І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга
| Вид материала | Книга |
Содержание2-г. Національна церква. 3. Сучасні загрози Україні. А. Дж. Тойнбі, “Пізнання історії”. 3-б. Аналіз сучасного Виклику Україні. Агропромисловий комплекс. |
- Нова українська національна ідея: «Україна – найкраща країна Європи», 307.58kb.
- Міністерство культури І туризму України Національна парламентська бібліотека України, 595.01kb.
- І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність, 4734.79kb.
- План розвитку країни Абетка для дорослих Національна ідея: „Україна це я! Тактика:, 194.04kb.
- Національна етика у творчості Олега Ольжича, 112.79kb.
- Української держави, 8520.93kb.
- Дах тематичні уроки, лекції, бесіди з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, 6.84kb.
- 1. Що таке літературна мова? Назвіть найголовніші ознаки сучасної української літературної, 188.3kb.
- Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст наголошує на необхідності забезпечення, 103.25kb.
- Закон україни, 1439.52kb.
Така увага окупантів до знищення української мови цілком зрозуміла. Наголошуючи на її значенні, класик зауважував, що нації самі по собі не вмирають – просто їм відбирає мову. Мова – визначальний фактор національної свідомості. Як стверджують соціологи, спільна мова організовує досвід людей, підтримує згуртованість суспільства. Спільна для всього суспільства мова дає змогу сконцентрувати весь інтелектуальний потенціал нації. І таким чином вона переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу. А якому окупанту було потрібно, щоб українська нація завдяки своїй мові згуртовувалася й розвивалася? Звичайно, окупанти намагалися розпорошити націю, зробити її аморфною, безсилою і таким чином придатною до асиміляції. Тому українська мова ставала об’єктом головного удару. Основним намаганням було витіснити її з міста, зробити ознакою некультурного і неосвіченого населення, щоб носій української мови сам стидався її як меншовартої.
Почасти це вдалося. Стан української справи сьогодні жахливий. Українські мова, ментальність, духовність витіснені в гетто вимираючого села й тонкого прошарку інтелігенції. Однак насправді потенціал української культури аж ніяк не провінційний. Про її притягуючий характер і широкі можливості реалізувати себе в суспільстві свідчать численні приклади високо шанованих нашим народом людей неукраїнського походження. Це Марко Вовчок, Микола Аркас, Вікентій Хвойка, Софія Русова-Ліндфорс, Іван Кавалерідзе, Олена Курило, Микола Бажан, Майк Йогансен, Освальд Бурхардт. Напевно, читачі пізнають серед цих імен видатних наших літераторів, митців і вчених. Однак, напевно, здивуються, що ці люди не були українцями по крові. Згадаємо кіномитця Параджанова, який жив і працював в Україні, створивши свій шедевр “Тіні забутих предків” про гуцульське життя Карпат. Згадаємо поляка В.Липинського, який присвятив своє життя розвитку української політичної думки. Вже тільки цих прикладів досить, щоб відкинути брехливі винаходи про некультурну сільську українську мову.
Отже, мова є головною фортецею, основним форпостом національної культури. А сама культура є вихователем національної душі, свідомості громадян. Основним знаряддям національної культури в цьому є освіта. Тому не дивно, що всі окупанти приділяли таку увагу ліквідації українських учбових закладів. Адже перед очима гучні приклади, коли саме з національної освіти рідною мовою розпочинався рух націй до свого політичного самовизначення. Так, канцлер і об’єднувач Німеччини Отто фон Бісмарк писав, що війну 1870 року1 виграло не прусське родове дворянство, яке по 800 років займалося військовою справою, не прекрасно вивчена німецька армія, а звичайний німецький шкільний вчитель. Саме шкільні вчителі вклали до голів своїх учнів думку про несправедливість приниженого становища Німеччини. Вони створили покоління, котре через 15 років стало до лав війська та зброєю придушило замахи Австрійської та Французької імперій керувати роздробленою країною за принципом “поділяй і владарюй”.
Нам потрібно враховувати цей досвід. Адже Україна – об’єкт новочасних сподівань, а саме: із жорстокої кризи українська нація вийде із досвідом відродження. Початок цієї нової епохи, так само як і свого часу в Німеччині, залежить від принципів освіти. “Мірило освіти, – писав Жан-Жак Руссо, – це надати кожній людській істоті національної форми й таким чином спрямувати її думки й смаки, щоб вона, зрештою, стала патріотом за схильністю, за пристрастю, за необхідністю. Щойно дитина розплющить очі, вона повинна бачити свою країну, й допоки помре, не повинна бачити нічого більше”.
На жаль, в незалежній Україні влада Кучми ніяк не показала себе в захисті та розвитку української культури, мови та освіти. Навпаки, надавалася перевага російській культурі починаючи від історичної заяви-обіцянки Кучми про майбутнє надання російській мові статусу офіційної. Українська культура й надалі висміювалася та принижувалася. До неї міцно приліпили ярлик “шароварщина”, яка несумісна з висококультурними і російськомовними містами України. А на селі осередки культури цілеспрямовано знищувалися, коли під благовидним приводом передачі на утримання місцевих рад залишилися без державної підтримки всі будинки культури, клуби та ін. Мовляв, кому українська культура цікава, той сам її і підтримує. А владі Кучми вона була ворожа, бо він натомість відкрив шлях різним придворним співакам, музикантам і “сміхотворцям”, що косяками посунули і заполонили нашу сцену й телебачення поряд із гастролюючими зайдами, пугачьовими, кіркоровими, алвазоровими, винокуровими... А нашу історію та культуру взялися нам розповідати журналісти на кшталт Олеся Бузини, що “спеціалізується” на обливанні брудом національних символів. Він уже “пройшовся” і по Тарасові Шевченку, і по запорізьких козаках, і по давньокиївських князях, і навіть французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері із всесвітньо відомою доброю казкою “Маленький принц” йому не догодив. Немає вже козаків, щоб повернули до реальності цього мерзотника. Загинув на війні з німецькими нацистами французький письменник, що був військовим льотчиком.1 І льє тонни бруду з тисяч газетних сторінок цей Бузина, бо виконує замовлення криміналізованої влади. Ще не вистачало, щоб у народу з’явилося відчуття своєї гідності! Тому й друкують та передруковують опуси мерзотника. Тому й переслідує влада не Бузину за його знущання з національних символів України, а тих, хто намагався дати Бузині по пиці за його “книжку” з найогиднішими образами на Тараса Шевченка. Між іншим, сам Бузина почувається дуже впевненно. “Я не можу назвати себе людиною честі, – відкриє він свою душу газеті “День” від 03.03.1999 р., – тому що моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов “розбудови” незалежної України”. Куди вже далі?
