безкарних олігархів до відповідальності. Тому влада робить все можливе, щоб цього об’єднання не відбулося. “Нині ми стикаємося не лише зі спробами розпалювання етнічних протиріч, а й спробами розпалювання протиріч релігійних, – повідомляє віце-прем’єр-міністр Д.Табачник. Ці протиріччя існують у прихованій формі, дуже рідко прориваються назовні.1 А владі дуже потрібно, щоб проривалися. Адже якщо наше суспільство розколото за самими різноманітними ознаками, то владі нічого не загрожує.

Тільки надзвичайні заходи, єднання усіх верств суспільства і держави, мобілізація і нарощування усіх наявних в України сил, матеріальних і духовних можливостей здатні врятувати її як державне утворення. Інакше Україна ризикує знову перетворитися на географічне поняття, а Східна Європа буде дестабілізована боротьбою росіян, поляків, румун, угорців, турків за ласі шмати “української спадщини”. Такі розподіли України вже були в минулому.

Сьогодні для України продовжують існувати зовнішні та внутрішні воєнні загрози, хоча їх гострота в порівнянні з 90-ми роками на окремих напрямах (Росія, Румунія) дещо послабла. Особливу небезпеку становлять ворожі інформаційно-технічні та інформаційно-психологічні дії. Вживаються спроби підірвати єдність і територіальну цілісність України (в тому числі й під виглядом ідей федералізувати нашу державу). Збільшується небезпека з боку міжнародного тероризму. Цілком новим для нас і для всього світу є загрози, пов’язані з Викликом з боку глобалізації.

На жаль, наша країна не володіє необхідними невоєнними засобами, здатними протистояти воєнним загрозам, а бойова міць армії, інших силових структур не відповідають суворим реаліям (як показує серія катастроф у збройних силах останніми роками). Слабкість держави може спокусити сусідів здійснити проти України відкриту або приховану агресію. Форми такої агресії різноманітні: військове вторгнення, нав’язування своїх ставлеників та маріонеткових політиків, роздмухування внутрішніх чвар і громадянської нестабільності з наступним введенням своїх “миротворчих” військ до окремих областей України.

Єдиним стримуючим фактором проти таких сучасних форм прихованої агресії може бути згуртованість нації, що відбувається навколо спільного інтересу (національної ідеї). За таких умов агресор передбачає можливість зустрітися з сильним опором національно свідомого населення, тому утримується від небажаних для України дій. До речі, це розуміють практично всі: і вороги, і союзники. Наприклад, той же Кучма раптом заговорив, що не проти національної ідеї. Мовляв, він усвідомлює, що національна ідея може стати одним із важливих мобілізаційних чинників у незалежній Українській державі. Хіба що вона не може бути заповнена винятково етнічним змістом. Що ж, краще зрозуміти очевидне пізно, ніж ніколи!

То як же нам досягти цієї загальноукраїнської єдності, котра поставить хрест на хижих сподіваннях сусідів? Ще з давніх римських часів відомо: де згода і єдність – там перемога! Або, як сказав один з українських класиків, де згода в сімействі – там мир і тишина. Об’єднати Україну, перетворити її з аморфного і розпорошеного населення в могутню націю може спільна об’єднуюча ідея. Національна ідея, про яку ми говоримо на сторінках книги. Вона стане нашою спільною відповіддю на черговий історичний Виклик (у викладі філософа Дж.А.Тойнбі) і приведе Україну на новий рівень розвитку.

Сьогодні бідність, розчарування і аморальність влади не дають об’єднати народ в українську націю, піднести його самосвідомість. Нам кажуть, що потрібні рішучі зміни на краще в добробуті народу, освіті, культурі. І тут же додають, що цього неможливо, бо немає коштів. Однак автори таких тез ніяк не второпають того, що ідея зовсім не вимагає ніяких коштів. Її справжній ресурс – це почуття і настрої людей. Цього не купити за жодні кошти.

Ось, наприклад, Польща. Свою надзвичайну силу польська національна ідея ще раз продемонструвала у 1920 році під час війни з Радянською Росією. У червні-липні того року польська армія зазнала катастрофи. Здавалося, що ніхто не зможе зупинити наступ “червоних”. Більшовики у Росії вже створили уряд Радянської Польщі. Успіх здавався гарантованим, тому радянський кавалерійський корпус Гая розгорнув наступ далі на Берлін ще раніше здобуття Варшави. Отже, наявна повна відсутність ресурсів, про що так люблять базікати наші керманичі нації.

