Geum.ru

І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу

Вид материалаДокументы

Содержание


КПУ: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” КПРФ
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27
VI. Післямова.


1)Характерні особливості Компартії України.


Порівнюючи КПУ з російськими комуністами, сама собою вимальовується характерна риса: російські ліві працювали і продовжують посилювати тиск на всьому можливому для них суспільно-політичному полі в інтересах Російської держави, фактично повністю поділяючи шовіністичний екстремізм жириновських і лужкових. Програма КПРФ на відміну від КПУ зовсім не згадує ідей братерства народів, зате наголошує на іншому:

“Будущее России можно строить только на прочном фундаменте ее созидательных традиций и исторической преемственности… Геополитическим преемником Российской империи был Советский Союз… Великая Октябрьская социалистическая революция была для России [тобто Російської імперії—авт.] единственным реальным шансом на национально-государственное самосохранение в обстановке военного, политического и экономического краха, территориального распада и полной социальной недееспособности правящего буржуазно-помещичьего блока… Погромщики социализма выступили в роли могильщиков великой державы. Поэтому возрождение нашего Отечества и возвращение на путь социализма неразделимы. История вновь оставляет народам нашей Родины тот же выбор, что и в 1917 и в 1941 году: либо великая держава и социализм, либо дальнейший распад страны и окончательное превращение ее в колонию. Можно смело утверждать, что в своей сущности “русская идея” есть идея глубоко социалистическая.”1

Синдром ображеної “великодержавної гідності”—за втрачені території України, Білорусії, Кавказу, Середньої Азії, Прибалтики, як колись за Польщу та Фінляндію—став властивий російським комуністам разом з широкими верствами населення Росії ще з 1917 р. Тоді значного поширення набула імперська психологія відродження “єдиної та неподільної” на більшовицькому підгрунті. І чим віддаленішою ставала перспектива світової революції, тим більш відчутно виявляла себе тенденція до закріплення результатів революції хоча б у кордонах колишньої Російської імперії. Лідер Союзу російського народу, чорносотенець, монархіст В.Шульгін, який приймав у Миколи ІІ зречення від престолу, ще у 1920 р. писав: “Прапор єдиної Росії фактично піднесли більшовики… Інтернаціонал виявився знаряддям розширення території… для влади, яка возсідає в Москві… Соціалізм змиється, але кордони залишаться… Російська мова во славу Інтернаціоналу знову посіла шосту частину суходолу… Байдуже хто.., Ульянов чи Романов, робитиме справу Іоанна Калити… щодо збирання докупи російських земель”.1 Згодом під словесну теорію про інтернаціоналізм, що призначалася лише на експорт, московські комуністи намагалися створити один радянський народ з російською мовою та культурою в основі.

Кремлівські лідери завжди переймалися російськими державними інтересами. Росія є такою величиною, що поглинала імперською ідеологією будь-кого, не зважаючи на його походження—від німкені Катерини ІІ до грузина Сталіна.

На Сталіні варто зупинитися докладніше. У серпні 1939 р. при підписанні відомого пакту про ненапад й секретних додатків до нього міністр зовнішніх справ гітлерівської Німеччини Ріббентроп після спілкування зі Сталіним дійшов цікавого висновку: “Сталін облишив думку щодо світової революції, він готовий перейти до ідеології російського націоналізму”2 (дивися додаток №20). Навіть Ленін хоча із запізненням, але визнавав, що Сталін боровся за повалення царського самодержавства, проте не за розпад Російської імперії. Саме тяжіння Сталіна до імперського спадку Росії зробило з нього одного з розпалювачів 2-ї світової війни. Врешті-решт, наприкінці війни він приєднав території, втрачені Російською імперією у війнах 1904-1905 та 1914-1918 рр, розширив кордони держави так, як це не мріялося жодному російському царю.

Поздоровляючи 1 січня 1998 р. російських громадян з Новим роком, лідер КПРФ Г.Зюганов навіть підняв тост “За Великую Россию”. КПРФ впевнена: “Россия может и должна выйти из кризиса. Исторический путь свидетельствует, что успех в этом деле нашему Отечеству сопутствовал лишь в тех случаях, когда трудящиеся, весь народ правильно осознавали свои коренные национально-государственные интересы. Нам предстоит прийти к этой цели своим собственным российским путем.”1

Спробуйте знайти подібне ставлення до української державності в Програмі КПУ. Не знайдете, бо українські червоні завжди працювали проти України, на імперські інтереси Росії. Ще за часів визвольних змагань 1917-1920 рр, тобто з самого початку існування КПУ, її лідери замість захисту інтересів України завжди добровільно звалювали на неї місію “силами нашими допомогти Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів”.2 От і сьогодні в Програмі КПУ є чимало про загальні цілі “союзу братніх народів”, але не про конкретні інтереси українського народу (якщо не враховувати тверджень, що ідея української державності дорого коштувала нашому народові й дискредитована).

Обидві партії першочерговим своїм завданням вбачають відтворення єдиної союзної держави. Але зверніть увагу, який зміст в це поняття вкладає кожна з них.