Багато хто ставиться прихильно до цих примітивних явищ, як Олесь Бузина та “Вєрка Сєрдючка” (до речі, тепер Народний артист України! Ось на що влада перетворює народну культуру!!!). Ці люди просто ще не усвідомили того, що насправді прогрес нації в її історичному вимірі визначається насамперед її духовним потенціалом, що утвердження державності і національне відродження народу – це нерозривні ланки. Держава без її духовного наповнення – це держава без внутрішнього потенціалу. А відтак і без майбутнього. Тому цілеспрямоване приниження і знищення національної культури – це злочин проти нації та проти держави!
Тим українофобам, котрі говорять про безперспективність і провінційність української культури, нецікавість її для світу, рішучою відповіддю стала перемога української співачки Р.Лижичко на конкурсі “Євробачення”. Але якщо ми будемо зневажати свою культуру, то це буде останньою перемогою української культури. Адже мова мстива до тих, хто її забуває. В основі більшості наших сьогоденних проблем саме недооцінка значення мови як головної матерії національного духу. Мова, знання історії своєї країни – це основні чинники формування національної свідомості, душа народу.
2-г. Національна церква.
У основі окремих національних ідей лежить релігія. Це переважно стосується тих народів, де не мова, культура, політична влада, а релігія призвела до формування нації. Таких прикладів не дуже багато.
Найперший з них – євреї. Сама приналежність до народу визначається через відношення до іудейства. Завдяки цьому євреями стали рахуватися представники інших етносів, які в силу різних історичних обставин почали сповідувати іудаїзм. Наприклад, як іудеї за вірою вважаються частиною єврейського народу кримські караїми попри їх тюркське коріння. Нацисти переслідували їх нарівні з євреями. Сьогодні незначна кількість представників цього народу ще проживає в Криму, але більшість – понад 30 тисяч – в Ізраїлі.1
Саме іудаїзм зробив євреїв євреями. Його жорстка система звичаїв та ритуалів зберегла євреїв від асиміляції іншими народами протягом 2000 років їх бездержавності й вигнання. Відмова єврейської общини від іудаїзму обов’язково призводила до її асиміляції в країні проживання. Наприклад, в цьому переконує доля середньовічних моранів. У ХIV-ХVI ст. десятки тисяч членів єврейської общини в Іспанії сприйняли християнство і були асимільовані іспанським населенням.
Звичайно, сьогодні вже євреї далеко не такі релігійні. Проте Ізраїль є наскрізь релігійною державою. Іудаїзм тут не просто пануюча релігія. Він лежить у основі культури, в основі законів і взагалі всієї системи права.2 “Ізраїль є релігійним в силу самого факту свого існування, навіть незалежно від Суботи та від кашрута”.3
Останні століття привнесли ще чимало аналогічних прикладів. У Югославії розбрат серед мешканців і їхнє прагнення належати до своїх націй виникло саме на релігійному грунті. Лише з часом релігійні відмінності перетворилися на національні. Католики-хорвати відособилися від православних сербів, а боснійські мусульмани, стаючи у 1878 р. підданим Австро-Угорщини, наполягли на тому, щоб їх вважали окремою мусульманською нацією. І це при тому, що всі вони розмовляють однією сербохорватською мовою.
У сучасному Алжирі араби і бербери довго були окремим народностями й ворогували між собою. Але борючись проти французів вони раптом усвідомили, що становлять одну націю алжирських мусульман.
В Греції, Ізраїлі, Бірмі, Пакистані та Індонезії велику потугу в самовизначенні становила релігія, яка й забезпечила витончену й переконливу основу для національної ідентичності.
Наявність власних церков у грузинського та вірменського народів стала вирішальним фактором, котрий зірвав намагання чужих імперій розчинити їх та асимілювати. Болгарський народ взагалі зобов’язаний церкві своїм фізичним виживанням. Саме ченці підняли народ на повстання, котре, врешті-решт, завершилося звільненням Болгарії з-під османського поневолення.
Хоча Україна є найбільшою православною країною світу (за кількістю віруючих), поки що ми змушені констатувати: церква в Україні не стане конструкційною частиною нашої національної ідеї, як католицтво у Польщі. Адже у нас існує три лише православних церков. З них дві суто українські: УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ. А ще є Українська греко-католицька церква, котра існує тільки в українських землях, хоча історично була поширена також на сусідів (Східна Польща, Західна Білорусія). Крім того, Україна є об’єктом експансії різноманітних проповідників та місіонерів різних євангелістських церков американського типу. Поширює свій вплив римо-католицька церква, біля мільйона українців сповідують іслам. Частину своїх святинь відвідують в Україні іудеї-хасиди. А ще присутні лютеранська, вірменська християнська, баптистська церкви. Ну і, врешті-решт, новомодні секти незрозумілої спрямованості.
Зважаючи на цю релігійну строкатість, мусимо визнати, що в Україні релігію не можна покладати в основу національної ідеї. Перевага будь-якій з церков може бути розцінена як утиски інших, що дестабілізує суспільство. Натомість міжконфесійний діалог укріпить та збагатить нашу націю та державу.
У недалекому майбутньому українська церква могла б стати об’єднуючим фактором. Але для цього має бути створена Українська Помісна Православна Церква. Ця ідея зовсім не нова (цитуємо мовою оригіналу):
“Київські митрополити, хоч і не носили патріаршого титулу, управляли Церквою, наче патріархи, користуючись патріаршими правами по взору інших Східних Церков. Вони були свідомі, що Патріархат Церкви – це видимий знак зрілості і самобутності помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народному житті.
Не диво, що такі постаті в нашій історії, як Митрополит Петро Могила та Митрополит Йосиф Венямин Рутський, в найбільш трагічних часах нашого церковного занепаду і роз’єднання, робили всі можливі заходи, щоб привернути єдність Церкви і рятувати її перед загибеллю, об’єднавши всіх на твердій основі Патріархату Київського і всієї Русі.
Важливість Патріархату розуміли також правителі відродженої молодої української держави в революційних роках 1917-1920, коли висловлювали своє бажання бачити в Митрополиті Андрії Шептицькому, щойно звільненому в’язні царської Росії, першого Патріарха Києво-Галицького та всієї Русі. Наявний вислів цьому бажанню дає затверджена і проголошена Конституція Української Народної Республіки в 1920 р., правда конституція, яку здавлено, та мимо того, вона свідчить про невмирущу ідею Патріархату нашої Церкви.
Як показує історія Христової Церкви на просторі Східної Європи, Київський Патріархат мав бути, і з певністю стався б ним, рятунком церковної єдності у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдності”.1
Ці слова патріарха Йосифа Сліпого залишаються справедливими в усі часи. Єдина церква і власна українська патріархія є нерозривними. Вони дуже сприяли б зміцненню держави та єдності нації. Завдання по їх створенню свого часу проголошували всі сучасні президенти України: і Кравчук, і Кучма. Однак віз досі не зрушив з мертвої точки. Надто сильною є протидія. Найперше, з боку Москви, котра вперто відстоює свої “канонічні території”. З другого боку, не надто покладаємося й на Ватикан, котрий ніколи не був нашими історичним союзником, оскільки надавав перевагу полякам. У закулісних переговорах з Московським Патріархатом католицьким ієрархам дали зрозуміти про небажаність надання Папою Римським патріаршого статусу голові Української Греко-Католицької Церкви.
