І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материала

Книга

Содержание Пограбоване військо. Російський тиск.

Подобный материал:

• Нова українська національна ідея: «Україна – найкраща країна Європи», 307.58kb.
• Міністерство культури І туризму України Національна парламентська бібліотека України, 595.01kb.
• І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність, 4734.79kb.
• План розвитку країни Абетка для дорослих Національна ідея: „Україна це я! Тактика:, 194.04kb.
• Національна етика у творчості Олега Ольжича, 112.79kb.
• Української держави, 8520.93kb.
• Дах тематичні уроки, лекції, бесіди з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, 6.84kb.
• 1. Що таке літературна мова? Назвіть найголовніші ознаки сучас­ної української літературної, 188.3kb.
• Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст наголошує на необхідності забезпечення, 103.25kb.
• Закон україни, 1439.52kb.

один раз на одному телеканалі. За радянських часів ми його бачили частіше. Фільм “Пропала грамота”, який ми нарешті побачили після розпаду СРСР (до того він перебував “на полиці”), швидко зник з екранів в середині 90-х. Це схоже на справжню антиукраїнську змову. Адже міністерство культури і мистецтв України надало Національній телекомпанії право безоплатно демонструвати на каналі УТ-1 70 стрічок кіностудії імені О.Довженка. Телеканали “Гравіс”, “Київ”, “Культура”, “ТЕТ”, “Тоніс”, “1+1” отримали аналогічний дозвіл щодо показу документальних фільмів.¹ І де це все?

Щодо нових фільмів, то ми можемо бачити на вітчизняних екранах хіба що російські. У Росії знімається майже 250 картин, а в Україні від трьох до дванадцяти на рік.² Та й тих ми не бачимо. Так, про фільм “Дума про гетьмана Мазепу” ми хіба що чули з новин. Ось і виходить, що самим сучасним і патріотичним фільмом про українську історію, знаним в усій Україні, чомусь виявився польський “Вогнем та мечем” Єжі Гофмана. А наша відповідь Гофману – серіал про Визвольну війну під керівництвом Богдана Хмельницького – держава знімає вже кілька років. Хоча він мав вийти на екрани ще в 10-ту річницю незалежності. Єдиним “шедевром” національного кіно залишається серіал про Роксолану, начебто нічого героїчного та виховного в усій історії України більше не знайшлося. За даними Міністерства культури і мистецтв України, виробництво українських художніх, телевізійних і короткометражних фільмів упало з 75 у 1985 році до 3—у 1998-му, а науково-популярних і хронікально-документальних—з 393 до 7 за цей самий термін.”³ Тим часом телеканали щодня крутять по 12-18 кінофільмів, переважно російських та американських. Що вони демонструють? Розбещеність, насильство над особистістю, зневага суспільної моралі, норм людського співжиття…

Це породило величезну, нечувану порноіндустрію, головним об’єктом експлуатації у сфері якої є жінки та дівчатка з наймолодшого віку. Провокаційну роль маскульту з його демонстрацією вбивств визнають навіть самі американці, де під впливом Голівуду стали майже звичними вбивства дітьми однокласників у школах.

Тим самим годує нас і телебачення. “Практично немає спеціальних освітніх та виховних телевізійних програм для дітей. Серйозною провиною недержавних телерадіоорганізацій перед неповнолітніми глядачами є й те, що стрічки зі сценами насильства транслюються навіть у денний або недостатньо пізній час. Удень і раннього вечора до мережі мовлення вносяться також анонси фільмів жахів та еротичних стрічок, які містять найяскравіші аморальні сцени…”¹ Це слова із звіту голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення І.Чижа. У ньому ще багато про рекламу алкоголю та фільми, головним змістом яких є насильство і розпуста. Сьогодні вже дійшло до того, що новинки продукції Голівуду ми бачимо раніше самих американців.

