Geum.ru

І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материалаКнига

Содержание


Протиріччя між регіонами і сепаратизм.
Дмитро Павличко.
Молодь і освіта.
Здоровий спосіб життя.
Українські організації.
Державна мова.
Створення українських ЗМІ.
Українська церква.
Офіцерський корпус України.
Павло Тичина.
Відносини з Росією.
І забудеться срамотня
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Суверенітет. Питання номер один – це незалежність України від Росії та світових торговельно-фінансових центрів. Спроби керувати Україною з будь-якого боку (чи то з Москви, чи то з Брюсселю, чи то з Вашингтону) однаково небезпечні для нас.


Питання номер два – це усвідомлення українцями того, що держава вторинна, а первинною є нація. Головна проблема українців – це відсутність національного усвідомлення, а відтак і відсутність потягу до захисту своїх національних інтересів.
  • Який народ в Україні не має свого національного уряду? Український.
  • Який народ в Україні не має своїх національних телеканалів? Український.
  • Права якого народу в Україні не захищені законодавчо? Українського.
  • Який народ безпардонно обікрадений? Український.

Наш народ є, за словами Тараса Шевченка, чужим на своїй землі. І буде залишатися таким, доки буде роз’єднаним. Розв’язати проблеми вдасться тільки завдяки єдності, а вона можлива тільки при згуртуванні навколо національної ідеї без поділу на стани, рівень прибутків, релігію й етнічне походження.

Крім того, українська влада має бути внутрішньо готовою представляти таку велику державу, як Україна. Поки що ми зустрічалися з оцінками іноземців, що українська влада надто принижувалася перед усіма, хто волів їй вказувати. Згадаємо, як за побажаннями з МВФ призначалися українські міністри фінансів, а українські військові контингенти направлялися до закордоння. Згадаємо, як за побажаннями Москви прибиралися незавгодні Кремлю українські міністри, а з воєнної доктрини України викреслювалися незручні для Москви програмні принципи української політики. Поки що новий президент яскраво продемонстрував, що поважає свою країну і себе самого. Тому перед від’їздом до Москви призначив виконувати обов’язки голови уряду Ю.Тимошенко попри недвозначні натяки з Кремля про небажаність такого кроку. Згодом міністром закордонних справ України був призначений Б.Тарасюк, котрого раніше Кучма звільнив за прямим проханням з Москви. Ющенко дав зрозуміти, що українські справи тепер вирішуються в Україні, а Москві варто змиритися з цим.

Така самостійна позиція викликала додатковий сплеск зацікавленості світу в Україні. Нарешті, Україна є незалежною державою, до котрої приглядається Європа, а не філіалом Росії.


Економіка. Для України одна з самих великих проблем – зростаюча тенденція нерівності. А виникла вона, на наш погляд, просто. У світі існують ресурси, котрих багато і котрих мало. Світом керують ті, хто має рідкісні ресурси, – це аксіома. В античному суспільстві, військовому за суттю, був імператором той, хто командував армією. Тобто ресурсом була влада. У Середньовіччі панівним ресурсом була власність на землю. Господар землі – феодал – був головною фігурою суспільства. При капіталізмі основним ресурсом стали гроші. Ось вам три суспільства й три його рідкісних ресурси. Карл Маркс стверджував, що наступним суспільством стане комуністичне, де головним ресурсом буде праця. Ми бачили, що з цього вийшло. Планова адміністративно-командна економіка комуністичних країн програвала конкуренцію капіталістичним, оскільки була менш ефективною. Це тому, що насправді праця ніколи не була рідкісним ресурсом, тому ставка на неї з самого початку була хибною. Справді рідкісним ресурсом є знання, вміння витягти з інформації щось корисне й застосувати його в житті. Цей ресурс є головним для сучасних розвинутих суспільств.

Порівняємо типи ресурсів: сировина, праця і знання. В Україні, Росії, країнах Азії з нафтовими гігантами включно 80% ресурсів – це сировина. Ми продаємо те, що швидко вичерпується. Корейці та їм подібні “азійські тигри” будують свої машини і продають уже не ресурси, а вироблений продукт. Щоб продати 10 машин, китайці та корейці повинні 10 разів повторити один і той самий технологічний процес. Для цього вони більше працюють, менше відпочивають, жертвуючи своїми заробітками, освітою, відпусками... Азійські країни унікальні тим, що в них майже немає соціального захисту, профспілок. Японці взагалі їздять до відпусток лише тиждень на рік, аби не втратити роботу. Економія на робітниках стала важливим козирем “азійських тигрів”, аби скласти конкуренцію Заходу. Тим часом сам Захід, ставлячи на людину, її знання та навички, все одно випереджає Азію. Бо у розвинутих демократичних країнах діє зовсім інший механізм. Адже Захід уже давно живе в новому, постіндустріальному суспільстві. Чи встигне Україна “вклинитися” у нову епоху?

Існує чітке розуміння індустріального та постіндустріального суспільства: одне основане на масовому виробництві, друге – на послугах, інформації та ін. Російський доктор економічних наук В.Іноземцев:

“Добі індустріального суспільства першої половини ХХ століття, коли в західному суспільстві панували економічні цілі й матеріалістична мотивація, прийшла на заміну доба постіндустріальна. Вона принесла з собою швидке зростання добробуту й зниження ролі матеріалістичної мотивації. Тепер особистість більше бажає досягнення внутрішніх цілей свого розвитку, ніж до простого збільшення матеріального багатства. Зайняті у “новій економіці” усвідомлюють, що найбільші цінності зосереджені в них самих, і це різко змінює саму направленість прогресу”.1

Іншими словами, сама особистість людини є головною виробничою одиницею в новому суспільстві. Не корпорації, не банки, не велетенські заводи, а скромна людина. Бо тільки вона може продукувати нові ідеї. Відповідно до цього витрати людини на утримання себе, на лікування, на відпочинок, на освіту перетворилися на Заході у цілком нову сферу виробництва. Адже людина інвестує в себе, щоб продукувати нові ідеї, нові знання. Таким чином вона збільшує свою вартість. Це фактично як людина-підприємство. І чим більше таких висококваліфікованих, освічених, здорових людино-підприємств, тим вище потенціал країни та більше її національне багатство. І кожне досягнення такої людини полегшує її наступні досягнення. Тому західний світ живе все легше, а решта світу, де цінуються гроші, своє життя не полегшує. У ХХI столітті роль держави буде визначатися не кількістю населення та сировини, а творчим потенціалом нації, її здатністю до створення принципово нових продуктів і технологій.

Поглянемо на простий приклад. Росія виживає завдяки експорту сировини – нафти й природного газу. Але завтра ці ресурси вичерпаються, і на цьому скінчиться багатство російського суспільства. Так само зникне удаване багатство нафтових шейхів Близького Сходу, Ірану та інших подібних країн. У той же час демократичне суспільство Європи винайде нові енергозберігаючі технології та перейде на альтернативні види палива. У 1970-ті роки після арабського нафтового ембарго Європа вже так зробила. І свої нові технології буде продавати тим самим арабам і Росії, а сама цим часом буде йти далі по шляху прогресу. Треба дивитися на це і наперед робити висновки, пам’ятати, що жодна багата на сировину країна чомусь не відноситься до передових і розвинутих. І навпаки маленькі Нідерланди, що взагалі лежать нижче рівня моря й постійно борються за виживання, мають обсяг ВВП більший, ніж велетенська Росія з усіма її природними багатствами.

Що ми сьогодні маємо в Україні? Відбувається складний процес становлення капіталістичного суспільства. І якщо все буде гаразд, років через 10-15 у нас буде середній капіталізм. Але постіндустріальна доба характерна тим, що і прості громадяни, і найвища еліта на Заході не владні над своєю долею. Усе дуже швидко змінюється. Подивиться на керівництво європейських компаній. За 5-6 років вони повністю оновили кадри свого керівництва, ніде не залишилися директорами ті, хто керував компаніями ще в середині 1990-х. Це тому, що все змінюється – попит, умови, обставини, щось придумується, робляться винаходи, а непотрібне рішуче прибирається. І це життя відбувається, так би мовити, у автоматичному режимі, неконтрольоване. Це об’єктивний процес.

А в Україні одна й та сама еліта з колишньої партноменклатури протягом 15 років після розпаду СРСР продовжує керувати нами. Їм на заміну вже вишикувалися колишні комсомольські бонзи, які влаштувалися банкірами, а також новоявлені олігархи, більшість з яких виявляються родичами все тієї ж партноменклатури (наприклад, зятями, як Пінчук у Кучми і Ярославський у вже покійного Масельського). І вони владарюють і контролюють усе на світі. Адже всі призначення йдуть з Банківської, інвестиційні програми, наприклад, для “Укрзалізниці”, “Нафтогазу України”, “Енергоатому”, “Хліба України” затверджує уряд, – це і є тотальний контроль. По суті справи, у нас країна індустріальної економіки, що живе на масовому виробництві. І жити вона буде рівно стільки, скільки інтересу до її продукції (металу, хімічної сировини, добрив) проявить Європа. От тільки цей інтерес згасає: сьогодні Європа витрачає на виробництво одного автомобіля втричі менше, ніж 30 років тому. Завтра її прогрес призведе то того, що її потреби в нашій продукції знову зменшаться. І ми опинимося в таборі країн “третього світу”, котрі нікому не потрібні, нікого не цікавлять, а самі тільки нарікають на “перший світ” за відсутність інтересу до них. Чи нам потрібне таке майбутнє?

Дехто говорить про перспективи модернізувати Україну завдяки залученню західних інвестицій та технологій, і таким чином наздогнати Захід. Дійсно, сьогодні у зв’язку із зростанням добробуту так званого “першого світу” і розвитку в ньому інформаційної економіки частина індустріального виробництва переноситься з Європи до “третього світу”, котрий при цьому отримує доступ до західного капіталу й технологій. Однак це зовсім не є прикладом успішних країн, що “наздоганяють” Захід у своєму розвитку. Західні країни сьогодні можна наздогнати лише тоді, коли вони самі захочуть цього, а таке бажання у них може виникнути тільки в тому випадку, якщо держава, що наздоганяє, готова стати лояльними членом західного співтовариства. Тому приклади справжнього наздогоняючого розвитку треба шукати не в пихатих від своїх удаваних успіхів Росії та Азії, а у Східній Європі, де європейські за культурними традиціями країни (Польща, Прибалтика, Чехія, Словаччина, тепер і Україна) входять до господарчих і політичних структур Євросоюзу.

Що стосується економічних принципів функціонування держави, то немає альтернативи для сучасної змішаної економіки й рівності всіх форм власності. Основою української державної незалежності має стати клас дрібних та середніх власників, котрі живуть своєю працею і завдяки цьому незалежні у своєму житті від будь-якого свавілля. Подібно до країн європейської демократії, вони живуть з свого розуму, вкладаючи кошти у свій розвиток – самі собі господарі. Спробувавши цього життя, громадяни будуть цінувати його якнайвище. І будуть захищати таку державу як свій рідний дім. Згадаємо хоча б ту високу мотивацію і завзяття фінських добровольців, коли в 1939 р. СРСР спробував “скоригувати” внутрішню владу Фінляндії. Червоній армії не допомогла її технічна й чисельна перевага через наполегливість маленького фінського народу в захисті своєї держави. Хоча у них бракувало практично всього – навіть єдиної для всіх військової форми не було.

Да що там Фінляндія! Погляньмо на Україну листопада 2004-го. Маніфестації на Майдані Незалежності масово підтримали київські ринки, банки та бізнес-офіси, котрі раніше були повністю аполітичними. Голова Національного Банку України керував виборчим штабом Януковича, а співробітники банку тим часом встановили між собою порядок, за яким по черзі ходили на вулицю з помаранчевими прапорцями. Першопричина цього проста. З 1989 року наші людини вже встигли забути про тотальний контроль влади. Вони поїздили по європах і побачили, що там живуть люди, ніяк не розумніші за нас. Однак чому ж вони живуть краще за нас? Причина проблеми у характері корумпованої державної влади, котра заважає вільному розвитку суспільства і економіки. Тому на вуличних барикадах поруч опинилися політичні активісти, двірники, військові та успішні бізнесмени, тобто люди всіх соціальних прошарків.

Якщо держава не буде заважати, то наша людина сама побудує своє життя, цілком багате і заздрісне для сусідів. А держава з свого боку має гарантувати громадянам тільки пристойний прожитковий мінімум, що особливо важливо для пенсіонерів й інвалідів. А решта буде своєю працею та розумом збагачувати себе і, цілком за відомою економічною теорією Адама Сміта, буде одночасно збагачувати інших. Це принципово відрізняється від сьогодення, коли купка олігархів збагачується за рахунок всієї України, сповідуючи сумнозвісний принцип “після мене – хоч пустеля”. Їх накрила лихоманка наживи, дикий сказ і сплеск жадоби. Все, що було в Україні нашим (народним), стало чужим, належним зграї хижаків, безмежно цинічних, ницих душею, облудних і брутальних.

Але потрібно наперед пам’ятати аксіому: усі основні проблеми економіки знаходяться поза самою економікою. Влада завжди важливіша за економіку. Яка влада та її концепція розвитку – такою буде й економіка. Національно-демократична влада на кшталт західноєвропейських країн дає приклади постіндустріальних суспільств з дуже динамічною інформативною економікою та надійними соціальними гарантіями. Авторитарна влада чи то російського, чи то китайського, чи то африканського взірців дають тільки різні варіанти депресивних суспільств “третього світу”, що проїдають природні ресурси, а більшість населення при цьому все одно залишається напівголодним. А голодні, як відомо, сповідують тільки одну ідею – наїстися. Тому з них легко зробити безправне бидло.


Протиріччя між регіонами і сепаратизм. Різниця між двома основними регіонами України (Захід і Південний Схід) часто пояснюється відмінностями історичних доль, релігії, етнічного складу населення, мовами. Однак власний український досвід останніх 13 років переконливо показує, що ці відмінності надумані, щоб бути причиною розпаду України. Найгостріший момент у Криму 1994-95 рр. ми вдало пережили і знайшли вихід з кризових ситуацій. Тому справжня проблема полягає зовсім у іншій площині.

