І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27
вільного від будь-яких обов’язків перед старою мораллю.1 Саме тим займався і Гітлер, коли виховуючи майбутню “расу панів” говорив: “Я звільняю людей від обтяжуючих обмежень розуму, від брудних та принижуючих самоотруєнь химерами, котрим найменування совість і моральність, та від вимог свободи й особистої незалежності, що доступні небагатьом”.2

Людина нового типу, “будівник комунізму”, якому “кодекс моралі будівника комунізму” заміняє совість, вождь— батька, партія— власний розум, партійні ідоли на кшталт Леніна—Бога; —це вже ціле явище, тільки створене не природою, а партією.

Між іншим, подібною творчістю займався ще один вождь—Гітлер: “Хто вбачає в націонал-соціалізмі лише політичний рух, той нічого в ньому не розуміє. Це навіть більше, ніж релігія, це воля до нової творчості людини. Без біологічної основи і без біологічної цілі політика сьогодні зовсім сліпа.”3

Якщо викинути згадку про націонал-соціалізм, то можна легко помилитися, про що саме йде мова. Адже комунізм у розумінні РКП(б)-ВКП(б)-КПРС теж був “більше, ніж релігія” і “воля до нової творчості людини”. З приводу схожості нацизму й комунізму сам Гітлер висловлювався вельми недвозначно: “Взагалі-то між нами і більшовиками більше об’єднуючого, ніж роз’єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа чи профспілкового бонзи ніколи не вийде націонал-соціаліста, а з комуніста—завжди”.4


6)Компартія і церква.


На шляху до творчості “нової людини” компартія вбачала перешкоду у вигляді церкви, котра споконвічно вела боротьбу за людські душі. Перш ніж створювати “будівника комунізму”, партія мала перетворити людину на людський матеріал, знищивши під корінь те, що століттями формувалося з переплетіння народних традицій та вірувань.

На початковому етапі, коли більшовикам важливо було утриматися при

владі, вони декретом проголосили відокремлення церкви від держави й свободу віросповідання. Вище вже зазначалося, що Леніну імпонували дії та світогляд якобинців Марата і Робесп’єра. Докладно вивчивши їх досвід, вождь російської революції звернув особливу увагу на заколот селян Вандеї та роль церкви у підбурюванні їх до збройного опору якобинцям, котрий так і не вдалося придушити. Свого часу французькі революціонери проводили репресії проти церкви і навіть намагалися окрім нового календаря запровадити нову релігію, в основу якої покладалися думки просвітителів. Так, наприклад, замість християнства пропонувалася віра в якусь вищу сутність, котра знаходить свій вираз у вигляді природи. Цікаво, що товариш Луначарський з групою спільників також будуть пропонувати більшовицькій владі подібне повернення до язицтва, де тільки обожнювалася не природа, а сама більшовицька влада, партійним святам надавалися риси релігійних.

Боротьба з церквою почалася одразу після приходу більшовиків до влади. Спочатку вона зводилася до терору проти духовенства разом з іншими контрреволюційними елементами. До останніх потрапляли й прості віруючі. Так, у записці Леніна від 25 грудня 1919 р. зазначається: ”…миритися з “Миколою” [тобто святкуванням в народі Дня святителя Миколи, архієпископа Мир Лікійських, чудотворця—авт.] безглуздо: треба поставити на ноги все чека, щоб розстрілювати тих, хто не вийшов на роботу через “Миколу”. Треба вжити екстрених заходів:

1)щоб підняти навантаження,

2)щоб попередити прогули на Різдво та Новий рік. Повідомте мене сьогод-ні ж, які саме екстрені заходи вживаєте.”1