КПУ: “Відродження на новій основі союзу рівноправних братніх народів як добровільне об’єднання суверенних соціалістичних держав, входження до якого відповідає найвищим інтересам народу України”.3

КПРФ: “Сохранить государственную целостность России, воссоздать обновленный Союз советских народов [тобто чергового наступника Російської імперії-СРСР—авт.], обеспечить единство русского народа”.4

Зауважимо, що поки КПУ розмовами про братерство й інтернаціоналізм обгрунтовує необхідність знищення української державності, КПРФ прямо пов’язує їх з російським державним патріотизмом: “Наши главные цели: …патриотизм, равноправие наций, дружба народов, единство патриотических и интернационалистских начал”.5 Крім того, КПРФ проголошує намір опікуватися проблемами росіян за межами Росії: “КПРФ считает необходимым… защиту прав и достоинства соотечественников в государствах, образованных на территории СССР”.6 Також російські комуністи збираються “возродить уважение к… русскому языку и культуре,.. прекратить насаждение русофобии”.1 А Компартія України проблемами українців хоча б у тій же Росії не переймається, бо щиро перейнялася ідеєю запровадження двомовності в Україні. І їй не важливо, що після тривікової русифікації це виявиться останнім ударом по надіях на українське відродження.

Здавалося б, програмні установки обох партій мають бути тотожніми, оскільки обидві вийшли з єдиної КПРС. Як вже зазначалося вище, КПУ “вважає себе наступницею ідей та традицій Комуністичної партії України, яка діяла до заборони в серпні 1991 року”.2 Так само і російська партія: “КПРФ ведет свою родословную от РСДРП-РСДРП(б)-РКП(б)-ВКП(б)-КПСС-КП РСФСР. Возникшая по инициативе коммунистов, первичных организаций КП РСФСР и КПСС, Коммунистическая партия Российской Федерации, продолжая дело КПСС и КП РСФСР, является их правопреемником на территории Российской Федерации.”3 Однак ми бачимо, що програми цих компартій тотожні лише за формою, але відмінні за суттю. І починається ця відмінність уже з партійних девізів.

КПУ: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”

КПРФ: “Россия, труд, народовластие, социализм!”

Як то кажуть, відчуйте різницю (також дивися додаток №21).

Півстоліття тому під час зустрічі з Сталіним міністр зовнішніх справ Литви Юазас Урбшіс запитав, чи справді союзні республіки при бажанні можуть вийти зі складу СРСР? Сталін відповів, що при бажанні дійсно можуть, та в кожній з них для того й існує Комуністична партія, щоб вони цього ніколи не побажали.4 Складається враження, що КПУ і сьогодні продовжує виконувати це завдання.

Точне виконання КПУ всіх рухів Москви, як правило, було на шкоду Україні. Перший секретар ЦК КПУ, член Політбюро ЦК КПРС В.Івашко в своєму звіті XVIII з’їзду КПУ в червні 1990 р. визнавав: “Багато помилок допущено також ЦК Компартії України та урядом республіки. Вони полягають, насамперед, у тому, що ми не завжди ставилися критично до рішень центру, не прогнозували їх можливих соціальних наслідків, не проявляли необхідної рішучості, якщо хочете, мужності у відстоюванні інтересів республіки, вирішенні назрілих проблем. Саме це виразно виявилося і в ситуації з Чорнобильською трагедією, коли керівництво республіки не змогло протистояти диктату відомств і всі заходи, що стосувалися радіаційної безпеки людей, їх інформованості, повністю визначалися центром, союзною урядовою комісією.”1

Не треба думати, що керівництво КПУ справді колись намагалося протистояти Центру. Навпаки, як уже зазначалося вище, часто КПУ не просто виконувала керівні московські настанови, а сама без всякого примусу впроваджувала зміни, котрі сподобалися б Москві. Наприклад, перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький сам ініціював проводення сесій Верховної Ради УРСР російською мовою. Так само на російську було переведено все республіканське діловодство. Вище вже наводилися приклади ініціативи керівних органів КПУ в проведенні додаткових розкуркулень та виселення, на котрі навіть Сталін не погоджувався. Подібною рабською виконливістю лідери КПУ намагалися просунутися вище в ієрархії КПРС, використовуючи Україну з її бідами в якості трампліну. Яскраво це бачимо на прикладі того ж таки Івашка, котрий на перший заклик Горбачова миттю переноситься до Москви.

Ви можете спитати, а чому ж тоді комуністи України голосували у Верховній Раді в 1991 р. за незалежність? Англійський журнал “Економіст” описав один маловідомий інцидент.

До депутатів-комуністів звернувся тодішній лідер КПУ Гуренко. Він закликав своїх товаришів голосувати за незалежність і пропонував небажаючим поглянути за вікно, де саме зібрався народ, очікуючи на результати голосування. Серед комуністів запанувала тиша, а Гуренко продовжував: “І тому прошу вас, голосуйте за незалежність України, бо як проголосуєте проти, то всі ми втратимо голови…”2 Після наради в перерві всі комуністи проголосували за незалежність України. Зрозуміло, що поштовхом до такого патріотичного кроку був звичайний страх за свої голови. До того ж надалі всі кроки комуністів у Верховній Раді були так чи інакше спрямовані на відновлення союзу з Москвою, провалювали законопроекти, що дали б реальну користь українській державності.

Подібною виявилася ситуація і в Росії. У тамтешній верховній раді Декларацію про суверенітет Росії схвалили тисячею голосів депутатів при всього трьох голосах проти. 12 грудня 1991 р. проти Біловезьких домовленостей, які знаменували цивілізовану форму розлучення народів імперії, проголосував тільки один російський депутат, сім утрималися. Решта, а це переважно були комуністи, проголосували за ратифікацію Угоди про створення СНД і цим самим денонсували Договір про утворення СРСР.

30 серпня 1991 р. постановою Верховної Ради України діяльність КПУ/КПРС була заборонена. Але заборонена не за багаточисельні злочини проти українського народу, висвітленню ролі КПУ в котрих присвячена більшість цієї роботи, а за підтримку спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991 р. в СРСР (дивися додаток №22). Грунтовного вивчення минулого й належних висновків з нього на державному рівні зроблено не було. Вимоги влаштування такого вивчення й засудження злочинів комунізму за прикладом Нюрнберзького процесу були надто млявими, а в сусідній Росії перетворився на фарс навіть суд над організаторами сумнозвісного ГКЧП. Не в останню чергу через це більшість наших сучасників не вбачає особливої небезпеки в діяльності СКП-КПРС та її чергової “обласної організації” КПУ. Не можна забувати, що небажання робити висновки з історії призводить до повторення трагедій.

Аналізуючи ідеологію комуністів інших народів, переконуємося, що майже всі вони є патріотами своїх націй. У комуністів, а точніше в московських писаннях, багато говориться про інтернаціоналізм, про застарілість національних почуттів, мовляв, комуніст не повинен визнавати жодних національних відмінностей. Але якщо добре придивитися, то побачимо, що всі комуністи є патріотами своїх народів та держав. Єдиний виняток становить КПУ, котра завжди виступала патріотом держави з центром в Москві.

Боротьба Москви з націонал-комунізмом, проти якого так непримиренно виступав Ленін, на практиці торкалася лише КПУ, в якій розшукали безліч націонал-ухильників (в Програмі Компартії України націонал-комунізм засуджується і сьогодні). З патріотизмом закордонних компартій Москва була змушена рахуватися. Жоден комуніст не виступав за знищення державності свого народу шляхом приєднання до московської імперії чи надання російській мові приорітету перед власною. Навпаки, робили все для укріплення держави й навіть виявляли апетити на чуже. Наприклад, польські комуністи в роки перебування своєї країни в залежності від Москви кинули заклик: “Хочемо, щоб Польща була польською”. Згідно з їх розумінням національних інтересів були депортовані з Польщі німці та українці, щоб назавжди закріпити за Польщею придбані після ІІ світової війни німецькі та українські землі. Так само китайські комуністи лише використали радянську допомогу, щоб розбудувати власну військову міць і вести незалежну від Москви політику. Плекаючи китайську національну культуру і державність, комуністи фактично побудували нову китайську імперію. Мао Цзедун навіть зажадав від комуністичної Москви повернути китайські території, колись захоплені російськими царями (так спалахнув конфлікт на Даманському). Слова про інтернаціоналізм одразу забувалися, коли мова йшла про незалежність Тибету. Навіть Сталін відзивався про китайських комуністів як про редьку—червоні лише ззовні й білі зсередини. Ну а сербські комуністи замість “братерського союзу” з Москвою в її розумінні, швидко дистанціювалися від СРСР і самі відігравали роль “старших братів” в багатонаціональній Югославії. Коли ж Югославія почала розвалюватися, комуністи швидко перетворилися на націоналістів. Зокрема, Слободан Мілошевич намагався військовою силою переглянути на користь Сербії територіальний устрій інших республік Югославії, а лідер хорватських комуністів Франьйо Туджман з великим завзяттям боронив територіальну цілісність Хорватії та розбудовував незалежну державу.

Не можна сказати, що серед українських комуністів не було справжніх патріотів України. Ідеї соціальної рівності та справедливості, на яких відверто паразитував Ленін у своїй боротьбі за владу, популярні в масах з часів запровадження християнства й “Утопії” Томаса Мора, і такими залишаться назавжди. Українці не є виключенням. Як вже зазначалося вище, соціалістичні постулати панували в українських головах під час визвольних змагань 1917-1920 рр. Проте їх використання Москвою у власних імперіалістичних цілях задля знищення української державності повністю дискредитувало КПУ та інші підрозділи КПРС.


2)Витоки наших труднощів.


Останнім часом КПУ все активніше грає на сучасних економічних і соціальних труднощах, котрі переживає Україна. Всі ці проблеми комуністи намагаються пов’язати з розвалом СРСР і проголошенням державної незалежності України. Але якщо СРСР був державою з таким справедливим, як твердить КПУ, соціальним устроєм, то що ж тоді спонукало понад 90% населення України на грудневому референдумі 1991 р. проголосувати за незалежність? Чи не тому, що тоді всі бачили “переваги розвинутого соціалізму” на власні очі й не дали комуністам себе обдурити?

Про невідворотність саморозпаду Радянського Союзу докладно вже була мова вище. Безглуздо звинувачувати в зруйнуванні такої імперії якісь “політичні сили” чи підступні спецслужби США. Мабуть немає сенсу знову робити великий екскурс в історію, щоб ще раз нагадати незмінні атрибути “світлого вчора”: нескінченні черги, постійний дефіцит якісних товарів, тотальна цензура, оббріхування в засобах масової інформації, формальність політичних свобод і соціальних гарантій… Усе це й викликало в народі недовіру до компартії, що в свою чергу призвело до розпаду СРСР. Для державних порядків, котрі після смерті Сталіна цементувалися не стільки терором, скільки силою звички, гласність стала смертельною небезпекою. Пробуджуючи думку, вона руйнувала ідеологічні підвалини тоталітарного ладу, який тримався на виховуваних у кожної людини з раннього дитинства усталених стереотипах. Їх руйнування лежить в основі процесу самознищення радянської імперії.

Постає слушне запитання: чому не справдилися романтично-райдужні сподівання наших співвітчизників на незалежність? Адже Україна мала найкращі шанси серед колишніх радянських республік для швидких та успішних політичних, соціально-економічних перетворень. Чому замість розвитку та процвітання в Україні відбувається економічний та культурний занепад, погіршення соціального й медичного забезпечення громадян? Однак коли сьогодні КПУ в своїх політичних цілях спекулює на труднощах України, то не слід забувати звідки ці труднощі походять. Саме правлінню КПУ/КПРС Україна завдячує своїми сучасними проблемами:
  • колоніальна орієнтація економіки;
  • гіпертрофований ВПК, котрий за нормальних умов залишився практично без роботи;
  • застарілі, неекономні щодо ресурсів та енергоносіїв технології, котрі прирекли Україну на постійну прив’язку до російської нафти й газу;
  • саморозклад колись єдиного народногосподарського комплексу…

Вище вже було показано, як за радянських часів викачувалися з України ресурси, зношувалися виробничі потужності та фонди, а натомість капіталовкладення в економіку Україну залишалися вкрай малими. Саме там слід шукати справжні причини сьогоднішніх труднощів наших шахтарів, металургів, хіміків, машинобудівників, нафтогазовиків, енергетиків… Яскравий приклад: нещодавно в Луганську нарешті стала до роботи шахта “Самсонівська-Західна”, котру будували аж з 1965 р, але запуск постійно відкладали через нестачу коштів. Звичайно, сьогодні коштів не стало більше, ніж було в СРСР, просто величезній імперії не було діла до проблем України.

Додамо сюди ще й пограбування збережень громадян України Центром у 1990-1992 рр, залишивши їх без засобів існування. До речі, пенсіонери складають мало не третину нашого населення, що збільшує тягар соціального навантаження на і без того ледь жевріючу економіку. Влада залишилася в руках старої номенклатури, не здатної проводити радикальні економічні реформи, але яка досягла чималих успіхів у власному збагаченні й залишилася привілейованою кастою. “Прогнившая насквозь верхушка и ее подручные решили “обменять власть на собственность”,—говориться про це сьогодні в Програмі КПРФ.1 Ця каста колишніх партійних бонз “превратилась в партию национального предательства и сегодня бесконтрольно хозяйничает в стране, отдав ее на невиданное разграбление и унижение”.2

Таким чином, сучасне катастрофічне падіння життєвого рівня, злиденність, атмосфера повного розорення, чванство й некомпетентність вихованого радянським режимом керівництва є прямим наслідком діяльності КПРС. Фактично Україна досягла свого державного суверенітету в той самий момент, коли Радянський Союз з його плановою економікою опинився на піку всебічної комплексної кризи. Цей руйнівний процес, котрий поховав СРСР, триває і в незалежній Україні. Врешті-решт, стара адміністративно-командна система розвалилася, але ніякої нової на заміну не побудували. У суспільстві запанувала анархія, яка супроводжувалася розгулом злочинності, тотальною корупцією, неконтрольованою приватизацією державного майна, падінням виробництва й зростанням безробіття та зубожіння абсолютної більшості населення. Все це призвело до дискредитації незалежності й демократії в Україні, котра має потенціал бути східноєвропейською Францією, але на практиці не бачить краю своїм злидням.

Зневіра простих громадян в політичних силах демократичної орієнтації все частіше схиляє їх на бік “лівих” радикалів. Однак сподівання на стабільність і порядок з їх приходом до влади марні, адже одного разу ми вже це проходили. Багатьом здається, що минуле можна повернути. Насправді ми не змогли б опинитися в “розвинутому соціалізмі” навіть якщо дуже б захотіли. Йому знову передувала б, як після років імперіалістичної та громадянської війн, “доба побудови соціалізму” разом з притаманними цьому “великому сходженню” терором і голодом. Масові розстріли й концтабори завжди використовуються диктатурою в екстремальних умовах, а комуністи навіть не бажають знати іншої форми державного устрою, окрім своєї диктатури.

Тож в ім’я чого руйнувати українську державність? Невже щоб знову повторити одного разу пройдений шлях, коли в пекельних муках голоду, депортацій, громадянської війни, на фабриках смерті ВЧК-НКВД загинули мільйони людей?

За вісім років незалежності України втрачено чимало, але маємо і вагомі здобутки. Українська держава утвердилася в світі, налагодила добросусідські відносини з багатьма країнами і, принаймні, намагається побудувати демократичне суспільство. Якщо так, то, врешті-решт, буде й результат, адже не помиляється тільки той, хто взагалі нічого не робить. Об’єктивні труднощі становлення не повинні затьмарювати мету—побудову демократичної правової держави. Незалежність не була подарунком долі, бо в ХХ столітті наш народ пройшов заради неї через такі випробування, яким буквально не має аналогів у світовій історії. Тому не можна втрачати віри в майбутнє нашої країни.

Зрештою, можна однозначно стверджувати: той, хто намагається заховатися у “світлому вчора” від необхідності вирішення нагальних проблем сьогодення, не лише вводить себе в оману, але й назавжди залишається рабом і своїм дітям наперед визначає сумну долю. Адже бути особисто вільним громадянином ще не означає перестати бути рабом в душі.


3)Пересторога будівникам неоімперії.


Останнім часом завдяки спрощенню доступу до архівних документів ми узнали страшну вражаючу правду про терор, голодомори, депортації… Виявилося, що державний терор в Україні в добу становлення червоного тоталітаризму був наймасштабнішим. Те, що Україна за своїм потенціалом дорівнювала всім іншим національним республікам СРСР разом узятим, відіграло сумну роль в її історії. Було знищено практично все покоління борців за волю України. Таким був справжній, а не міфічно-героїчний бік створення великої червоної імперії.

Сьогодні комуністи знову йдуть у масований наступ із стратегічною метою відродити імперію. І для них не має особливого значення в якій це буде формі—колишнього СРСР, чи на перших порах лише у вигляді “стратегічного партнерства”, союзу слов’янських держав, а згодом навіть нової Російської імперії. Будь-які союзні відносини з Росією Москва завжди намагалася використати для перетворення “союзника” на свого сателіта. За прикладами далеко ходити не треба. Згадаймо, що Богдан Хмельницький укладав з Москвою договір про військовий союз як рівний з рівним, але з часом Москва перетворила Україну на свою губернію. Формально незалежні країни Варшавського договору насправді в усіх питаннях залежали від Москви. Хіба що США та Англія—союзники Москви під час ІІ світової війни—ніколи не діяли під російський диктат, оскільки Сталін залежав від ленд-лізу не менше, ніж Захід від результатів нашої боротьби з Гітлером. Російська імперія і СРСР часто надавали допомогу різним країнам. У відповідь теж брали дещо—їхню незалежність. Десятки європейських, азійських, арабських, африканських, навіть центральноамериканських країн в обмін на радянську допомогу перетворювалися на васалів СРСР.

Росія бажає і далі залишатися великою державою, тобто стояти над іншими. Проте без держав-напівколоній Росія автоматично стає другорядною державою світу. Щоб досягнути своєї мети Москві потрібно поховати незалежність України. Без її поглинання відродження імперії неможливе. І в цій справі, як завжди, в нагоді стає КПУ, котра ніколи не була українською партією. Виконуючи свою традиційну історичну роль могильника української державності, ця філія російських комуністів робить конкретні кроки вже зараз: галаслива кампанія за ліквідацію інституту президентства, втягування України до МПА, тощо.

Було б не зайвим дещо нагадати самій КПУ та її прихильникам в Україні. Як відомо, червона держава завжди була здатна існувати лише як диктатура. Це передбачає наявність одноосібного правителя—диктатора, вождя. Оскільки влада диктує громадянам, що вони повинні робити і як думати, то в суспільстві має існувати політична монополія однієї сили (партії чи руху), котра стає важливою ланкою тоталітарного режиму. Саме так було з компартією—знаряддям диктатури, інструментом брехні та демагогії.

Важлива роль партії в системі влади визначала її монопольне становище. Так, не минуло й півроку від обрання Гітлера канцлером Німеччини, як націонал-соціалісти монополізували політичну владу, прийнявши “Закон проти створення нових партій” від 14 липня 1933 р. Цим законом нацистська партія проголошувалася єдиною партією в Німеччині. Будь-які інші види політичної діяльності заборонялися.

Так само і комуністи не встигли перемогти в громадянській війні, як ХІІ Всеросійська конференція РКП(б) 7 серпня 1922 р. ухвалила резолюцію “Про антирадянські партії та течії”, якою всі політичні партії, за винятком комуністичної, були оголошені антирадянськими з витікаючими звідти для них наслідками.

При черговій відбудові Москвою своєї імперії це повториться, однак нехай КПУ не розраховує на своє панування в Українській губернії. Адже процес узурпації влади триватиме далі за відомим у всьому світі сценарієм.

Усі диктатори поступово стають полоненими власної системи, відсувають на другий план стару гвардію, вбачаючи в ній загрозу своїм амбіціям. Згодом настає час розправи з ними, і тут зростає роль спецслужб: ВЧК-ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ при комуністах, гестапо й SD при нацистах, секурітате при Чаушеску в Румунії, тощо.

Колись новоспечені римські імператори вбивали всіх своїх спільників по змові, щоб не бути їм зобов’язаними: імператор робить себе сам. Так само Гітлер закріпився при владі й протягом однієї “ночі довгих ножів” знищив тих, кому був зобов’язаний перемогою—все керівництво “штурмовиків” (SA) на чолі з своїм давнім спільником Е.Ремом. “Гітлер, який молодець! Ось як слід поводитися з політичними противниками!”—захоплено вигукнув Сталін на засіданні Політбюро, довідавшись про криваву чистку 1934 р. у Німеччині.1

Коли диктатура пролетаріату переходила на свою вищу стадію—диктатуру однієї особи—почалися загадкові смерті потенційних претендентів на цю роль: Фрунзе, Дзержинський, Орджонікідзе, Куйбишев. Микола Зенькович докладно розглядає цей процес у своїй книзі “Вожди и сподвижники” (Москва, 1998). Традиційно державний егоїзм диктатора перероджується в боягузливість людини при владі. Диктатор “для народа” стає диктатором “для себе”. Страх втратити владу спричиняє знищення потенційних конкурентів, придушення інакодумства, нарешті, масштабні репресії. Усе керівництво старої ленінської партії—Троцький, Зинов’єв, Каменєв, Риков, Томський, Вознесенський—було знищено. Головним обвинувачувачем виступив ніхто інший, як Бухарін—“улюбленець партії” за висловом Леніна. Після виконання своєї ролі буде знищений і він. Троцький наводить цікаві слова Крупської, сказані нею ще у 1926 р: “Якби Ілліч був живий, його, напевно, вже ув’язнили б”.2 Такою була реакція Крупської на процес узурпації влади, що відбувався в партії. Тоталітаризм, котрий виріс із диктатури пролетаріату, з’їдав своїх творців.

Варто особливо наголосити: культ особи й терор породили сама партія. Громадянська війна, примусова колективізація села переповнені жахливими актами насильства, ініційованими та проведеними безпосередньо партією. Ніхто з її керівників, згодом розстріляних спільників Леніна і Сталіна, не піддавав сумніву своє виключне право вирішувати, хто є класовим ворогом, куркулем, підкуркульником, агентом імперіалізму, а хто ні. Проте коли створені партією правила гри були застосовані до неї самої, в неї уже не залишалося можливості зупинити страшну машину. Терор щодо співпартійців виявився об’єктивною сторінкою розвитку комуністичної імперії. Тому, коли сьогодні ми говоримо про страшне знищення тисяч людей з старої партії, все одно не варто їх ідеалізувати. Адже, як зазначалося вище, факт розстрілу Ягоди, Єжова чи Берії ще не знімає з них репутацію катів. Треба завжди пам’ятати те пекло, в яке партія завела свій народ, не маючи на це ніякого мандата, окрім впевненності у власній непогрішимості. Комуністи тільки тому і запам’ятали 1937 р, що вперше репресії в повному обсязі впали на них недоторканих, а не на простий народ.

Провокацією масштабних чисток в середовищі співпартійців стала смерть Кірова. Офіційно вважалося, що вбивця Кірова Ніколаєв діяв за особистими мотивами. Однак Ніколаєва ніколи б не пропустили в Смольний, якби з усіх поверхів не було знято охорону. Так само чомусь не виявилося поряд з Кіровим його особистого охоронця. Хрущов у спогадах виклав свою точку зору про це вбивство: “Я вважаю, що це було організовано Ягодою [голова ОДПУ—авт.], котрий міг діяти лише за таємним наказом Сталіна, одержаним, як мовиться, віч на віч”. Реалізовуючи провокацію, в Ленінграді чекісти заарештували й вислали майже 100 тис. чол. А загалом в результаті чистки партії, розпочатої в серпні 1933 р, були виключені 800 тис. з 3,5 мільйонів її членів. Дослідник Рой Медведєв наводить вельми красномовну цифру: в 1937-1938 рр. були зняті з посад 90% членів райкомів, міськкомів і ЦК республік. Серед тих 600 тис. комуністів, котрі потрапили до концтаборів, за підрахунками А.Сахарова повернулися тільки 50 тис.

Починаючи від Дзержинського й до страти Берії керівники радянських спецслужб закінчували свій життєвий шлях смертю внаслідок внутрішньопартійної боротьби за владу: Менжинський, Ягода, Єжов, Абакумов. З кожним з них підлягали знищенню тисячі чекістів, не зважаючи на їхню вірність та минулі заслуги.

Так само репресії не обійшли стороною “непереможну і легендарну” Червону Армію. Були репресовані 3 з 5 маршалів, всі 11 заступників наркома оборони, 98 з 108 членів Вищої Військової ради, 13 з 15 командармів, 8 з 9 адміралів флоту, 50 з 57 комкорів, 154 з 186 командирів дивізій, всі 16 армійських комісарів, 25 з 28 корпусних комісарів, 58 з 64 дивізійних комісарів, а загалом з травня 1937 по вересень 1938 рр. репресували близько 40 тис. офіцерів і комісарів. Але репресії тривали й надалі. Як зазначає Рой Медведєв, жодна армія в жодній війні не зазнала таких втрат, як Червона Армія за тих мирних часів.

Звичайно, ніяких змов у армії не було. Командний склад переважно був перевірений ще в громадянській війні, мав відповідне класове походження, перебував у партії й контролювався як по лінії комісарів, так і по лінії військової контррозвідки. Однак тоталітаризм, який вони породили своїми перемогами в громадянській війні, їх же і знищив. При цьому тут також відбувалася подібна до внутрішньопартійної боротьба. Мало не обвинуватцем маршала Тухачевського виступив маршал Блюхер. Менше ніж через рік його розстріляли так само, як і Бухаріна, коли той виконав свою місію.

Політологи в 50-х рр. намагалися побудувати модель тоталітарного суспільства і дійшли висновку, що радянські чистки цілком відповідали потребам однопартійної держави. Не слід думати, що цей досвід побудови й зміцнення диктатури пішов у минуле. Він буде існувати доти, доки хтось буде намагатися влаштувати чергову імперію. А оскільки російські комуністи разом із шовіністами сьогодні відверто проголошують імперію (радянську чи російську—неважливо) моделлю майбутнього розвитку, то КПУ з прихильниками варто ще раз замислитися над своєю можливою долею.

Під час колективізації Україна вже постраждала більше інших республік. Однак цілеспрямоване знищення всього національного, що хоча б трохи нагадувало про окремішність України від Росії, не припинялося. У серпні 1938 р. до Києва прибула комісія Політбюро в складі Молотова, Хрущова та Єжова з великою групою чекістів та лімітом на додатковий розстріл 30 тис. чол. Протягом року КП(б)У майже зруйнували. Тотального винищення зазнало керівництво всіх сфер життя від керівників уряду УРСР до Союзу письменників. Відтворенням КП(б)У зайнявся Хрущов, котрий лише у 1938 р. призначив 1600 нових секретарів міськкомів і райкомів, в тому числі Л.Брежнєва.

Історичний досвід дає підстави вважати, що після закріплення нової російської імперської держави КПУ одержить від Москви повну нагороду за свою працю по знищенню української незалежності. Імперія ліквідує своїх холуїв так само, як уже зробила це одного разу—в 30-х рр. А на їх місце Москва відрядить до України нових керівників, котрі ніколи й ніяк не були з Україною пов’язані.


4)Якими повинні бути наші відносини з Росією.


Ціле ХХ століття російська еліта не могла навіть уявити собі відокремлення України від Росії. Хоча ця проблема і “визрівала” тривалий час, однак росіяни намагалися не помічати її, якщо придушити силою не було змоги. Незворотні геополітичні зміни у Східній Європі та комплексна криза в СРСР стимулювали державотворчій процес в Україні, до сприйняття чого росіяни виявилися неготовими. Уяву про ментальність значної частини російського істеблішменту може дати висловлювання одного поважного російського чиновника, котрий нещодавно у Києві повідомив: 90% росіян до цих пір не сприймають Україну як суверенну державу.1

Різні політичні сили протиставляють Росію Європі, наполягаючи на винятковому розвиткові зв’язків тільки в одному напрямі. Інтеграція України і Росії за білоруським сценарієм одержала назву Слов’янського союзу. Однак немає потреби штучно протиставляти гіпотетичний Слов’янський союз реально існуючому Європейському Союзу. По-перше, сама Росія прагне зміцнювати зв’язки з Європою, і вже зробила на цьому напрямі більше за Україну. По-друге, російсько-білоруський союз поки що ефемерний і більше походить на однобічні поступки з боку Мінська Москві. Тим часом багатовекторність зв’язків зміцнює незалежність України.

Ймовірно, Росія ще тривалий час буде звикатися з думкою про суверенітет України. Показово, що тільки в травні 1997 р. Л.Кучма і Б.Єльцин уклали Договір про дружбу і партнерство між Україною та Росією. У договорі вперше задекларовано непорушність існуючих кордонів між двома незалежними державами. Після ратифікації договору Радою Російської Федерації в лютому 1999 р. з’явилася надія про його наповнення реальним змістом. А це означає потребу розвивати життєво важливі для обох країн зв’язки в галузі економіки і культури. Тоді можна буде твердити, що російський чинник фактично і юридично не має загрожувати незалежності України. Перші кроки на цьому шляху вже зроблені. Президенти наводили приклад співпраці по виробництву й просуванню на європейський ринок літака Ан-70.

Однак треба дати ясно зрозуміти: ми готові до дружби й співпраці, але не сприймаємо екстремізму і антиукраїнської позиції окремих російських політичних сил, зокрема, мера Москви Ю.Лужкова, котрий дозволяє собі втручатися в справи сусідньої держави. В інтерв’ю газеті “Кримська правда” він натякнув кримчанам, щоб ті на нових президентських виборах добре дивилися, за кого голосують та не “обпалилися”, як свого часу з Л.Кучмою. Лужков на всіх рівнях демонструє “позицію абсолютної більшості росіян” про те, що “Крим—російська земля, Севастополь—російське місто, а російський флот без Криму й Севастополя—не флот”. Більше того, виявляється “росіяни ніколи не простять розвалу країни, ніколи не змиряться з втратою Севастополя”.

Подібне ставлення щодо України найпрезентабельнішого серед сучасних московських політиків Лужкова, нажаль, дуже поширена в Росії. Воно співпадає з точкою зору як “лівих” будівників імперії на чолі із Зюгановим, так і “правих” великодержавних шовіністів. Наприклад, 24 серпня цього року—в День Незалежності України—члени профашистської російської націонал-більшовистської партії Е.Лимонова забарикадувалися в 36-метровій башті матроського клубу в Севастополі й викрикували традиційне: “Севастополь—Крим—Росія”. У їхніх листівках знову стверджувалося, що “Севастополь незаконно дістався Україні”. Порівняйте це із звинуваченнями українців “у жлобстві” з боку європейськи орієнтованого демократа Лужкова, й зрозумієте: демократія в Росії закінчується там, де йде мова про Україну.

Нажаль, всі ці сили не розуміють, яку бомбу підкладають під майбутнє Росії. Адже таким ставленням до України вони розхитують власну багатонаціональну державу, провокують подібне ставлення до Росії з боку інших країн, котрі мають до неї територіальні або ж історичні претензії. Все це загострюється кожного разу, коли Росія занепадає. Настає чергове “смутное время”, і Росії доводиться сплачувати по минулих боргах царів чи радянських вождів.

Шовіністам також слід пам’ятати, що саме Україна проголошенням своєї незалежності завдавала вирішального удару по російській та радянській імперіях. Знищити її тяжіння до власної державності протягом століть не вдавалося нікому. Чи хоче Росія присвятити своє майбутнє черговим безглуздим спробам поглинути Україну замість вирішення власних нагальних проблем?

Але все вище сказане не означає, що потрібно штучно відгородитися від Росії. Добу санітарних кордонів важливо залишити в минулому. Природою ми визначені як сусіди, і тому стосунки мають бути відповідними. Наші економіки незважаючи на пертурбації останніх років залишаються тісно взаємопов’язаними і взаємозалежними. Подолання комплексної кризи неможливе без порозуміння двох найбільших держав колишнього СРСР. Інакше ми будемо приречені на постійні чвари, котрі відволікатимуть від руху вперед.

Крім того, містком між нашими народами є російська та українська етнічні групи відповідно в Україні та в Росії. За переписом 1989 р. росіяни складали 22,1% населення УРСР і були найчисельнішою національною групою після самих українців—11,5 мільйонів чол. Так само й українці в Росії є найбільшою національною групою після росіян—до 20 мільйонів (офіційна цифра занижена—лише 6 мільйонів). Мішані шлюби складали 20% від їх загальної кількості в УРСР на 1970 р. Ці цифри яскраво ілюструють тісні зв’язки між нашими народами, їхню спорідненість. Уже тому не потрібно ототожнювати всіх росіян з екстремістами й великодержавними шовіністами.

Рівноправність, добросусідство, взаємовигідна співпраця без “старших” і “молодших”—ось платформа україно-російських відносин, на якій повинен стояти кожний патріот України. І так само необхідно рішуче відкидати будь-які спроби нав’язування, диктату з боку Москви, в якій ще пам’ятають про неможливість існування імперії без Української губернії в її складі.

5)Заради майбутнього України.


Як вже зазначалося вище, гасла соціальної рівності та справедливості, на яких базуються всі “ліві” з комуністами включно, популярні в масах з давніх часів і залишаться такими назавжди. Українці не є виключенням. Однак маріонетковість КПУ й погано прихований під словами про світову революцію та пролетарський інтернаціоналізм звичайний російський шовінізм ще в 1917 р. призвели українців до думки, що необхідно створити окрему від московських більшовиків з їх об’єднавчими ідеями українську компартію. І на цьому шляху були зроблені конкретні кроки.

У травні 1918 р. з “лівого” крила Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), одним з керівників котрої був перший президент України М.Грушевський, сформувалася партія боротьбистів. Спочатку вона мала назву Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів, а згодом, у серпні 1919 р, перейменована на УКП (боротьбистів). Більш відома якраз під цією останньою назвою, від назви центрального органу партії—газети “Боротьба”. Її лідерами були Г.Михайличенко і В.Блакитний. На відміну від інших українських есерів боротьбисти вважали, що неможливо обмежуватися в революції вирішенням тільки національних завдань, а потрібно розв’язати соціально-економічні проблеми робітників і селян. Списуючи гасла “самостійності” на “запроданців капіталу в боротьбі проти комунізму, визнаючи Радянську владу та діючи легально, боротьбисти разом з тим обстоювали доктрину “української революції”. Їх програма передбачала об’єднання українських земель, створення українського уряду, в якому були б представлені всі соціалістичні революційні партії. Засуджуючи політику російських більшовиків щодо України, боротьбисти пропонували законодавче сприяння розвитку української культури задля подолання негативних наслідків царської русифікації й уникнення розколу між зросійщеним містом і українським селом. Також вони виступали проти об’єднання з Росією й проти підрозділу “єдиної ленінської партії”—КП(б)У. Зокрема, злиття України з Росією розглядалося боротьбистами як “небезпечний експеримент, не продиктований абсолютно нічим реальним”.

Близьку до боротьбистів позицію щодо питань державного будівництва займала Українська Комуністична партія (УКП), що існувала протягом 1918-1920 рр. УКП вважала себе послідовницею марксизму. В резолюції представників Київщини, Харківщини, Катеринославщини та Полтавщини з приводу прийняття програми УКП, ухваленій на І Установчому з’їзді УКП міститься визначення УКП, “яко фракції міжнародного пролетаріату і Міжнародньої Комуністичної Партії”. УКП вважала своєю “єдиною програмою… “Комуністичний Маніфест” К.Маркса і Ф.Енгельса і маніфест ІІІ Комуністичного інтернаціоналу”.1 Виходячи з цього, вона збиралася поглиблювати класову боротьбу в Україні з метою “встановлення диктатури пролетаріату не лише в місті, а і по всіх сільських закутках”.2 Про встановлення в Україні влади Москви під виглядом диктатури пролетаріату мова не велася так само, як і про якесь об’єднання з Росією. Допускалася лише світова диктатура пролетаріату та єднання в межах ІІІ Комуністичного інтернаціоналу. На словах це дуже нагадувало московських більшовиків, однак великодержавний шовінізм останніх швидко привів УКП в опозицію до РКП(б).

Напередодні обговорення в Москві форм взаємовідносин між Україною та Росією в січні 1920 р. член ЦК УКП Ю.Мазуренко передав російському керівництву тези про ставлення УКП до цього питання. Укапісти вимагали взаємного визнання незалежності й рівноправності обох республік, а союз допускали тільки на основі співробітництва й у вигляді створення спільних органів у економічній та військовій сферах. У внутрішніх питаннях влада повинна була зосереджуватися в руках республіканських урядів, а у сфері міжнародних відносин допускали тільки координацію зовнішньої політики радянських республік.

Боротьбисти пішли значно далі. На початку 1920 р. партія боротьбистів звернулася до Комінтерну з вимогою, щоб той визнав її як основну Компартію в Україні, бо Радянська влада та КП(б)У в Україні мають окупаційний характер.

Однак незважаючи на такі погляди, в укапістів та боротьбистів ідея світової революції та класової боротьби переважали над захистом української державності. Ця ідейна спорідненість з більшовиками так і не дозволила їм вирватися з міцних лещат обіймів ЦК РКП(б).

Ідею ліквідації КП(б)У і створення окремої УКП поділяли і деякі члени КП(б)У: Лапчинський, Попов, Ландер та ін. У 1919 р. ЦК РКП(б) виключив їх з лав КП(б)У. Московські більшовики зробили все, щоб примусити самоліквідуватися партію боротьбистів. УКП, котра не піддалася тиску й не саморозпустилася, зазнала репресій. Органи радянської влади, котрі зросталися з партійними, рішуче розправлялися з тими небільшовицькими політичними силами, котрі пропонували альтернативні шляхи розбудови української державності. Монополія на “ліві” гасла в руках Москви була не меншою зброєю, ніж відкрита сила. Тому окрема українська компартія, котра справді захищає інтереси своєї країни та її трудящих, була для Москви вкрай небезпечною. У липні 1920 р. було закрито останній друкований орган УКП—газету “Червоний прапор”. На місцях почалися масові переслідування укапістів і тих, хто їм співчував. Ось постанова Політбюро ЦК КП(б)У від 13 листопада 1923 р. “Про УКП (Українську Комуністичну партію)”, котра ілюструє ставлення московських більшовиків до УКП через її патріотизм:

“1. Відхилити пропозицію про спільну роботу з УКП.
  1. Визнати, що УКП підійшла до моменту, коли дійсно комуністичні елементи повинні порвати з націоналістичними.