Geum.ru

І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу

Вид материалаДокументы

Содержание


Просити ЦК ВКП(б) затвердити це рішення
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
політично недоцільним, тому пропозицію тов. Скрипника відхилити. Секретар ЦК Д.Лебідь”.2

Восени 1924 р. ЦК РКП(б) встановлює порядок, за яким місцеві прокуратури у випадках, де можливе застосування страти, обвинувальні висновки надсилають до ЦК КП(б)У, а не до суду. Пізніше їх пересилали звідти до спеціальної комісії Політбюро ЦК РКП(б), яка затверджувала рішення. Але й до того КП(б)У була на перших ролях в організації політичних репресій. Так, 18 липня 1924 р. Політбюро ЦК КП(б)У своєю постановою санкціонує арешти меншовиків. 28 липня воно ж визначає суду квоту вироків на Полтавському процесі у справі “Політичної організації на Лубенщині”: “Надати суду право застосувати вищу міру покарання стосовно активних організаторів банди, винних у політичних вбивствах з тим, щоб кількість засуджених не перевищувала 5”.3 При цьому не забули спитати дозволу у Москви. Генсек ЦК РКП(б) Й.Сталін зажадав письмово обгрунтувати застосування страти. І Політбюро ЦК Компартії України терміново приймає постанову “Про Полтавський процес”:

“Вважати необхідним послати до ЦК РКП представника НКЮ з доповіддю. Доручити тов. Гальперіну разом з ДПУ в 24 години скласти доповідь... Доручити тов. Гальперіну під формальним приводом відстрочити винесення вироку до отримання директиви ЦК РКП... Квірінг”.4

Сталін залишився задоволеним і шифротелеграмою повідомив постанову ЦК РКП(б): “не заперечувати проти вироку, викладеного у шифровці тов. Квіринга за №28”.5

Окрім цього ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У постійно тримають на контролі чимало інших судових процесів—“Київського центру дій”, “Димівську справу”, даючи наркомату юстиції, верховному суду та президії ВУЦВК директиви щодо їхнього проходження, винесення смертних вироків, тощо. 29 грудня 1932 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У розглядалася така пропозиція: “Запропонувати обкомам поряд із друком вироків про розстріли та їх виконання в районній пресі також друкувати найважливіші вироки про розстріли і виконання в обласній пресі з відповідним висвітленням”.1

Однак все це виявилося лише підготовчим етапом на шляху до чергових масових репресій 30-х рр, котрі стали найвищим досягненням в ремеслі терору. Термін “ворог народу” одержав чітке визначення в законодавстві, а сам терор отримав законний вигляд. Керівники партії та НКВС, котрі намагалися обмежитися терором проти дореволюційної та непартійної інтелігенції, що немала відношення до партійно-управлінських структур, самі перетворилися на мішень.

В лютому 1930 р. були створені “трійки”—каральні органи, до складу яких входили начальник управління ОДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У (дивися додаток №3). Терор ставав необмеженим, але проводився як єдина операція, організована у всесоюзному масштабі. Її стрижнем стало рішення ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. “Про антирадянські елементи”. Телеграма, надіслана секретарям обкомів, крайкомів, ЦК нацкомпартій, наказувала:

“...взяти на облік усіх, хто повернувся на батьківщину куркулів і карних злочинців з тим, щоб найбільш ворожі з них були негайно розстріляні в порядку адміністративного проведення їх справ через трійки, а решта, менш активні, але все ж ворожі елементи, були б переписані і вислані до районів за вказівкою НКВС. ЦК ВКП(б) пропонує в п’ятиденний термін надати в ЦК склад трійок, а також кількість тих, які підлягають розстрілу, рівно як і кількість тих, що підлягають висланню”.2

У межах підготовки до масштабних репресивних дій в Україні, особисто Сталін ініціював постанову ЦК ВКП(б) від 13 січня 1937 р. “Про незадовільне партійне керівництво Київським обкомом ЦК КП(б)У і недоліки в роботі ЦК КП(б)У”. Після “оргвисновків” за цією постановою в Україні вже не потрібно було підганяти керівництво до масштабних репресивних дій.

Зазнали розгрому установи української культури й науки. Для знищення партійних кадрів інсценували не менше як 40 процесів контрреволюційних організацій. Атмосфера підозрілості, залякування, ненависті так “загусла”, що скрізь вбачали змови, контрреволюційні заколоти, наміри інтервенції, а шпигуни й диверсанти сиділи мало не за кожним кущем, заводською прохідною, лабораторією чи мостовим переходом.

Яскравим прикладом можуть бути репресії 1937-1938 рр. щодо працівників центрального управління Південно-Західної залізниці та його підрозділів у м. Києві. Тоді загалом 154 працівники були звинувачені в належності до вигаданих контрреволюційних організацій, 105 з них засуджені до вищої міри покарання.1 Серед них два начальники залізниці, начальники служб, ревізори, економісти, інженери, бригадири, паровозні майстри, оглядачі вагонів, слюсарі, чергові вагонних депо, тобто не лише керівники, але й прості трудівники.

Як стверджує відомий український правознавець О.Мироненко, протягом 1937-1941 рр. то таборів ГУЛАГу кинули 5172688 чоловік, з котрих українці нараховували 14%.

У другій половині 30-х рр. перед Системою постала проблема: у багатьох в’язнів таборів закінчувалися терміни покарання. Звичайно, ніхто не збирався їх випускати, оскільки в їх “перевиховання” не вірила сама Радянська влада. Табірне керівництво почало активно фабрикувати нові “справи”, на підставі яких згодом розстріляли 30 тис. в’язнів.2

Згодом керівники та історики партії будуть постійно звинувачувати в цих злочинах Сталіна та його поплічників, стверджуючи, що партія виявилася такою самою жертвою терору, як і весь український народ. Однак факт знищення партійних керівників репресивною машиною не знімає з партії відповідальності за участь у організації репресій проти свого народу. Адже факт страти Ягоди, Єжова, Берії не знімає з них репутації катів. Про роль КП(б)У в організації репресій зазначав ще в 1934 р. нарком освіти В.Затонський: “Під керівництвом ЦК КП(б)У, завдяки нашому славному ДПУ, ми розкрили і розгромили ряд націоналістичних шкідницьких організацій, завдали українській націоналістичній контрреволюції більшовицького нищівного удару”.3 Це мова йшла про українську інтелігенцію.

Спогади Марії Василівни Борисенка, дружини українського червоного командира Антона Борисенко, розкривають технологію терору 30-х рр: “4 жовтня 1937 року за чоловіком прийшли... Зробили невеликий обшук, а потім йому об’явили: “Вас заарештовано!” І забрали....Через місяць прийшли і за мною... У в’язниці мене тримали два роки. Звинувачували лише в тому, що не донесла на чоловіка—“ворога народу”... Наприкінці осені 1940 р. мене відправили на заслання в Казахстан”.1 Командир механізованого корпусу Антон Борисенко 22 серпня 1938 р. був засуджений до розстрілу. Загалом тільки в Київському військовому окрузі за 1937 р. “вичистили” близько 3 тис. чол, з яких понад 1 тис. заарештували.