У 1922 р. Ленін розпочав антирелігійну, антицерковну теоретико-практичну кампанію. У ній теоретичне “розвінчування” релігійності поєднувалося з терористичним пограбуванням культових споруд, священослужителів та їх фізичним знищенням. Ленін закликав: “дати саму рішучу та безпощадну битву чорносотенному духовенству й подавити його опір з такою жорстокістю, щоб вони не забули цього протягом кількох десятиліть…2 Конкретизуючи свою настанову, Ленін ініціював рішення політбюро: “Дати зведення заколотницьких попівських спроб, а зачинщиків розстрілювати”.3 А 4 травня 1922 р. Ленін рекомендує політбюро “застосовувати до попів вищу міру покарання”4, оскільки “чим більшу кількість представників реакційного духовенства… вдасться розстріляти, тим краще”1 (дивися додаток №7). У розвиток цих ленінських ідей спільник Дзержинського чекіст Рогов вивів формулу: “Попів розстріляти, церкви під клуб і кінець релігії”.2

Ще до 1919 р. з понад 100 тис. дореволюційного православного духовенства живими залишилося лише 40 тис!3 За час громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії більшовики зруйнували 60 тис. церков з 80 тис. наявних до жовтневого перевороту, а в 1950 р.—після “приручення” церкви Сталіним—в СРСР діяло 11525 храмів.4 У 1952 р після деякого оживіння церкви в усьому СРСР залишилося тільки 12499 служителів культу.5

Камуфлюючи свої справжні наміри, більшовики використали ними ж організований голод 1921-1923 рр. як привід до тотального наступу на віру. Було кинуто клич про збір цінностей з церков на користь голодуючих. Під його прикриттям розпочався вселенський грабунок. Ось рішення Політбюро ЦК КП(б)У від 22 березня 1922 р. з цього приводу:

“Слухали: Про збір золота і срібла з церков на користь голодуючих.

Ухвалили: а) Дати директиву по партійній і Радянській лінії повести

енергійну кампанію за збір золота і цінностей з церков на користь

голодуючих, використовуючи кон’юнктуру, що склалася в зв’язку

з боротьбою між автокефалістами і екзархістами.

б) Все зібране на місцях має бути відправлене до Харкова в розпоряд-

ження Уповнаркомфіна.

Секретар ЦК Мануїльський.”6

Як насправді використовувалися вилучені кошти мова йшла вище. Зокрема, Бухарін згадував про це так: “…Мы ободрали церковь, как липку, и на ее “святые ценности” ведем свою мировую пропаганду, не дав из них ни шиша голодающим”.7 Українська комісія хотіла використати цінності, конфісковані в Києво-Печерській Лаврі, на місці під виглядом допомоги дітям. Однак з Москви прикрикнули: передати все конфісковане до загальносоюзного бюджету, залишивши на місці тільки 25%.8 У 1922 р. з тільки що відкритого у Лаврі Церковно-археологічного музею ДПУ вилучило унікальні експонати, в тому числі з діамантів та золота. У 30-х рр. науковців музею репресували, а золотий і діамантовий фонд опинився в Московському Гохрані (Державному сховищі). Замість культурно-історичного осередку Лаврський музей перетворили на антирелігійний центр комуністичного виховання трудящих мас (дивися додаток №8).

У давнину ті, хто присвятив себе Богу, уходили від світського життя у віддалені від людей місця, засновуючи скити, монастирі на півночі Росії. Економні більшовики повиганяли з них ченців і перетворили святі обітниці на концтабори, щоб не витрачати додаткові кошти на будівництво нових. Зокрема, так постав СЛОН—Соловецький табір особливого призначення на місці відомого Соловецького монастиря.