Однак не переймаймося невдачами. Головне завжди пам’ятати, що волю народу не зможуть ігнорувати ніякі ієрархи. Більшість православних помісних церков із своїми патріархами починали з того, що більш сильні сусіди не бажали їх визнавати. Жодній з церков автокефалія не далася без боротьби й звинувачень у розкольництві з боку “материнських” церков. Так було й з самим Московським Патріархатом. Болгарська православна церква була звинувачена Константинополем у розкольництві ще наприкінці ХІХ ст. і залишалася такою до 1945 р. Юридично болгари отримали автокефалію тільки в 1953 р., тобто майже через 100 років після її фактичного проголошення. Отже, визнання волі народної все одно відбувається раніше чи пізніше. Попри пресинг не варто втрачати надію. Десять років тому Української Церкви взагалі не існувало, а на 1 січня 2000 р. УПЦ Київського Патріархату вже нараховувала 2,5 тис. парафій, відроджена УАПЦ – 988.1 Це надійна основа майбутньої Української Помісної Православної Церкви.
Українське громадянство, виборовши собі в запеклій боротьбі з поневолювачами незалежну Українську державу, буде мати свою Єдину Українську Помісну Православну Церкву з Патріаршим управлінням в Святій Софії, в складі якої відродиться Галицька митрополія з центром у Львові. Створення Єдиної Церкви, шляхом об’єднання розділених гілок православ’я – це єдиний істинний шлях до цієї мети.
3. Сучасні загрози Україні.
3-a. Природа Виклику.
Виклик стимулює до розвитку. Реакцією на Виклик суспільство розв’язує проблеми, що постали перед ним, чим призводить себе до більш високого та більш досконалого стану. Відсутність Викликів означає відсутність стимулів до зростання та розвитку.
А. Дж. Тойнбі, “Пізнання історії”.
Завдання національної ідеї – висловлювати бажання нації та реагувати на загрози життю нації. Тому щоб чітко з’ясувати зміст української національної ідеї, нам потрібно визначити загрози, котрі сьогодні існують для української нації. Або висловлюючись словами знаменитого англійського філософа та історика, професора, автора всесвітньо відомої теорії історичного розвитку Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975 рр.), визначити природу Виклику, що стоїть перед Україною. Адже національна ідея буде програмою дій нації у відповідь на цей Виклик.
За Тойнбі Виклик є загрозою нації, котра стимулює її до розвитку і виживання. Якщо нація не знаходить в собі сил дати відповідь Виклику, то вона гине. Але якщо нація зможе подолати труднощі, згуртуватися, змінити свій устрій відповідно до вимог часу, то вона виходить переможцем у смертельному двобої з Викликом. І при цьому вона не просто виживе, але виходить з боротьби розвинутим суспільством з більш досконалим устроєм, культурою та самоорганізацією.
Відсутність будь-якого Виклику – це відсутність розвитку для нації. Яскравим прикладом є племена екваторіальної Африки, тропічних регіонів Америки та Азії. М’який клімат і багата природа призвели до того, що місцеві племена затрималися у своєму розвитку на цілі тисячоліття. Коли їх відкрили європейці, то з’ясувалося, що ці племена жили тим самим життям, як їх прадавні предки. Вони навіть не спромоглися створити народ та державу. Їх техніка та знання іноді не пішли далі примітивного кам’яного віку. У них просто не було потреби в розвитку та вдосконаленні. І тому вони стали легкою здобиччю для прибульців.
Отже, Виклик – це не тільки загроза існуванню, але й стимул до зростання. Тойнбі умовно розподілив Виклик на два основних види: Виклики від природного середовища та Виклики від людського оточення.
Виклики від суворої природи були першим випробуванням для людини. Безплідна земля, суворий клімат або нові землі, котрі потрібно освоїти важкою працею, створили з первісних племен могутні цивілізації – зразки прадавніх націй. Наприклад, після закінчення Льодовикового періоду історії нашої планети розпочалася жахлива посуха, яка перетворила Північну Африку та Близький Схід на пустелю. Дехто не зважаючи на ці зміни продовжував жити звичним життям і повністю вимер. Інша частина людських громад із своєю худобою знялася з місця й почала мігрувати залежно від зміни сезонів погоди. Вони стали кочовиками. Це був порівняно легкий шлях розвитку. Але деякі громади змінили свій уклад життя, взялися до важкої щоденної праці і побудували іригаційне землеробство. Навколо цих іригаційних систем з’явилися перші велетенські цивілізації: давньоєгипетська біля Нілу, шумерська між Тигром та Євфратом, давньокитайська біля Хуанхе.
Китайці є особливим підтвердженням цього правила, оскільки колискою Китаю виявився басейн річки Хуанхе, а не Янцзи. Перша є бурною, небезпечною. Мало не щороку вона змінює своє русло, викликаючи катастрофічні повені. У той же час Янцзи спокійна, розташована далі від степу й взагалі краще придатна для забезпечення людського життя. Однак постійна потреба спільно працювати над греблями для заспокоєння Хуанхе призвела до об’єднання розрізнених племен у китайський народ, створення першого китайського царства. Воно потім завоювало басейн річки Янцзи з розпорошеним та нерозвинутим населенням.
Ще одним прикладом є антична грецька цивілізація. У її основі знаходилися знамениті міста-держави Спарта і Афіни. Цікаво, що землі саме цих міст виявилися найбіднішими у всій Греції. Зокрема, афінські землі (Аттика) були кам’янистими та безплідними внаслідок процесу ерозії (вивітрювання). Це примусило афінян шукати нової справи, щоб вижити. І вони розпочали займатися мореплавством. На кораблях вони завезли до Греції оливи, котрим добре прийшлися умови Аттики. Торгівля цими оливами, мореплавство та відкриття нових земель перетворили Афіни на могутній центр. Тут творилися шедеври світової культури. Платон навіть назвав Грецію “школою Еллади”. Тобто саме в Афінах жили та працювали творці еллінської цивілізації – своєрідної античної політичної, духовної, художньої культури. Вони винайшли знамениту афінську демократію – політичний режим, що і сьогодні вважається найкращим з придуманих людством. У той же час їхні сусіди з родючими землями та пасовиськами залишилися тінню Афін. Хоча у них було більше багатства та легші умови для початку зростання, але вони не мали стимулу до самовдосконалення. І сьогодні ми знаємо їх в історії лише завдяки тому, що вони були сусідами Афін!
Отже Виклик і відповідь на нього творять чудеса. Але це ми з’ясували вплив на розвиток народів від Виклику з боку природи. Перед Україною таких проблем в історії не було. Адже природно-географічні умови для нас завжди були порівняно добрі. Однак вся історія переповнена прикладами, коли Викликом для народу ставали агресивні дії сусідського оточення. А.Тойнбі визначає ці дії у вигляді раптових сильних ударів або розтягнутого у часі постійного зовнішнього тиску. Чим сильніший удар (тиск), тим сильніший стимул до розвитку. Постійна загроза знищення стимулює життєву силу суспільства, згуртовує його для відсічі та закладає фундамент для відповіді на майбутні Виклики. Не будемо ходити далеко за прикладами, а погляньмо на європейські нації.