Ну і окремо слід сказати про справжню експансію російської радіотелевізійної та друкованої продукції в українському інформаційному просторі. Найяскравіше гострота питання простежується під час аналізу ситуації в регіонах. У ряді південних і східних областей виходить одна чи не виходить жодної української газети. Зокрема, у Луганську до проголошення незалежності виходили три обласні газети, з яких дві українські: “Молодогвардієць” (з 1939 р.) і “Прапор перемоги” (з 1946 р.). “Тепер немає жодної”,—констатував журнал “Україна” ще в 1991 р. Перейшла повністю на російську і найстаріша луганська газета, котра до 1929 р. друкувалася українською, а з повоєнних часів дублювалася нею. В Одесі на 73 російськомовні видання українською виходило у 1993 лише одне. У сусідній Донецькій області є одна україномовна обласна газета “Донеччина”, але й та із мізерним тиражем. У Криму на кілька сотень тисяч українців є тільки єдина “Кримська світлиця”, котру ви ще і не знайдете у продажу. Серед моря російських видань, враховуючи і прямо завезені з Росії, хіба що “Голос України” російською мовою складає кампанію “українізації Криму”, про що так люблять спекулювати шовіністи.² Переведена на російську газета “Дзержинець”—єдина в минулому українська газета Дніпродзержинська. Навіть дані офіційної статистики досить красномовно характеризують ситуацію в інформаційному просторі України, де частка періодичних видань українською мовою у середньому становить 13%, а в ряді областей доходить до 5 і навіть 3%.³

Майже дві третини загального трансляційного часу радіо- і телеканалів зайнято російськими передачами і фільмами. Частка українських фільмів в інформаційному просторі України становить якихось 2%(!).⁴ За офіційним висновком Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, наприкінці 2003 року україномовним був такий обсяг телепередач: у Криму 14% на 18 перевірених телекомпаній, у Севастополі 20% на 10 перевірених телекомпаній (переважно державне телебачення і телестудія військово-морських сил України), на Харківщині 21% на 23 телекомпанії, на Дніпропетровщині 24%, на Донеччині 32% (і це на 54 телекомпанії!), у Запоріжжі 32% (на 18 місцевих і державних телекомпаній), на Луганщині 44% (на 21 телекомпанію), на Миколаївщині 46%. Отже, телевізійний простір 8 регіонів України формується з порушення законодавства про мову і с утисками українства.¹

Не краще і в радіоефірі. За словами народного депутата України П.Мовчана, члени “Просвіти” підрахували відсоток української мови на різних радіоканалах в країні: “Гала-радіо”—до 5% української музики і 20% україномовних радіопередач, радіо “Довіра”—5 і 0% відповідно, “Наше радіо”—5 і 10%, “Просто-радіо”—3-5 і 0%, “Радіо-Рокс”—10 і 0%, радіо “Київські відомості”—10 і 20-30%, радіо “Люкс”—30 і 80% (єдине позитивне виключення із загалу), “Русское радио”—0% української музики і слова. А в таких регіонах, як Крим, радіопередачі російською мовою становлять 88,6%, у Севастополі—100%. На каналах телебачення україномовними є лише 18% передач.² На чотирнадцятому році незалежності навіть у столичному Києві немає жодного повністю україномовного телеканалу, хоча, наприклад, у Варшаві польськомовних каналів аж 26. Виключно російською мовою працюють 90% недержавних телеканалів країни, не враховуючи того, що наша територія охоплена ще й трансляційною мережею російського телебачення за рахунок Української держави.

Прикметне, що російській естраді віддані майже всі українські телеканали. Особливо яскраво ми спостерігали це під час недавніх новорічних святкувань на телебаченні. Між піснями у коротких інтерв’ю російські зірки клялися у дружбі, любові до України, висловлювали тугу за минулим, непомітно нав’язуючи думку про абсурдність державної незалежності України, як і будь-якої окремішності від Росії.

Щоб потрапити на українське телебачення разом з російськими зірками поквапилися перейти у своїй творчості з української мови на російську деякі наші естрадні виконавці. У той же час від показу народного мистецтва телебачення відмовляється під тиском критиків “шароварщини” (між іншим, наприклад, австрійці чи інші європейці зовсім не вважають свій фольклор чи музику Й.Штрауса анахронізмом). От і виходить, що українська культура з ефіру всіляко усувається, або ж підмінюється різними “кроликами”, “довгоносиками” чи “Вєрками Сердючками”, від яких можна почути лише дурнуватий “суржик”, котрий принижує українську мову та глузує з неї.


Пограбоване військо. Історія України наочно свідчить: нестача військової потуги була головною перешкодою в тому, що в ХІІІ ст. остаточно була похована Київська Русь, а Київ перестав бути великим державним центром. У XVII ст. нестача військових сил поставила хрест на можливості створити свою середньовічну державу, з якої за взірцем Англії, Іспанії, Франції, Польщі могла зрости українська нація. У 1917-1920 рр. військова слабкість Української Народної Республіки поклала край державницьким сподіванням. Наша нація втратила майже ціле століття для будівництва свого самостійного життя й була приречена на цілий ряд страшних трагедій, як штучний голод, репресії тощо.