Україна має дві значні проблеми, дійсно пов’язані з регіонами. По-перше, це сумна доля радянської індустрії у Східній Україні, що розвивалася в межах старої радянської технологічної культури. Тепер ми маємо виняткову проблему: модернізація східноукраїнської промисловості, її вбудовування до глобальної економіки. Це потребує дуже значних інвестицій. По-друге, нам необхідно закінчити урбанізацію Західної України, яка сьогодні, наче сотню років тому, продовжує залишатися переважно аграрною з відсталим господарством. Необхідних для цього коштів Україна не має. Якихось великих природних багатств, які можна було б використати для пошуку необхідних коштів, Україна теж не має. Де ж взяти кошти, щоб розв’язати проблеми українських регіонів та прибрати різницю між ними? Їх можна знайти двома шляхами:
  • Залучити західні інвестиції.
  • За білоруським сценарієм отримати кошти від пільгового доступу до російської сировини та залучення російських нафтодоларів в обмін на політичні поступки Кремлю.

Не важко здогадатися, що кожен із цих сценаріїв означає участь України у великому інтеграційному процесі. І Україна отримає потрібні кошти для інвестицій залежно від геополітичних інтересів того простору, куди буде інтегруватися. Це або участь у створенні великої єдиної Європи з метою вступу до ЄС, або участь у ЄЕП і нова інтеграція пострадянського простору під керівництвом Росії. Останній шлях як раз і пропонувала олігархічна влада з проросійським кандидатом в президенти України В.Януковичем.

Поки що Україна не стала упевненим членом якогось із цих двох інтеграційних процесів. Проте розпад України на дві частини, одна з яких (західна) потягнеться до Європи, а інша (східна) – до Росії, виглядає малоймовірним. Адже такий розпад автоматично означає відхід українського сходу в тій чи інший формі до складу Росії. А це не відповідає інтересам самої Росії, влада котрої робить своє багатство на розпродажу сировини. І вона зовсім не збирається витрачати ці кошти на фінансування потреб колись велетенського промислового комплексу Східної України. Навпаки, вона бажає щось витягти з самої України. В цьому сенсі російську еліту вельми цікавить українська нафтогазотранспортна система, особливо з огляду на перспективний транзит велетенських обсягів енергоресурсів з Середньої Азії до Європи. Вся економічна політика адміністрації президента Путіна – це послідовна реалізація кількох проектів транспортування нафти і природного газу, встановлення контролю над регіонами видобутку і транзитними шляхами. Однак українська труба й підземні газосховища знаходяться у північних і західних областях, котрі не мають проросійської орієнтації. Тому сама Москва не зацікавлена в розвалі України, щоб не розміняти важливі трубопроводи на непотрібний Донбас з усіма його проблемами.

Але навіть якщо б російська влада і бажала розчленувати Україну, то постає питання: що потім Кремлю робити з Донбасом? Зароблених на експорті нафти і газу доларів Росії все одно не вистачить для розв’язання проблем Кавказу, стратегічного ядерного потенціалу, освоєння Сибіру, утримання Далекого Сходу… А постійне промислове зростання в Донбасі вимагає такої технологічної модернізації виробництва й капіталовкладень, що це завдання виявилося не під силу навіть СРСР. Крім того, завтра ціна на нафту може впасти, і розмови про російське економічне диво припиняться. Тому реалізація сепаратистських сценаріїв в Україні Кремлю не потрібна. Хіба що для шантажування українського народу, проте не для територіального переділу. Адже сидячи в кришталевому будинку, в сусідів камінням не кидають. Росія досі не розв’язала проблем з сепаратизмом на Кавказі, тому не наважиться стимулювати небезпечні для неї самої процеси.

Отже, в тривалій перспективі Україна залишиться загалом стабільною, хоча шумною і слабкою державою Європи. І розв’язання проблем України буде залежати від розвитку ЄС. Чим вищими будуть темпи інтеграції Європи, тим швидше Європа буде готовою до приєднання України. Зараз у це мало віриться, тому Східна Україна так завзято відстоює свою позицію. Однак з часом європейський фактор компенсує перекіс внутрішньополітичного балансу в Україні на користь північного заходу держави. Ситуацію також може змінити падіння світових цін на нафту. Тоді вплив східноукраїнських регіонів, куди сьогодні вкладаються російські нафтодолари, послабиться. Раніше чи пізніше це відбудеться. І насправді нам необхідно не боротися з цією об’єктивною тенденцією, а думати, як посісти у єдиній Європі якомога достойніше місце.


Вставай, Україно, вставай!

Виходь на дорогу свободи,

Де грає широкий Дунай,

Де ждуть європейські народи…


Дмитро Павличко.


Тут, до речі, головну роль для України відіграватиме північно-західний регіон, де пролягають трубопроводи. Адже завдяки його роботі Україна підключається до транзиту в Європу азійської сировини. Цей транзит потенційно такий великий, що значно підвищує стратегічне значення України для Європи, стимулює економічне зростання в державі, створює “запас стабільності” для розв’язання проблем обох частин України на підставі політично-економічного зближення всієї України з ЄС і НАТО. Зацікавлений у стабільному транзитерові й 48-мільйонному ринку Захід неодмінно запропонує свої інвестиції. І якщо фінансовими інвесторами ми ще зможемо перебирати, надаючи перевагу російським, то джерела сучасних технологій для модернізації вітчизняної промисловості окрім Заходу ми не маємо. Просто хоча б тому, що саме Захід є авангардом світового науково-технологічного розвитку.

Молодь і освіта. Немає нічого більш важливого, ніж праця з молоддю. Навчальні заклади від школи до університету – ось головний фронт. Значно легше навчати, ніж перевиховувати. Той, хто отримає справжню українську освіту й національне виховання, той вже не піддається обовванюванню через ЗМІ та залякуванню силою. Свого часу це погано розуміла царська влада. Вона випустила з-під контролю вищу школу, а коли з’явився студентський рух, вона спробувала придушити його силою: виключеннями з університетів, примусовою службою в армії, засланнями і ув’язненнями. Однак саме з студентства народжується завтрашня еліта. І вона зросла у жорсткій конфронтації з царизмом, видавши ціле покоління революціонерів.

Між іншим, справжня українська освіта – це гарантія, що майбутнє покоління вже буде дійсно українським народом. Тому з молоддю потрібно наполегливо працювати, щоб це не зробили за нас інші, виховавши покоління манкуртів. “Молодь обирає пепсі-колу” – стверджує американська корпорація. Насправді за цим рекламним гаслом ховається боротьба за духовність нового покоління. Таку саму боротьбу за українську молодь веде і Росія, щоправда тут значно поступаючись глобалізації по-американськи. Сьогодні міністерство освіти стало таким самим силовим відомством, як міністерство оборони чи МВС. Воно формує основи майбутньої України. Тому дуже важливим є те, хто його очолює і яку політику проводить. Не забуваймо, що всі “азійські тигри”, як Корея та Японія, розпочинали шлях до свого процвітання з системи освіти. А у нас тим часом, наприклад, у Миргородському районі Полтавщини на 100 населених пунктів залишилося 36 шкіл, з них десяток ледь жевріють на межі закриття, і жодного шкільного автобусу!1 З цього починається національний і державний крах.