Небачений тиск германських народів на франків ледве не поставив хрест на майбутній Франції, коли вона навіть ще не народилася. Якби вони перемогли, то цілком можливо, що з часом ми б мали у Західній Європі одну велику Німеччину. Однак франки дали відповідь цьому Виклику у вигляді досягнень їх короля Карла Великого. Він здійснив 18 (!!!) військових кампаній проти племен саксів. Це можна порівняти хіба що з війнами Римської імперії або завойовника Тамерлана. Однак після велетенського напруження сил з цієї боротьби вийшла зміцніла імперія Карла Великого, яка гарантувала безпеку своїм підданим. Завдяки цій безпеці постали перші проблиски інтелектуальної енергії західного світу.
У основі Великої Британії лежить Англійське королівство. У середині ІХ століття напади войовничих вікінгів із сучасної Данії отримали для англійців характер національної катастрофи. Вікінги завоювали майже всю Англію. Тільки володар землі Уессекс Альфред Великий зміг ціною небачених зусиль перемогти датчан. А його син Едгар прийняв титул короля Англії. Таким чином, територія Уессекского королівства розрослася до масштабів усієї Англії. Цікава деталь: столицею нової держави англійців стала не стара столиця Уессексу місто Уінчестер, а Лондон. Це дуже показово, оскільки Уінчестер весь час війни перебував в безпечному тилу. Тому начебто він мав би можливості для спокійного розвитку. Але насправді його перевершив розвиток Лондону. Це місто було на передньому краю оборони. У 895 році воно витримало на собі удар датської армади, яка намагалася увійти до Темзи і по річці пройти до глибинних земель Англії.
Так само став столицею французів Париж. Подібно до Лондону на Темзі, Париж став на шляху вікінгів, що підіймалися вверх по течії річки Сена. У той же час багато міст у порівняно безпечних місцях не отримали стимулу до розвитку. Далі ми прослідкуємо, що і Київ став центром не випадково, а внаслідок постійного перебування на кордоні з войовничими степними кочовиками. У відповідь на Виклик степової агресії Київ розвивався, будував оборонні споруди, залучав нові сили, і, врешті-решт, став центром потужної держави. У той же час жодне з городищ древлян, кривичів, радимичів, в’ятичів, захищені від нападів кочовиків непрохідними лісами, так і не перетворилося на столицю чи бодай якійсь об’єднуючий центр. Навпаки, без особливих труднощів їх завоювали малочисельні дружини київських князів.
Вище ми вже наводили приклад, як німецький “Drang nach Osten” – Виклик з боку людського оточення – змусив самоорганізуватися поляків. Ті західні слов’яни, хто не зміг протистояти німцям, зникли. А поляки витримали й серед усіх слов’янських народів стали нацією з самим раннім і досконалим розвитком національного самоусвідомлення, національної культури та національної ідеї.
“Увага” тевтонського ордену протягом цілого століття була прикована до Литви. Цей смертельний тиск Заходу на литовців став причиною того, що і литовці отримали стимул до зростання своєї організації. Замість п’яти розпорошених союзів племен постав один народ з одним великим князем. І якщо у XIII столітті руські князі Данило Галицький та Лев здійснювали завойовницькі походи до Литви, то у XIV столітті вже міцна Литовська держава перейшла до завоювання Русі. Енергія відповіді на німецький та руський Виклики перетворилася на військову міць, яку спочатку розгорнули проти Русі, а згодом проти Тевтонського Ордену. Таким чином, тимчасова могутність середньовічної Литви стала наслідком її реакції на Виклик. Це навіть знайшло свій відбиток в геральдичній емблемі (гербі) Литовської держави: вершник та кінь у латах, що переслідує поваленого ворога (“Погоня”).
Тимчасова присутність польського гарнізону у Москві і постійний тиск шведів на Росію з боку Нарви та Неви порушили на порядку денному питання бути чи не бути Росії як самостійній державі. Цілковита безпорадність влади стимулювала росіян до практичних дій – скликання загальноросійського ополчення проти окупантів. І в результаті зародилася держава Романових, котра згодом стане Російською імперією.
Це так би мовити кілька прикладів з різних епох і різних частин Європи, котрі підтверджують правило. І якщо ми подивимося на історію української нації, то побачимо справедливість теорії А.Тойнбі щодо неї.
На світанку Русі наш національний розвиток стимулювався безперервною жорстокою боротьбою з кочовим степом за виживання. Зрозуміло, що найважче доводилося прикордонним племенам, але саме вони швидше за інших розвивалися й загартовувалися в цій боротьбі. За легендою, коли кочовики-хазари зажадали від полян—засновників Києва—данину, ті замість данини дали хозарам “від дому по мечу”. Степовики правильно розцінили подібну “данину” як символ непокори. “Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку,—сказав хан за переказом літописця—а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!” Пророцтво збулося, коли через два століття київський князь Святослав вщент погромив Хазарський каганат. Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави й лідером серед племен, з яких утворилася Русь. Вони першими зіткнулися з Викликом на своєму прикордонні і першими спромоглися дати йому відповідь. Інакше Русь померла б так і не народившись.
У своїй праці “Пізнання історії” А.Тойнбі наводить і другий приклад з історії нашого народу. У 1237 р. з появою хана Батия в землях Київської Русі розпочинається доба нового Виклику – постійний тиск з боку високоорганізованої степової сили у вигляді Золотої Орди та її наступників. Після монгольського погрому в наших землях навіть не залишилося достатньо чоловічого населення, щоб зібрати поважну військову силу. Однак якщо народ не здається і не гине, то чим більша сила Виклику, тим оригінальнішою буде відповідь. На думку Тойнбі, під тиском ординських навал наш народ витворює цілком нову форму соціальної організації – козацтво. І ця форма уперше за всю історію протистояння осілого суспільства з кочовиками спромоглася не просто вистояти, але й перейти у наступ. Завойовані землі кочовиків були перетворені з пасовиськ на селянські поля. Аналогів цієї багатовічної боротьби більше не знайти в історії Європи.
Щоправда, Тойнбі має на увазі феномен козацтва взагалі. Тобто об’єднує цим поняттям усі козацькі війська, що були в Україні та Росії. Однак він особливо зауважує, що піонерами (першопроходцями) стали прикордонники українського степу:
“Витоки козацтва уходять до глибини віків, бо письмові джерела XV ст., в яких уперше згадані дніпровські козаки, свідчать, що характерні козацькі інститути вже оформилися до того часу. Козаки представляли собою напівмонашеське військове братство подібно до братства вікінгів, еллінського спартанського братства або ж рицарського ордену хрестоносців. Однак у козаків напрацювалися в ході боротьби з кочовиками степу деякі ознаки, котрі належали скоріше майбутньому, ніж минулому. У чомусь козацькі об’єднання нагадують колоніальну владу сучасного західного світу. Вони зрозуміли, що для перемоги у війні з варварами потрібний більш високий рівень озброєння та опір на більш досконалу матеріальну базу. За аналогією з тим, як сучасні (на момент життя А.Тойнбі – авт.) західні “будівельники імперії” задавили своїх примітивних противників індустріальною потугою, козаки подавили кочовиків, спираючись на розвинену культуру землеробства”.