Але Польщу врятував від розгрому небувалий підйом патріотичних настроїв. Люди всіх звань і станів йшли добровольцями до війська, щоб здобувати перемогу. Особливий патріотизм виявила шкільна молодь. Так само рікою йшли пожертви на потреби армії. Все населення Польщі об’єдналося навколо національної ідеї, за винятком групи польських євреїв, які співчували більшовикам. Національне єднання навколо ідеї, готовність боротися й нести жертви, вирішило справу. Вже потім до нього приєдналися необхідні суто військові елементи майбутньої перемоги. Зокрема, досвід генерала Вейгана і 500 інших французьких офіцерів. Вражені польським підйомом, вони віддали свої сили та досвід для польської перемоги. Але вони нічого б не вдіяли, якби самі поляки не встали до лав.

Крім того, у таких випадках завжди знаходяться й національні кадри, військові генії, про існування яких раніше не здогадувалися. Так завжди буває, оскільки національна ідея і національний підйом не бувають окремо від ресурсів, здатних їх реалізувати. Так, завдяки хоробрості та стійкості генерала Желиговського радянський наступ був зупинений біля Непорента і Мінськ-Мазовецького на підступах до Варшави. Ці бої увійшли до польської історії, культури під назвою “диво на Віслі” – “cud nad Wislow”. Це диво стало наочним свідченням польської сили й укріплювало польське серце в складні для країни часи.

Але навіщо ходити за досвідом іноземців, коли є власний? Згадаємо дії УПА. Хіба за участь у партизанських загонах та підпіллі хтось обіцяв винагороду, гроші? Навпаки, всі добре розуміли, що вельми ймовірною “винагородою” стане смерть та заслання рідних. Щодо відсутності ресурсів, то нагадаємо, що в УПА не існувало тилової бази. Їх ніхто не забезпечував з “великої землі”. Навколо були країни з комуністичними режимами і радянськими базами. Тому підпілля і партизанський рух спиралися тільки на власні сили й були дійсно народним рухом опору. Це відрізняє УПА, наприклад, від “лісових братів” Прибалтики, які тісно підтримувалися з Швеції через Балтійське море. До речі, це відзначають сучасні спеціалісти з Росії. Автор багатьох досліджень з історії радянських спецслужб політолог та історик О.Колпакіді зазначає:

“У Прибалтиці рух націоналістів виявився у значно більшому ступені, ніж в Україні, пов’язаний із англійськими, американськими та шведськими спецслужбами. І там, починаючи з 1946-1947 рр., боротьба з національним рухом тісно переплетена з боротьбою радянської контррозвідки проти західних спецслужб. Я в другому томі книжки про спецоперації радянської розвідки дуже багато уваги приділяю цій темі.1 В Україні цього не було. Ні, звичайно закидали через кордон людей, однак це були, переважно, емісари ОУН, політичні діячі, такі як, наприклад, Охримович. Але в Прибалтиці шпигунство відігравало дуже значну роль”.2

Тобто розраховували тільки на власні сили. Цікаво, чи зміг би хтось з сучасних олігархів своїм коштом створити бодай один такий загін? Звичайно, ні. Готовність йти на смерть не купляється грошима. Мотивацією може бути лише відданість національній ідеї.

Якою має бути зміст цієї ідеї на сучасному етапі? На цю тему є безліч думок, однак всі вони якось вузько орієнтовані, здебільшого дивляться в минуле, а не в майбутнє. Вони об’являють головним завданням ідеології правильну інтерпретацію історії, приділяють багато уваги минулим думкам українських філософів й ідеологів ХІХ-ХХ ст., складають списки вікових обід. Жодна з ідей, витворених такими авторами, не мала сліду в житті нації. Вона помирала разом із папером, на якому була викладена. Так сталося тому, що замикатися в історії – це постійна хибна помилка ідеологів, яка свідчить про повну нездатність до генерування нових життєздатних політичних ідей. Відмінність життєздатного суспільства полягає у його здатності йти вперед, знаходити принципово нові рішення своїх проблем і вміти безкінечно трансформуватися перед наявними новими Викликами.