За рішенням Київради у 30-х рр. “для відомчих спецпотреб НКВС” відвели ділянку Биковнянського лісу площею 5 гектарів. За різними даними в Биківні були знищені і поховані від 120 до 150 тис. людей.2 У травні 1999 р. до поминального дня у Биковнянському лісі вийшла друком книга Миколи Роженка та Едіт Богацької “Сосни Биківні свідчать: злочини проти людства”, де аналізуються слідчі документи фонду припинених справ архіву КДБ УРСР, наводяться короткі довідки про майже 5 тис. розстріляних у 1936-1941 рр. і похованих у Биківні “ворогів народу”. 40 тис. було розстріляно в Полтаві, понад 20 тис.—у Вінниці й навіть у маленькій Умані—800.3 У Вінниці протягом 1943 р. були перепоховані 9439 тіл закатованих місцевим НКВС.4

Масштаби репресій у 30-х рр. визначали партійні керівники та посадовці ДПУ-НКВС. Усіх репресованих поділяли на дві категорії: перша підлягала знищенню, а друга—ув’язненню чи засланню. На нараді наркомів, начальників крайових і обласних управлінь НКВС у липні 1937 р. визначили, що під час загальносоюзної операції підлягали репресіям 259450 чоловік, із них 72950 за “першою категорією”.5 По Київській області ліміт “першої категорії” склав тоді 2000. Але в чотири місяці машина не вклалася, і Москва видавала додаткові ліміти. Так, датований 31 січня 1938 р. протокол №57 засідання Політбюро ЦК ВКП(б) “Про антирадянські елементи” проголошував: “Прийняти пропозицію НКВС СРСР про затвердження додаткової кількості підлягаючих репресії колишніх куркулів, карних злочинців, та активного антирадянського елементу за наступними краями, областями і республіками:

...Українська РСР—6000 чоловік за 1 категорією...”6

Але 17 лютого 1938 р. Політбюро ЦК ВКП(б) на своєму засіданні (протокол засідання №58) збільшило ліміт Україні ще на 30 тис.7 Уже відомими є факти розстрілів ув’язнених у таборах до чергових річниць Жовтневої революції. Зокрема, на Соловках однієї ночі було розстріляно 300 в’язнів (для порівняння: за кілька століть використання царатом Соловецького монастиря в якості в’язниці там знаходилося всього 300 в’язнів).

У вересні 1939 р. розпочалася ІІ світова війна. Від західного кордону позаду вермахта йшли до Польщі айнзатцгрупи, сформовані з співробітників гестапо і SD. Вони займалися “забезпеченням безпеки тилов”, але головним чином вживали заходів, давно задуманих Гімлером щодо польського населення. Нечувана жорстокість шокувала навіть німецьких генералів, котрі до того ще не стикалися з каральною машиною “нового порядку” нацистів у дії. Командування вермахту ризикнуло звернутися з протестом до самого Гімлера. Все це сьогодні відомо. Менш відомо, що в той же часом у східній частині Польщі радянський каральний аппарат діяв аналогічно. Тут “новий порядок” встановлювали оперативно-чекістські групи—східний варіант айнзатцгруп. Їх сформували згідно наказу Берії №001064 від 8 вересня 1939 р: 5 у Київському особливому окрузі (по 50-70 осіб у кожній) і 4 у Білоруському (по 40-55 чол). Особовий склад відряджали з багатьох регіонів. Зокрема, начальник Управління НКВД по Ленінградській області С.Гоглідзе направив до Києва 30 оперативних працівників УНКВД і 30 оперативно-політичних від прикордонних військ. Москва відрядила до Києва 10 оперативників. Ці загони стали основою карального апарату на Західній Україні, котрому довелося добряче “попрацювати” у наступні роки. Коли Берія звернувся до ЦК ВКП(б) з проханням дозволити розстріл “заклятих ворогів радянської влади”, заарештованих оперативно-чекістськими групами на Західній Україні, котрі “тільки і чекають звільнення, щоб мати можливість активно включитись у боротьбу проти радаянської влади”, ЦК ВКП(б) нічого не заперечував.1 Зокрема, це стосувалося польських військовополонених.

5 березня 1940 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б), протокол №13 (П13/144), вирішили: справи 14700 польських офіцерів, чиновників, поміщиків та ін, а також 1100 поляків, котрі утримуються у в’язницях західних областей України та Білорусії, розглянути в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання. Розгляд справи провести без виклику заарештованих й без пред’явлення їм обвинувачення.2 Так був здійснений суд ЦК ВКП(б) над 21857 військовополоненими польським офіцерами. Загальновідомим тепер є злочин біля Катині, де розстріляли 3897 поляків. Менш відомо, що 4403 поляки знищили на теренах України—під Харковом. Ще 6295 розстріляли в Калінінській області, а місце загибелі 7262 досі не встановлено.

До речі, у 1943 р. в Тегерані на зустрічі голів союзних держав по антигітлерівській коаліції Сталін жартома пропонував в рамках демілітаризації Німеччини після війни ліквідувати 50 тисяч німецьких офіцерів.1 Це був один з методів радянської імперії знищити на майбутнє волю підкорених країн до опору експансіоністським зазіханням Москви. У 1946 р. в розмові з представником Чан Кайши Сталін вважав необхідним для недопущення відродження японської агресії “залишити Японію без військових кадрів шляхом полонення 500-600 тисяч офіцерів і біля 12 тисяч японського генералітета”.2 Що могло послідувати за таким полоненням відомо на прикладі поляків.

З початком війни з’являється новий привід до розстрілів—“в связи с началом военных действий”. 23 червня 1941 р. нарком державної безпеки СРСР Меркулов відправив директиву наркомам НКДБ республік №2445/М, в котрій зазначалося:

“3.Розгляньте справи на всіх перебуваючих у Вас арештованих органами НКДБ і складіть списки тих, кого Ви вважаєте необхідним розстріляти . У списках вкажіть ім’я, по-батькові, прізвище, рік народження, останню посаду або місце роботи перед арештом, а також короткий виклад звинувачення, із зазначенням чи зізнався арештований”.3