Звичайно, у цих словах Тойнбі дещо змішує різні форми існування козацьких військ. Але в цілому він правий. Запорізька Січ розпочиналася як сторожовий форпост на прикордонні у відповідь на степовий Виклик. Ось слова з “Пізнання історії” Тойнбі з визнанням феномену Запорізької Січі:
“Численні притоки давали козакам можливість будувати зручні порти й переходити з басейну однієї річки в басейн іншої. Так до кінця XVI ст. батьківська козацька община басейну Дніпра породила дві сестринські общини – козаків Дону та козаків Яїку. Надалі у нерівному союзі з Московією, котра посилювала свою експансію, проте не лишила козаків свободи, козацькі володіння розповсюдилися до сибірських річок, які впадають до Льодовитого океану”.
Запорізька Січ стала базою для великого козацького війська, що зіграло визначальну роль в історії та становленні українського народу. І закінчило свою історію Військо Запорізьке перебазуванням на Північний Кавказ, де будувало свою нову батьківщину. Кубанські станиці по суті були фортецями, що повністю забезпечували себе всім необхідним і слугували базами для наступу на войовничих кавказців. Крок за кроком кубанські станиці просувалися на південь у дикі землі, відтискуючи колишніх смертельних ворогів із степу все далі у гори. Від кубанського війська виділилося й оформилося окреме Терське козацьке військо. Воно забезпечувало фланг кубанського наступу по річці Терек від чеченських нападів. Ця наполеглива землеробська праця з рушницею за спиною принесла цивілізацію в кочові землі. А найголовніше те, що козацтво залишалося у цих землях постійно і видозмінювало їх своєю працею, тоді як урядові російські війська своїми походами не надто впливали на обстановку. Війська приходили і уходили, залишивши фортечні гарнізони. Після цього кочовики поверталися, нападали на фортеці, і все починалося знову. Тільки смуга козацьких станиць була надійним кордоном від варварських вторгнень. І ця смуга поступово наступала на південь, відвойовуючи у варварів родючі степові землі. Так було на Північному Кавказі у ХІХ ст. Перед тим у XVIII ст. так само були відвойовані у татарських орд степи Південної України та Криму.
Ще раз підсумовуючи думку про Виклик і його роль в історії та формуванні нації, повторимо наш головний висновок. Перед людською спільнотою Виклик виникає у вигляді серії проблем, котрі потрібно розв’язувати протягом історичного розвитку. Кожного разу, коли їй це вдається, вона самовдосконалюється і сягає нового рівня розвитку. Кожного разу, коли вона не знайде відповіді на Виклик – спільнота зникає. До сучасного світу дожили і стали політичними націями зі своїми державами тільки ті спільноти, котрі на протязі свого існування щоразу знаходили ефективну відповідь на Виклик. Українська нація серед них, про що свідчать приклади з її історії, наведені самим автором теорії історичного розвитку Арнольдом Джозефом Тойнбі. Можливо, іноді наша відповідь була просто не такою ефективною, або ж сила Виклику перед нашою нацією була надто великою, тому Українська держава остаточно оформилася лише наприкінці ХХ ст. Проте важливо, що це відбулося, ми перемогли!
Раніше протягом століть загроза перед українством мала один і той самий характер: військова агресія та внутрішні чвари. Надійною відповіддю цьому Виклику було створення власної міцної держави. Тому національна ідея полягала у боротьбі за її створення. Сьогодні Українська держава існує де-юре та де-факто, бо жодна з країн світу не насмілюється піддати це сумніву! Наші колишні небезпечні сусіди, з якими ми воювали століттями, тепер не мають потуги становити нам військову загрозу. Навпаки, вони перебувають у НАТО щоб надійно гарантувати власну безпеку в тому числі й від нас. Росія обпалившись у Чечні не насмілюється прямо погрожувати Україні. Що далі?
Оскільки історичний розвиток безперервний, тому це означає, що тепер перед українською нацією стоїть новий Виклик. Нам потрібно проаналізувати наш стан, визначити характер нового Виклику та сформулювати національну ідею, де буде міститися короткий зміст відповіді нації на нього.
3-б. Аналіз сучасного Виклику Україні.
У кожної людини свої критерії благополуччя та процвітання. Щоб не потонути в океані суб’єктивних оцінок, людство придумало кілька основних критеріїв, котрими вимірюється розвиток суспільства і країни. Ними ми й скористаємося, застосовуючи переважно цифри поважних міжнародних організацій, як ООН та ЮНЕСКО. Дані по демографії та ВВП взяті з офіційних Інтернет-сайтів ООН та ЦРУ США (зокрема, gov).
| | Початок 1990-х рр. | 2003 р. | ||||||
| | США | Китай | Росія | Україна | США | Китай | Росія | Україна |
| ВВП на душу населення, $ тис. | 22 | 2,98 | 7 | 7 | 36 | 4,4 | 8,8 | 4,5 |
| Тривалість життя, років | 75 | 70 | 69,6 | 70,9 | 77,4 | 72,2 | 67,5 | 66,5 |
| Коефіцієнт народжуваності, % | 16,3 | 21,2 | 14,7 | 12,7 | 14,1 | 12,96 | 9,71 | 9,89 |
| Коефіцієнт смертності, % | 8,6 | 6,7 | 10,7 | 12,1 | 8,7 | 6,74 | 13,91 | 16,39 |
| Коефіцієнт смертності немовлят, % | 8,9 | 32 | 18,1 | 13,1 | 6,69 | 25,26 | 19,78 | 20,87 |
| Частка неписьменного населення старше 15 років, % | 2 | 28,6 | 0,02 | 0,02 | 3 | 14 | 0,02 | 0,03 |
Наведені цифри кожен може оцінити сам. Але ясно видно, що до Незалежності за більшістю параметрів ми були ближче до США, а тепер до Китаю. Проте незабаром можемо відстати й від Китаю. Адже у нього стабільне зростання, а у нас за 13 років в Україні впали: дохід на душу населення, тривалість життя, народжуваність. Зате натомість зросли: смертність, в тому числі немовлят, рівень неписьменності. Що ж тут оцінювати?