Войовничий атеїзм, сповідуваний владою, не обмежувався пропагандою і пограбуванням церков. Щоб підірвати авторитет російської патріаршої церкви й самого патріарха Тихона ДПУ створило т.зв. “обновленський рух” у церкві для її переведення на лояльні щодо Радянської влади позиції. Однак віруючі маси за обновленськими групами не пішли. Питання зруйнування віри не сходили з порядку дня ЦК КП(б)У. Політбюро схвалює репресії до автокефалістів і затверджує програму розкладової роботи серед них. Павло Тичина—український поет із зовні “благополучною” біографією—наприкінці життя записав у своєму щоденнику: “Як я Женю—свого брата—рятував у 1923 році. У чернігівському ЧК т.Цікліс? Чи, може, Цепліс? Ні-ні, здається, що Цікліс. Та ще т.Новиков. Вони дуже здивовані були, що я знаю латвійську літературу.”1 Можливо, обізнаність українського поета на латвійській літературі, яка так здивувала червоного латиша з ЧК, і врятувала тоді життя його братові. Євген Тичина був регентом Новобасанської автокефальної церкви, заарештований 1923 р. проходив по справі №56 “Дело об организации банды с целью подрыва Советской власти” і звинувачувався в тому, що “принимал участие в украинизации церкви (какова работа считается как политгруппировка)”.2 З 1928 р. почалося цілеспрямоване переслідування Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), щодо якої офіційне ставлення Радянської влади не змінювалося до самого кінця СРСР: “Возглавляемое петлюровцами, её духовенство маскировалось мнимой непричастностью к политическим партиям и сеяло националистический дурман среди трудящихся, морально и материально поддерживало врагов Советской власти. Автокефальная церковь стала базой снабжения кулацких банд оружием, продовольствием и др. Органы Советской власти приняли меры к пресечению её контрреволюционной деятельности.”1 Між іншим, наприкінці 1926 р. УАПЦ нараховувала 2800 парафій, 10657 священиків, 35 єпископів.2 При цьому вона лояльно ставилася до влади. Однак влада не могла примиритися з тим, що за умов згортання політики українізації УАПЦ залишалася чи не єдиною громадською структурою, яка сповідувала українську мову і сприяла національному вихованню населення. У 1931 р. від УАПЦ залишалося 200 священиків, а на початку 40-х—лише кілька осіб. Заарештували, розстріляли й вислали більшу частину духівництва УАПЦ—28 єпископів. Митрополит В.Липківський загинув на Соловках. Його наступник М.Борецький після арешту в 1930 р. збожеволів у в’язниці й помер в 1934 р. в психіатричній лікарні в Ленінграді. У справі СВУ проходив керівник УАПЦ В.Чеховський, колишній прем’єр-міністр уряду УНР і діяч УСДРП. У січні 1929 р. під тиском влади було скликано “Надзвичайний собор”, який ухвалив резолюцію про зв’язок УАПЦ з СВУ, про контрреволюційність УАПЦ та її “самоліквідацію”. Більшість приходських священнослужителів УАПЦ вислали разом з куркулями. Слід зазначити, що священнослужителі входили в перелік “соціально-небезпечних осіб”, котрих декретом від 16 жовтня 1922 р. ДПУ могло без суду відправляти на заслання строком на три роки. Рештки національної церкви в Україні розгромили під час найстрашнішого удару в 30-х рр.

Сталін проголосив третє п’ятиріччя “безбожним”. На теренах СРСР закрили 95% храмів. Рішення про закриття церков в Україні безпосередньо приймало Політбюро ЦК КП(б)У. Закриття церков провокувало “релігійні ексцеси”, вибухи громадського невдоволення. Так, лише “в селі Юровці Любарського р-ну, в якому протягом другої половини лютого місяця [1934 р.—авт.] відібрано 29 церков, викликало серйозні хвилювання”.3 По селах і містечках спалили чи розібрали на дрова безліч дерев’яних парафіяльних церков, в тім числі пам’яток ХVІІ-ХVІІІ століть. Побурили муровані храми, а кам’яні шедеври висадили в повітря. Зокрема, Михайлівський Золотоверхий монастир і Мазепині храми в Києві, кафедральні собори в Полтаві, Одесі, Сімферополі, Кам’янці-Подільському та інших містах.

Загальне становище православної церкви в Україні добре ілюструють цифри змін за 1917-1940 рр. по одній лише Києвській Єпархії (дивися також додаток №9):

1917 р. 1940 р.