У архіві Центрального управління СБУ зберігаються списки на 6643 громадян, котрі на початку війни утримувалися у в’язницях НКВС УРСР в містах Києві, Львові, Тернополі, Чернівцях, Кіровограді, Дрогобичі, Самборі, Перемишлі, Чорткові, Ізмаїлі. Більшість ув’язнених звинувачувалась в участі у збройних бандах, проведенні диверсій, тероризмі, порушенні державного кордону; 25%—у причетності до формувань ОУН; 20%—у контрреволюційній діяльності; 7%—у шпигунстві; 3%—у зраді Батьківщині; 3%—так звані “колишні” і 12%—в інших державних і загальнокримінальних злочинах. Щодо 5147 осіб існував смертний вирок після закінчення слідства по їхніх справах. Крім того, рішення про розстріл приймалися і без суду наркомом держбезпеки УРСР Мешиком, начальниками управлінь НКВС, прокурорами республіки та областей. Дані про проведені розстріли є у вигляді відповідних актів щодо 769 громадян, які утримувалися у в’язницях Чорткова, 651—Тернополя, 473—Києва, 222—Чернівців, 184—Перемишля, 15—Кіровограда, 13—Самбора, 13—Ізмаїла.1 Документально підтверджено, що лише 21 липня 1941 р. “в связи с началом военных действий” Управління НКВС Тернопільської області розстріляло 444 особи.2 Однак розстріли тривали і без відповідного документального оформлення, оскільки іноді чекісти просто не мали для цього часу через швидкий німецький наступ. Увесь 1941 р. газети Західної України містили кореспонденції з тюрем, місць розстрілів, свідчення тих, кому вдалося вирватися живим. Так, у Самборі були знищені під час відступу 1200 чоловік,3 у Луцьку—2800,4 на Станіславщині—біля 10 0005.

Масовий терор, репресії та спроби колективізації на Західній Україні після вступу туди в 1939 р. радянських військ призвели до того, що цілком доброзичливо налаштовані до СРСР західні українці (вони вже добряче натерпілися польських “пацифікацій”) раптом зрозуміли—Радянської влади треба уникати всіма можливими шляхами. І якщо у 1939 р. вони зустрічали Червону Армію з квітами, як зустрічають справжніх визволителів і “єдинокровних братів”, то в 1941 р. вони так само зустрічали представників “культурної країни” Німеччини, доки не побачили, хто нацисти є насправді. Коли в 1944 р. радянські війська знову прийшли на Західну Україну, тут вже два роки діяла УПА як форма збройного самозахисту місцевого населення від репресивної політики спершу німецького “нового порядку”, а потім і Радянської влади.

Протягом років у центрі Європи існував цілий край, що не підкорявся волі Сталіна. Можна чимало покладати на УПА звинувачення у жорстокості, але слід врахувати, що основу партизан складали прості селяни. Вони взяли до рук зброю проти принесених зі Сходу репресій і колективізації з таким же завзяттям, як колись селянські повстанці на Тамбовщині чи в загонах Махна боролися проти грабіжницьких червоних продзагонів. Партизани не дали вилучити у селян і вивезти хліб, і через це Галичина не пережила голодомору, як це було на більшій частині України в 1946-1947 рр.

У боротьбі “за встановлення Радянської влади на Західній Україні” сталінський апарат застосував усі відомі йому засоби. Як завжди, терор був на першому місці. Докладна записка військового прокурора військ МВС Українського округу секретарю ЦК КП(б)У Хрущову про діяльність провокативно-розвідувальних спецгруп МДБ розкриває масштаби кривавої вакханалії: “Міністерством Держбезпеки Української РСР і його управліннями в Західних областях України, в цілях виявлення ворожого, українсько-націоналістичного підпілля, широко застосовуються т.зв. спецгрупи, котрі діють під виглядом бандитів “УПА”... Однак, як показують факти, груба провокаційна та глупа робота ряду спецгруп і насильство, якого припускаються їх учасники над місцевим населенням, не лише не полегшують боротьбу з бандитизмом, а навпаки ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності й беззаперечно завдають шкоди справі соціалістичного будівництва в Західних областях України”.1 Як бачимо, “борці за встановлення Радянської влади на Західній Україні” своїми звірствами навіть викликали негативну реакцію цієї самої влади. Щоправда, ця реакція влади обумовлювалася лише тим, що терор спецгруп не залякував українців, а навпаки збільшував їх опір, оскільки списати звірства на партизан не вдавалося. Далі в наведеному документі прокурор на кількох сторінках викладає приклади конкретних бандитських дій секретної агентури МДБ, котра жорстокими діями вимагала від невинних громадян визнання їх причетності до українського підпілля. Насильство та грабунки виправдовувалися оперативною необхідністю. “...Матеріали, котрі має Військова прокуратура, звичайно, не вичерпують усіх випадків порушень радянської законності, яких припускаються спецгрупи... Мені здається, що більшість фактів саме не розслідується. Більше того, якщо Військова прокуратура і ставить перед МДБ УРСР питання про покарання злочинців, ...то з боку МДБ УРСР це не знаходить відповідного і швидкого реагування: вишукуються не стільки докази злочинної діяльності осіб, які грубо порушили закон, скільки різні приводи для того, щоб “спростувати” факти, повідомлені Військовою прокуратурою, і заволокітити слідство”.2

Ось типовий приклад боротьби з підпіллям: “Так, наприклад, у селі Ляхово Порицкого району дільничний уповноважений міліції Воротніков, одержавши завдання від нач. РВ НКВС затримати гр-на Парфенюк, який начебто дезертирував з Червоної Армії, з 4-ма бійцями з групи охорони суспільного порядку о 8-9 вечора оточив квартиру гр-ки Парфенюк, увірвався до квартири і, “щоб налякати” Парфенюк, застрелив з автомата її дочку. З метою приховування слідів злочину Воротніков застрелив гр-ку Парфенюк, її 15-річного сина, другу дочку і 3-місячну дитину. Перевіркою встановлено, що гр-н Парфенюк знаходиться у Червоній Армії й нікуди звідти не дезертирував.”3

Але чимало подібних фактів, як зазначала сама військова прокуратура, так і залишилися замовчуваними—Радянська влада покладала злочини своїх солдат на бандерівців. Якийсь Іван Полянський, що у 1945 р. був військовослужбовцем на Тернопільщині, наприкінці свого життя написав до газети про такий злочин, вчинений його “однополчанами”. Перебуваючи напідпитку, “визволителі” намагалися згвалтувати жінок, а потім приховуючи свої дії знищили сім’ю селянина, колишнього наймита, і спалили оселю.1

Про поведінку і моральне обличчя радянських військовослужбовців на Західній Україні свідчать й інші документи. З донесення начальнику управління НКВС Дрогобицької області генералу О.Сабурову про діяльність військових від 28 серпня 1945 р. (подається мовою оригіналу): “Военнослужащие забирают с полей клевер и сено, принадлежащее индивидуальным хозяйствам. Офицеры частей способствуют нарушителям закона...”2 А ось свідчення про діяльність сабуровців під час війни:

“НКВС СРСР повідомляє зміст донесення, отриманого від свого співробітника, який перебуває у тилу ворога в районі м. Рівного (УРСР):

“Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом,

пияцтвом, тероризує і грабує радянськи налаштоване населення, у

тім числі навіть родичів своїх бійців. На мої претензії комбат Шітов

і комісар обіцяють припинити цю антирадянську роботу, але діють

нерішуче, намагаючись прикривати осіб, які займаються банди-

тизмом. Роблю нові спроби домогтися перелому, прошу подіяти че-

рез Сабурова. Краще буде, якщо батальйон перебазувати у ліс між

Ковелем і Рівним.”