Демографія. Така картина особливо боляче переживається патріотами. Не про таке мріялося на світанку Незалежності. Тоді на українському телебаченні з’явилося гасло: “Нас 52 мільйони!” Як раз напередодні 13-ї річниці Незалежності Державний комітет статистики опублікував останні дані: на 1 травня 2004 року населення України складало 47,51 млн. чоловік. У січні 2004 р. в Україні на кожні 1000 чоловік населення приходилося 8,9 народжувань та 17,2 смертей. Чим далі, тим населення стає все менше. На початку тринадцятиріччя – 8,3 чоловік на тисячу, або 0,83%. Легко підрахувати, що такими темпами населення України до середини століття (2050 рік) складе мільйонів 30, а до кінця століття – 20 мільйонів.
Отже, за десятиріччя наших реформ (1991-2002 рр.) населення України скоротилося з 52 до 47 мільйонів – на 5 мільйонів! Напевно, це слово потрібно було б взяти у лапки, тому що реформи – це процес вдосконалення. Від реформ життя звичайних громадян стає кращим, ніж до початку реформ. Але якщо такого не спостерігається, тоді такі дії називати реформами неможливо. До цих часів вважалося, що зростання населення країни свідчить про її процвітання, а зменшення – про занепад. До такого зменшення раніше призводили катастрофічні природні лиха, війни, чума. Обретіння незалежності ніколи ще до таких лих не відносилось. То що ж сталося?
Сучасна українська тенденція пояснюється двома причинами. По-перше, зростанням рівня смертності, тоді як очікувана тривалість життя зменшується. Сьогодні середньостатистичний український чоловік взагалі не доживає до пенсії. По-друге, зниженням рівня народжуваності. Співвітчизники не хочуть заводити дітей, прямо відповідаючи на питання про життя в Україні.
Середня тривалість життя громадян нашої країни — як у Гондурасі, Алжирі, Йорданії, Таджикистані та Перу. Зокрема, за роки правління Л.Кучми середня тривалість життя чоловіків в Україні знизилася на чотири з половиною роки, жінок — на два і становить нині 61 і 73 роки, відповідно. До скорочення населення додалася ще одна небезпечна тенденція – старіння нації. За роки незалежності середній вік українців постарішав з 35 до 37 років, тоді як половина населення планети сьогодні молодше 25 років. Так завтра ми можемо зіткнутися з тим, що нестача молодих робочих рук буде компенсуватися приїздом іноземців, і Україна перестане бути українською.
Однією з причин великої та передчасної смертності й одним з перших наслідків погіршення здоров’я українців стало погане медичне забезпечення більшості населення. Особливо це стосується сільської місцевості, де станом на 1 січня 2004 року лише 3% населених пунктів були забезпечені дільничними лікарнями, 10% – амбулаторно-поліклінічними закладами, 55% – фельдшерсько-акушерськими пунктами, 29% – дошкільними закладами, 61% – клубами та будинками культури. Падіння рівня культури населення, медичного забезпечення, загальне зубожіння й погане харчування спричинили до появи таких хвороб, про які вже підзабули як ознаку далекого минулого. Більше того, розпочалися епідемії. Наприклад, епідемія туберкульозу. Медики датують її початком 1995-го року. В 1999 році на обліку в протитуберкульозних диспансерах України було 620 тисяч чоловік. І це зовсім не всі. Щороку кількість туберкульозників в країні збільшується на 20-25 тисяч. І епідемія розширяється: кожного разу захворівши приблизно на 10% більше, ніж попереднього року. Тепер становище таке, що експерт Всесвітньої організації охорони здоров’я Ян Сміт висновив: якщо становище не зміниться, Україна в найближчі роки повернеться до часів, коли туберкульоз взагалі вважався невиліковною хворобою.
Можна багато говорити про нестачу сучасних засобів проти цієї хвороби. Але цим проблему ніколи не розв’язати. Раніше хворий міг посилено харчуватися, їхати до санаторію, дихати морським повітрям та сосною, і незабаром забув би про свій туберкульоз. А сьогодні таке зможе дозволити тільки багата людина. Однак був би тільки туберкульоз – катастрофічно зростають темпи захворювань на СНІД, венеричними захворюваннями тощо. За даними голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я М.Поліщука, в Україні зареєстровано близько 800 тисяч хворих на алкоголізм, щороку через це помирають понад 10 тисяч осіб.1 А ще спалах наркоманії. Як заявив на загальноукраїнських громадських слуханнях “Антикорупційний вимір боротьби з наркобізнесом” 1 жовтня 2004 р. міністр праці і соціальної політики України М.Папієв, щорічно 120 тисяч українців помирають від наркотиків. При цьому більшість наркоманів – молодь. Понад 80% наркозалежних в Україні – це люди до 30 років. Всі ці хвороби називаються соціальними, оскільки їх причини полягають зовсім не в медичній площині. Те ж саме стосується і причин зниження рівня народжуваності.
Чому українці не хочуть народжувати дітей? Головною проблемою є необхідність знайти робоче місце з належним рівнем доходів. Молоді люди не переймаються дітьми, а весь свій час приділяють роботі, кар’єрі. Вони розуміють, що коли не зроблять цього сьогодні, то й через 10 років не зможуть мати доходи, які б дозволили створити сім’ю та народити дітей.
Чи можна за допомогою адміністративного втручання збільшити народжуваність в країні? Ще у стародавньому Римі часів імперії намагалися розв’язати демографічну проблему одночасно з проблемою морального занепаду в суспільстві. Встановлювали матеріальні обмеження: молодь не могла отримати спадщину від батьків, якщо не мала дітей. Цей метод довів свою неефективність. Народжуваність потрібно стимулювати, створюючи сприятливі умови для цього. Наприклад, через розв’язання найгостріших проблем сім’ї: посилення охорони та оплати праці, поліпшення побутових умов, покращення медичного обслуговування, створення широкої мережі державних і недержавних служб соціальної допомоги. Народний депутат В.Гошовський (член Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи) заявив у липні 2004 року з цього приводу таке:
“Понад 6 мільйонів молодих українців говорять, що не будуть продовжувати свій рід через відсутність житла. Проте коли питаєш їх, скільки б дітей вони хотіли б мати, якби це дозволяло матеріальне становище, вони відповідають: “Двох хлопчиків та дівчинку”.
Отже, найголовніше у виродженні нації – це житлова проблема. Колись за радянських часів батьки вважали приблизно так: доки дитина виросте, років за 20 можна було або вистояти в черзі на державне житло, або назбирати грошей на кооператив. Тепер епоха розвинутого соціалізму давно пішла в минуле. Однак від неї ми успадкували найдовшу чергу. Це черга за житлом. За останніми даними Державного комітету по статистиці, на квартирному обліку в Україні стоять 1,5 млн. сімей та одиноких людей. З них правом першочергового та позачергового отримання житла користуються 29%, або 437 тис. сімей. Крім того, за місцем служби чекають на квартиру біля 80 тис. сімей військових. Але навіть пільговики скористаються своїм правом дуже не скоро. Протягом останніх чотирьох років щорічно отримували житло тільки 1,6% тих, хто є на обліку. Прості підрахунки показують, що за таких темпів останній в черзі дочекається на свою квартиру не раніше, ніж через 70 років. Що ж тоді дивуватися, що співвітчизники не бажають народжувати дітей, коли їм самим немає де жити?
Комерційного житла сьогодні більшість населення дозволити собі не може. Яка там купівля квартир, якщо немає грошей навіть на виплату комунальних послуг. Всупереч вимогам Конституції і законів України, оплата за житлово-комунальні послуги сягнула сьогодні понад 40 відсотків від середнього прожиткового мінімуму. При цьому, діюча політика субсидій не вирішує цих проблем. А якість таких дорогих послуг залишає бажати кращого, що призводить до аварій в системах життєзабезпечення міського господарства та вибуття їх з експлуатації.
Бідність. Небачені темпи розвитку української економіки останніх років, про які ми ще поговоримо нижче, оплачені найвищою у світі ціною — знецінюванням людської праці. Відсутність будь-яких економічних передумов цього визнавав сам президент Л.Кучма. Але саме нелюдськи низька ціна праці є єдиною складовою конкурентоспроможності вітчизняної продукції на світових ринках. Захід виграє за рахунок наукового розвитку і створення нових технологій, Росія – за рахунок менших цін на енергоносії, котрих багато в її надрах. А Україна – за рахунок бідності населення, котрому не платять достатньої для виживання зарплати! До речі, це стало додатковим і дуже потужним джерелом для латання бюджетних дір. Україна — єдина держава, в якій за працю можна взагалі не платити. Лише так можна обійтися без іноземних інвестицій...
Це все не пусті слова. Заборгованість по зарплаті на державних підприємствах та бюджетних установах навіть після всіх урядових зусиль останніх років складає 1,62 млрд. грн. І це без врахування боргів на приватних підприємствах, де економія на зарплатах працівників перетворилася на важливу статтю прибутків господаря. А оскільки знайти іншу роботу важко, люди змушені терпіти та принижуватися.
Однак нехай цю зарплату й платять. І навіть вищу за середній рівень по Україні. Візьмемо, наприклад, шахтарів. На шахті імені Засядька під Донецьком платять шахтарям по 800-1000 гривень на місяць. Іноді доходить до 1500. І платять своєчасно. З одного боку це немало. Наприклад, на шахті Баракова в Макіївці, Трудовській під Донецьком або шахті імені 60-річчя УРСР (вона також під Донецьком) заборгованість по зарплаті складає 1,5 року. Однак поглянемо на таку справедливість з іншого боку. Шахтар працює у забої на глибині до 700 метрів, згорблений у справжній норі діаметром 70 сантиметрів. При цьому спека до 40° і крижана вода крапає згори прямо на обличчя, потрапляє під одяг. І в цих умовах треба працювати, видобувати вугілля! А ще врахуємо реальну небезпеку не повернутися з роботи живим чи залишитися інвалідом. На тій же шахті імені Засядька був встановлений трагічний рекорд по кількості загиблих шахтарів. Вугілля в Україні давно стало кривавим. Кожний мільйон тонн забирає одне життя. Після цього 1000 гривень на місяць шахтарської зарплати уже не покажуться нікому великими!
Тепер врахуємо, що жодних внутрішніх резервів у населення немає. Усі його заощадження знецінені. Їх повернення перетворене на знущання. Станом на момент прийняття закону про державні гарантії повернення заощаджень у громадян України на ощадних книжках знаходилося 132 мільярди. За період дії закону – з 1997-го по 2003 рік, – із цих 132 мільярдів було повернуто лише один мільярд 460 мільйонів гривень. Якщо прогнозувати такі темпи повернення заощаджень, то на це піде 627 років! Звичайно, що ніхто не дочекається повернення цих заощаджень.
Сьогодні в Україні офіційна статистика твердить, що бідних 30% населення. Але на справді тих, хто витрачає на місяць менше прожиткового мінімуму, — на рівні 80%. Продовольча криза, відповідно до опитування, проведеного в серпні 2003 р., відчутно вплинула на сімейні бюджети майже 85% громадян країни (47% — “дуже”; 38% — “певною мірою”).1 Не може бути стабільним і мати майбутнє суспільство, де процвітає бідність, злидні, а править занепад.
Як наслідок, багато українців не бачать свого майбутнього в Україні. За соцопитуваннями біля 70% молодих українців поїхали б з країни, коли б у них трапилася така нагода. За офіційно визнаною статистикою понад 7 млн. українців наймитують по Росії, Америці, Канаді, є “французи” і “греки”, хто в Італії, хто в Іспанії.2
Загалом в історії української еміграції можна виділити два головних напрямки – східний і західний. Кожен з них мав декілька хвиль. Східна діаспора утворювалася шляхом переселення українців до внутрішніх губерній Російської імперії та республік СРСР. Перша хвиля міграції на рубежі XVIII-XIX ст. спрямовувалася до найближчих районів Росії – у Поволжя та на Північний Кавказ. У середині ХІХ ст. українське населення тут подвоїлося і досягло майже 400 тис. у Нижньому Поволжі та 1,3 млн. на Кавказі. Понад 100 тис. українців осіли в Казахстані та Середній Азії.3 Наприкінці ХІХ ст. нова хвиля міграції з України була пов’язана з тотальною бідністю українців у себе вдома. Адже левова частка земель перебувала в поміщицькому володінні. Це спонукало селян до пошуків кращої долі на вільних землях Алтаю, Сибіру, Далекого Сходу. Російський уряд Столипіна всіляко сприяв цьому. За 1897-1916 рр. з України виїхало 912,8 тис. осіб, тобто до 76% усіх переселенців в Росії того періоду.1 У 1926-1939 рр. з УРСР в межах колективізації й “ліквідації куркульства як класу” було вивезено понад 2,8 млн. жителів. Третя міграційна хвиля була пов’язана з освоєнням цілинних і перелогових земель Казахстану, Алтаю, Сибіру (1950-60-ті рр.). Компактні групи українців сформувалися в Західному Сибіру, зокрема, в Тюмені, в Якутії, Північному Казахстані тощо. За переписом 1989 року східна діаспора налічувала 6,8 млн. осіб. З них в Росії проживало 4,4 млн. українців, в Казахстані 890 тис., Молдові 600 тис. Загалом в СРСР 1979 року поза межами України проживало 13,8% етнічних українців країни, а в 1989 – вже 15,4%.
В історії західної української громади є 4 хвилі масового переселенського руху. Перша була пов’язана з все тією ж повальною бідністю українців. Земля на Західній Україні також знаходилася в руках місцевого панства (як правило, польського), тому українські селяни їхали, висловлюючись словами Івана Франка, “до Гамерики”. Вони їхали від бідності, від релігійного і національного пригноблення. Загалом з кінця ХІХ ст. і до 1920-х рр. емігрували 256,1 тис. осіб до США, 135 тис. до Канади, 47,3 тис. до Бразилії, 15 тис. до Аргентини.2 Виїзди були настільки масовими, що призводили до обезлюднення цілих районів України. Так, зі Східної Галичини до початку Першої світової війни емігрувало понад 302 тис. осіб, тобто майже половина її населення.