Ще однією вадою творців ідеї є очевидне розходження їх теорій з реальними настроями населення. Ось яскравий приклад з життя Західної України. Влада постійно відзначає історичну роль радянських ветеранів. Вони беруть участь у державних святах, покладають квіти на меморіали 9 травня разом із представниками адміністрації, зустрічаються з різноманітними колективами. Відзначаються також дні звільнення областей та міст від німецько-фашистських загарбників. Саме радянська історія закладається в основу нової української ідеології. Стало модно робити з радянського минулого такий собі “затишний спільний дім” для українського народу. 1

Це було б правильним, якби влада не обмежувалася тільки радянськими ветеранами. Тим більше серед населення, котре схиляється до відзначення ролі своїх повстанців. Свята на честь УПА не проводяться державними органами, на них не привозять маси людей спеціально. Їх проводять громадські організації, тому вони бідніші й менш офіціозні за свята, котрі влада влаштовує радянським ветеранам. Але вони виявляються більше народними, в них активну участь бере інтелігенція, котрій за участь нічого спеціально не платять і спеціально не запрошують.

От і виходить, що через ігнорування цих настроїв та небажання державною владою визнавати роль УПА в боротьбі за незалежність України, частина населення відходить від цієї влади та ідей, нею проголошених. Недовіра розповсюджується і на радянських ветеранів, котрі підняті владою на щит. Відтак страждає ідея, котру вони репрезентують. А це також ідея служіння своїй державі, своєму народу.

Про справжню безідейність керівників України в 1994-2004 роках доволі багато наочних свідчень. Наприклад, монументи тоталітарних часів, що стоять майже по всім містам України. Йдеться не про пам’ятники загиблим воїнам Радянської Армії, а про численні монументи Леніну та його поплічникам по Раднаркому. Станція метро “Театральна” (колишня “Ленінська”) у Києві з викарбуваними у бронзі “безсмертними цитатами” вождя – це взагалі театр абсурду. Наче не Ленін був головою Раднаркому, що оголосив війну Україні в грудні 1917 року. Наче не Ленін був творцем системи тотального терору, яку принесли до України на багнетах “північних дружин”. Наче не ленінська більшовицька система влади з її голодомором стала найбільшим горем в історії України. І пам’ятники Леніну продовжують стояти. Здається, дехто хоче і далі використовувати їх для виховання нашої молоді.

І ладно б тільки Ленін, з котрого робили ідола протягом кількох поколінь. Сьогодні ми багато знаємо про справжню діяльність інших партійних керівників. Однак пам’ятники їм стоять і далі. Наприклад, Станіславу Косіору, про зловісну роль котрого в проведенні голодомору-33 ми дізналися тільки після розсекречення архівних документів так званої “Особливої папки”. Проте будь-які спроби вказати на абсурдність увіковічення пам’яті катів відкидалися базіканням про неприпустимість “війни пам’ятників”, загальну культурну спадщину України тощо. Доволі дивний підхід до ідеї був у влади. Точніше сказати, повна безідейність та намагання зберегти за будь-яку ціну міфи про позитивне минуле. Це зняло б питання про особисту роль багатьох з числа колишніх радянських керівників, які непогано влаштували своє життя в Українській державі.

Результатом цього постає новий розкол в суспільстві замість об’єднання. До цього старанно додають свій внесок різноманітні російські політтехнологи та журналісти, що старанно доводять українцям: ви розколоті на “західняків” та “східняків”, православних і греко-католиків, україномовних і російськомовних… І ви один одного ненавидите. Згадаємо всіляких російських радників та експертів типу Павловського, Затуліна, Маркова... Згадаємо російських журналістів типу Кісельова з українського телеканалу “ICTV”. Вони місяцями й роками живуть в Україні, тільки те й роблять, що повчають нас, як нам треба розуміти свої інтереси і до чого ми маємо прагнути, щоб це влаштувало їхню Росію. Дружба з Росією дружбою, однак чи не забагато вони на себе беруть?

Стратегічна перспектива розвитку України завдяки цим ділкам сьогодні розмита, для більшості населення невиразна. Громадяни не знають, до кого апелювати в пошуках справедливості, бо на розуміння й підтримку влади вони не розраховують, а інститути громадянського суспільства недостатньо розвинуті, щоб ефективно впливати на здійснення рівноправного діалогу громадянина та влади. Керовані корупційною владою, російським капіталом й кремлівськими політтехнологами вітчизняні ЗМІ перетворилися на засіб агресивної пропаганди, обовванювання українців. Все присвячено тому, щоб на горизонті не з’явилася одна загальнонаціональна українська ідея, котра поділяється всіма громадянами. Бо вибити її з голів буде неможливо. Цього не зумів і Радянський Союз.

Звичайно, пошуки цієї ідеї тривають. Тому пропаганда така агресивна, щоб приспати ідею, а її пошуки щоб нічого не дали. Адже у книжках ідея залишиться пасивною, оскільки не має людей, котрі виступають її соціальними носіями. Однак та ж сама ідея стає матеріальною силою, як тільки оволодіє масами. І це вже буде непереборною силою. Достатньо одного з методів боротьби мас, об’єднаних ідеєю, – громадянської непокори, невиконання наказів і розпоряджень антинародної влади. Уся вдавана потуга уряду спирається тільки на бездумній покорі народу. Силові структури в Україні – це не якась усамітнена каста, а частка суспільства. При зіткненні з упевненою у своїй правоті людністю ніде у світі поліція й армія не перетворювалися на карателів. Практично завжди розпочиналися хвилювання у силових структурах, а найбільш професійні й підготовлені військові частини, що мають власну військову етику, утримувалися від участі в якихось акціях проти свого народу. Тому народні революції завжди майже безкровні та носять м’які назви: “оксамитова”, “революція троянд” тощо. Надалі український досвід ще раз підтвердив це правило.

У зв’язку з цим ми не можемо обійти тему президентських виборів 2004 року. Дехто вважає, що ці вибори були звичайною боротьбою фінансово-промислових кланів, тому жодної національної ідеї там не проглядається. Ми можемо тільки дивуватися короткозорості таких “аналітиків”. За офіційними даними різниця голосів за результатами 1-го туру склала на користь В.Ющенка 0,55%. Практично — нічия. І це при всьому адміністративному ресурсі, при монополії на телебаченні, при тотальній залежності органів влади всіх рівнів від іншого кандидата – В.Януковича. Не допомогли титанічні кошти, вкладені у його “розкрутку”, а також ціла рать платних і безплатних агітаторів – від самого російського президента Путіна і до співаків Баскова з Кіркоровим. Це був очевидний успіх Ющенка навіть не дивлячись на те, що, згідно з повідомленнями на сайті ЦВК, проголосувало на 130 тис. чоловік більше, ніж було видано виборчих бюлетенів. І переважно в тих регіонах, які вважалися феодальною вотчиною магнатів з оточення Януковича. А 10-15% виборців взагалі не були включені до списків.

Це привід гордитися нашою Україною. Другий раз вона єдина на пострадянському просторі СНД держава, де влада змінюється мирним і демократичним шляхом! І це при всіх наших українських негараздах і старанній “допомозі” російських політтехнологів роздути тут громадянську війну. У якому сні може наснитися поразка на виборах “всенародно любимого” президента Путіна, “баші” всіх туркмен Ніязова, “бацька” всіх білорусів Лукашенка, узбецького прижиттєвого президента Ніязова та будь-якого з решти кандидатів від влади в країнах СНД? Президент Алієв-молодший успадкував Азербайджан від батька на псевдодемократичних виборах. Діти киргизького президента Акаєва та казахського президента Назарбаєва уклали між собою шлюб, і це вперше на пострадянському просторі назвали династичним шлюбом! Куди вже далі?

Це щастя України, що у неї ніколи не було своїх ханів, царів та імператорів, а натомість завжди була стійка традиція обирати гетьмана демократичним шляхом. І ось Л.Кучма демократично змінив Л.Кравчука у 1994 році. І зараз відбувається щось подібне, бо опозиція йде на рівних з владою (а спробуйте знайти опозицію в парламенті хоч одного з пострадянських “ханств”). Це свідчить, що в Україні замість електорату існує саме народ, і цей народ стає НАЦІЄЮ у всіх сенсах цього слова.