1. Церкви і парафії 1710 2

2. Монастирі 20 0

3. Священики 1435 3

4. Монахи 5193 01

Однак у ставленні комуністів до російської патріаршої церкви відбувалися деякі зміни. Про них мова піде згодом. А от де змін не було, так це у репресіях влади щодо українських церков, котрі самим фактом свого існування ставили під загрозу владарювання Москви в Україні. До війни зазнала цілковитого розгрому УАПЦ. На відміну від Російської Православної Церкви (РПЦ), котру Радянська влада терпіла, УАПЦ зазнавала переслідувань до самого розпаду СРСР. Після війни Радянська влада офіційно об’явила “зрадницькою” іншу українську церкву—греко-католицьку (УГКЦ). На 1941 р. УГКЦ мала 3040 парафій, 4400 церков і каплиць, богословську академію, 127 монастирів, 5 духовних семінарій, 2 школи, 9 газет і часописів, митрополита і 10 єпископів, 2950 священиків, 1610 ченців, 540 студентів, 4159004 мирян.2 Українці складали серед греко-католиків 91,8%.3

Переслідування священиків УГКЦ та антирелігійна пропаганда не давали ефекту. УГКЦ показувала свою моральну зверхність над безбожною владою і заохочувала галичан продовжувати опір. Тоді Москва приймає рішення про повну ліквідацію УГКЦ.

Православна за обрядом УГКЦ не визнавала зверхності московського патріарха, підпорядковуючись Ватикану. У 1946 р. НКВС зібрав у Львові 235 заляканих делегатів і провів небачений досі в історії церков “собор”. Учасникам дійства НКВС сплачував добові. Собор розірвав Берестейську унію 1596 р. і “возз’єднав” УГКЦ з Московським Патріархатом, котрий вже був маріонеткою Радянської влади. Далі НКВС знищив полум’яного антирелігійного публіциста Я.Галана і використав це як привід до репресій щодо УГКЦ. Близько 2,5 тис. духовних осіб УГКЦ, враховуючи весь єпископат і митрополита, заарештували. Після 18 років ув’язнення живим вийшов лише один єпископ—майбутній кардинал Йосип Сліпий. У концтаборах загинула більшість священнослужителів, сотні тисяч мирян були депортовані. На сорок років церква пішла у підпілля. Лише в середині 80-х рр. з ініціативи Папи Павла ІІ, президента США Р.Рейгана та Андрія Сахарова розпочалася поступова легалізація УГКЦ.

Поряд з УГКЦ, котра не хотіла підкорятися Москві, зазнала переслідувань католицька церква. Римо-католицька церква опинилася поза законом одразу після приходу до влади більшовиків у 1917 р. і зазнавала гонінь весь час існування СРСР. З 210 діючих костьолів, котрі були в Російській імперії в 1914 р, на початку 1945 р. залишалося тільки два для обслуговування дипломатичного корпусу в Москві та Ленінграді.1 Недосяжний для радянських каральних органів Ватикан через свій могутній авторитет і впливовість був небезпечним для комуністів у боротьбі за думки людей. Тому на дискредитацію Ватикану і його послідовників було кинуто всі сили ідеологічного апарату. А репресивний аппарат розігнав католицькі громади на території України, котрі мали в 1945 р. 242 костьоли і 42 монастирі.2 Більшість католицьких громад в Галичині складали поляки. Радянська влада депортувала їх в першу чергу. У 1948-1952 рр. проводилися арешти за саму належність до католицької віри—т.зв. “шпигуни Ватикану”. Відродження католицизму стало можливим лише після розпаду СРСР.

Переслідування католиків Радянською владою зрозуміле—влада не могла підпорядкувати їх собі так, як зробила це з РПЦ. Знищення українських церков також легко пояснити. Їх переслідували всі завойовники в усі часи, намагаючись закріпитися в Україні поширенням дії на її теренах то католицизму, то московського патріарха. Чужі церковні центри історично діяли не на користь України, гальмуючи процес здобуття української незалежності. Національна ж церква навпаки цей процес прискорювала.