Враховуючи цей сумний досвід, у грудні 1991 р. одразу після референдуму з приводу державної незалежності України було створено вітчизняне міністерство оборони. Далі пішло по зростаючому. В десятих числах січня 1992 р. присягу на вірність українському народу склали понад 5 тисяч військовослужбовців, наприкінці січня-місяця – понад 20 тисяч, а навесні того ж року – вже понад 300 тисяч. На очах здивованого світу з’явилася нова українська армія. Це були змушені без особливого задоволення констатувати у Москві.

У спадщину від СРСР загалом Україні дісталося: 1270 ядерних бойових частин для 176 міжконтинентальних балістичних ракет, 3500 тактичних ядерних боєприпасів, біля 6,5 тисяч танків, понад 7 тисяч бойових бронемашин різних типів, 7,2 тисячі артилерійських систем, 1413 бойових літаків (а загалом понад 2800 різних летальних апаратів військового призначення).¹ Крім того, Чорноморський флот мав біля 350 кораблів, суден, катерів та плавзасобів. Загалом озброєння, різних набоїв, речового майна вистачало на 37 дивізій, котрими мали укомплектувати у випадку війни 5 фронтів! Це більше, ніж, наприклад, Франція, Німеччина, Велика Британія разом узяті. Це було надійною гарантією незалежності й територіальної цілісності України.

У випадку загрози ми могли одночасно вести війну мало не з усією Європою. Принаймні, навіть коаліція Угорщини, Польщі та Румунії ніколи б не наважилася поставити питання про передачу їм українських земель, котрі колись входили до складу цих держав! Хіба що об’єднані сили НАТО, Російська Федерація та Китай на континенті Євразія могли виставити більшу силу, ніж Україна. Однак НАТО ніколи б цього не зробило, Китай занадто далеко, а Росія мала вагому проблему. Її сили були надто розкидані по світу, тоді як Україні дісталися найкращі з’єднання танкових і мотострілецьких військ колишньої Радянської Армії. Тому спроба силою придушити українську державність або відібрати частину наших територій могла обійтися занадто дорого. Напевно, завдяки військовій потузі та внутрішньополітичній стабільності Україна в 1992-1994 роках виборола реальну державність і національний суверенітет над своїми територіями, хоча було багато бажаючих завадити цьому. Війни ходили навколо українських кордонів, але вони не перейшли до України. Силу завжди поважали й поважають! Про це свідчить сучасна історія України.

Коли в 1992 р. спалахнув військовий конфлікт у сусідній Молдавії, загони ворогуючих сторін легко порушували український кордон, маневруючи в тил один одному через нашу землю. Це створювало реальну загрозу життю українських громадян. Тоді авіація протягом доби перекинула на поки що неіснуючий кордон з Молдавією 2 тисячі десантників. Потім підтягнулися ешелони з бойовою технікою. В короткий термін був облаштований кордон та відвернутий можливий конфлікт на нашій землі.

У 1994 р. силами український військових частин були захоплені об’єкти Чорноморського флоту в Одеський, Миколаївській та Херсонській областях. Російські офіцери, що розпоряджалися на них, готували до вивозу в Росію військове майно.

У 1994-95 рр. російські сили готували відрив Криму від України. Тоді в Криму було зосереджено понад 60 тис. українських військ (міністерства оборони, прикордонників, національної гвардії та СБУ). Їх рішучими діями територіальна цілісність України була врятована. Зіткнувшись з твердою українською позицією, підкріпленою належною силою, Москва погодилася укласти договори про розподіл Чорноморського флоту та визнала українську приналежність Севастополя і Криму.

Вагому роль у формуванні доброго іміджу Української держави на зовнішньополітичній арені відіграли українські війська, котрі під прапором ООН брали участь у миротворчих операціях. За перші 10 років української незалежності її війська побували в Боснії та Герцеговині, Косові, Лівані, Анголі, Ліберії. Сьогодні українські контингенти перебувають ще в нових країнах – африканській Сьєра-Леоне та близькосхідному Іраку. Така політична активність притягує увагу до нашої країни, робить її знаною і поважною у світі.

Отже, військо виконало свою історичну місію в історії України сучасної доби. А от як повелися ми щодо війська?

Лондонський інститут стратегічних досліджень опублікував дані, за якими загальна вартість військового майна, зосередженого в Україні після розпаду СРСР, становила $89 млрд.! Частина його, згідно з договором про ядерне роззброєння, пішла до Росії. Це десь $24,3 млрд. Залишається майна на суму ще 32,4 мільярди, що в 2,7 рази перевищує обсяг державного бюджету України рекордного за економічним зростанням 2004 року! То куди ж усе це зникло?

Ще на початку нашої незалежності указом Президента України (№28 від 30 грудня 1991 р.) було створено так званий комерційний центр при міністерстві оборони, який без зволікань узявся за розпродаж зброї, військової техніки та спецмайна сумнівним закордонним фірмам. Майже через рік цю бурхливу діяльність помітила Генеральна прокуратура України, яка 19 жовтня 1992 р. направила міністру оборони подання з вимогою негайно втрутитися. Адже українська зброя вже стріляла в різноманітних конфліктах світу, що шкодило іміджу країни. В той же час житла для військовослужбовців, заради котрого продавали зброю, як не було так і немає.

Лише у червні 1993 р., на підставі виявлених серйозних порушень у фінансово-господарській діяльності, комерційний центр ліквідували. Що далі? А нічого. Матеріали розслідування дій посадових осіб центру лягли на полиці військової прокуратури Центрального регіону, де, вочевидь, вони й нині, якщо чиясь завбачлива рука не знищила слідів цього тотального розпродажу армійського майна оптом та вроздріб.

Між іншим, бажаючих погріти руки на армії було чимало. Не встиг президент своїм указом створити цей сумнозвісний комерційний центр міністерства оборони, як за поданням віце-прем’єр-міністра України В.Фокіна 20 січня 1992 р. створюють іншу структуру – компанію “Український дім”. Всупереч чинному законодавству вона наділялася надзвичайними повноваженнями. Їй дозволялося безліцензійно продавати іноземцям (державам і приватним фірмам) продукцію військово-технічного призначення. При цьому щоб торгувати було легше, “Український дім” мав просто узгоджувати з міністерством оборони номенклатуру продукції, а більше жодних дозволів на продаж не отримував. Безпрецедентність випадку з “Українським домом” полягає ще й в тому, що на запит слідчої парламентської комісії з Мін’юсту надійшло повідомлення, що про цю кампанію взагалі нічого невідомо. Вона офіційно не реєструвалася і документів на свою реєстрацію ніколи не надавала!!!

За умов вседозволеності розгорнув свою діяльність на ниві торгівлі зброєю цілий ряд інших фірм: “Прогрес”, “Укрінмаш”, “Укроборонсервіс”. Нехай не вводить в оману слово “державна” в назві кожної з цих компаній. Це означало не підконтрольність державі цих фірмочок, а урядове “кришування” від небезпек з боку правоохоронних органів. Займався цим міністр машинобудування, ВПК і конверсії пан Шмаров. Деякий час по тому він ще й очолював міністерство оборони, доки його не вигнали з цієї посади через абсолютну ненависть українського офіцерського корпусу до так званого “першого цивільного міністра оборони”, “лейтенанта запасу” Шмарова. З його ім’ям було пов’язано скорочення військ заради розпродажу “звільненої” техніки та озброєння, падіння боєздатності військ та самовбивства приголомшених офіцерів.

Однак “бізнес” йшов по-великому. Незабаром військовою технікою почали торгувати навіть громадські організації, хоча згідно із законами та статутними положеннями, вони не мають права торгувати будь-чим, навіть шкарпетками. Згідно зі статистичними даними за 1996-1997 рр., в операціях щодо збуту зброї, військової та спеціальної техніки в Україні були задіяні 114 фірм, організацій та підприємств.¹

Яких же конкретних збитків зазнала Україна від цих торгівців? У 2003 р. спеціальна парламентська слідча комісія зробила висновок: втрачений матеріальний потенціал завдав тотальних збитків – політичних, економічних, соціальних. Саме в цей час європейська і світова спільнота визнала реальну загрозу від безконтрольного розповзання української зброї. Так, у березні 1995 р. на Азорських островах затримали український літак Ан-125 “Руслан” із зброєю на борту, хоча за документами там мали бути медикаменти. У 1996 р. поблизу берегів Таїланду заарештували судно з українськими снарядами. Вінцем скандалів стала знаменита справа з радіолокаційними станціями “Кольчуга”. Хоча, врешті-решт, їх не виявили в Іраку, проте з огляду на погану репутацію України світ цілком повірив у можливість таких поставок українським урядом.

Окрім зовнішніх втрат ще важливішими стали втрати внутрішні. Ми розпочинали з того, що сусіди відверто боялися української військової потуги. Коли таке ще було в історії? Сьогодні на нашу армію вони вже не звертають уваги. Навіть Румунія, чий потенціал на початку 90-х був у 3-4 рази менший за український, тепер з легкістю ставить під сумнів українські кордони по Дунаю, на континентальному шельфі Чорного моря з нафтовими родовищами, зазіхає на острів Зміїний. Тим часом з іншого боку моря Росія будувала дамбу до острову Коса Тузла. Дії будівельників прикривали військові кораблі.

Всередині України після серії катастроф з численними жертвами армія втратила свій авторитет у суспільстві. Тільки ніхто не намагався розібратися у винних, які довели матеріальний стан війська до такого ганебного рівня. Творці військової реформи, які говорять про наступну появу армії професіоналів, здається, самі в армії ніколи не служили. І вони бояться, що їх благополучним дітям доведеться йти до армії, тому й чекають на якихось професіоналів, котрі прийдуть і за них усе зроблять. Але звідки вони прийдуть? Світ уже має такий досвід. Колись римляни розбагатіли й перестали вважати військову службу обов’язковою ознакою чоловічої доблесті, намагаючись відкупитися від неї. До армії стали набирати найманців за грошову плату, і на цьому закінчилася римська військова слава. З предмету загальної гордості армія перетворилася на касту знехтуваних. Це дуже тонко підмітив імператор Тиберій, коли сказав, що за набором до армії йдуть громадяни, а за наймом – бідняки й волоцюги.

Достатньо поглянути на приклад Ізраїлю, де збройні сили є школою патріотизму, громадянської відповідальності, хоча комплектуються за призовом (у війську служать навіть жінки). І від цього вона не стає менш професійною, ніж контрактна армія. Крім того, не слід думати, що негайний відхід в Україні від призову до комплектування за контрактом вирішить усі проблеми. Так, сьогодні український солдат є найбіднішим серед європейських, якщо розподілити військовий бюджет на кількість військовиків. Але і маленька армія професіоналів не буде гарантувати нашої безпеки, якщо не буде достатньо профінансована. У той же час існуюча армія призовників за умови нормального фінансування зможе бути і гарантією безпеки, і школою патріотизму.

Маємо раз і назавжди запам’ятати старі вислови, що належать Наполеону. По-перше, той, хто не бажає годувати свою армію – годує чужу. По-друге, права та сторона, що має більші батальйони. Якщо ми хочемо, щоб з нами розмовляли, поважали нашу позицію, не зазіхали на наші інтереси, то маємо бути сильними. Ніхто не виконує договорів, укладених із слабкими.


Російський тиск. Дещо ми вже торкалися цієї теми у інших розділах книги. Однак російський Виклик посідає значне місце в житті сучасної України і тільки він є настільки потужним, що ставить під сумнів саме існування нашої держави. Тому варто окремо на ньому зупинитися, адже він разом із глобалізацією складає два зовнішні Виклики Україні, котрі позначаються на внутрішньому житті країни. Звичайно, можна говорити також про Виклики з боку Польщі, Румунії, Угорщини, проте на відміну від російського вони всі є містечковими й не загрожують існуванню Української державності.

Якщо говорити коротко, то в Росії відбувається важкий процес примирення з самим фактом існування окремої Української держави. Річ у тім, що серпнева 1991 року ейфорія перемоги нових російських демократів на чолі з Б.Єльциним над старим союзним центром швидко переросла в експансію переможців. Після усунення комуністичної диктатури російські лідери посіли місця радянського керівництва й проголосили наміри забезпечити Росії “гідне місце у світі”. В ідеалі під цим розумівся перехід владних впливів союзного центру до керівництва Росії. Хоча процес розвалу СРСР вже набув необоротного характеру, Москва не втрачала надії. Зрештою, вона мала досвід швидкого відновлення держави 1918-1922 рр., коли в набагато гірших умовах війни вдалося утримати майже всі території Російської імперії (за винятком Польщі, Фінляндії та деяких територій Закавказзя).

Росіяни у переважній більшості не уявляють собі рівноправних взаємин між двома нашими державами, ставлячись до України як до васальної, неповноцінної нації. Про те, що сам факт української державної незалежності не сприймається російським політичним істеблішментом, свідчать вислови практично всіх російських політиків. Жоден з них не залишився байдужим до “українського питання”: від президента Єльцина і віце-президента Руцького одразу після їх серпневої перемоги 1991 року в Москві, і до політиків різних рівнів сьогодення. При цьому ми вже не згадуємо “політичного клоуна” В.Жириновського, котрий давно нікого не дивує. Його останні висловлювання щодо Латвії свідчать про те, що він ходить в потенційних клієнтах психіатричної клініки: “Від Латвії нічого не залишиться. Разом із росіянами. Пусте місце. Я вам обіцяю. Слово Латвія і латиську мову всі забудуть... Знайдуться герої, десантники, люди. Ми все знищимо”.¹ У 1995 році він так само обіцяв журналісту газети “Киевские ведомости”, що російська армія “ще прийде на руїни Києва”. Ось один з останніх “перлів” цього діяча:

“Для мене Україна – це Київська губернія, Полтавська, Одеська. І якщо я стану президентом РФ, то ніякої України не буде”.¹

Дивлячись на цього віце-спікера російської Думи, у якого на язиці те, що у інших росіян на умі, мимоволі згадується міністр оборони США Форрестол, котрий збожеволів від власної ненависті до СРСР і викинувся з вікна багатоповерхового будинку психіатричної лікарні, волаючи “росіяни йдуть!” Напевно, на Жириновського ще чекає його вікно, а передсмертне гасло у нього вже є: “Ми все знищимо!”

Але ми говоримо, в першу чергу, про таких дуже поважних російських політиків, як голова уряду Москви Лужков, “господар Уралу” Едуард Россель, голова Кубанського краю Ткачьов, колишній віце-прем’єр-міністр В.Христенко та багато інших. Усі вони говорять без втоми про “малоросійське жлобство”, історичні образи Росії через втрату Коси Тузла (в інших умовах згадують Севастополь, Крим, Донбас, Новоросію…) Самостійні стосунки України з Європою вважають зрадою. І це ще не дуже радикальні настрої. Починали вони з того, що просто відкидали сам факт існування Української держави.

Відомий російський політик початку 1990-х рр. С.Бабурін: “Либо Украина снова объединится с Россией, либо война”.²

Член Комітету Держдуми Росії з геополітики О.Митрофанов: “Дело в неприятии принципиальном: нет государства “Украина”. Нет для общества”.³

Член думського комітету в справах СНД К.Затулін створив Інститут країн СНД, котрий претендує бути експертом для російської влади у справах з країнами СНД. Його інститут і комітет свого часу встигли охрестити джерелом провокацій напруженості у відносинах з Україною. Він публічно критикував сам факт існування Української держави та ще й в існуючих українських кордонах як нечувану загрозу інтересам Росії і росіян взагалі. Вся його політика щодо України побудована на тому, щоб “смириться с тем, что невозможно изменить, и изменить то, с чем невозможно смириться”.⁴ Досить погортати сторінки Інформаційно-політичного бюлетеню цього інституту “Страны СНГ. Русские и русскоязычные в новом зарубежье”, котрий видає Затулін. Ми ще до нього повернемся.

Практично всі розробники геополітичних концепцій розвитку Росії вкрай негативно ставляться до України. З підручника Н.Нартова “Геополітика”, рекомендованого російськими освітянами студентам-економістам (цитується мовою оригіналу):

“Попытка Украины стать связующим звеном между Россией и НАТО может быть рассмотрена как негласное объявление войны России, так как Украина с территориальными амбициями представляет собой огромную опасность для всей Евразии, и без решения украинской проблемы вообще говорить о континентальной экономике бессмысленно”.¹

Апологет російського євразійства академік О.Дугін також говорить про війну (цитується мовою оригіналу):

“Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом “суверенного государства” тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию. Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо”.²

Навіть “світоч російської демократії” О.Солженіцин, погоджуючись дати волю і незалежність Україні, закликав “облаштувати” Росію, “підчистивши” її території.

Така вкрай негативна реакція щодо самого факту існування української державності пояснюється досить легко. Завдається могутнього удару по історичним міфам, котрі лежать в основі геополітичної ідеї “Великої Росії”. Адже поділити історію значно важче, ніж союзне майно. Київ у якості окремої політичної сили дає альтернативу імперської ідеї “Великої Росії”. Той же Дугін дуже ясно про це говорить:

“Выбор между Москвой и Киевом—это не этнический выбор, но выбор Идеи, выбор геополитической Родины, выбор скорее духовный и религиозный…”³

Розуміння цієї небезпеки в Москві є. Воно чітко відображено в Доктрині національної безпеки Російської Федерації, затвердженій президентом Росії 10 січня 2000 р.:

“Угрозы национальной безопасности Российской Федерации в международной сфере проявляются в попытках других государств противодействовать укреплению России как одного из центров влияния”.

А Українська держава, як ми бачили вище, “противодействует” цьому вже самим фактом свого існування. Масштабна двотомна робота “Идеологические ориентиры России”, написана під редакцією екс-прем’єр-міністра С.Степашина, дещо конкретизує цю загрозу:

“Эта угроза формируется вследствие все еще недостаточной эффективности интеграционной политики стран Содружества, переориентации отдельных из них во внешнеэкономической, внешнеполитической и частично в военной областях все в большей степени на мировые и региональные центры помимо России”.¹

Тобто загроза Росії вбачається в бажанні України “помимо России” проводити самостійну зовнішню й економічну політику без озирання на вподобання Москви. Яким же чином в Росії бачать шляхи розв’язання “українського питання”? Американський політолог Бжезинський якось зазначив, що Росія ніколи не зможе досягнути минулої потужності, не повернувши до орбіти свого впливу Україну.² Американця в Росії одразу почули.

Ось як політолог Караганов ще в 1992 р. відповідав на питання “що робити з Україною”:

“Политика России может быть нацелена на ограничение экономического роста и экономической независимости Украины там, где это можно делать без особого ущерба российским интересам.

В политико-дипломатической области стоит осторожно добиваться максимально возможной изоляции Украины, ограничения ее политического влияния, возможностей получения помощи”.³

Ми наводимо ці російські цитати без перекладу, щоб краще було видно весь прихований зміст слів цієї еліти, котра не боїться відкрито говорити про справжні потреби і наміри своєї країни.

У 1990-х роках Москва розгорнула бурну інтеграційну діяльність. Були укладені Договір про економічний союз, Угода про митний і платіжний союзи, сотні угод про співробітництво у виробничій, соціальній, гуманітарній сферах. В межах СНД були сформовані Виконавчий комітет і Економічна рада. У зв’язку з тим, що країни-члени Співдружності виявили різну ступінь готовності погоджуватися з намірами Москви, запровадили концепцію “різношвидкісної інтеграції”. Внаслідок цього постало об’єднання чотирьох держав – Росії, Білорусії, Казахстану, Киргизії (з Міждержавною радою та Інтеграційним комітетом), а згодом ще Євразійська економічна співдружність, де до цієї четвірки додався Таджикистан. Сформовано понад 60 різних галузевих рад, міждержавних комісій, комітетів із співробітництва.

Поступово від економічної інтеграції, об’єднання господарських суб’єктів, Росія порушила питання про формування нової політичної структури. Так постала Союзна держава Росії та Білорусії, де вже вишикувався інтеграційний ланцюг: енергосистема, транспорт, кордони, митниця, податки й на останньому етапі – грошовий обіг. У квітні 2001 р. з’явилися повідомлення про початок розробки Конституційного акту Союзної держави. Згодом були визначені терміни введення російського рубля як єдиної валюти нової Союзної держави.

Верхівкою російських інтеграційних зусиль на радянських теренах стало створення ЄЕП – Єдиного економічного простору країн СНД. Це, так би мовити, московська відповідь на ЄЕС – Європейське економічне співробітництво, куди шлях Росії виявися замовленим.

Директор Інституту країн СНД, депутат Держдуми Росії К.Затулін (цитується мовою оригіналу):

“Я думаю, что СНГ как организация ни одного дня не была монолитом, и она вряд ли может рассматриваться как дееспособная структура, идущая к одной цели – интеграции. Но внутри СНГ есть целый ряд проектов – в том числе недавно продекларированное Единое экономическое пространство – которые, в зависимости от конъюнктуры, могут быть осуществлены.