Національна освіта має розвиватись щабель за щаблем. Дитина, навчаючись читати, повинна достоту насичуватись традиціями своєї країни. В 10 років вона повинна знати, яку продукцію тут виробляють, в 12 років – її області, дороги й міста, у 15 – історію, а в 16 – закони. Її серце та розум мають наповнитися думками про героїв України та їх шляхетні вчинки з легенд. У 20 років українець має бути не просто людиною; він повинен бути саме українцем. Окремим курсом має викладатися наш сумний історичний досвід (голодомор, репресії), щоб у свідомості підлітків закарбувалася головна думка: трагедії та злочини відбулися через втрату українським народом своєї державності. Велику роль тут можуть зіграти наші майстри художнього слова, оскільки історичній правді значно легше достукатися до серця через літературні твори, а не сухі рядки архівних документів.2

Студенти незалежно від спеціальності повинні прослухати по два семестри (по 70 аудиторних годин щорічно, тобто до 7% усього аудиторного часу) такі чотири важливі загальноосвітні предмети:
  1. Культура української мови (це повинен бути передусім практичний курс, спрямований на оволодіння українською мовою).
  2. Українська література (в тому числі ознайомлення з останніми, суспільно вагомими й злободенними творами українських письменників).
  3. Історія України (це повинен бути аналіз помилок і здобутків українського народу на його історичному шляху).
  4. Українська культура.

І весь цей українознавчий, державотворчий цикл предметів повинен завершуватися державним іспитом.

Одна і на цьому не можна зупинятися. Освітні заклад – це основа нашої державності. Адже держава будується насамперед у свідомості її громадян. Тому необхідно створювати в Україні систему безперервного навчання й виховання високого рівню, оскільки людина самовдосконалюється все життя.1 Формування патріотичних почуттів і національної свідомості молодих громадян повинно будуватися на конкретних прикладах героїчної боротьби нашого народу за свободу і незалежність Батьківщини. І тим, кому не подобаються приклади самовідданості і жертовності Крут, Базару, УПА, нагадаємо слова О.Пушкіна: “Неуважение к предкам есть первый признак дикости и безнравственности”. Тому маємо шанобливо ставитися до всіх – від гетьманів і лицарів княжої доби до національних героїв останнього часу! Забувати їх негоже.

Але адміністративний тиск тут недоречний, оскільки він завжди перетворює виховання на промивку мозків. Тому особлива роль буде належати творчій інтелігенції, митцям, перш за все – письменникам. Вони донедавна були чи не єдиними легальними її носіями, незважаючи на те, що сама ідея була за “сімома печатками”, радше – крамольною і кримінальною. Жалюгідний матеріальний рівень життя митців, занепад книговидавництва в Україні, цвинтарна тиша в кінематографі, порожні театри, засилля чужинського духу – все це мусить ожити, випростатись і працювати на генеральну ідею нації, на її повноцінне відродження. Крім того, український народ повинен назавжди запам’ятати всі злочини проти нього. Жодних термінів давнини за цими злочинами бути не може.

Здоровий спосіб життя. Важливість здорового способу життя складно переоцінити. Стан людини визначається не тільки його вродженими якостями, але насамперед тим, як вона вихована, як харчується, як відпочиває. Наприклад, зверніть увагу, що жодна з націй в період свого розквіту не була вражена розпустою, пияцтвом, палінням. Навпаки, розквіт цих негативних явищ супроводжував їх занепад. Адже добре відомо, що, наприклад, паління шкодить здоров’ю й негативно впливає на генетику. Пияцтво перетворює людину на зомбі, біоробота з безглуздою поведінкою. Після кожної склянки алкоголік стає безповоротно дурнішим, адже пияцтво руйнує спершу мозок, оскільки порушує нормальний кровообіг, і нервові клітини мозку відмирають. Алкоголіки не здатні народжувати повноцінних дітей. Наркотики ще жахливіші за своїми наслідками. Однак при близькому розгляді цієї проблеми (особливо щодо молоді) стає зрозумілим, що всі ці соціальні хвороби мають одне джерело: бездуховність, безідейність, безпросвітне існування, в якому не знаходять сенсу, тому й кидаються у пошуки нових розваг і нових відчуттів. Потрібно заповнити цей вакуум новою ідеєю, щоб вирвати громадян, а особливо молодь, з пастки повільної смерті від самоотруєння.


Українські організації. У 1991 році в Україні не було жодної потужної політичної структури, жодної політичної партії, що мала б хоч якийсь політичний досвід державотворення. Організація Українських Націоналістів була розгромлена у довготривалій боротьбі за незалежність України з німецькою і радянською імперіями. Тому українська незалежність 1991 року розпочиналась не з політичних партій та армії визволення, а зі Спілки письменників України. Українська національна ідея оволоділа людьми завдяки “Просвіті”. Громадська організація Рух разом з товариством “Просвіта” консолідувала націю на боротьбу, але при цьому Рух залишався досить аморфною організацією. Після досягнення перемоги він невдовзі сам розпався на декілька однойменних партій. Це мало фатальні наслідки для новоствореної держави.

Ми на своїй практиці побачили й переконалися, що боротьби на всіх рівнях узагальнених засобів управління й телерадіоефіру замало, щоб відстоювати Україну. Владу, як вже було відмічено вище, вдалось захопити кланово-олігархічним структурам колишньої партноменклатури, які перебрали на себе безконтрольну владу над Україною.

Як свідчить європейський досвід, таку авторитарну корумповану владу можна перемогти тільки об’єднаними силами правих та лівих соціалістів та демократів. На вітчизняному грунті таку консолідацію очолило політичне об’єднання “Наша Україна” під керівництвом В.Ющенка. Спочатку це дало змогу добитись переваги на парламентських виборах і здобути 100 парламентських місць, створити окрему значну фракцію, що й стала основним ядром опозиційних сил в країні. На виборах президента 2004 року фракційна коаліція “Сила народу” (парламентські фракції “Нашої України” та “Блоку Юлії Тимошенко”) об’єднала й інші партії (серед них Соціалістична партія України), а також цілий ряд різноманітних рухів та організацій. Така консолідація стала запорукою безумовної і безкровної перемоги.

Клановий режим, що правив країною впродовж тринадцяти років, зазнав поразки, але зброю не склав. Треба бути готовим до спроб реваншу. В.Янукович вважає, що сорок чотири відсотки голосів виборців начебто уповноважили мертвою хваткою вчепитись у владу і не віддавати її ні за яких обставин. Тому коаліції “Сила народу” необхідно якомога швидше позбутися спадщини попереднього президента і при цьому зберегти єдність, не розпастися, як на це сподіваються Янукович і компанія. Інакше буде неможливо закріпити ідеї “помаранчевої революції”, здійснити сподівання українського народу на краще життя, створення Української держави європейського типу. Запорукою успіху знову стане єдність українських організацій.

Розрізнені організації практично одного політичного спрямування повинні об’єднатись в одну правоцентриську партію (або блок), якою об’єднували б усіх громадян України в боротьбі за відродження України, відстоювання національних інтересів, демократичних засад розвитку нашої держави. Повинні бути створені потужні партії патріотичного напрямку, щоб створити дійсну більшість в парламенті. Це дасть можливість впровадити намічені програми в життя й усунути будь-яку загрозу незалежності й територіальній цілісності нашої держави.

Вибори до парламенту у 2006 році будуть непростими. В.Янукович і його команда будуть намагатись протягнути максимальну кількість депутатів у парламент, щоб таким чином створити жорстку опозицію до президента уряду і паралізувати його роботу, дискредитувати перед народом України демократичні перетворення. Наша єдність однією своєю наявністю вплине на наших ворогів і стримає їх. Головне тільки в тому, щоб українські організації залишались українськими, тобто їх мають очолити патріоти Української держави.

Крім того, важливо створювати у цих організаціях молодіжні відділення. Молодь має отримати вихід для своєї енергії, отримати певний досвід організаційної та громадської роботи. З одного боку, це і буде часткою тієї самої праці з майбутнім покоління, виховання його в патріотичному дусі. А з іншого боку, цим вдасться протистояти наркотикам, алкоголю, розпусті, жадібності, що засмоктують молодь і гублять наше майбутнє. Також пам’ятаємо, що дух молоді, над яким ми працюватимемо в українських організаціях, – це потенціал нашої сили. Це яскраво підтвердили революційні події кінця 2004 року, де молодь була головною діючою особою.

І окремо наголосимо на необхідніості відродити давні традиції товариства “Просвіта” як найбільш масової просвітницької організації серед всіх верств населення.


Державна мова. Ми вже зазначали про виняткову роль мови в націотворенні. Вона фактично є самою істотною ознакою приналежності до української нації. Відповідно, знищення мови була головною ціллю поневолювачів після зламу фізичного опору нації. Адже смерть рідної мови тотожня смерті самої нації. Останніми роками боротьба з українською мовою відбувалася під гаслом захисту прав російськомовного населення. Діюче мовне законодавство з чітко обумовленим державним статусом української мови ігнорувалося. Одночасно пропонувалися зміни до законів, де під красивими словами про рівноправність мов намагалися проштовхнути такі права для російської мови в Україні, що навіть державний статус не рятував українську від повільної смерті. Ось, наприклад, існує проект закону, де передбачено зберегти українсько-російську двомовність паспортів, державних документів, печаток, здійснювати написання наукових дисертацій “однією з національних мов”, визначати мову преси “їхніми засновниками” (а ми пам’ятаємо, хто в Україні власник газет і телеканалів), мову реклами – на вибір рекламодавця… Все це називається офіційним статусом для російської мови в Україні. Але постає закономірне питання: чим це відрізняється від державного статусу мови? Нічим. Фактично такий офіційний статус російської мови – це смерть державної української в незалежній Україні. І ніхто їй вже не допоможе, бо для російської мови є Росія, для івриту та ідіш – Ізраїль, для польської – Польща… Тільки за українську мову у світі більше немає кому хвилюватися, окрім України.


Забувайте мову, громадяни…

Нащо вам вона – спитать посмію.

Як же бідолашні росіяни

Нас по-українськи зрозуміють?!!1


Тому атака проти української мови та її державного статусу одночасно є й атакою проти нашої державності. Крім того, питання двомовності широко застосовується для проштовхування федералізації України та роздмухування сепаратистських настроїв на сході держави.

Нам необхідно відстояти єдність українського народу, територіальну цілісність і повести жорстку боротьбу з проявами сепаратизму. Ворог українського народу повинен пам’ятати, що боротьба проти України, її народу не пройде. Цинічні, відкриті, зухвалі виступи окремих наших ворогів повинні діставати відсіч по всій суровості українських законів.

Готуючись до майбутніх виборів в парламенті, окремі лідери партій знову під приводом двомовності фактично ведуть боротьбу проти української мови. З питанням подвійного громадянства і державного статусу російської мови повинно бути покінчено раз і назавжди. Не можна нехтувати законом і не виконувати десяту статтю Конституції України “Про державну мову”. Українська мова – єдина національна мова всіх українців, які живуть не лише в Україні, але й по інших країнах світу. Вона унормована, обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей, державну службу, пресу, освіту, театр, побут людей… Розмови про те, що російсько-українська двомовність є природним явищем для українців – неправдиві. З цієї двомовності виникло таке потворне явище, як суржик, або напівмовність. Для українців такий стан є проміжним у переході в одну з мов. Але для багатьох такий перехід взагалі неможливий, бо внаслідок двомовності вони фактично не знають жодної з мов – ані української, ані російської. Як можна такий стан речей називати природним і відстоювати двомовність України на законодавчому рівні, шляхом надання офіційного чи державного статусу російській? До речі, захисники офіційного статусу російської мови ніколи не відзначилися в захисті прав української мови, коли вона була гнаною в Україні. І зараз не почути від них закликів до українців поступово вчитися користуватися мовою предків, хоча добре розуміють, що двомовних націй не буває.

Російську мову ніхто не пригнічуватиме в Україні. Однак ніде у світі ніхто не захищатиме нашу мову, нашу пісню, окрім Української держави. Сучасна Росія, де попри всі запевнення так і не з’явилося жодної української школи чи газети державним коштом, слугує нам яскравим прикладом цього. Тому нова влада повинна всіляко допомогти в розвитку української мови і культури. А що стосується всіляких “слов’янських союзів” і різних “братств”, які проводять в нашій державі антиукраїнську політику, прикриваючись захистом російської мови, то всі вони припинять своє існування, як тільки народ дійсно відчує покращення свого життя.


Створення українських ЗМІ. Створюйте і підтримуйте українські засоби масової інформації. Це наші інструменти української влади, зброя в сучасних інформаційних війнах. Пам’ятайте старий російський вислів: куля вбиває людину, а слово водить за собою полки. “Менеджер” більшовицької влади, що буквально на пустому місці створив Червону армію, Л.Троцький свого часу говорив, що один агітатор коштує батальона. Історія переповнена прикладами, коли найкраще озброєні та оснащені армії нічого не могли вдіяти проти погано озброєних, але переконаних у своїй правоті партизан. Китайські керівники, починаючи з Мао Цзедуна, спираючись на власний досвід підпілля і громадянської війни, переконані, що слово є значно більшою зброєю, ніж гармати й танки. Сьогодні це зрозуміли й на технократичному Заході, тому винайшли новий тип війн – інформаційну війну. Тому ми маємо максимально розвивати українські ЗМІ. А оскільки телерадіопростір вже переважно контрольований противниками суверенної України, то варто робити особливий наголос на нових засобах комунікації. Технічні фахівці в один голос твердять, що Інтернет розвивається дуже швидкими темпами і незабаром перехопить лідерство у звичайного телебачення. Особливо сміливі прогнози говорять про повне поглинання телебачення Інтернетом у найближчі 10 років. То ж не пропустимо цю технічну революцію. Відкривається нова технічна можливість, котра дозволить нам повернути контроль над українським інформаційним простором. А без цього національну ідею буде неможливо донести до свідомості громадян.


Українська церква. Останні президентські вибори черговий раз засвідчили нам проблему створення єдиної української православної церкви. Не тільки тут, а й на сторінках інших наших книжок ми завжди приділяли цій темі багато уваги. Проте скільки б тієї уваги не було, все одно її недостатньо. Адже надмірно тісні зв’язки верхівки духовенства з владою (та ще й іноземною, коли йдеться про УПЦ МП), як показали ці дні, несе відчутну небезпеку нації. З одного боку, це виливається в загрозу державі, а з іншого – в неявну протидію формуванню нації та її поступальному шляху до свого майбутнього.

Про надто активну участь російської православної церкви в українських виборах ми вже писали. Ось ще раз засвідчимо приклад (цитата мовою російського оригіналу):

“– Лично мне священник Московской патриархии сказал,– заявила журналистка на пресс-конференции,– что все, кто не голосовал за Виктора Януковича, будут гореть в геене огненной! Что мне прикажете делать? – огорченно спросила она.

– Покайтесь, пока не поздно! – подсказал ей еще один участник пресс-конференции, депутат Госдумы Евгений Трепов”.1

Це зовсім не смішні речі. Адже надмірно пов’язавши себе з політикою і владою, церква перебирає на себе і відповідальність за гріхи влади. В очах народу вона неподільна з владою і втрачає авторитет, якщо сама влада не авторитетна. Претензії до влади переносяться і на церкву. Як наслідок, поширюється бездуховність. Одного разу духовний вакуум заповнили своїми ідеями більшовики. Небезпечний досвід варто пам’ятати.

На перший погляд, “помаранчева революція” носила винятково світський характер: це повстання інтелігенції, студентів, представників середнього класу та робітників проти корумпованого режиму. Однак на щоденні мітинги в підтримку Ющенка приходили також монахи, протодякони і священики. Дійство на Майдані нагадувало одночасно політичну демонстрацію, рок-концерт і святковий феєрверк. Але це була і релігійна церемонія. Кожного дня мітинг розпочинався з молитви. По вихідним дням релігійні лідери проводили літургії та молебни для православних (котрих в Україні нараховується понад 60%), греко-католиків (10% населення), протестантів, євангелістів, іудеїв та мусульман (біля 25% українців вважають себе атеїстами). Ющенко незмінно закінчував свої виступи словами “Слава Україні, слава українському народу, слава Господу Богу”.

Представники Московської Патріархії намагалися пояснити активну участь своєї церкви у виборчий агітації тим, що подібним чином діють її опоненти – Київська Патріархія, греко-католики та інші. Однак віруючих цих церков переважно не треба агітувати, бо їх політичні вподобання були визначені і без участі церкви, тоді як віруючи УПЦ МП коливалися в своїх настроях. Релігійні цінності перетворились на важливий елемент “моральної мотивації” Ющенко та його кампанії за очищення української влади від корупції та злочинності. І єднання різних церков на Майдані в духовну спільноту було реальністю. Відтак не маємо сумнівів, що об’єднання різних православних гілок України у єдину Українську православну церкву і можливе, і необхідне, і невідворотне. А роль цієї церкви у житті нації та країни буде неможливо переоцінити, як неможливо переоцінити роль тієї духовної гармонії між різними конфесіями, яка була під час революції. Ось як оцінював її В.Ющенко на зустрічі з релігійними лідерами 6 грудня 2004 року: “Духовна гармонія, що царить серед релігійних лідерів у цій залі, відображає духовну гармонію на Майдані Незалежності”. І одного цього виявилося достатньо, щоб впливові сили не наважилися розривати Україну на частини. Тож наша Українська церква неодмінно стане бастіоном української духовності, який за своїм значенням буде дорівнювати ролі української мови.


Офіцерський корпус України. Професійні воїни здавна посідають найпочесніше місце в кожному народі. Хоча б тому, що їх життя найкоротше, а місія – найважливіша. Навіть у разі поразки на війні боротьба не програна, поки є бажання народу чинити опір й керманичі цього опору – офіцерський корпус. Тому радянська влада з такою послідовністю винищувала старі офіцерські кадри царської армії, командирів армії УНР, розстріляла перед війною десятки тисяч польських офіцерів. Адже військова аристократія – це становий хребет суспільства, часто важлива частка інтелігенції. Політичні колізії у країнах, коли суспільство розбивалося на частини за політичними вподобаннями, не загрожували загибеллю держави, доки існувала ця аристократія. Вона амортизувала внутрішній конфлікт, щоб він не загрожував існуванню країни і не спокушав сусідів на агресію. Так було завдяки тому, що офіцерський корпус слугував народу, а не політичним угрупуванням. Запорукою цього були висока освіченість офіцерів, їх патріотизм і авторитет серед рядових солдат. Щоб не ходити за далекими прикладами з історії Великої Британії, Німеччини або Росії, згадаємо хоча б власну історію. Як ми вже говорили вище, ХХ століття стало віком націоналізмів. Поряд із комунізмом це була провідна ідеологія, рушійна сила світової історії. І хто був серед витоків українського націоналізму? Це були колишні старшини (тобто офіцери й молодші командири) Української галицької армії та військ УНР, що створили відому Українську військову організацію. Згодом вона трансформувалася в ОУН – організацію із значно ширшою соціальною базою, ніж замкнена каста військових. Але саме військовики були першими.

Сучасні війни стали значно більш складними, ніж просто бойові дії. Теперішній військовій аристократії замало вміння водити танкові колони до бою, щоб гарантувати безпеку країни. Воєнна стратегія сьогодні із засобу буквального розгрому армій та вбивства людей перетворюється на мистецтво узгодження самих різноманітних сил і способів для досягнення політичних цілей, а саме – умов, сприятливих для розвитку України чи принаймні існування нашого народу. Це підвищує відповідальність офіцерського корпусу та вимоги до нього. А з іншого боку, слабкість підготовки офіцерів свідчить про недостатній рівень культури й цивілізованості відносин у самій нації. Тому ми повинні приділити максимум уваги формуванню українського офіцерського корпусу, котрий відповідав би вимогам часу. І одночасно був би вихователем солдат. Адже через армію проходять сотні тисяч молодих людей. Після армії вони мають бути свідомими, патріотично вихованими громадянами України. При цьому армійським вихователям є на кого рівнятися.

29 січня в Україні відзначають День пам’яті героїв Крут. Саме там у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність. З виступу Президента України В.Ющенка:

“Триста студентів пішли на вірну смерть, ставши на захист Батьківщини біля поліського села Крути в нерівній битві з численним військом, що напало на Українську Народну Республіку. Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку – боронити її”.1

Число триста в історії багатьох народів є глибоко символічним. Триста спартанців впали в бою, перетворившись на символ відданості справі захисту батьківщини. Триста козаків полягли, прикриваючи відступ армії Богдана Хмельницького після битви під Берестечком. Але в обох цих випадках бійці були добре озброєними та досвідченими. Триста юнаків під Крутами також стояли перед значними силами противника, однак не мали військової підготовки та відчували брак озброєння. Вони були студентами, тому не могли зупинити ворога, і військове значення їх бою було порівняно невеликим. Однак своєю смертю вони засвідчили значно більше – це готовність боротися за Україну в будь-яких умовах аж до самопожертви.


На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. —

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

Павло Тичина.


Цей приклад має стати взірцем вірності національній ідеї. Але готовність до самопожертви має завжди підкріплюватися військовою підготовкою. Ми маємо занадто багато досвіду програних боїв, а потрібні перемоги. Власне, видумувати якихось особливих рецептів не треба. Нам потрібно створити власну військову школу. Відсутність безперервної української державності призвела до того, що наші військовики були представниками різних імперських військових шкіл: австрійської, російської, а останнім часом радянської. Час закласти фундамент власної, щоб за 10-15 років вона встигла стати на ноги й отримати імпульс незворотного розвитку. Для офіцера потрібне мінімум освіта не нижче ліцею чи гімназії, а також продемонструвати аналітичні здібності при складанні екзаменів. Відбір офіцерського кадрового корпусу потребує високого загальноосвітнього рівня в країні. На щастя він є, і нам є з кого обирати самих найкращих. Потрібно тільки створити соціально-економічні умови, щоб перспективна молодь обирала військову службу.

Після відбору здібних всю увагу потрібно буде кинути на розвиток загальної освіти майбутніх офіцерів. Військова спеціалізація буде накладатися на базову після отримання і виховання в людині патріотизму, ініціативи, аналітичних здібностей, загального кругозору, включаючи знання іноземних мов. Обов’язково кожен офіцер повинен володіти іноземними мовами. Коли б у нас сьогодні був такий офіцерський корпус, сучасні президентські вибори не були б такими драматичними. Ніхто б не наважився ставити під сумнів українську державність, останнім аргументом існування котрої є такі люди. Адже національна ідея, носіями якої виступає такий офіцерський корпус, приречена на успіх та перемогу.

Відносини з Росією. Вони однозначно мають бути партнерськими та взаємовигідними. І без диктату з боку сильного слабшому, без втручання Кремля до українських справ. Згадаємо хоча б президентські вибори. Ми вже чимало говорили про пряму підтримку одного з кандидатів від президента Путіна, патріарха РПЦ Олексія ІІ, митрополита Київського та всієї України УПЦ (МП) Володимира (Сабодана), десятків депутатів російської Думи, сотень російських політологів та журналістів. Усе це супроводжувалося справжньою вакханалією у російських ЗМІ проти іншого небажаного для Москви кандидата, котрого буквально перетворили на демона.

Росіяни так старанно переконували нас, що насувається “кривавий розпад” України, що починало здаватися, ніби вони дуже бажають цього. Спровокувати війну не вдалося тільки тому, що Гліб Павловський разом із бєлковськими, марковими, затуліними, фроловими й сотнями інших фахівців з “української проблеми” просто не усвідомлювали просту річ: Україна – не Росія. Ті штампи та пропагандистські прийоми, котрі спрацьовували на Кавказі, у Середній Азії та в самій Росії, не спрацювали в Україні. Вони думали, що Україна – це “те ж саме, що і Росія”. Однак насправді українці — індивідуалісти, а не “государственники” чи “общинники”, як росіяни. Тому українці стадом (вибачте, “общиной”) за вказівками влади нікуди не ходять. Тим, хто цього не розумів, варто було просто прочитати віршовані рядки Бориса Олійника, щоб краще розуміти сутність українців.


З народом загравать не треба,

Він добре бачить з-під брови –

І що ви корчите із себе,

І хто єсте насправді ви.

Народ не візьмеш на макуху,

Він зоддаля розрізнить чин.

І хто є син його по духу,

І хто по духу сучий син.


Такий наш народ, тому спровокувати його на міжусобицю складно. Хіба що в умовах, коли виникає безпосередня загроза життю українців. Але побачити таку загрозу в об’єднанні “Наша Україна” і кандидаті в президенти В.Ющенку ніхто в народі не схотів, як не старалися російські політтехнологи. Нічого нам, українцям, робити, крім як рубати один одного на догоду Глібу Павловському!

У останній момент російські радники навіть використали такий фактор, як статус російської мови. Мовляв, якщо переможе Ющенко, то гайдамаки будуть вриватися до осель і лупцювати нагайками за незнання української мови, як у творі М.Булгакова “Дні Турбіних”. Але українці добре знають те, чого не знає Гліб Павловський. Статус державної мови стосується тільки чиновників і офіційних документів, а в побуті приватні особи спілкуються зручною для себе мовою, не маючи жодних проблем з українською. Просто донецькі чиновники не знають української мови, вчити її не бажають (у Донецьку зникли всі вивіски державною мовою), однак правити Україною хочуть. І при цьому голова уряду, кандидат у президенти на догоду Москві пропонує надати російській мові державний статус, чим втручається у прерогативи парламенту й порушує конституцію країни. Коли він так легко порушує законодавство України вже зараз, то що від нього чекати потім?

Взагалі не зрозуміло, чому Росія так вперто трималася за Януковича і всіляко його підтримувала. Колишній голова російського уряду і начальник розвідки академік Примаков з самого початку радив підтримувати добрі стосунки з усіма кандидатами, щоб забезпечувати свої інтереси, а не окремого ставленика. Крім того, не втручатися так явно в українські справи, бо це шкодить іміджу Російської Федерації перед світом. Але Примакова не слухали.

В цілому російська еліта часто користується послугами сумнівних осіб. Перелік довгий: колишній партократ Смирнов у Придністров’ї, “гарні” чеченські терористи до кінця 1994 року (доки не повернули свою зброю проти самої Росії), “президент” Мєшков (провокатор війни у Криму)… Російська морська піхота допомогла прийти до влади в Грузії Шеварднадзе замість вбитого Гамсахурдії, сподіваючись на його подальшу геополітичну вдячність. А ще союзник російських військ під час громадянської війни в Таджикистані, міністр внутрішніх справ при президенті Е.Рахмонові, котрий за сумісництвом виявився кримінальним злочинцем, “вором в законе” загальнорадянського рівня. А ще заколотники проти Г.Алієва, котрих видали в Азербайджан одразу, як тільки Алієв змирився з Москвою й допустив російські фірми до видобутку азербайджанської нафти. Головний союзник Росії у Європі, колишній замполіт начальника виправної колонії О.Лукашенко – довічний президент Білорусі. У цьому ряді “випускник” іншої виправної колонії В.Янукович виглядав би справжнім другом і союзником Російської Федерації. Тільки такі Москві потрібні, бо в Кремлі думають, що такими легше керувати. Такі відносини з Росією нам не потрібні.

Щодо ЄЕП та інтеграції скажемо так. Інтеграція за російськими поглядами означає створення якогось органу, який би контролював відносини країн СНД. Тобто посадять колишнього обкомівського працівника з таким великим животом, що краватка пихатого бонзи висить паралельно до землі. І буде він вказувати кому з ким торгувати й за якими цінами. Згадаємо хоча б такий вельми показовий персонаж, як секретаря Союзної держави Росії та Білорусі пана Бородіна, заарештованого в США за “відмивання” коштів. Випустили його тільки за прямим проханням Москви і зобов’язанням покарати вдома. Потім слідство визначило, що він не винний, і Бородін досі очолює Союзну державу. Тільки ніхто її не сприймає серйозно в обох цих країнах та у світі. Не думаємо, що в Москві знайдеться хтось кращий керувати Україною в ЄЕП. А навіщо нам потрібний такий координатор?

Коли вже Україна будує ринкову економіку, то й кооперація з Росією має бути на взаємовигідних умовах, а не адміністративними вказівками. Вигідно Росії та Україні спільно будувати літаки (той же Ан-70), — треба будувати. І без всілякої бюрократичної інтеграції. Прикладів багато у Європі. Наприклад, англійці, італійці та німці спільно будували винищувач-бомбардувальник “Торнадо”. Ну і що? Італійці від цього не стали підданими Її Величності, німці не змінили своє пиво на англійський пудинг, а англійці не почали співати “Німеччина над усе”. Просто всі займалися своєю справою. І сьогодні вони роблять новий спільний літак “Єврофайтер”, до роботи над яким долучилася Іспанія. А ще спільний транспортний літак – конкурент нашого Ан-70, – над яким працюють Франція, Велика Британія, Німеччина. А ще спільний франко-німецький гелікоптер. А ще спільна європейська космічна програма, яка намагається кинути виклик американському NASA. Навіть саме ЄЕС розпочиналося з об’єднання європейських виробників сталі та вугілля задля конкуренції Америці.

Так і нам потрібно робити: не займатися геополітичними проектами на кшталт ЄЕП тільки щоб не пустити США та Європу до російської “сфери впливу”. А торгувати й співробітничати на рівних умовах з урахуванням спільної вигоди на користь нашим громадянам. Такому співробітництву завжди знайдеться поважне місце в українській національній ідеї. На щастя, розуміння потреби таких відносин з Росією у нового українського керівництва є. Президент В.Ющенко прямо наголошує на характері нових україсько-російських відносин:

“Росія – політичний і стратегічний партнер, у відносинах з яким є десятки проблемних питань, які слід вирішувати, спираючись на українські інтереси”.1


* * *


Ніколи в історії Україна себе ще не реалізовувала. Не вдалось, щоб XX вік виявився віком України, проте, може бути, у XXI столітті Україна виразить себе краще, створить можливості для своїх громадян, аби вони не емігрували, а навпаки, щоб люди хотіли приїхати до України. Щоб черги за візами стояли перед українськими посольствами, і до України приїжджали люди з великим творчим потенціалом і надією його реалізувати.

Уже сьогодні має бути закладено фундамент майбутньої нової відродженої України, що живе за Божими принципами справедливості, праведності, чесності. В сучасних умовах національну ідею для України можна представити так: Єдність, Україна, Європа!

Єдність – це означає українську націю, як суб’єкта політики, що взяла своє життя до власних рук. Це кінець розколам і чварам. Всі поразки залишаються в історії. Ми зробили з них висновки і виступаємо творцями свого сучасного і свого майбутнього!

Україна – це наш дім. Ми в ньому є господарями і робимо все для порятунку, захисту і відродження України. Ми говоримо Україна, вкладаючи в неї життя у своєму домі на засадах соціальної рівноправності, рівних можливостей для кожної людини і кожної родини.

Європа – це наш геополітичний вимір, наш основний орієнтир розвитку. Ми спостерігаємо соціальні моделі суспільств у світі, і визнаємо, що найприйнятніші для нас зразки показує Європа. В межах європейського інтеграційного процесу з часом ми знайдемо все необхідне для нашого життя: уніфіковане демократичне законодавство, верховенство права, ринки праці і збуту, інвестиції та систему регіональної безпеки.

Дана ідея має усі ознаки ідеї національної. Вона є результатом тривалого й динамічного процесу історичного розвитку нації, і сьогодні не має альтернативи. Для порятунку України від загибелі, для захисту її від внутрішніх і зовнішніх загроз, для відродження повинно бути використано усе можливе і зроблено усе необхідне. Без цього ні про яку рівноправність і ні про які рівні можливості громадян не може бути й мови. Національну ідею або приймуть усі верстви суспільства і об’єднаються, або в міжусобній боротьбі всі втратять усе, в тому числі право на життя і саме життя.

Національна ідея знайде відозву у кожній душі, якщо її буде проголошено з найвищої трибуни і найавторитетнішою в країні особою – президентом країни. І вона має бути конкретною, вкладатися у невелике за розміром гасло.

Такими є деякі погляди на національну ідею. Спираючись на них, можна говорити про життєву необхідність і надзвичайну важливість національної ідеї для України в сучасних умовах. Адже ця ідея може стати шляхом для виходу із всеохоплюючої кризи. І Українська держава або знайде цей шлях, або загине під натиском обставин. Актуальні і сьогодні слова першого президента України М.Грушевського: “Відчути вагу моменту, потребу координації й організації, підпорядкування всіх своїх сил вимогам цієї хвилини – це наш обов’язок, і ухилення від нього не пробачить нам потомство”.

Національна ідея – це формула консолідації української нації. Ми об’єднуємося сьогодні для зупинення руйнівних процесів та відродження України, побудови демократичної правової справедливої держави.

Першим кроком реалізації цієї національної ідеї буде поліпшення життя народу, забезпечення незалежності держави та гідного рівня демократії. Наступні кроки будуть виглядати так:
  • Об’єднання народу навколо ідеї справедливості щодо кожної людини, усунення всього, що заважає людині здобувати працею чесне та заможне життя, піднесення духовності й моральності.
  • Подолання бідності і безробіття.
  • Справедлива пенсійна система.
  • Очищення держави від корупції та свавілля олігархів.
  • Протидія приватизації та розкраданню України іноземцями, збереження ролі держави в економіці, створення потужного вітчизняного, національно свідомого бізнесу.
  • Створення могутньої Української держави-нації за формулою “Україна – східноєвропейська Франція”

Об’єднання українців не просто устійнить Україну в Європі та світі, але й піднесе самоповагу, загострить почуття національної гідності. І стануть реальністю пророчі слова Тараса Шевченка:

І забудеться срамотня


Давняя година.

І оживе добра слава,

Слава України.

І світ ясний, невечерній

Тихо засяє…


Ми були, є і будемо Силою!


Київ, 2005 рік.


З М І С Т


Розділ І. Українська нація: теоретичні засади й історія. – 3

  1. Нація: визначення та основні прикмети. – 3

2. Нації – основні діючі особи новітньої історії. – 8

3. Шляхи творення нації. – 12

4. Українське націотворення. – 18

4-а. Початок. – 19

4-б. Поява народів. – 24

4-в. Переддень нації. – 29

4-г. Світанок нації. – 41

5. Способи підкорення та знищення нації. – 47

5-а. Знищення опору нації. – 48

5-б. Розкол національних сил опору. 53

5-в. Ліквідація можливості опору нації в майбутньому. – 64


Розділ ІІ. Українська національна ідея. – 81

  1. Національна ідея: визначення та основні прикмети. – 81

1-а. Національна ідея: з практики інших націй. – 83

1-б. Національна ідея: український досвід. – 92

2. Складові національної ідеї. – 100

2-а. Націоналізм і патріотизм. – 101

2-б. Державницька ідея. – 116

2-в. Національна культура. – 124

2-г. Національна церква. – 137

3. Сучасні загрози Україні. – 141

3-а. Природа Виклику. – 141

3-б. Аналіз сучасного Виклику Україні. – 148


Розділ ІІІ. Українська народна революція. – 215


1. Передумови революції і національна ідея. – 215
  1. Українська народна революція. – 223
  2. Постреволюційна робота. – 248
  3. Сучасна українська національна ідея. Шлях

до Великої України. – 260