Подібно українській національній церкві знищувалися й автокефалії інших церков. Так, у доповідній записці шефа НКДБ В.Меркулова Сталіну в березні 1941 р. аналізувався стан автокефальних православних церков Латвії, Литви, Естонії та пропонувалися конкретні заходи по їх підкоренню:

“НКДБ підготував проведення наступних заходів:
  1. Через агентуру НКДБ СРСР винести рішення Московської патріархії про підпорядкування їй православних церков Латвії, Естонії, Литви, для чого використати заяви місцевого духовенства й віруючих.
  2. Для управління єпархіями Прибалтійських республік рішенням Московської патріархії призначити в якості екзарха (уповноваженого) архієпископа Воскресенського Дмитра Миколайовича (агент НКДБ СРСР), використавши для цього наявні в Московській патріархії відповідні прохання з боку місцевого духовенства…”1

Згодом так само зробили з Карпато-Руською православною церквою, котра перебувала в юрисдикції Сербської церкви. Там теж фігурували подібні провокаційні заяви-прохання з боку купки місцевих служителів культу, котрі одночасно просили Радянську владу вилучити храми УГКЦ на Закарпатті.2 Крім того, “місцеве духовенство” під диктат начальника політуправління Радянської Армії Мехліса написало таке звернення:

“Великому вождю, Маршалу Радянського Союзу, товаришу Йосифу Вісарионовичу Сталіну. Ми, підписані нижче представники Православних Общин в Карпатській Русі, виражаючи волю всього руського православного народу, просимо включити Закарпатську Україну (Карпатську Русь) до складу СРСР у формі: Карпаторуська Радянська Республіка… У нас всі знають, що “от Карпат до Владивостока и Кремля все русская земля”… Чому наш народ не втік раніше за Карпати до галичан в Польщі? А саме тому, що наш народ ніколи не поділяв і не погоджувався з ідеологією галицьких, українствуючих…”3

Тобто ідея української державності є “ідеологією галицьких, українствуючих”. Літаками військового командування 4-го Українського фронту делегація представників церкви Закарпатської Русі направилася до Москви, де додатково ще уточнила:

“Ми всі віддані Радянському Союзу, але рішуче проти приєднання нашої території до Української РСР. Ми не хочемо бути чехами, ані українцями, ми хочемо бути росіянами і свою землю бажаємо бачити автономною, проте в складі Радянської Росії.”4

Так Карпато-Руська православна церква була приєднана до РПЦ, храми УГКЦ вилучені, але в питаннях адміністративного устрою СРСР Москва не звикла питати своїх агентів.

Стосунки комуністів з РПЦ потребують окремого розгляду. До Великої Вітчизняної війни вона зазнавала таких самих репресій, як і УАПЦ, про що вже йшла мова вище. Зняття з обліку релігійних громад, масове закриття церков та монастирів, безглузда, сповнена презирства до своїх співвітчизників атеїстична пропаганда, всілякі утиски церковного управ-ління та репресії стали невід’ємними складовими антирелігійної кампанії,

спланованої у вищих ешелонах партійно-державної влади. Патріарх Тихон та інші духівники за свою віру зазнали жорстоких переслідувань. РПЦ намагалися морально розкласти “обновленським рухом”. Однак незабаром влада змінює своє ставлення до РПЦ. Пов’язано це було з тим, що після воєнної катастрофи 1941 р. Сталін вимушено відмовився від пропаганди ідей світової пролетарської єдності (німецький вермахт якраз складався з робітників) та повернувся до витоків народного патріотизму, котрий тепер Сталіну став вигідний. У своєму зверненні до бійців він закликав, щоб їх надихали в бою образи великих попередників Дмитра Донського, Олександра Невського, Суворова, Кутузова, Ушакова… Офіцерському корпусу повернули золоті погони й старі звання. Українцям теж дозволили згадати Богдана Хмельницького й заснували орден його імені.

І ось в 1943 р. після відомої нічної розмови трьох ієрархів з Сталіним, цей Валтасар погоджується відпустити патріаршу церкву з полону. За активного сприяння сталінської влади відбувся Архієрейський Собор, котрий обрав патріарха Олексія. Розправившись з “незручними” і “незавгодними” конфесіями в національних республіках, кремлівське керівництво перетворило Патріархат РПЦ в слухняний напівсвітський орган, в усьому підпорядкований голові Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР. Останній важив у церкві куди більше, ніж сам патріарх. Між іншим, Сталін навіть нагородив деяких служителів культу. Зокрема, черниць з Києва, котрі під час німецької окупації в день народження фюрера ухилилися від святкової служби, зате в подарунок рідному вождю Сталіну вишили його портрет.

Коротка, датована 16 квітня 1957 р, довідка Комітету партійного контролю при ЦК КПРС розкриває особу офіційного наглядача над релігією генерала держбезпеки Г.Карпова, котрий у 50-60-х рр. очолював Раду в справах РПЦ: “т. Карпов, працюючи в 1937-1938 рр. в Ленінградському управлінні та Псковському окружному відділі НКВС, грубо порушував соціалістичну законність, здійснював масові арешти ні в чому не винних громадян, застосовував протиправні методи ведення слідства, а також фальсифікував протоколи допиту арештованих. За такі незаконні дії велика група слідчих працівників Псковського окружного відділу НКВС ще у 1941 р. була засуджена, а т.Карпов у той же час був відкликаний на роботу у Москву в центральний аппарат НКВС. У зв’язку з цим військова колегія військ НКВС Ленінградського військового округу винесла ухвалу про порушення кримінальної справи щодо Карпова Г.Г., але ця ухвала Міністерством держбезпеки була покладена в архів…”1 Спираючись на свій досвід, генерал Г.Карпов швидко “прибрав до рук” патріарха Олексія, встановивши з ним приязні стосунки. Він зробив так, що Олексій цілком влаштовував Радянську державу, а Радянська держава цілком влаштовувала Олексія, тобто перетворив патріарха на “обновленця” за суттю. Така позиція патріарха Московського і всія Русі давала Карпову підстави позитивно характеризувати першоієрарха перед ЦК КПРС, клопотатися перед вищим політичним керівництвом щодо поліпшення матеріального забезпечення Олексія, влаштування його побуту.

Так, варто було Раді Міністрів СРСР своєю постановою від 16 жовтня 1958 р. поставити питання про можливість скорочення монастирів, як патріарх Олексій не вагаючись погоджується на закриття 29 з 63 монастирів і скитів, які функціонували тоді в СРСР.1 У цілому за 1946-1966 рр. тільки в Україні зняли з держреєстрації 4847 церков і молитовних будинків РПЦ, зовсім позбавлено культових споруд греко-католицьку церкву.2

Маючи поруч такого “щирого, відданого” патріарха, Г.Карпов міг бути цілком спокійним щодо можливих ускладнень для СРСР на світовій арені.

Ще не встигали міжнародні організації широко оприлюднити заяви-протести про порушення свободи совісті в Радянському Союзі, як тут же з оперативністю ідеологічного відділу ЦК отримували гнівну відповідь з Патріаршої резиденції. Тільки-но в релігійному середовищі з’являлися паростки інакодумства, як усі причетні до цього позбавлялися кафедр, суворо каралися першоієрархом. Фактично РПЦ була філією ЦК КПРС у церковних справах, забезпечуючи владу партії на цьому “фронті”. Лише з дозволу КДБ і ЦК КПРС священнослужитель міг отримати сан.

Треба зазначити, що РПЦ не звикати бути частиною державної машини. Ще “європеїзатор Росії” Петро І перетворив церкву на аппарат забезпечення своєї влади, створивши Святіший Синод замість патріарха. А в ХІХ столітті православ’я перетворюється на офіційну ідеологію російського самодержавства. Царат для керівництва церквою теж використовував генералів карпових. Чверть століття (1880-1905 рр) нею диктаторськи правив оберпрокурор Святішого Синоду Побєдоносцев, котрий зробив РПЦ заборолом найчорнішої реакції й інструментом русифікації неросійських народів. А 5 березня 1905 р. цар Микола ІІ у бесіді з членами Синоду навіть запропонував себе в патріархи.3 Як наслідок, церква втратила авторитет у народі й співвідповідала за злочини царату. Це була одна з причин того, чому російський народ на критичному етапі історії зневірився в усьому й став легкою жертвою “нової релігії” комуністів.

З моменту свого відновлення у 1943 р. московська патріархія з її статутами, положеннями, ритуалами існувала не більше, як сценічна бутафорія, повністю підпорядкована державі. І досягнуто це було руками вищого церковного керівництва за вказівкою партійно-державних чиновників. Особливі відносини РПЦ з державою не припинилися й після розпаду СРСР. Патріарх Олексій ІІ на п’яту річницю свого патріаршества 7 червня 1995 р. в присутності кесаря Б.Єльцина заявив про те, що церква “рука об руку з державною владою буде вести Росію до величі та могутності”.

Ось як це виглядає на практиці. Москва відверто заявляє, що Україна перебуває в сфері її геополітичних інтересів і використовує всі можливі й неможливі засоби просування свого контролю в усі сфери діяльності Української держави. Виконуючи політичне замовлення Кремля, РПЦ намагається посилити вплив на українське православ’я через Українську Православну Церкву—філію Московського Патріархату. Все, що працює на возвеличення Росії, “віковічної дружби” з нею, всіляко заохочується і підтримується. Серед останніх таких пропагандистських акцій—т.зв. “Хресний хід” 22 травня—22 вересня 1999 р. по слов’янських країнах СНД. Його святість Олексій ІІ подорожував по водах трьох річок—Волги, Дону, Дніпра—з таким розрахунком, щоб побувати в Україні напередодні виборів Президента України. Між іншим, на попередніх президентських виборах священнослужителі УПЦ МП відкрито закликали голосувати за окремих кандидатів, вигідних Москві. Ймовірно, і цього разу Кремль буде намагатися посадити в Україні такого собі місцевого лукашенка, котрий про інтереси “братньої Росії” буде піклуватися більше, ніж про інтереси своєї країни. І РПЦ торує шлях російським інтересам.

В обмін на використання РПЦ у якості “троянського коня” російської великодержавної політики Кремль не залишає без уваги проблем щодо поліпшення матеріального забезпечення церковного керівництва, влашту-вання їх побуту. Патріарху Олексію ІІ за наказом Єльцина виділили охоронців, кремлівський спецзв’язок і два “членовози”—броньованих урядових ЗІЛи. Між іншим, у 50-х рр. генерал МДБ Г.Карпов так само піклувався від імені держави та партії про патріарха Олексія І: “…бажано, щоб патріарх Олексій якомога довше перебував на чолі Руської Православної Церкви, і тому рада просила 4-е управління при Міністерстві охорони здоров’я СРСР приділяти більше уваги нагляду за станом його здоров’я”.1 Як бачимо, спадкоємність виражена яскраво.

Але особливо цікавими на цьому фоні виглядають сучасні стосунки РПЦ з комуністами. На президентських виборах 1996 р. в Росії ієрархи РПЦ відкрито підтримували кандидата від Російської Компартії Г.Зюганова. Наприклад, у газеті “Советская Россия” поряд з проповіддю протоієрея Шаргунова на тему “Чому я за Зюганова?” надрукували молитви “Про врятування Росії від Єльцина”. Не один рік ведуться розмови про політичний рух, який набирає силу і котрий одні називають “православним комунізмом”, інші—спілкою Московського Патріархату з комуністичною номенклатурою.

Далі—більше. Коли нещодавно депутат Держдуми Росії колишній гене-рал А.Макашов дозволив собі антисемітські висловлювання, а керівництво

“найінтернаціональнішої” у світі РКП не побажало засудити антисемітизм свого товариша, підтримку Макашов з партійними однодумцями знайшли

у російському суспільстві тільки серед фашистів Російської Національної Єдності (РНЄ) та