Народний комісар внутрішніх справ Союзу РСР Л.Берія.”3

Як бачимо, підлеглим відомого партизана Сабурова не звикати у бандитському ставленні до українських селян, до того ж “радянськи налаштованих”. Чому тоді дивуватися, що ситі по горлянку “братами-визволителями” селяни брали зброю і подавалися до лісу? Сама політика Радянської влади перетворювала “радянські налаштованих” селян на партизан УПА. У відповідь на це червоний терор лише збільшувався, а опір партизан ставав дедалі запеклішим.

Схильність компартійного керівництва до терору у справі підтримання Радянської влади знайшла своє втілення і в діяльності спеціальної структури для здійснення політичних вбивств—т.зв. Бюро №2. Цей апарат був створений за цілком таємною постановою Політбюро ЦК ВКП(б) № п77/310 від 9 вересня 1950 р, яку продублювало своїм наказом МДБ СРСР.1 Особовий склад Бюро у вільний від спецзавдань час використовувався по лінії боротьби проти “націоналістичного підпілля”. Цікаво, що це Бюро хоча й існувало у складі МДБ, але діяло абсолютно окремо, виконуючи прямі завдання партії. Ймовірно, партійне керівництво не хотіло надто залежати від керівництва каральних органів, або ж завдання Бюро №2 були настільки таємними, що чекістам не варто було про них знати. Через півроку по смерті Сталіна Президія ЦК КПРС отримала доповідну записку від міністра внутрішніх справ СРСР С.Круглова, де він обгрунтовував необхідність скасування Бюро. Власне, ще у 1951 р. чекісти усвідомили небезпеку для себе з боку партійної надспецслужби і намагалися переконати партію в її непотрібності. Мовляв, навіщо треба Бюро, якщо у вигляді МДБ партія вже має вірних псів, здатних зробити будь-що? До того ж чекісти вже підтвердили це своєю службою. У 1953 р. Бюро таки ліквідували. Більшість його особового складу разом із своїми спецзавданнями перебралися до тодішнього 1-го Головного управління МВС СРСР.

Усі ці криваві злочини слід розглядати як продовження червоного терору, котрий був невід’ємною частиною Радянської влади і комуністичної системи. Безпосередній виконавець політичних вбивств, генерал-лейтенант НКВС П.Судоплатов заявляє: “Ліквідації Троцького, Коновальця були продовженням кривавої громадянської війни, тільки за межами СРСР… Подібні операції планувалися політичним керівництвом країни і здійснювалися під його безпосереднім контролем… Говорю про це з жалем.”2

Вбивство С.Бандери, за свідченням начальника радянської розвідки генерала Шебаршина в його книжці “Рука Москви”, стало останньою подібною акцією розвідників за кордоном. Після смерті Сталіна та усунення його поплічників партія поступово відійшла від масового терору—в ньому вже просто не було необхідності. Однак індивідуальний терор залишився. Його жертвою переважно була інтелігенція, інакомислення котрої роз’їдало моноліт більшовицької влади. Зокрема, як згадує сьогодні колишній генерал КДБ Калугін, багаторічний всесильний шеф таємної поліції Ю.Андропов прямо вказував своїм підлеглим, що академік Сахаров є найбільшою загрозою СРСР. Одночасно Андропов розумів, що застосування практики масового знищення тепер неприпустиме, і придумав інший засіб розправи—судову психіатрію. Радянські “психушки” знищували особистість. “Лікарі” на виконання високого замовлення навіть видумали спеціальну “хворобу”—“вяло текущая шизофрения”. Однак це не означало відмови радянського керівництва від практики смертних вироків політв’язням. Лише світова думка примушувала застосовувати її обмежено чи вкрай закамуфльовано.

Максимально узагальнюючи все оприлюднене про внутрішню політику

більшовиків, її можна звести до двох головних напрямків:

1.Формування людини нового типу, “будівника комунізму”;

2.Усунення тієї частини населення, яка для цього не підходила.

Терор поряд з голодом був найефективнішим інструментом у цій багаторічній війні з власним народом.

3)Штучний голод.

Незважаючи на розвиток техніки, врожаї та працю на полях, ХХ століття виявилося самим голодним в українській історії, перевершивши за кількістю жертв усе попереднє. Напевно, лише Китай переживав у своїй історії подібний жахливий вік, коли голод знищував мало не половину населення і відроджувався канібалізм.

Однак, насправді голод в Україні завжди був не трагічним випадком, а ефективним інструментом закріплення Радянської влади. Його першопочатки треба шукати у Леніна, котрий у статті “Чи вдержать більшовики державну владу”, написаній ще до Жовтневої революції, підготував програму дій, котру згодом реалізовував. “Хлібна монополія, хлібна картка, загальна трудова повинність є в руках пролетарської держави, в руках повновладних Рад, наймогутнішим засобом обліку і контролю... Цей засіб контролю і примусу до праці сильніший від законів конвенту та його гільйотини. Гільйотина тільки залякувала, тільки ламала активний опір. Нам цього мало... Нам треба примусити працювати в нових організаційно-державних рамках... І ми маємо засіб для цього... Цей засіб—хлібна монополія, хлібна картка, загальна трудова повинність.”1

Отже, хлібна монополія і карткова розподільча система виступали як засіб придушення будь-якого опору і як примус до трудової повинності. Радянська влада зосереджувала в своїх руках весь хліб і розподіляла його так, щоб за хлібну картку людина робила все, що накажуть. Тобто голод—наймогутніша зброя Радянської влади.

Але для цього сперш треба було вилучити запаси продовольства у багатих. Тому на село була кинута Продовольча армія для вилучення запасів, котрі давали селянам змогу почувати себе незалежними від хлібної картки, пайка. Злочинні дії продзагонів, в які у 1918 р. перетворили 9/10 Червоної Армії, виправдовувалися голодом у великих містах. Однак ось як визначав їх завдання сам Ленін: “Завданням боротьби з голодом є не тільки викачування хліба з хлібородних місцевостей, але зсипання і збирання в державні запаси геть усіх надлишків хліба, так само всяких продовольчих продуктів взагалі. Не добившись цього, не можна забезпечити рішуче ніяких соціалістичних перетворень.”1 А щоб у червоноармійців не виникало небажаних роздумів, Ленін роз’ясняв: “Реквізиція хліба у куркулів—не грабіж, а революційний обов’язок перед робітничо-селянськими масами, які борються за соціалізм!”.2

Ленін взагалі з підозрою ставився до селян, порівнював їх повстання з новою Вандеєю, придушити котру свого часу виявилося не по силам якобинцям з їхньою гільйотиною. “...Звідки може з’явитися у десятків мільйонів людей, яких досі годувала держава тільки гнобленням, тільки насильством, тільки чиновницьким розбоєм і грабунком.., звідки взяти поняття того, що таке робітничо-селянська влада..?”3 Виявляється, що власник, який не віддав державі надлишковий хліб, а залишив його в своїх руках, є “розбійник, експлуататор, винуватець тяжкого голодування робітників Пітера, Москви і т.д.”4 Надлишковим сперш вважався будь-який хліб, котрий селяни виростили своєю працею і хотіли б продати, а не безкоштовно віддати робітничо-селянській владі. Згодом ця влада взялася визначати скільки хліба треба селянину для власного вжитку.

Яскравим прикладом такої політики може бути 1920 р. Більшовики, нарешті, переважно впоралися з внутрішніми ворогами і приступили до своєї давньої мети—Німеччини. Саме через революцію в Німеччині вони вбачали шлях до світової революції. Для цього готується масштабний кавалерійський кидок через Польщу. Але окрім військ на західні кордони звозять хліб для майбутнього закріплення більшовицької влади в Європі, тоді як у внутрішніх губерніях Росії розгортається великий голод.

Сценарій простий: нехай селяни вимирають, адже їм все одно не зрозуміти “що таке робітничо-селянська влада”, її світлі цілі та важливість моменту. Зате голод забезпечить більшовиків від селянських повстань у тилу, поки Червона Армія зайнята своїми химерними атаками на Європу. Голод став найкращим засобом придушення опору села більшовикам. Особливо це стосується голоду 1921 р. на півдні України, що надзвичайно сприяв придушенню повстанського руху.

Голод 1921-1923 рр. почався на Донеччині, Запоріжжі та Катеринославщині з початком жовтня 1921 р. і до кінця року ще охопив Миколаївщину і Одещину. Він був прямим наслідком політики воєнного комунізму, хоча безпосередній поштовх йому дала сильна посуха 1921 р. і неврожай. У лютому 1921 р, коли голод вже вирував, Пленум ЦК КП(б)У під головуванням першого секретаря ЦК В.Молотова прийняв постанову про недоцільність у всеросійському масштабі і непридатність для України заміни продрозкладки продподатком. ЦК КП(б)У сприйняв НЕП лише після того, як його ухвалив Х з’їзд РКП(б), рішення якого були обов’язковими для “обласних” партій. Але й тоді продподаток виявився грабіжницьким, про що свідчать інформаційні бюлетені ДПУ з витягами з листів селян:

“Сільська адміністрація ходить по хатах і забирає все, що є в хаті, вивозить на торги і продає за півціни і платять за продподаток”.1

“Повідомляємо тобі, що не зважаючи на виданий декрет про єдиний продподаток, збирають три податки—держстрах і на школу і для сільської адміністрації, що складає більше, ніж натурподаток...”2

“Без кінця, давай і давай. Хліб дешевий, а грошей нема.”3

“Горе з цим продподатком, доведеться залишитися без хліба.”4

Опір незадоволених (бандитизм за термінологією Радянської влади) придушували ефективно і швидко. Так, 2 травня 1921 р. місцева влада Краснограду, що на Харківщині, приймає рішення: “В виду острого квартирного кризиса отдельную бригаду разместить в районе, где надо выкачать хлеб, и где свирепствует бандитизм…”5

Незважаючи на голод Наркомпрод РРФСР не зменшив вивіз хліба з України. 6 серпня 1921 р. Ленін повідомив наркомпрода УСРР М. Вдадимирова про намір широко застосовувати війська для збирання продподатку в Україні, а 12 серпня за підписом “апологета революції” вийшла спеціальна постанова Ради праці та оборони. Згідно неї до волостей і сіл, що опиралися продподатку, вводилися війська, зобов’язані “негайно вживати найрішучіших заходів примусового характеру”. Ці заходи конкретизувалися в інструкціях, зокрема, Вознесенського від 15 листопада 1921 р: “Взяти в кожній волості від 15 до 25 чол заручників з куркульського і середняцького населення. У випадку, коли яке-небудь село відмовляється дати підписку про кругову відповідальність або ж, давши підписку про виконання продподатку за 48 годин, не виконає, такі села оголошуватимуться ворогами радянської влади. Половина заручників має бути осуджена аж до застосування вищої міри покарання—розстрілу, після цього буде взято наступну групу”.1

Одночасно голова РНК УСРР Раковський, близько сприймаючи проблеми англо-російських політичних стосунків, у ноті міністру закордонних справ лорду Керзону погрожував припиненням “вивозу українського хліба до англійських портів, який посилився в останній час”, якщо Англія не знайде шляхів до замирення з Росією.2 Проблеми вимираючого населення України його не дуже турбували.

По-своєму було стурбоване і Політбюро ЦК КП(б)У. 10 лютого 1922 р. воно постановило: “Вважати за необхідне забезпечити партійних робітників на селі. Доручити Секретаріату з’ясувати з т.Владимировим необхідну кількість пайків і провести в Радянському порядку”.3 А на засіданні 1 березня 1922 р. воно вирішило просити Політбюро ЦК РКП(б) не зменшувати ВУЧК кількість пайків нижче 18 тис.4 Крім того, партійне керівництво вирішує питання власного відпочинку у санаторіях під Берліном. Телеграма секретаря ЦК КП(б)У Д.Лебедя повпреду в Берліні Аусему: “Хворих будемо направляти поступово. Можна в околицях Берліна. Прохання посприяти швидкому розміщенню прибуваючих [по] санаторіях. Кошти є.” 5

А голодним українцям, німцям, болгарам, чехам, грекам нехай допоможе врятуватися від смерті американська організація допомоги голодуючим (АРА) і Комітет Нансена. Та ще місія Затонського спробує роздмухати в США та Канаді “серед Українських та Галицьких робітників і селян посилену кампанію допомоги голодуючим України”.6 Але Політбюро ЦК КП(б)У не забуло доручити “тт. Раковському і Манцеву вжити заходів проти можливого шпіонажу з боку співробітників АРА і Комітету Нансена”.7

Більше того, поки в Україні щоденно тисячі вмирали голодною смертю, ЦК знайшов можливість видати постанову про відрахування одноденного грошового заробітку трудящих на допомогу голодуючим чомусь Поволжжя, а не самої України. На місцях цю постанову розвинули. Наприклад, профспілка Циглерівського цукрового заводу на Харківщині відрахувала голодуючим Поволжжя ще й місячну зарплату робітників заводу. В уїзді діяла Комісія допомоги голодаючим Поволжжя, якій завод і передав 4834491 руб.1 Тим часом в самій Україні тоді голодували 4,5 мільйони селян, з них 1,3 мільйони вмерло.2

Від початку примусової колективізації голод подорожує по різних областях і республіках СРСР: у Казахстані—з 1930 р, в Поволжі та окремих районах України—з 1931-го. Масове розкуркулення і виселення найкращих господарів на межі 30-х рр. призвели до падіння сільськогосподарського виробництва. Однак хлібозаготівельні плани Москва не зменшувала. 3 березня 1932 р. секретар ЦК КП(б)У С.Косіор отримує такі відомості про стан справ на Одещині: “За моїм дорученням було проведено ознайомлення з станом Ново-Миргородського району. Інформація тов. Біляєва, який їздив в район для цієї цілі, говорить про те, що район знаходиться в стані аналогічному Зинов’євському [нині Кіровоград—авт.]. Приблизно в половині сіл їдять мертвих коней, є люди, що опухли від голоду. У такому стані знаходяться від 30 до 50 родин в кожній сільраді.”3

ЦК КП(б)У звертається до ЦК ВКП(б) по продовольчу допомогу Україні. Однак там ще у лютому вирішили направляти продовольство у Поволжя та заволзькі райони. Оскільки хлібозаготівельний план 1932 р. було остаточно зірвано, у травні хлібозаготівлі знижують, інакше на селі не залишилося б кому проводити посівну. Проте голод тривав.

Сталін вірно продовжував політику Леніна щодо села, намагаючись викачати з нього всі ресурси. Крім того, Сталін не без підстав вважав, що “питання національне є по суті питанням селянським”.4 Тому він назначає на 1932 р. нереальний хлібозаготівельний план для України—5,8 мільйона тон. Це знищило б неросійське село як базу націоналізму.

У липні 1932 р. ІІІ Всеукраїнська партконференція слухняно підтримала спущену з Москви цифру. А 25 липня 1932 р. ЦК КП(б)У отримав перші відомості з місць про випадки людоїдства.

Молох голодомору розгортається стрімко. 7 серпня 1932 р. Сталін видав сумнозвісний закон “про колоски”. 18 листопада Політбюро ЦК КП(б)У та 20 листопада РНК УРСР поставили вимогу—всі колгоспні хлібні фонди, поки що за винятком посівних, здати державі в рахунок хлібозаготівель. А 24 грудня ЦК КП(б)У наказав здати державі всі без винятку колгоспні фонди, враховуючи й посівні. За цей час приїхали “на допомогу ЦК КП(б)У і Раднаркому України” Каганович і Постишев зі своїми відповідальними товаришами. Постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР “Про хлібозаготівлі на Україні” від 19 грудня 1932 р. їм доручалося “засесть в решающих областях Украины… и принять все необходимые меры организационного и административного порядка для выполнения плана хлебозагатовок”.1 Ці товариші вжили всіх необхідних “заходів” для розширення зони смерті в Україні.

Наказ ЦК КП(б)У від 29 грудня 1932 р: “До цих пір ще деякі районні робітники не зрозуміли, що першочерговість хлібозаготівель у колгоспах, які не виконують своїх обов’язків перед державою, означає, що все збіжжя в цих колгоспів, у тому числі і так звані “посівні фонди”, повинно бути в першу чергу здано в план хлібозаготівель”.2

Крім того, ЦК КП(б)У приймає рішення “дати вказівки як по партійній лінії, так і по лінії ДПУ про те, щоб звернули серйозну увагу на розшук таємних складів і приховування розкраденого хліба по великих і маленьких містах, пристанційних пунктах і у деяких залізничників, котрі є посібниками куркулів і саботажників”.3

Про реалізацію цього рішення говориться в анонімному листі селян з села Снігурівка до ЦК КП(б)У і до Сталіна (цитується мовою оригіналу):

“З самого початку ми стояли за Радянську владу і зараз не хочемо, щоб вона втрачала авторитет, але ми вже не в силах терпіти і просимо—зверніть увагу: у нас уже опухли від голоду діти. Нас 284 чоловіки, щоб поодиночки нас не брали в ГПУ, ми не підписуємо.”4

У подібних цьому листах бачимо підкреслено антиукраїнський характер політики Радянської влади з приводу голоду. З анонімного листа до ЦК ВКП(б) з Фастова (цитується мовою оригіналу):

“Спрашивается, почему в Воронеже, Аннове, Москве, Кубани, Тифлисе, Крыму есть хлеб дешевый, сколько угодно и какой угодно, а на Украине—нет”.5

Селянин Кривошейн з села Рогозів, що на Київщині, додає:

“Я бачив, що в Росії пуд хліба 10 крб, а на Україні—80 крб.—і немає. І всі їдуть до Росії.”1

Що Радянська влада робила з українським хлібом, заради якого вона довела людей до канібалізму, видно з телеграми заступника голови Ради праці і оборони СРСР В.Куйбишева до ЦК КП(б)У від 27 серпня 1932 р:

“Замість установленого Вам урядом плану відвантажень [хліба—авт.] у серпні до портів 190 тис. т. Вами відвантажено тільки 20 тис. Таке становище призводить до великих валютних втрат, пов’язаних з невиконанням контрактів, простоєм тонажу, також підриву авторитету на ринках [це для Радянської влади важливіше, ніж смерть кількох мільйонів своїх громадян—авт.]. Пропоную терміново посилити в першу чергу відправку до портів, відвантаження до кінця місяця тонажу пшениці 30 тис, ячменю—20 тис, жита—10 тис, не враховуючи вже відвантаженого. Прийміть як бойове завдання…”2

Поки Радянська влада експортувала український хліб, селяни намагалися врятуватися від голодної смерті втечею з України. Із вказівки обкомам і облвиконкомам від ЦК КП(б)У й Рад наркому УРСР від 23 січня 1933 р: “Із деяких районів України почалися за прикладом минулого року масові виїзди селян до Московської, Західних областей, ЦЧО, Білорусії за хлібом. Мають місце випадки, коли села залишають майже всі одноосібники й частина колгоспників. Немає жодного сумніву, що подібні масові виїзди організуються ворогами радянської влади, есерами і агентами Польщі з метою агітації “через селян” у Північних районах СРСР проти колгоспів, проти радянської влади. Минулого року партійні, радянські, чекістські органи України прогавили цей контрреволюційний задум ворогів рад. влади. Цього року повтор цієї помилки потрібно не допустити.”3

Заборона на пересування і ввезення в Україну продуктів, закриття об’єк-тів громадського харчування, система натуральних штрафів остаточно пе-ретворили без того підірвані сільські райони на резервацію голодної смерті. Крім власне України голод вразив великі регіони з українським населенням: Ростовську область, Ставропілля, традиційну українсько-козацьку Кубань, де ще з 1919 р. тривала політика “розкозачення”, а в 1929 мав місце найбільший в СРСР бунт проти колективізації.

Точну кількість жертв голодомору неможливо підрахувати. У останні часи СРСР, коли радянських дослідників було допущено до цієї теми, з’явилися цифри від 2-3 до 5-7 млн. померлих.1 Принаймні за прихованими справжніми даними перепису 1937 р. населення УРСР з 1926 зменшилося на 15 млн. чол.

Протягом багатьох років про голод 1932-1933 рр. заборонялося згадувати. Але у 1983 р. американська громадськість широко відзначила 50-ту річницю голодомору. У 1986 р. в Лос-Анжелесі було встановлено пам’ятник його жертвам. У цих умовах КПУ вже не могла замовчувати правди, і у грудні 1987 р. ЦК КПУ видає постанову, в якій мовиться, що наприкінці 1932—на початку 1933 мали місце “серйозні продовольчі труднощі, а в кількох сільських місцевостях і голод”.2 Це не надто відрізняється від позиції секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора, котрий у листі до Сталіна “Про економічне і політичне становище в південній частині степових районів України та продовольчі труднощі” від 26 квітня 1932 р. (тобто коли трагедія тільки набирала обертів) дописався до такого: “У нас є окремі випадки і навіть окремі села голодуючі, проте це лише результат місцевої безладності, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Всілякі розмови про “голод” на Україні потрібно категорично відкинути.”3

Згодом партійні історики стали на іншу позицію: “трагічні події 1932-1933 рр. стали наслідком деградації сільського господарства через відхід Сталіна і його поплічників від ленінських настанов, через вживану ними “військово-комуністичну” політику примусової колективізації, “підкріплену” переважно адміністративно-репресивними методами керівництва всім аграрним сектором народного господарства”.4

Про “ленінські настанови” щодо хліба і селян уже була мова вище. А взагалі складається враження, що для комуністів Сталін є універсальним методом відводити від себе вину за злочини. Однак в Україні саме КПУ втілювала в життя керівні московські рішення. Коли влітку 1933 р. люди ще продовжували вмирати, Косіор на всі повідомлення про трагедію продовжував твердити, що “план хлібоздачі—нерушимий закон”, що цей трагічний рік “був вирішальним у підйомі сільського господарства”.5

До речі, відводити від себе вину за голод компартія почала ще навесні 1933 р, коли розпочалася кампанія терору щодо спеціалістів і управлінців сільського господарства. Особливо це стосувалося постраждалих районів.

“Саме в цих районах,—наголошував член ЦК КП(б)У Ф.Голуб у своєму виступі на ХІІ з’їзді українських комуністів,—куркуль, петлюрівець, охвістя різних банд, пролізли до керма багатьох колгоспів, усіх сил докладали до підриву колгоспного господарства, знищуючи хліб, худобу та ін. А потім, взимку 1932-1933 рр. за їхніми таки вказівками писались листи урядовим органам, що ми голодуємо, мовляв, українські села руйнуються і т.ін.”1

Голодомор-33 виявився самим нищівним ударом компартії по духу української козацької вольниці. В українській душі остаточно і надовго оселився страх. Голод в поєднанні з терором на якийсь час зламали здатність народу до спротиву катам. Проте це був ще не останній крок у пеклі “раю для трудящих”. У 1946 р. партія знов нагадала народу-переможцю у війні, що його доля лише “безсуперечно підкорюватися волі радянського керівника, диктатора”.

Лорд Черчілль у своїй відомій Фултонській промові сказав: “Я не вірю, що Росія хоче війни. Чого вона хоче, так це плодів війни і розповсюдження

своєї могутності й доктрини.”2 Сталін поспішав після перемоги над гітлерівською Німеччиною прибрати до рук зруйновану Європу. Однак Європа мала могутню противагу панівним зазіханням комунізму у вигляді американського “Плану Маршала”. Завдяки йому Західна Європа досить швидко і без особливого героїзму пережила скрутні часи і відбудувалася.

Щоб утримати контроль над Центральною Європою СРСР потребував не танків (їм на противагу США мали ядерну зброю), а хліба. Проте зруйнований СРСР сам постійно перебував на межі голоду. І ось задля реалізації своїх великих ідей по експорту комунізму ВКП(б) та її філія в Україні КП(б)У знов забрали в селян весь хліб, злочинно спровокувавши новий голод. Фактично керівництво компартії зробило прямий вибір—український народ черговий раз був приречений стати жертвою на вівтарі ідей світової революції.

Щоб виконати намічене Москвою, М.Хрущов діяв рішуче:

“Центральний Комітет КП(б)України за період хлібозаготівель 1946 р. прийняв 49 постанов. У ЦК КП(б)У було заслухано звіти про хід хлібозаготівель по 24 областях УРСР. По областях, що відстають у виконанні хлібозаготівель, ЦК КП(б)У приймав рішення по 2-3 рази...”3

І далі заходи, яких вжив ЦК до керівників за погане виконання хлібозаго-тівель: 4334 притягнутих до партійної та 1645—до судової відповідальності, 743 знятих з роботи, 526 виключених з партії, тощо.1

Однак незадоволений м’якістю Хрущова Сталін присилає в Україну за хлібом перевіреного і досвідченого товариша Кагановича. І під його диктат приймається до виконання таке рішення:

“Рада Міністрів Української РСР і Центральний Комітет КП(б) України

приймають як цілком реальний, встановлений Радою Міністрів Союзу

РСР і ЦК ВКП(б), план хлібозаготівель з врожаю 1947 р. у розмірі 444

700 пудів...Вважати необхідним довести областям УРСР збільшені

проти встановленого плану завдання хлібозаготівель на 22300 пудів.”2

До чого призвело виконання цих підвищених зобов’язань після неврожайного 1946 р. можна побачити зі слів простих трудівників, зафіксованих у довідці МДБ Сталінської області:

“Студентка Руднєва А.В. пише своїй знайомій “...При вході до інституту

нас зупинила жінка й запитала, як пройти на кафедру нормальної анато-

мії та здати мертву дитину, котру вона у ковдрі тримає на руках.”3

“Робітник шахти ім.Калініна треста “Горлівськвугілля” Лобанов Н.Н.

сказав: “...У нас зараз робітники їдуть з шахт, бо жити й працювати далі

неможливо. Робітники вмирають від знесилення, їх трупи знаходять у

лазні та по шляхах. Багато стало вбивств і грабунків...”4

Про масштаби голоду в 1947 р. дає уявлення кількість випадків канібалізму:

Станом на Зафіксовано Кількість трупів, Притягнуто до

випадків що з’їли відповідальності


10 березня 29 47 23

15 березня 49 68 30

20 березня 54 немає даних немає даних

25 березня 58 81 32

30 березня 66 97 41

5 квітня 75 107 53

15 квітня 89 125 69

30 квітня 99 138 84

30 травня 115 164 18

30 червня 180 189 1325

Деякі громадяни вже відверто вказували на причини такого стану справ:

“Начальник проектної групи комбінату “Сталінвугілля” Сімонов П.А.

каже: “...Дві системи у мирі співіснувати не можуть, тим більше, що в

нашій системі більшість керівних працівників посідають свої посади

лише тому, що вони члени партії.”1

“До відділу пропаганди радіовузла м.Сталіно було направлено анонім-

ного листа наступного змісту: “...Між США й Радянським Союзом є

різниця в тому, що Америка дає всім у борг, а СРСР ось уже 30 років

позичає навіть у свого цигана чи калмика. У нас всього багато, проте

ані робітник, ані колгоспник не бачать нічого... І ніяка ваша пропаганда

не дає результату.”2

Рятуючись від голоду маси людей їдуть на Західну Україну за хлібом. Ось вельми цікава інформація ЦК КП(б)У від секретаря Львівського обкому:

“Останнім часом значно збільшився приток колгоспників до районів

Львівської області з Харківської, Дніпропетровської, Херсонської,

Полтавської, Вінницької, Тамбовської, Орловської, Курської,

Брянської, Калінінської та інших областей по закупці у селян хліба та

інших сільськогосподарських продуктів... Прибулі колгоспники в селах

району купують за гроші чи обмінюють за одяг хліб, крупу, картоплю

та інші продукти й, пробувши 2-3 місяці, повертаються назад за місцем

проживання.”3

Цей партійний документ показує нам цілий ряд речей, котрі раніше спотворювала радянська пропаганда. По-перше, збройний опір УПА не дозволив партії та НКВС відібрати на Західній Україні весь хліб, чим врятував від голодної смерті безліч життів як самих галичан, так і багатьох громадян з інших областей СРСР. По-друге, переважно селянська за своїм складом УПА не проводила терору за етнічною ознакою щодо таких самих російських селян, котрі шукали на Галичині порятунку від голоду, навіть якщо в них не було грошей або речей на обмін. З того ж документу:

“У селі Дубляни, Львівсько-сільського району, 3 червня 1946 р, група

жінок у кількості 12 осіб з Тамбовської області, ходили і просили у

місцевих селян найняти їх на роботу за хліб, при цьому заявили, що в

колгоспі протягом 2-х років неврожай, а тому змушені їхати до Західних

областей за хлібом.”4

Не бандерівці, а сама влада прирікала цих селян на смерть:

“У червні місяці органами транспортної міліції УРСР знято лише з товарних поїздів 62400 чол, а за дві останні декади липня—97633”.1

Маючи перед очима такі події, західні українці чинили запеклий опір колективізації й грабіжницькому вилученню хліба. Завдяки цьому у 1946-1947 рр. Україна не пережила ще одного масштабного голодомору-33, і жертв було “лише” близько 1 мільйона.2 Гнів Сталіна впав на галичан у вигляді іншого страхітливого злочину—депортації.

4)Депортації.


Масовий вивіз населення з районів, що чинили опір Радянській владі, тривав кілька десятиліть. За масштабністю його можна порівняти з таким історичним явищем, як Велике переселення народів. На теренах України зникали цілі етноси, а українські анклави з часом постали в таких віддалених куточках Росії, з якими Україну нічого і ніколи не пов’язувало. Одночасно змінювався не на користь українців етнічний склад населення самої України.

В історії ХХ століття було декілька добровільно-примусових міграцій українців за межі Батьківщини. Так виникли три “клини”—Зелений, Малиновий і Сірий. З них, ймовірно, лише виїзд селян до США і Канади виявився вдалим, якщо дивитися з висоти сьогодення, адже важка праця мігрантів, зрештою, окупилася їх матеріальним благополуччям. А українські переселенці на Кавказі, в Поволжі і Казахстані були виморені голодом так само, як і в Україні.

Радянська влада поставила майже на конвеєр масовий примусовий вивіз українців на Північ, у Сибір, Казахстан і на Далекій Схід. Для того, щоб опинитися у залізничному вагоні для худоби й під конвоєм відправитися на смерть під холодними полярними вітрами, зовсім не обов’язково було бути петлюрівцем, повстанцем чи належати до контрреволюційного класу. Досить було просто не донести на родича або бути фізично неспроможним сплатити всі податки й не виконати нереальні плани хлібозаготівель. Досить було української мови й слів незадоволення діями Радянської влади у якійсь розмові. Можна було просто потрапити до ліміту на виселення, оскільки справжніх “ворогів” уже не вистачало, а ліміт повинен бути виконаним. Члени сільрад, котрі часто брали участь у складанні списків сельчан на виселення, іноді просто зводили особисті рахунки. Врешті-решт, щоб потрапити в ешелон до Сибіру можна було бути просто представником “злочинного” народу. А критерії “злочинності” й процедуру вивозу, так само і подальшу долю вивезених визначали у високих партійних кабінетах, звідки розходилися всі вказівки відповідним структурам.

Перші спроби масових депортацій населення Радянська влада зробила одразу після громадянської війни, коли Ленін погодився з пропозицією Троцького про переселення до Сибіру донських і кубанських козаків з сім’ями в межах політики “розкозачення”. Згодом примусові депортації стають державною політикою. При ЦВК СРСР навіть існував Всесоюзний Переселенський Комітет, де затверджувалися плани переселень і давалися вказівки відповідним органам. Так, за проектом постанови ВУЦВК від 1925 р. Наркомзем УСРР подав до згаданого вище комітету при ЦВК СРСР план на 1925/26 рр, згідно якого підлягали переселенню “12000 дворів, або 60000 їдців” до наступних регіонів:

“1. Надволжжя…………1400 дворів або 7000 їдців

2. Сибір………………..3000 » » 15000 »

3. Далекий Схід……….3000 » » 15000 »

4. Уральський край…….600 » » 3000 »

5. Північний Кавказ…..4000 » » 20000 ».”1

У 1930 р. почалася розправа з “куркулями”, яка була частиною колективізаційних планів більшовиків з самого початку їх влади. Ще під час громадянської війни більшовики у своїй земельній політиці взяли курс на відмову від одноосібного господарювання на користь колективного й державного. Одноосібні господарства розглядалися як тимчасові та відживаючі. Однак, збройний селянський опір і цілий ряд інших чинників змусили тоді більшовиків дещо уповільнити ходу в цьому напрямку. У 1930 р. вже ніщо не загрожувало владі ВКП(б), припинилась внутрішньопартійна боротьба, і керманичі взялися за справу форсованими темпами.

З листа-вказівки ЦК ВКП(б) до ЦК КП(б)У від 29 травня 1931 р: “Дорогі товариші! Згідно постанови ЦК від 20 травня по Вашій республіці має бути проведене виселення 30000 куркульських родин до Уральської області.”2

ЦК КП(б)У не обмежується виконанням московських постанов, але й сам виявляє ініціативу:


“Постанова ПБ ЦК КП(б)У про Полісся.

…Вважати необхідним провести чистку Полісся від куркульських елементів, визначивши кількість родин, котрі підлягають висилці в 5000.”1

“…Про розповсюдження на Дніпропетровську область заходів, вжитих щодо Одеської області.
  1. Вислати 700 родин з 20-25 сіл основних відстаючих районів.
  2. Тт. Карлсону і Реденсу організувати висилку на Північ злісних елементів і куркулів (без сімей) у кількості 700 чоловік.
  1. Скласти список виключених в кількості 50 з партії для негайної висилки до конц. табору.

Просити ЦК ВКП(б) затвердити це рішення.”2

“…Питання по Чернігівській області.