Після поразки української революції відбулася друга хвиля міграції, спровокована переважно політичними причинами. Серед мігрантів було багато уенерівців, гетьманців, діячів культури і науки. Серед них – відомі вчені Ю.Вернадський, Ю.Кистяківський, О.Грановський, В. і С.Тимошенки. Тільки за даними 1936 року 700 українських мігрантів до США і Канади мали магістерські та докторські дипломи. Як зазначає “Енциклопедія українознавства”, всього під час другої хвилі з України виїхало понад 200 тис. осіб.
Ще 550 тис. було депортовано із Західної України у 1939-1941 рр.3 Друга світова війна призвела до нових значних переміщень великої кількості українців через політичні причини. Крім того, як зауважує дослідниця О.Малиновська з Національного інституту проблем міжнародної безпеки, не менше 200 тис. чоловік зазнали депортації за обвинуваченням у зв’язках із українським національно-визвольним підпіллям. За станом на 1 січня 1953 р. в національному складі 1,8 млн. спецпоселенців українці посідали за своєю чисельністю третє місце після німців і чеченців. У той же час серед засланих українців було 20%. На засланні більше було тільки росіян.
В підсумку міграції чисельність закордонного українства становить до 20 млн. – третина всього українського етносу. Але в 1990-ті рр. розпочалася нова хвиля міграції. Цього разу вона знову була спричинена соціально-економічними мотивами, тотальною бідністю й безробіттям, як наприкінці ХІХ ст. За даними МВС України, виїзд громадян у 1987 р. становив не більше 85 тис. на рік, а вже у 1992 р. сягнув 2 млн. Тільки за офіційними даними, в 1995-2000 рр. з України безповоротно виїхали 600 тис. осіб. Наша діаспора виникла в країнах, де раніше українців не було. Наприклад, в Португалії офіційно українців 40 тисяч. Але нелегальна кількість португальських українців переважає офіційну в кілька разів. Тому можна впевнено говорити, що українська громада в Португалії є третьою після самих португальців і вихідців з Північної Африки.
З одного боку, заробітчани привозять до України свої досвід і гроші. Наприклад, сучасну турецьку промисловість створювали мільйони турків, що заробили кошти в 60-80-х рр. у Західній Європі. Але українці заробляють на навчання, лікування, їжу дітям, плату за світло і газ у квартирах… А поки вони у Європі, діти залишаються без належного нагляду і виховання. Статистика свідчить, що близько 5 млн. українських жінок перебувають за кордоном на заробітках. Наприклад, вони складають біля 90% українських заробітчан в Італії.1 А це в середньому 5 млн. напівсиріт, що залишилися в Україні.
Ще одна проблема, яка постає через неможливість реалізувати себе в Україні та заробити на життя вдома – це так званий “відплив мізків”. Він обходиться Україні в 40-90 млн. грн. на рік. Тільки програмістів з нашої держави щороку виїжджає 2,6-6 тисяч. Тим часом витрати держбюджету на підготовку одного такого фахівця перевищують 10 тис. грн.2 Молоді вчені налаштовані переважно на Захід, на еміграцію, і одержання кандидатського ступеня вони нерідко розглядають як плацдарм для успішного перебазування “туди”. Це ставить хрест на українській науці. Через неможливість почати або продовжувати ефективні наукові дослідження перспективні українські вчені воліють емігрувати туди, де їхні знання затребувані й де за них добре платять. Зате у нас вдома залишиться вдосталь бюрократів від науки з академічними ступенями. Вони все життя говорять про український науковий потенціал, але жодні фінансові вливання не дадуть йому реалізуватися, бо насправді його вже не існує.
Агропромисловий комплекс. Звідки візьметься дешеве й доступне продовольство, коли сільське господарство перебуває в занепаді? Так, державна незалежність України поставила хрест на побоюваннях, що прийдуть комісари в пильних шоломах, все заберуть, аж до паспортів, і примусять працювати за «палички» трудоднів. Але тепер він боїться нових речей: ігри посередників з цінами, чиновницьких махінацій з власністю. А це має дуже сумні наслідки. Адже земля сама по собі грошей не дасть, якщо тільки не завантажити її мішками у вагони та не продати до Німеччини.
Потрібний трактор, або у ширшому смислі – потрібні засоби механізації. Високий рівень механізації – це одна з умов успішності “аграрної революції”, котра в 1960 роках дозволила європейським країнам із імпортерів продовольства стати експортерами. Проте у нас тракторів замало. За радянських часів ми тільки почали підходити до необхідного рівня – тоді на 1 га ріллі у нас було приблизно в 5 разів менше тракторів, ніж у ФРН. Зараз тракторів, зрозуміло, більше не стало.
Але потрібний не лише трактор. Необхідне насіння. Постійна кропітка селекція – ще одна умова “аграрної революції”. Де і за які кошти селянам їх взяти?
А ще потрібні добрива та інші засоби хімізації. Тут та ж сама історія, що з тракторами. За радянських часів ми тільки почали підходити до європейського рівня. Можна купити імпортні, але внесення імпортних добрив може стати для нашого селянина дорожче кінцевого доходу.
Крім того, нам знадобиться паливо для трактора. І з усіма цими проблемами селянин наодинці. Однак припустимо, що держава, ООН чи американський дядько допомогли і з насінням, і з добривами, і з паливом. А Бог допоміг з погодою. Але тут починається інша біда: а раптом високий врожай? Тоді агротрейдери знизять ціну на закупки зерна. Якщо навпаки – неврожай, то трейдер завезе імпортоване зерно. Йому абсолютно неважлива ціна хліба в Україні. Принцип його комерційного успіху – поменше платити виробнику й дорожче здерти з покупця. Через це Україна рік за роком переживає то вал дешевого зерна на експорт, то такий самий вал, однак більш дорогого імпорту. Економіка України втрачає мільярди.
Тут ми маємо в дії принцип, про який нас не попереджували: збагачення окремих членів суспільства не веде до збагачення суспільства загалом. Окремі збагачуються за рахунок збіднення всіх. У Європі та США торгівля хлібом і взагалі сільське господарство давно не є сферою суто ринкового регулювання, а жорстко регулюється державою. У нас немає такої підтримки аграрія, такої протекціоністської політики держави, яка б підтримувала ціни на продовольство на рівні, достатньому для селянина.
Яскравою ілюстрацією цієї системи є минулорічний скандал з подорожчанням хліба після зібрання рекордного врожаю. За квітень-липень 2003 р. ціни на хліб в Україні зросли на 72%! Перефразовуючи британського прем’єр-міністра Черчилля, зауважимо, що було потрібно дуже постаратися, щоб таку країну з найбільшими у світі чорноземами залишити без хліба.
Це ми розібрали тільки землеробський аспект. Ситуація у тваринництво ще гірша, бо ця галузь потребує більшої підтримки та розвинутої інфраструктури. Тому не дивно, що селяни ріжуть худобу: