Geum.ru

І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

1 грудня 2004 року Верховна Рада України внесла злам у цей заздалегідь напрацьований сценарій гри долею України, прийнявши постанову “Про стабілізацію політичної та соціально-економічної ситуації в Україні та запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожують суверенітету і територіальній цілісності України” (№6375-Д). Ось що містилося в її пунктах:


“У зв’язку із загостренням політичної кризи в державі внаслідок порушень виборчого законодавства під час проведення виборів Президента України, неналежного виконання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування передбачених Законом України “Про вибори Президента України” обов’язків, що призвело до спотворення і неможливості з’ясування волевиявлення Українського народу, зважаючи на невжиття конституційними інститутами державної влади встановлених законодавством заходів щодо забезпечення законності в діяльності органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, а також з метою збереження громадянського миру і спокою, стабілізації політичної, соціально-економічної і фінансової ситуації в Україні та з урахуванням Постанови Верховної Ради України від 27 листопада 2004 року № 2214-IV “Про політичну кризу у державі, що виникла у зв’язку з виборами Президента України”, Верховна Рада України постановляє:

1. Визнати, що в Україні відсутні соціальні, економічні та політичні передумови для зміни державного устрою. Сепаратистські прояви мають штучний характер і зумовлені прагненням конкретних осіб та політичних сил задовольнити свої неправомірні корпоративні та політичні інтереси.

Разом з тим, політична та соціально-економічна ситуація, що склалася в державі після 21 листопада 2004 року, швидко стає некерованою і такою, що загрожує суверенітету та територіальній цілісності України.

2. Рішуче засудити будь-які рішення органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, прийняті після 21 листопада 2004 року і суперечать Конституції та законам України прояви сепаратизму з боку окремих державних діячів, керівників місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також інших осіб, сприяння у будь-який спосіб таким проявам з боку громадян іноземних держав, що створюють загрозу суверенітету та територіальній цілісності держави.

3. Генеральній прокуратурі України невідкладно дати правову оцінку, прийнятим після 21 листопада 2004 року рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також діям їх посадових осіб та вжити заходів прокурорського реагування з метою приведення зазначених рішень у відповідність із законодавством України.

Рекомендувати Президенту України з урахуванням правової оцінки Генеральної прокуратури України вирішити питання щодо притягнення до відповідальності зазначених посадових осіб.

4. Генеральній прокуратурі України та Службі безпеки України невідкладно дати правову оцінку діянням окремих осіб, що спрямовані на порушення територіальної цілісності України, і за наявності правових підстав вирішити питання про притягнення їх до відповідальності.

5. Запропонувати Президенту України як гаранту державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина невідкладно вжити необхідні несилові конституційні заходи, що спрямовані на стабілізацію ситуації в державі.

6. Доручити Голові Верховної Ради України делегувати народних депутатів України (за згодою) як повноважних представників Верховної Ради України у відповідності адміністративно-територіальні одиниці для безпосереднього роз’яснення рішень Верховної Ради України та внесення пропозицій щодо подальших невідкладних дій з метою стабілізації ситуації в державі.

7. Скасувати рішення Верховної Ради України від 16 березня 2004 року про схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України “Послідовність. Ефективність. Відповідальність”.

Відповідно до статті 87 та частини четвертої статті 115 Конституції України висловити недовіру Кабінетові Міністрів України, наслідком якої є відставка Кабінету Міністрів України.

8. Запропонувати Президенту України за участю Голови Верховної Ради України невідкладно на період до вступу на пост новообраного Президента України сформувати персональний склад Кабінету Міністрів України - Уряду народної довіри, з урахуванням пропозицій депутатських фракцій і груп у Верховній Раді України.

9. Відповідно до пункту 25 статті 85 та статті 122 Конституції України висловити недовіру Генеральному прокурору України, що має наслідком його відставку з посади.

10. Запропонувати учасникам політичних акцій уникати застосування сили та блокування будинків Кабінету Міністрів України, інших центральних органів виконавчої влади і Національного банку України.

11. Доручити Голові Верховної Ради України забезпечити негайне оприлюднення цієї Постанови.

12. Ця Постанова набирає чинності з моменту її прийняття”.

Депутати голосували і обговорювали кожен пункт постанови окремо, щоб максимально врахувати всі думки. Як завжди, проявила свою лакейську сутність верхівка комуністичної партії, що ніколи у вирішальні моменти історії незалежної України не йшла проти злочинної влади. Ось і цього разу вона опинилася по інший бік барикади від народу. Спершу офіційно проголосивши, що КПУ не підтримує жодного з кандидатів, натомість зосередилися виключно на критиці В.Ющенка, а своїми діями фактично підігрували ставленику злочинної влади В.Януковичу. Але, власне, хіба могло бути інакше з огляду на історію цієї партії? Та й ідеологічні друзі з Росії допомогли “правильно” розуміти ситуацію. Російські комуністи впливали на позицію КПУ в інтересах російської державної влади, котра однозначно підтримала ставленика українських олігархів Януковича. Заступник керівника фракції КПРФ у Державній Думі Росії Сергій Решульський 1 листопада 2004 року прямо говорив, виступаючи з екранів російського телебачення:

“Результаты второго тура будут зависеть от перегруппировки сил. Пока неясно, кому отдадут свои голоса Александр Мороз и Петр Симоненко. Фракция КПРФ поддерживает кандидатуру Януковича, поэтому для нас большое значение будет иметь позиция Симоненко по этому вопросу. С лидером украинских коммунистов мы имеем очень хорошие и тесные контакты”.

Зрозуміло, що КПУ не могла проігнорувати поради російських друзів. Прикладів такого ігнорування просто не було в історії. Натомість тільки останні 10 років яскраво нам демонструють, як лідер КПУ П.Симоненко проявляв себе неабияким майстром звинувачувати з трибуни “злочинний режим” і одночасно робити протилежне, підставляючи Кучмі плече у найбільш вирішальні моменти. Комуністична опозиція стала для Кучми таким собі дресированим котом, який часом викидав такі колінця, що залишалося дивуватися. Ну, а перед нашими президентськими виборами Симоненко навіть був удостоєний аудієнції у російського президента Путіна.

Тим не менше день 1 грудня в черговий раз в історії України виявився знаковим. У 1991 році в цей день український народ на референдумі сказав своє “Так” державній незалежності. У 2004 році Верховна Рада поклала початок падіння злочинного олігархічного режиму, що хотів захопити владу шляхом державного перевороту через фальсифікацію результатів виборів. Від цього моменту розпочався розпад і агонія олігархічної влади. Її амбіції й гроші, поставлені на ці вибори, за два тижні повстання народу перетворилися на сміття. Олігархи робили ставку на гроші і страх. Вихід на вулиці такої маси народу виявися для них фантастикою. Вони були впевнені, що у нації, яка століттями нищилася царатом, голодоморами, комунізмом, почуття національної свідомості й здатність до протесту майже зникли. Але вкравши вибір народу, влада не здолала сам народ. Саме про це добре говорять віршовані рядки Василя Симоненка:


Древній, обікрадений народе!

Над тобою прошумів розбій,

Та кати не вкрали твою вроду,

Не всушили дужий мозок твій.


За перші 13 років свого існування Україна відбулася як неправова авторитарна держава на задвірках Європи. Держава з небаченим соціальним розшаруванням. З величезним відчуженням між людиною і владою. З абсолютною незахищеністю простої людини.

На початку грудня “військо”, вишикуване Леонідом Кучмою для перемоги Януковича, загін за загоном перейшло на бік опозиції, втекло до кущів або змінило мету битви. Розвалилися деякі олігархічні фракції у парламенті. І все це закінчилося 4 грудня рішенням Верховного Суду України про недійсність результатів виборів через масові системні фальсифікації й призначення нового голосування. Режим деякий час ще намагався опиратися, виторговуючи собі більш-менш надійні гарантії існування через внесення змін до діючої конституції. Проте це вже було останніми видихами. Голови обласних адміністрацій почали готувати собі “запасні аеродроми”, обираючи самі себе головами обласних рад. Дехто, як голова Закарпатської обладміністрації, навіть намагалися поїхати закордон.

Зрозумівши, що “пахан” його “здав”, “всенародно обраний президент України” Янукович ледве стримував злість, проголошуючи свій перехід в опозицію Кучмі. Ще б пак! Адже за сотні мільйонів доларів, витрачених на його виборчу кампанію, потрібно якось розраховуватися з олігархами і російським президентом Путіним. Янукович збирався розрахуватися з ними Україною, проте не вийшло.

Янукович мав брати владу за будь-яку ціну й розганяти народ силою з майданів по всій Україні. Саме такий президент України був потрібний Путіну. Адже Януковичу не подав би руки жоден президент жодної цивілізованої країни. До низки “невиїзних” урядовців і депутатів додався б і сам президент. Україна опинилася б в міжнародній ізоляції поряд із Білорусією чи Північною Кореєю. І це б забезпечило Путіну додатковий авторитет у “великій вісімці”, де він би представляв не лише Росію, але й цілу низку керованих з Москви диктаторів. Ось що про це писав російський тижневик “Аргументы и факты”:

“Для Президента России – это знаковые выборы. По оценкам экспертов, с них В.Путин хочет начать укрепление СНГ. В.Янукович должен стать первым постсоветским лидером, пришедшим к власти с помощью России. В планах – создание единого экономического пространства, введение единой валюты, единого рынка труда и многое другое. СНГ перестанет быть колоссом на глиняных ногах… К счастью, американские выборы заметно отвлекают внимание США от Украины”.1

Через такі високі ставки в Москві вирішили відмовитися від “китайських церемоній” й прямо втрутилися до українських справ, нав’язуючи конкретного кандидата попри волю українського народу, шантажуючи сепаратизмом, погрожуючи економічним бойкотом й обмеженням постачання енергоресурсів. Коли відчули, що цього недостатньо, то вдалися до більш жорстких заходів. Зокрема, до отруєння основного противника – кандидата в президенти В.Ющенка.2

Ймовірно, завданням замаху було не вбивство, а просто “виведення з ладу” свого головного ворога на час виборів. Очевидно також, що спотворене внаслідок отруєння обличчя Ющенка тепер програвало Януковичу, якщо кандидати опинялися перед телекамерами поряд. А вигідний образ є чи не найголовнішим “брендом” кандидата в його намаганнях сподобатися виборцям. 13 грудня 2004 року доктор Міхаель Цимпфер – директор приватної віденської клініки “Rudolphinerhaus” – заявив, що розширені дослідження зафіксували в крові Ющенка рівень диоксину, що в 6000 разів перевищує норму. Він також сказав, що тепер у лікарів немає сумнівів у спробі отруїти Ющенка. Стало вже традицією, що як тільки український рух отримує якогось більш-менш об’єднуючого і авторитетного лідера, його негайно знищують. Згадаємо вбивства Петлюри, Коновальця, Ребета, Бандери.

Можливо, злочинці обирали дозу довільно. Але не можна відкидати, що вони були ознайомленими з секретними результатами реалізації програми по розробці хімічної зброї в радянські часи. Також ймовірно, що вони познайомилися зі щойно обнародуваними доповідями про отруйну речовину “Ейджент оранж”, застосовану американцями під час війни у В’єтнамі, і про її довготривалий вплив на організм людини. Цей засіб для знищення листя на деревах містив диоксин. Авіація США застосувала над джунглями 170 кілограм диоксину, сотні тисяч дітей після цього народилися уродами.

Ці повідомлення викликають з пам’яті багато згадок – від кінофільмів про Джеймса Бонда до трилерів Джона Ле Карре, не говорячи вже про справжні історії. Сталін і російські режими мають тривалий зв’язок з отрутами. Згадаємо загадкову смерть Степана Бандери, котра була схожа на хворобу, однак агент МДБ Сташинський – виконавець вбивства – сам повідомив про справжню сутність смерті. На Заході значну відомість отримав факт з 1978 року, коли болгарські агенти у Лондоні вбили дисидента Георгія Маркова уколом отруєної голки з парасольки просто на вулиці. Колишній заступник начальника Першого Головного управління КДБ СССР (управління зовнішньої розвідки) О.Калугін стверджував, що парасолька, обладнана для вбивства, передавалася болгарам за його вказівкою. А в самому Кремлі взагалі своя довготривала історія вбивств політичних діячів і царів. Колишній російський вчений-хімік Вел Мірзаянов, що емігрував до США, стверджує, що спецвідділ в хімічному НДІ в Москві, в якому він бував, займався дослідженням диоксинів за військовим замовленням.1 Дехто з противників українського президента Л.Кучми також помер при нез’ясованих обставинах – від серцевих приступів, спричинених, як підозрюється, отруєнням, або ж внаслідок влаштованих автокатастроф на дорогах.

Однак воля народу виявилася непередбачуваним і непереможним аргументом. Народ не забув владі трастів, шахрайскої приватизації, масового безробіття, убивств журналістів. У книзі “Україна – не Росія”, яку нібито написав Кучма, є цинічний абзац про те, що Росія могутня, бо в неї є нація. А от у нас не склалося… Виходить, Кучма просто не знав і не знає свого народу. Він сам відверто визнавав, що патріотичний підйом в усіх регіонах України, коли Росія зазіхала на острів Коса Тузла в Керченській протоці, був для президента держави несподіваним. Вибух народного гніву 22 листопада 2004 року був для нього ще більш несподіваним.

Пряме народовладдя на Майдані Незалежності спричинило значний вплив на чиновників. Керівництво силових структур, представники офіцерського корпусу спецслужб і армії залишилися вірним присязі, не втягувалися до участі в політиці, проте одночасно дали зрозуміти декому з влади, що гарячкувати й віддавати злочинні накази про застосування сили проти народу не варто.1 Адже прибічники Януковича не переставали твердити, що він законно обраний президент, тому протести є порушеннями, і їх треба негайно розігнати. Цим людям було не зрозуміти, що створити вигляд законності – це не тотожно самій законності. Літера Закону є, а от Дух Законності відсутній. Врешті-решт, у 1994 р. перемога на президентських виборах Л.Кучми також багатьом не сподобалась. Але ж він тоді переміг чесно, тому проти нього не піднімали повстань. А от проти “перемоги” Януковича вийшли на вулиці в одному лише Києві сотні тисяч громадян. Ще Цицерон у Стародавньому Римі зазначав: “Немає держави, якщо закони в ній нічого не означають, якщо суди зневажені, якщо звичай батьківський загашено”. Президент, котрий розпочинає з обману свого народу, котрий має звичку особисто бити міністрів по обличчю, котрий обіцяє кожному те, що той хоче почути, – викликав небачену мобілізацію українського духу!

У 1845 році Тарас Шевченко писав: